Главная Обратная связь

Дисциплины:






уповноважених (РНУ) 4 страница



Тема№14 Охарактеризуйте революцію в Туреччині в 1пол.ХХ ст.. її причини ,хід і наслідки.

Революція в Туреччині 1918-1923 рр.

Кемалістська революція (назва, прийнята у радянській літературі), або Турецький національний рух (тур. Türk Ulusal Hareketi) — назва антиімперіалістичної національної революції в Туреччині, що розпочалася після поразки Туреччини в Першій світовій війні, в результаті чого створилася загроза повної втрати нею державної самостійності.

[ред.] Події

Центром революції була Анатолія. Тут наприкінці 1918 — початку 1919 рр. виник стихійний народний рух проти окупації ряду районів країни державами Антанти (Великою Британією, Францією, Італією), який переріс після окупації Грецією Ізміра 15 травня 1919 р. у визвольну війну.

Керівним класом в революції була анатолійська буржуазія (переважно торгова), зацікавлена у збереженні територіальної цілісності країни і створенні незалежної турецької національної держави. Значну роль зіграли патріотичні кола дрібної буржуазії, інтелігенції, в особливості офіцерство, з-посеред якого висунувся лідер революції Мустафа Кемаль Ататюрк.

У вересні 1919 р. Сивасський конгрес буржуазних організацій (так званих, Товариств захисту прав) обрав керівний центр революції — Представницький комітет на чолі з Кемалем. Зробивши в кінці 1919 р. своєю резиденцією Анкару, цей комітет став фактично виконувати функції тимчасового уряду Туреччини. Після розгону у березні 1920 р. окупантами парламенту в Стамбулі, скликаного в січні 1920 р. на вимогу кемалістів і прийняв 28 січня декларацію незалежності «Національний обітницю».

Представницький комітет скликав 23 квітня 1920 р. в Анкарі Великі національні збори Туреччини (ВНЗТ), проголосив себе єдиною законною владою в країні. Султанський уряд у Стамбулі до цього часу в значній мірі втратив свій вплив. Його спроби придушити національно-визвольний рух своїми силами зазнали невдачі. З середини 1920 р. великі держави розгорнули за допомогою грецької армії відкриту збройну інтервенцію проти анкарського уряду. Разом з тим вони почали чинити тиск на султанський уряд, домігшись від нього підписання кабального Севрського мирного договору 1920.

Створена замість ліквідованих партизанських загонів регулярна армія ВНЗТ на початку 1921 р. затримала просування іноземних військ, а потім завдала їм ряд поразок і до осені 1922 р. повністю звільнила територію Туреччини від іноземних окупантів.

Підсумки

На Лозаннський конференції 1922—1923 великі держави змушені були остаточно відмовитися від Севрського договору і визнати незалежність Туреччини. У ході революції і подальших перетворень (ліквідація султаната — у 1922 р., проголошення республіки — у 1923, ліквідація Халіфату — у 1924 та ін.) Туреччина перетворилася на світську буржуазну республіку.



Тема№15 У чому полягала сутність режиму «санації»? чи приніс він користь польській державі та суспільству?

По війні відбулося вшанування переможців. Найперше було відзначено Ю. Пілсудського, якому вручили маршальський жезл. Але чим далі від війни, тим запеклішою ставала боротьба між ним і сеймом. За конституцією, прийнятою у березні 1921 р., повноваження майбутнього президента були суттєво обмежені аж до того, що його позбавили права на верховне командування у час війни. Ю. Пілсудський вирішив не висувати свою кандидатуру на посаду президента, й у грудні 1922 р. Національні збори обрали першим президентом країни Габріеля Нерутовича. Ю. Пілсудський формально відійшов від керівництва державою й залишив свою резиденцію в Бельведерському палаці з переконанням, що скоро нація, стомившись від неспроможності партій і парламенту, покличе його назад. Він не помилився - через тиждень після обрання Г. Нерутовича було вбито членом «ендеції» Егіліушем Невядомським. Сейм обрав новим президентом Станіслава Войцеховського, але це не виправило становища - країна невідворотно скочувалася у прірву економічного безладу й міжпартійних чвар.

