Главная Обратная связь

Дисциплины:






Становлення та розвиток банківської системи України



Так, Б.Л. Луців розрізняє лише два етапи розвитку – 1991-1993 рр. і 1993-1998 рр., що, повною мірою не відображає тогочасних складних і суперечливих процесів. Окрім цього, на зміну періоду стагнації розпочалось економічне зростання як української економіки загалом, так і її банківського сектора зокрема. Найбільший тривалий часовий проміжок, починаючи із 1988 року, охоплює періодизація, яку запропонував О.В. Васюренко, вона охоплює шість етапів. Детальний аналіз запропонованих дослідниками банківської діяльності етапів розвитку банківської системи України дає змогу стверджувати, що більшість науковців погоджуються: 1991 р. – початкова точка відліку у періодизації. Розглянемо етапи розвитку банківської системи України. Оскільки ідентифікація українців відбулася значно раніше 1991р, варто виділити етап передісторії розвитку банківської системи.

1) Передісторія розвитку банківської системи України. Виникнення первинних банківських операцій на території України пов'язують із розвитком міст у Північному Причорномор'ї, які були колоніями стародавньої Греції (Ольвія, Пантікапей, Тира, Херсонес). Поряд із первинною формою здійснення банківських операцій – лихварством, у цих містах набули поширення обмінні операції.

За часів розквіту Київської Русі банківництво розвивалось з огляду на поширення товарного виробництва, обміну, грошового обігу. Основним джерелом ознайомлення із тогочасними банківськими операціями, виконуваними здебільшого лихварями та купцями, є Руська Правда, де відображені механізми надання та повернення позик, регламентовано порядок сплати відсотків за позиками та участь третіх сторін у кредитних відносинах.

У складі Литовсько-Польської держави банківська діяльність на українських землях поділялась на християнську, де заборонялось нараховувати відсотки за кредитами, та єврейську. А першими державними банками можна вважати "побожні" банки, створені церквами та костелами. У XVIІ ст. з'яви лись установи, де укладались різноманітні договори, зокрема кредитні. Це були так звані "контракти", які відбувались у Львові, Києві та інших містах.

На українських землях, які перебували у складі Російської імперії, у банківській діяльності також переважали кредитні операції. Але у 1850-1860х рр. в Росії внаслідок економічної реформи, яка пожвавила розвиток банківництва на Україні у Києві, Харкові, Одесі було відкрито контори Державного банку Російської Імперії. Також створювали іпотечні банки, а у 80-90-х рр. ХІХ ст. виникли два приватні банки. Наприкінці 90-х рр. ХІХ ст. відбувалось злиття банківського та промислового капіталу, поширення набули також позичково-ощадні каси та товариства взаємного кредитування.



На західноукраїнських землях, які перебували у складі Австро-Угорщини первинними закладами, які виконували окремі банківські операції Були ощадні каси. У першій половині ХІХ ст. у Галичині також діяли банківські доми, які стали першою організаційною формою банківських установ. Зага лом протягом 1853-1939 рр. на західноукраїнських землях відбувалось засилля іноземного банківського капіталу.

Розпад Російської Імперії зумовив створення у 1917 р. самостійної Української Народної Республіки (УНР). Банківська система УНР формувалась із повітових і губернських відділів Державного банку, який володів монопольним правом емітувати грошові засоби, і відділеннями державних ощадних кас. Але військові дії, часті зміни урядів, політичного проводу гальмували економічний розвиток держави загалом і її банківської системи зокрема. На зламі 20-30-х рр. на українських землях, що перебували у складі СРСР, заборонили функціонування товариств взаємного кредитування. До другої половини 60-х рр. в Україні діяли лише філії Державного банку СРСР, Будбанку СРСР і трудові ощадкаси.

2) 1988-1990 рр. Наприкінці 80-х рр. Уряд СРСР розпочав новий курс державної політики на перебудову економіки директивним шляхом. Зокрема, зміни також стосувались банківської системи СРСР, і полягали у можливості створення комерційних банків. Упродовж 1989-1991 рр. у Москві було зареєстровано близько шістдесяти українських банків. Вони розміщувались дуже нерівномірно і володіли обмеженими ресурсами. Комерційні банки створювали за галузевими принципами: кожне відомство чи міністерство хотіло мати свою кредитну "кишеню" – власний банк, який би забезпечував розвиток галузі грошовими засобами. Створення таких банків забезпечувало певну незалежність галузі від кредитної політики держави, реалізованої через спеціалізовані державні банки.

