Главная Обратная связь

Дисциплины:






ГОҐВОРТСЬКА ШКОЛА ЧАРІВ І ЧАКЛУНСТВА



Директор школи: Албус Дамблдор

(Орден Мерліна, Перша Категорія, Великий Ворож., Гол. Чаклун,

Верховний Маг, Міжнародна Конфед. Чарівників)

Дорогий містере Поттер!

З приємністю повідомляємо, що Вас зараховано до Гоґвортської школи чарів і чаклунства. Будь ласка, прогляньте доданий список необхідної літератури і знарядь.

Початок навчання – 1-го вересня. Чекаємо Вашої сови не пізніше 31-го липня.

З повагою

Мінерва Макґонеґел, заступник директора

 

Запитання спалахували Гаррі в голові, наче вогні феєрверку, і він не знав, з котрого починати. Збігло кілька хвилин, перше ніж він, затинаючись, надумався:

– Що означає "вони чекають мою сову"?

– Могутні Горгони, я си геть забув! – похопився Геґрід, ляснувши себе долонею по чолі з такою силою, що можна було б повалити коня, і дістав з іншої внутрішньої кишені плаща сову (справжню, живу, трохи розкошлану сову), довге перо й сувій пергаменту. Висолопивши язика, він нашкрябав цидулку, яку Гаррі зміг прочитати догори ногами:

 

Дорогий пане Дамблдоре!

Передав Гаррі листа. Завтра купимо йому всьо необхідне.

Погода паскудна. Я сподіваюси, що у Вас всьо файно.

Геґрід

 

Геґрід згорнув записку, віддав сові, яка схопила її дзьобом, підійшов до дверей і кинув птаха в буряну ніч. Тоді повернувся й сів, немов таке листування було не менш звичайною річчю, ніж телефонні розмови.

Гаррі помітив, що стоїть роззявивши рота, і швиденько стулив його.

– На чому я спинивси? – замислився Геґрід, але тут наперед ступив дядько Вернон – і далі блідий як полотно, проте дуже сердитий.

– Він не піде до тієї школи! – заявив дядько.

– Хотів би я видіти, як такий цілковитий маґл, як ти, зможе його зупинити, – крекнувши, проказав Геґрід.

– Цілковитий хто? – поцікавився Гаррі.

– Маґл, – повторив Геґрід. – Ми так називаємо людей, які цураються чарів. Як оці. Тобі тєжко не пощастило, бо ти виріс у родині найабсолютніших маґлів, яких я видів на своєму віку.

– Коли ми взяли хлопця, то присягнули, що покладемо край цьому безглуздю, – здобувся на слово дядько Вернон, – присягнули, що виб'ємо з нього всі дурниці! Теж мені чарівник!

– То ви знали? – вигукнув Гаррі. – Знали, що| я… чарівник?

– Знали! – раптом завищала тітка Петунія. – Знали! Звичайно, знали! Кого ще могла народити моя клята сестра!… О, колись вона теж дістала такого листа й пропала в тій… школі, а тоді верталася на канікули додому з повними кишенями жаб'ячої ікри і обертала чайні чашки на щурів. Лише я одна бачила, хто вона, – потвора! Але ж ні, батьки тільки їй і годили, хухали на свою Лі-ліньку, пишалися, що в родині є відьма!



Вона зупинилася перевести подих, а тоді знову заговорила, виповідаючи, здається, те, що пекло їй серце багато років:

– А потім знайшла собі в школі того Поттера, вийшла за нього заміж після школи, народила тебе, і я, звісно, знала, що й ти будеш як вона, таким самим дивним і… ненормальним… А тоді, бачте, їх висадили в повітря, а ти звалився на нашу голову!

Гаррі страшенно зблід. Тільки-но до нього вернувся голос, він обурився:

– Висадили в повітря? А ви ж казали, що вони загинули в автокатастрофі!

– АВТОКАТАСТРОФІ?! – заревів Геґрід, підскочивши так несамовито, що Дурслі, відсахнувшись, знову забилися в куток. – Як си могли Лілі та Джеймс Поттери загинути в автокатастрофі? Отямитися не можу! Яке неподобство! Гаррі Поттер нічого не знає про себе, тоді як у нашому світі його ім'я знає кожна дитина!

– Але чому? Що сталося? – допитувався Гаррі.

Геґрід начебто вже не гнівався і на його обличчі раптом з'явився неспокій:

– Я ніколи такого не чекав, – мовив він низьким, схвильованим голосом. – Коли Дамблдор застеріг, як тєжко тебе забрати, я си й не гадав, Що ти ніц не знаєш. Ой, Гаррі, певно, не я мав би казати… але хтось таки мусить… Ти си не можеш потрапити до Гоґвортсу, нічого не знаючи. – Геґрід люто зиркнув на Дурслі. – Що ж, певне, краще тобі знати все, що я можу розповісти… Всього мені казати не вільно, це велика таємниця, я можу тілько часточку…

Він сів, дивився якийсь час на вогонь, а тоді заговорив:

– Усе почалося, мабуть, із… чоловіка, що звався… Але я віри не йму, що ти не знаєш, як він називався… у нашому світі кожен знає його ім'я…

– Яке?

– Ну… видиш, коли можна обійтися, я ніколи його не називаю… Ніхто не називає.

– Чому?

– Ненаситні Гаргуйлі! Таж люди ще й дотепер бояться!… Най його шляк трафить, як тєжко говорити! Розумієш, жив собі чарівник, який став… лихим. Таким лихим, що гіршого нема. Лихішим від найлихішого. Він називався…

Геґрід зробив ковток, та однаково нічого не сказав.

– Може, напишіть? – запропонував Гаррі.

– Ні, я не знаю, як пишеться. Ну, гаразд – Волдеморт, – здригнувся Геґрід. – Не змушуй мене знов називати. Отож сей… чарівник років зо двайцять тому взявся шукати собі спільників. І познаходив: хтось просто злякався, комусь си кортіло набрати його сили, а він, ніде правди діти, таки мав тої сили. Темні часи були, Гаррі. Ніхто не знав, кому вірити, ніхто не смів привітати незнайомого чаклуна чи відьму… Страшне діялося. Усіх він підбив під свою руку. Звичайно, дехто й бунту-вався, але він убивав їх. Нещадно. Гоґвортс був тоді одним з небагатьох безпечних місць. Здається, Відомо-Хто боявся тілько Дамблдора. Він не наважувався захопити школу, принаймні тоді… Атож, твої мамуся й татусь були найліпші чарівники з усіх, що я знав і видів. Найкращі учні Гоґвортсу! Дивно, що Відомо-Хто ніколи раніше не пробував перетягти їх до себе… Знав, мабуть, що вони надто близькі друзі Дамблдора і ніколи не стануть на бік Темної Сили. Може, він си сподівав переконати їх… може, просто хотів спекатися їх. Знаємо тілько, що десять років тому в переддень усіх святих, на Гелловін, він з'явився у вашому селі… Тобі тільки-тільки рочок минув. Він прийшов до вашої хати і… і…

Геґрід зненацька витяг бруднющу, засмальцо-вану хустинку і гучно висякався, а Гаррі здалося, ніби заревіла сирена.

– Вибачєй, – перепросив велетень, – але такий жаль мене бере… Знаєш, кращих людей за твоїх мамусю й татуся не було на світі… та… однаково їх убив Відомо-Хто. А відтак – і це вже справжня таємниця – він си й тебе хотів убити. Певне, щоб і вашого сліду си не лишило, а може, йому просто подобалося вбивати. Але він не зміг. Ти ніколи не думав, звідки в тебе сей знак на чолі? Се не просто шрам. Таке з'являється тоді, коли на тебе падає могутнє зловісне прокляття. Та клятьба вбила твоїх маму й тата, зруйнувала вашу хату, але на тебе не подіяла, і тому ти є такий славетний, Гаррі. Ніхто не виживав, як він си вирішував когось убити, – ніхто, а ти вижив, хоч він замордував багатьох найславніших чаклунів і чарівниць нашої доби: Маккінонів, Боунів, Преветів… А ти ж був ще немовлєтком – і вижив.

