Главная Обратная связь

Дисциплины:






Державна політика у сфері техногенної та природної безпеки, пріоритетні напрямки розвитку системи захисту населення від надзвичайних ситуацій.



Метою державної політики у сфері захисту населення і те­риторій від надзвичайних ситуацій на найближче десятиріч­чя буде забезпечення гарантованого захисту життя, здоров'я людей, земельного, водного, повітряного простору відповід­них територій, об'єктів виробничого і соціального призна­чення.

З урахуванням цього основними напрямами в державній політиці в галузі запобігання надзвичайним ситуаціям і за­безпечення безпеки населення і територій є такі:

• створення енергозберігаючих та екологічно безпечних тех­нологій, що значно зменшують можливість виникнення надзви­чайних ситуацій та мінімізують їх вплив на навколишнє середо­вище;

• створення і розвиток науково-методичних засад управління ризиками надзвичайних ситуацій в Україні і формування необ­хідної нормативної правової і методичної бази для забезпечення державних процедур контролю та нормування ризиків;

• розробка на державному і регіональному рівнях економіч­них механізмів регулювання діяльності щодо зниження ризиків та зменшення масштабів надзвичайних ситуацій, розвиток управ­ління ризиками надзвичайних ситуацій на базі нових інформа­ційних технологій;

• удосконалення матеріально-технічного забезпечення діяль­ності щодо зниження ризиків і пом'якшення надзвичайних ситу­ацій, а також підвищення ефективності заходів з їх усунення;

• розвиток і удосконалення систем моніторингу, спостере­ження та лабораторного контролю за станом навколишнього природного середовища.

Роботи із запобігання надзвичайним ситуаціям повинні здійс­нюватися у вигляді взаємопов'язаних правових, організаційних, економічних, наукових і технічних заходів. Вирішення цих пи­тань покладено на Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та в справах захисту населення від наслідків Чорно­бильської катастрофи. Девіз цього міністерства в роботі — «За­побігти. Врятувати. Допомогти».

Протягом останніх десяти років у зв'язку з кризовими явища­ми в українській економіці основні фонди практично не понов­лювались, а їх зношеність по країні досягла граничного рівня. Найближчим часом атомні електростанції, гідровузли та інші гід­роспоруди, транспортні комунікації, видобувні підприємства, машинобудівні заводи, житловий фонд та багато інших елементів господарської та соціальної інфраструктури можуть стати непри­датними для експлуатації та небезпечними для використання. З урахуванням цього належить вирішити два складні і важливі завдання: з одного боку, забезпечити в процесі заміни основних виробничих фондів прийнятний рівень технічної безпеки, з іншо­го — при проектуванні нових виробничих потужностей закласти більш високу їх надійність і безпеку з урахуванням потреб.



Зростання ризику виникнення надзвичайних ситуацій потре­бує збільшення витрат на проведення заходів захисту за всіма па­раметрами, але у різній мірі залежно від їх ефективності і вартос­ті виконання. Так, підвищення сейсмостійкості об'єктів проми­слово-цивільного (міського) будівництва призводить до його по­дорожчання порівняно з вартістю будівництва у сприятливих умовах на 12 %, захист від повеней — 15, пристосування до сла­бких ґрунтів і поганих гідрогеологічних умов — 20, у суворому кліматі — 30, у разі зсувної небезпеки — 45 %.

Однією з актуальних проблем забезпечення сталого розвит­ку як у довгостроковому, так і у короткостроковому плані є управління природними і техногенними ризиками. Управлін­ня у масштабі окремої країни здійснюється на основі концепцій сталого розвитку та допустимого ризику. У межах технократич­ної концепції природний і техногенний ризики вимірюються імо­вірною величиною втрат за певний час.

