Главная Обратная связь

Дисциплины:






Тим, хто легких шляхів у житті не шукає. 1 страница



Де небо і гори.

 

…і знову гори, лід і висота,

Стрімкі вершини і блакитне небо,

І щастя мить, як істина проста,

Як нам багато і як мало треба…

 

 

 


 

 

Команда українських альпинистів в Альпах.

 

Зліва на право: Альгирдас Кумжа, посол Литовської республіки в Україні, Юрій Проненко - ветеран альпінізму, Ігор Бабінчук, Віталій Антонов – керівник команди, Олександр Хромов, Олександр Поздняков.

 

Команда українських альпинистів в Альпах.

 

 

Команда українських альпинистів в Альпах.

 

Зліва на право: Альгирдас Кумжа, посол Литовської республіки в Україні, Юрій Проненко - ветеран альпінізму, Ігор Бабінчук, Віталій Антонов – керівник команди, Олександр Хромов, Олександр Поздняков.

 

 

Пенінські Альпи - вершина Матерхорн, входить в десятку

Найскладніших вершин світу

 

Хто хоч раз, хто хоч раз у горах побував-

Там де скелі, сніги і вершини, і небо

Хто хоч раз, хто хоч раз дружбу справжню пізнав-

Йому іншого більше, повірте не треба.

Стільки того життя – ніби в школу прийшов

А уже сивина посріблила нам скроні…

Що в житті я згубив те у горах знайшов,

І як пам’ять – рубець що застиг на долоні…

Швидко кануть літа, вже й онуки спішать,

Кожен сам у житті власний шлях обирає…

Ну, а гори завжди, ніби пам’ять стоять

Тим, хто легких шляхів у житті не шукає.

- Гори... Вони поволі пропливають за вікном автомобіля.

Вже й не пригадую коли ж був тут востаннє. Здається п’ять…Та

ні…Шість…Шість років тому… І от – я знову тут… Все до болю знайоме, рідне. Так і хочеться рвонутися ввись, до вершин…Однак, це «хочеться» підступило клубком у горлянці, і ось-ось бризне з очей слізьми, а з носа – сопляками. Ось так, жив собі був здоровенький мужик. Любив гори. Де тільки його не носило по світах: підкоряв Кавказ, бував на Памірі, Тянь-Шані - і от, не те що на вершину, а на дах будинку по драбині вилізти не годен… І все ж таки вітаю вас, вітаю вас вершини!

Несподіваний дотик руки перервав мої роздуми.

- Юрію, ти чуєш мене?..

- Вибачайте, Кириле Семеновичу, задивився на гори.

- Розумію тебе, та ми вже на місці, і здається, нас помітили.

Справді, від будинку що виднівся на пагорбі під самісіньким лісом, петляючи ніби гірськолижник, збігає чоловік. Від хвилювання перехоплює подих.

- Нівроку, Степане, нівроку! Тримаєш форму…

Не встигаю вилізти з машини, як він налітає на мене і стискає в обіймах.

- Здорово, Юрію, здорово дружбан! Ох, як же я радий, тебе бачити ох як радий…



Степан – чоловік моїх літ, трохи вищий за мене. Широкоплечий, з великими, по жіночому красивими блакитними очима і густим чорним… Хоча, вже ні… Сивим, як сніг, волоссям…Чому сивим?... Та він не дає часу на роздуми

- Спасибі Кириле Семеновичу, спасибі … Не сподівався, що вам вдасться

привезти цього відлюдника сюди…

- От і даремно. Доставлений не пручався і я тішуся, що ви знову разом. Прикро, що не можу розділити вашу радість в повній мірі. Та що поробиш – робота є робота, і мені вже час бути в лісництві.

Щойно автомобіль рушив, як Степан знову, загрібає мене в свої обійми. Нарешті, мало не силоміць відбирає мого наплічника і перекидає на своє плече, легкою ходою, рушає.

- 2-

 

Намагаюся триматися поруч, та не пройшовши й двох десятків метрів зупиняюся щоб віддихатися. Лапаю по кишенях за ліками. Нарешті знайшов,

ковтаю - під стурбований погляд в мій бік.

