Главная Обратная связь

Дисциплины:






Банківське обслуговування готівкового обігу



Обіг готівки в нашій державі регулюється правилами, встановленими Національним банком, який визначає загальний порядок проведення готівкових операцій банками та їх клієнтами. Основні з них – це Інструкція про ведення касових операцій банками в Україні, затверджена постановою правління НБУ № 174 від 01.06.2011 року та Положення про про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затверджене постановою правління N 637 від 15.12.2004 зі змінами та доповненнями. Правильна організація обороту готівкових коштів впливає на розмір грошової маси, від неї залежить швидкість обертання грошей, що характеризує стабільність та стійкість грошового обігу.

Особливе місце в платіжних системах посідають банки. Вони не тільки беруть участь у них як звичайні платники та одержувачі платежів, а й як посередники в платежах, покликані якнайшвидше, в режимі реального часу; доставити грошові кошти від платника до одержувача. Таким чином,комерційні банки виступають у ролі уповноважених агентів з готівково-грошового (касового) обслуговування господарюючих субєктів.

Основними завданнями банківських установ при організації готівкового обігу є:

1) повне і своєчасне забезпечення потреб економіки у готівкових коштах;

2) створення умов до залучення готівки до кас банків;

3) сприяння скороченню використання готівки у розрахунках шляхом упровадження прогресивних форм безготівкових розрахунків.

Основні принципиорганізації обороту готівки суб’єктами господарювання:

1) обов’язковість зберігання власних грошових коштів у банківськихустановах для всіх підприємств і організацій;

2) вільне одержання готівкових коштів усіма клієнтами з власних банківських рахунків;

3) можливість здійснення розрахунків як у безготівковому, так і у готівковому порядку;

4) обмеження розміру готівки, що перебуває у касах підприємств, шляхом встановлення ліміту залишку готівки у касі;

5) можливість використання у розрахунках касового виторгу тощо.

Для здійснення касових операцій установи банків організовують прибуткові каси, в яких здійснюється приймання готівки від клієнтів, та видаткові каси, з яких здійснюється видача готівки. У банках з невеликими обсягами касових операцій можуть організовуватися об'єднані прибутково-видаткові каси. Якщо установа банку здійснює інкасацію виручки клієнтів силами інкасаторського апарату, то вона може створити, крім прибуткової каси, ще й касу перерахунку, у якій перераховується вміст інкасаторських сумок. Банки можуть організовувати також вечірні каси для приймання від клієнтів виручки, яка надходить після закінчення операційного дня банку. Видаткові операції вечірні каси не здійснюють.



Юридичні особи та індивідуальні підприємці, які мають поточні рахунки в банках, згідно з чинним законодавством повинні здавати одержану готівку, не витрачену в той самий день на поточні потреби, в установи банків для зарахування на їхні рахунки. У себе вони мають право тримати готівку тільки в межах ліміту каси, установленого відповідними установами банків. Підприємства можуть витрачати частину готівкової виручки на поточні платежі.

Ліміт залишку готівки у касі – це граничний розмір готівки, що може залишатися в касі підприємства на кінець робочого дня. Прогнозування готівкового обігу здійснюється з урахуванням основних напрямів грошово-кредитної політики на основі прогнозних розрахунків балансу грошових доходів і витрат населення та касових оборотів. Для аналізу стану готівкового обігу використовується звітність банків та установ НБУ про касові обороти та залишки.

Ліміт каси встановлюється індивідуально для кожного підприємства установою банку, яка веде його поточний рахунок. Розмір ліміту визначається банком на підставі заяви-розрахунку поданої клієнтом, з урахуванням режиму роботи підприємства, його віддаленості від банку, розміру касових оборотів, порядку здавання виручки в банк тощо. Підприємствам, які мають постійну готівкову виручку із щоденним здаванням її в банк, ліміт каси встановлюєтьсяна рівні, що забезпечить йому нормальну роботу на початку наступного робочого дня. Усім іншим підприємствам ліміт каси може встановлюватися на рівні середньоденного надходження виручки або середньоденного витрачання виручки за три попередні місяці.

Установлення ліміту каси проводиться підприємствами самостійно на підставі розрахунку встановлення ліміту залишку готівки в касі, що підписується головним (старшим) бухгалтером та керівником підприємства (або уповноваженою ним особою). До розрахунку приймається строк здавання підприємством готівкової виручки (готівки) для її зарахування на рахунки в банках, визначений відповідним договором банківського рахунку. Для кожного підприємства та його відокремленого підрозділу складається окремий розрахунок встановлення ліміту залишку готівки в касі. Установлений ліміт каси затверджується внутрішніми наказами (розпорядженнями) підприємства. Строки здавання підприємствами готівкової виручки (готівки) для її зарахування на рахунки в банках визначаються підприємством і встановлюються за погодженням з відповідним банком (у якому відкрито рахунок підприємства, на який зараховуються кошти) відповідно до таких вимог:

а) для підприємств, що розташовані в населених пунктах, де є банки, - щодня (у день надходження готівкової виручки (готівки) до їх кас);

б) для підприємств, у яких час закінчення робочого дня (зміни), що встановлений правилами внутрішнього трудового розпорядку і графіками змінності відповідно до законодавства України, не дає змогу забезпечити здавання готівкової виручки (готівки) в день її надходження, - наступного за днем надходження готівкової виручки (готівки) до каси дня;

в) для підприємств, що розташовані в населених пунктах, де немає банків, - не рідше ніж один раз на п'ять робочих днів.