У загальному випадку управління ризиком — це розробка і обгрунтування оптимальних програм діяльності, покликаних ефективно реалізувати рішення в галузі забезпечення безпе­ки. Головний елемент такої діяльності — процес оптимального розподілу обмежених ресурсів на зниження різних видів ризику з метою досягнення такого рівня безпеки населення та навколиш­нього середовища, який тільки можливий з точки зору економіч­них і соціальних факторів. Цей процес ґрунтується на моніторин­гу навколишнього середовища та аналізі ризику.

Управління природними та техногенними ризиками у масшта­бі країни або на конкретній території доцільно здійснювати за схемою:

встановлення рівня прийнятного ризику і механізмів держав­ного регулювання безпеки, виходячи з економічних і соціальних факторів;

моніторинг навколишнього середовища і аналіз ризику для життєдіяльності населення;

раціональний розподіл засобів на превентивні заходи щодо зниження ризику та заходи з пом'якшення наслідків надзвичай­них ситуацій;

проведення рятувальних та відновлювальних робіт при над­звичайних ситуаціях.

Заходи захисту здійснюються у двох основних напрямах:

• превентивні заходи щодо зниження ризиківта пом'якшен­ня наслідків надзвичайних ситуацій (НС), що здійснюються за­здалегідь;

• заходи з пом'якшення наслідків НС, що вже сталися (екстрене реагування, аварійно-рятувальні роботи і заходи з ліквідації наслід­ків, відшкодування збитків, що включають механізми створення ре­зервів матеріальних і фінансових ресурсів, відшкодування збитків).

Формування і реалізація державної політики в сфері безпеки повинна здійснюватися на базі концепції прийнятного ризику, яка є основою для раціонального планування заходів щодо забезпе­чення безпеки нинішнього покоління людей з урахуванням соці­альних і економічних факторів.

Рівні прийнятного ризику повинні встановлюватися в країні законодавчо.

Захист населення та територій знаходиться у прямій залежно­сті від стану нормативно-правової бази, що регулює суспільні правові відносини у даній сфері та забезпечує:

• проведення єдиної державної політики і реалізацію повно­важень органами влади і управління усіх рівнів, господарюючи­ми суб'єктами (незалежно від організаційно-правової форми і форми власності), громадськими об'єднаннями і громадянами в різноманітних умовах НС;

• створення суспільно-політичних, організаційних, економіч­них, соціальних і правових умов, при яких не може бути прийня­та жодна програма розвитку і розміщення продуктивних сил, не можуть бути початі ні один експеримент або будівництво будь- якого об'єкта, якщо це призводить до зниження рівня безпеки і ступеня захищеності людей;

• оперативне реагування і ефективні управління у разі виник­нення різного характеру надзвичайних ситуацій, своєчасне відно­влення безпеки і нормальних умов життєдіяльності населення і функціонування виробничо-економічних систем у зоні лиха.

Забезпечення безпеки населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру здійснюється за принципами:

• пріоритетності завдань, спрямованих на рятування життя та збереження здоров'я людей і довкілля;

• безумовного надання переваги регіональній та превентивній безпеці;

• вільного доступу населення до інформації щодо захисту на­селення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;

• особистої відповідальності і піклування громадян про власну безпеку, неухильного дотримання ними правил поведінки та дій у надзвичайних ситуаціях техногенного та природного характеру;

• відповідальності в межах повноважень посадових осіб за до­тримання вимог законодавства;

• обов'язковості завчасної реалізації заходів, спрямованих на запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру та мінімізацію їх негативних психосоціа- льних наслідків;

• урахування економічних, природних та інших особливостей територій і ступеня реальної небезпеки виникнення надзвичай­них ситуацій техногенного та природного характеру;

• максимально можливого, ефективного і комплексного вико­ристання наявних сил і засобів, які призначені для запобігання надзвичайним ситуаціям техногенного та природного характеру і реагування на них.