- Бачиться, Юро, справи твої кепські?

- Не звертай уваги – жити можна, аби не гірше. А от, чому ви, покинули селище і перебралися в цей глухий закут - не розумію… Сюди і влітку, хіба що, лісовозом доберешся, а взимку, і поготів.

- Невже Галина нічого тобі не казала, та й Кирило Семенович…

- Дружина щось говорила ніби ви вирішили обміняти свій дім, але ж не на це відлюдкувате місце…

- Не пар надаремно мозків, ходімо. Сам побачиш – яка тут краса, яка природа. Тобі теж сподобається…

- І це кажеш мені ти. Хіба ж ми не разом стежки тут топтали… Однак сумніваюся, щоб заради цього варто було покидати дім з усіма зручностями та ще й у самісінькому центрі селища, де поруч автозупинка, магазини, а округ ті ж самі гори й ліси…

- У такому разі, поживи в мене хоча б з місяць, тоді й судитимеш, - заперечив Степан.

- Дивись не пожалкуй, а то візьму та й залишуся - силоміць не виженеш, – не поступаюся йому.

- Е ні, друже, не дочекаєшся – навіть при всьому твоєму бажанні покинути ці місця. Допоки не вималюєш всі свої фарби і в решті-решт, не познайомиш зі своєю творчістю людей, принаймні тих, хто тебе знає.

- Ти теж не напирай. Чоловік хоч і голова у сім’ї, про те шия – жінка. Як Надія скаже – так воно й буде.

- На жаль, Наді зараз немає, - не одразу відповів він. При цьому в його голосі відчувалася якась напруга і це мене насторожило.

- Як це немає? У неї ж завтра… - розхвилювався я.

- От завтра й привітаємо, заспокойся, а сьогодні складемо суто чоловічу компанію. Нам є про що поговорити…

- Фу-у-у! Ну й налякав же ти мене… Вже було подумав, що ви погнівалися, а то й гірше – розвелися, - полегшено видихаю .

- Оце так, - здивовано глипнув на мене Степан. – Правду кажучи, таке почути, та ще й від найближчого друга, аж ніяк не сподівався…

Ось так перемовляючись не помітили як зупинилися перед самісіньким подвір’ям. Помаленьку відсапуюся, жадібно ковтаючи повітря.

- Дивлюся, Юрію, на тебе і не вірю, і хлопці не вірять, що тебе може зламати

хвороба. Ти вражав нас усіх своєю фізичною підготовкою, волею. Ми й дотепер вважаємо тебе членом команди.

- Хто знає, як воно там буде, та найкращий сценарист – само життя. До речі,

твій новий дім, нічого собі, дивиться, хоча попередній виглядав добротнішим.

 

 

-3-

 

- Зате є можливість постійного спілкування з природою, з Богом, - несподівано вихопилося у Степана.

- Агов, та що я чую, та ще й від самого «Фоми – невіруючого?»…

- Мабуть, старію, друже. Все кудись поспішав, завжди чогось хотілося,

чогось не вистачало – дім, меблі, машина…Здавалося для повного щастя не вистачає ще якоїсь незначної дрібнички, і навіть на думку не приходило, що воно завжди було поруч, що це ні що інше як радість самого життя, вміння тішитися тим, що є цієї миті, цієї хвилини, а не тим надуманим, чого може завтра вже й не бути. Не певний, Юро, чи ти повіриш мені, але в моїх словах – жодного пафосу…

- Не знаю, Степане, що криється за твоїми словами, як і за твоєю вибіленою головою, та зміст їх зрозумілий, бо й сам їхав сюди незважаючи на всі застороги, аби, бодай, ще раз, можливо востаннє, намилуватися цією красою, відчути подих гір, послухати пісні вітрів, побачити тебе, Надю і погортати сторінки пройденого і пережитого разом, щоб назавжди закарбувати все це в своїй пам’яті.

- От і добре. Раз хочеш милуватися красою, відпущу тобі горішню кімнату.

Однак, постривай, мало не забув, спочатку познайомлю тебе ще з одним членом нашої спільноти, щоб на майбутнє уникати з ним будь яких непорозумінь.