Підприємства мають право зберігати у своїй касі готівку, одержану в банку для виплат, що належать до фонду оплати праці, а також пенсій, стипендій, дивідендів (доходу), понад установлений ліміт каси протягом трьох робочих днів, уключаючи день одержання готівки в банку. Для проведення цих виплат працівникам віддалених відокремлених підрозділів підприємств залізничного транспорту та морських портів готівка може зберігатися в їх касах понад установлений ліміт каси протягом п'яти робочих днів, уключаючи день одержання готівки в банку.

Готівка, що одержана в банку на інші виплати, має видаватися підприємством своїм працівникам у той самий день. Суми готівки, що одержані в банку і не використані за призначенням протягом установлених вище строків, повертаються підприємством до банку не пізніше наступного робочого дня банку або можуть залишатися в його касі (у межах установленого ліміту).

Установи банків та податкові органи здійснюють контроль за дотриманням підприємствами лімітів залишку грошей у касах та за своєчасним і повним оприбуткуванням готівки в касах зі стягуванням штрафів за виявлені порушення.

Наявна у підприємства готівка понад ліміт каси може бути здана в установу банку, у якій відкрито основний чи додатковий поточний рахунок:

- через прибуткову денну чи вечірню касу;

- через інкасаторів НБУ чи комерційного банку;

-через підприємство зв'язку, якщо установа банку розташована в іншому населеному пункті.

Порядок та частоту здавання готівки в банк підприємство узгоджує з установою банку, яка веде його основний поточний рахунок.

Важливим моментом приймання готівки касами банків є експертиза банкнот і монет та їх обробка.

Метою експертизи є визначення справжності банкнот, їх платіжності та ступеня зносу. Експертиза на справжність банкнот здійснюється за допомогою спеціальних приладів, що дають змогу виявити особливі ознаки справжніх та фальшивих грошей. Умінню здійснювати таку експертизу касири періодично навчаються за спеціальними програмами.

Якщо банкнота визнана справжньою і має певний знос та незначні пошкодження, проте від неї залишилося не менше 3/4 початкового розміру і видимі водяний знак, номінал, літери серії та номер, вона вважається платіжною і залишається в обігу. Банкнота з істотнішими пошкодженнями вважається неплатіжною і має вилучатися з обігу. Неплатіжні банкноти підприємства не повинні приймати в платежі, але банки приймають їх для обміну на платіжні за таких умов:

- якщо не виникає сумніву в їхній справжності;

- якщо видимий номінал банкноти;

-якщо відсутня частина банкноти не може бути прийнята для обміну, тобто вона не становить половини і більше загального розміру банкноти.

Метою обробки готівки є формування банкнот у стандартну упаковку з єдиним для всіх банків оформленням, на якому зазначається назва банку, хто персонально формував упаковку, номінал та кількість банкнот, сума, дата. Банкноти одного номіналу формуються в одну упаковку по 100 штук, яка називається корінцем. 10 корінців одного номіналу формуються в упаковку, яка називається пачкою. Сформовані пачки обв'язуються шпагатом і пломбуються. Єдиний порядок обробки грошових знаків створює значні зручності для їх подальшого переміщення, використання, зберігання, підвищує відповідальність касирів, оскільки дає можливість швидко виявити винних у недостачі чи пропусканні фальшивих грошей в упаковках.

Розгленомо порядок видачі банками готівки.Установи банків видають готівку через свої видаткові каси протягом операційного дня в таких випадках:

- підприємствам, організаціям, установам з їхніх поточних рахунків на підставі грошових чеків установленої форми із зазначенням цільового призначення одержаної готівки;

- фізичним особам з їхніх поточних чи ощадних рахунків за видатковими касовими ордерами встановленої форми;

- індивідуальним позичальникам одержані ними позички за видатковими касовими ордерами;

- населенню при виплаті йому пенсій, допомоги, переказів з інших банків, заробітної плати працівникам даного банку, доручень пенсійних органів, інших організацій-платників чи за видатковими касовими ордерами.

Розрахункові операції банки здійснюють з урахуванням загальних принципів, на яких ґрунтується організація платіжних систем. Особливе значення для організації банками розрахункового обслуговування клієнтів мають такі принципи:

- економічні агенти (юридичні особи) — власники грошових коштів мають право вибору форми платежу (готівкою чи безготівково) та право вибору банку, в якому вони хочуть зберігати кошти і через який здійснюватимуть свої розрахунки у безготівковій формі;

- зберігання коштів у банках та переказування їх здійснюється на банківські рахунки, які відкриваються клієнтам на їх прохання за згоди банків. Кожний клієнт має право відкрити кілька рахунків у різних банках та право на збереження в таємниці стану його рахунків;

- переказ коштів чи видача готівки з рахунку здійснюються банком за розпорядженням власника в порядку визначеної ним черговості та в межах залишку коштів на рахунку;

- форма переказування банком коштів по рахунку клієнта визначається самим клієнтом відповідно до форми безготівкових розрахунків, передбаченої в його господарському договорі (контракті) з контрагентом, при невтручанні банку в договірні відносини між ними. Економічні агенти, як правило, вибирають ті форми розрахунків, які найкраще захищають їхні інтереси в кожній конкретній господарській операції;

- строк переказування банком коштів з рахунку визначається клієнтом відповідно до порядку його розрахунків з контрагентом, передбаченого в їх господарському договорі. Безготівкові платежі між господарськими агентами ґрунтуються на принципі строковості і можуть бути залежно від визначеного в договорі терміну достроковими, строковими і простроченими. Стосовно господарської операції, яка оплачується, платіж може бути: попереднім (авансовим); компенсаційним, тобто зробленим негайно після здійснення господарської операції; відстроченим, тобто здійсненим через певний строк після такої операції;

- відносини між банком і клієнтом у процесі розрахункового обслуговування будуються на засадах партнерства і взаємної вигоди і здійснюються на підставі договору про розрахункове обслуговування. У договорі передбачаються права та обов'язки сторін, а також їх відповідальність за невиконання взятих на себе зобов'язань із фіксацією розмірів штрафів за кожне з таких порушень.

