Главная Обратная связь

Дисциплины:






Тим, хто легких шляхів у житті не шукає. 2 страница



Нічого собі.. Майже півтори години мудохаюся, а пройшов не так вже й багато – п’ять тисяч сімсот кроків. Якщо заокруглити – близько трьох кілометрів. Впродовж цього часу сім разів вдавався до ліків, ще частіше – перепочивав. Показник поганий, але не безнадійний… Принаймі, якщо ввести відповідні корективи… Так чи інакше, але сьогодні мушу з’ясувати, настільки можлива реалізація мого задуму і впродовж якого часу. Хай там що, але цю вершину я мушу здолати. Нехай це станеться не одразу – за тиждень, два, та я зроблю це, хоча й не виключаю можливості поразки… Однак, у день вирішального штурму, щоб зі мною не сталося – з маршруту не зійду…

Треба визнати – в житті й спорті я був везунчиком, от тільки не цінував цього. Завжди в усьому хотів бути першим, ніколи не був задоволени собою, аж поки під час тренування не втратив свідомості, а коли в лікарні прийшов до тями, зрозумів, що найцінніше для людини – це її здоров’я та ще здоров’я близьких і дорогих для неї людей. Аж не віриться… До хвороби я міг легко подолати увесь цей маршрут впродовж кількох годин, до тог ж, з вантажем понад тридцять кілограмів за плечима… Натомість, вже пів дня мудохаюся, а тільки на підході до підніжжя гори…

Поки в голові одні думки змінюються іншими, не одразу помічаю, як попереду, поміж дерев, просвічуються контури колиби. Хоча важко тепер назвати руїни, що постали перед очима, колибою… Порубані двері, вивалені вікна, частину даху розібрано…І до того ж ще й ці непристойні написи на стінах… Скільки людей знаходили тут притулок в негоду, і просто – щоб перепочити… І ось… Відчуваю, як у мені щось закипає і щиро зичу: «А щоб вам …!!! » Прощаюся з колибою як з чимось дорогим, безповоротно втраченим зі свого минулого і водночас шукаю очима стежину…

Здається, вона ось там, за молодими смерічками, тільки б не помилитися – надто важко дається кожен крок, до того ж: починається підйом. Потрапивши на стежину, полегшено зітхаю і, в який раз, зупиняюся перепочити. Почуваюся

 

-12-

 

 

препаскудно. Жадібно хапаю ротом повітря, в грудях стискає ніби лещатами. Таке враження, що здіймаюся на семитисячник. Що не крок – то зупинка, кілька кроків поспіль – і серце ладне вискочити з грудей…

Відпочивати намагаюся стоячи, прихилившись спиною об стовбур дерева. Хто зна, чи зможу встати, якщо присяду бодай на хвилину. Мої, колись треновані ноги, наливаються свинцем і мене злегка заносить в різні боки… Поступово по всьому тілі розливається страшенна втома… Та ще й ця немилосердна полуднева спека, від якої мене не можуть захистити навіть розкішні крони буків обабіч стежини.

- Тримайся, Юрію, тримайся, - підбадьорюю самого себе.



На жаль, це мало що допомагає… Піт роз’їдає очі, в роті пересохло.

А знизу доноситься шум швидкоплинної річки Молоди – притоки Лімниці, однієї з найчистіших карпатських рік. Мені б хоча один ковток цієї цілющої водиці. От тільки чомусь паморочиться в голові… Невже це все, на що я спроможний?.. Скільки ж кроків під цю гору я зміг подолати?.. Тьху, що за дурня лізе в голову, коли вже несила навіть ноги відірвати від землі… Коліна самі по собі підгинаються, а я знесилено спускаюся на обочину стежини.

Перед очима все мерехтить, розпливаються колами чорні й жовті плями, а в голові безлад, такий безлад… Що ж зі мною діється?.. Все, на сьогодні фініш. А от завтра? Хоча для мене вже може не бути ні завтра, ні позавтра…

Вкотре, не зважаючи на чималий життєвий і спортивний досвід, що називається «пролетів»… Ех, Степане, даремно ти понадіявся на мене… Найбільша помилка, що я припнув на ланц вівчура. Сам він дав би собі раду, а от в цій ситуації… Хто ж наважиться підступитися до нього, щоб звільнити чи нагодувати?.. Ну, а я – ось тут, ніби лантух з лайном, лежу й не те що рукою чи ногою, навіть пальцем поворухнути невсилі? Обважнілі повіки склеплюються і я провалююся кудись вниз… Ні, швидше сповзаю крутим схилом у безодню...