Як українські комерційні банки, у Москві також реєстрували банки, створені на основі установ Державного банку СРСР, які продовжували функціонувати із статусом державних банків (на базі Республіканського Житлосоцбанку створено Укрсоцбанк, Агропромбанку – АПБ "Україна", Промбудбанку – Промінвестбанк).

3) 1991-1992 рр. процеси перереєстрації та реорганізації Постановою Верховної Ради України від 20 березня 1991 р. "Про порядок введення в дію Закону України "Про банки і банківську діяльність" було оголошено власністю України Український республіканський банк Державного комерційного промислово будівельного банку "Укрпромбанк", Український республіканський банк Ощадного банку СРСР, Український республіканський банк Зовнішекономбанку СРСР з їх мережами, активами і пасивами, а на базі Українського республіканського банку Державного банку СРСР створювався Національний банк України з його регіональними управліннями. А у жовтні почалась перереєстрація Національним банком України комерційних банків, зареєстрованих Державним банком СРСР в Українській республіканській книзі реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ.

За словами О. Сугоняко, президента Асоціації українських банків із здобуттям Україною незалежності усі фінансові ресурси залишились у Москві і "наша банківська система розпочала свою діяльність практично з нуля" [6]. Банківську систему на чолі з НБУ було створено, але існували розбіжності та суперечки щодо розподілу повноважень та контрольних і регулятивних функцій.

На кінець 1991 р. створено сімдесят шість банківських установ, а сплачений ними статутний капітал, за підрахунками О. Бутенко, у гривневому еквіваленті становив лише 500 тис. грн. На початку 90-х рр. процесс створення банків був практично некерованим, а суми акціонерного капіталу – мінімальними. Від засновників не вимагали свідчень про їх попередній досвід діяльності у цій галузі, що свідчить про відсутність чітко продуманих механізмів формування ефективної банківської системи.

4) 1993-1997 рр. поява банків “другої хвилі”(1993-1994) і перші банкрутства 1994-1996).Цей етап пов'язаний із створенням в Україні нових банків, які залучали як приватний капітал, так і кошти державних бюджетних та позабюджетних фондів. Банки, створені за цей період, були, зазвичай, "кишеньковими", основну увагу зосереджували на обслуговуванні потреб засновників, що підвищувало ризиковість їхньої діяльності. Такі банки отримували ліцензію НБУ на здійснення більшості банківських операцій, що давали змогу вважати характер їх діяльності універсальним, але фактично обслуговуванню населення відводились другорядні позиції. У 1993 р. було зареєстровано близько ста таких банків. Але про їх незначну участь у діяльності банківської системи свідчать обмежені обсяги діяльності, адже протягом 1991-1993 рр. понад 80 % банківської діяльності в Україні припадало на такі банки: Промінвестбанк, Ощадбанк, Укрсоцбанк і банк "Україна" [8]. Цей період характеризувався також бурхливим розвитком інфляційних процесів. Інфляція перевищувала 10000 % у 1993 р. У післявоєнній історії світової економіки лише у Болівії у 1985 р. зафіксовано більшу інфляцію – 11748 % на рік.

Основними причинами галопуючої інфляції в Україні на початку 90-х рр. вважають зволікання із впровадженням в оббіг повноцінної національної грошової одиниці (випуск українських карбованців можна вважати напівзаходом), а також прагнення Уряду систематично покривати дефіцит бюджету емісійними заходами. Упродовж 1994-1996 рр. Національний банк України та Уряд здійснили низку економічних реформ, які зрештою привели до зниження рівня інфляції, сповільнення спаду виробництва, а також зупинити стрімке зростання цін. НБУ розробив єдині правила діяльності українських банків, а також успішно здійснив грошову реформу восени 1996 р., ввівши в обіг національну грошову одиницю – гривню. Зниження темпів інфляції зумовило банкрутство окремих банків, які не враховували можливості стабілізації цін під час побудови стратегічних планів своєї діяльності. У 1994 р. ліквідовано 11 банків, у 1995 р – 20 банківських установ, а у 2006 р. 45 банків оголосили банкрутами і ще 60 перебували у стані прихованого банкрутства етап стабілізації банків та впровадження національноївалюти – гривні.

