Главная Обратная связь

Дисциплины:






Білет 1 Філософсько-естетичні засади постмодернізму. «Запахи» П. Зюскінд 5 страница



Соціально-політична тема у «Реквіємі» розробляється у модерністському ключі. Конкретно-історичні реалії, що зафіксовані тут з документальною точністю, синтезуються з фольклорними образами (гори, що «никнуть у горі», жовтий місяць, який «у капелюсі набакир» входить до оселі ліричної героїні тощо). Все це пропускається крізь призму приголомшеної болем свідомості ліричного «я», в якій обриси реальності деформуються у силовому полі пафосу викриття злочинів антилюдяної влади та щирого співчуття всім постраждалим. Відтак перед читачем розгортається унікальна художня картина доби сталінських репресій, в якій факти дійсності переплавляються в образ світу, схожого на царство плачу, заповнене застиглими в скорботі постатями.

Білет 15

Як стверджують літературознавці, щоб бути правдивим у своїх творах, письменник повинен спостерігати та аналізувати життя, а, за Стендалем, література повинна бути дзеркалом життя, відображувати його.

Результатом такого спостереження Стендаля став соціально-психологічний роман "Червоне і чорне", створений відомим французьким письменником-класиком у 1830 році, бо сюжет його підказала автору хроніка кримінальної справи, яку він прочитав у газеті. Задум автора полягав у тому, щоб зобразити реальну картину життя суспільства, показати долю людини з нижчих верств у її пошуках щастя.

Жульену Сорелю, головному герою роману, довелось зустріти в своєму короткому житті багато людей різного віку, різного достатку, різного соціального становища. Але було дві людини, які, без сумніву, відіграли значну роль на життєвому шляху юнака. Це жінки. Провінціалка мадам де Реналь та аристократка маркіза Матильда де Ла-Моль.

Звістка, що мер де Реналь найняв для своїх дітей начитаного гувернера-селянина прокотилась містом. Старовинний патріархальний Вер'єр затаївся в очікуванні розвитку подій: хтось заздрив меру через його придбання, хтось зазіхав на його принадну дружину. А юнак та пані тим часом покохали одне одного, знайшли душевну близкість. І, дійсно, чи могла молода освічена жінка пройти повз сяючі очі вихователя своїх дітей? Чи могли залишити її байдужою увага, захват, з якими Жульен сприймав усі її слова та вчинки? Сором'язливий на початку їх знайомства, шалений у досягненні своєї цілі, Жульєн підкорив серце мадам де Реналь навічно. І ніякі сімейні обов'язки, ніякі пересуди вже не змогли затьмарити світла кохання молодої жінки. А що ж Жульєн? Жадоба боротьби з багатими не дозволила юнакові побачити в коханні пані те велике та чисте почуття, яке возвеличує, піднімає нас над землею і задля якого віддають люди своє багатство.

Після невдалого перебування у Безансонській семінарії Жульєн, заручившись підтримкою абата Пірара, потрапляє в Париж, у будинок маркіза де Ла-Моля. Його наполеглива праця в бібліотеці, уроки верхової їзди, а головне — чесність, порядність привертають увагу Матильди де Ла-Моль. Знатна красуня, дочка маркіза, покохала його. її вражають гордість юнака, не притаманна простій людині, та розум, теж дивний для сина теслі. Цей розум був несхожий на розум молодиків її оточення. Це особистість, що творить себе за законами природи та глузду. Для неї Жульєн став людиною, що може зробити вчинок.



Батько Матильди був готовий дати згоду на шлюб своєї доньки. А Жульєн навіть мріяв потай про сина, спадкоємця, який створить йому відповідне становище у світі. Серце Матильди було скорено.... До ешафоту залишалось декілька кроків.

