Главная Обратная связь

Дисциплины:






уповноважених (РНУ) 3 страница



Британська Індія була країною з досить розвиненим (порівняно з іншими країнами Сходу) державно-політичним механізмом і партійно-політичною системою.

У 1885 р. створюється перша загальноіндійська буржуазно-націоналістична організація — Індійський національний конгрес (ІНК). На початку ХХ ст. у діяльності ІНК чітко визначились два напрями — ліберальний (представників цього напряму називали «поміркованими») і радикальний (радикалів називали «крайніми»). «Помірковані» були прибічниками поетапного, суто мирного переходу до незалежності шляхом поступового розширення індійського представництва в законодавчих органах влади. «Крайні» виступали за масові антиколоніальні дії та залучення до національно-визвольного руху найбідніших верств індійського суспільства. Лідером «крайніх» був Б. Г. Тілак.

Англійська колоніальна адміністрація, занепокоєна зростанням індуського націоналізму, почала демонстративно надавати підтримку індійським мусульманам з метою розпалювання ворожнечі між індуїстською і мусульманською общинами. У 1899 р. віце-королем Індії був призначений лорд Дж. Керзон, який представляв надзвичайно реакційну групу англійських імперіалістів. Він узяв курс на посилення колоніального режиму. Особливе занепокоєння колонізаторів викликав стан справ у Бенгалії, яка була провідним центром національно-визвольного руху. Тому під приводом «підвищення ефективності управління» було вирішено розділити Бенгалію на Західну і Східну. Як наслідок у Західній Бенгалії переважну більшість населення склали індуси, а в Східній — мусульмани. Таким чином Керзон прагнув потопити національний рух у релігійній і національній ворожнечі.

Національно-визвольний рух 1905–1908 рр.

Закон про розподіл Бенгалії набрав чинності з 15 жовтня 1905 р. У Бенгалії цей день був оголошений днем національної жалоби. У Калькутті — столиці Британської Індії — відбулася величезна демонстрація протесту. Її учасники присяглися добитись возз’єднання батьківщини. Розгорнулась агітація за бойкотування іноземних товарів. Створювались організації національних волонтерів, які пікетували англійські торговельні підприємства. Було висунуто гасло «свадеші» (власне виробництво), котре передбачало бойкотування англійських товарів і підтримання вітчизняних промислових і торговельних підприємств. Незабаром це гасло підхопили і в інших районах Індії.

Отже, стихійно започаткований рух свадеші, хоча й мав економічне забарвлення, став першим в історії Індії масовим загальноіндійським національним рухом. ІНК підтримав бойкотування англійських товарів як форму протесту проти розподілу Бенгалії.

Тим часом антиколоніальний рух поширювався. У багатьох містах тривали масові мітинги й демонстрації. Розпочалися страйки на промислових підприємствах, що належали англійцям. Улітку 1906 р. відбулися два великі страйки залізничників Східно-Індійської залізниці.



В умовах піднесення національно-визвольного руху англійці вирішили ізолювати від антиколоніальної боротьби мусульман. З цією метою у грудні 1906 р. за сприянням англійської адміністрації було засновано Мусульманську Лігу — другу загальноіндійську партію, що представляла інтереси всіх індійських мусульман. Керівництво Мусульманською Лігою оголосило про своє лояльне ставлення до англійської влади.