Зазначені принципи організації грошових розрахунків зумовлені закономірностями функціонування ринку і найповніше виявляються в країнах з високорозвинутими ринковими економіками. У країнах з трансформованими економіками, у тому числі і в Україні, ці принципи поступово утверджуються, і на певних етапах спостерігаються істотні відхилення від їхніх вимог у практиці організації розрахункових операцій банків.

Поштовхом у цьому напрямі стало прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів Українищодо функціонування платіжних систем та розвитку безготівкових розрахунків» від 18.09.2012 № 5284-VI, яким визначено три основні напрямки регулювання платіжного обороту: прав споживачів на ринку платіжних послуг, розвитку електронних платежів в Україні, фінансової незалежності та безпеки платіжної системи України. Адже, зростання частини безготівкових розрахунків – це світова тенденція: перебуваючи на рахунках банків, кошти працюють на економіку, населенню ж зручніше і безпечніше розраховуватися карткою.

Законом передбачено право НБУ щодо встановлення граничних сум розрахунків готівкою для фізичних та юридичних осіб, а також для фізичних осіб-підприємців, а також розширено права податкових органів щодо здійснення контролю над дотриманням порядку проведення готівкових розрахунків за товари і послуги.

Так, відповідно до Постанови Правління НБУ «Про встановлення граничної суми розрахунків готівкою» від 06.06.2013 № 210 установлено граничну суму розрахунків готівкою:

- підприємств (підприємців) між собою протягом одного дня в розмірі 10 000 (десяти тисяч) гривень;- фізичної особи з підприємством (підприємцем) протягом одного дня за товари (роботи, послуги) у розмірі 150 000 (ста п'ятдесяти тисяч) гривень;- фізичних осіб між собою за договорами купівлі-продажу, які підлягають нотаріальному посвідченню, у розмірі 150 000 (ста п'ятдесяти тисяч) гривень. Фізичні особи мають право здійснювати розрахунки на суму, яка перевищує 150 000 гривень, шляхом перерахування коштів з поточного рахунку на поточний рахунок, внесення та/або перерахування коштів на поточні рахунки (у тому числі у депозит нотаріуса на окремий поточний рахунок у національній валюті).

Обмеження готівкових розрахунків практикується в світі для збільшення надходжень до державного бюджету та зменшення сектора тіньової економіки, - а він в Україні становить, за різними даними, від 20% до 50 %.

 

 

47. Безготівкові розрахунки: суть, значення, класифікація та принципи організації.

 

Оборот грошей у безготівковій формі здійснюється переміщенням їх по рахунках у банках за дорученнями платників (розпорядників грошей) без виходу за межі банківського сектору. Таке переміщення грошей (платежі) технічно здійснюють банки, зменшуючи на відповідну суму залишок коштів на рахунках платників і збільшуючи в цьому самому обсязі залишок коштів на рахунках одержувачів грошей. Ініціаторами платежів у більшості випадків є самі платники, які дають відповідні доручення своїм банкам із зазначенням підстав для платежу й усіх потрібних координат одержувачів грошей. Отже, в економічному розумінні платежі здійснюють самі платники-власники (розпорядники) грошових коштів на банківських рахунках.

Проте такі відносини економічних агентів і банків у забезпеченні платежів не знижують ролі банків в організації безготівкового обороту грошей, їх діяльність, яка відбувається у формі розрахункових операцій, відіграє важливу роль у забезпеченні безперебійності грошового обороту, що сприяє успішному перебігу економічних процесів на мікро- та макрорівнях. Концентрація в банках переважної частини грошових потоків сприяє організації дієвого суспільного контролю за їх виникненням і призначенням, забезпеченню зменшенню впливу розвитку тіньової економіки, кримінального бізнесу і т. п.

Разом з тим розрахункова діяльність банків посідає важливе місце в діяльності самих банків. За своїм характером ці операції по суті є чистими послугами, і за них банки стягують плату з клієнтів у вигляді комісійної винагороди, а не процента. Одержання таких доходів обходиться банкам відносно дешево і без значних ризиків для їх фінансового стану. Тому зростання обсягів розрахункових операцій є надійним і вигідним способом збільшення доходів і підвищення рентабельності банківської діяльності. Більше того, своєчасне і надійне здійснення банками розрахункових операцій прискорює надходження коштів на рахунки їх клієнтів, підвищує довіру останніх до таких банків, що сприяє концентрації ними своїх вільних коштів саме в таких банках. Завдяки цьому в останніх зростають обсяги ресурсної бази та підвищується у ній частка відносно дешевих коштів, що сприяє розвитку активних операцій банків, зміцненню їх конкурентних позицій на ринку, зростанню прибутковості їхньої діяльності.

В організації розрахункових операцій можна виділити три етапи:

- підготовка організаційних, технічних та технологічних передумов для здійснення платежу;

- формування та передавання інформації щодо платежу;

- переказування грошей, тобто сам платіж.

На першому етапі здійснюються такі дії, як відкриття в банках рахунків для учасників платіжної системи, створення комп'ютерних систем зв'язку, приймання, обробка, облік та передавання інформації, емісія платіжних інструментів (чеків, платіжних карток тощо).

На другому етапі виконуються такі операції, як підготовка, забезпечення захисту, передавання банку та перевірка на справжність інформації, необхідної для здійснення платежів, на певних інструментах (носіях).

На третьому етапі здійснюються переказування грошей з рахунку платника на рахунок одержувача чи залік взаємної заборгованості, приймання-видавання готівки по рахунках клієнтів.