№2

Філософський зміст образу весни у вірші О. Блока "Весно, весно, без меж і без краю"

Вірш "Весно, весно, без меж і без краю" - один із ранніх віршів О. Блока, коли поет, захоплюючись філософією Соловйова, намагався через образи-символи зрозуміти світ і передати його суть у творчості. Образ весни - центральний символ вірша. Його зміст практично невичерпний. Це і пора року, коли все оживає. Але це й образ самого життя, яке не має меж, яке вічно відновлюється й змінюється. Поет усвідомлює те, що ці зміни не завжди дають лише радість, але наступний образ-символ щита переконує, що він до цього готовий.

О життя! Пізнаю і приймаю

Шлю привіт тобі дзвоном щита!

Життя не може бути однаковим, бо тоді б воно не було життям. Адже жити - значить рухатися, боротися, радіти й сумувати. У вірші життя представлене низкою узагальнених образів: "безсонні за спірками ночі", "світання в фіранках вікна", "сіл пустельні приймаю оселі, зруби міст, весь їх морок і бруд" тощо. Ці непарадні картини, на перший погляд, нічого спільного не мають з радістю оновлення, яку несе весна. Але це лише на перший погляд. Саме чекання весни, сподівання весни дозволяє прийняти й найгірше у житті. Адже все минає, і хороше, і погане. Поет закоханий у вічну весну життя й розуміє, що маленького людського життя не вистачить, аби зрозуміти його сенс. Тому життя постає

З нерозгаданим Божим іменням

На затиснутих зимних уста

Воно буває ворожим, і людина не може кинути щита перед вічно мінливим життям, що сповнене загадки, як жінка:

Ти плечей не відкриєш ніколи...

Влада мрії над нами зроста!..

Тонке відчуття нерву життя, його величі вражає. О. Блок розкрив філософський зміст життя-весни через весело-відчайдушні образи, які відображають життєві контрасти

Піднебесні простори веселі

І пекельний невільницький труд!

Образ весни вміщує і традиційні асоціації: весна - пора кохання, пора відновлення, цвітіння, весна - символ життя, що перемагає смерть і холод. Таким чином, образ-символ весни має багато значень, очевидних для більшості, а також відкриває простір для індивідуального сприйняття і наповнення особистим змістом. І головне, що містить вірш "Весно, весно, без меж і без краю" - це віра у те, що життя не має меж - "вічна весна", "без меж і без краю". Весна - це символ радості, повноти життя, тому поет говорить, що ладен терпіти будь-які незгоди, "аби тільки очі Дратувала, сп'яняла весна!" І ключовим для розуміння центрального образа є слово "приймаю". "Все приймаю!" - зазначає поет, і в цих словах велика вдячність Богові за те що дав вічну весну життя

Білет 16

Твір на тему: «Причини духовної деградації Доріана Грея»

Загострення пристрастей, вічні плітки, розпуста і перелюб, неробство і омани, муки совісті і любов – пристрасна і хвороблива; все це ми зустрічаємо на сторінках книги «Портрет Доріана Грея» Оскара Уайльда, де ми потрапляємо в 19 століття.

«Возлюби ближнього твого, як самого себе». Як любити себе? Як міг би Доріан Грей не втратити обличчя? Адже прекрасний Доріан Грей – хлопчик у «рожевих окулярах», він бачить навколо себе тільки прекрасне, перебуваючи в повній гармонії. Однак, одного разу в майстерні він знайомиться з лордом Генрі Уоттоном, людиною, яка давно йде по шляху гріха. Він став для Доріана змієм-спокусником, який зміг зацікавити юне і безгрішне створення тими вадами, якими він насолоджувався.

До гріха потяг існує завжди. Лорд Генрі пробуджує в Доріанові самолюбство, розкриваючи йому всі карти достоїнств і насолод молодості, головною з яких була краса. І ось, стоячи перед портретом, Доріан зрікається своєї душі в ім'я вічної молодості – продає справжню цінність за красиву оболонку!

Спілкування з лордом Генрі дуже згубно впливало на Доріана Грея, який став слухати кожне його слово, йшов за ним, як за вчителем по шляху пороку, все сильніше закохуючись у самого себе, все сильніше наближаючись до безодні... Але, якщо сліди гріхів, переживань відображаються на обличчях людей, обличчя Доріана не змінювалося, тоді як душа його, що жила в портреті, старіла, прогнивала з кожним його згубним діянням...

