Главная Обратная связь

Дисциплины:






Тим, хто легких шляхів у житті не шукає. 3 страница



- Головне - уникнути зустрічі з лісниками і представниками контрольно-рятівної служби - попередив Борис.

Що це за служба, нас зовсім не цікавило, а лісники - й того більше, однак, якщо Борис сказав - жодних заперечень. Настрій був пречудовий, гірські краєвиди перевершили всі наші сподівання.

На жаль, важко згадати тепер, скільки минуло часу, коли ми досягнули першої кромки снігу. Поступово захоплення спадало, особливо коли довелося, змінюючи одне одного, топтати шлях до вершини. І все ж таки ми відчували себе

-22-

замало не першопрохідцями, а Борис зі своїм значком, якого він тепер пришпилив на груди, й тим паче. До того ж три підкорені вершини не якоїсь там Говерли, а Кавказу - це не будь-що… Треба визнати, маршрут на найвищу вершину Карпат він таки знав, і невдовзі ми досягли бажаної мети. І скільки б не було у нас в майбутньому гір і підкорених вершин, та це перше враження закарбувалося в пам’яті назавжди. Ми обіймалися, кричали «ура», співали щось про країну, де так багато лісів, полів і рік, і де так вільно дихає людина…

Можливо, все було б добре, якби нашому лідеру не забагнулося ще більше вразити нас, і йому не спало на думку, поділитися з нами своїм спортивним досвідом. Пізніше, після цих подій, він щоросердечно признається, що до того дня, йому й самому ніколи ще не доводилося долати снігових карнизів, що нависають над маківками вершин, а тоді, для повного екстріму, йому, що називається, стрілило в голову: «А якщо…» Поправді, ми завагалися, мабуть тому, що не мали такого досвіду.

- Ну, якщо вам боязко, тоді про справжні гори і не мрійте, - з погордою поглянув Борис на нас і зневажливо сплюнув крізь зуби під ноги.

Аргумент подіяв на всіх безвідмовно, а коли він ще й витягнув зі свого рюкзака новісіньку сорокаметрову вірьовку, репшнурові в’язки, страховочні карабіни і навіть снігову лопату, впевненість повернулася до нас. Зо всього видать, ця безглузда ідея запала йому в голову ще вдома. Та, якби там не було, - вона спрацювала.

І ось ми вже рухаємось єдиною зв’язкою з п’яти чоловік, обгинаючи вершину із західного боку під нависаючий сніговий карниз. Вже під самим карнизом нам стало не по собі, однак і далі вдавали із себе крутих пацанів. Вкотре змінюючи один одного, заходилися прорізати сніговою лопатою прохід через потужний сніговий пласт. Захоплені роботою, навіть не зрозуміли, що ж сталося… Несподівано щось глухо гепнуло за нашими спинами і посунулося вниз, затягуючи нас у сніговий вир.

Ніхто не встиг навіть злякатися. Все тривало менше хвилини, а потім наступила цілковита тиша і суцільна біла каша перед очима. Сніг набився під одяг, у вуха, рот, навіть у ніс. Намагаюся поворушити руками - жодного шансу. Ось тоді-то мене й охопив тупий жах. На щастя, намагаючись звільнитися зі снігового полону, відчув, що мої ноги рухаються не зустрічаючи опору.



Нарешті до мене дійшло, що мене привалило не всього, а тільки до половини, до того ж, під незначним кутом головою донизу. Це додає мені сили, і я починаю вишпортуватися з-під снігу… Маневр мені таки вдався. Поруч - нікого… Перша думка - бігти, кликати на допомогу… Я скочив на ноги, та щось не пускає. Не відразу второпав що це кінцівка вірьовки, до якої був прищеплений карабіном. Значить - Степан поруч?.. Щосили тягну мотузку, і йду за нею, допоки вона піддається мені, а ось тут її щось не пускає. Розгрібаю руками сніг і майже одразу натрапляю на ногу. Починаю тягнути, однак потрібно ще трохи розгребти.