Степан закладає до рота пальці і різко свистить – раз, вдруге. Майже одразу з лісу донісся дивний собачий гавкіт і, за хвилину, звідти вибіг величезний псюра. Не звертаючи на мене жодної уваги він закружляв навколо нас.

- Стояти, Чейз! Чейз, стояти! До мене!

Пес одразу відреагував і виконав команду.

- Чейз, це свій, свій. Знайомся, свій… Юра не бійся, погладжуй його по голові і називай кличку.

Обережно простягаю руку, виконуючи вказівки друга.

- Не бійся сміливіше, помни його шию…Ось так…Добре, добре… Тепер він тебе не зачепить.

- Ти впевнений?

- Ще й як!

- Ну й здоровенний же псисько! Більше змахує на вовка…

- А це і є вовк. Якось потоком з гір змило щеня, а Надя його врятувала…

І тут я згадав що в кишені наплічника лежить приготовлений для мене бутерброд. Простягаю його Чейзу. Той запитливо дивиться в бік господаря.

- Можна, Чейз, можна…Візьми! – Подає команду господар. Грізно клацнули зуби і бутерброд вмить опиняється у вовчій пащі. Проковтнувши бутерброд, вовк вперся головою в мою руку, сподіваючись отримати ще.

- Тепер він не відстане від тебе. Краще ходімо в дім.

Степан першим переступає поріг і, не скидаючи наплічника, веде мене за собою, коротко коментуючи що тут і до чого: це – кухня, тут вітальня, навпроти – спальня, а це сходи до горішньої кімнати.

 

-4-

 

Почав підніматися. Намагаюся не відставати.

- Ну, як тобі кімната ?

- О –хо-хо, які краєвиди!..

- Раз подобається, влаштовуйся, тим часом я приготую щось до столу.

Оглядаю кімнату. Тут все просто і затишно; праворуч, під стіною – широкий

тапчан, ніша для одягу, дзеркало; з протилежного боку – стелажі

забиті книжками; на стінах – великі чорно-білі фото з гірськими краєвидами…

Посеред кімнати – журнальний столик, кілька м’яких крісел.

Розглядаю фото на стінах. Могутні скелясті вершини з нависаючими

льодовиками впізнаю одразу – Центральний Кавказ – грізна Шхара. На тлі

вершини троє усміхнених облич: моє, Надії і Степана. Нараз, тепла хвиля

спогадів накочується не мене.

- Привіт, Надю! Як жаль, що ми зустрінемось з тобою тільки завтра. Нам є

про що поговорити і про що згадати. Ну, хто б, міг подумати, що двох подруг -

тебе і Галю - мою майбутню дружину, і двох друзів – мене і Степана - твого

майбутнього чоловіка, зведуть, шляхи, і не де не будь, а в горах Кавказу – в альпіністському таборі «Айлама». Гори здружили нас і поріднили водночас, от тільки, на вершини ми сходили в різних командах. Пам’ятаю, як ти обурювалася й намагалася довести, що це ніщо інше, як дискримінація жінок в спорті, а я, в такому випадку, вдавався до жартів, мовляв; « Що вдіємо, якщо вітчизняні наплічники не пристосовані для транспортування представниць протилежної статі, на скельних маршрутах підвищеної складності». І, все ж таки, ти молодець, Надю! Врешті-решт, домоглася свого. Я б, ніколи на це не дав згоди, якби?... Ні, хай там що, а ти, Надю, таки молодець: не тільки не підвела, а ще й життя мені врятувала. Вже інше фото привертає мою увагу – пік Сахарна Голова – згадка про Фанські гори. На нім тільки Степан і я. Надя чомусь почала відходити від гір, і саме тоді, коли ми вже всі не уявляли команду без неї… Дивно, ніби все було як і раніше, однак, безпосередньої участі в зборах вона вже не приймала, хоча й надалі поділяла наші захоплення і обговорювала командні проекти на майбутнє. В цьому домі, як і в попередньому, все дихало спогадами, нагадуючи про людей, з якими в різні часи, за різних обставин, перетиналися й мої шляхи - протяжністю в життя…

.«Ку-ку, ку-ку…» - пронизує тишу годинникова зозулька. Глипаю очима на

стіну.