Через самолюбство Доріан і вбив Безіла Холлуорда. Звичайно, докори совісті, крапля якої ще залишилася, у нього були, адже «є гріхи, які згадувати солодше, ніж скоювати... Але цей гріх був не такий, його треба було вигнати з пам'яті, приспати маковими зернами, задушити скоріше, раніше, ніж він задушить того, хто його скоїв». Однак, «він усвідомлював, що забруднив її, розбестив свою душу, дав огидну їжу уяві, що його вплив згубний для інших, і це приносило йому жорстоке задоволення».

Але, я не думаю, що справи Доріана Грея були такі вже погані. Ми чудово бачимо наприкінці роману, як він хоче покаятися, але не може... Не може вибратися з цупких лап Лукавого, який немов шепоче йому інше, виправдовує його гріховні діяння... Вирішивши позбутися портрета, який так обтяжує його, Доріан Грей гине, так і не зумівши покаятися... Гине в образі зморшкуватого, зів'ялого, відразливого старого з ножем у грудях...

Так що ж таке «любити себе» в заповіді? Аж ніяк не егоїзм і себелюбство, ні в якому разі. Тоді що ж? Насправді, тіло – це храм Духа Святого, що живе в нас. Спочатку в кожному з нас є святість. І, можливо, потрібно любити в собі саме її? І інших любити треба не за їх вчинки, не за їх зовнішність, а просто за те, що вони люди.

Доріан Грей продав душу, осквернив тим самим храм душі, впустивши в неї духів гріха, які танцювали там свої зловісні танці... Якби Доріан Грей обрав інший шлях, зберіг у собі духовну і моральну чистоту, то він би зберіг і своє обличчя. Може не фізичне, та хоча б духовне. Хоча обличчя святих старців набагато красивіше облич грішній молоді...

№2

Як я розумію зміст назви "Ляльковий дім"

Коли говорити про щастя, то неможливо уявити його собі без сім'ї, поза сім'єю. П'єса Г. Ібсена "Ляльковий дім" саме про це.

Родину Хельмерів, мабуть, можна було б назвати зразковою. Респектабельний чоловік, милі дітки, чарівна дружина живуть у мирі й злагоді. Та й розпочинається все на Святий вечір. Різдво - уособлення сімейного затишку, і Нора готується до свята в родині. Але події склалися так, що головна героїня по-новому змушена подивитися на свою сім'ю і на себе. Досі Нора, любляча дружина й турботлива мати, жила, не дуже замислюючись над тим, як вона живе. Чоловіка вона не тільки кохала, але й поважала за чесність, порядність, доброту. Саме тому, рятуючи чоловіка, вона підробляє вексель, а потім виплачує борги, а чоловік про це й не здогадується. Він називає її "лялечкою", "білочкою" і не здогадується, наскільки велика душею його дружина Нора. Бо вона й справді була для нього лялечкою, а не людиною. Саме так він поводився з нею, намагаючись керувати нею в усьому. А вона приймала це як норму, бо любила його, дім, дітей. Тож може вона просто розлюбила? Зовсім ні. Просто якось Нора зрозуміла, що все, що оточує її, - несправжнє, лялькове. Вона побачила, що її шлюб - то ілюзія. Адже справжній шлюб поєднує однодумців, які поважають особистість і розуміють одне одного. Хельмер не зрозумів дружини ні у важку хвилину, ні тоді, коли, на перший погляд, усе владналося. Він намагається повернути дружину, докоряючи їй забутим обов'язком матері. "У мене є й інші обов'язки, і такі ж святі. Обов'язок перед собою", - відповідає Нора. Вона вирішила покинути чоловіка, тому що хотіла справжньої родини, а не "лялькового дому".

Ібсен не радить всім жінкам кидати чоловіків, як це хотів представити дехто з критиків. Він виступає за щирість і повагу у родинних стосунках, які й здатні створити справжній родинний затишок, а не "ляльковий дім", як у Хельмерів. Саме так слід розуміти назву п'єси Г. Ібсена.