Швидкість наростає, а я ніяк не можу зупинити падіння . Несподівано відчуваю, як мої руки стискають льодоруб . Звідки льодоруб?.. Звідки сніг?.. Та часу на роздуми нема і я навалююся на нього всім тілом намагаючись загнати його якомога глибше в спресований фірн, щоб зупинити падіння. Нарешті, мені це вдається. і я потрохи приходжу до тями, хоча й не в силі ще розплющити очі: їх ніби зацементувало. Хтозна - куди подівся льодоруб, чому я тут лежу, чому не чути гулу лавини ?.. Натомість, відчуваю п’янкий запах лісу. Потроху починаю розуміти що діється окруж мене…

Ось і зараз, здається, поруч на кущі гойднулася гілка, потім ще раз… Мабуть, пташина….Так і є… Чую, як вона тріпоче крильцями, час від часу повторюючи один і той же нехитрий мотив…

- Господи, якщо мені судилося тут померти, - нехай буде по Твоєму. Та тільки не сьогодні… Благаю, не сьогодні… Даю Тобі слово повернутися сюди в

 

 

-13-

 

найближчий час, а зараз дай мені сили здолати зворотній шлях і хоча б дещицю виправити, принаймі, відіпнути Чейза… Й тоді…

- То чого ж ти поперся з хворим серцем у гори, та ще й благаєш про допомогу? – нараз причулося мені.

- Мабуть марення?.. – перше, що спадає на думку.

І раптом знову:

- Не пар надаремно мізки. Я тебе за язика не тягнув. Якщо сам розпочав діалог зі мною – відповідай, допоки маю терпіння тебе вислуховувати.

Приголомшений, швидше механічно, аніж усвідомлюючи, вичавлюю із себе слова, хоча й ніяк не втямлю, з ким же я розмовляю…

- Чому поперся в гори ?.. Та тому, що саме з ними пов’язана вагома частина мого життя, що й понині кличе мене голосами друзів, вабить синіми далями, наповнюючи сенсом те, чого вже може й не бути. А причина одна – хвороба…

Замовк, намагаючись зібратися з думками. Таке відчуття, що саме зараз кожне сказане мною слово, набуває особливої ваги… Попереду той рубіж, за яким – невідомість…

Війнуло свіжим вітерцем, так, ніби хтось прошепотів на вухо:

- Ну, сміливіше, не вагайся, говори смі-ли-ві-ше…

- Так от, відтоді, як захворів, - продовжую я, - мені й запало в голову: якщо повірю в себе й здолаю цю вершину, на якій мені вже не раз доводилося бувати, то обов’язково видужаю всупереч усім невтішним прогнозам лікарів…

- Як же ти наважився повірити власній вигадці, та ще й спокуситися нею? Чому не подумав, що це тільки плід твоєї хворої уяви? – здивувався хтось невидимо присутній.

- Всі люди, допоки живуть, на щось сподіваються, в щось вірять… Отож і я не захотів позбавляти себе цього права.

- А якщо не вдасться здолати вершини та ще й сам залишишся назавжди тут, в горах, що тоді? - вкотре відлунює чи то наяву, чи то в моїй хворій уяві.

- До чого ж ти в’їдливий, - відповідаю я, не приховуючи роздратування. – Краще вже залишитися назавжди в горах, аніж бути хомутом, ношею на шиї інших – тих, кого любиш.

- Дивна логіка… Втім, людина єдина істота, якій властиво за будь яких обставин виправдовувати свої вчинки, навіть з фатальними наслідками для себе, - мовить голос, в якому уловлюється ледь прихована іронія.

І я поспішно заперечую:

- Так, людині, як істоті мислячій, властиво виправдовувати свої вчинки, та разом з тим і мотивувати їх, надавши їм гуманістичного смислу, за якого самопожертва людини заради інших людей ніколи не була осудною…

- Самопожертва – так, - обриває мене голос-опонент. – Але ж не приховане самогубство від сердечного нападу під час сходження на вершину…

 

 

-14-

 

Від почутого мені стало трохи моторошно. «Невже цей хтось невідомий здогадується про мої справжні наміри, а то й читає мої думки?» – насторожуюся я. В таких ситуаціях, як правило, найефективніший захист – наступ. Отож, відразу роблю словесний випад.