1925 р. у Польщі налічувалося близько 300 тис. безробітних, зросли ціни і як наслідок активізувалися страйки і демонстрації. Сейм і уряди (за 8 років незалежності їх змінилося 13) виявляли цілковиту безпорадність. Чимало поляків, особливо з колишніх легіонерів, вірили, що лише Ю. Пілсудський спроможний нормалізувати ситуацію й створити чергове «диво». На початку квітня 1926 р. у Варшаві розпочалися антиурядові демонстрації під гаслами «Не дамо розікрасти Польщу! Хай живе Вождь Начальник Пілсудський!»

12 травня 1926 р. віддані йому війська рушили на столицю й у триденних боях розбили урядові частини. Польське суспільство у своїй більшості підтримало переворот. У травневих боях загинуло кількасот і було поранено близько 1 тис. чоловік.

С. Войцеховський і уряд подали у відставку і в історії Польщі розпочався період «санації».

Демонстративно відмовившись від посади президента (ним став Ігнацій Мосьціцький), Ю. Пілсудський став повновладним господарем країни і надалі практично не зважав на сейм, блокуючи його діяльність різноманітними процедурними хитрощами. На терені економіки період «санації» виявився найсприятливішим в історії міжвоєнної Польщі, хоча не стільки завдяки політиці Ю. Пілсудського, скільки через сприятливі міжнародні чинники.

Зокрема, у червні - грудні 1926 р. тривав потужний страйк британських гірників, який дав змогу збільшити експорт польського вугілля до Європи з 8 млн тонн у 1925 р. до 14 млн тонн у 1926 р. Навіть Англія змушена була купувати польське вугілля. Також зріс експорт зернових, деревини та інших товарів і сировини. Для зміцнення економіки в Польщі було створено економічні райони, залучено іноземний, зокрема німецький та американський капітали. У країні скоротилося безробіття, зміцнів злотий, вдалося збалансувати бюджет. Проте економічна криза, яка у Польщі досягла апогею в 1932 р., нівелювала перші успіхи: збанкрутувало понад 3 тис. підприємств, а кількість безробітних значно перевищила півмільйонну позначку.

15 травня 1935 р. після тривалої хвороби Ю. Пілсудський помер. За заповітом його серце було поховане поряд з прахом матері на цвинтарі Росса у Вільно під плитою з надписом «Мати і серце сина», а мозок він заповів Університету Стефана Баторія. У Франції, СРСР та Німеччині було оголошено жалобу.

По смерті Ю. Пілсудського польську політику визначали три діячі епохи «санації»: президент І. Мосьціцький, міністр закордонних справ Юзеф Бек та генеральний інспектор збройних сил Е. Ридз-Смігли.

Тема№16 Визначте особливості внутрішньої та зовнішньої політики адміністрації президентів Чехословаччини Т. Масарека та Е. Бенеша.

Сформований після виборів 1921 р. коаліційний уряд Е. Бенеша зумів за короткий час домогтися як стабілізації курсу крони, так і оздоровлення економіки в цілому. Проте досягнуто цього було завдяки надзусиллям більшості населення. 1922 р. кабінет Е. Бенеша був змушений подати у відставку й поступитися урядові на чолі з представником Аграрної партії А. Швеглою. На тлі урядової кризи активізувалися радикальні політичні сили, що вдавалися до екстремістських методів боротьби. У відповідь на це Національні збори у березні 1923 р. прийняли закон «Про охорону республіки». Серйозну загрозу суспільній злагоді становили фашистські групи «Чеське фашистське товариство» та «Національна ліва», які організаційно оформилися у 1926 р. Небезпека з боку партій полягала не у їхній чисельності (вона була незначною), а у самому факті існування організацій, побудованих на фашистських засадах.

Господарське життя Чехо-Словаччини упродовж 20-х рр. і до світової кризи розвивалося по висхідній: промислове виробництво порівняно з довоєнним показником зросло на 20 %, зріс рівень життя більшості громадян республіки; у 1924 р, було запроваджено соціальне страхування. Проте економічна криза 1929 - 1933 рр., що вразила ЧСР у 1930 р., зруйнувала ці здобутки: у країні було зареєстровано близько 1 млн безробітних, надзвичайно зросли ціни на сільгосппродукти.