Голову Гаррі переповнював гострий, пекучий біль. Коли Геґрід уже закінчував, він знову побачив сліпучий спалах зеленого світла, – найвиразніше, ніж будь-коли раніше, – і вперше в житті йому пригадався уїдливий, холодний, жорстокий регіт.

Геґрід сумно дивися на хлопця.

– Я сам тебе забрав з розваленої хати, з наказу Дамблдора. А відтак привіз до цих…

– Дурниці! – озвався дядько Вернон.

Гаррі аж підскочив, бо вже й забув про тих Дурслі.

До дядька Вернона, здається, знову повернулася відвага. Стиснувши кулаки, він люто позирав на Геґріда.

– Слухай-но мене, хлопче, – прогарчав дядько. – Я згоден, ти й справді якийсь дивакуватий, хоч, гадаю, все це можна направити доброю різкою! Ну а твої батьки – вони таки й справді були ненормальні, тут годі заперечити, і, як на мене, без них на світі й дихається легше! Чого прагнули, те й отримали! Плуталися з усякими відьмаками, а я знав, я завжди знав, що добром це не закінчиться!…

Тієї миті Геґрід зіскочив з канапи і витяг з-під плаща пошарпану рожеву парасольку. Направивши її, немов шпагу, на дядька Вернона, вигукнув:

– Попереджаю тебе, Дурслі, попереджаю: ще одно слово…

Побачивши, що його от-от проткне гострий кінець парасольки бородатого велетня, дядько Вернон знов утратив відвагу, припав до стіни й затих.

– Гаразд, – кивнув Геґрід, важко дихаючи й сідаючи назад на канапу, яка цього разу прогнулася до самої підлоги.

Тим часом у Гарріній голові роїлися ще сотні запитань.

– А що сталося з Вол… ой, тобто… з Відомо-Ким?

– Добре питання, Гаррі. Він си зник. Щез. Тієї самої ночі, коли си намірив тебе вбити. Це тілько збільшило твою славу. В цьому й полягає найбільша таємниця… Видиш, він ставав дедалі могутнішим – і чому тоді щез? Одні кажут, помер. По-моєму, це дурниці. Не знаю, чи було в нього досить людського, щоб померти. Інші кажут, що він десь є, чекає слушного часу й таке інше, але я не вірю. Хто був з ним, ті вернулися до нас. Дехто з них був наче без пам'яті, в якомусь трансі. Не думаю, що вони вийшли б із трансу, якби він мав си повертати. Більшість із нас гадає, ніби він ще десь є, але втратив силу. Надто охляв, щоб діяти. Його прибило щось те, що є тілько в тебе, Гаррі. Тієї ночі він спіткався з тим, чого си не сподівав, – не знаю, що то, й ніхто сього не знає, але щось у тобі є таке, що збило його з пантелику, – отак.

Геґрід дивився на Гаррі ласкавими й шанобливими очима, але Гаррі, замість запишатися й зрадіти, відчув, що сталася жахлива помилка. Він – чарівник? Він? Хіба таке може бути? Все життя його штурхав Дадлі і допікали тітка Петунія й дядько Вернон; якщо він і справді чарівник, чому ж, замикаючи його в комірчині, вони не оберталися щоразу на бридких жаб? Якщо він колись переміг найбільшого у світі чаклуна, то чого ж тоді Дадлі завжди його копав, немов футбольного м'яча?

– Геґріде, – сказав він тихенько, – мені здається, ви помилилися. Не думаю, що я чарівник.

На його подив, Геґрід розреготався.

– Не думаєш, га? А хіба ніколи нічого не ставалося, коли ти був переляканий чи сердитий?

Гаррі задивився на вогонь. Тепер він уже пригадував… Кожна химерна подія, яка розлючувала тітку з дядьком, ставалася тоді, коли він, Гаррі, був засмучений або розгніваний… Коли його цькувала Дадлова зграя, він щоразу якось тікав від неї… Не хотів іти до школи з тією ідіотською стрижкою, і йому відросло волосся, а останнього разу, коли його штурхнув Дадлі, хіба він не помстився, навіть не усвідомивши цього, хіба не напустив на нього боа-констриктора?

Усміхнувшись, Гаррі знову глянув на Геґріда й побачив, що той просто сяяв.

– Видиш? – сказав Геґрід. – І ще кажеш, що ти, Гаррі Поттер, – не чарівник; зачекай, ти си ще прославиш у Гоґвортсі!

Проте дядько Вернон не збирався здаватися без бою.

– Хіба я не сказав, що він нікуди не піде? – прошипів він. – Він ходитиме до школи "Стоун-вол" і буде мені за це вдячний. Я ж читав ті листи: йому будуть потрібні такі дурниці, як книжки з замовляннями, чарівні палички і…

– Якщо він си захоче піти, то його не зупинит такий цілковитий маґл, як ти, – гаркнув Геґрід. – Не пускати сина Лілі та Джеймса Поттерів до Гоґвортсу! Та ти здурів. Його ім'я було у списках, відколи він вродивси. Його берут до найліпшої в світі школи чарів і чаклунства. За сім років він себе не впізнає. Гаррі там буде, нарешті, поміж таких самих дітей, як і він, і то під наглядом найкращого директора, який керував коли-небудь Гоґвортсом, – Албуса Дамбл…

– Я НЕ ПЛАТИТИМУ ЗАТЕ, ЩОБ ЯКИЙСЬ БОЖЕВІЛЬНИЙ СТАРИЙ ДУРЕНЬ НАВЧАВ ЙОГО ТАМ РІЗНИХ ФОКУСІВ! – заверещав дядько Вернон.

Але цього разу він зайшов задалеко. Геґрід схопив парасольку й розкрутив її над головою:

– НІКОЛИ, – загримів він, – НЕ… ОБРАЖАЙ… У МОЇЙ… ПРИСУТНОСТІ… АЛБУСА… ДАМБЛДОРА!

Геґрід зі свистом опустив парасольку донизу, спрямувавши її на Дадлі: спалахнуло фіалкове сяйво, щось стрельнуло, немов феєрверк, залунав пронизливий вереск і наступної миті Дадлі вже підстрибував на місці, вхопившись руками за свій товстий задок і завиваючи з болю. Коли він повернувся до них плечима, Гаррі побачив, що з дірки в його штанях стирчить закручений свинячий хвостик.

Дядько Вернон аж заревів. Тягнучи тітку Петунію й Дадлі, він востаннє нажахано глипнув на Геґріда, вибіг до сусідньої кімнати і щосили гримнув дверима.

Глянувши на парасольку, Геґрід почухав собі бороду.

– Не варто було нервуватиси, – винувато промовив він, – але всьо одно нічого не вийшло. Хтів обернути його на свиню, але, бачу, він уже й так був справжнісінький свинтус, тож бракувало тілько Дрібнички. – Нахмуривши кошлаті брови, Геґрід спідлоба подивився на Гаррі. – Я був би вдячний, якби в Гоґвортсі ти нікому не казав про се, – попросив він. – Я… е-е… взагалі не повинен насилати чари. Мені дозволено тілько трошки скористатиси з магії, аби йти за тобов, передавати листи й таке інше, і це одна з причин, чому я так прагнув сього завдання…

– А чому вам не можна насилати чари? – запитав Гаррі.