- Як на мою думку, бездіяльність, породжена страхом неминучості смерті, теж не що інше, як різновид самогубства…

Сказане здалося мені недостатньо аргументованим, і я доповнив:

- Хіба ж не відав Ісус Христос, звертаючись до людей зі словами любові, що очікує на нього? Без всякого сумніву – відав. Однак свідомо обрав свою Голгофу, для того щоб дарувати можливість вічного життя іншим…

- Ніби воно й так, однак не зовсім, - причувається поруч насмішкувате. - Він, на відміну від тебе, Бого-людина. І будучи сам безгрішним, звалив на себе всі гріхи людства. А що ти?.. Той, хто не спроможний подолати навіть власної немочі. Чи ж не так?!

- Нехай так, але свого хреста на свою вершину, на свою Голгофу я хочу донести сам… Щоб заслужити право на життя або смерть заради тих, кого люблю тут, на землі… І швидше наважуся кинути виклик долі, аніж перекласти свою ношу на їхні плечі…

Ще не встигаю закінчити останньої фрази, як поруч – ніби зграя пташок, що одночасно спурхнула з дерева – хтось пирскає, заледве стримуючи в собі сміх. Таке враження, що той сміх всюди. Він ніби шелест потривоженого вітром листя, то посилюється, то стихає, то переливається, як по камінні вода… До чого ж той сміх дошкульний, насмішкуватий!

- Де ж ти, хто ти, той, що глузує з мене? Навіщо це робиш? Чому ховаєшся від мене? – намагаюся гукнути, натомість ледве ворушу спраглими губами.

- Не кіпішуй даремно, - знову причувається мені. – Супроти Долі ще не встояв ніхто. Тому будь вдячним, допоки вона терпляче випробовує твоє честолюбство, намагається не помічати твого марнославства й до часу прощає твою гординю. Однак зпам’ятай все почуте і сказане тут, щоб з гідністю прийняти її присуд, коли настане час зустрітися з нею віч на віч. А ще затям – ні одна людина не повинна класти на себе хреста і шукати страждань. Та якщо доля сама покладе на людину хрест, тоді потрібно нести його терпляче, без нарікань і знати, що це благо, яке принесе йому прибуток. Ось тому-то не базікай надаремно, бо ти свого хреста ще й не ніс.

- Як це не ніс? – не приховую свого здивування. – Хіба ж не було в моєму житті здобутків і перемог? Хіба ж не давалися вони мені працею, потом, інколи ризиком для життя?..

- Все воно ніби й так, - заперечив мені таємничий опонент. – Але заради чого всі ці досягнення, кому вони були потрібні, як не тобі ж самому?! Бути першим, кращим, сильнішим… Яка користь від того іншим? Кого твої здобутки ощасливили? Що залишив рідним - синові, дружині? Кубки, медалі, амбіції – тільки й того.

 

-15-

 

Голос затих. Мені захотілося побути самому, забутися… Та в голові відлунює кожне почуте слово і кожне з них потрапляє в ціль, гіркотою правди ранить душу…

Щось подібне мені довелося пережити у Львові, коли задумав продати свої спортивні нагороди, для того щоб хоч трохи підтримати сімейний бюджет. Сподівався, що вдасться відхопити півтори – дві сотні баксів. Отож, вийшов на площу навпроти театру ім. Заньковецької – місце, де завжди тусуються любителі більш доступного мистецтва. Одразу знаходжу те, що мені потрібно. На низеньких розкладних столиках і просто долу лежали викладені чи то нумізматами, чи то перекупниками значки, емблеми різного гатунку і часів. Поруч – бойові та військові нагороди. А ще – спортивні медалі чемпіонатів, не тільки України чи колишнього Радянського Союзу, а й Олімпійських ігор… І все це вартістю від п’ятдесяти до шістдесяти гривень, або, якщо перевести на валюту, десять – п’ятнадцять баксів. Повз, заклопотані своїми справами, проходять люди, час від часу байдуже зиркаючи на те, що для мене завжди було орієнтиром і водночас визнанням вищих досягнень, еталоном характеру, мужності людини. От і залишив… Кубки, медалі, амбіції – тільки й того… Нараз, відчув себе спустошеним… Фізичні навантаження,тренування,суперництво, і все це, заради чого?.. Кому тепер потрібні всі ці здобутки – нумізматам чи синові?..