На міжнародній арені Чехо-Словаччина орієнтувалася на Францію. Це насамперед зумовлювалося небезпечним сусідством з Німеччиною, яка не приховувала своїх намірів приєднати території, населені німцями. У 1934 р. ЧСР уклала з Францією договір про взаємодопомогу, а у травні наступного року таку ж угоду було підписано з СРСР. Щоправда, радянські війська могли прийти на допомогу ЧСР лише через територію Румунії у тому разі, якщо таку допомогу спочатку надасть Франція. За умов зростання загрози з боку Німеччини Т. Масарик, а також Е. Бенеш, який став президентом у 1935 р., майже половину державного бюджету спрямовували на зміцнення збройних сил країни, оснастивши їх, зокрема, найкращою, за оцінкою фахівців, стрілецькою зброєю.

Тема№17 У чому полягала сутність « судетської проблеми» в Чехословаччині.

Після приходу до влади в Німеччині націонал-соціалістів з їхнім гаслом об'єднання у кордонах Райху всіх німців, Чехо-Словаччина стала одним із першочергових об'єктів гітлерівської агресії. Наміри знищення Чехо-Словаччини були втілені у розроблених у Берліні планах «Шулунг», «Рот» і «Грюн». А. Гітлер припинив ведення будь-яких переговорів із Прагою та розгорнув у німецькій пресі шалену античехословацьку пропаганду. Приводом до таких дій стало питання про громадян ЧСР німецької національності, які жили в Судетській області. За переписом 1930 р. у країні було З 231 тис. німців, з яких у Судетах - 3070 тис.

Після аншлюсу (приєднання) у 1938 р. в Австрії, яке А. Гітлер назвав «родинною справою», об'єктом номер один німецької експансії стала Чехо-Словаччина. Тараном, яким нацисти планували зруйнувати цю державу, було обрано Судетсько-німецьку партію, очолювану колишнім учителем гімнастики Конрадом Генляйном. Організація, яка до 1933 р. змушена була маскувати свої справжні наміри, з приходом до влади А. Гітлера взяла курс на відокремлення Судетської області від ЧСР. У жовтні 1933 р. К. Генляйн у листі А. Гітлеру писав, що його партія «ні про що так не мріє, як про включення судето-німецької території до складу Райху». 1935 р. у Німеччині стали створюватися спеціальні ударні роти з судетських емігрантів для здійснення диверсій у Чехо-Словаччині. К. Генляйн неодноразово відвідував Берлін, де зустрічався з першими особами Райху й отримував від них інструкції. У 1937 р. А. Гітлер конкретно визначив завдання щодо приєднання Судетської області як першочергової акції.

Керівництво Чехо-Словаччини опинилося в украй складному становищі: Англія й Франція як гаранти безпеки ЧСР наполягали на задоволенні вимог судетських німців (на парламентських виборах 1935 р. за генляйнівців віддали свої голоси 70 % німецькомовного населення), оскільки не були готовими для збройної відсічі Німеччині у разі її нападу на Чехо-Словаччину.

У травні 1938 р. у німецько-чехословацьких відносинах настала криза: поблизу чехословацьких кордонів було зосереджено до 200 тис. німецьких військ, але чехи і словаки виявили готовність воювати. Маючи у своєму розпорядженні понад 40 добре вишколених дивізій, чехословацький генштаб додатково закликав до армії резервістів, сповнених рішучості зберегти цілісність країни. Такий розвиток подій не влаштовував ні Німеччину, ні Англію, які провели термінові переговори з метою відвернути зіткнення. В останній момент німецькі війська було зупинено й відведено від кордонів ЧСР, після чого відбулося відведення й чехословацьких частин. Генляйнівські загони ще раз спробували спровокувати конфлікт у вересні 1938 р., але впродовж 48 годин були розсіяні урядовими військами.

Це стало черговим приводом для активізації античехословацької пропаганди у Німеччині. Погрози у бік Праги стали постійними. 28 вересня А. Гітлер наказав привести війська у бойову готовність. Того ж дня британський прем'єр Н. Чемберлен заявив: «Ситуація загострилася до краю. Єдиний спосіб уникнути війни - передати Німеччині Судетську область». Єдиним з чільних британських політиків, хто рішуче виступив проти такої політики, був В. Черчілл: «Франція й Англія мали вибір між війною й ганьбою. Вони обрали ганьбу і одержали війну».

У середині вересня на території Німеччини відбулася зустріч Н. Чемберлена з А. Гітлером. Менш ніж за три години Н. Чемберлен без узгодження з чехословацькими союзниками погодився на передання Німеччині Судетської області й ліквідацію договорів Чехо-Словаччини про взаємодопомогу з іншими країнами.