Відбувається радикалізація ІНК. Восени 1906 р. на з’їзді в Калькутті під тиском «крайніх» на чолі з Тілаком уперше в історії національно-визвольного руху Індії була сформульована вимога «сварадж» (своя влада). Вона трактувалось як самоврядування в межах британської імперії на зразок самоврядних англійських колоній (домініонів). Однак розбіжності між «поміркованими» і «крайніми» з питання залучення мас до національно-визвольного руху і можливості насильницьких дій по відношенню до британської колоніальної адміністрації залишились невирішеними.У 1908 р. на черговому з’їзді ІНК стався розкол. Партійне керівництво залишилось у руках «поміркованих», а «крайні» вийшли зі складу ІНК.З метою зміцнення позицій «крайніх» Тілак здійснив ряд агітаційних поїздок країною. Його виступи широко висвітлювались усією індійською пресою. Вислів Тілака «індійська конституція — це карний кодекс» став крилатим. Колоніальна влада заарештувала Тілака, щоб покласти край діяльності індійських радикалів. У липні 1908 р. він став перед судом у Бомбеї і був засуджений до 6 років каторжної в’язниці. На знак протесту проти цього вироку населення Бомбея організувало загальний політичний страйк, який тривав 6 днів — за кількістю років каторги Тілака. Після подій у Бомбеї стався спад масового руху.

Піднесення національно-визвольного руху в Індії в 1905–1908 рр. мало вплив на політику англійського уряду.

У 1909 р. було запроваджено ряд нових реформ, спрямованих на стабілізацію ситуації в Індії (так звані реформи Морлі-Мінто). Зокрема, було запроваджено принцип окремих виборів для індуїстів і мусульман, збільшено кількість виборних членів у дорадчих органах при адміністрації тощо.

1911 р. новий віце-король Хардінг скасував розподіл Бенгалії, а столицю Індії перенесли з Калькутти в «більш спокійне» Делі.

Отже, на початку ХХ століття національно-визвольний рух перетворився на визначальний фактор суспільно-політичного життя Індії, на який британські колонізатори не могли не зважати.

Китай

З ХVII століття владу в Китаї зосередили у своїх руках маньчжури, які захопили країну і заснували свою імператорську династію Цін. На кінець ХIХ століття Китайська імперія втратила свою колишню могутність і перетворилася на напівколонію Заходу. Іноземні держави почали розподіл її території на «сфери впливу». Постаріла маньчжурська династія Цін уже не могла протистояти вторгненню іноземців і відстоювати суверенітет країни. Найбільш свідома частина суспільства розуміла необхідність негайних змін. У 1898 р. група китайських реформаторів зі схвалення імператора спробувала здійснити реформи, спрямовані на модернізацію Китаю. Однак через запеклий опір консервативних кіл ця спроба закінчилась цілковитим провалом.

Китай стрімко втрачав свій суверенітет. Тиск з боку іноземців посилювався. Країну заполонили католицькі і протестантські місіонери, які поширювали свою ідеологію серед китайського населення. Це викликало протест традиційного китайського суспільства. На зламі ХIХ–ХХ століть Північний Китай був приголомшений стихійним народним повстанням проти іноземців під проводом таємного товариства Іхетуань (історики часто називають його «боксерським повстанням»). Основним гаслом, що об’єднало повстанців, став девіз «Підтримаємо Цін, смерть іноземцям!». Але вигнати іноземців і відновити самоізоляцію Китаю від зовнішнього світу не вдалося: народне повстання було жорстоко придушено великими державами, а Китай зазнав нових принижень. «Боксерське повстання» розвіяло ілюзії, які ще існували в китайському суспільстві щодо могутності держави, уособленої монархією Цін. Престиж правлячої династії був остаточно підірваний. Китай зайшов у «глухий кут історії».

Революційно-демократичний рух у Китаї

На зламі ХIХ–ХХ століть формується революційно-демократичний рух. Його учасники мали на меті шляхом озброєного повстання повалити маньчжурську династію і проголосити республіку. Саме так, на їх думку, можна було відродити могутній і незалежний Китай. Визнаним лідером китайських революційних демократів став Сунь Ятсен, який тривалий час перебував в еміграції і був добре обізнаний з політичним досвідом Заходу. Він вважав, що єдиний правильний шлях виходу з кризи — поєднання традицій китайської цивілізації з нововведеннями, які прийшли із Заходу, і покладав великі надії на підтримку з боку Японії і західних держав. У 1905 р. Сунь Ятсен та його прибічники заснували в Японії революційну організацію «Об’єднаний союз». Його програма («три народні принципи») була розроблена Сунь Ятсеном. Перший принцип звучав як «націоналізм» і передбачав повалення влади маньчжурської династії та повернення влади китайському урядові. Другий принцип отримав назву «народовладдя» та означав установлення в країні буржуазно-демократичної республіки після повалення монархії. Третій принцип — «народний добробут» — мав на увазі справедливе вирішення основного для Китаю питання — аграрного. «Об’єднаний союз» розпочав підготовку антиманьчжурського повстання на півдні Китаю.