Білет 17

Конфлікт краси й моралі в творі О. Уайльда "Портрет Доріана Грея

Можна не довіряти афоризмам, але вислів А.-Е. Екзюпері "Усі ми родом із нашого дитинства" підтверджений усім життя Оскара Уайльда. Батьківський будинок у Дубліні був відкритий для європейських знаменитостей і відзначався вільними на той час порядками. Так само і добрий хлопчик Оскар був не такий, як його однолітки - і в школі, і в Оксфорді. Таким він був майже до кінця свого життя. І тільки Рединзька в'язниця виправила становище: вона зламала свого невільника. Бо ж Уайльд завжди порушував встановлені норми заради краси, такої, якою він її розумів.

Уайльд обожнював красу. У майстерні Безіла Ворда, побачивши прекрасного натурщика, Оскар вигукнув: "Який жаль, що й йому не минути старості з її потворністю!" Безіл відповів, що був би ладний переписувати портрет щороку, тільки б перенесені на нього зміни обличчя повертали моделі її красу.

Так почався "Портрет Доріана Грея".

Нема потреби переказувати фабулу твору, бо вона вкладається у декілька слів: створено портрет, який переймає на себе роки й вчинки Доріана Грея. Два герої - Доріан і лорд Генрі - понад усе ставлять саме красу. І коли життя суперечить їхнім естетичним переконанням, то вони не рахуються з життям. Вони не хочуть розуміти, що кожний крок людини у реальному житті обов'язково має і моральний сенс.

"Як це сумно! - промурмотів раптом Доріан Грей, який все ще не відвертав очей від свого портрета. - Як сумно! Я постарію, стану огидною потворою. А мій портрет буде вічно молодий. Він ніколи не стане старший, ніж цього червневого дня... Ох, якби могло бути навпаки! Якби старів цей портрет, а я назавжди залишався молодим! За це... я віддав би усе на світі. Так, нічого не пожалів би! Душу б віддав за це". Здавалося, порожні людські балачки, проте це виявляється програмою життя. Він не хоче любити просто дівчину: вона повинна бути великою актрисою, тобто, пробачте на слові, мати "естетичну цінність", а не життєву. І вперше на портреті Доріана Грея з'явилася жорстка зморшка. І найбільше переживання в аматора краси викликала не смерть дівчини, а неестетичні подробиці дій слідчих у газеті. І коли Доріан убиває творця чарівного портрета, його найбільше непокоїть знов неестетичний вигляд мертвого тіла при денному освітленні.

Але вбивство залишається вбивством так само, як вина перед Сибілою - виною. Підмінити реальне життя мрією, хоч би якою красивою, не вийде. І приходить кара того самого часу, коли головний герой вирішив позбутися портрета І почати нове життя. Мистецтво не було дзеркалом, воно стало відбитком становлення людини як особистості і як члена суспільства...

Отже, доходимо висновку: краса не може існувати поза мораллю.

Білет 18

№2

На кладовищі, над свіжим глиняним насипом стоїть новий хрест, важкий і гладкий. У сірі дні квітня вітер видзвонює порцеляновим вінком біля підніжжя хреста. У нього вправлений великий опуклий порцеляновий медальйон — портрет гімназистки з радісними живими очима. Це Оля Мещерська.

Дівчинкою вона нічим не виділялася серед натовпу коричньових гімназичних сукеньок: гарненька, багата та щаслива дівчинка, кмітлива, пустотлива та безтурботна до Настанов класної дами. Та у чотирнадцять у неї вже була тонка талія, стрункі ніжки, у п’ятнадцять її усі вважали красунею. Вона нічого не боялася — ані чорнильних плям на пальцях, ані почервонілого обличчя, ані розпатланого волосся, ані заголеного у біготні коліна. Без усяких зусиль прийшли до неї витонченість, звабливість, блиск очей... Ніхто так не танцював на балах, як Оля Мещерська, ніхто так не бігав на ковзанах, як вона, ні до кого так не залицялися, як до неї. Непомітно вона стала дівчиною, постала її гімназична слава, пішли чутки, що вона легковажна і не може жити без залицяльників, що у неї був безумно закоханий гімназист Шеншин і навіть мало не вбив себе...