- Хі-хі-хі… - раптом засміявся я, заледве стримуючи сльози на очах. – Синові… Хе-хе-хе… Та навіщо здалися йому мої цяцьки?!

Вже й сам не розумію, чи то сміюся, чи плачу…

- Та що ж це діється зі мною? Що за галіматья? – вихопилося в мене. – Хто ж ти, врешті-решт, мій прискіпливий опоненте? Плід хворобливої уяви, марення чи сон?.. Якщо припустити, що я розмовляю із самим собою, тоді…

- Перший же лікар-психіатр поставить тобі діагноз – шизофренія, - замість мене завершує думку таємничий голос.

- Факт, - погоджуюся я. – Це дійсно скидається на шизофренію. А якщо, - пропоную іншу версію, - припустити, що це не що інше, як обмін інформацією на підсвідомому рівні…

- …В такому випадку батюшка в церкві винесе тобі вердикт, що тобою керує біс, або ти впав у спокусу, - не забарилася відповідь.

- Що за фігня, з ким же я, врешті-решт, полемізую? – остаточно вривається мені терпець.

- Як з ким? Та сам із собою, - незворушно лунає голос.

І тут мені здалося, що мій «дах» ось-ось поїде.

- Отакої… Виходить, що мій опонент ніхто інший, як я сам, і голос, який я чую, - мій голос?

- А чому би й ні? Твої сумління, совість – вони завжди поруч з тобою і час від часу нагадують тобі про себе.

- Стривай, стривай, - спантеличений, запитую самого себе. – Щодо сумління, то я й справді частенько шпортаюся об нього, а от совість… Чого б це

-16-

 

їй раптом захотілося нагадати про себе? Чомусь до цього часу вона не дошкуляла мені… І ось раптом…

- Ти глибоко помиляєшся. Совість завжди поруч, це те, що ти частенько приховуєш від самого себе, це голос серця твого, але вона надто вихована, щоб нагадувати про себе тим, хто не бажає її чути. Зрештою, і сумління, і совість - лишень відчуття, що дають людям можливість спілкуватися, перш за все зі своїм духовним світом, з тим, кого прагнемо почути самі. Хіба ж не почав ти зі слів: «Господи, якщо мені судилося…»

В голові безлад, такий безлад… То що ж мені тепер робити: слухати докори совісті і займатися самоїдством, покірно очікуючи, допоки з неба гримне, чи?..

Нараз спокій опановує мною, всі голоси, звуки кудись віддаляються і вже ледь-ледь чутно доноситься звідкілясь:

- Раз вирішив нести свого хреста, то неси до кінця і уважно прислухайся до голосу серця свого. Пам’ятай, що в кожній людині вміщуються всі сили Всесвіту, та тільки тобі вирішувати, як розпорядитися своїм життям…

Голос віддаляється, від-да-ля-єть-ся, від-да…ля… І я поринаю в забуття… Хто зна, скільки б це тривало, якби хтось не почав обтирати піт з мого обличчя.

Щось лоскотне, і водночас, жорстке торкалося моєї щоки… Поступово приходжу до тями і розплющую очі. Переді мною – вовча морда, однак, злякатися не встигаю, відчувши на чолі дотик його вологого язика…

Зворотній шлях долаємо разом. Знову зупинки, однак, чуюся значно краще, впевненіше. Ще трохи, і за поворотом розвилка, а там… Нараз вівчур рвонув вперед і я не встигаю його бодай притримати. Назустріч з-за повороту з’явився чоловік.

- Фу, Чейз! Фу! Фу! До мене!

Пізно… Вовк вже поруч з незнайомцем, але не чіпає його, натомість крутнувшись перед ним, повертається до мене, привітно помахуючи хвостом, мовляв, не хвилюйся, своїх не чіпаю. На всякий випадок притримую за холку.

