Главная Обратная связь

Дисциплины:






Традиційні підходи до розуміння поняття договору.



Традиційні підходи до розуміння поняття договору.

Оферта та акцепт - односторонні правочини чи етапи укладення договору?

Поняття юридичних фактів, їх система та значення договору як юридичного факту.

Договір в системі юридичних фактів: основні ознаки, притманні договору як юридичному факту, співвідношення договору та одностороннього правочину.

Традиційні підходи до розуміння поняття договору.

У цивілістичній науці існують різні точки зору щодо юридичної природи договору і відповідно й різні підходи до визначення поняття та суті договору.

Оскільки договір є різновидом правочину, дослідження поняття договору слід розпочати з поняття, сформульованого в ч. 1 ст. 202 ЦК: «Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків». Незрозуміло чому законодавець вказав суб’єкт правочину в однині. Відповідно, непослідовною є вказівка, що «дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше осіб» (ч. 4 ст. 202 ЦК). Оскільки дво- чи багатосторонній правочин є видом правочину, то в такому разі коло суб’єктів виду виходить за межі кола можливих суб’єктів родового поняття. Якщо правочином є і договір, і односторонній правочин з множинністю на стороні, то чи не доцільно було б зазначити: «Правочином є дія особи чи осіб, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків».

Як відомо новий ЦК України відмовився від використання терміну «угода», замінивши його терміном «правочин». Останнє очевидно складається з двох слів – «право» і «чинити». Дійсно, укладаючи правочин, сторони таким способом користуються своїм суб’єктивним правом застосувати диспозитивний спосіб врегулювання відносин. Використовуючи договірне регулювання, сторони таким чином створюють обов’язкові до виконання норми, тобто «вчиняють право».

Ведучи мову про природу та суть договору, слід згадати про американських правників, в доробках яких є розвиток теорій договору, які прямо чи опосередковано центруються навколо згоди та домовленості: теорія обіцянки Чарльза Фріда та теорія згоди Ренді Барнета[1]. За Фрідом принцип обіцянки – це моральна основа договірного права, що пов’язана з ідеєю про те, що договірні зобов’язання сторони беруть на себе добровільно. Обіцянка сама по собі є зобов’язанням сторони, що робить обіцянку, при цьому Фрід також висував вимогу, що обіцянка має бути погоджена тим, кому її висувають, перед тим, як стати зобов’язанням[2]. Стандартна критика теорії Фріда полягає в тому, що вона може бути застосована на дуже загальному рівні і виключає важливі положення договірного права і практики[3]. У теорії згоди Барнета законна дійсність договору є передумовлена моральними принципами, тому що добровільні дії того, хто обіцяє, відображають його намір створити зобов’язання, що має законну силу шляхом передачі відчужуваних прав[4].



Читаючи праці відомих цивілістів, зустрічаємо різні визначення договору. Зокрема, договір називають правочином, правовідношенням, підставою виникнення зобов’язання, юридичним фактом, самим зобов’язанням, документом, що фіксує укладення угоди, особливим видом нормативного акту та ін. Однак ні в кого не викликає сумніву твердження, що згода, погодження, домовленість – це суть договірного права[5]. Договірне право дозволяє сторонам вступити в зобов’язання на умовах, які вони самі обирають, кожна сторона формує для себе зобов’язання взамін на зобов’язання іншої сторони.

Разом з тим, переважна більшість науковців наголошувала на тому, що не існує однозначного визначення терміну «договір» і що йому властиво набувати різного значення за різних обставин. О.С. Іоффе, який був послідовним прихильником множинності значень поняття «договір», звертав увагу на те, що для всебічного ознайомлення з його сутністю «договір повинен бути вивчений як юридичний акт і як правовідношення»[6].

Узагальнивши понятійні визначення, які існують в теорії договірного права, можна говорити про те, що договір розглядається у трьох значеннях.