Останньою зимою Оля Мещерська зовсім збожеволіла від веселощів. Зима була снігова, сонячна, морозна, сонце рано опускалося за ялинки засніженого гімназичного саду і обіцяло на завтра гуляння на Соборній вулиці, ковзанку у міському саду, рожевий вечір і музику, натовп на ковзанці, серед якого Оля Мещерська була найбезтурботнішою, найщасливішою.

Одного разу на великій перерві, коли за нею ганялися пустотливі першокласниці, її запросили до начальниці. Оля з розбігу зупинилася, зробила глибокий вдих, швидко, звичним жіночим рухом поправила волосся, смикнула кутки фартуха і побігла нагору. Моложава, але сива начальниця спокійно сиділа із плетінням за столом, під імператорським портретом.

— Доброго ранку, mademoiselle Мещерська, — промовила вона французькою. — Я вже не вперше викликаю вас сюди поговорити про вашу поведінку.

— Я слухаю, madame, — відповіла Мещерська і присіла так граційно, як тільки вона одна вміла.

— Слухаєте ви мене погано, я вже переконалася в цьому, — сказала начальниця, підвівши на неї очі. — Не буду повторюватися, Не говоритиму довго.

Мещерській подобався цей дуже чистий і великий кабінет, який так гарно дихав у морозні дні теплом блискучої голанки та свіжістю конвалій на столі. Вона подивилася на молодого царя, написаного на весь зріст, на рівний проділ акуратно гофрованого волосся начальниці і мовчала.

— Ви вже не дівчинка, — багатозначно промовила начальниця, починаючи дратуватися.

— Так, madamе, — майже весело відповіла Мещерська.

— Але й не жінка, — із тиском сказала начальниця, її матове обличчя зажеврілося. — Що це за жіноча зачіска?!

— Я не винна, madame, що в мене гарне волосся, — відповіла Мещерська.

— То ж ви не винні! — повторила начальниця.— Не винні у зачісці, у цих дорогих гребінцях, не винні, що розорюєте своїх батьків на туфельки у двадцять рублів! Але ж ви поки що гімназистка...

Тут Мещерська, не втративши простоти та спокію, перебила її:

— Вибачте, madame, ви припускаєтесь помилки: я жінка. І винний у цьому — знаєте хто? Друг і сусід мого батька, ваш брат Олексій Михайлович Малютін. Це сталося минулого літа у селі...

Через місяць після цієї розмови козачий офіцер, негарний, плебейського вигляду, зовсім не з кола Олі Мещерської, застрелив її на платформі вокзалу, серед натовпу. Усе підтвердилося: офіцер заявив слідчому, що Мещерська звабила його, була з ним близькою, поклялася стати дружиною, та на вокзалі, проводжаючи до Новочеркаська, мимохіть зауважила, що й не думала кохати його, що усі розмови про одруження — тільки знущання з нього і дала прочитати сторінку з щоденника про Малютіна.

— Я перебіг ці рядки і прямо тут, на платформі, де вона гуляла, чекаючи, поки я скінчу читати, вистрелив у неї, — сказав офіцер. — Щоденник — ось він. Це було написано десятого липня минулого року.