Ці принципи підлягають обов'язковому і неухильному ви­конанню державою та всіма її інститутами влади і органами управління, суспільством і народом (громадянами). При цьому необхідно особливо відзначити, що головна роль у забезпечен­ні безпеки і ефективності захисту населення, об'єктів економі­ки і в цілому національного багатства держави від надзвичай­них ситуацій природного, техногенного і військового характеру належить державі, яка формує і встановлює в даній сфері від­повідні норми, стандарти, критерії, правила, вимоги і розпоря­дження.

Основними завданнями захисту населення і територій під час надзвичайних ситуацій є:

• розроблення і реалізація нормативно-правових актів, додер­жання державних технічних норм і стандартів з питань забезпе­чення захисту населення і територій від наслідків надзвичайних ситуацій;

• забезпечення готовності органів управління, сил і засобів до дій, призначених для запобігання надзвичайним ситуаціям, та ре­агування на них;

• розроблення та забезпечення заходів щодо запобігання ви­никненню надзвичайних ситуацій;

• збирання та аналітичне опрацювання інформації про над­звичайні ситуації;

• прогнозування та оцінювання соціально-економічних нас­лідків надзвичайних ситуацій, визначення на основі прогнозу по­треби в силах, матеріально-технічних і фінансових ресурсах;

• створення, раціональне збереження і використання резервів фінансових і матеріальних ресурсів, необхідних для запобігання надзвичайним ситуаціям та реагування на них;

• здійснення державної експертизи нагляду і контролю в галу­зі захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій;

• оповіщення населення про загрозу та виникнення надзви­чайної ситуації і своєчасне та достовірне інформування його про наявну обстановку і вжиті заходи;

• організація захисту населення (персоналу) та надання без­коштовної медичної допомоги;

• проведення рятувальних та інших невідкладних робіт щодо ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій та організація з жит­тєзабезпечення постраждалого населення;

• здійснення заходів щодо соціального захисту постраждалого населення;

• навчання та тренування населення способам захисту в разі виникнення надзвичайних ситуацій;

• міжнародне співробітництво в галузі захисту населення і те­риторій під час надзвичайних ситуацій.

Радіаційний вплив, причиною якого можуть бути окремі ви­робництва, об'єкти і матеріали, є одним із найбільш небезпечних техногенних факторів, які мають негативний вплив на умови життя населення і навколишнє середовище.

В Україні до об'єктів, що потенційно можуть (стати джере­лом радіаційної небезпеки, належать насамперед атомні елект­ростанції, підприємства з видобутку і переробки уранових руд, сховища відпрацьованого ядерного палива і радіоактивних відходів, дослідні установи; ядерні реактори, а також джерела іонізуючого (випромінювання, що використовуються в проми­словості, медицині, виробництві і науково-дослідній роботі, та радіаційно небезпечні об'єкти на територіях сусідніх країн.

Нині в Україні для вироблення електроенергії використову­ється 13 енергоблоків з водо-водяними енергетичними реактора­ми на чотирьох АЕС. Експлуатується три різновиди реакторних установок:

• дві реакторні установки типу ВВЕР-440 на першому і дру­гому енергоблоках Рівненської АЕС — найстаріші (з діючих) ре­актори в Україні;

• дві реакторні установки ВВЕР-1000 на першому і другому енергоблоках Південноукраїнської АЕС — реактори «малої се­рії», що передували появі серійних реакторів ВВЕР-1000;

• дев'ять серійних реакторних установок ВВЕР-1000 на ше­сти енергоблоках Запорізької, третьому блоці Південноукраїн­ської, третьому блоці Рівненської і першому блоці Хмельниць­кої АЕС.

Проектний термін експлуатації енергоблоків першого поко­ління АЕС становить майже 30 років, тривалість експлуатації бі­льшості блоків — 12—16, а окремих з них — 20 років і більше. Спрацьованість деякого устаткування, в тому числі елементів та систем, важливих для безпеки, наближується до меж терміну експлуатації.