По-перше, договір розглядається як зустрічне волевиявлення його учасників, домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну чи припинення певних прав чи обов’язків. У ст. 11 ЦК зазначено, що цивільні права та обов’язки виникають із правочинів поряд з іншими юридичними фактами. Це обумовило традиційне розуміння договору як підстави виникнення, зміни та припинення цивільних прав та обов’язків. Договір як і інший юридичний факт реалізовує передбачену в нормах права можливість виникнення прав та обов’язків. З цієї точки зору він є юридичним фактом, основною підставою виникнення зобов’язальних правовідносин. Очевидно, що розробники ЦК України виходили саме з цієї позиції, оскільки договір визначено як домовленість, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Таке розуміння договору було зафіксовано ще в римському приватному праві, яке і було взяте за основу як за радянського часу, так і зараз.

Визначення договору як домовленості, на думку А.Д. Корецького, є невдалим. На його думку, юридична помилка полягає у тому, що не будь-яка домовленість спрямована на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків, визнається цивільно-правовим договором.. Автор наводить приклади, коли більшість недійсних договорів на етапі свого укладення виступає домовленостями, сторони яких добросовісно бажають встановити (змінити чи припинити) цивільне правовідношення. Проте пізніше, на етапі свого виконання або після того, як всі обов’язки будуть виконані сторонами, подібний договір суд може визнати недійсним у зв’язку з дефектом форми, змісту, помилки волі, помилки в суб’єкті чи з інших причин[7].

Така критика є справедливою, хоча О.І. Зозуляк вказує і на позитивні моменти такого визначення, пов’язані із намаганням законодавця уніфікувати цивілістичні терміни та категорії, що використовуються в країнах СНД, зокрема аналогічне визначення договору можна знайти в ч. 1 ст. 420 ЦК РФ, ч.1 ст. 390 ЦК Бєлорусь та інших країн пострадянського простору[8].

Законодавче визначення поняття договору зазнало певної критики у зв’язку з відсутністю в ньому категорії правочин, яку введено замість поняття «угода». Досліджуючи цю проблему С.М. Бервено зазначає, що новий ЦК сприйняв поняття договір, сформульоване в юридичній доктрині ще радянського періоду, яке зводилось до розуміння договору як юридичного факту, що породжує відповідні цивільні правовідносини, тобто в ньому взагалі не знайшлося місця ознакам, які хоча б певною мірою відображали нові базові принципи побудови договірного права[9].

М.М. Сибільов зазначає, що саме правочинна природа договору дала можливість дослідникам виявити його ознаки як юридичного факту: по-перше, наявність єдиного волевиявлення двох або більше осіб, що виражає їх загальну волю; по-друге, спрямованість спільних дій на досягнення певних цивільно- правових результатів[10]. Науковець сформулював чи не найповніше визначення договору: «Договір у сфері приватного права – це єдине волевиявлення двох або більше юридично рівних осіб, що збігається, зафіксоване у вигляді передбачених ним або законом у письмовому документі з подальшою його легалізацією, що виражає їх спільну вільну волю на досягнення певних цивільно-правових (приватних) результатів майнового чи немайнового характеру, настання яких відбувається в межах зобов’язання з позитивним змістом, що виникає між ними і не зачіпає прав та законних інтересів третіх осіб, у разі здійснення боржником певних дій, які відповідають праву вимоги кредитора»[11].

О.В. Дзера обґрунтовує тотожність понять «договір» та «угода», а також пише про те, що не кожний правочин є договором, а лише той, який опосередковує обопільну домовленість двох або більше осіб, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків[12]. Подібної позиції дотримується С. Шимон, що вказує на доцільність усунення невизначеності тлумачення термінів «договір», «домовленість», «угода»: у значенні «договір» слід використовувати термін «угода», «договір», а «домовленість» має використовуватися виключно у вузькому розумінні, не тотожному договору, угоді[13].

Дійсно, домовленість та договір є спорідненими поняттями і нерідко ототожнюються. І договір, і домовленість є або можуть бути юридичними діями, спрямованими на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків, у них наявне погодження волі учасників, присутні сторони.

Однак термін «домовленість» може вживатись і в інших значеннях, наприклад у таких випадках:

• Відповідно до ст. 123 ЦК прибуток та збитки повного товариства розподіляється між його учасниками пропорційно до їхніх часток у вкладеному капіталі, якщо інше не передбачено засновницьким договором або домовленістю. У даній статті домовленість наче протиставляється договору, виступає нарівні з останнім підставою виникнення цивільно-правових наслідків.