Важливе місце в розрахунковому обслуговуванні клієнтів займають платіжні інструменти, під якими розуміють певних носіїв інформації, що слугують банкам правовою підставою для здійснення грошових переказів на рахунки чи виконання касових операцій (чек, вексель, платіжне доручення, різні види платіжних карток тощо). Такі інструменти, що виготовлені з паперу за строго стандартизованою формою, заведено називати розрахунковими документами. Інструменти, що застосовуються для здійснення платежів на електронній основі, називають платіжними картками.

Інколи до платіжних інструментів відносять також банківські білети, розмінну монету, безготівкові кошти на банківських рахунках. Це надає платіжним інструментам надто широкого трактування і призводить до стирання межі між платіжними засобами як різними видами грошей та платіжними інструментами, котрі є технічними знаряддями здійснення платежів. Визнаючи реальність такої межі, водночас слід зауважити, що інколи буває важко визначити її на практиці. Так, вексель та чек при їх передаванні по індосаменту використовуються як засоби платежу, тобто як гроші, а при їх інкасації в банку як платіжні інструменти, за допомогою яких здійснюється переказування реальних грошей по рахунках чи видача готівки. Ще складніше цю межу провести при використанні платіжних карток.

Безготівкові розрахунки між підприємствами, організаціями, установами можуть класифікуватися за рядом ознак:

- за об'єктом розрахунків або залежно від призначення платежу (платежі до бюджету, за розрахунками з фондом соціального захисту населення тощо);

- за місцем проведення розрахунків або характером економічних зв'язків - внутрішньодержавних чи міждержавних (якщо розрахунки здійснюються з контрагентами, які знаходяться на території інших держав);

- за способом платежу;

- гарантовані (що забезпечують гарантію платежу за рахунок депонованих коштів) та негарантовані (які не мають гарантії платежу);

- шляхом списання коштів з рахунка чи шляхом заліку взаємних вимог;

- з відстрочкою;

- за способом реалізації продукції, товарів, робіт, послуг – прямі розрахунки (безпосередньо між постачальником та покупцями) та транзитні (з урахуванням проміжних ланок).

В основі організації безготівкових розрахунків лежать такі принципи:

- грошові кошти господарюючих суб'єктів підлягають обов'язковому зберіганню на розрахункових, поточних та інших рахунках в установах банків;

- грошові розрахунки і платежі підприємства здійснюються, головним чином через установи банків чи інші кредитні установи в безготівковому порядку за документами, передбаченими правилами розрахунків;

- розрахунки з покупцями за товарно-матеріальні цінності та послуги виконуються після відвантаження товарів або надання послуг одночасно з ними або у порядку попередньої оплати. Платежі здійснюються в порядку, передбаченому умовами реалізації таких товарів;

- розрахунки за товари та послуги виконуються, як правило, за згодою платника після перевірки виконання постачальником договірних умов;

- платежі здійснюються лише за наявності достатньої кількості коштів її рахунках платника; за певних умов банк може надати кредит на оплату рахунків постачальників або взяти на себе функцію платника-гаранта (поручителя) на комерційній основі (на прохання кредитоспроможного клієнта);

- зарахування коштів на рахунок одержувача виконується, як правило, після списання відповідних сум з рахунка платника.

До переваги безготівкових розрахунків можна віднести наступне:

- по-перше, зменшуються затрати праці і відсотки, пов'язані з ті користанням готівкових грошей (карбування, друкування, перевезення, иігрігання, сортування);

- по-друге, сприяє безперервному кругообігу коштів. Між готівково-грошовим та безготівковим оборотом існує тісна взаємозалежність: гроші постійно переходять із однієї сфери в іншу, змінюючи форму готівкових грошових знаків на депозит у банку, та навпаки. Тому безготівковий платіжний оборот невід'ємний від обігу готівкових грошей і створює разом з ними єдиний грошовий оборот країни;

- по-третє, максимально пришвидшується оплата придбаних товарів чи послуг і погашення боргів, що в сукупності по країні поліпшує ділові стосунки між усіма суб'єктами господарювання.

Отже, через безготівкові міжгосподарські розрахунки формується переважна частина грошового обороту, реалізується найбільш масові відносини між економічними агентами не фінансового сектору. Вони постійно розраховуються між собою перерахуванням коштів на відкриті у банках рахунки за реалізовані товари, виконані роботи, надані послуги, тобто за товарними операціями. Значна частина безготівкових розрахунків підприємств припадає на так звані нетоварні операції — розрахунки з бюджетом, органами соціального страхування, управління, судочинства тощо. Хоча порядок розрахунків у цих двох сферах однаковий, проте нормативно-правова база їх організації істотно різниться.

За товарними операціями форми розрахунків, порядок платежу, відповідальність сторін за невиконання платіжних зобов'язань тощо визначаються в їхніх договорах (контрактах). Умови та порядок розрахунків є обов'язковим і надзвичайно важливим розділом кожного такого договору. Тому вже на стадії укладання договорів (контрактів) підприємства мають широкі можливості вибору найдоцільніших для них форм розрахунків та способів платежу і повинні якнайповніше користуватися цими можливостями.

За нетоварними операціями порядок платежу та відповідальність за порушення платіжної дисципліни визначаються відповідними законодавчим актами. Тому тут права підприємств щодо вибору порядку розрахунків обмежені.

Щоб забезпечити учасникам міжгосподарських розрахунків можливість: успішно виконувати зазначені вище завдання, світова практика виробили широкий спектр різних платіжних інструментів, кожний з яких має певні переваги та недоліки.