Врешті-решт спільними зусиллями із снігового полону вдається звільнитися Степану. Потім по шнуру знаходимо інших. Все це зайняло добру

-23-

 

годину, а може й більше часу. Останнім витягуємо Бориса. Він перелякано витріщує очі, жадібно хапаючи ротом повітря. До нього все ще не доходить, що цього разу біда оминула нас. Не кожному вдається з’їхати верхи на лавині. Саме це і врятувало нас. Шкода тільки що ні наплічників, ні лиж нам так і не вдалося відшукати. А ще за якийсь час на допомогу прийшла група гірських туристів, які випадково помітили нас під карнизом й одразу зрозуміли, що трапилося…

- Хе-хе-хе, от не нормальні, - мимоволі вихопилося в мене.

- Гав-гав, - подав і собі голос Чейз.

- Ти чого це втішився, бач знайшовся розумник, - здивовано глипаю на нього, не одразу второпавши, що його насправді насторожило щось інше, а не мій недоречний сміх.

Тільки тоді, коли він вискочив надвір, нарешті докумекав, що до нас гості, вірніше гість. Хто саме - неважко здогадатися. Виходжу назустріч. Від хвіртки в гумаках і дощовику поважно йде старий Микола. Хоча дощ і перейшов - небо все ще захмарене. Вітаємося, запрошую в дім. Поки він роздягається, ставить на стіл слоїк з молоком та ще якийсь пакунок - підсовую йому стільця.

- О, ви сьогодні як сонечко сяєте, - з посмішкою звертається до мене. - Признавайтеся, мабуть таки здолали Молоду, чи ж не так?

- Так, пане Миколо, так. А тому хочу подякувати вам і за мудрі ваші поради й узвари. Разом з тим прошу вибачити, що було засумнівався у їхніх цілющих властивостях. Так, сьогодні я зійшов на Молоду, й тільки раз вдався до пігулок. І все це завдячуючи вам…

- Юрію, - перебив сплеск моїх емоцій Микола. - Я тільки тішуся з того, що сталося з тобою на моїх очах. Нехай вам і надалі допомагає пан Біг. Бо хороба - то не жорстокість вищих сил, а підказка, урок, аби людина зрозуміла і виправила свою помилку сама, оскільки вона істота духовна і все що чинить - зарахується їй…

- Згідний, пане Миколо, хоча до церкви, на жаль, не заглядаю, та й молитов не знаю.

- То пусте, Юрію, я й сам не дуже ревний парафіянин, а найщирішою молитвою вважаю щиру розмову з Богом. Нехай подумки, під час відпочинку чи праці , але щиру. Часом мені здається, що Богу й не потрібні ні слабкі послушники, ні фанати. Йому потрібні помічники і такими ми стаємо, коли проростаємо духом, бо все, що з нами відбувається, - лишень зворотна сторона того, що ми робимо. - Микола замовк, відсутнім поглядом втупившись у вікно.

Мовчу і я, намагаючись вникнути в сказане Миколою. В кожному його слові вчувається глибокий зміст, життєва мудрість. Нараз здалося, що я вже десь це чув, от тільки де й коли? І тут як проблиск - та в горах же й чув, коли намагався зійти на полонину Плісце, до Надиної могили. Хоча й досі не певен, чи то було в сні, чи в стані марення. Скільки разів по тому я намагався поновити той діалог, однак таємничий голос так і не відгукнувся, ніби його ніколи й не було. Непомітно кидало погляд в бік Миколи. Нарешті наважуюся порушити мовчанку.

-24-

 

- Завтра хочу зійти на полонину Плісце.

- Я чекав, що ви мені те скажете, та вирішувати вам, я хіба що можу скласти компанію…

- Я вдячний, справді вдячний, але хочу зробити це сам, ну, хіба що Чейзу не відмовлю.