– Ну… я також вчивси у Гоґвортсі, але мене… е-е… відрахували, якщо чесно. Третого року. Зламали навпіл мою чарівну паличку і таке інше. Але Дамблдор дозволив мені зостатиси охоронцем дичини. Йой, яка то файна людина, Дамблдор!

– А чому вас відрахували?

 

 

– Уже пізно, а завтра в нас купа роботи, – згадав раптом Геґрід. – Треба піти до міста, купити тобі книжки і ще дещо. – Він скинув свого грубого чорного плаща і жбурнув його Гаррі. – Можеш си накрити, – сказав він. – Не зважай, як там щось си заворушит. Я міг лишити в кишенях пару мишок.

 

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

 

Алея Діаґон

 

Наступного дня Гаррі прокинувся досить рано. Він відчував, що вже день, але очей не розплющував.

– Це був сон, – рішуче сказав він сам собі. – Мені снилося, ніби велетень на ймення Геґрід прийшов забрати мене до школи чарівників. Коли я розплющу очі, то буду вдома у своїй комірчині.

Раптом почувся гучний стукіт.

"А ось і тітка Петунія грюкає в мої двері", – подумав Гаррі, і серце йому опустилося. Але він і далі не розплющував очей. Адже був такий гарний сон.

– Тук-тук-тук!

– Гаразд, – пробурмотів Гаррі, – вже встаю. Він сів, і важкий Геґрідів плащ сповз додолу.

Хатинку затопило сонячне сяйво, буря вщухла, Геґрід ще спав на поламаній канапі, а у вікно, тримаючи в дзьобі газету, стукала пазурами сова. Гаррі скочив на ноги, відчуваючи, що весь вибухає від щастя, мовби в ньому надувається повітряна кулька. Він підбіг до вікна і відчинив його навстіж. Сова залетіла до кімнати і жбурнула газету на Геґріда, який навіть не ворухнувся. Тоді сіла на підлогу й напалася на Геґрідів плащ.

– Не роби цього!

Гаррі спробував прогнати сову, але та грізно замахнулася дзьобом і далі люто шматувала плащ.

– Геґріде! – закричав Гаррі. – Тут якась сова…

– Треба заплатити, – буркнув з канапи Геґрід.

– Що?

– Треба заплатити їй за газету. Пошукай си в кишенях.

Геґрідів плащ складався з самих кишень, і там було що завгодно: в'язки ключів, слимакові мушельки, клубочки, м'ятні льодяники, торбиночки чаю і… нарешті Гаррі знайшов жменю чудернацьких монет.

– Дай їй п'єть кнатів, – заспано промимрив Геґрід.

– Кнатів?

– Маленьких мідяків.

Гаррі відрахував п'ять мідних монеток, а сова простягла ногу, щоб він міг покласти гроші до невеличкого шкіряного гаманця, прив'язаного до тієї ноги. А тоді випурхнула у відчинене вікно.

Геґрід голосно позіхнув, випростався й потягся.

– Треба си вже рухати, Гаррі, нині маємо багацько справ, треба поїхати до Льондона, купити всьо до школи.

Гаррі крутив на всі боки чарівні монетки, розглядаючи їх, аж раптом подумав про щось таке, що ніби цвяшком прокололо його радісну кульку.

– Е-е… Геґріде!

– Га? – відгукнувся Геґрід, натягуючи величезні чоботи.

– Я не маю грошей, а ви чули, що казав уночі дядько Вернон? Він не платитиме, щоб я навчався чарів.

– Цим не журиси, – сказав Геґрід, підводячись і чухаючи потилицю. – Думаєш, батьки нічого тобі не лишили, га?

– Але ж якщо хата завалилася…

– Вони не тримали грошей у хаті, хлопче! Отож спершу ми зайдемо до "Ґрінґотсу". Це банк для чарівників. З'їж трохи ковбаски, вона й холодна непогана. До речі, я б си не відмовив і від кавальчика вчорашнього торта.

– Чарівники мають банки?

Тілько один. "Ґрінґотс". Ним керуют ґобліни.

Ковбаса, яку тримав Гаррі, випала йому з рук.

Ґобліни?

– Так, і тому тілько божевільний спробує грабувати його. Затям, Гаррі: ніколи не чіпай ґоблінів. "Ґрінґотс" – найбезпечніше місце в світі, окрім хіба Гоґвортсу. До речі, мені однаково треба навідати "Ґрінґотс". Дамблдор попросив залагодити деякі справи. – Геґрід гордо випнув груди. – Найважливіше він переважно доручає мені, – знайти тебе, щось узяти в "Ґрінґотсі"… Ти вже готовий? То рушаймо!

Гаррі вийшов з халупи слідом за Геґрідом. Небо прояснилося, море мерехтіло під сонячним промінням. Човен, що його позичив дядько Вернон, стояв біля берега, проте в човні після бурі зібралося чимало води.

– Як ви сюди дісталися? – запитав Гаррі, не помітивши ніде іншого човна.

– Прилетів, – відповів Геґрід.

Прилетіли?

– Атож, але назад попливемо човном. Я вже знайшов тебе і не маю си права користати чарами.

Вони залізли до човна, а Гаррі дивився на Геґріда, намагаючись уявити, як той летить.

– Але веслувати було би встидно, – сказав Геґрід, знову спідлоба зиркнувши на Гаррі. – Якби я… е-е… трошки всьо пришвидшив, чи міг би ти не згадувати про це в Гоґвортсі?

– Звичайно, – відповів Гаррі, якому не терпілося побачити нові чари.

Геґрід знову витяг рожеву парасольку, двічі вдарив нею по борту, і човен помчав до берега.

– А чому тільки божевільний може піти грабувати "Ґрінґотс"? – поцікавився Гаррі.

– Заклинання… замовляння, – пояснив Геґрід, розгортаючи газету. – Кажуть, сейфи там охороняють дракони. А ще треба знайти дорогу: "Ґрінґотс" лежить під Льондоном на глибині сотень миль. Глибше, ніж метро. Можна си вмерти з голоду, намагаючись звідти вийти, навіть як пощастит щось украсти.

Гаррі сидів, міркуючи над цими словами, а Геґрід переглядав газету "Щоденний віщун". Гаррі навчився від дядька Вернона, що, коли хтось гортає газету, краще його не чіпати, але втриматись було годі, ще ніколи в житті він не мав так багато запитань.

– О, маєш! Міністерство магії, як завжди, все наплутало, – пробурмотів Геґрід, перегортаючи сторінку.

– А що, існує Міністерство магії? – не зміг не запитати Гаррі.

– А запевно, – відказав Геґрід. – Вони, звичайно, хотіли, щоб міністром був Дамблдор, але він си ніколи не покине Гоґвортсу, тож посаду дістав старий Корнеліус Фадж. Телепень, якого світ не видів! Щоранку посилає Дамблдорові сов і прохає поради.

– А що робить Міністерство магії?

– Ну, передусім намагається приховати від маґлів, що в країні й досі є відьми та чаклуни.

– Навіщо?

– Навіщо? Таж тоді, Гаррі, всім закортит вирішити свої проблеми чарами. Ні, нехай си нам дадуть спокій.

Тієї миті човен легенько торкнувся берега.

Геґрід склав газету, і вони кам'яними східцями вийшли на вулицю. Поки вони прямували містечком до вокзалу, на Геґріда задивлялися всі перехожі. І Гаррі, в принципі, їх розумів. Адже Геґрід не тільки був удвічі за них вищий, а й чіплявся до звичайнісіньких речей, як-от лічильників на пар-кувальних майданчиках, вигукуючи:

– Диви, Гаррі? Чого тілько ті маґли не вигадают, га?