Згідно з класифікацією Банку міжнародних розрахунків (м. Базель, Швейцарія), що застосовується у багатьох країнах, усі платіжні інструменти можна розділити на такі групи:

1) ті, що базуються на кредитовому переказуванні коштів:

- доручення про кредитовий переказ у системі «жиро»;

- доручення про кредитовий переказ у системі автоматизованих розрахункових палат;

- постійні доручення;

- доручення про кредитовий переказ у системі SWIFT;

2) ті, що базуються на дебетових переказах коштів:

- векселі;

- чеки;

- прямі дебетові списання;

- банківські;

3) пластикові картки, що мають ознаки як кредитових, так і дебетових інструментів.

Сьогодні в безготівкових міжгосподарських розрахунках в Україні застосовуються такі розрахункові документи: платіжні доручення, платіжні вимоги-доручення, чеки, акредитивні заяви, платіжні вимоги, інкасові доручення, векселі.

Платіжне доручення — письмовий документ стандартної форми з дорученням клієнта банку, що його обслуговує, на переказування вказаної суми коштів з його рахунку на рахунок одержувача. Розрахунки платіжними дорученнями — одна з найпоширеніших в Україні форм розрахунків. За цією формою клієнти банків можуть розраховуватися за товарними і нетоварними операціями: за куплені товари, послуги, виконані роботи, за зобов'язаннями перед фізичними особами (аліменти, пенсії, заробітна плата, гонорари тощо), за зобов'язаннями перед банками, податковими, страховими та іншими фінансовими органами, іншими юридичними особами.

За товарними операціями платіжними дорученнями можуть здійснюватися платежі з попередньою, негайною, достроковою і відстроченою оплатою. За нетоварними операціями платіжними дорученнями здійснюються, власне, всі платежі.

Платіжне доручення виписує платник, чітко дотримуючись установлених правил оформлення платіжних документів, і подає в банк, що його обслуговує, не пізніше ніж протягом 10 календарних днів після дати виписки доручення. Вказана в узятому банком для виконання дорученні сума списується з рахунку платника (рахунок дебетується) і зараховується на рахунок одержувача (рахунок кредитується), якщо він відкритий у тому самому банку. Якщо ж рахунок одержувача відкритий в іншому банку, то списані кошти з рахунку платника будуть переведені в банк одержувача згідно з чинним порядком міжбанківських розрахунків.

Приймаючи платіжне доручення від клієнта, працівник банку повинен звернути особливу увагу на такі моменти:

- чи заповнені всі реквізити;

- чи відповідає назва платника назві в реєстраційних документах, а підписи осіб — зразкам підписів у картці;

- чи правильно вказано призначення платежу та посилання на документ підставу для платежу.

Якщо платник та одержувач коштів є учасниками системи електронних міжбанківських розрахунків, то платіжні документи між їхніми банками пересилаються каналами електронної пошти; якщо ж вони не є учасниками цієї системи, то платіжні документи між їхніми банками доставляються кур'єрською поштою. Якщо банк одержав документи клієнта в межах операційного дня, то пін зобов'язаний їх обробити і відправити в банк одержувача електронною чи кур'єрською поштою в день надходження. Якщо документи надійшли після операційного дня —то наступного дня.

Розрахунки платіжними дорученнями доцільно застосовувати при постійних і рівномірних поставках продукції (послуг, робіт) між двома підприємствами (між маслосирзаводами та сільськогосподарськими підприємствами, хлібозаводами, м'ясокомбінатами, молокозаводами та торговельними організаціями тощо).

Платіжна вимога-доручення — це комбінований документ, у якому передбачаються два види дій:

1) вимога продавця до покупця оплатити надіслані йому комерційні документи на відвантажені товари;

2) доручення покупця (платника) своєму банку оплатити зазначені документи і переказати кошти продавцю.

Це мало поширена форма розрахунків. Вимогу-доручення виписує продавець і разом з комерційними документами пересилає безпосередньо покупцеві. Останній перевіряє одержані документи з метою виявлення дотримання продавцем умов договору і, якщо він погоджується здійснити оплату, дає відповідне розпорядження своєму банку прямо у вимозі-дорученні. Оформлення платником вимоги-доручення і подання його в банк здійснюється в порядку та в строки, установлені для звичайних платіжних доручень.

Банк приймає вимогу-доручення від платника протягом 20-ти календарних днів після виписки і на суму, яка може бути сплачена за наявними коштами на рахунку платника.

Якщо платник відмовляється оплатити вимогу-доручення, то про це він повинен повідомити безпосередньо одержувача грошей в порядку та строки, зазначені в договорі, та вказати причини відмови.

Чек — це письмове розпорядження власника поточного рахунку (чекодавця) банку, у якому рахунок відкрито (банку-емітенту), виплатити вказану суму грошей пред'явникові чека (чекодержателю). Чеки, які застосовуються для безготівкових платежів, називаються розрахунковими.

Розрахунки чеками застосовуються переважно в платежах за отримані товари, виконані роботи, надані послуги, а також у деяких нетоварних платежах. На практиці чеки доцільно застосовувати у внутрішньо міських розрахунках. Проте в Україні ця форма розрахунків розвинута слабо порівняно ч західними країнами, у багатьох з яких чек є одним з основних платіжних інструментів. Згідно з інструкцією «Про безготівкові розрахунки в національній валюті», затв. Постановою Правління НБУ №22 від 21.01.2004р чеки можуть використовуватися в розрахунках між юридичними особами та між фізичними і юридичними особами. Розрахунки чеками між фізичними особами не допускаються. Оплата чеками гарантована, що забезпечується депонуванням чекодавцем потрібної суми коштів на окремому рахунку «Розрахункові чеки» у банку-емітенті. Заяву на депонування коштів платник подає банку одночасно з заявою па одержання чекової книжки.