- Ого, вже скоро година як я віддаюся спогадам. Степан либонь зачекався.

Переодягаюся в спортивний костюм. Та перше ніж зійти в низ, відв’язую від

наплічника планшет, вірніше, картину і розгортаю її. На полотні олійними фарбами виписаний Надин портрет. Ще раз оцінюю свою роботу. Все ж таки, як на мою думку, портрет вдався. Нехай і за пам’яттю, а таки вдався… Намагаюся уявити, як завтра сприйме його Надя - і посміхаюся…Зрештою, чому б не показати роботу спершу Степанові? Хто ж знає краще Надю, аніж він? Думка мені сподобалася. Прихопивши картину і пухову куртку- вітрівку, - подарунок для Степана - топаю вниз.

-5-

Нечутно заходжу до вітальні. Нікого…От і добре… вішаю вітрівку на спинку стільця, картину кладу поруч, під стіною. Очікую… З кухні чується шкварчання і лине апетитний запах смаженої картоплі. На столі пляшка, тарілочки із салатами, будженина…

Нарешті чуються кроки. З пательнею в руці у дверях з’являється Степан.

- Мабуть, зачекався ? – це до мене.

- Не дуже. Щоб аж… Але перекусити не проти, - відповідаю, а сам непомітно спостерігаю за ним…

Як я й сподівався. Кладе пательню на стіл і розглядає вітрівку.

- Ух ти! Оце річ! Шикарна пуховичка совдепівських часів, до тог ж, ще й не

ношена… Видимо ти на Еверест зібрався?..

- Стосовно себе сумніваюся, от тобі в Гімалаях знадобиться. Приберіг її ще з останніх наших зборів, в районі Матчі. Я тоді доношував стару, а цю приберіг, так, на всякий

випадок… Ось і випала нагода…Звичайно, якщо ти не відмовишся, чим дуже засмутиш мене…

Тішуся разом з ним, хоча і вдаю байдужість на своєму обличчі…

Але що таке? Що діється? Чому Степан обперся руками об стіл? Чому з його рук падає вітрівка, та й сам він, здається ось-ось звалиться на підлогу?

- Степане, з тобою щось не гаразд? – запитую.Однак відповіді не

отримую…

Роблю крок в його бік… Раптом він нахиляється і бере в руки Надин портрет. Обличчя його сполотніло. Було видно як під шкірою від напруги рухаються жовна, а по щоці збігає сльоза… Не пам’ятаю, щоб Степан не те що плакав, - стогнав… Навіть тоді, коли каменем перебило ключицю… А тут… Чого б це?

Він прикипів до портрета очима - і жодного слова… Тривога, лихі передчуття охоплюють мене… Що ж врешті решт діється, що відбувається насправді?.. Оті дивні недомовки Степана: «На жаль, Надії зараз немає… От завтра й привітаємо…» А, ще та розмова, про можливість постійного спілкування з природою, з Богом… Від усього цього мені стає моторошно. …Справді, а де ж Надя, що він намагається приховати від мене? Невже дружба вивірена часом - нічого не вартує?.. Мовчки виходжу на подвір’я. Не розумію, як таке трапилося? Чому?

Ми здружилися ще в технікумі, коли нам було по шістнадцять, і відтоді - пліч-о-пліч і в біді, і в радості. Поруч сиділи на заняттях, разом тренувалися, потім служба на флоті і знову; інститут, спорт, гори… А як тішилися, коли познайомилися з майбутніми дружинами, та ще й подругами від шкільної лави. Зрештою Надя й Степан – хресні батьки нашого сина. Здавалося, сама Доля пов'язала нас на все життя… І ось…Сів на сходи, обхопив голову руками… Кожен удар серця відлунює в скронях. Як же так ?.. Як він тільки міг?..

Щось тепле торкнулося мого чола… Підвів голову… Чейз… В його очах була

така туга,така туга… Невже він відчуває, що діється зі мною?

