Главная Обратная связь

Дисциплины:






уповноважених (РНУ) 5 страница



Економічний безлад і політична нестабільність призвели до жорсткості політичного ладу в країнах Центральної і Східної Європи. Слідом за Угорщиною авторитарні режими були встановлені й в інших державах регіону. У 1926 р. до влади в Польщі прийшов Ю. Пілсудський, який установив й очолив авторитарний режим «санації» («оздоровлення»). У січні 1929 р. в Югославії була встановлена диктатура короля Олександра, який скасував конституцію і зосередив у своїх руках усю повноту влади. Державний переворот 1934 р. поклав початок формуванню авторитарної монархічної диктатури короля Бориса III у Болгарії. У листопаді 1938 р. у Румунії була встановлена диктатура короля Кароля II. Тільки в Чехословаччині до осені 1938 р. зберігався демократичний лад.

Однак авторитарні диктатури, засновані в країнах Центральної і Східної Європи, не слід ототожнювати з тоталітарними режимами нацистського або радянського зразка, оскільки в цих державах зберігалися значні елементи духовного плюралізму, установлені режими не змогли поставити під свій контроль усі сфери життя суспільства.

Поряд з політичними й соціальними проблемами країнам Центральної і Східної Європи були притаманні національні суперечності, які виникали на історичному, територіальному, економічному, культурному й релігійному ґрунті. Незважаючи на закони, що декларували рівність прав усіх національностей, на практиці представники національних меншин розглядалися як громадяни другого сорту. Зокрема, у Польщі, де національні меншини становили 40% населення, уряд проводив по відношенню до них відверто шовіністичну політику. Таку ж політику щодо національних менш, які становили понад 25% населення країни, проводив уряд Румунії. У Югославії антагоністичними були взаємини між сербами і хорватами. Навіть у Чехословаччині, де з самого початку уряд проводив у цілому ліберальну національну політику, відносини між чехами і словаками не були повністю рівноправними: Прага намагалася повністю підкорити Словаччину.

Більшість із країн даного регіону в міжвоєнні роки орієнтувалися на країни Антанти, насамперед на Францію, що прагнула створити реальну противагу Німеччини. У 19201921 рр. під егідою Франції був створений військово-політичний блок Югославії, Румунії і ЧехоСловаччини, що увійшов в історію як Мала Антанта. Метою цього блоку стали закріплення кордонів, створених Версальською системою, а також збереження тих територій, які були отримані його учасниками за підсумками підписаних договорів. Однак цей блок проіснував недовго, оскільки незабаром Франція відмовилася від традиційної системи військових союзів.

Зростання агресивності Німеччини, особливо після приходу до влади Гітлера, а також невдачі у створенні системи європейської безпеки підштовхнули Францію до поновлення блокової політики. У 1934 р. під егідою Франції був створений новий військово-політичний союз - Балканська Антанта, до якого увійшли Румунія, Югославія, Греція і Туреччина. Однак і цей союз виявився недовговічним.



Відсутність потужної системи колективної безпеки в умовах наростання міжнародної напруженості створювала пряму загрозу безпеці насамперед малих країн Центральної і Східної Європи. Наприкінці 30-х років у Румунії, Угорщині й Болгарії намітився курс на зближення з гітлерівським режимом, що надалі призвело до союзу цих країн з Німеччиною й Італією.

Після російської революції 1917 р. і закінчення Першої світової війни чисельність українського населення в країнах Центральної і Східної Європи значно зросла: до автохтонного (корінного) українського населення цього регіону додалися населення знову приєднаних українських земель, а також значна кількість українських емігрантів.

Українці, ставши підданими нових держав, розділили долю місцевих національних меншин.

Відповідно до перепису 1921 р. українці становили 16% від загальної чисельності населення (27,2 млн. чоловік). Українські землі входили до складу 6 воєводств. Польська система адміністративного управління відрізнялася сильною централізацією. Уряд цілеспрямовано проводив політику полонізації східних територій шляхом денаціоналізації українського населення. Активно здійснювалася польська міграція на українські землі. Нерівноправність в економічній сфері посилювала зубожіння українського населення Польщі, сприяла посиленню темпів його еміграції в інші країни. Причому ця еміграція підтримувалася польським урядом.

Польська влада повела рішучий наступ проти православної церкви. З 1922 р. діяльність православної церкви в Польщі була поставлена під урядовий контроль, а в 1938 р. був проголошений Статут Автокефальної православної церкви, що поставив її в повну залежність від польських чиновників. З 389 православних церков, що існували на українських землях в 1914 р., до 1939 р. залишилася тільки 51: 149 церков влада передала римо-католикам, 189 були знищені.

Українське населення не мирилося з репресивною політикою польської влади. У 1930 р. радикальні українські сили організували кампанію протесту в Галичині, що супроводжувалася саботажем і знищенням майна держави й польських переселенців. У відповідь польський уряд провів каральну операцію, офіційно названу «пацифікацією» («умиротворенням»). У рамках цієї операції були влаштовані погроми в українських культурно-просвітницьких організаціях, активісти українського руху піддалися принизливим тілесним покаранням. У 30-ті роки в середовищі українського руху посилили свої позиції радикальні націоналісти. Вони вдалися до терору проти польських керівників (у 1934 р. був навіть убитий міністр внутрішніх справ Б. Перацький). Такі дії викликали репресії проти українського населення. Конфлікт постійно наростав.