У щоденнику було написано таке:

«Зараз друга ночі. Я міцно заснула, але одразу ж прокинулася... Сьогодні я стала жінкою! Усі поїхали до міста, я сама й така щаслива! Зранку гуляла в садку, в полі, в лісі, я була сама в цілому світі! Обідала одна, потім грала, під музику в мене виникло відчуття, що я житиму нескінченно і буду невимовно щасливою. Потім заснула у батьковому кабінеті. О четвертій мене розбудили — приїхав Олексій Михайлович. Мені було приємно його приймати. Він залишився, бо пішов дощ, жалкував, що не зустрів батька, ходив переді мною кавалером, жартував, що давно у мене закоханий. Ми гуляли в садку, була знову чудова погода, він вів мене під руку й говорив, що він Фауст із Маргариток». Йому п’ятдесят шість, він ще гарний і гарно вдягнений, очі молоді, чорні, борода зовсім срібна. За чаєм ми сиділи на скляній веранді, я почувала себе нездоровою й прилягла на тахті, а він палив, потім пересів до мене, промовляв люб’язності, розглядав і цілував мою руку.

Я закрила обличчя шовковою хусткою і він кілька разів поцілував мене крізь неї... Не розумію, як це могло статися, я збожеволіла, я не думала, що я така! Тепер для мене тільки один вихід... Я відчуваю до себе таку відразу, що не зможу пережити цього!..»

Місто у ці квітневі дні стало чистим, сухим, каміння побілішало, по ньому легко й приємно йти. Кожної неділі, після обідні, Соборною вулицею йде маленька жінка в жалобі, у чорних лайкових рукавичках, з парасолькою з чорного дерева. Вона хреститься і звично йде головною алеєю кладовища. Дійшовши до лави біля хреста, вона сідає й залишається під вітром на весняному холоді годину, дві. Слухаючи пташок та видзвонювання вітру у порцеляновому вінку, вона думає інколи, що віддала б півжиття, аби не було перед очима цього мертвого вінка. Як це можливо, що під ним та, чиї очі так безсмертно сяють з порцелянового медальйона! Як співставити з цим чистим поглядом усе те жахливе, що поєднане тепер з ім’ям Олі Мещерської?

Жінка — класна дама Олі, немолода дівчина, яка живе мріями, що замінюють їй справжнє життя. Спершу такою мрією був брат, з ним вона пов’язувала своє майбутнє, та його було вбито під Мукденом, потім вона переконувала себе, що вона — ідейна працівниця. Смерть Олі Мещерської стала для неї новим предметом невідступних думок і почуттів. Вона ходить на могилу, кожного свята, згадує личко Олі Мещерської у труні, серед квітів, та підслухану її розмову із Суботіною:

— У одній із батькових книжок я прочитала, якою має бути жіноча краса... Там стільки написано, що одразу все не запам’ятаєш: чорне волосся, яке кипить смолою, їй-богу, так і є: кипить смолою! — чорні, як ніч, вії, ніжний рум’янець, тонкий стан, довші за звичайні руки, маленька ніжка, помірно великі груди, круглі литки, коліна кольору мушлі, похилі плечі — як це точно! Та головне, знаєш що? — Легке дихання! А воно в мене є, — ось, послухай, як я дихаю, — справді, є? Тепер легке дихання знову розсіялося у світі, у цьому хмарному небі, у цьому холодному весняному вітрі.

Білет 19

Трагізм становища Григора Замзи в новелі «Перевтілення» Франца Кафки. Символічний зміст центральної метафори твору

У літературі XX століття постать Франца Кафки (1883—1924) одна з найбільш трагічних і суперечливих. Його творчість відображає складі юсті і протиріччя світу, які Кафка сприймав як абсурд свого часу.

Одна з ранніх новел Кафки «Перевтілення» дає уявлення про творчу манеру письменника, особливості його світосприймання, естетики. Герой новели Грегор Замза одного дня, прокинувшись після неспокійної ночі, побачив, що перетворився на величезну, страшну, огидну комаху. Далі розповідь впливає на читача достовірністю стилю: автор ніби веде протокол подій, що відбуваються. «Протокольний стиль» дає можливість автору зосередитися на поведінці персонажів, побутових дрібницях, які для героя переростають у болісні проблеми.