 

-6-

Обіймаю його за шию і притискаю до себе, забувши, що це вовк. Він не пручається, і тільки час від часу лиже мою щоку. Потрохи опановує собою, відпускаю Чейза, однак він продовжує сидіти.

- Що порадиш сіроманцю? – звертаюся до нього. – Забиратися геть, чи відлупцювати твого господаря, за те що приховав від мене правду?

- Краще вже відлупцювати, якщо тобі від цього полегшає, - почулося за спиною.

Вперше мене душила образа на того, з ким у зв’язці пройшов половину життя. Він сідає поруч на сходах, кладе поміж нами дві склянки, наповнює їх вином, і важко витискує.

- Вип’ємо, братан. За упокій її душі…

- Та пішов ти…

Степан сам, одним подихом перехиляє склянку… Щось хоче сказати – і не наважується...

- Чому ж ти, стільки часу мовчав?! Не зателефонував, не повідомив?!

Він, ніби не чує мене. Нарешті, ковтає з горловинки пляшки і поволі витискує із себе

- Така була її воля, і я дав їй слово…

- Але ж чому? Чому?!

- А ти сам пригадай, за яких обставин ми бачилися з тобою востаннє?

- Дійсно, коли ж це було?.. - Напружую пам’ять…- Здається, в лікарні?..

- От-от, саме в лікарні… Після перенесеного тобою інфаркту.

- Що ти хочеш тим сказати ?- насторожено перепитую Степана

- Нічого…Крім того, що сказала тобі сама Надя…

- Ну й ну… Дай Бог пам’яті… Про що ж ми говорили?.. Почувався я тоді препаскудно, однак Але ж… Ні-ні, цього не може бути?!.. Степане, мабуть я - останній дурень. Невже її поцілунок і слова: «Наказую тобі довго жити»…

- Так, саме так… Вона прощалася з тобою… Сподіваюся, ти знаєш, що таке лейкемія?

На якийсь час Степан задумався… Я мовчки киваю головою, намагаючись уловити зв’язок між його словами і тим, що відбувається тут… А він після короткої паузи продовжив:

- Надія лікар, - і знала про свій діагноз… Найбільше чого вона не хотіла бачити в очах друзів і рідних біль співчуття. Водночас розуміла й те, що в стані, в якому на той час перебував ти – будь які зайві емоції могли тебе вбити… Поховав Надю на галявині біля Ведмежого каменя…

- На полонині Плісце? – уточнюю я.

- Так, на Плісце. Місцеві власті не дозволяли, але втрутився лісничий та й люди підтримали… Поважали її як лікаря і просто як людину… Відтоді уникав зустрічей з тобою й обмежувався тільки вітальними листівками й короткими телефонними розмовами…

- І навіть моя дружина, краща її… Вихопилося в мене.

- Галя все знала, і в останні хвилини її життя, була поруч. Знову якийсь час помовчав, відтак продовжив:

- 7-

 

- За день до того, як її не стало, переглядали фото, які ми з Галею розкладали перед нею… Пригадала, як ти кашу з шкарпетками зварив… Ох і сміялася ж!... Несподівано її сміх обірвався і до мене ледь тихо донесося; «Як би мені хотілося залишитися назавжди там, де гори і небо…»

Степан виговорився й замовк. Відчуваю, як кінчики моїх вух палахкотять від сорому. Уникаючи його погляду, беру склянку з вином…

- Вибач, друже… Давай за Надю… Нехай буде їй вічна пам’ять і земля пухом…

Випили… Потім ще і ще… Час від часу в поле зору потрапляє його рука з обрізаними кінцівками пальців, яка здійснює маршрут «пляшка – склянка – пляшка»… Намагаюся не думати ні про покалічену руку, ні про події тридцятилітньої давності…