- Доброго вечора! – першим вітається чоловік. – Не хвилюйтеся, ми з Чейзом давні знайомі, навіть вівці пасли на полонині… Щоправда, поруч був його господар – Степан. Перший раз вижу, аби він слухався ще когось попри газду. Чим то ви його причарували?

- Мабуть тим, що залишилися разом на господарці.

- О, ні! Мені не раз доводилося приглядати за ним, якось навіть жив у мене щось зо три дні. Підпускати – підпускав, а їжі не брав. То гордий і відданий звір, він будь -кого слухати не стане.

- Але ж вас, як бачу, теж впізнав і вдоволений від цієї зустрічі…

- Чом би й ні. Ми зі Степаном найближчі сусіди. Моє обійстя за кілометер від його хати. Я йому щодня молоко ношу. Ну, а вас Юрком кличуть, чи ж не так?...

- Так, але…

 

-17-

 

- Не дивуйтеся, я вас одразу пізнав по знимках, які не раз видів у Степана. Він часто розказував про вас, про дуже високі гори, де ви бували, і все бідкався, що не знає, як вам повісти про свою жіночку. Казав, що серце маєте хоре. А нині, ще сонце не зійшло, як коло моєї хати машина стала, а з неї Степан – та й до мене. Попередив, що його кілька тижнів не буде, а ви замість нього на господарці. Тому молоко тепер носитиму для вас. Чейз теж привчений до молока…

- Дуже приємно з нашої зустрічі, але не знаю, як вас величати, - нарешті наважився запитати я чоловіка.

- Перепрошую, цалком забув. Миколом кличут.

- Вибачте, а по батькові?

- Якщо вам на тому стоїть, то Григоровичем, але ліпше кликати як всі люди – Миколом.

- Гаразд, нехай буде по вашому.

- От і добре. Ще’м хотів би вас попросити прислухатися до моєї поради. Не ходіт наразі далеко в гори, до того ж самі. Я бачив, як ви перед полуднем йшли в бік Плісце, але спохопився, що не зауважив, чи поверталися ви, чи ні. Спочатку пішов до господарки – нема. Пес припнений на ланци, скавулит. Я си думаю, аби щось сі не стало, тай відпустив вівчура, а сам – за ним. Але, дєкувати Богу, бачу, що все гаразд. Сподіваюся, що ви вже помаленьку дійдете самі, а я ще мушу помочи онукові маржину з лісу пригнати. Коли смеркне, принесу молоко.

Микола пішов, а за якийсь час я вже порався на кухні, готуючи вечерю для себе і свого чотириногого друга. Не зважаючи на те, що сталося, почуваюся добре. За роботою не помітив, як сонце заховалося за хребтом і на гори впали перші сутінки… Нарешт сів перепочити і попити міцного чаю….

Гримнула хвіртка. Чейз, що лежав поруч, схопився на ноги і нашорошив вуха, та почувши на сходах кроки, заспокоївся, і знову ліг. «Мабуть, дід Микола» - здогадався я.

- Ось вам молоко, а ось це – узвар, - заговорив він одразу від порогу.

- Що за узвар, навіщо? – здивовано запитую його.

- То є травовий напій з чотирьох складників: сухоцвіту, сиренії сивої, пустирника п’ятилистного і первоцвіту. Якщо хочете здойнятися на вершину, то спочатку мусите звикнути до ходи по горах, бо на тих пігулках ви далеко не залізете. Тому не варто ризикувати надаремно, бо знаю, що таке хоре серце. Сам переніс тєжкий інфаркт, мав страшну задуху, аж допоки не почав лікуватися травами. А теперка чуюсі добре, навіть влітку пастушу на полонинах разом з молодими вівчарями, хоча за рік уже буде вісімдесятка…

- Дякую, пане Миколо, дякую. Гадаєте, що це мені допоможе?

Старий посміхнувся.

- Що вам відповісти?.. Я хоч і Миколай, але не чудотворець, та знаю багато випадків, коли людина сама може себе і занапастити, і вилікувати. Так сталося, що я знаюся на травах. Одним вони допомагають більше, другим – менше, та гірше не буває нікому. Сподіваюся, за три-чотири дні ви самі відчуєте, чи варто

-18-

 

їх вживати, чи ні. Тільки перед вживанням не забудьте трохи підігріти і пийте не більше трьох ковтків. Бажано натще зранку і ввечері – перед сном.