– Геґріде, – насилу переводячи подих, мовив Гаррі, що намагався не відставати, – то ви казали, що в "Ґрінґотсі" є дракони?

– Та ніби так кажут, – відповів Геґрід. – От би мені дракончика!

– Дракончика?

– Я змалку про нього мрію… О, вже прийшли.

Вони опинилися на вокзалі. Поїзд до Лондона вирушав за п'ять хвилин. Геґрід, нічого не тямлячи в тих, за його словами, "маґлівських" грошах, дав Гаррі кілька банкнот, щоб той купив квитки.

Люди в поїзді ще більше витріщалися на них. Геґрід сів на два місця зразу й почав плести шпицями щось подібне до жовтого циркового шатра.

– Не загубив листа, Гаррі? – запитав він, рахуючи петлі.

Гаррі витяг з кишені конверт.

– Файно, – кивнув Геґрід. – Там є список усіх причандалів.

Гаррі розгорнув ще один аркуш, якого не зауважив уночі, і прочитав:

 

ГОҐВОРТСЬКА ШКОЛА ЧАРІВ І ЧАКЛУНСТВА

Форма: Учням першого року навчання необхідно мати:

1. Три комплекти звичайних робочих мантій (чорних).

2. Один звичайний повсякденний гостроверхий капелюх (чорний).

3. Одну пару захисних рукавиць (з драконячої шкіри або подібного до неї матеріалу).

4. Одну зимову мантію (чорну, зі срібними застібками). Зверніть, будь ласка, увагу: увесь учнівський одяг повинен мати бірки з іменами.

Підручники:

Всі учні повинні мати по одному примірнику таких книжок: "Стандартна книга заклинань" (1-ий курс) Міранди Ґошоук. "Історія магії" Батільди Беґшот. "Магічна теорія" Адальберта Вофлінґа. "Початковий курс трансфігурації" Емеріка Свіча. "Тисяча магічних трав і грибів" Філіди Спор. "Магічні зілля й настійки" Арсеніуса Джиґера. "Чарівні звірі і де їх знайти" Ньюта Скамандера. 'Темні сили – посібник для самозахисту" Квентіна Тримбла.

Інші знаряддя: 1 чарівна паличка. 1 казанок (олов'яний, стандартного розміру 2). 1 комплект скляних або кришталевих піал. 1 телескоп. 1 комплект мідних терезів. Учні можуть також взяти з собою сову, АБО кота, АБО жабу.

НАГАДУЄМО БАТЬКАМ: ПЕРШОКЛАСНИКАМ НЕ ДОЗВОЛЕНО МАТИ ВЛАСНУ МІТЛУ

 

– Невже це все можна купити в Лондоні? – здивувався вголос Гаррі.

– Якщо знаєш де, – відповів Геґрід.

Гаррі ще ніколи не був у Лондоні. Хоча Геґрід, здавалося, знав, куди він прямує, та він, мабуть, ніколи не діставався туди звичайним способом. Він застряг у турнікеті метро й голосно обурювався, що сидіння замалі, а поїзди надто повільні.

– Не розумію, як ті маґли дают собі раду без чарів, – нарікав він, видираючись нагору поламаним ескалатором, що вів на галасливу вулицю з крамничками.

Геґрід був такий величезний, що йому легко вдавалося протискатися крізь юрбу, а Гаррі мусив лише не відставати. Вони минали книгарні й музичні крамниці, ресторани й кінотеатри, але ніде й знаку не було, що тут можуть продавати чарівні палички. То була звичайнісінька вулиця з юрмами звичайнісіньких перехожих. Невже десь тут глибоко під землею лежать купи чаклунського золота? Невже справді існують крамниці, де торгують підручниками заклинань і мітлами? А може, це все просто грандіозний жарт, який задумали Дурслі? Якби Гаррі не знав, що в Дурслів абсолютно відсутнє почуття гумору, він так і гадав би, але, хоча все, про що досі розповідав йому Геґрід, видавалося неймовірним, Гаррі чомусь йому вірив.

– Ось тута, – сказав, зупиняючись, Геґрід, – "Дірявий Казан". Популярне місце.

То був маленький і задрипаний шинок. Якби Геґрід не показав його, Гаррі взагалі б нічого не помітив.

Люди, кваплячись, не звертали на нього уваги. їхні погляди прилипали до вітрин великої книгарні з одного боку та музичної крамниці – з другого, а "Дірявий Казан" для них ніби не існував. Власне, Гаррі мав таке дивне відчуття, мовби тільки вони з Геґрідом можуть його бачити. Перш ніж він сказав про це Геґрідові, той завів його досередини.

Там, як для популярного місця, було надто темно й убого. Кілька старших жінок сиділи в куточку, цмулячи з келишків херес. Одна з них курила довгу люльку. Чоловічок у циліндрі розмовляв із старим барменом, що був зовсім лисий і скидався на липкий горіх. Коли вони увійшли, розмови вщухли. Геґріда, здається, знали всі – вони вітали й усміхалися йому, а бармен потягнувся за чаркою, запитавши:

– Як завжди, Геґріде?

– Не можу, Томе, я ж у справах Гоґвортсу – відповів Геґрід, ляснувши Гаррі по плечу своєю велетенською рукою, аж той присів.

– О Господи! – вигукнув бармен, позираючи на Гаррі. – Це… Невже це?!.

У "Дірявому Казані" раптом усе завмерло і стихло.

– Боже мій милий! – прошепотів старий бармен. – Гаррі Поттер… Яка честь!

Він вибіг з-за шинквасу, підступив до Гаррі й зі слізьми на очах узяв його за руку.

– Вітаю вас із поверненням, пане Поттере, щиро вітаю!

Гаррі не знав, що й казати. Геть усі дивилися на нього. Стара жінка смоктала люльку, не помічаючи, що та згасла. Геґрід аж сяяв.

Нараз зарипіли стільці, а наступної миті Гаррі вже ручкався з усіма присутніми в "Дірявому Казані".

– Доріс Крокфорд. Пане Поттере, я просто не вірю, що нарешті побачила вас.

– Я так пишаюся, пане Поттере, так пишаюся!

– Завжди мріяла потиснути вам руку… Я така зворушена!

– Я в захваті, пане Поттере, тут слів замало. Моє ім'я Діґл, Дідалус Діґл.

– А я вас уже бачив! – вигукнув Гаррі, а в Дідалуса Діґла від хвилювання аж упав з голови циліндр. – Ви якось мені вклонилися в крамниці.

– Він пам'ятає! – закричав Дідалус Діґл, озираючи всіх довкола. – Ви чули? Він пам'ятає мене!

Гаррі знову і знову тиснув руки, Доріс Крокфорд підійшла вже вдруге.

Підступив дуже нервовий і блідий молодик. Одне око в нього сіпалося.

– Професор Квірел! – відрекомендував його Геґрід. – Гаррі, професор Квірел буде в Гоґвортсі одним із твоїх учителів.

– П-п-поттере, – затинаючись, вимовив професор Квірел і вхопив Гаррі за руку, – немає с-слів, як п-п-приємно з тобою з-з-зустрітися.

– А яких ви навчаєте чарів, професоре Квіреле?

 

– 3-з-захисту від т-т-темних м-мистецтв, – пробурмотів неохоче професор Квірел, ніби волів і не згадувати про те. – Т-тобі, м-мабуть, це й не п-п-потрібне, П-п-поттере, га? – він нервово реготнув. – Ти, н-напевне, зби-би-раєшся до школи? Я й с-сам хочу п-п-придбати нову к-книжку про в-вампірів. – (Професора, здається, злякала сама думка про тих створінь.)