Грегор Замза — звичайна молода людина, яка виросла у великому місті, прив’язана до своєї родини, відповідальність за яку відчуває дуже гостро. Він дбає про батька-банкрута, хвору матір, сестру Грету, яка мріє навчатися в консерваторії. Він працює на невелику фірму, більшу частину свого часу проводить у роз’їздах, дуже дисциплінований, старанний, працездатний. Іноді йому буває дуже важко, але Грегор ніколи нікому не скаржиться. Він розуміє, що добробут родини лежить на його плечах. Тим страшніше для нього перевтілення в комаху.

Із цього моменту світ для героя «розколюється». Він звикає і пристосовується до свого нового огидного тіла. Але в душі Грегор залишається тим, ким був — люблячим сином і братом. Його мучать відчай і сором, тому що його родина залишилася без коштів, і старий батько, хвора мати, юна сестра повинні думати про заробіток. Він із болем відчуває огидливе гребування найближчих людей. Одного разу Грета влаштовує прибирання в його кімнаті, мета її була благородна — звільнити більше місця для пересування комахи, але ґвалт, що супроводжував прибирання, позбавлення улюблених речей глибоко вразили Грегора. Винесли скриню, в якій Грегор зберігав дещо з самого дитинства, стіл, за яким робив уроки, шафу з одягом. Розуміючи, що його позбавляють нормального житла, він виліз з-під дивана, щоб захистити свій останній скарб — портрет на стіні. Мати побачила величезну руду пляму на квітчастих шпалерах, закричала, перш ніж зрозуміла, що це і є Грегор, і знепритомніла. Відчуваючи свою провину, Грегор намагається допомогти сестрі, яка кинулася шукати ліки, але в цей час прийшов батько (він носив тепер мундир з золотими ґудзиками, бо працював посильним в якомусь банку) і з ненавистю жбурнув у Грегора вазу з яблуками. Одне яблуко застрягло в тілі, з того часу здоров’я Грегора стало гіршати, його забули всі. Ні в чому не винний, знехтуваний найближчими, він терпів страждання від ганьби більші, ніж від голоду і ран. Усе, що йому залишилося, це жалюгідна самотність. Коли герой помирає, його смерть рідні сприймають із полегшенням. Уперше за довгий час мати, батько і Грета їдуть на прогулянку за місто, вони обговорюють плани на майбутнє, і батьки, не домовляючись, подумали про те, який гарний вигляд має їхня дочка, незважаючи на минулі страшні обставини.

Колись давні люди не могли пояснити багатьох природних сил, шляхів людської долі, їхня фантазія створила міфи про богів і надприродних істот, що правлять світом, керують долями і вчинками людей. Реальність і фантастика в таких міфах тісно перепліталися, відбиваючи неспроможність людини логічно осмислити світ, в якому вона жила. Ф. Кафка творить свій міф. Реальність і фантастика поєднуються, щоб створити образну картину сучасного автору світу, безжалісного й абсурдного, де нічого не піддається логічному тлумаченню, де людина приречена на самотність, де почувається вона лише комахою.

Герой новели Кафки втілює страх людини перед життям, самотність, від якої ніхто не застрахований. В абсурдному світі навіть родинні зв ‘язки стають слабкими і розриваються. Головне для героїв — мати вигляд звичайних, таких, як усі. Внутрішній світ людини, її переживання нікого не цікавлять. У творах Кафки світ керується законами, які не підлягають логічній мотивації, не може їх осягнути і душа.

№2

Білет 22

Ідея написання «Гобсека». (За задумом автора, повість «Гобсек» мала увійти до великого циклу романів «Людська комедія», над яким Оноре де Бальзак працював протягом усього життя. Створюючи «Людську комедію», автор праг­нув змалювати сучасне йому суспільство таким, яким воно було. Це зумовило стиль написання повістей та романів — реалістична проза.)

 

Риси реалістичної повісті у творі Бальзака «Гобсек».

1. Реалістичне зображення суспільства. (Бальзак намагався якомога реаліс­тичніше змалювати сучасне йому суспільство, не приховуючи жодної вади соціуму, часто спеціально наголошуючи на них. Суспільство зображено всебічно, а не тільки окремі риси. Ми бачимо і політичну, і економічну си­туації, бачимо і психологію персонажів. У цьому реалізм творів Бальзака.)