- Та чого ж це ми стоїмо, - спохватився. – Прошу до столу, складіть компанію

- Даруйте, після шостої вечора намагаюся не перевантажувати шлунок.

- Та хоча б чаю з бергамотом, - наполягаю я.

- Гаразд, сподіваюся, що горнятко чаю задля товариства не зашкодить, - погоджується Микола.

Вже за столом, смакуючи запашним чаєм, наважуюся запитатися:

- Пане Миколо, а з чого ви вирішили, що я конче хочу зійти на вершину?

- То не тєжко відгадати. Очі ваші. Очі… Так сі дивлєт на вершини люди, які безнадійно закохані в гори. Не кожен може чути голос гір, але ті, кому це дано – йдуть до мети, поки стане сил. Такою була і наша дохторка. Ходила в гори, збирала трави, зналася з мольфарами, знахарями, радилася з людьми. Поважєли її дуже, поважєли… - замовк, пригадуючи щось своє.

Нарешті я порушую мовчанку.

- А як і де навчилися знахарства ви?

- Який там з мене знахар, - махнув рукою Микола. – Хоча, з іншого боку, в горах що не газда – то травник або знахар. Особливо взимку, коли снігу по самісінькі вуха навіє. До лікарні не дібратися, а недуга не питає, коли й до кого їй сі вчепити. В моїй родині всі зналися на травах… І чоловіки, і жінки. А дідо й тато вміли ще й гадє замовлєти. Ось так, попри них, та й собі дечому навчився… А зараз дякую за чай і най вам пан Біг допомагає… Тільки не спішіт все робити нараз. Спочатку спробуйте зійти на Молоду. Вона троха нижча, але разом з тим і крутіша. Одразу за хатою до самісінької вершини тягнеться стара штрика. Почуєтеся зле, відразу повертайтеся, з хоробою не жартуйте. На діл завше спуститися легше. Самі не йдіт, беріт вівчура. То мудрий звір. Добро пам’ятає, коби так усі люди могли…

Микола пішов. За вікном запала глухотна ніч. Чую, як на сходах ще якийсь час товчеться Чейз. Підіймаюся сходами до себе і довго стою перед вікном, споглядаючи зоряне небо. Вперше шкодую, що не навчений жодної молитви, хоча й ніколи не вважав себе атеїстом. Більше того, з дитячих літ був переконаний, що Земля, як і люди, - жива і в неї є душа, як і у всьому, що нас оточує.

Та сьогодні мені здалося, що є ще щось, значно вище за саму природу, близьке до неї, однак, аж ніяк не тотожне їй…

Прислухаюся в передчутті продовження чогось таємничого, надзвичайного… Натомість мене огортає тиша… Ще якийсь час вслухаюся в ніч… Тиша, ти-ша…

***

Вже третій тиждень, прислухаючись до порад Миколи, п’ю узвари з цілющих трав і день за днем штурмую Молоду. Цілковитої залежності від ліків поки що позбутися не вдається, та, попри все, зміни відчутні. Взяти хоча б

-19-

 

вчорашній день – лишень двічі вдавався до пігулок і якби не злива з потоками води, що перетнули шлях, і блискавиці – мені вдалося б зійти на вершину. На жаль, довелося відступити…

Потрібно визнати – з Чейзом чуюся впевненіше. Дивуюся, як він вчасно схопив мене за, вітрівку, коли я гепнувся на спину й замало не сповз у потік… Він майже увесь час поруч зі мною, за винятком деяких моментів…

Ось і зараз Чейз за кілька кроків попереду мене. Цікаво, чи все повториться, як і в попередні рази?.. Чому він несподівано кудись зникає, а потім, хвилин через десять – п’ятнадцять, з’являється невідомо звідки і вже від мене – ані на крок? Отож, уважно спостерігаю за ним, намагаючись чогось не прогавити в його поведінці. Можливо, сьогодні він не має наміру покидати мене? Більше того, Чейз відбіг трохи вперед і зупинився в очікуванні… От і добре. Навіщо зайві клопоти?