Проте решта відвідувачів не дали професорові Квірелу одноосібно спілкуватися з Гаррі. Минуло ще з десять хвилин, поки він спекався їх усіх, а Геґрід нарешті перекричав загальний гамір:

– Мусимо си вже рухати. Багато закупів. Ходім, Гаррі.

Доріс Крокфорд востаннє потисла Гаррі руку, і Геґрід вивів його попри шинквас на невеличке, обгороджене муром подвір'я, де не було нічого, окрім сміттєвого бачка та бур'янів.

– Хіба я не казав тобі? – усміхнувся Геґрід до Гаррі. – Я ж казав, що ти знаменитий. Навіть професор Квірел затремтів, побачивши тебе; до речі, він си завше отак трясе.

– Завжди такий нервовий?

– О, так. Бідолаха. Блискучий розум. І всьо було файно, поки він штудіював самі книжки, а відтак він раптом узяв на рік відпустку, щоб набути безпосереднього досвіду… Кажуть, він стрівси у Чорному лісі з вампірами, а тоді мав прикру пригоду з якоюсь відьмою, – і відтоді геть змінивси. Він си боїть учнів, свого предмета… Еге, а де ж моя парасолька?

Вампіри? Відьми? Гаррі запаморочилася голова. Тим часом Геґрід рахував цеглини в мурі над сміттєвим бачком:

– Три вгору, дві впоперек, – бурмотів він. – Ось, відступи-но, Гаррі. – І тричі вдарив у мур кінчиком парасольки.

Цеглина, по якій він стукав, задрижала, тоді прогнулася, посередині з'явився маленький отвір, що ставав дедалі ширшим. Ще мить – і перед ними виник прохід у формі арки, достатньо високий навіть для Геґріда; далі тягнулася брукована вуличка, звиваючись і зникаючи десь удалині.

– Ласкаво просимо на алею Діаґон, – сказав Геґрід і усміхнувся, помітивши, як збентежився Гаррі.

Вони увійшли в арку, а коли Гаррі швиденько озирнувся, то побачив, як арковий прохід миттю зменшився і щез, і там знову постав суцільний мур.

Сонце яскраво виблискувало на цілій горі казанів біля найближчої крамниці. На рекламному плакаті над ними виднів напис: "Казани – Всіх Розмірів – Мідні, Латунні, Олов'яні, Срібні – Самомішалки – Розкладні".

– О, тобі теж потрібний казан, – мовив Геґрід, – але спершу треба взєти гроші.

Гаррі волів би мати ще з восьмеро очей. Ідучи вулицею, він крутив головою, намагаючись побачити все зразу: крамнички, виставлені біля них товари, покупців. Огрядна жіночка похитувала головою біля аптеки, примовляючи: "Сімнадцять серпиків за унцію драконячої печінки!… Та вони здуріли…"

З темної крамнички під вивіскою "Совиний Торговельний Центр Айлопс – Сичі, Сипухи, Сірі, Бурі й Білі Полярні" долинало низьке приглушене ухкання. Кілька хлопчаків десь такого віку, як Гаррі, вперлися носами у вітрину з мітлами. "Диви! – почув Гаррі чиїсь слова, – "Німбус-2000" – нова й найшвидша". Далі були крамниці з мантіями, магазини, де продавали телескопи й чудернацькі срібні інструменти, яких Гаррі ніколи й не бачив, вітрини, заставлені діжками кажанячої селезінки та вугрячих очей, хиткими стосами книжок із замовляннями, гусячими перами й сувоями пергаменту, пляшечками з зіллям, місячними глобусами…

– "Ґрінґотс", – повідомив Геґрід, коли вони підійшли до білосніжної будівлі, що височіла над усіма крамничками. Біля її блискучих мідних дверей у багряно-золотому мундирі стояв…

– Атож, ґоблін, – тихенько мовив Геґрід, підіймаючись разом з Гаррі до дверей білими кам'яними сходами.

Ґоблін був майже на голову нижчий від Гаррі. Він мав смагляве кмітливе обличчя, гостру борідку і, як помітив Гаррі, довжелезні пальці та ступні.

Коли вони заходили, він уклонився. Тепер вони опинилися перед другими дверима, цього разу срібними, на яких було викарбувано:

 

Заходь, чужинцю, та – вважай: гріху жадоби не сприяй. Хто візьме незароблене, тому відплатять ґобліни. Бо як шукатимеш у нас багатств, яких ти не припас, тоді, злочинцю, не забудь, що не лише скарби є тут.

 

– Як я й мовив: тілько божевільний міг би тут наважитися на грабунок, – сказав Геґрід.

Двійко ґоблінів, уклонившись, провели їх через срібні двері, і вони опинилися у просторій мармуровій залі. Близько сотні ґоблінів сиділи на високих стільчиках за довгою стійкою, щось пишучи в товстелезних гросбухах, зважуючи на латунних терезах монети, розглядаючи через лінзи коштовне каміння. Годі було полічити двері, що виходили з зали, і біля кожних дверей теж стояли ґобліни, впускаючи та випускаючи відвідувачів.

Геґрід з Гаррі підійшли до стійки.

– Добрий ранок! – звернувся Геґрід до вільного ґобліна. – Ми прийшли, аби взяти троха грошиків із сейфу містера Гаррі Поттера.

– Сер, а ключ від нього у вас є?

– Десь тут мав бути, – відказав Геґрід і почав вивалювати на стійку все зі своїх кишень, розкидавши по конторській книзі ґобліна цілу пригорщу запліснявілих галет.

Ґоблін гидливо скривився.

Гаррі приглядався, як праворуч інший ґоблін зважував купку рубінів – величезних, немов роз-жарені вуглини.

– Осьдечки він, – гукнув нарешті Геґрід, діставши маленького золотого ключика.

Ґоблін пильно придивився.

– Начебто все гаразд.

– Я ще маю листа від професора Дамблдора, – поважно мовив Геґрід, надимаючи груди. – Це про Відомо-Що в сейфі сімсот тринадцять.

Ґоблін уважно перечитав листа.

– Дуже добре, – сказав він, повертаючи його Геґрідові, – зараз вас відведуть до обох сейфів. Ґрипхуче!

Ґрипхуком виявився ще один ґоблін. Тільки-но Геґрід позапихав назад до кишень свої галети, вони з Гаррі рушили вслід за Ґрипхуком до дверей, що виходили з зали.

– Що це за Відомо-Що в сімсот тринадцятому сейфі? – поцікавився Гаррі.

– Не можу тобі сказати, – загадково мовив Геґрід. – То великий секрет. Це пов'язане з Гоґвортсом. Дамблдор довіряє мені. Я би втратив свою посаду, якби си розповів тобі.

Ґрипхук відчинив перед ними двері, і Гаррі, який сподівався побачити ще більше мармуру, був здивований. Вони опинилися у вузькому кам'яному коридорі, освітленому сяйвом смолоскипів. Коридор круто збігав униз, а на долівці видніли невеличкі рейки. Ґрипхук свиснув – і знизу До них приторохкотів рейками візочок. Усі сіли на нього – Геґрід ледве вмостився – і поїхали.

Спочатку вони просто мчали лабіринтом звивистих переходів. Гаррі намагався запам'ятати шлях: ліворуч – праворуч – праворуч – ліворуч – середнє відгалуження – праворуч – ліворуч, – але це була неможлива річ. Здавалося, ніби гуркітливий візок сам знав дорогу, бо Ґрипхук ним не керував. Пориви холодного повітря обпікали Гаррі очі, але він однаково не примружував їх. Одного разу йому здалося, ніби він помітив у кінці коридору вогненний спалах. Гаррі повернувся, щоб глянути, чи то, бува, не дракон, але запізно – візок поринув ще глибше, проминувши підземне озеро, де зі стелі й долівки росли величезні сталактити і сталагміти.