Тема№11 Визначте основні умови Чан Кайші.

Чан народився у Хсікоу, маленькому містечку у близько 30 кілометрах від Феньгхоа, що знаходиться у провінції Чжецзян. Проте його історичною батьківщиною, яка відіграє велику роль у китайській культурі, можно вважати місто Хек'яо, у міському окрузі Усі. Його батьки (батько - Цзян Чжаоконг, мати - Ван Кайу) належали до забезпечених громадян і займались торговлею сіллю. Тато загинув, коли Чану було тільки вісім років. Свою ж мати син описав як "зразок конфуціанських ідеалів".

Дитинство Чана пройшло у той період китайської історії, коли постійні громадянські війни між військовими начальниками розвалювали країну і вгоняли її у величезні борги, тому юнак обрав кар'єру військового. Своє військове навчання він почав у 1906 році, у Баодінській Військовій Академії. У 1907 році Чан поїхав до Початкової Школи Імперської Японської Військової Академії, вищого навчального закладу для китайських студентів. Там він попав під вплив революційного руху, яке ставило своєю метою зверження династії Цін і встановлення республіки. Він потоварищував з Ченом Кімеєм, який у 1908 році привів Чана до організації Тунменхой (кит. 同盟會), яка стала попередником Гоміньдану. Чан служив у Японській армії з 1909 по 1911 роки.

У 1911 році, після розпочинання Учанського Повстання, Чан Кайші повернувся до Китаю і брав участь у бойових діях як офіцер артилерії. Був командиром Шанхайського полку а також одним з довірених особ свого друга Чен Кімея. Займав чин лейтенанта. Саме у ці часи за його наказом вбили дисидента та члена Революційного Альянсу, який був і проти Сунь Ятсена, і проти Чен Кімея. Синьхайська революція вдалася, бо династія Цінь була звергнута, і Чан Кайші стає одним з керівників Гоміньдану та одним з найвпливовіших людей Китаю.

Після знешкодження Республіканського уряду Юань Шікаєм та провалу Другої Революції 1913 року Чан Кайші і його співслужбовці знаходилися у вигнанні у Японії та у підпіллі у Шанхайському Міжнародному Сеттльменті. У Шанхаї Чан співпрацював з місцевими кримінальними діячами, у яких головною була Зелена Банда, яку очолював Ду Юешен. 15 лютого 1912 року кілька членів Гоміньдану, у складі яких був і Чан вбили одного з лідерів організації "Відновлене Суспільство" Тао Ченгджанга у лікарні Французької Шанхайської Концессії.

18 травня 1916 року агенти Юань Шикая вбили Чен Кімея. Чан Кайші згодом замінив Чена на посту голови Китайської Революційної Партії у Шанхаї.

У 1917 році Сунь Ятсен перемістив свою базу до Гуаньчжоу, пізніше Чан приєднався до нього. У цей час Сунь Ятсен знаходиться на краю: без зброї і грошей, він незабаром був висланий із Гуанчжоу до Шанхаю. У 1920 за допомогою найманців знову повернувся до Гуанчжоу. Тоді основним ворогом Сунь Ятсена, який вважав що Гоміньдан має об'єднати Китай військовою силою, був губернатор Гуеньдонгу Чень Цзюнмін,прихильник об'єднання Китаю як федерації, зі столицею у Гуеньдонгу. 16 червня 1923 року Чен намагався вбити Сунь Ятсена у його резиденції. Під час перестрілки між військовими групами, Сунь зі своєю дружиною Сун Цинлін зміг вкритися від вогню і був врятований канонерськими човнами, якими командував Чан Кайші. Цей випадок допоміг Чану заробити довіру Сунь Ятсена.