• В інших випадках домовленість ототожнюється з договором. Наприклад в ст. 604 ЦК зазначається, що зобов’язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов’язання новим зобов’язанням між тими ж сторонами (новація).

• Багато статей ЦК, що стосуються окремих видів договірних зобов’язань, містять вказівку «… якщо інше не встановлено договором». Іноді трапляються такі формулювання як «у разі відсутності іншої домовленості сторін…» (наприклад, ч.1 ст. 1048 ЦК). Очевидно, у такому випадку зазначені поняття ототожнюються. Однак, незрозумілим є тоді визначення поняття договору через поняття домовленості як через поняття, що не синонімічні, а тотожні.

Ймовірно, законодавець, вживаючи таке поняття домовленості нарівні з поняттям договору, закладає єдиний зміст – правові наслідки повинні виникати тільки після погодження їх сторонами і за взаємною згодою; в подальшому домовленість повинна бути відповідним чином оформлена для надання їй юридичної сили.

Відмінність домовленості і договору полягає в тому, що в домовленості відсутні гарантії виконання зобов’язання. Зобов’язання є незабезпеченим, оскільки будь-яка сторона може відмовитися від домовленості. До домовленості не застосовується принцип «pacta sunt servanta». Окрім того, договір існує лише як правове явище. За межами права поєднана воля сторін не становить собою договір, а лише домовленість, узгодження, «уговор» (рос.) тощо. У зв’язку з цим такі ознаки як правомірність, спрямованість на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків і т.д. є необхідними (а не лише достатніми) формуючими ознаками договору.

Визначення поняття договору можливо здійснити двома шляхами: по-перше, вказавши на суть явища (таким шляхом пішов законодавець). Однак, оскільки таке визначення позасистемне, то при цьому потрібно вичерпно перелічити усі ознаки. Дійсно, наприклад, домовленість, спрямована на встановлення зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків (що становить собою визначення договору в ЦК) не обов’язково договір, тому запропоноване визначення не відображає суттєві ознаки договору, які б відмежовували його від суміжних явищ, або від того родового явища, через яке він визначається – домовленості. Домовленість у тому випадку стає договором, якщо вона досягнута з дотриманням вимог, встановлених для укладення договору. Якщо визначати договір як домовленість, то необхідно вказати всі ознаки, що притаманні правочину, а саме ті, які перелічені серед умов його дійсності. По-друге, визначити договір можна у межах системи юридичних фактів, а саме через категорію вищого порядку – правочин. У такому разі договору по замовчуванню надаються усі ознаки, необхідні для існування правочину, проте слід вказати вирізняльну ознаку серед суміжних видів правочину, а саме – односторонніх правочинів. Такою ознакою, як було з’ясовано в попередньому підрозділі, є наявність узгодження волі (домовленості) між двома чи більше сторонами.

Якщо слідувати першим шляхом – то отримаємо надто громіздке визначення, за обсягом як мінімум наступне: «Договором є домовленість сторін, що володіють необхідним обсягом цивільної дієздатності і воля яких є вільною та відповідає їхньому волевиявленню; вчинена у формі встановленій законом, що спрямована на реальне настання цивільно-правових правових наслідків, які обумовлені нею». Пропонуючи скористатись другим шляхом при з’ясуванні поняття договору, визначаємо договір наступним чином: «Договір – це правочин, що містить в собі домовленість двох або більше сторін».

Відомі цивілісти М.І. Брагінський та В.В. Вітрянський стверджують, що договори належать до того різновиду юридичних фактів, які іменуються правочинами («сделками»)[14]. Л.А.Лунц також визначав договір як підставу виникнення прав та обов’язків і з’ясовував його місце в класифікації юридичних фактів[15]. Проте, на думку С.М. Бервено, визначення багатьма авторами договору лише як юридичного факту є занадто спрощеним розумінням дійсного змісту правової природи договору[16].