– Я ніколи не знав, – гукнув Гаррі Геґрідові, перекрикуючи гуркіт, – яка різниця між сталагмітами і сталактитами?

– У слові "сталагміт" є літера "м", – відповів Геґрід. – І не питай більше нічого, бо мене нудит.

Він і справді увесь позеленів, а коли візок нарешті зупинився в коридорі біля невеличких дверей, Геґрід мусив притулитися до стіни, щоб перестали тремтіти коліна.

Ґрипхук відімкнув двері. Звідти знялася ціла хмара зеленого диму, а коли дим розвіявся, Гаррі аж задихнувся. Всередині лежали гори золотих монет. Височіли цілі срібні колони. Купи маленьких мідних кнатів.

– Всьо твоє, – усміхнувся Геґрід.

Усе належало Гаррі – неймовірна річ! Добре, що Дурслі про це не знали, бо інакше точно забрали б усе. Скільки разів вони нарікали, як дорого їм обходиться утримання Гаррі. А йому завжди належав оцей невеличкий скарб, захований глибоко під Лондоном.

Геґрід допоміг Гаррі наповнити торбину часткою цього багатства.

– Золоті монети си називают ґалеонами, – пояснював він. – В одному ґалеоні сімнадцять срібних серпиків, а в серпику – двадцять дев'ять кнатів, це досить просто. Цего має вистачити на пару семестрів, а решта най си зберігає тут. – Геґрід повернувся до Ґрипхука. – А тепер, прошу пана, сейф сімсот тринадцять, але чи не можна їхати троха повільніше?

– Тільки одна швидкість, – відповів Ґрипхук. Тепер вони опускалися ще глибше, набираючи швидкості. Мчали тісними закутками, а повітря ставало дедалі холоднішим. Прогуркотіли над підземним яром, і Гаррі перехилився через край, намагаючись розгледіти, що там у темному проваллі, але Геґрід зойкнув, схопив Гаррі за плечі і знову посадив його рівненько.

Сейф сімсот тринадцять не мав замкової шпарини.

– Відступіть, – повагом звелів Ґрипхук. Постукав у двері своїм довжелезним пальцем – і вони просто розтанули.

– Якби це спробував зробити хтось інший, а не ґрінґотський ґоблін, його б засмоктало через ці двері й він потрапив би в пастку, – попередив Ґрипхук.

– Як часто ви перевіряєте, чи є хтось усередині? – запитав Гаррі.

– Приблизно раз на десять років, – уїдливо вишкірився Ґрипхук.

Гаррі був певен, що в цьому секретному сейфі зберігається щось надзвичайне, і тому нетерпляче нахилився, сподіваючись побачити щонайменше казкові самоцвіти, але спочатку йому здалося, ніби там порожнісінько. Але ось він помітив на долівці щось абияк загорнуте в бурий папір. Геґрід підняв той пакунок і запхав кудись глибоко в плащ. Гаррі кортіло дізнатися, що то, але він знав, що краще не питати.

– Вертаймо до того клятого візка, і не говори зо мнов по дорозі. Буде ліпше, як я си помовчу, – попросив Геґрід.

Ще одна несамовита поїздка на візочку, і ось вони вже мружаться від сонця за дверима "Ґрінґотсу". Гаррі тепер мав повну торбину грошей і не знав, куди з ними спершу бігти. Анітрохи не уявляючи, скільки ґалеонів дають за один фунт стерлінгів, він однаково розумів, що несе на плечах більше грошей, ніж мав коли-небудь у житті, – ба навіть більше, ніж мав коли-небудь Дадлі.

– Тут си можна купити форму, – кивнув Геґрід на крамницю "Мантії для всіх оказій від мадам Малкін". – Слухай, Гаррі, може, б я заскочив на чарчину до "Дірявого Казана"?… Йой, як ненавиджу ті ґрінґотські візки! – Геґрід справді ще й досі був блідий, тож Гаррі не без остраху сам завітав до крамнички мадам Малкін.

Мадам Малкін виявилася присадкуватою усміхненою відьмою. Одягнена вона була в усе рожеве.

– Для Гоґвортсу, любий? – запитала ворожка. – Тут є великий вибір; зараз, до речі, один юнак якраз робить примірку.

У глибині крамнички на ослінчику в довгій чорній мантії стояв хлопчик із блідим загостреним лицем, а ще одна ворожка закріпляла шпильками підібрані поли мантії. Мадам Малкін поставила Гаррі на сусідній ослінчик, накинула йому через голову довгу мантію і також почала підбирати поли та затикати їх шпильками.

– Салют! – озвався хлопець. – Теж до Гоґвортсу?

– Так, – відповів Гаррі.

– Тато купує мені книжки в сусідній книгарні, а мама десь на вулиці шукає чарівні палички, – повідомив хлопець. Говорив він повільно й занудно. – Потім я затягну їх подивитися на спортивні мітли. Не розумію, чому не можна мати свою мітлу ще першого року?… Карочє, я думаю, що таки примушу батька її купити, а потім якось її пронесу.

Гаррі відразу пригадав собі Дадлі.

– А ти маєш свою мітлу? – вів далі хлопець.

– Ні, – відказав Гаррі.

– А взагалі… граєш у квідич?

– Ні, – відповів знову Гаррі, дивуючись, що то за штука той квідич.

– А я граю. Батько каже, буде ненормально, якщо мене не візьмуть грати за мій гуртожиток, і я теж так думаю. Ще не знаєш, у якому ти гуртожитку?

– Ні, – повторив Гаррі, почуваючись дедалі дурнішим.

– Ну, фактично, ніхто не знає, аж поки туди не потрапить, але я певен, що буду в Слизерині, як і вся моя родина. А уяви собі – опинитися у Гафелпафі! – я б, напевне, звідти втік, а ти?

– Гм, – миркнув Гаррі, який волів би сказати Щось мудріше.

Глянь на того типа! – зненацька вигукнув хлопець, показуючи на вікно. Там стояв Геґрід, Усміхаючись до Гаррі й киваючи на дві великі порції морозива, через які він не міг зайти в крамничку.

– Це Геґрід, – сказав Гаррі, втішений тим, що знає щось невідоме для того хлопця. – Він працює в Гоґвортсі.

– О, – мовив хлопець, – я чув про нього. Він там тіпа якогось слуги.

– Він ключник! – обурився Гаррі. З кожною миттю йому все менше подобався той хлопець.

– Так… Я чув, він якийсь дикун: мешкає на території школи в халупі і дуже часто напивається, а тоді береться до магії… карочє, все закінчується тим, що він підпалює своє ліжко.

– Як на мене, це золота людина, – холодно мовив Гаррі.

– Невже? – трохи глузливо запитав хлопець. – А чого він з тобою?… Де твої батьки?

– Померли, – коротко відказав Гаррі, не бажаючи говорити з хлопцем на цю тему.

– Який жаль, – сказав той, хоча в його голосі жалю не відчувалося. – Але вони були нашого роду, правда?

– Так, вони були чарівниками, якщо ти про це.

– Я справді вважаю, що чужих туди не можна пускати. А ти? Вони ж не такі, їх ніколи не вчили наших звичаїв. Дехто з них навіть ніколи не чув про Гоґвортс, доки не отримав листа, уявляєш? Я думаю, треба триматися давніх чаклунських родів. До речі, як твоє прізвище?

Та перш ніж Гаррі відповів, обізвалася мадам Малкін: "Готово, мій любий"- і Гаррі, нітрохи не шкодуючи, що припиняє розмову, зіскочив з ослінчика.

– Ну, добре, побачимось, мабуть, у Гоґвортсі, – сказав той зануда.