- Молодець, Чейз, молодець, - підхвалюю його і нахиляюся, щоб зірвати кілька чорних ягід, яких чимало висипало обабіч стежки. Крупні соковиті чорниці аж тануть в роті… підвожуся і…

Тьху!.. Це ж треба, щоб так надурити мене!.. Куди ж ти знову подівся? Ні, брате-вовчику, цього разу я дочекаюся на тебе тут, допоки сам не прибіжиш з повиною… Надто вже цікаво мені, звідки ж ти виринеш?.. Тим часом глипаю на годинника, прикидаючи за часом пройдений шлях.

Ого! На такий результат я й не сподівався. Вийшли о шостій ранку, а зараз – тільки половина десятої… Якщо врахувати, що до вершини залишилося метрів чотириста, то є шанс ще до полудня не тільки зійти на вершину, а й повернутися назад…

Збоку в корчах щось зашаруділо. Озираюся… Ну й ну! Знову, сіроманцю, ти перехитрував мене!.. Чомусь не припускався думки, що в тебе, теж, можуть бути свої таємниці… Що ж, ходімо!

Чейз знову займає місце за кілька кроків попереду мене. Тепер уже немає потреби спостерігати за ним…

Рухаємося не поспішаючи, проте й без зупинок. Відповідно, хороший настрій не покидає мене. Ще б пак, скоро вершина, а я й не думаю про пігулки… «Хе-хе-хе, - мимоволі подумки засміявся я. – Таки мудрий чолов’яга Микола… Як же він мене делікатно підколов, коли на його запитання про моє самопочуття після вживання його узварів я не подумав і ляпнув!..»

- Все так, як ви й казали. Узвари мені не шкодять, та нітрати здаються надійнішими, бо відчуваю Їхню дію майже одразу…

Він помовчав… А потім спокійно, з хитруватим прищуром очей, повів мені, зважуючи кожне слово:

- Якось Ісус Христос, спостерігаючи, як люди втрачєють віру і від того все більше й більше починають хоріти, надумав знову прийти на Землю і допомогти стражденним. Під виглядом дохтора він влаштувався в поліклініку. Першого ж дня до нього ввезли в пересувному кріслі паралізованого пацієнта. «Хорий, - запитує Ісус Христос, - ти хочеш виздоровіти?» - «Хочу» - відповідає хорий.

-20-

 

«Тоді вставай і йди!» - Хорий встав і вийшов у коридор. Там його одразу запитали про те, як приймає новий лікар. – «Як завжди всі лікарі, - відповів виздоровілий. – Навіть не оглянув мене…»

Цікаво, чи він сам це придумав, чи вже десь чув цей прикол? Та як би там не було, його суть дійшла до мене тільки сьогодні…

Тим часом дерева попереду поріділи, і крізь них, просвічувалася полонина і покручена стежина, що тягнеться вгору, туди, де видніється нагромадження величезних кам’яних брил… Це – вершина. Що не крок, тим величніша панорама гір постає перед очима… Радість збудження охоплює мене. Таке враження, ніби підкоряю якщо не Еверест, то принаймі Ельбрус. Хмари, гнані сильними поривами вітру, проносяться низько, над самісінькими маківками гір, посилюючи ці відчуття. Навпроти, розділені перемичкою, проглядаються вершина Яйко, праворуч – хребет Аршиця…

- Ого-го-го, - емоції переповнюють мене.

Комусь все це здалося б смішним, тільки не мені… Можливо, колись би й справді посміявся над цим, та тільки не сьогодні, не тепер… Що ж, нехай це не така вже й велика перемога, нехай незначна, а все ж таки моя… Моя перша перемога після довготривалої недуги… Стою, занімілий у безмовному захопленні. Чейз – і той непорушно завмер поруч. Таке враження, що й він відчуває мій внутрішній стан, ту напругу, яку переживаю я.