Сунь знов заволодів Гуанчжоу на початку 1924 року за допомоги найманців з Юньнаню і домовився про допомогу із Комінтерном. Також він започаткував революційний уряд, метою якого було об'єднання Китаю під владою Гоміньдану. Того ж року Сунь відправляє Чана Кайші до Москви задля вивчання радянської системи керівництва і організації армії. Під час цієї поїздки Чан проводив зустрічі з Левом Троцьким та іншими лідерами СРСР. Потім Чан відправить свого старшого сина Чінкуо навчатися до Москви. Після того як його батько розколов Перший Об'єднаний Фронт, Чінкао був вимушений залишатись тут, як заручник до 1937 року. Чан писав у своїм щоденнику: "Не варто жертвувати інтересами країни навіть заради свого сина." Чан навіть відмовився вести переговори щодо нього в обмін на посаду лідера Комуністичної Партії Китаю. Він був непохитним і навіть "краще не мав би потомства ніж жертвувати інтересами країни". Чан не мав наміру зупиняти війну з комуністами.

Чан Кайші повернувся до Гуанчжоу і у 1924 році Сунь Ятсен призначив його Командиром Академії Вампу. Проте через місяць Чан хоті відмовитися від цієї посади, бо организація дуже тісно співпрацювала з Комінтерном, але був переконаний Сунь Ятсеном. Під час перебування на цій посаді у Академії Вампу молодих офіцерів навчали бути лояльними до Гоміньдану і до Чана Кайші особисто.

На протязі своєї дороги до влади Чан активно співпцрацював з націоналістами із Товариства Неба і Землі, і Сунь Ятсен був не проти цього. Вони залишались джерелом підтримки Чана на протязі усього його керування у Китаї, а потім на Тайвані.

Тема№12 Охарактеризуйте проблеми, з якими зіткнулися країни Африки коли метрополії надавали їм більше самостійності після Першої світової війни.

Після Другої світової війни в колоніях на території Азії та Африки склалися умови для здобуття державної незалежності багатьма народами. Цьому сприяло багато чинників, у тому числі капітуляція Японії, послаблення позицій Великої Британії, Франції, Нідерландів та зміни в їхній колоніальній політиці. Відіграли свою роль у регіонах зміцнення національної буржуазії та поява інших соціальних верств і груп людей, здатних до самостійного управління своїми країнами, а також виникнення тут патріотичних партій та організацій, що під гаслами національної єдності проголосили курс на досягнення незалежності. Великий вплив на визволення колоніальних країн справила "холодна війна" між СРСР і США, яка давала можливість маневрувати між великими державами і сприяла занепадові колоніалізму.

Колоніалізм - явище неоднозначне: з одного боку, він руйнував традиційну структуру життя Сходу, нав'язував на місцях незвичний європейський стандарт економічних і суспільних відносин, що призводило до енергійного опору колонізаторам, а з іншого - колоніальний капітал підштовхував соціально-економічний розвиток цих країн, втягував у ринкові відносини європейського типу. Однак у XX ст. колоніалізм в основному вже вичерпав себе історично і за умов, коли під час боротьби з гітлерівським нацизмом людство охопила ідея національної свободи і незалежності, став анахронізмом і був приречений.

Історично закономірний процес деколонізації можна поділити на такі етапи:

1945 р. - середина 50-х років - визволення народів Азії;

середина 50-х - середина 60-х років - визволення народів Північної і Тропічної Африки;

початок 70-х років - 1990 р. - остаточний занепад колоніалізму, визволення Південної Африки.

Велика Британія розв'язала свої колоніальні проблеми переважно мирним шляхом: у 1947-1950 рр. стали незалежними її найбільші колонії - Індія, Пакистан, Бірма, Цейлон. Франція і Нідерланди намагалися зупинити процес деколонізації за допомогою війни: у 1946-1954 рр. тривала війна Франції в Індокитаї, у 1954-1962 рр. - в Алжирі; у 1945-1950 рр. - війна Нідерландів у Індонезії.