Отже, з 2010 до 2019 р. завершиться проектний термін екс­плуатації дванадцяти з тринадцяти діючих енергоблоків з реакто­рами типу ВВЕР. 3-й блок Чорнобильської АЕС останній, який був у експлуатації, остаточно зупинено 15 грудня 2000 р., і Чор­нобильська АЕС перейшла в етап зняття з експлуатації. Після за­криття Чорнобильської АЕС в Україні залишаться в експлуатації тільки атомні електростанції з реакторами типу ВВЕР.

Кількість реакторів типу ВВЕР, які експлуатуються в світі, становить 51 одиницю, загальний термін їх експлуатації переви­щує 500 років. За більше ніж 30-річний період експлуатації ці ре­актори довели свою безпечність і надійність в експлуатації.

Виходячи з накопичених результатів оцінювання безпеки українських АЕС, можна зробити такі основні висновки.

1. Ні національні, ні міжнародні проекти з аналізу безпеки не виявили таких дефіцитів безпеки, які потребували б припинення експлуатації будь-яких енергоблоків.

2. Проектна концепція безпеки енергоблоків українських АЕС з реакторами ВВЕР відповідає міжнародним підходам.

3. Реалізація розроблених програм з модернізації діючих енергоблоків і вдосконалення експлуатаційної практики дозво­ляє ще більше підвищити рівень їх безпеки. Це підтверджує впевненість у тому, що діючі енергоблоки українських АЕС можуть безпечно працювати протягом проектного терміну служ­би (30 років).

Значну небезпеку становить об'єкт «Укриття», зруйнова­ний 4-м блоком Чорнобильської АЕС, який внаслідок аварії втратив усі функціональні властивості енергоблоку. У проце­сі аварії ядерні матеріали були рознесені по багатьох примі­щеннях об'єкта «Укриття» і зараз вони є головним джерелом радіаційної та ядерної небезпеки. Наявність наоб'єкті близь­ко 200 т збагаченого урану і трансуранових ізотопів потен­ційно може призвести до виникнення самопідтримуваної лан­цюгової реакції.

На території України є понад 5000 установ та організацій, діяльність яких призводить до утворення радіоактивних відхо­дів. Основні виробники радіоактивних відходів і місця їх­ньої концентрації: атомні електростанції (накопичено близько 65 000 куб. м радіоактивних відходів), урановидобувна і пере­робна промисловість (65,5 млн т); медичні, наукові, промисло­ві та інші підприємства і організації (в цілому по Україні нако­пичено майже 5000 куб. м радіоактивних відходів); зона відчуження Чорнобильської АЕС (більше ніж 1,1 млрд куб. м радіоактивних відходів).

Із загальної кількості радіоактивних відходів України 85—90 % є низько- і середньоактивними. Високоактивні радіоактивні від ходи в основному накопичуються на промислових майданчиках атомних електростанцій у спеціальних сховищах.

Джерела іонізуючого випромінювання, у вигляді радіоактив­них речовин або пристроїв, що генерують іонізуюче випроміню­вання, широко використовуються в Україні для різноманітних корисних для суспільства цілей у багатьох сферах господарчої діяльності. Разом з тим використання генеруючих пристроїв та радіонуклідних джерел іонізуючого випромінювання створює ри­зик опромінення людей та забруднення навколишнього природ­ного середовища.

Нині в Україні нараховується понад 3700 об'єктів, на яких використовуються джерела іонізуючого випромінювання, в тому числі понад 2500 медичних закладів. Майже 1090 підпри­ємств, установ і організацій (крім медичних закладів) активно здійснюють діяльність із джерелами іонізуючого випроміню­вання.

Через відсутність нормативної бази, технологій та інфра­структури в Україні залишається проблемою захоронення дже­рел іонізуючого випромінювання високої активності, кількість яких, за орієнтовними даними, перевищує 1000 одиниць. Харак­терним прикладом таких джерел іонізуючого випромінювання є наявність на морських маяках радіоізотопних термоелектро- генераторів, до складу яких входять потужні джерела іонізую­чого випромінювання зі стронцієм-90, термін експлуатації яких закінчився.