Розрахункові чеки виписуються на конкретних одержувачів платежу, тобто є іменними, на бланках, виготовлених на спеціальному папері за разками, затвердженими НБУ. Чеки брошуруються в чекові книжки по 10, 20, 25 штук і є бланками суворої звітності. Строк дії чекової книжки — один рік.

Підприємства одержують чекові книжки в банках, які ведуть їхні рахунки, на підставі заяв установленого зразка.

При видачі чекової книжки банк проставляє на ній суму заброньованих коштів для оплати чеків (ліміт чекової книжки). Виписуючи розрахункові чеки, чекодавець заповнює корінець до нього, у якому проставляється сума невикористаного ліміту. Кожний наступний чек може виписуватися тільки в межах наявного ліміту чекової книжки.

Виписаний чек передається платником представникові одержувача коштів за отримані від нього товари чи надані послуги. Чекодавцеві забороняється передавати чекову книжку іншій особі чи видавати не заповнені, але підписані чеки з відбитками печатки платника.

Одержуючи чек від платника, чекодержатель повинен уважно його перевірити, переконатися в особі пред'явника чека за його паспортом, поставити підпис, що засвідчує прийняття чека, на його звороті та на корінці чека, а також занести основні дані про чек та про особу чекодавця у спеціальну відомість. Така обережність потрібна для того, щоб уникнути оплати підробле­них та неправильно оформлених чеків. Чек має бути пред'явлений банку до оплати протягом 10 днів, не враховуючи дня виписки.

Упевнившись у справжності та правильності оформлення чека, чекодержатель пред'являє його (разом з іншими чеками та реєстром на всю кількість наявних чеків) у свій банк для оплати. Банк чекодержателя теж уважно перевіряє кожний поданий чек та їх реєстр і, якщо виявить дефектні чіпси, викреслює їх з реєстру і повертає клієнту.

Якщо поточні рахунки чекодавця і чекодержателя відкриті в одній установі банку, то оплата чека здійснюється негайно — сума його списується з рахунку «Розрахунки чеками» чекодавця і зараховується на поточний рахунок чекодержателя. Якщо ж їхні рахунки відкриті у різних банках, то після прийняття чека банк чекодержателя пересилає його в банк чекодавця (банк-емітент) для інкасації.

Якщо від банку-емітента протягом 10 днів не надходять кошти за чеком, банк чекодержателя повинен дати йому запит про причини затримки. Не пізніше наступного дня після одержання запиту цей банк повинен дати відповідь банку чекодержателя, а останній повідомляє її зміст своєму клієнтові.

По закінченні строку дії чи вичерпанні ліміту чекової книжки в ній можуть залишитися невикористані чеки. У цьому разі чекодавець може попросити банк продовжити строк дії книжки чи поповнити її ліміт. Якщо ж; цьому немає потреби, то невикористані чеки повертаються до банку-емітент, де вони погашаються.

Акредитив — це зобов'язання банку оплатити платіжну вимогу, яке він дає на прохання свого клієнта-платника його контрагенту-постачальникові (бенефіціару) за умови дотримання останнім передбачених в акредитиві умов поставки та платежу. Застосовується акредитивна форма переважно в міжміських і в міжнародних розрахунках, коли постачальник хоче забезпечити собі гарантію оплати поставленої продукції.

Складність взаємовідносин між продавцями і покупцями зумовлює значну різноманітність видів акредитивів. Вони можуть бути:

- покритими і непокритими;

- відкличними і безвідкличними;

- відкриті в банку платника (банку-емітенті) і в банку бенефіціар (виконуючому банку);'

- з акцептом та без акцепту платником розрахункових документі бенефіціара.

Якщо акредитив покритий, то сума його при відкритті списується з поточного рахунку платника і бронюється на окремому рахунку «Розрахунки акредитивами», відкритому в банку-емітенті або у виконуючому банку. Цей акредитив не вигідний платникові, оскільки відволікає кошти з його обороту на певний період.

Непокритий акредитив означає, що кошти платника попередньо не бронюються, платежі здійснюються з його поточного рахунку під гарантію банку-емітента. У разі відсутності коштів на цьому рахунку банк надасть платникові позичку для здійснення платежів за акредитивом. Тому цей вид акредитива називають ще гарантованим. Такий акредитив дуже зручний і вигідний для платника.

Відкличний акредитив може бути змінений або анульований банком-емітентом на вимогу платника без попереднього погодження з бенефіціаром. Зміна або анулювання акредитива здійснюється тільки через банк-емітент. Цей акредитив не зручний для бенефіціара, оскільки не виключає ризику неплатежу.

Безвідкличний акредитив не може бути змінений чи анульований без попередньої згоди бенефіціара, що дає йому можливість захистити себе від ризику неплатежу.

Бенефіціар може сам запропонувати зміну умов чи відмовитися від використання акредитива, якщо це передбачено його умовами. Про свої наміри пін повідомляє безпосередньо платника, який у разі згоди повідомляє про це банк-емітент, а останній надсилає узгоджені зміни виконуючому банку.

Для відкриття акредитива платник подає в банк-емітент заяву за встановленою формою, всі реквізити якої мають бути заповнені. Особливої уваги заслуговує складання умов акредитива: за які товари платити, на підставі яких розрахункових документів платити, з акцептом чи без акцепту представника покупця здійснювати платіж тощо. Умови акредитива чітко, щоб банки могли проконтролювати їх дотримання при проведенні платежу.

Порядок відкриття акредитива залежить від його виду. Проте за будь-якого акредитива банк-емітент мусить повідомити виконуючий банк про його відкриття, зазначивши вид, місце відкриття, умови акредитива та повноваження виконуючого банку щодо оплати розрахункових документів. Виконуючий банк повинен повідомити бенефіціара про відкриття акредитива для розрахунків з ним, про його вид та умови.