5) 1998-2000 рр. Якщо 1996-1997 рр. стабілізувалась фінансова система держави (у 1997 р. інфляція знизилась до 10 %), то 1998 р. став роком фінансової кризи в Україні. Девальвація гривні за цей рік становила близько 80 % і на спаді її курсу банки втратили близько одного мільярда доларів США свого сукупного капіталу.

У 1999 р. девальвація гривні становила 52 %, а до 01.01.2000 р. Національний банк України встановив нижню межу капіталу банків на рівні трьох мільйонів євро. Це зумовило неспроможність значної частини банків виконати вимоги НБУ. Основним напрямком діяльності банків у цей період стало підтримання їхньої фінансової стійкості, а не розширення обсягів діяльності та збільшення капіталізації. Також відбувалось зниження прибутковості банківської діяльності, що пов'язано із вимогою НБУ формувати значні резерви на випадок можливих збитків, зумовлених кредитною діяльністю. Починаючи із 2000 р. активізувалось кредитування банками реального сектора економіки. Але, незважаючи на фінансову кризу та її наслідки для української економіки, банківська система змогла вистояти, перебороти труднощі і продовжувати свій розвиток.

6) 2001-2008 рр. – стабілізація банків Протягом цих років в українській економіці відбулось зростання загалом, а у банківському секторі зокрема. З 2002 р. розпочався новий етап розвитку банківської системи України. І.П. Сенищ називає цей відрізок часу етапом технологічних, кадрових та управлінських нововведень. У цей час банківська система продемонструвала підвищення своєї стабільності та конкурентоспроможності, успішно подолавши у 2004 р. депозитну кризу, пов'язану із політичною нестабільністю у державі. Початок ХХІ ст. характеризується активізацією процесів глобалізації світової фінансової сфери. Глобалізаційні процеси не оминули й України.

Посилили увагу і до українського банківництва іноземні банківські групи, з огляду на значний потенціал його розвитку – банківський сектор України вважається найбільш інвестиційно привабливим. Так, у 2001 р. в Україні нараховувалось 15 банків з іноземним капіталом, зокрема 7 банків із 100-відсотковим іноземним капіталом. Станом на 01.01.2013 р. 53 банки із іноземним капіталом, зокрема 22 банків із 100-відсотковим іноземним капіталом.

Насьогодні існують дискусії з приводу оптимального обсягу іноземного капіталу в банківській системі. Окремі економісти (наприклад, президент Асоціації українських банків О. Сугоняко) негативно оцінюють приплив іноземного капіталу до банківського сектора України вважаючи, що "не можна продавати фінансову інфраструктуру, адже саме вона визначає, які сфери економіки будуть кредитуватись банками". Банкіри стверджують, що максимально можливий рівень присутності іноземного капіталу на банківському ринку повинен становити 30 %, а у крайньому випадку – 50 %.

Отже, мова йде про можливість залежного розвитку банківського сектора, пов'язаного із втратою вітчизняного контролю за діяльністю банківської системи. Уникнути такої ситуації можна встановлюючи законодавчі обмеження максимально допустимої частки іноземного капіталу у банківському секторі. Вважаємо, що не менше половини українських банків повинен контролювати вітчизняний капітал, що дасть змогу розвивати банківський сектор, залучаючи іноземні інвестиції, а з іншого – зберігаючи контроль і можливість впливу на ситуацію на ринку у своїх руках.

Іноземних інвесторів не варто розглядати як доброчинні структури, які насамперед піклуватимуться про розвиток української економіки. Безперечно, залучення інвестицій спроможне пожвавити банківську діяльність, посилюючи рівень конкуренції, стимулювати її до розвитку та підвищення ефективності, але ці процеси повинні бути керованими з метою забезпечення реалізації національних інтересів.

Разом з тим, у Естонії, Словаччині, Хорватії іноземний капітал становить понад 90 % у сукупному банківському капіталі цих країн. У той же час у розвинених країнах частка іноземного капіталу у банківських системах не перевищує 5-8 % (США, Швейцарія, Німеччина, Японія).