Остаточно долю Чехо-Словаччини було вирішено в ніч з 29 на 30 вересня 1938 р. в Мюнхені.

Тема№18 Чому демократичній уряд графа Карої в Угорщині був нежиттєздатний, а Хорті вдалося встановити диктаторський режим?

Перший угорський уряд очолив граф М.Карої, який у дні революції керував Національною радою. Економічне й політичне становище молодої республіки було тяжким. Народне господарство зруйнувала війна, значну кількість підприємств за­крили, швидко зростала інфляція.

Уряд Карої оголосив про проведення низки реформ:

œ вводилося загальне виборче право;

œ було прийнято закон про свободу союзів і зборів, створення політичних організацій;

œ запроваджувався 8-годинний робочий день;

œ було заявлено про надання автономії національним меншинам, але на ділі це не реалізовувалось;

œ уряд розробив проект закону про земельну реформу, на підставі якого держава могла експропріювати (вилучити без компенсації) поміщицькі маєтки розміром від 200 до 500 хольдів (хольд — 0,57 га). Передбачалося розділити ці землі між селянами на ділянки по 5-20 хольдів, що передавалися на умовах вічної оренди або викупу протягом 50 років. А втім, закон прийнято не було.

Після підписання перемир’я Угорщина мусила демобілізувати свої збройні сили, залишивши тільки 8 дивізій. Її спроби зберегти за собою Словаччину, Хорватію, Воєводину, тоб-то вихід до Адріатичного моря та деякі інші території, що входили до складу угорської корони, не увінчалися успіхом. Територіальні претензії до Угорщини висували сусідні держави, підтримувані Антантою. Внутрішнє становище в самій країні на весну 1919 р. загострилося: багато підприємств було закрито, зростали інфляція, безробіття. У країні поглиблювалася криза. В Угорщині сильний вплив мала комуністична партія (КПУ). Вона складалася в основному з військовополонених угорців, які повернулися з Росії. Очолив її Бела Кун. Комуністи закликали до соціалістичної революції та активно працювали на розширення свого впливу в радах, що створювалися по всій країні. Вирішальним у приході комуністів до влади став, як це не парадоксально, ультиматум країн Антанти створити у східній частині країни "нейтральну зону" між Угорщиною та Румунією. Уряд Карої не наважився взяти на себе відповідальність за прийняття цієї вимоги і запропонував соціал-демократам сформувати однопартійний уряд. Соціал-демократи звернулись до комуністів із пропозицією об’єднати їхні зусилля. Вранці 21 березня 1919 р. у пересильній тюрмі, де знаходилися Б.Кун та інші керівники КПУ, почалися переговори. Б.Кун зажадав від соціал-демократів беззастережного прийняття платформи КПУ і створення єдиної партії. Також він запевняв, що за допомогою союзу з радянською Росією буде розгромлено основних противників Угорщини. Зокрема, Румунію. Соціал-демократи без дискусій погодилися на ці вимоги. В угоді, яку підписали керівники КПУ і СДПУ, визнавалося, що вони візьмуть спільну участь у керівництві об’єднаною партією та управлінні державою. Партія, яка почала називатися Соціалістичною партією Угорщини (СПУ), заявила, що від імені пролетаріату вона негайно бере всю повноту влади у свої руки. "Пролетаріат здійснює свою диктатуру через Ради робітників, солдатів і селян... Для забезпечення панування пролетаріату і проти імперіалізму Антанти необхідно укласти з Радянським урядом Росії найтісніший військовий та ідейний союз", — зазначалось у заяві партії. Того самого дня робітники Будапешта роззброїли поліцію й жандармерію, зайняли найважливіші стратегічні пункти столиці: вокзали, мости через Дунай, будинок телеграфу і телефонні станції. Влада перейшла до рук Революційної урядової ради (РУР). Цей угорський радянський уряд очолив Шандор Гарбаї, у минулому соціал-демократ — центрист. Бела Кун обійняв посаду народного комісара закордонних справ. РУР одночасно виконувала і роль керівного органу СПУ. На першому засіданні РУР було прийнято постанови про скасування чинів і звань, усунення урядових уповноважених, відокремлення церкви від держави. Було націоналізовано або взято під контроль державні банки, націоналізовані підприємства, що налічували понад 20 робітників, а також транспорт і торгівлю, прибуткові будинки в містах. Для керівництва економікою створили Раду народного господарства. У поміщиків вилучили земельні володіння, розміри яких перевищували 100 хольдів. Проте вони не були поділені між селянами, а передані на кооперативних засадах сільськогосподарським робітникам. Таке розв’язання аграрного питання було помилковим: безземельні та малоземельні селяни, які становили 4/5 усіх селянських господарств, не дістали довгожданої землі. Також була помилковою націоналізація дрібних ремісничих майстерень, перукарень і т. д.

