Главная Обратная связь

Дисциплины:






Юридична природа права інтелектуальної власності та становлення права інтелектуальної власності в Україні

Як уже зазначалося вище, право інтелектуальної власності має свою історію походження, передумови виникнення та легалізацію на рівні правової категорії як в міжнародному, так і в національному законодавстві.

Походження терміна "право інтелектуальної власності" пов'я­зується з французьким законодавством кінця XVIII ст. Пропрієтарний підхід до права інтелектуальної власності зародився у Франції і спирався на теорію природного права, яка одержала свій найбільший розвиток у працях французьких філософів-просвітителів Вольтера, Дідро, Гольбаха, Гельвеція, Руссо. Відпо­відно до цієї теорії право інтелектуальної власності на будь-який творчий результат належить його творцю, є його невід'ємним, природним правом, що існує незалежно від визнання цього права державою.[14] Як і будь-яке право власності, право інтелектуальної власності на результат інтелектуальної, творчої діяльності дає його творцю виключ­ну можливість розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної праці на власний розсуд.

Важливою віхою у становленні права інтелектуальної влас­ності стало підписання у 1967 р. у Стокгольмі Кон­венції, якою засновувалась Всесвітня організація інтелектуаль­ної власності (далі – ВОІВ). Відповідно до ст. 2 цієї Конвенції на міжнародному рівні вводиться термін "інтелектуальна власність" та дається визначення цього терміну – це права щодо конкретних результатів творчої діяль­ності у виробничій, науковій та художній сферах.

Становленню національного законодавства про інтелекту­альну власність сприяло прийняття Верховною Радою України Декларації про державний суверенітет України від 16.02.1990р., якою було проголошено, що Україна самостійно визначає свій економіч­ний статус і закріплює його в законах. Відповідно до цієї Декларації весь економічний та науково-технічний потенціал, створений на території України, проголошується власністю народу, матеріальною основою суверенітету України і вико­ристовується з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб громадян України.

Ці положення Декларації знайшли своє підтвердження у Законі України «Про економічну самостійність Української РСР» від 3 серпня 1990 р. і в Акті проголошення незалежності України та створення самостійної держави – України від 24 серпня 1991 р. Завдяки цьому були закладені підвалини створення національної правової системи, у тому числі національного законодавства про інтелектуальну власність.

Правові гарантії свободи літературної, художньої, наукової і технічної твор­чості знайшли своє подальше закріплення у ст. 54 Конституції України. У цій же статті визнається право кожного громадянина на результат своєї інтелектуальної, творчої діяльності.



У становленні законодавства України про інтелек­туальну власність важливу роль відіграв Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 р., в якому результати інтелектуальної діяльності вперше визнані об'єктами права власності, а також вперше на національному законодавчому рівні був легалізований термін "інтелектуальна власність".

13 грудня 1991 р. було прийнято Закон України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності», в якому закріплено, що результати науково-технічної діяльності є об'єктами влас­ності творців (розробників) науково-технічної продукції, якщо інше не передбачено законом або договором ( п. 2 ст. 26 ).

Першим спеціальним нормативним актом, який започаткував створення законодавства про промислову власність, стало затверджене Указом Президента України "Тимчасове положення про пра­вову охорону об'єктів промислової власності та раціоналіза­торських пропозицій в Україні" від 18 вересня 1992 р. Цим правовим актом закладені правові засади правової охорони результатів на­уково-технічної, творчої діяльності.

Дещо пізніше у країні були встановлені правові засади створення і використання науко­во-технічної інформації – законодавець визнав науково-технічну інформацію товаром і об'єктом права інтелектуальної влас­ності (Закон України «Про науково-технічну інформацію» від 25 червня 1993 р.). У цьому ж році приймається Закон України «Про охорону прав на сорти рослин», який регулює відносини, що вини­кають у зв'язку з набуттям, здійсненням, захистом, від­чуженням і припиненням права інтелектуаль­ної власності на сорти рослин в Україні.