2. Змалювання образів. (Усі персонажі, що діють у повісті, — типові обра­зи. У кожному з персонажів своєї «Людської комедії» в цілому і в кож­ному творі її зокрема Бальзак намагається показати певний суспільно- психологічний тип людини. Реалістичність полягає у неоднозначності цих персонажів: жоден не постає перед нами носієм тільки однієї риси, кожен з них — складна та суперечлива особистість — так само, як у житті не тра­пляється людей, лише скупих чи винятково добрих, без жодної вади.)

3. Художні прийоми реалістичної прози. (У своїй повісті «Гобсек» Оноре де Бальзак використовує типові прийоми реалістичної прози. Реалістичний портрет допомагає нам уявити персонажів. Пейзаж або інтер'єр дає уяв­лення про місце подій і не більше, він не має прихованого емоційного на­вантаження, ці частини твору слід сприймати як декорації.)

4. Риси романтичного. (У реалістичній прозі Бальзака наявні поодинокі еле­менти романтизму. Певна загадковість є у самому образі головного ге­роя — Гобсека. Ми не маємо жодних відомостей про його минуле, його те­перішнє також сповнене загадок та таємниць для нас. Філософський розум та неабияка здатність впливати на людей (не тільки шляхом шантажу, а й певними прийомами психологічного маніпулювання) — також романтичні риси в образі Гобсека. Проте реалістичне у повісті значно переважає над романтичним.)

Значення повісті «Гобсек». (Повість «Гобсек» — частина грандіозного заду­му Бальзака. За її допомогою ми маємо можливість дізнатися про сучасне письменникові суспільство. Усі образи реалістичні та надзвичайно «живі». По­дії розгортаються на тлі суспільних та політичних перетворень у Франції по­чатку XIX століття. Типовість образів має велике значення для реалістичного змалювання тогочасної дійсності.)

Білет 23

(За віршами "Лютий. Дістати чорнил і плакати ...»,« На ранніх потягах »,« Літо в місті »,« Гамлет »,« Зимова ніч »)

Поезія Бориса Пастернака являє собою явище, зовсім нове в російській літературі взагалі і в літературі Срібного століття зокрема. Сам Пастернак вважається одним з найбільших поетів не тільки в рамках зазначеного періоду, а й у контексті всієї російської літератури. Поезії він присвятив всього себе, все своє життя, вважаючи, що тільки творчість здатна підняти людини над сірістю повсякденного життя, піднести його до світлих вершин буття. Вірші Пастернака оригінальні і за формою, і за змістом. Поет ставив перед собою мету - вловити невловиме і передати у віршах миттєвість настрою, стану, атмосфери за допомогою різних художніх засобів і прийомів. Світ у його віршах постає в русі, пориві, у відблисках і неповторних образах.

Перш ніж приступати до аналізу тем і мотивів, характерних для поезії Пастернака, слід сказати кілька слів про особисту долю поета, яка, поза всяким сумнівом, наклала значний відбиток на всю його творчість. Досить сказати про те, що його виключили зі Спілки письменників і змусили відмовитися від заслуженої Нобелівської премії, присудженої за чудовий роман "Доктор Живаго". Цькування поета була викликана в основному його небажанням писати про існуючої влади для неї і по її замовленню. Для нього людина і її доля вище історії, вище революції і революційних ідей. Буквально кожен вірш Пастернака пронизане трагедійними нотами, витоки яких слід шукати і в його власного життя, і в долях тих, хто був близький за духом, за покликанням (мається на увазі доля поетів-сучасників Пастернака).

Численні вірші Бориса Пастернака наповнені тугою безвиході і досадою на те, що поет не має достатньої свободи для творчості, змушений боротися за виживання в цьому жорстокому світі. Так, у знаменитому вірші "Лютий" (1912р.), яке належить до ранньої прозі Пастернака і входить до збірки "Початкова пора", поет висловлює свій настрій - сумне, сумне, розчароване, гнітюче:





sdamzavas.net - 2018 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...