Крім цього, новий уряд запровадив 8-годинний робочий день, підвищив заробітну плату, встановив оплачувані відпуст­ки, загальне соціальне страхування у разі хвороби та від нещасних випадків. Сім’ї робітників переселялись у квартири буржуазії, у конфіскованих особняках розміщувалися дитячі садки та ясла, у школах та вишах запроваджувалося безплатне навчання, безплатним стало й медичне обслуговування. У липні республіка частково виправила свою помилку у вирішенні аграрного питання, прийнявши закон про наділення безземельних селян ділянками розміром до 2 хольдів. Було опубліковано тимчасову конституцію Угорської радянської республіки, яку згодом прийняв всеугорський з’їзд рад. Між комуністами та соціал-демократами у РУР були сер­йозні суперечності. Якщо комуністи вважали, що робітничому класові "слід удаватися до нещадного застосування диктатури пролетаріату", то соціал-демократи, як прихильники стриманішої політики, допускали можливість легальної діяльності противників радянської влади. Складним залишалось і міжнародне становище республіки. З сусідів тільки Австрія визнала нову республіку і заявила про свій нейтралітет. Також УРР визнала радянська Росія. Опинившись у ворожому оточенні (чеські, румунські, сербські, французькі війська), РУР основним своїм завданням вважала орга­нізацію захисту територіальної цілісності республіки, і зазначені вище заходи значною мірою були спрямовані на мобілізацію всіх ресурсів країни. 25 березня було створено Угорську червону армію (300 тис. вояків). 16 квітня 1919 р. румунські війська розпочали бойові дії з метою оволодіти територіями, що їх обіцяли країни Антанти; 2 травня вони оволоділи Трансільванією, підійшли на 140 км до Будапешта. Розпочали наступ і чехо-словацькі війська, які до початку травня встановили контроль над Словаччиною та Закарпаттям.

19 травня УЧА перейшла в наступ проти чехо-словацьких військ і вступила на територію Словаччини, де було проголошено Словацьку радянську республіку.

Внутрішнє становище Угорської республіки залишалося складним. Не вистачало продовольства і предметів першої необхідності, росла кількість незадоволених новим режимом (селяни, власники, інтелігенція). Нова влада почала застосовувати проти своїх противників "червоний терор", що привело, з одного боку, до розколу в СПУ, а з іншого — до консолідації контрреволюційних сил.

У будапештському гарнізоні та в інших районах країни спалахнули заколоти, що були придушені відданими уряду військами. На окупованій французькими військами території колишній адмірал австро-угорського флоту М.Хорті почав формувати збройні сили контрреволюції.

13 червня Клемансо від імені Паризької мирної конференції ультимативно зажадав припинити наступ УЧА і вивести її зі Словаччини, обіцяючи натомість евакуювати румунські війсь­ка, що діяли на східному фронті.

Радянський уряд прийняв ультиматум, і 4 липня УЧА відійшла за лінію, встановлену Антантою. Після цього перед РУР поставили нову вимогу — демобілізувати УЧА, до того ж румунські війська відведено не було.

Тоді 20 липня УЧА перейшла в наступ із метою відкинути румунські війська, але через зрадників в угорському генеральному штабі план цього наступу став відомий противникові. Румунські війська перейшли в контрнаступ.

Поразка УЧА, невдала спроба здійснити соціалістичну революцію в Німеччині‚ неможливість радянської Росії прийти на допомогу Угорщині‚ на що покладали надії угорські комуністи, привели до того, що РУР вступила в переговори з країнами Антанти про припинення війни. Спроба Б.Куна підняти населення проти "зрадників" була невдалою, і 1 серпня РУР подала у відставку.