Значним кроком у розвитку законодавства у сфері інтелектуальної власності стало прийняття у 1993 році пакету спеціальних законів: «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки» та «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». У зв‘язку з цим зазначене вище "Тимчасове положення про пра­вову охорону об'єктів промислової власності та раціоналіза­торських пропозицій в Україні" втратило чин­ність, проте не повністю – у частині, що стосується раціо­налізаторських пропозицій, воно залишилося чинним.

Трохи пізніше був прийнятий Закон України «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р. Крім того Верховна Рада України своєю постано­вою від 19 січня 1995 р. затвердила Положення про порядок оформлення та використання прав на винаходи, корисні мо­делі і промислові зразки, що становлять державну таємницю. Це група спеціальних законодавчих актів, які безпосередньо регулюють суспільні відносини, що виникають у зв’язку з наданням правової охорони результатам інтелектуальної творчої діяльності.

Водночас, крім спеціальних законів, набула чинності низка нормативних актів України, які певною мірою торкаються питань інтелектуальної власності. До таких варто віднести Закони України «Про зов­нішньоекономічну діяльність», «Про захист економічної конкуренції», «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про охорону атмосферного повітря», «Про телебачення і радіомовлення», Декрет Кабінету Міністрів «Про державне мито», постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об'єктів авторського права і суміжних прав», «Про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір», а також постанова, якою затверджено Тимчасове положення «Про мінімальні ставки гонорару та авторської винагороди за фільми, що створюються за державним замовленням на кіностудіях України».

На розвиток зазначених нормативних актів Державним патентним відомством України (а пізніше – Державним департаментом інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України) було розроблено і прийнято низку відомчих актів, які регулюють суспільні відносини щодо порядку набуття права інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торговельні марки тощо. Відповідні правові акти були прийняті і Державним агентством України з авторських та суміжних прав при Кабінеті Міністрів України.

Цивільний кодекс України (далі – ЦК України), який набрав чинність з 1 січня 2004 року, вперше у національному законодавстві надав формальне визначення права інтелектуальної власності як права особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або інший об‘єкт права інтелектуальної власності, визначений ЦК України та іншими законами України (ст. 418 ЦК України).

 

1. Поняття та зміст права інтелектуальної власності

У сучасній правовій літературі під терміном "інтелектуальна власність" розуміють сукупність норм права, котрі об‘єднуються в авторське право та право промислової власності.

Як було вище зазначено, ЦК України у ст. 418 вперше нормативно закріпив визначення терміна "інтелектуальна власність". Так, відповідно до ч. 1 ст. 418 ЦК України, під інтелектуальною власністю розуміється права особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або інший об‘єкт права інтелектуальної власності, визначений ЦК України та іншими законами України.

З цього визначення випливає наступне:

по-перше, право інтелектуальної власності визнається державою шляхом закріплення його в законі;

по-друге, воно охороняється та захищається у встановленому законом порядку;

по-третє, це право пов‘язується з відповідними об‘єктами, які визначаються законодавством України, у тому числі і міжнародно-правовими актами.

До таких об‘єктів відносяться, перш за все, результати інтелектуальної, творчої діяльності, а також деякі інші прирівняні до них об‘єкти, конкретний перелік яких встановлюється національним законодавством з урахуванням прийнятих державою міжнародних зобов‘язань.

У спеціальній юридичній літературі з питань інтелектуальної власності можна зустріти різні визначення поняття "право інтелектуальної власності": в об‘єктивному розмінні (як цивільно-правовий інститут) та в суб‘єктивному розумінні (як суб‘єктивне право).

Право інтелектуальної власності як цивільно-правовий інститут – це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері створення, використання й охорони результатів інтелектуальної, творчої діяльності.