У розрахунках акредитивами важливе значення має встановлення строку їх дії. Оскільки цей показник прямо впливає на розмір відволікання коштів з обороту платника, останньому надається право встановлювати строк дії акредитива, проте не більше ніж 15 днів з дня відкриття, не враховуючи нормативного терміну пересилання документів між банками.

Платіжна вимога — це письмове доручення одержувача грошей своєму банку стягнути (інкасувати) вказану суму коштів з платника (боржника) і зарахувати на його рахунок. Нині ця форма розрахунків застосовується рідко лише у випадках безспірного стягнення та списання коштів без згоди (акцепту) з рахунків їх власників. Такі випадки можуть передбачатися законами України, а також визначатися рішеннями суду, арбітражного суду, виконавчими написами нотаріусів. У всіх таких випадках стягувач коштів подає своєму банку платіжну вимогу, у якій має бути посилання на підставу платежу — назва і стаття закону, постанова суду тощо. Стягувач несе відповідальність за обґрунтованість і правильність посилань у платіжній вимозі на підстави для безспірного та безакцентного стягнення коштів з платника. Без чіткого та обґрунтованого зазначення таких підстав банк не приймає платіжної вимоги до виконання.

Платіжні вимоги оплачуються банком негайно, якщо основний рахунок платника і рахунок стягувача ведуться в одній установі банку і на цьому рахунку платника є достатня сума коштів. Якщо рахунки ведуться в різних установах банків, то платіж здійснюється по каналах міжбанківських розрахунків. За відсутності чи недостатності коштів на рахунку платника банк приймає вимогу до виконання, сподіваючись, що до кінця операційного дня надійдуть гроші на рахунок платника. Якщо ж у цей термін не надійде достатньої суми грошей, то банк оплачує вимогу частково чи зовсім не оплачує, коли грошей на рахунку немає. Про це робиться напис на звороті платіжної вимоги і вона повертається отримувачу.

Окремо розглянемо розрахунки за сальдо взаємної заборгованості. Підприємства, які мають постійні господарські зв'язки, пов'язані з зустрічними поставками товарів (виконання робіт, надання послуг), можуть розраховуватися між собою періодично за сальдо зустрічних вимог. До розрахунків, що здійснюються як залік взаємної заборгованості платників, належать розрахунки, за якими взаємні зобов'язання боржників і кредиторів погашаються в рівнозначних сумах, і лише за їх різницею здійснюється платіж на загальних підставах. Такий порядок розрахунків передбачається в їхньому договорі, у якому визначається періодичність розрахунків, день звіряння взаємної заборгованості, порядок оплати сальдо, сторона, що здійснює розрахунки. Після закінчення розрахункового періоду сторони звіряють взаємну заборгованість, визначають сальдо та його спрямування (хто платник, хто одержувач). Сторона, що здійснює розрахунки, виписує і подає своєму банку платіжне доручення, якщо ш слід сплатити сальдо, або платіжну вимогудоручення, якщо кошти в розмірі сальдо належить їй одержати. Погашення сальдо може оформлятися векселем.

У ринковій економіці щодня укладається безліч угод. Безготівкові платежі між суб'єктами підприємницької діяльності здебільшого не можуть бути завершені в межах одного банку, тобто без розрахунків між установами, що їх виконують. Отже, всі розрахунки за угодами суб'єктів підприємницької діяльності, рахунки яких відкриті в різних банках, є міжбанківськими розрахунками.

Міжбанківські розрахунки – це система організації та здійснення платежів за грошовими вимогами та зобов'язаннями, що виникають між банківськими установами.

Частина міжбанківських розрахунків призначена для здійснення економічних зв'язків між кредитними та фінансовими установами, зокрема для:

– розміщення грошових коштів у формі депозитів і кредитів;

– переобліку векселів;

– отримання кредитів центрального банку в порядку рефінансування;

– купівлі та продажу цінних паперів, включаючи державні.

Міжбанківські розрахунки обслуговують також різноманітні зовнішньоекономічні зв'язки, що виникають у процесі експорту-імпорту товарів та послуг, капіталів і міграції робочої сили. Саме тому їхня чітка і збалансована організація — запорука ефективного функціонування економічних процесів.

Крім того, між банками як самостійними економічними суб'єктами поникає багато відносин, які зумовлюють їх власні взаємні платежі — міжбанківські кредитні відносини, купівля-продаж валюти, цінних паперів, надання послуг. Для забезпечення міжбанківських розрахунків створюються спеціальні платіжні системи. Їх організація в різних країнах неоднакова, що зумовлено традиціями, рівнем розвитку банківської справи, масштабами запровадження новітніх комп'ютерних технологій у банківську практику тощо. Наша держава, розбудовуючи свою банківську систему та вивчивши кращий світовий досвід та запровадивши найсучасніші комп'ютерні технології, створила досить оперативну, ефективну й надійну систему міжбанківських розрахунків — Систему електронних платежів (СЕП), що відповідає світовим стандартам. Ця система розбудована на державному рівні, оскільки ініціатором і організатором її був НБУ. Через неї здійснюється переважна частина міжбанківських розрахунків в Україні, вона спроможна задовольнити потреби в розрахунках усіх банків.

Крім системи електронних платежів, міжбанківські розрахунки можуть здійснюватися і через інші системи, а саме:

- внутрішньобанківську платіжну систему (ВПС);

- комбінацію систем ВПС і СЕП;

- міжнародні системи електронних розрахунків, наприклад SWIFT, CHIPS, FedWire, VISA, MasterCard;

- двосторонні прямі кореспондентські відносини між банками.