Новий уряд ("профспілковий"), де вже не було комуністів, знов очолив Пейдл. Він ліквідував революційні трибунали, відновив поліцію і суди. До Будапешта вступили румунські війська, які роззброїли Угорську червону армію. "Профспілковий" уряд було повалено. У країні до влади прийшли праві сили, які почали переслідувати учасників революції та ліквідували законодавство періоду існування радянської влади.

Диктатура Хорті

14 листопада 1919 р. після виведення румунських військ з Угорщини до Будапешта вступила угорська армія ад­мірала М.Хорті, який фактично встановив у країні свою диктатуру.

У січні 1920 р. в країні бу­ло проведено вибори до Національних зборів, які 1 березня 1920 р. ухвалили рі­шення про відновлення у країні монархії. Проти такого рішення категорично виступили країни Антанти і наступники Австро-Угорщини (Чехо-Словаччина, Румунія, Королівство сербів, хорватів і словенів). М.Хорті скористався таким становищем і домігся проголошення себе регентом із широкими повноваженнями.

У червні 1920 р. Угорщина підписала Тріанонський мирний договір, згідно з яким вона втрачала 77% території і 59% населення. На неї було покладено обов’язок виплачувати репарації. Чисельність збройних сил обмежувалася 35 тис.

За Тріанонським договором економічні втрати країни були запаморочливими: 58% залізниць, 60% протяжності доріг, 84% лісових ресурсів, 29% вугілля. Щодо виробництва втрати обрахувати важко, бо більшість промисловості Угорщини (обробна, харчова, хімічна, машинобудівна) була сконцентрована в Будапешті, і не зазнала значних руйнувань, але нові кордони відокремили її від постачальників сировини і традиційних ринків збуту, що робило угорську економіку дуже вразливою від дій сусідів.

У 1921 р. прихильники монархії двічі намагалися підняти заколот з метою відновити на престолі Карла ІV Габсбурга, поки Національні збори не прийняли закону, що позбавляв його права на престол. Отак 1921 р. в Угорщині було встановлено авторитарний режим Хорті, який спирався на цілу систему легальних і таємних союзів і товариств («Союз пробудження угорців», «Екса» та ін.).

Схема: Риси режиму М.Хорті

Консерватизм.

2. Обмеження демократичних прав і свобод.

3. Збереження представницьких, демократичних інститутів влади.

4. Легальне існування опозиції. Обмеження діяльності лівих сил.

5. Панування традиційної еліти (земельної аристократії).

6. Необмежена влада М.Хорті.

7. Відсутність масової партії – опори правлячого режиму.

8. Монархічна, націоналістична демагогія.

У період з 1921 р. до 1931 р. уряд Угорщини очолював граф І.Бетлен. Цей період в історії Угорщини називають «ерою Бетлена». Він припинив терор проти учасників революції‚ уклав угоду з соціал-демократами про легалізацію діяльності партії та про звільнення політичних в’яз­нів. Водночас було обмежено демократичні права і свободи, вводилися відкрите голосування, освітній ценз, створювалася верхня палата парламенту, депутати якої призначалися.

В економічному розвитку Угорщина в середині 20-х рр. досягла довоєнного рівня. Виникали нові галузі виробництва, але країна залишалася аграрно-індустріальною. Було проведено часткову аграрну реформу.

На міжнародній арені Угорщина прагнула до перегляду Тріанонського договору і зменшення репарацій. У 1927 р. Угорщина почала зближення з Італією, а в 1934 р. між Італією, Угорщиною та Австрією було підписано Римський протокол, який передбачав взаємну підтримку у перегляді Версальської системи. Криза сільського господарства, що охопила країни східної Європи наприкінці 20-х років, економічна криза 1929-1933 рр. завдала сильного удару угорській економіці, а надто сільському господарству. У 1931 р. сталася зміна уряду, що його очолив Д.Гембеш. У період його правління (1931-1935 рр.) було значно урізано демократичні права, а саме: скорочено кількість виборців; розширено права верхньої палати парламенту; обмежено діяльність опозиційних політичних партій. Активізували діяльність ультраправі сили, зокрема партія угорських фашистів на чолі з Нілаші "Схрещені стріли". У зовнішній політиці було взято курс на зближення з Німеччиною. Відроджувалися гасла відновлення "Історичної Угорщини" та реваншу.