Світова громадськість та ООН підтримали процес деколонізації. 14 грудня 1960 р. ООН прийняла декларацію "Про надання незалежності колоніальним країнам і народам", яка цей процес поставила під міжнародний контроль і прискорила. У 1960 р. 17 країн Африки отримали незалежність. Останньою колонією у світі була Намібія, яка стала незалежною від ПАР у 1990 р.

Звільнившись від колоніальної залежності й здобувши політичну самостійність, молоді держави не стали економічно незалежними. Країни Азії та Африки залишились аграрно-сировинними придатками колишніх метрополій, залежали від постачання машин, обладнання, припливу зовнішніх інвестицій. Відсталість, війни, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні й територіальні проблеми були для них звичними явищами. Перед новоутвореними країнами постали такі загальні складні проблеми визначення шляхів подальшого розвитку:

вироблення власної внутрішньої і зовнішньої політики;

встановлення характеру влади і форми суспільно-політичного устрою;

економічна орієнтація.

Щодо державно-політичного устрою молодих держав Азії та Африки, то після здобуття незалежності в них почали створюватися політичні інститути переважно за західними зразками: були прийняті конституції, обиралися парламенти як представницькі законодавчі органи влади, засновувались пости президентів або законодавчо оформлювалася монархічна влада, утворювалися політичні партії тощо. Однак усі ці інститути внаслідок цивіліза-ційної специфіки афро-азіатських суспільств набували особливого внутрішнього "забарвлення". Як правило, в цих країнах утверджувалася однопартійна система влади на чолі з визнаним лідером, всенародним вождем, так звана патерналістська (від лат. слова "патер" - батько), яка формувалася за етнічними, племінними та подібними принципами. Важливу роль у суспільстві відігравала армія, яка часто втручалася в державні справи. Соціально-політична нестабільність країн регіону виявлялася у другій половині XX ст. у революціях, державних переворотах, військових заколотах, громадянських війнах, міждержавних конфліктах тощо.

Складними були проблеми і в розбудові економіки. Більшість країн Азії та Африки обрала капіталістичний шлях розвитку - ринкові відносини, приватну власність, обмеження втручання держави в економіку. В основному це країни з багатими природними ресурсами, порівняно високим рівнем розвитку промисловості.

Слаборозвинуті країни за умов експансії СРСР на Схід обирали соціалістичний шлях розвитку - відмову від приватноринко-вих відносин, перевагу державного сектору в економіці. Завдяки пропаганді Комінтерном (пізніше - Комінформом) марксистських положень, вирішальній перемозі СРСР над фашизмом, безпосередній підтримці радянських військ на шлях соціалізму в Азії стали Китай, Північна Корея, В'єтнам, Лаос, Камбоджа. Пізніше прокомуністичні режими було встановлено в Африці (Малі, Ефіопія, Сомалі, Танзанія, Мозамбік, Гана, Конго, Гвінея, Ангола та ін.), Латинській Америці (Куба). СРСР підтримував будь-які режими, які заявляли про свою відданість ідеям соціалізму (Нікарагуа, Афганістан). Щоправда, ці режими радянського зразка, як правило, були нестійкими.

В останній чверті XX ст. країни Азії та Африки, наслідуючи позитивний приклад країн Латинської Америки, переглянули стратегію свого розвитку: політику протидії світовій економіці вони змінили на політику пристосування її до своїх потреб. Вони розпочали форсовано розвивати експортний потенціал і сприяти ввезенню іноземного капіталу, що привело до прискореної модернізації більшості країн регіону. їм вдалося створити вітчизняну промисловість, упровадити нові технології, атак звана "зелена революція" за підтримки США та інших країн Заходу зняла загрозу масового голоду. Триває процес поступового формування демократичних інституцій у країнах Азії та Африки.