Характерним для видобутку та переробки урану є робота в умовах високих концентрацій природних радіонуклідів, що по­требує особливої уваги до забезпечення радіаційного захисту пе­рсоналу. Крім того, внаслідок цієї діяльності утворюється велика кількість відходів — відвали шахтних порід, шахтні води, скиди і викиди (рідкі, газоподібні), що являють собою джерела радіоак­тивного забруднення навколишнього середовища. Для навколиш­нього середовища і населення основну небезпеку становлять ве­ликі за обсягом та активністю хвостосховища. Розташовані на площі 542 га, вони містять радіоактивні речовини, загальна кіль­кість яких становить близько 65,5 млн т і має сумарну активність до 120 000 Кі.

Для території України трансграничну потенційну небез­пеку становлять: при аваріях з викидом до 10 % активності — Курська, Смоленська АЕС (Росія), Інгалінська АЕС (Литва); з викидом до 50 % активності — крім вищеназваних, Калінінсь- ка, Нововоронезька (Росія) і АЕС, розташовані в Болгарії, Уго­рщині та Словаччині. Так, при аварії з викидом до 10 % актив­ності лише одного блоку РВПК-1000 на Курській АЕС у небезпечній зоні (з дозою опромінення 5 і більше бер за рік) можуть опинитися частини територій Полтавської, Сумської, Харківської, Чернігівської областей загальною площею близь­ко 10 тис. кв. км, де проживає майже 4 млн осіб. При аваріях з викидом до 50 % активності у аналогічній зоні можуть опини­тися частини територій, крім названих, Київської, Черкаської, Дніпропетровської, Донецької, Луганської, Кіровоградської областей площею до 250 тис. кв. км з населенням приблизно 24 млн осіб.

У зоні радіоактивного впливу (з 5 і бер більше за рік) при аварії на Смоленській АЕС можуть опинитися: при викиді до 10 % активності — частини територій Чернігівської і Сумської областей (понад 10 тис. кв. км, до 500 тис. осіб); при викиді до 50 % активності — частини територій, крім названих, Київсь­кої, Полтавської і Харківської областей (до 90 тис. кв. км і 9,5 млн осіб).

При аваріях на Інгалінській АЕС з викидом до 10 % акти­вності одного реактора РВПК-1500 у небезпечній зоні (з до­зою до 5 бер за рік) можуть опинитися північні частини те­риторій Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської областей (близько 5,0 тис. кв. км), до 50 % активності — час­тини територій, крім названих, Волинської, Львівської, Тер­нопільської, Хмельницької, Вінницької, Черкаської, Полтав­ської і Сумської областей (понад 250 тис. кв. км і майже 19 млн осіб).

При аваріях на Нововоронезькій АЕС у небезпечній зоні може опинитися східна частина території Луганської області (до 1 тис.кв. км і 100 тис. чоловік).

При аваріях на АЕС, розташованих у Болгарії, Угорщині та Словаччини, небезпечного забруднення можуть зазнати захід­ні частини Закарпатської, Львівської і Одеської областей.

Зниження рівня радіаційного впливу на персонал, населення і навколишнє середовище в разі аварії на АЕС досягається шляхом розробки, введення в дію і забезпечення постійної готовності до реалізації:

• на майданчику АЕС — реагування на аварії і надзвичайні ситуації;

• на прилеглій до АЕС території та територіях можливого ра­діаційного забруднення під час аварій на АЕС — територіального плану захисту населення;

• на рівні НАЕК «Енергоатом» — плану реагування НАЕК «Енергоатом» на аварії і надзвичайні ситуації на АЕС України;

• на галузевому рівні — «Зведеного плану реагування на загрозу виникнення надзвичайних ситуацій Мінпаливенер- го України».