Погоджуємося, що трактування договору виключно як юридичної підстави не дозволить зрозуміти змісту правовідношення, яке виникає із непередбаченого законом договору (але укладення якого при цьому допускається). При цьому створюється ситуація, коли безпосередньо права та обов’язки неможливо закласти в нормах права, і тоді виникає необхідність в закладенні їх договором. Направленість договору на рух правовідношення не означає того, що призначення договору вичерпується роллю підстави виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов’язків. Саме тому, по-друге, договір розглядається як правовідношення, яке виникає в результаті укладення договору (правочину), оскільки саме в правовідношенні існують і реалізуються суб’єктивні права та обов’язки сторін договору. На це неодноразово в своїх працях звертав увагу О.С. Іоффе. Деякі цивілісти ототожнювали договір не лише з правовідношенням, але й із самим зобов’язанням. Зокрема, Р.О. Халфіна вважала, що в поняття договору повинні бути включені взаємні цивільні права та обов’язки сторін[17]. Проте, як зазначав О.С. Іоффе, поняття договору не слід змішувати з поняттям зобов’язання. Зобов’язання можуть виникати не тільки з договорів і мати як договірний, так і недоговірний характер[18].

По-третє, договір розглядається як форма правочину, тобто документ, що фіксує права та обов’язки сторін. Таке розуміння договору є досить умовним, оскільки домовленість сторін може бути оформлена не лише у формі єдиного документа, підписаного всіма учасниками. Але й у випадку наявності такого документа, він не завжди називається договором[19]. С.А. Верб розглядав договір як особливий вид нормативного акту, в якому правила поведінки виявляються в умовах конкретного договору[20].

Існування великої кількості визначень договору зумовлює застосування багатопонятійного підходу до розуміння договору. Така позиція чітко простежується в роботах ряду вчених. Зокрема, О.С. Іоффе відзначав, що іноді під договором розуміється саме зобов’язання, що виникає з такої домовленості, а в деяких випадках цей термін позначає документ, що фіксує факт виникнення зобов’язання з волі всіх його учасників[21]. У даному контексті можна навести і висловлювання Н.Д. Єгорова: «Під договором розуміють і юридичний факт, що лежить в основі зобов’язання, і саме договірне зобов’язання, і документ, в якому закріплений факт встановлення зобов’язального правовідношення”[22].

Така багатозначність терміну «договір» є його природньою характеристикою, так як фактично відображає стадії його укладення і виконання, що виражаються спочатку у виготовленні договору-документа, потім – в укладенні договору-правочину та врешті-решт – у виконанні договору-правовідношення. У більшості випадків договір сприймається як договір-правовідношення і співвідноситься з правами та обов’язками сторін, що виникають як з тексту договору, так і з норм законодавства. Договір як правочин найчастіше оцінюється відносно правил його укладення, зміни та розірвання, в контексті можливості породження ним відповідних прав та обов’язків сторін договору-правовідношення.

Про те, що договір виступає не лише як юридичний факт, правовідношення та документ, а ще й як регулятор суспільних відносин останнім часом йдеться в багатьох наукових працях, присвячених дослідженню ролі та функцій договору. Зокрема, О.І. Зозуляк пише, що сутність договору, як правової форми реалізації цивільної правосуб’єктності юридичної особи, полягає в тому що він: а) виступає юридичним фактом, на підставі якого юридичні особи вступають в договірні відносини; б) закріплює умови щодо виконання договірного зобов’язання; в) визначає умови та форми договірної відповідальності[23]. Т.В.Боднар особливу увагу звертає на програмно-координаційну функцію договору, яка знаходить свій прояв у тому, що договір, по-перше, містить конкретну програму поведінки конкретних осіб (кредитора і боржника) в певних умовах, по-друге, програмує поведінку його учасників на чітко визначених координаційних (взаємоузгоджених) засадах, зв’язуючи сторони за їх взаємною згодою на засадах юридичної рівності, вільного волевиявлення (диспозитивності) та майнової рівності[24].

Отже, договір в цивільному праві є, перш за все, юридичним фактом, правочином, зустрічним волевиявленням осіб, що здатне породжувати цивільні права та обов’язки; а вже в іншу чергу, його можна розглядати як правовідношення, змістом якого є зобов’язання сторін, формальним документом, який фіксує волю сторін, регулятором суспільних відносин. Сукупність цих аспектів формує загальне поняття договору в цивільному праві.