В даному контексті виникає вже питання про взаємовідносини між банками та їхні особливості. Їх називають кореспондентськими. Отже, кореспондентські відносини — це договірні відносини між банками з метою виконання кожним із них для іншого певних операцій та послуг, пов'язаних з розрахунками між клієнтами та з власними відносинами. Вони оформляються кореспондентськими договорами, в яких визначаються види послуг, що їх надає один банк іншому, форми, порядок і умови надання: відкриття рахунків, підтвердження і виконання акредитивів та інших розрахункових операцій, розмір комісійної винагороди за послуги щодо ведення коррахунку, спосіб передавання та захисту інформації, термін договору, відповідальність і санкції за його порушення.

Види кореспондентських відносин:

- між комерційними банками і центральним банком країни;

- між комерційними банками (у тому числі банками з різних країн);

- між центральними банками різних держав.

Причому, якщо два останні види кореспондентських відносин будуються на добровільних засадах, то відносини між комерційними банками і центральним банком країни більш жорсткі, регламентовані. Кожний комерційний банк, як правило, повинен мати кореспондентський рахунок у якому-небудь відділенні центрального банку.

Укладенню кореспондентського договору між комерційними банками передує уважне вивчення ними один одного, а відкриття коррахунків здійснюється на підставі визначеного комплекту стандартних документів, установлених чинними нормативно-правовими актами Національного банку України.

Кореспондентський рахунок — це рахунок одного банку, відкритий в іншому банку. Останній банк за дорученням і за рахунок першого здійснює за коррахунками різні платежі: банку, у якому рахунок відкритий; іншим банкам; небанківським структурам. Коррахунки для банків мають таке саме значення, як поточні рахунки для господарських суб'єктів, а відкриття і ведення їх є обов'язковою передумовою здійснення міжбанківських розрахунків. Ведення коррахунків — важлива складова кореспондентських відносин між банками. У ході здійсненні кореспондентських відносин бакки-кореспонденти повідомляють один однону про здійснені операції. Для цього використовують авізо - офіційне повідомлення про виконання розрахункових операцііі направлене одним банком іншому. В авізо, як правило, вказується його номер, дата і характер про веденої операції, сума і номер рахунка, назва платника та одержувача коштів та інші дані. Авізо оформлюється на спеціальних бланках. За способом відправки авізо поділяються на поштові і телеграфні.

Техніка міжбанківських розрахунків розрізняється залежно від того, який тип кореспондентських відносин використовується - з центральним чи комерційним банком.

Міжбанківські розрахунки через центральний банк. Комерційні банки відкривають рахунки в установах центрального банку - розрахунково-касових центрах (РКЦ). За суттю РКЦ - це підрозділ центрального банку, який відповідає за проведення розрахунків між банками. РКЦ створюється в містах, районних центрах. На коррахунках комерційних банків в РКЦ зберігаються кошти банку; за суттю, цей коррахунок виконує ті самі функції, що й розрахунковий рахунок у підприємства, але з урахуванням специфіки діяльності банків.

Розрахунки між самими РКЦ по операціях комерційних банків здійснюються через рахунки міжфілійних оборотів (МФО), для чого кожному РКЦ надається номер по МФО. Засобом міжфілійних розрахунків і є авізо.

Розрахунки через кореспондентські рахунки, які відкриваються в інших банках. Існує також схема міжбанківських розрахунків «напряму», обминаючи |РКЦ. Це прямі кореспондентські відносини, які встановлюються між комерційними банками. У всьому світі цей спосіб розрахунку використовується досить широко. За системою прямих кореспондентських відносин здійснюється значна частина міжнародних розрахунків. При цьому банк повинен володіти відповідною ліцензією центрального банку, яка дає право на встановлення прямих кореспондентських відносин із закордонними банками.

В українській практиці використовуються коррахунки кількох видів:

- відкриті на взаємній основі, коли два банки (філії банків) відкривають їх один для одного;

- відкриті в односторонньому порядку, коли один банк відкриває тільки собі рахунок у другому банку. Такі рахунки відкривають, як правило, українські банки в іноземних або малі банки у великих банках-резидентах; відкриті банками другого рівня в регіональних управліннях НБУ. У практиці міжбанківських розрахунків через СЕП їх називають реальними коррахунками;

- технічні коррахунки, відкриті банкам — учасникам СЕП у регіональних розрахункових палатах;

- клірингові рахунки, що є різновидом коррахунків і відкриваються и клірингових центрах (розрахункових банках) для проведення заліку взаємних вимог між банками.

Коррахунки, відкриті в комерційних банках, підрозділяються на рахунки «ностро», «лоро». «Ностро» називається рахунок, відкритий даним банком в іншому комерційному банку. Рахунок «ностро» відображається у банку-власника в активі, а в обслуговуючого банку-кореспондента — в пасиві балансу. «Лоро» називається рахунок, відкритий у даному банку для іншого комерційного банку — його власника. Тому один і той самий коррахунок для банку-власника буде рахунком «ностро», а для обслуговуючого банку — рахунком «лоро». В обслуговуючого банку-кореспондента «лоро» відображається в пасиві балансу, а в банку-власника — в активі балансу.

Кореспондентський рахунок, відкритий даним банком для іноземного банку-кореспондента, в іноземній практиці ще називається рахунком «востро». Для банків України рахунки «востро» — це, власне, те саме, що й рахунки «лоро».

Міжбанківські розрахунки в Україні (тобто ведення коррахунків, формування розрахунково-платіжних документів, їх передавання, транспортування, приймання, обробка, контроль та захист інформації, списання іа зарахування коштів по рахунках тощо), здійснюються із застосуванням електронних засобів. Кожен банк розробляє свою мережу електронних засобів здійснення платежів. Найбільш могутню і широку мережу їх створив НБУ, що и дало йому можливість розробити загальнонаціональну Систему електронних платежів.





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...