Та хіба це можливо ? Особливо тепер, коли совість розтривожила пам’ять

і не полишає мене й на мить…

Перед очима мерехтять події давно минулих днів… Кавказ, вершина Джангі-

Головна… Одне з запланованих тренувальних сходжень, перш ніж вирушити на Памір. Група з двох чоловік, тобто зв’язка, - Степан і я. Сходження пройшло успішно, і ми крок за кроком долаємо зворотній шлях, хоча все ще знаходимося на значній висоті Північно-Східного льодово-снігового ребра. Погода на очах починає псуватися і це вибиває нас не тільки із сил, але й з графіка. Я почувався не зовсім добре ще перед сходженням. Думав – звичайнісінька нежить, перейде… І тепер мене то лихоманить, то кидає в жар. Загроза схопити холодну ночівлю ставала все очевиднішою. А тут, як на біду, - закон підлості: розрядилися батареї в рації… Й донині не збагну, як Степанові вдалося дотягнути мене до льодовика Безенгі…

Прийшов до тями, коли хтось із загону рятівників намагався напоїти мене гарячим чаєм. Звернув увагу, що на моїй правиці рукавиця Степана… А коли в лікарні побачив забинтовану руку друга – збагнув: це він, помітивши, що я загубив рукавицю – натягнув мені свою . Який же я нікчема, який егоїст… За своїми образами, амбіціями не помічав нічого й нікого, крім своїх проблем і самого себе… Намагаюся не дивитися йому у вічі!..

Ось так і сиділи мовчки, кожен думаючи про своє - я, Степан і Чейз, аж поки на гори не впали сутінки…

Нарешті Степан підвівся і заговорив знову:

- Між іншим, лікарі не вірили, що Надя з такою хворобою ще стільки житиме… А вона про це ніколи не думала – любила і жила… Отож, Юро, і ти навчися не думати про свої болячки, а просто живи, бо нам таки є задля кого жити…

…Не зважаючи на втому: не спиться. Через відкрите вікно чути, як внизу, під пагорбом, плюскоче об каміння потічок, в траві сюрчать цвіркуни… «Пу-гу, пу-гу» - доноситься з лісу крик нічного птаха. І тільки думки не полишають мене, раз по раз. напливаючи хвилями спогадів. Навіть зараз, у пітьмі, відчуваю на собі Надин погляд, з того самого фото на стіні, біля якого сподівався

-8-

 

 

продовжити нашу розмову наступного дня. Час від часу, знизу доносяться кроки, покашлювання - Степану теж не спиться. Не роздягаючись лягаю на тапчан. Пустка огортає мене та ще події, майже тридцятилітньої давності мерехкотять перед очима.

Ми тоді готувалися до сходження на Шхару – вершину вищої категорії складності. Під час тренувань Борис, один з членів нашої команди, отримав травму хребта і знадобилася термінова, бодай і тимчасова, заміна. Вихід із ситуації підказав Степан.

- Навіщо брати в команду чужого? Візьмімо Надю. Як не як – вона член нашого альпклубу і має досвід сходжень, що відповідає даній категорії. А ще вона – першорозрядниця з спортивного скелелазання…

Настрій у мене був зіпсований.

- Та рюкзак зі спорядженням важитиме більше аніж вона сама!– заперечив я.

- Її спорядження я беру на себе, а вона піде у зв’язці з тобою, замість мене. Гаразд?

Відверто кажучи, пропозиція мені не сподобалася, але відмовити Степанові не наважився… Зрештою, якщо хочеш тягнути зайву вагу – прапор тобі в руки…

Як би там не було - Степан зі своїм завданням справився, а от я, хоча і вважався незмінним капітаном команди, облажався – підвела самовпевненість. В команді з чотирьох чоловік, альпіністів-першорозрядників, я був єдиний скелелаз, до того ж зі званням майстра спорту, не рахуючи Наді з її першим розрядом. Отож, як тут було не підкреслити, хто є хто в команді. Не помітив і сам, як почав хизуватися, нехтуючи страховкою. Замість того, щоб використовувати проміжні страховочні гаки на майже вертикальних скелях, а місцями ще й з від’ємним кутом, бодай через кожні сім – десять метрів, як це передбачено, я долав чистим лазанням відрізки в п’ятнадцять, а то й двадцять метрів, перш ніж вдавався до страховки.