Колишні колоніальні країни активно борються за новий світовий економічний порядок, за якого враховувалися б і їхні інтереси. Вони намагаються протистояти економічній залежності від розвинутих країн. Вдалося це небагатьом. Так, новими індустріально розвинутими країнами стали "азіатські тигри": Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, орієнтиром для яких була Японія. З 60-х років вони мають найвищі середньорічні темпи економічного розвитку у світі: на кінець 90-х років темпи економічного зростання цих країн досятли 8,8 % на рік (у Європі в середньому 3,7%), збільшувався їхній валютний запас (Тайвань посідає 1-ше - 2-ге місця у світі за валютними резервами - 82,5 млрд дол.). Цим країнам властивий синтез традиційних "східних" відносин і приватноринкових засад. Так, якщо Гонконг і Сінгапур процвітають завдяки чудовому геополітичному положенню (перехрестя важливих морських шляхів), то Швденна Корея і Тайвань - за рахунок цілеспрямованої політики уряду і наполегливої праці населення.

Надзвичайно гострими проблемами для міжнародного співробітництва залишаються неврегульовані міжнародні та внутрішньодержавні конфлікти, міжнародний тероризм, піратство. Понад 60 років триває не врегульований арабо-ізраїльський конфлікт, історія якого наповнена численними кризами, війнами та збройними сутичками. На Кавказі до складних та затяжних конфліктів належить Нагірно-Карабаський між Вірменією та Азербайджаном, в результаті якого останній втратив на лише Карабах, а й 16 % власної території та змушений утримувати близько 600 тис. біженців. Непряме втручання з боку Росії та Туреччини певною мірою ускладнює можливості його розв'язання. Безпосереднє втручання Росії у конфлікти між Грузією та Абхазією, Грузією та Південною Осетією надзвичайно загострило міжнародну обстановку в регіоні. Особливо яскраво це продемонструвала російсько-грузинська війна в серпні 2008 р.

У грудні 2003 р. американські війська схопили С. Хусейна. Після судового процесу колишнього іракського диктатора 30 грудня 2006 р. було страчено, проте ситуація в Іраку залишається напруженою. Незважаючи на перебування майже 150-тисячного контингенту американських військ, у країні триває війна "всіх проти всіх". Основними ворогуючими сторонами залишаються американські окупаційні війська, колишні прибічники С. Хусейна та партії БААС, шиїтське населення Іраку та різноманітні терористичні групи. Регулярні терористичні акти підривають стабільність уряду та можливості для реалізації проектів соціально-економічного розвитку країни.

Проблема тероризму залишається однією з ключових у мирному врегулюванні в Афганістані. Після перших в історії країни президентських виборів у жовтні 2004 р. представник народу пушту Г. Карзай був проголошений президентом країни. Проте насилля з боку груп терористів та збройні конфлікти на регіональній та етнічній основі залишаються нерозв'язаною проблемою. Хиткий етнічний баланс між основними національними групами значною мірою підтримується Міжнародними силами з підтримання миру (близько 8500 осіб), які діють у рамках НАТО. З 2002 р. до 3 млн афганських біженців повернулися додому. Водночас розвиток Афганістану за мирним сценарієм ускладнюється слабкою економічною основою. В останні роки спостерігається збільшення виробництва опіумного маку" що також є соціальною та політичною проблемою.

Серйозним ударом по стабільності міжнародних відносин в Азії є спроби кількох країн, що ставлять різні завдання, заволодіти ядерним статусом. Якщо у випадку з Індією та Пакистаном, які в 1998 р. майже одночасно провели ядерні випробування, провідним світовим країнам не вдалося адекватно перешкодити процесу нуклеаризації, то стосовно іранської та північнокорейської ядерних програм більшість провідних держав намагаються не допустити потрапляння такого виду зброї в руки політично "непередба-чуваних" режимів. Дотепер триває суперечка між Тегераном з одного боку та ООН, МАГАТЕ, ЄС й США з другого щодо проблеми збагачення урану та інших дій Ірану в галузі ядерної енергетики.