- Розумію вас, і, мабуть, вчинив би так само… І все-таки, в разі чого, не ризикуйте.

- Гаразд, і ви надаремно не хвилюйтеся, якщо мені доведеться заночувати в горах. Самі бачите - погода мінлива.

- Хочете брати з собою намет?

- Ні, крім куртки й продуктів - нічого зайвого. Ночуватиму в якійсь з колиб, - ділюся своїми намірами з Миколою.

- Краще на полонині. Там нікого зараз немає, тай дров заготовлених доста, - радить Микола, а потім продовжує. – Ще’м хтів вас дещо поспитати, але даруйте, як щось не так, - мнеться він.

- Чому ж, питайте, якщо зможу, чому ж не відповісти, - заохочую його.

- Знаєш, Юро, стільки себе пам’ятаю, все моє життя пов’язано з цими горами, де я народився, і відтоді нігдеінде не хочу ані жити, ані померти. Я навіть мову їхню розумію і в разі чого не тілко можу застерегти когось від небезпеки, а й порятувати, прийти на поміч. І хоча від біди ніхто не застрахований, та навіщо її шукати там, де немає нікого й нічого, крім вічної мерзлоти, де навіть повітря не вистачає, щоб жити…

Він замовк в терплячому очікуванні на мою відповідь. Я мовчу теж, не в змозі знайти потрібні слова, здатні відтворити те, що діється в душі… Мовчання затягнулося, й тоді він знову заговорив.

- Вибачайте, мабуть, сказав щось не те?

- Чому ж, сказано те, що сказано, от тільки що відповісти не знаю, - заледве витискую із себе слова. - Я живописець, майже всі свої твори присвятив Карпатам. Та ті гори, де мені доводилось бувати, значно вищі за Карпати, і в кілька разів перевищують Говерлу. Вічно білосніжні вершини настільки контрастують із синявою неба, що воно видається замало не чорним, і водночас насиченим космічними фарбами, казковими видіннями і міражами. Нажаль, емоційне піднесення, збудження горами, так і не вдалося мені виплеснути на полотні, та й не тільки мені. Єдиний художник, який зумів оволодіти цими почуттями, підкорити їх собі, щоб передати на полотні, - Микола Реріх. Словами поета Тютчева…

 

Не те, що бачиться, природа,

Це не краси бездушний лик –

У ній душа, у ній свобода,

У ній любов, і біль і крик…

Тиша заповнює кухню. Хто зна, скільки б вона тривала, якби Микола не зиркнув у бік, де тіктакав на стіні годинник.

-25-

 

На жаль, мені час іти, та й вам до завтра потрібно відпочити, - озвався він і продовжив. – Здається, я тільки тепер, на схилі літ, починаю дещо розуміти, над чим ніколи до цього не задумувався…

 

 

* * *

 

Відпровадивши Миколу, підіймаюся до горішньої кімнати. приліг на канапу. Втома дня дається знати. Потрібно набратися сил для завтрашнього сходження, та думати про це не хочеться. Натомість, мучить відчуття провини перед дружиною, сином. Хоча вони й знають про причину моєї затримки. Благо – мобільник став звичним атрибутом, однак він неспроможний замінити людської турботи одне про одного. Відчуваю, як хвилюються, вдома дружина, син з нетерпінням очікуючи на моє повернення. Здавалося, тільки б тішитися, натомість, мене не полишає відчуття провини перед ними і водночас, невпевненості стосовно того що задумав вчинити. До того ж, все те , що трапилося зі мною під час першої злощасної спроби зійти на вершину, весь час непокоїть мене своєю невизначеністю, і водночас, будь-які намагання поновити, продовжити діалог зі своїм таємничим опонентом зазнають невдачі. Таке враження, що хтось терпляче спостерігає за кожним моїм кроком, надаючи право самому прийняти рішення. От тільки яке? Якщо все це - самонавіювання, психоз – тоді все зрозуміло. Потрібно заспокоїтись і взяти себе в руки. А якщо?.. Тоді потрібно набратися мужності і, принаймні, зійти на вершину, щоб врешті – решт відкинути всі сумніви і продовжувати жити , або… Краще б не було цього «або»… Мабуть і справді, людина – єдина істота, що вміє виправдовувати свої вчинки, бодай зміною ситуації…