Зворотній шлях долаємо швидко. Місцями не сходжу, а збігаю вниз, як

зазвичай чинять альпіністи, якщо схили не таять в собі небезпеки і тільки внизу, майже біля самої хати Степана, вдаюся до пігулок. Відчуваю, що тепер готовий не тільки зійти на полонину Плісце, а й на саму вершину, хоча вона майже на півкілометра вища за Молоду, та й маршрут протяжніший замало не вдвічі. А поки що п’ю молоко і обмірковую подальший хід подій. Біля мене після після вечері, вже за звичкою, примостився Чейз. Тим часом, як і вчора, небо на очах затягує хмарами і на шибах з’являються перші краплини дощу. Не встигаю навіть подумати, як добре, що ми вклалися до полудня повернутися, як дика вакханалія потоками води у супроводі блискавиць і громів’я розгулялася надворі. Сценарій, який пропонує природа, мене доста турбує, оскільки, загрожує розтягнутися на невизначений час. Завтра потрібно будь що, як і сьогодні, вкластися в один із міждощових проміжків

- Що будемо робити, сіроманцю? - Звертаюся до Чейза, аби хоч трохи зняти напругу, і продовжую. - За день-два повернеться твій господар і мій побратим, а я ще тільки на висхідних позиціях щодо втілення свого задуму. Потрібнопоспішати, часу обмаль, а обтяжувати своїми проблемами інших не хочу. Отож, відкладати дальше нікуди - завтра вирішальний штурм. Сподіваюся, ти підтримаєш мене, еге-ж? Вівчур уважно слухає. Хто зна, що він уловив у моїй інтонації, однак, сідає навпроти і кладе голову на коліна.

- До чого ж зворушливо, брате-вовчику. На жаль, ти хоч і спроможний відчути настрій людини, однак тобі не дано зрозуміти ані її думок, ані вчинків, тим паче, - душі. На жаль, твої умовно набуті рефлекси спрямовані на сприйняття

-21-

 

мінімуму команд і максимуму відданості, Чейзе. - Почувши свою кличку, він підхоплюється на ноги і запитливо поглядає на мене в очікуванні команди. Ну от, що й потрібно було довести - закінчую думку і ласкаво куйовджу його шию. - А тепер, мій четвероногий друже, виходячи із ситуації, потрібно ретельно зважити всі наші наступні дії…

Ще й досі не виходить моя недавня спроба зійти одному на полонину Плісце. Спасибі старому Миколі й тобі, вовчику, а можливо, й ще комусь…

Гм, справді, буває ж таке, хотів би - не вигадаєш. Мимоволі моє обличчя розпливається усмішкою. По скільки ж нам виповнилося тоді? Угу, все вірно. Мені й Степанові по сімнадцять - ми студенти другого курсу механічного технікуму. Сергій і Петро - на рік молодші. Вони навчалися в нафтовому технікумі. І тільки Борису Кисленку, студентові педінституту - виповнилося двадцять. Серед нас він був за старшого не тільки за віком, а й за авторитетом. Як-не-як, а на лацкані його піджака красувався невеликий круглий значок із зображенням двоголової вершини Ельбруса й льодоруба з написом «Альпініст СРСР». Всі ми проживали в одному з нових житлових масивів Дрогобича, неподалік швейної фабрики. Здається, це був кінець березня тисяча дев’ятсот шістдесять п’ятого року.

Як ніколи, рано в свої права вступала весна. І це було так незвично…

В даличені, з вікон багатоповерхівок виднілися гори, що перегородили собою горизонт. На їхніх вершинах ще висріблювали білизною снігові поля, а в передгір’ї ось-ось зацвітуть сади. Все це до якоїсь міри асоціювалося з оповідями Бориса про Кавказ, про високі захмарені гори з вічними снігами і льодовиками, які йому не тільки випала можливість зріти, а й підкоряти в когорті мужніх і відважних людей-альпіністів, що знали справжню ціну чоловічої дружби. Врешті-решт, ми всі, що називається, захворіли горами, хоча й уявити собі не могли, не те що таке 5 , тим паче, 7 тисяч метрів над рівнем моря, а й що таке 2 тисячі. Тому коли Борис похвалився, що вже тричі, та ще й узимку, побував на найвищій вершині Карпат, Говерлі, - він одразу став нашим безперечним лідером. Втім, понти понтами, а за базар потрібно відповідати. Отож, після довгих вмовлянь, Борис таки погодився очолити експедицію на ту саму Говерлу, про яку нам стільки розповідав. Добиралися приміськими потягами до Стрия, Франківська, Ворохти. Там переночували на якійсь туристичній базі. А вже на світанку п’ятеро вар’ятів, зав’ючених рюкзаками з прив’язаними поверх лижами, пробиралися манівцями в бік Говерли.





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...