7) Етап розвитку банківської системи розпочався у 2008 р. і пов'язаний із світовою фінансовою кризою, яка не минула і України. Кризові явища посилювались за рахунок зростання темпів інфляції, підвищення цін та політичної нестабільності у державі. Понад це, відсутність єдиної стратегії та узгодженої реалізації тактичних заходів у подоланні кризових явищ з боку керівництва відповідних державних органів поглибило стагнаційні процеси. Перед банківським сектором постала проблема можливої втрати ліквідності окремими великими банками, що зумовило б крах банківської системи загалом. Неоднозначні заяви експертів, оприлюднені у ЗМІ, спровокували депозитну кризу, коли громадяни масово намагались повернути свої вклади. Зменшення обсягів залучених коштів та зростання зовнішнього боргу банківської системи України залишається надзвичайно актуальною на сьогодні проблемою. Крім цього, девальвація гривні у 2008 р. засвідчила недостатність капіталізації банків.

Для успішної конкуренції українських банків із іноземними колегами потрібно спрямувати зусилля на підвищення капіталізації українських банків. Як уже зазначалось, українські банки за обсягами активів поділяють на чотири групи. Між величиною ринкових часток банків першої і четвертої груп існує значний розрив. Незначна частка ринку, що припадає на групу найменших банків, свідчить про їх незначну роль в економіці, що спричинює потребу їх консолідації. Експерти Світового банку і Міжнародного валютного фонду переконані, що в Україні не повинні функціонували банки, обсяг капіталу яких менший ніж 50 млн євро.

Отже, формування банківської системи України почалось із побудови незалежної суверенної держави і прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.); Закону України «Про економічну самостійність України» (3 серпня 1990 р.), в яких було визначено, що Україна на своїй території самостійно організує банківську справу і грошовий обіг і створює банківську систему. Діюча в країні банківська система виникла на основі прийнятого Верховною Радою України 20 березня 1991 р. Закону України «Про банки і банківську діяльність». Відповідно до цього закону сучасна банківська система України представлена двома рівнями банків. На першому рівні виступає Національний банк Украйни (НБУ) з відповідною мережею своїх установ (із своїми філіями); на другому — комерційні банки різних видів і форм власності, спеціалізації та сфер діяльності. Отже, банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до положень Закону України « Про банки і банкіську діяльність» та інших законів України.

Функціонування банківської системи України як системи ринкового типу знаходиться в процесі динамічного розвитку і вимагає її подальшого вдосконалення. Механізм функціонування банківської системи постійно змінюється і залежить від обґрунтованого і ефективного визначення змісту діяльності банківської системи України, який розкривається в її головних напрямках. До таких напрямків належать:

- закріплення фінансової стабілізації та зміцнення купівельної спроможності національної грошової одиниці;

- здійснення кількісного контролю за динамікою грошової маси;

- забезпечення купівельної спроможності національної валюти;

- підтримка короткострокової ліквідності комерційних банків Національним банком України;

- стимулювання процесів збільшення вкладів населення;

- зростаннґ кредитної активності комерційних банків;

- стимулювання інвестиційної спрямованості в діяльності комерційних банків;

- скорочення питомої ваги готівки в обігу;

- підвищення внутрішньої і зовнішньої стабільності гривні;

- поточне регулювання системи валютних обмежень та економічних нормативів та ін.

Для нормальної діяльності банківської системи країни важливе значення має існування ефективної законодавчої бази, яка б регулювала правовий статус банків і банківську діяльність у відповідних сферах.

Роль банків суттєво змінюється в умовах подальшого розвитку ринкової економіки. Вони стають надзвичайно важливими суспільними інституціями, від діяльності яких значною мірою залежить економічне благополуччя держави, країни загалом і кожної людини зокрема. Функції банків усе більше виходять за межі простого фінансово-кредитного посередництва. Вони стають важливим механізмом проведення державної грошово-кредитної політики, а через неї — впливу на всі основні економічні процеси в суспільстві.

Сучасні банки відіграють важливу роль у суспільстві. Вони:

1) забезпечують передачу грошового капіталу зі сфер накопичення у сфери використання;

2) завдяки банкам діє механізм розподілу та перерозподілу капіталу за сферами і видами діяльності;

3) забезпечують економію суспільних витрат обігу;

4) раціоналізацію всіх процесів обігу товарів і капіталів;

5) сприяють подальшому зростанню концентрації виробництва та капіталу;

6) через банки мобілізуються великі капітали, необхідні для інвестицій, розширення виробництва тощо.

Нині банки перетворилися на "фінансові супермаркети", які пропонують широкий спектр послуг для юридичних і фізичних осіб — від обміну валют до кредитування гігантів української промисловості.





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...