От тільки як виправдатися перед рідними, перед Степаном, якщо мені, швидше всього, доведеться залишитися в горах назавжди?.. Як там у Біблії? «Віддай кесарю кесареве, а Богу – Боже»… Платити потрібно за все. Потягнувся було за Біблією, що лежала на столику неподалік, але передумав. Відтоді, як побачив її на стелажі серед інших книжок – не раз заглиблювався в неї. Є над чим подумати, поміркувати… Недаремно називають її Книгою Книг, Книгою символів… Вперше роздивився себе як рентген, зсередини, і злякався своєї наготи…

Мабуть, у кожного з нас є темна сторона, якої ми соромимося, тому краще затратити час на пошуки хорошого в людях, аніж тішити себе думкою, що ти не гірший за інших…Відчуваю, як всередині мене наростає відчуття провини перед Степаном.Чи зрозуміє він мій вчинок чи вибачить?.. Степан ніколи не любив патякати про порядність,чесність, а просто чинив по совісті, за велінням серця.Так було й тоді,коли ми вперше зустрілися на вступних екзаменах. Він впевнено виконав своє завдання з математики і вже хотів, було, здати свій варіант і залишити аудиторію – кинув погляд на мене. Побачив моє розгублене обличчя – і зрозумів усе… Я навіть забув йому подякувати… Більше того, він

-26-

 

перший поздоровив мене із зарахуванням, відшукавши моє прізвище у списках щасливчиків.

- Ну що ж, вітаю! До речі, я Степан, і першим, простягнув руку.

- Юрій, - відповів йому обмінюючись потиском.

Ще більше втішилися, коли довідалися, що проживаємо в одному мікрорайоні міста, та ще й в одній висотці, тільки в різних під’їздах. Він, так само як і я, приїхав з периферії і жив у старшого брата, я – у старшої сестри. Він з Львівщини, я – з Донеччини. Після вступних іспитів він поїхав додому – потішити радісною звісткою батьків, а я залишився в Дрогобичі…

Можливо, все склалося б не так, якби не моя нетерплячка познайомитися з містом… Тоді-то я вперше довідався, що крім рідної мови, якої навчався в школі і якою спілкувався з односельцями, існує ще й міська лексика, за допомогою якої легко розпізнати заїжджого провінціала…

- Ей, кореш, в тебе знайдеться пару копійок?

Не відразу второпав, що це до мене, проте слово «кореш» мені сподобалося, і я подумав тоді – а чому би й не допомогти, коли тебе просять? Та коли через годину – півтора знову наштовхнувся на нього і він безпардонно звернувся до мене ще за п’ятдесятьма копійками,- не втримався.

- Вибач, але ж я ще не працюю і машинки такої не маю, щоб друкувала гроші.

Він витріщується на мене й, цвиркнувши крізь зуби, витискує з прихованою погрозою в голосі:

- А ти борзий! Дивися, на тичку не нарвися. Врубався?!

Тоді я так і не «врубався», хоча й відчув небезпеку. А слід було…

Однак поступово, що не день, почав не тільки засвоювати, а й поповнювати свій лексичний словник, аби не виглядати: байгаром, лохом, селюхом у великому місті. Ще більше змінився мій світогляд, коли несподівано збагнув, що місто – це велика кам’яна пустеля, населена байдужими людьми-роботами, яким ні до кого немає жодного діла і які заклопотані виключно власними справами й проблемами. Не те, що в маленькому селищі, де всі люди знають одне одного і завжди готові зарадити, допомогти. Ніхто не пройде байдуже, навіть коли ти цього й сам не просиш. Досить побачити, що назріває між підлітками конфлікт, одразу хтось, тай втрутиться: «Ану, чого як півні зчепилися, що вам від нього потрібно?!» Цього в місті не було… Натомість, саме в місті дізнався, що в той радянський період, коли в школах нам вдовблювали в голови, що вашій країні людина людині – друг, товариш і брат, були ще й некороновані королі вулиць, міст, словом, вся та шушера, що й тепер, хіба що під іншим соусом.