У 1936 р. прем’єр-міністром став граф П.Телекі, який провадив політику зближення з Німеччиною.

У 1938-1939 рр. Угорщина взяла участь у розділі ЧСР і приєдналася до Антикомінтернівського пакту. 6 квітня 1941 р. Угорщина вступила у Другу світову війну, здійснивши разом з іншими агресивними державами напад на Югославію. Граф Телекі, протестуючи проти розділу Югославії (1941 р.), покінчив життя самогубством. На його місце було призначено Л.Бардоші. За період 1938-1941 рр. до Угорщини було приєднано значні території: частину Словаччини (Верхню Угорщину), Закарпатську Україну, Трансільванію та частину Югославії (Воєводина, Банат). Угорці вважали, що завдяки Хорті щодо їх країни було відновлено справедливість розстоптану у 1919-1920 рр. в Парижі. Але подальші події довели, що шлях, який обрала Угорщина для позбавлення пут Версальської системи, завив країну до національної катастрофи (1945 р.).

Тема№19 Які фактори, на ваш погляд, зумовили зближення Угорщини, Румунії та Болгарії з гітлерівською Німеччиною.

Післявоєнна руїна, економічні кризи, голод і безробіття значно посилили соціальну активність і політичну боротьбу в країнах Центральної і Східної Європи. В Угорщині відбулася демократична революція, в Болгарії і Польщі - великі виступи робітничого класу й широких народних мас. Погіршення соціально-економічної ситуації призвело до активізації ліворадикальних сил, яких заохочував досвід російських більшовиків. В Угорщині й Словаччині в 1919 р. були проголошені радянські республіки за російським зразком, керівники яких прагнули встановити революційну владу у формі диктатури пролетаріату. Але ці республіки не мали необхідної підтримки й незабаром були повалені.

Найбільш розвиненою державою регіону щодо економіки була ЧехоСловаччина, яка входила до першої десятки промислово розвинених країн світу. У післявоєнний період вона завоювала багато ринків Центральної Європи, витиснувши німецький і австрійський капітали. Угорщина й Польща були аграрно-індустріальними, Болгарія, Румунія і Югославія - аграрними державами.

Незважаючи на аграрні перетворення, що почалися в більшості держав Центральної і Східної Європи в перші післявоєнні роки, велике поміщицьке землеволодіння ліквідувати не вдалося. Навіть у 30-ті роки в країнах даного регіону 40% оброблюваних земель залишалося в руках великих власників, що становили не більше 2% від загального числа землевласників. Виняток становила Болгарія, де велике землеволодіння було знищено ще в результаті російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Аграрні реформи не задовольнили браку земель селянства.

Економічне становище країн регіону ускладнювалося тим, що Угорщина й Болгарія, як держави, переможені у війні, повинні були виплачувати значні суми в рахунок репарацій, а країни-спадкоємиці Австро-Угорщини, які одержали хоча б частину її території, платили «внесок за звільнення».

Зі створенням незалежних держав у Центральній і Східній Європі перед ними постала головна проблема - яким буде характер державної влади. Політична система цих держав формувалася й розвивалася відповідно до національних традицій, соціальної і політичної активності різних верств населення. Польща й ЧехоСловаччина стали республіками, Болгарія, Румунія і Югославія - конституційними монархіями.

В Угорщині після повалення радянського режиму (серпень 1919 р.) питання про державний лад залишалося відкритим. У лютому 1920 р. за рішенням Національних зборів була відновлена монархія. Однак депутатам зборів не вдалося домовитись про кандидатуру короля. Тому королівський престол залишився вакантним, а регентом-правителем оголосили адмірала М. Хорті (колишнього командувача австро-угорського флоту, організатора Національної армії). Прийшовши до влади, Хорті встановив в Угорщині авторитарний націоналістичний режим.

Для молодих держав Центральної і Східної Європи був притаманний розвиток національної законотворчості й прийняття нових конституцій, які відображали нові політичні реалії. Так, у лютому 1920 р. набула чинності конституція ЧехоСловаччини, у березні 1921 р. - Польщі, у червні 1921 р. - Югославії, у березні 1923 р. - Румунії. Майже всі конституції того часу проголошували формальну рівність громадян незалежно від їхнього походження, мови й релігії, надавали демократичні свободи. Але на практиці ці свободи грубо порушувалися.





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...