Поки опрацьовували внутрішній кут скелі, проблем не виникало. Та на зовнішній плиті нога несподівано ковзнула і я посунувся вниз, набираючи швидкість. Дивуюся, як Надя класно погасила ривок, перш, ніж надійно затиснути шнур своїми тендітними руками, і зупинитив моє падіння.

Зопалу одразу намагаюся реабілітувати себе за невдачу. Знову починаю рухатися по скелі. Але права нога чомусь весь час зіскакує, не тримається на зацепах. Оглядаємо взуття. Так і є, обірвався передній зубець черевика-тріконє. Степан докірливо крутить пальцем біля скроні і киває головою. Останні вісімдесят метрів скельної плити тепер опрацьовує він у зв’язці з Надею, а я із Сергієм тягнемо на собі спорядження....

Втім, заради одного цього краєвиду варто було попотіти. Стоїмо, приголомшені грандіозним видовищем, що розгорнулося довкола, - де ще побачиш таке? Стоїмо, забувши про втому, про розріджене повітря, про рюкзаки за плечима…

 

-9-

 

Перед нами розгорнулася холодна мовчазна вічність: темно-синє небо і яскраво-сліпуча білизна снігів. Довкола, до краю видимості, тіснилися снігові піки і гребені-десятки, сотні вершин. Одні нагадували застиглі хмари, інші – гострі намети, шпилі. Ми зовсім не думали про зворотній, не менш важкий шлях, про небезпеку, що очікувала нас на кожному кроці. Лишень одна мить – мить щастя, захоплення, а в ній ціле життя…

- Яка краса! Ми, гори і небо, - захоплено вихопилося в Наді…

Безліч разів доводилося мені чути і повторювати ці слова після кожного наступного сходження… І ніколи не задумувався, скільки ж сенсу, відтінків криється за ними в устах тих, хто назавжди безнадійно полюбив гори…

Нині все частіше доводиться чути, мовляв, дружби, як такої, не існує, лишень корпоративний інтерес, ділове партнерство… Дурня це все, від якої тхне власною гниллю… Хоча, навіщо судити когось, якщо сьогодні й сам, бодай на мить, засумнівався в тому, хто безліч разів, ризикуючи собою, рятував мене від вірної смерті. Сплеск емоцій, амбіцій, нараз засліпили мене. і вже недобрі думки, відчуття образи - запанувати над здоровим глуздом…

Ех, Степане, Надю, я приїхав сюди не скаржитися, а прощатися з вами, з горами… Нажаль, не складається в мене «жити заради тих, кого люблю». Лікарі ставлять питання руба: «Або операція, або…» Щодо гарантій – жодних… А ціна? Ні, ще раз ні! Навіть за стовідсоткової гарантії – ні й ні! Син – студент, крім дружини – нікого. Знаю, щоб вилікувати мене, вони ладні віддати останнє… Та тільки я з цим, нехай вибачать, не погоджуюся…

Прикро й те, що відчуваю брак сил. і що завтра, до полонини Плісце можу й не дотягнути… Хіба що - конячину в якогось газди вдасться винайняти?.. Зрештою, за будь яких обставин я мушу вклонитися Надиній могилі і покласти біля неї квіти…

 

 

* * *

 

Прокинувся від потоку яскравого світла, що вривалося в кімнату. Намагаюся розплющити очі і тієї ж миті прикриваю їх рукою… Скільки ж це я спав, до того ж одягнений? Ого! Нічого собі поспав! Дев’ята ранку. Втім, який же це ранок?.. Прислухаюся до звуків, що долинають знадвору. Крім того, як на сходах товчеться Чейз, не чутно нічого…

- Гаву-у-у… - подає він нарешті свій голос.

Бр-р, аж мурашки по спині забігали… Дійсно, вовк – не собака… Чому не чути Степана? Невже й він заспав? На нього це щось не схоже…

Не охоче встаю, спускаюся вниз. Неспіхом обходжу дім. Що за чудасія? Таке враження, що ми з Чейзом одні. Нарешті у вітальні на столі помічаю

 

-10-

 

великий, списаний аркуш паперу, на якому привертає увагу моє ім’я, виділене великими літерами: « Юро!» Ага, це до мене. Читаю.