Майже кожен «порядний» пацан належав до якогось кодляка чи то шобла, чи щось подібне до того. Оскільки я був сам по собі, рано чи пізно це грозило опинитися з ними віч на віч. Отож, чи то башлями, чи то манами, а ділитися довелося. Для більшого переконання отримав кілька «тичок» в око й ніс. Саме

 

-27-

 

так і відбулося моє знайомство з Процьом, - вулична кличка. Він же «люб’язно» допоміг обмити кров, що дзюркотіла з мого носа, й простягнув руку:

- Тримай краба, віднині ти – мій кореш. Як щось – звертайся до мене, або скажи, що ти мій корефан, і тебе пальцем ніхто не зачепить…

І хоча мене, крім нього, ніхто й не чіпав, довелося потиснути його спітнілу слизьку руку. До чого ж я був наївний. Сподівався, що більше з ним не зустрінуся. Намагався більше сидіти вдома, читати і не витикатися далі подвір’я, та початок навчального року нагадав, що я – студент механічного технікуму. Зустріч зі Степаном, навчання поступово відтіснили неприємні спогади про Проця. Та, випадково почувши його кличку в розмові з кимось із однокурсників, сказав, що знаю його, ми з ним кореші…

- Все ясно. Таких корешів у нього хоч греблю гати. Ханига він останній, понтер. Тільки те й робить, що копійки та рублі у студентів шкаляє…

Все ж даремно сподівався я, що пронесе і більше не доведеться мені з ним зустрітись. Жаль, що не завжди буває так, як би нам того хотілося…

Того дня отримав свою першу стипендію. Степан ще затримався на тренуваннях, а я поспішив додому. І тут мене погукали. Одразу пізнав і Проця, і його свиту. Бачу, як вони зупинили ще кількох «корешів», «по-братськи» поділившись їхніми стипендіями. Діватися було нікуди. Від страху заледве тримався на ногах. А руки тряслися так, що збоку хіхікнули: «От жмотяра, аж руки трусяться!»

Але чим далі в ліс – тим більше дров. Скоро стипендії забракло, щоб ділитися з «братвою», а зустрічі ставали дедалі частішими. Довелося час від часу звертатися за «позикою» до кишень чоловіка моєї сестри, допоки не почув розмови, що відбулася між молодим подружжям.

- Валю, - донісся з кухні голос швагра, - ти в мене, бува, не вибрала дрібних грошей з кишені? Кинувся платити за проїзд – а в мене ані копійки…

- Ти здурів, чи що? Чого б це я лазила в тебе по кишенях? Та ти й сам знаєш, де лежать наші збереження. Сам кладеш – сам береш. Я ж тебе не контролюю.

- А Юрко? Можливо, у нього якісь проблеми, і він соромиться попросити…

- Навіть не думай. Юра швидше дозволить собі руку відтяти, ніж взяти бодай щось без дозволу.

- Вибач… Можливо, й справді хтось на роботі в роздягалці по кишенях шастає…

Від почутого мені стало страшенно соромно, от і поділився своїми бідами зі Степаном.

- Все! Нехай б’ють, що хочуть зі мною роблять, але жодної копійки більше не дам! – випалив я.

- Правильно. Як щось - буду поруч, - підтримав Степан.

Довго чекати не довелося. Дісталося обом Я впав духом, а Степана це тільки завело.