Ласуючи морозивом, яке купив Геґрід (шоколадно-малиновим з горішками), Гаррі мовчав.

– Що сталося? – поцікавився Геґрід.

– Нічого, – збрехав Гаррі.

Вони зайшли купити пергаменту та гусячих пер, і Гаррі трохи повеселішав, побачивши чорнило, колір якого мінявся під час письма. Виходячи з крамнички, він запитав:

– Геґріде, а що таке квідич?

– Най йому грець!… Я всякчас забуваю, як мало ти знаєш: навіть про квідич не чув!

– Від таких пояснень мені ще гірше, – дорікнув йому Гаррі й розповів про блідого хлопця в салоні мадам Малкін.

– …І ще він казав, що тих, хто належить до маґлів, узагалі не треба пускати…

– Але ти си не належиш до маґлів. Якби він тілько знав, хто ти! Таж якщо його родичі чаклунського роду, він си виростав із твоїм ім'ям на вустах! Ти ж видів, що діялося в "Дірявому Казані"? А загалом – що він тямит! Деякі з найкращих чародіїв, яких я знав на своїм віку, походили з давніх маґлівських родин, де зроду-віку ні в кому не було нічого магічного, – взяти хоча б твою маму! А ти подивися, яка в неї сестра!

– То що таке квідич?

– Це наш спорт. Спорт чарівників. Це ніби… футбол у світі маґлів. Квідичем захоплюються всі, в нього грают у повітрі на мітлах, а м'ячів аж чотири. Тілько правила досить тєжко пояснити.

– А що таке Слизерин і Гафелпаф?

– Шкільні гуртожитки. Всього їх чотири. Усі кажут, що в Гафелпафі самі невдахи, але…

– Мабуть, я точно буду в Гафелпафі, – понурився Гаррі.

– Краще вже Гафелпаф, аніж Слизерин, – спохмурнів Геґрід. – Усі лихі чаклуни та відьми були в Слизерині. І Відомо-Хто також.

– Вол… перепрошую, Відомо-Хто теж учився в Гоґвортсі?

– Колись дуже давно, – відповів Геґрід.

Вони купили Гаррі шкільні підручники в книгарні "Флоріш і Блотс", полиці якої були до самої стелі заставлені величезними книжками, що нагадували оправлені шкірою тротуарні плити. Були там і книжечки завбільшки з поштову марку в шовкових обкладинках; книжки з чудернацькими символами і кілька таких, у яких не було нічогісінько. Навіть Дадлі, який ніколи не читав, був би щасливий до декотрих з них хоч доторкнутися.

Геґрід насилу відтягнув Гаррі від посібника "Закляття й замовляннязачаруй друзів і задурмань ворогів найновішими прокльонами: втратою волосся, драглистими ногами, заплітанням язика й багато чим іншим" професора Віндиктуса Віридіана.

– Я хотів довідатись, як заклясти Дадлі.

– Не сказав би, що це погана думка, але ти не повинен вдаватися до чарів у світі маґлів, хіба за надзвичайних обставин, – пояснив Геґрід. – До того ж, ти однаково ще не можеш насилати закляття, бо ще довгенько треба вчитися, щоб досягти сього рівня.

Геґрід не дозволив Гаррі купити й золотий казанок ("Тут написано: олов'яний"), зате вони придбали гарний комплект терезів (щоб важити компоненти зілля) і розкладний мідний телескоп. Далі вони відвідали аптеку, де було так цікаво, що майже не відчувався жахливий сморід суміші тухлих яєць і гнилої капусти. На підлозі стояли діжки з якоюсь липучою речовиною, стіни були заставлені глечиками з травами, сушеним корінням і яскравими порошками, а зі стелі звисали жмутки пер і переплетені низки кігтів та пазурів. Поки Геґрід розпитував чоловіка за лядою про необхідні Гаррі компоненти зілля, сам Гаррі розглядав срібні роги єдинорогів по двадцять одному ґалеону за штуку й манюсінькі лискучо-чорні очка жуків (по п'ять кнатів за ківшик).

Коли вони вийшли з аптеки, Геґрід знову переглянув список.

– Тілько чарівна паличка лишилася… Йой!… Я ж іще не купив тобі дарунок на іменини.

– Та не треба… – зашарівся Гаррі.

– Знаю, що не треба. Слухай, я, певно, куплю тобі звірєтко. Тілько не жабу, бо жаби давно вже вийшли з моди, тебе засміют, а котів я си не люблю, бо я від них зачинаю чхати. Куплю тобі сову. Всі дітиська мріють про сов, вони страшенно корисні, носять пошту й таке інше.

Через двадцять хвилин вони вже виходили із "Совиного Торговельного Центру Айлопс", який виявився темним приміщенням, сповненим шарудіння й мерехтіння яскравих, наче смарагди, очей. Гаррі ніс велику клітку з гарною полярною совою, що міцно спала, опустивши голову під крило. Він безперестанку дякував, затинаючись, немов професор Квірел.

– Та досить уже, – грубувато урвав його Геґрід. – Певно, ті Дурслі не вельми ущедрювали тебе да-РУнками. Що ж, тепер треба тілько в "Олівандер" – єдине місце, де можна си придбати найкращу чарівну паличку.

Чарівна паличка – ось чого Гаррі прагнув найдужче.

Ця остання крамничка була тісна й занедбана. Облуплені золоті літери над дверима проголошували: "ОЛІВАНДЕР. Виготовляємо чарівні палички з 382 року до н.е." В запорошеній вітрині на вицвілій пурпуровій подушечці лежала одним-одна чарівна паличка.

Коли вони увійшли, десь у глибині крамнички задзеленчав дзвіночок. У тісному приміщенні стояв лише хиткий стілець, на якому й умостився Геґрід. Гаррі мав дивне відчуття, мовби він опинився у великій бібліотеці; він затамував у собі безліч нових запитань і взявся натомість оглядати тисячі вузьких коробочок, що рівненькими стосами здіймалися аж до стелі.

Не знати чому Гаррі відчув поколювання в шиї. Навіть пилюка й тиша були, здавалося, насичені загадковими чарами.

– Добридень, – пролунав лагідний голос, і Гаррі аж підскочив. Мабуть, і Геґрід підскочив, бо щось тріснуло, і він притьмом підвівся зі свого хиткого стільця.

Перед ними стояв старий чоловік, великі вицвілі очі якого сяяли в крамничних сутінках, немов два місяці.

– Привіт, – незграбно привітався Гаррі.

– Ага! – сказав чоловік. – Так-так. Я знав, що скоро побачу тебе, Гаррі Поттер. – Старий не запитував, а стверджував. – У тебе мамині очі. Здається, лиш учора вона й сама була тут, купувала свою першу чарівну паличку. Завдовжки в десять із чвертю дюймів, елегантну, вербову. Чудова паличка для чаклування.

Містер Олівандер підступив ближче до Гаррі. Гаррі хотілося, щоб старий бодай раз кліпнув, бо від тих сріблястих очей по тілу повзли мурашки.

– А твій батько, натомість, вибрав паличку з червоного дерева. Одинадцять дюймів. Гнучку. В ній трохи більше сили, і вона напрочуд добра для трансфігурацій. Що ж, я сказав, вибрав батько, а насправді паличка, звичайно, сама вибирає собі чарівника.

Містер Олівандер підступив так близько, що мало не зачепив своїм носом ніс Гаррі. Хлопець побачив у його туманних очах своє відображення.