Правомірне питання ставить В.В. Груздєв: чи може договір в кожному окремому його аспекті (як правочин, як правовідношення, як текст) розглядатися як самостійне явище?[25] Б.І.Пугінський зазначає, що зведення договору лише до правочину навряд чи є правильним. Договір не лише встановлює права та обов’язки, але й передбачає здійснення суб’єктами предметних дій, зміст яких закріплений в домовленості; відповідно, роль та функції договору значно ширші, ніж у правочина в традиційному розумінні[26]. О.С. Іоффе дотримувався ідеї недопустимості змішування різних якостей договору[27]. М.І. Брагінський та В.В. Вітрянський виходили з принципової недопустимості об’єднання різних значень поняття договору, оскільки, як вони вважають, мова йде не про різні функції одного явища, а про різні явища[28].

Договір-правочин, договір-текст (документ), договір-правовідношення є самостійними явищами об’єктивної дійсності, хоч і тісно пов’язаними між собою. Їх взаємодія виражається у тому, що договір-правовідношення (договірне зобов’язання) є врегульована нормами цивільного права форма суспільних відносин учасників майнового обігу. Основною ознакою договору-правовідношення є те, що підстава його виникнення – договір-правочин. Саме зміст договору-правочину визначає специфіку конкретного договірного зобов’язання. Договір як документ - це об’єктивований за допомогою письмових знаків текст домовленості сторін. Разом з тим, варто враховувати що правочин може буде здійснений і в усній формі. Неправильно вважати договір-юридичний факт і договір-правовідношення різними сторонами одного явища. Коли досліджують договір як правовідношення, насправді досліджують договірне зобов’язання у тісному зв’язку з його юридичною підставою виникнення – договором юридичним-фактом. У такому випадку не слід забувати, що термін «договір-правовідношення» є дещо умовним, оскільки договір та зобов’язання – це окремі правові явища, які співвідносяться як причина та наслідок, підстава та те, що зумовлено цією підставою.

Розуміння договору в даному тріадному контексті сприяє поглибленому вивченню договору. В актах цивільного права визначення договору дається через поняття юридичного факту. На нашу думку, це є безумовно правильним вибором законодавця з можливих варіантів. Правовідношення може бути однаковим за своїм змістом, незалежно від того чи воно виникло з договору, чи воно виникло з інших юридичних фактів (наприклад, зобов’язання за спричинення шкоди). Тому договір варто визначати саме як юридичний факт, оскільки в цьому аспекті йому притаманні чіткі відмежувальні ознаки від інших юридичних фактів.

Під запис

Узагальнивши понятійні визначення, які існують в теорії договірного права, можна говорити про те, що договір розглядається у трьох значеннях: по-перше, договір розглядається як зустрічне волевиявлення його учасників, домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну чи припинення певних прав чи обов’язків; по-друге, договір розглядається як правовідношення, яке виникає в результаті укладення договору (правочину); по-третє, договір розглядається як форма правочину, тобто документ, що фіксує права та обов’язки сторін. Договір виступає не лише як юридичний факт, правовідношення та документ, а ще й як регулятор суспільних відносин, про що останнім часом йдеться в багатьох наукових працях, присвячених дослідженню ролі та функцій договору (В.В.Луць, Т.В.Боднар, С.О.Погрібний, О.І.Зозуляк).

Договір-правочин, договір-текст (документ), договір-правовідношення є самостійними явищами об’єктивної дійсності, хоч і тісно пов’язаними між собою. Їх взаємодія виражається у наступному: основною ознакою договору-правовідношення є те, що підстава його виникнення – договір-правочин. Саме зміст договору-правочину визначає специфіку конкретного договірного зобов’язання. Договір як документ - це об’єктивований за допомогою письмових знаків текст домовленості сторін. Термін «договір-правовідношення» є дещо умовним, оскільки договір та зобов’язання – це окремі правові явища, які співвідносяться як причина та наслідок, підстава та те, що зумовлено цією підставою. При цьому правовідношення може бути однаковим за своїм змістом, незалежно від того, чи воно виникло з договору, чи воно виникло з інших юридичних фактів (наприклад, зобов’язання за спричинення шкоди). Тому договір варто визначати саме як юридичний факт, оскільки в цьому аспекті йому притаманні чіткі відмежувальні ознаки від інших юридичних фактів.

 





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...