На державному рівні — «Плану дій у рамках єдиної держав­ної системи, який розробляється на базі планів взаємодії централь­них і місцевих органів виконавчої влади», оперативних планів дій міністерств та інших центральних органів виконавчої влади на виконання Указу Президента України від 9 лютого 2001 р. № 80 «Про заходи щодо підвищення рівня захисту населення від надзвичайних ситуацій техногенного та природного харак­теру» та Плану комплексних заходів, спрямованих на ефектив­ну реалізацію захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, запобіган­ня та оперативного реагування на них, на період до 2005 року, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 122 від 07.02.2001 р.

Для реалізації Планів аварійного реагування кожна АЕС оснащена кризовим центром. Кризовий центр є центром управ­ління всіма діями з локалізації аварії і ліквідації її наслідків на майданчику АЕС і в СЗЗ.

Кризові центри створені також у МНС та його територіа­льних управліннях. Вони забезпечують збір, узагальнення, оброблення і доведення до центральних та місцевих органів виконавчої влади інформації про стан радіаційної обстанов­ки, виконання необхідних заходів щодо захисту населення і координації дій виконавців, залучених до здійснення цих за­ходів, та інших функцій.

Україна є учасницею «Конвенції про оперативне опо­віщення про ядерну аварію» (1986) та «Конвенції про допо­могу в разі ядерної аварії або радіаційної аварійної ситу­ації».

Кабінетом Міністрів України укладено двосторонні угоди щодо оповіщення про ядерні аварії і про взаємодопомогу у випадку таких аварій з урядами Австрії, Угорщини, Німеччи­ни, Норвегії, Польщі, Словаччини, Туреччини, Швеції, Фін­ляндії. На стадії підготовки перебуває проект договору з Рес­публікою Білорусь.

Для забезпечення виконання вимог Конвенції про оперативне оповіщення про ядерні аварії, інших завдань у галузі аварійного реагування та згідно з рекомендаціями МАГАТЕ, регулюючим органом з ядерної безпеки в 1998 р. було створено Інформаційно- кризовий центр (ІКЦ).

Щоб підтримувати постійну аварійну готовність, в ІКЦ здійс­нюється цілодобове чергування, що є вимогою Конвенції про оперативне сповіщення про ядерну аварію. В ході чергування підтримується оперативний зв'язок з АЕС, проводиться аналіз та реєстрація інформації про радіаційні інциденти, що сталися на території України та за її межами.

Згідно з «Регламентом взаємодії центральних та місцевих ор­ганів виконавчої влади в межах Урядової інформаційно-аналітич­ної системи з питань надзвичайних ситуацій (УІАС НС)», що­денно надається довідка про стан АЕС до вузла аналітичного об­роблення інформації УІАС НС Кабінету Міністрів України та ре­зервного вузла УІАС НС в МНС.

ІКЦ оснащено сучасним комп'ютерним обладнанням, вклю­чаючи автоматизовані інформаційні системи, які функціонують урежимі реального часу.

Система раннього оповіщення про радіаційні аварії «Гам- ма-1» дозволяє отримувати інформацію щодо радіаційно­го стану навколишнього середовища в 30-кілометровій зоні Запорізької та Рівненської АЕС. Система «Гамма-1» являє собою мережу станцій моніторингу, які автоматично канала­ми радіозв'язку передають дані в локальні центри реагу­вання.

Локальні центри реагування системи розташовані в територіа­льних управліннях Мінекоресурсів України в містах Запоріжжі та Рівному. У свою чергу, локальні центри автоматично передають інформацію виділеними телефонними каналами зв'язку до націо­нального центру реагування системи, який розташований в ІКЦ у м. Києві.

Постійний доступ до системи «Гамма-1» у режимі реального часу має МНС України в м. Києві та його підрозділи в містах За­поріжжі та Рівному.

 





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...