- Слухай, давай займатися боксом, - запропонував він. – Ти знаєш на четвертому курсі Красулю Сашка?

 

-28-

 

- Ну то й що?

- Як «що»? Він кандидат в майстри спорту, тренує групу пацанів у «Спартаку»…

Ось так і почали займатися спочатку боксом. А тут донеслися чутки, що Проця посадили за хуліганство. Дихати стало легше. Ніхто нас більше не зачіпав, а ми займалися боксом і непомітно закінчували другий курс.

…Минуло півтора року. Того вечора я провів до автобуса Степана – він кожної суботи їздив додому. Коли автобус зник за поворотом, вирішив непоспіхом пройтися вулицями вечірнього міста. Піднявся в центр, до міської ратуші. Випив у «Сніжинці» коктейль й посунувся додому. І тут…

- Привіт, кореш! Скільки літ, скільки зим! Ти чо, не радий бачити?

Від цього голосу мене знову пройняли дрижаки, а ноги стали ватяними. А він продовжив:

- Чув, мабуть? По двісті шостій сидів. Одного фраєра саданув сажалом в жопу. Вже два дні як вийшов. Шукаю, з ким би відмітити. А тут, бачу, знайомий кент іде… Загордився, не помічає… Та ти не бзди. Не в падло, я тебе не зачеплю. Є базар, давай краще відійдемо в сторону…

Проць бере мене пальцями за ґудзика сорочки і тягне за собою в темний крізьний під’їзд. На виході залишаються ті двоє, що були з ним… Відчуваю, що серце ось-ось вискочить із грудей. А він далі своє:

- Харош, хто старе пом’яне – тому око геть. Так от, я на мєлі, пошаруди по кишенях, може щось знайдеться по старій дружбі…

В мене з собою була майже вся стипендія, і я було рухнувся, щоб віддати її Процю. Та нараз образа, злість переповнили мене. Скільки ж можна дозволяти цій гниді доїти себе?..

Удар правою в сонячне сплетіння і одночасний класичний аперкот лівою відкинув «Проця» на стіну, по якій він сповз, безпорадно скрутившись на бетонній долівці.

Долаючи страх, повертаюся і йду до тих, що біля входу.

- Вам також позичити? – заледве стримую тремтіння в голосі.

- Та ні, ми нічого… Це ваш базар, - белькочуть ті, вступаючись з дороги.

Відтоді ніколи не боявся дивитися небезпеці у вічі. А потім, по – тім… Очі злипаються і я лечу, ле – чу…

* * *

Прокинувся аж під ранок. Дивлюся на годинника. Ого! П’ята ранку. Як же так? Навіть не роздягнувся… Встаю. Заправляю ліжко і визираю у вікно. Зо всього видно – бути грозі. Отож, допоки почне квасити, потрібно встигнути зійти бодай на полонину, а вже там діяти згідно обставин. Все необхідне зібрано ще звечора. Залишається переодягнутися і нагодувати Чейза…

Допоки Чейз жадібно чавкає, встигаю підсмажити яєчню… Ну, здається все! Вчорашній настрій не полишає мене й сьогодні. Тим часом небо на сході висвітлюється і крізь хмари видно, як багряніє горизонт. Тим часом західну сторону все більше й більше затягує хмарами…

 

 

-29-

 

За півгодини ми вже минали розвилку біля Миколиної хати, а ще за сорок хвилин минали ту саму колибу, від якої стежка потягнулася круто вгору. Чейз чемно біжить поруч.

- Добряче вишколив тебе Степан, - звертаюся до нього. – Сподіваюся, цього разу ти не покинеш мене?.. - Чейз забігає трохи наперед і віддано дивиться у вічі. – От і добре, вовче, самотність не завжди буває приємною…

Придивляюся до знайомої стежини, пригадуючи, з яким зусиллям робив тут замало не кожен крок. Пізнаю місце, де лежав обезсилений і зупиняюся. Не стільки перепочити, скільки керуючись якоюсь внутрішньою потребою переосмислити: що ж тут все-таки відбулося, з ким я розмовляв? Коротко кажучи, що це було – сон, видіння чи глюки?.. Чому знову виникає відчуття, ніби хтось пильнує за кожним моїм рухом?..