– Ось де… – довгим білим пальцем містер Олівандер доторкнувся до шраму у формі блискавки на Гарріному чолі. – Прикро казати, але це я продав ту паличку, що заподіяла цю рану, – вимовив він стиха. – Тринадцять з половиною дюймів. Тисова. Могутня паличка, дуже могутня, але в лихих руках… Ох, якби ж я знав, що вона накоїть у світі…

Старий скрушно похитав головою і аж тоді, на Гарріну втіху, зауважив Геґріда:

– Рубеусе! Рубеусе Геґрід! Як приємно бачити тебе! Дубова, шістнадцять дюймів, трохи зігнута, так?

– Атож, прошу пана, – підтвердив Геґрід.

– То була добра паличка. Але, здається, її зламали навпіл, коли тебе вигнали? – раптом суворо запитав містер Олівандер.

– Е-е… власне, так, – відказав Геґрід, човгаючи ногами. – Я ще дотепер маю ті кавалки, – додав він жваво.

– А ти не користуєшся ними? – гостро докинув містер Олівандер.

– Иой, пане, ні, – мерщій заперечив Геґрід. Гаррі помітив, що, відповідаючи, Геґрід міцно стиснув свою рожеву парасольку.

– Гм, – протягнув містер Олівандер, пронизавши Геґріда поглядом. – Ну що ж, містере Поттер. Зараз подивимось. – Він витяг з кишені довгу вимірювальну стрічку із срібними позначками. – Якою рукою триматимете паличку?

– Е-е… взагалі я роблю все правою, – сказав Гаррі.

– Випростайте руку. Ось так. – Старий зміряв Гаррі від плеча до пальців, тоді від зап'ястка до ліктя, від плеча до підлоги, від коліна до пахви, а потім його голову. Міряючи, він пояснював:

– Містере Поттер, кожна чарівна паличка Олівандера містить у собі потужну магічну субстанцію. Ми використовуємо волосся єдинорогів, пір'їни феніксових хвостів і драконячі серцеві струни. Кожна паличка Олівандера унікальна й не тотожна ніякій іншій, так само як немає однакових єдинорогів, драконів чи феніксів. А взявши паличку іншого чарівника, звісно, ніколи не досягнете пристойних результатів.

Раптом Гаррі усвідомив, що стрічка, яка вимірювала відстань між його ніздрями, робила це самостійно. Містер Олівандер бігав собі між полицями, знімаючи звідти коробки.

– Годі, – наказав він, і стрічка впала на підлогу. – Гаразд, містере Поттер. Прошу спробувати оцю. Бук і серцеві струни дракона. Дев'ять дюймів. Гарна й еластична. Прошу взяти й махнути нею.

Гаррі взяв паличку і, ніяковіючи, трохи нею помахав, але містер Олівандер майже відразу вихопив її йому з рук.

– Клен і феніксова пір'їна. Сім дюймів. Досить пружна. Спробуйте.

Гаррі спробував, та не встиг він піднести паличку, як містер Олівандер вихопив і її.

– Ні-ні – ось: чорне дерево з волосом єдинорога, вісім з половиною дюймів, гнучка. Нумо, нумо, спробуйте її.

Гаррі пробував. Пробував і пробував. Він навіть не уявляв, чого домагається містер Олівандер. На хиткому стільчику виростала дедалі вища купа випробуваних чарівних паличок, та що більше містер Олівандер діставав їх з поличок, то щасливішим видавався.

– Непростий покупець, га? Не журіться, ми таки підберемо найкращий варіант… А що, як… авжеж, чом би й ні… незвична комбінація… гостролист і феніксова пір'їна, одинадцять дюймів, гарна й пружна.

Гаррі взяв паличку і раптом відчув у пальцях тепло. Він підняв паличку над головою, махнув нею донизу в запилюженому повітрі, і з її кінця зірвався, немов феєрверк, струмінь червоних і золотистих іскор, відкидаючи на стіни мерехтливі відблиски. Геґрід скрикнув і заплескав у долоні, а містер Олівандер закричав:

– Браво! Так, справді, дуже добре! Ну-ну-ну… як дивно… але ж як дивно…

Він поклав Гарріну паличку назад до коробки й загорнув її в брунатний папір, не перестаючи бурмотіти:

– Дивно… дивно…

– Перепрошую, – насмілився Гаррі, – але чому дивно?

Містер Оллівандер вп'явся в Гаррі своїми ви-Цвілими очима:

– Містере Поттер, я пам'ятаю кожну паличку, яку продав коли-небудь. Кожнісіньку. Так сталося, що той фенікс, чия пір'їна з хвоста міститься у вашій паличці, лишив мені ще й другу пір'їну – одну-однісіньку.

А дивне тут те, що вам судилася паличка, рідна сестра якої… авжеж, її сестра позначила вас цим шрамом.

Гаррі зробив ковток.

– Так, тринадцять з половиною дюймів. Тисова. Дивно, як таке трапляється. Пам'ятайте: паличка вибирає чарівника. Думаю, містере Поттер, від вас варто сподіватися чогось видатного… Зрештою, Той-Кого-Не-Можна-Називати мав видатні досягнення, – хоч і жахливі, зате видатні.

Гаррі здригнувся. Він уже не знав, чи подобається йому містер Олівандер. Він заплатив за свою чарівну паличку сім золотих ґалеонів, і містер Олівандер, уклонившись, провів їх зі своєї крамнички.

Сонце було вже на вечірньому прузі, коли Гаррі й Геґрід розвернулися й пішли алеєю Діаґон назад, пройшли через мур і вже безлюдний цієї пори "Дірявий Казан". Дорогою Гаррі мовчав і навіть не бачив, як витріщалися на них люди в метро, розглядаючи їхні чудернацькі пакунки й полярну сову, що дрімала в Гаррі на колінах. Ще один ескалатор вгору – і вони на станції "Педінґтон". Гаррі отямився лише тоді, коли Геґрід поплескав його по плечу:

– Треба трохи підкріпитиси, заки не пішов поїзд.

Він купив Гаррі гамбурґер, і вони посідали на пластикові стільчики, щоб поїсти. Гаррі розглядався на всі боки, і все йому чомусь видавалося дивним.

– Всьо файно, Гаррі? Ти якийсь тихенький, – занепокоївся Геґрід.

Гаррі не знав, чи зможе він пояснити свій стан. Це був найкращий день народження в його житті, а проте… Прожовуючи гамбурґер, він підшукував слова.

– Кожен думає, ніби я особливий, – сказав він нарешті. – Всі ці люди в "Дірявому Казані" – професор Квірел, містер Олівандер, але про чари я не знаю нічогісінько. Як вони можуть сподіватися від мене чогось видатного? Я знаменитий, але навіть не можу пригадати чому. Я не знаю, що сталося тієї ночі, коли Вол… перепрошую, тобто коли мої батьки загинули.

Геґрід перехилився через стіл і під його дикою бородою й кошлатими бровами ховалася лагідна усмішка:

– Не журиси, Гаррі. Ти швиденько навчишся. Усі в Гоґвортсі зачинают з нічого, але всьо налагодиться. Ти тілько будь собою. Знаю, як то тєжко. Тебе вирізнили з-поміж усіх, а то завжди тєжко. Але в Гоґвортсі тобі буде дуже файно, як і мені колись було файно, та й дотепер файно, якщо по правді…

Геґрід посадив Гаррі на поїзд, що мав відвезти його назад до родини Дурслі, а тоді дав йому конверт.

– Твій квиток до Гоґвортсу, – пояснив він. – Першого вересня, вокзал Кінґс-Крос, на квитку всьо написано. Будут якісь проблеми з Дурслі, відправ листа совою, вона знає, де си мене шукати… До скорого, Гаррі!

Поїзд рушив зі станції. Гаррі хотів дивитися на Геґріда, поки його буде видно, тож підвівся й притулився обличчям до вікна, проте кліпнув оком – і Геґрід миттю щез.

 

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

 





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...