У Румунії встановився суворий поліцейський режим. Політика румунської влади по відношенню до національних меншин, особливо українців Буковини, носила відверто екстремістський характер: їх офіційно називали «румунами, які забули свою мову». Насильницька румунізація Буковини тривала увесь час, але найбільш активно - в 19181926 рр. і 1937-1940 рр. Були скасовані усі права української мови в системі адміністративного управління й судочинства. Великого удару національним почуттям українців завдала повна румунізація шкільної освіти, що завершилася до 1927 р. Українська мова як навчальна дисципліна була вилучена з викладання. Наприкінці 30-х років здійнялася нова хвиля репресій. Почалося переслідування навіть за публічне використання української мови.

Громадянами ЧехоСловаччини стали понад 360 тис. русинів-українців Закарпаття. Входження цього українського краю до складу ЧехоСловаччини поклало кінець багатовіковій політиці мадяризації місцевого населення й відкрило нові можливості для соціально-економічного й національно-культурного розвитку. Перші 10 років перебування Закарпаття у складі ЧехоСловаччини дали позитивні результати. Керівники ЧехоСловаччини поставили за мету інтегрувати цей край у державно-політичну і соціально-економічну систему республіки і досягли в цьому значних успіхів. Чехословацький уряд здійснював ефективну господарську політику в Закарпатті. Була проведена аграрна реформа. Близько 35 тис. дрібних хліборобів одержали 35 тис. га землі. На 50% підвищилась урожайність. Почалося будівництво важливих промислових об’єктів. Демократичне правління, поширення ідей парламентаризму сприяли політизації закарпатського суспільства, виникненню політичних партій, розвиткові культурного життя. Кількість неписьменних серед населення скоротилася з 86% до 27%.

Однак з початку 30-х років тиск на край з боку Праги посилюється. На Закарпатті був створений адміністративний апарат, що на 80% складався з чехів. Політична ситуація в краї починає ускладнюватися.

Українці проживали й в інших країнах Центральної і Східної Європи. Так, у результаті еміграції колишніх солдатів армії УНР невелика українська колонія виникла в Болгарії. На болгарській землі були створені й українські організації: Українська громада в Болгарії й Українське об’єднання в Болгарії, які стали центрами політичного та культурного життя українців.

Тема№20 Порівняйте державні перевороти в Югославії в 1929 і 1941 роках?

За умов посилення внутрішніх негараздів (часті урядові кризи, активізація великосербських терористичних груп, антисербські виступи у Хорватії та Словенії, парламентська криза, що виявилася у виході з Народної скупщини селянсько-демократичної коаліції) король Александр зважився на рішучі дії. 6 січня 1929 р. він розпустив Народну скупщину, скасував конституцію й оголосив про зосередження у своїх руках усієї повноти влади. Формування уряду Александр доручив популярному серед офіцерства керівнику організації «Біла рука» генералу Петару Живковичу.

Із жовтня 1929 р. країна офіційно стала називатися Югославією, а етнічні назви областей було замінено новими, пов'язаними з назвами річок. Александр ще більше ускладнив національну напругу в королівстві, перекроївши у черговий раз кордони адміністративних одиниць, причому так, що відтепер у кожній з 9-ти провінцій більшість виборців становили серби. Для придушення опозиційних виступів було створено Державний суд захисту держави.

У 1931 р. Александр ініціював прийняття нової югославської конституції, яка практично залишала обабіч парламентського життя ті політичні партії, які заперечували унітарний велико-сербський характер держави, а самі вибори до двопалатного парламенту відтепер були відкритими.

На міжнародній арені Александр орієнтувався на Францію, у планах якої щодо створення альянсу між СРСР, Польщею, Чехо-Словаччиною, Францією й Румунією Югославії відводилося важливе місце. 25 червня 1934 р. у Белграді Л. Варту під час зустрічі з королем порушив проблему врегулювання югославсько-італійських відносин, без чого не могло відбутися стабілізації у Середземному морі.

Візит-відповідь Александра до Франції розпочався 9 жовтня 1934 р. Але того дня 37-річний македонський професійний терорист Величко Георгієв застрелив короля і поранив Л. Варту й генерала Жоржа на марсельській набережній. Французький міністр невдовзі помер у лікарні. Терориста ж було затоптано натовпом, що зібрався привітати югославського короля.

Новим королем Югославії було проголошено старшого з трьох малолітніх синів Александра - 11-річного Петра, а до досягнення ним повноліття його регентом було призначено двоюрідного брата загиблого короля, принца Павла.

У період регентства уряду М. Стояновича вдалося суттєво поліпшити економічну і до певної міри стабілізувати політичну ситуацію в країні. У галузі зовнішньої політики спостерігалися кроки, спрямовані на зближення з Німеччиною та Італією.

Така зовнішньополітична лінія багатьма політичними силами Югославії розцінювалась як хибна, що призвело до відставки у лютому 1939 р. прем'єра та його уряду й приведення до присяги уряду Д. Цветковича. 25 березня 1941 р. він підписав угоду про приєднання Югославії до Троїстого пакту, що стало поштовхом до державного перевороту. Його здійснили прихильники зовнішньополітичної орієнтації країни на західні демократії та СРСР на чолі з генералом Симовичем.

У відповідь на підписання 5 квітня 1941 р. пакту про ненапад з СРСР наступного дня Німеччина вчинила агресію проти Югославії. Молодий король Петр II Карагеоргієвич, який, не чекаючи настання повноліття, узяв на себе відповідальність за долю країни, змушений був 15 квітня емігрувати спочатку до Греції, а потім до Єгипту. Згодом він перебрався до Лондона. 17 квітня Югославію було окуповано нацистськими військами.





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...