- Ну от, я повернувся сюди, як і обіцяв! – навмисне якомога голосніше звертаюся невідомо до кого. Чейз здивовано дивиться на мене, мовляв, чого тобі треба? Все навкруги теж мовчить, жодного звуку. Однак я ще раз звертаюся в простір. – Господи, Ти чуєш мене?! Я дотримав слова свого! То нехай же тепер буде воля Твоя!

Напружено прислухаюся до голосу тиші…

А якщо все це – самонавіювання? Сам себе накручую і водночас зомбую, вигадуючи зобов’язання, які мені ніхто не роздавав, та ще й намагаюся дотримати слова, якого, швидше всього, теж дав самому собі. Парадокс… Отож і запитую самого себе: «…чи був я щирим, бодай із самим собою?..» Особливо тоді, коли сказав, що краще залишитися в горах, ніж бути хомутом, удавкою на шиї тих, кого люблю.

Поза сумнівом – так. Хвороба підривала сімейний бюджет, лягала тягарем на плечі дружини, сина, до того ж – невтішний діагноз лікарів. Однозначно, я був готовий до прийняття фатального рішення. Все було продумане до найменших дрібниць – завалити себе камінням в одній із западин на самісінькій вершині. Нажаль, план не здійснився через тодішній мій фізичний стан. Проте, в мене зберігається шанс зробити це завтра Дійсно, мій фізичний стан змінився на краще, і тепер певен, що завтра без проблем з цим впораюся – зійду на вершину, от тільки, щодо шансу залишитися там, чи ні, про це думати аж ніяк не хочеться. І все ж таки з голови не лізуть ні той містичний діалог, ні моя обіцянка дотримати свого слова.

- Отак-то, Чейзе!

От тільки куди ж ти знову подівся? А я й не помітив… Гукнути? Та ну його! Може, й на краще. Тепер він вільний, думаю, не пропаде… Рішуче крокую вперед. Обабіч стежини тягнеться мішаний ліс. Добре знаю цей гірський масив. Він розкинувся з півночі на південь у вигляді гряди, що включає вершини Кінь, Грофа, Паренки, Попадя, Петрос. Мені потрібно на Грофу. Та перш, ніж зійти на неї, мушу за будь що добратися до полонини Плісце, до «Ведмежого каменя»…

Щось шугонуло повз мене, замало не збивши з ніг…

-30-

 

- А щоб тебе лихо не брало!.. - вихопилося в мене, щойно зметикував що це Чейз не дав мені шансу втекти від нього.

- Що, волоцюго, сподівався, що без тебе не обійдусь? Помиляєшся, «зраднику». От тільки не опускай голови і не вдавай, що в тебе є совість. Краще признавайся, яких несподіванок слід від тебе очікувати ще?

Він знову біжить попереду, не забуваючи час від часу озиратися назад. І недарма. Небо все дужче затягує темносиніми, з фіолетовим відливо, хмарами. Прислухаюся. Доноситься віддалений грім, потім ще і ще. Відголосся наростає чимраз сильніше й ближче. Вівчур теж хвилюється. Очевидно, спрацьовує природний інстинкт. Він то забігає вперед, то знову повертається, ніби запрошуючи мене рухатися швидше.

- Не старайся, Чейзе, все одно за тобою не вженуся…

Видно, що від грози нам не втекти, але й пересуватися просікою стає дедалі небезпечніше. Поки гадаю, що робити, Чейз бере ініціативу на себе і звертає в ліс, очікуючи на мене. Щойно порівнявся з ним, як він рвонувся вправо.

- Гаразд, сіроманцю, довірюся тобі.