«Вибач, що не розбудив, ти надто солодко спав. Мене терміново викликали в КРС. Щось трапилося в горах. Виручай, залишаю на тебе дім і Чейза… Можливо, затримаюся на два – три тижні…»

Далі йдуть настанови, де тут що й до чого і як цим краще скористатися… В кінці – приписка: «Сподіваюся, ти за будь-яких обставин дочекаєшся мого повернення. Буду вдячний. Степан.»

Почуваюся трохи розгубленим, та, по мірі усвідомлення ситуації, заспокоююся. По суті, мені не звикати. Потрібно братися до справи. Чимчикую на кухню… Угу, ось вона, велика каструля з залишками їжі – це для Чейза.

«Ледь-ледь підігріти і перемішати рукою, тільки щоб була не надто тепла» - пригадую вказівки із записки. Цікаво, як Чейз сприйме мене сьогодні? Виходжу на сходи. Він одразу підбігає до мене, помахує хвостом. Значить все в порядку: проблем зайвих не буде.

- Сидіти, Чейз, сидіти.

Слухається…

- Молодець, Чейз, молодець…

Поруч із собачою будкою – посудина. Перекладаю в неї їжу. Його голова нетерпляче пхається збоку… Відходжу…Тепер його краще не чіпати. Поки Чейз зайнятий сніданком, потрібно подумати й про себе. Готую яєчню, заварюю чай і продумую план своїх наступних дій. В принципі, я планував затриматися в горах на невизначений час, але ж не за таких обставин. Зрештою, якщо не ми обираємо обставини, то обставини обирають нас. Якщо приїхав сюди попрощатися з горами, значить потрібно це зробити… Все частіше ловлю себе на думці, що не в силі побороти бажання бодай востаннє зійти туди, де колись вперше доторкнувся рукою до хмар. Вони пропливали, чіпляючись за вершини, час від часу накриваючи їх. Це було так чудово, так захоплююче,.. а разом з тим,

дивний щем, небажання повертатися туди, вниз, у сіру суєтність буднів і повсякденність людських проблем, за якими не помічаєш плину самого життя, сповненого краси і своєї власної доцільності.

Я знову тут. Все повторюється, от тільки час і сили вже не ті .А як же хочеться бодай ще раз, зійти туди в небесну синь, а потім, хай буде що буде …? Намагаюся забутися, не думати про лихе, та жоден здоровий глузд не в силі вплинути на моє рішення. Врешті-решт, не сидіти ж мені сиднем впродовж усього часу у хаті. Головне, не забути нічого з ліків. Запас чималий, от тільки чи знадобиться він увесь…

Закриваю двері на колодку. Тьху! Мало не забув. Чейз… Він не приховує своїх намірів супроводжувати мене, от тільки я їх аж ніяк не поділяю..

- Чейз! На місце!

Ніби слухає, та тільки-но зачиняю за собою хвіртку, як він одразу зривається і, перемахнувши через паркан, біжить вслід… Нарешті мій терпець уривається, і я заходжу в хлів, з наміром відшукати там хоч щось, придатне

-11-

 

утримати його. В одному з ящиків до рук потрапляє старий, але ще досить міцний шкіряний ремінь.

- Здається, це саме те, що мені потрібно. Чим не нашийник?.. Ну от, тепер будеш сидіти на ланці, допоки не повернуся. Стережи дім і не скавули, сам винен…

Розмірковуючи вголос, віддаляюся від подвір’я. З пагорба сходжу без всяких зусиль, а от далі… З кожним наступним кроком відчуваю, як в грудях наростає печія, дихати стає дедалі важче, врешті-решт, біль у серці змушує зупинитися й згадати про ліки. Потрохи спазм попускає і я поновлюю ходу… Ще кілька зупинок, і лісова дорога виводить мене до вузькоколійки. Проминувши якусь садибу, зупинився біля роздоріжжя. Ліворуч – селище, праворуч – урочище «Став». Повертаю в бік урочища. Головне – не прогавити колибу. Саме там, неподалік від неї, бере початок стежка, що тягнеться під самісіньку вершину. Вкотре перепочиваю. Зиркаю на годинника.





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...