Незалежні африканські країни формувалися за складних міжнародних та внутрішніх умов. Колишні колонії європейських держав здобули незалежність різними шляхами, проте спільне колоніальне минуле давалося взнаки. Штучні кордони, відсутність у більшості країн національної основи, трайбалізм, помножені на втручання наддержав під час "холодної війни", призвели до тривалих громадянських воєн і міждержавних конфліктів. Логічним наслідком такої ситуації стала значною мірою маргіналі-зація Африки в сучасних міжнародних економічних та політичних відносинах, проблеми злиднів, поширення хвороб, інфекцій та ін. Для більшості африканських країн усе ще актуальне питання політичної стабільності, переходу життя на мирні рейки, що значною мірою гальмує плани розвитку.

У 2002 р. в Анголі завершилася одна з найбільш затяжних громадянських воєн, що тривала з моменту здобуття незалежності країни в 1975 р. і забрала життя близько 1,5 млн осіб.

Якщо в Анголі лінія конфлікту в цілому пролягала між ворогуючими політичними угрупованнями, то в 1993 р. в Бурунді почався справжній геноцид. Домінуюче в державній владі плем'я тутсі розпочало криваву різанину іншого племені - хуту. Війна тривала майже 10 років, в результаті якої загинуло 200 тисяч громадян країни, переважно хуту.

Однією із характерних для Африки є проблема Дарфуру, східної провінції Судану, в якій за підтримки уряду (де домінують араби-мусульмани) неарабське і неісламське населення піддається кривавому винищенню. Лише втручання світового співтовариства - ООН та Африканського союзу - дещо полегшило цю гуманітарну катастрофу.

Спроби об'єднання країни навколо авторитарної особистості були здійснені за правління в Заїрі (тепер Демократична Республіка Конго) диктатора Мобуту. Але після його вигнання в 1997 р. міжнаціональні суперечності не дають можливості цій багатій на промислову сировину державі Африки перетворитися на стабільну країну, що розвивається.

Економічною основою африканських держав залишається експорт сировини, як промислової, так і сільськогосподарської. Ціни на неї не можуть в сучасних умовах забезпечити стійкого фундаменту для економічного розвитку, оскільки вартість сировини не здатна адекватно компенсувати потреби в імпорті продуктів харчування та продукції машинобудування.

Тема№13 Які умови можна винести з протистояння Гоміндану та Комуністичної Партії Китаю у 20-30рх.

Після успішного завершення Північного походу більша частина Китаю була об'єднана, але тепер розпочалася громадянська війна між Гомінданом і комуністами, які єдині з політичних сил країни не визнали Національного уряду Чан Кайші. Після влаштованої Гомінданом у 1927 р. чистки серед комуністів, КПК намагалася підняти на повстання селян Хунаня та Цзянси. Але селянське повстання під назвою «Осінній врожай» у 1928 р. зазнало поразки, поклавши початок партизанській селянській війні. Під контролем створеної КПК китайської Червоної армії перебували стратегічно важливі райони Шаньксі (1931-1934) і Яньаня (з 1935 р.); у центральній частині країни вони розгорнули партизанську війну проти уряду.

Національний уряд, що перебрався з Шанхая до Нанкіна, вдавшись до реформ в економіці, потерпав від хронічного дефіциту бюджету й інфляції; урядові витрати на військову галузь (у 1930 р. чисельність НРА досягла 2 млн вояків) становили понад 70 % усіх бюджетних витрат. Через це уряд, який постійно підкреслював, що він є урядом Гоміндану, втратив масову соціальну опору в народі. Сподівання ж Чан Кайші на фінансову підтримку реформ з боку місцевих крупних землевласників і воєначальників виявилися марними, адже зміцнення центральної влади не відповідало їхнім інтересам. Уряд Чан Кайші також докладав значних зусиль для розвитку транспорту, зв'язку та освіти на підконтрольній йому території Китаю.