Суб‘єктивне право інтелектуальної власності – це право суб‘єкта на володіння, користування та розпорядження належним йому відповідно до закону результатом інтелектуальної, творчої діяльності.[15]

Виходячи з того, що право особи на об‘єкт права інтелектуальної власності, відповідні правомоччя щодо такого об‘єкту, порядок набуття права інтелектуальної власності на нього, способи захисту цього права тощо встановлюється у законодавстві України, є підстави сформулювати визначення права інтелектуальної власності не як власне правомоччя особи, а як частину правової системи України та системи її права. При цьому, враховуючи наявність відносно самостійної сукупності норм та інститутів права інтелектуальної власності, що регулюють сферу якісно однорідних суспільних відносин за допомогою специфічних методів правового регулювання, можна говорити про становлення у системі національного права України нової комплексної галузі права – права інтелектуальної власності.

Її комплексний характер ґрунтується на ряді підстав, у тому числі – на застосуванні таких методів правового регулювання як диспозитивний, імперативний, метод заохочення, метод автономії та рівності сторін.

Зокрема, диспозитивний метод забезпечує відносини рівності, еквівалентності, згоди суб’єктів правовідносин, що виникають з проводу різноманітних дій з відповідними об’єктами права інтелектуальної власності. Диспозитивний метод надає суб’єктам права інтелектуальної власності широкі можливості вільного та самостійного вибору відповідних рішень у межах правового простору. Саме його застосування превалює при застосуванні суб’єктами правовідносин норм цивільного законодавства.

Водночас юридичний інструментарій, що застосовується при регулювання суспільних відносин у галузі інтелектуальної, творчої діяльності, не обмежується методами правового регулювання, притаманними цивілістичним наукам. Для їх регулювання використовується і набір методів, притаманний для правового регулювання публічних галузей права, наприклад, адміністративного. Застосування імперативного методу регулювання пояснюється, перш за все, наявністю цілого комплексу відносин у праві інтелектуальної власності, пов’язаних з проведенням державних реєстрацій, отриманням дозволів, встановленням спеціальних правових режимів тощо.

З огляду на це право інтелектуальної власності можна назвати самостійною комплексною галуззю права, яка знаходиться у стадії формування, представляє собою сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини, пов‘язані зі створенням об‘єктів права інтелектуальної власності, а також набуттям, здійсненням та захистом права на ці об‘єкти.

Ця галузь права представлена відносно самостійними інститутами, кожен з яких має свої особливості, обумовлені специфікою самих об‘єктів права інтелектуальної власності.

До таких інститутів відносяться: інститут права інтелектуальної власності на об‘єкти авторського права і суміжних прав; інститут патентного права (винаходи, корисні моделі, промислові зразки), інститут права інтелектуальної власності на нетрадиційні результати науково-технічної творчості (наукові відкриття, компонування інтегральних мікросхем, раціоналізаторські пропозиції, сорти рослин, породи тварин та комерційну таємницю); інститут права інтелектуальної власності на засоби індивідуалізації суб’єктів цивільного обороту, товарів, послуг (комерційні найменування, торговельні марки та географічні зазначення).

З огляду на правову природу інтелектуальної власності доцільно звернути увагу на європейський досвід. Зокрема, у країнах континентального права рисами права інтелектуальної власності, що дозволяє виділити його в окрему підгалузь цивільного права, є: повнота регулювання відносин з приводу створення та використання об’єктів інтелектуальної власності; охоплення відносин щодо всіх об’єктів права інтелектуальної власності; застосування в якості провідного режиму юридичного регулювання методу дозволяння; наявність розвинутих правових інститутів, що складають підгалузь. При цьому основною метою створення та розвитку законодавства є захист прав та інтересів авторів, винахідників та інших творців об’єктів інтелектуальної власності та інших осіб, яким належать майнові права інтелектуальної власності. У свою чергу, в системі права ЄС у порівнянні з такими провідними галузями права ЄС як митне, інституційне, право конкуренції формування права інтелектуальної власності як спеціальної галузі тільки відбувається.[16]

 





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...