Проте політичні вигоди від здійснюваних реформ здобули головним чином великі міста, натомість більшість китайців проживали в селах і зовсім не відчули на собі їхнього позитивного впливу. Через це серед більшості населення уряд був непопулярним і його влада на місцях була слабкою. Там, як і раніше, заправляли місцеві лідери і воєначальники; серед китайських урядовців процвітало хабарництво. Проте чи найсерйознішою з невдач національного уряду було те, що йому не вдалося встановити контроль над територією Китаю, утримуваною комуністами. Чан Кайші здійснив п'ять спроб здобути оплот комуністів - Шаньксійську радянську республіку, проголошену в листопаді 1931 р. після розпаду альянсу КПК і Гоміндану. У цій самопроголошеній республіці, що включала в себе 7б території Китаю і яка проіснувала до 1934 р., було проведено земельну реформу, що, з одного боку, надало комуністам великої популярності серед багатомільйонного селянства, а з іншого - налаштувало їх проти Національного уряду. Після того як Шаньксійська республіка вкотре була оточена військами НРА і нарешті зазнала поразки, армія, чисельністю 100 тис. чоловік, вирушила у свій знаменитий «Довгий похід» (жовтень 1934 - жовтень 1935 рр.). Після низки поразок військове керівництво походом на початку січня 1935 р. перейшло до Мао Цзедуна. Незважаючи на те що під його керівництвом під Січуанем зазнала нищівного розгрому 4-а армія, Мао вчасно перемістив наголос комуністичної революції на сільську місцевість і рішуче повів своїх людей у малозаселений район Шанхая. Відбиваючи атаки НРА і долаючи важкодоступну місцевість, Мао вивів з оточення до м. Унаня в Шанхайській провінції 6 тис, чоловік, пройшовши з боями за рік понад 9,5 тис. км. Пізніше основні сили Червоної армії з'єдналися з іншими її групами, зокрема із залишками 4-ї армії. У цілому по завершенні цього епічного походу живими залишилися близько 30 тис. бійців Червоної армії. Зовнішні обставини, насамперед експансія в 1931 р. Японії в Маньчжурію і створення там залежної від Токіо держави Маньчжоу-Го, вимагали від китайських політиків припинення братовбивчої війни і згуртування усіх патріотичних сил для захисту національного суверенітету і цілісності Китаю. Усвідомлення незаперечного факту, що громадянська ж війна між КПК і Гомінданом шкодить цій справі, охопило навіть сепаратистськи налаштованих регіональних лідерів. Головною перешкодою на шляху до об'єднання був Чан Кайші з його переконаністю в тому, що потрібно спочатку перемогти внутрішнього ворога, яким він вважав комуністів, а потім відбити зовнішню агресію. На початку 1936 р. один із правителів Шанхайської провінції вступив у таємні переговори з КПК про створення загальнокитайського фронту боротьби проти Японії. У грудні 1936 р. він запросив до свого штабу Чан Кайші нібито для обговорення стратегічного плану боротьби проти комуністів. По прибутті Чан Кайші той був підданий домашньому арешту й після 13 діб перебування під ним нарешті погодився припинити громадянську війну й створити Об'єднаний фронт з комуністами проти Японії. Ця друга коаліція між КПК, Гомінданом та іншими націоналістичними групами проіснувала до закінчення Другої світової війни. КПК взяла на себе зобов'язання співпрацювати з усіма патріотичними силами в період китайсько-японської війни і направила своїх представників на чолі з Мао Цзедуном до новоствореної Народної політичної ради. Національним лідером антияпонської війни залишався Чан Кайші й саме з ним рахувалися керівники великих держав - Й. Сталін, Ф. Рузвелт та ін.Проте альянс Гоміндану з КПК був дуже хитким, адже утворився партіями, які впродовж 9 років протиборства перейнялися глибокою недовірою одна до одної. Мао так визначив цілі КПК у період Об'єднаного фронту: 70 % зусиль спрямовуються на поширення впливу комуністичних ідей, 20 % - на співпрацю з Гомінданом і 10 % - на опір Японії.





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...