Вівчур біжить впоперек схилу, що дає мені можливість рухатися швидше. Поміж тим гроза теж не очікує. Вже блискає замало не з усіх боків, а громовиці нагадують артилерійську канонаду. Та ось яскравий спалах і сухий тріск електричного розряду майже над головою примусив мене присісти, а потім вибух страшної сили ніби струснув горами…

Прищуливши вуха, Чейз прискорює біг, я – за ним. Добре, що під невеликим ухилом донизу. Це дає мені змогу навіть з хворим серцем підтримувати темп, от тільки шкода втрачати висоту.

- Куди ж ти, чорте-бісе?! – гукаю, намагаючись не відстати.

Крізь крони дерев пробиваються перші краплі дощу. На щастя, збігати довелося небагато. Попереду замаячів якийсь просвіток. На здивування, вибігаємо на невелику галявину, на краю якої помічаю пастуший навіс. Щойно пірнаємо під його прикриття, як вперіщило так, що навкруги все потемніло. Прикидаю оком. Навіс – добротний, принаймі, четверо чоловік розмістилися б тут без проблем, правда – сидячи або лежачи. Сухі смерекові гілки, які свого часу слугували за підстилку, встигли порудіти, однак ще досить надійно захищають від сирої землі. Більш ніж очевидно: навіс не використовується від минулого року. Судячи з усього, тут проживали вівчарі. Галявина огороджена з усіх боків. Очевидно, вона слугувала загоном для отари.

- Молодець, Чейзе. Виручив. Щось підказує мені, що це і є те місце, де ви зі Степаном допомагали пастушити старому Миколі… А я думав, що знаю тут кожен закут, кожну стежину…

Тим часом гроза розходилася не на жарт. Блискавиці одна за одною бороздили небо, з якого, що називається, лупило градом. На очах все навкруг вибіліло. Лишень зелені крони дерев, оббите листя і гілки нагадували про літо. Здавалося б, звичайнісінька прогнозована ситуація, а от як обернулося…

 

-31-

 

Інколи знання й досвід бувають безпорадними перед силами природи. Що для неї людина?!. Те ж саме, що й мураха, яку вона може розчавити, навіть не помітивши. Ось і тепер. Хто зна, як би могло все обернутися, коли б не Чейз і ця колиба? Он як луплять блискавиці – справжнісінькі Содома і Гоморра.

«Бог в нашій драмі коротає вічність: задумує і ставить, і глядить…» - пригадалися рядки з поезії Омара Хайяма…

А ще… В пам’яті постають події майже тридцятилітньої давності. Тоді теж і блискало і гриміло, тільки замість дощу – ураганний вітер і сніг, та ще висота і пронизливий холод. Від електричних розрядів світяться очі, зуби, зловіще гудуть льодоруби. Палатка гуде від натиску вітру, готова ось-ось розірватися на шматки. Все навколо затягнуто суцільною сніговою пеленою, а починалося все як звичайне тренувальне сходження. Група з чотирьох чоловік, я за керівника. Йшов другий день сходження. Хороше самопочуття, чудовий настрій не полишав нас. До висоти чотири з половиною тисячі досягнули на годину швидше графіка. Залишалося останніх триста метрів обледенілої скелі, яку планували здолати наступного дня. Нам пощастило знайти невелику площадку для встановлення палатки. Добре захищені нависаючою скелею від каменепаду, навіть гадки не мали, що нам доведеться пережити тієї ночі. Звечора було ясно, але хмари вже збиралися на схилах, швидко холодало. Близько третьої ночі нас розбудив ураганний вітер, а потім спалах і знову спалах, здавалося, до безконечності…

І все це, як і тепер, супроводжувалося безперервною громовицею. Оглушливий гуркіт струшує скелею, десь поруч гримлять лавини… Нараз блискавка влучила в палатку. Мені обпекло плече й стегно, почала тліти пуховка. Гуртом допомогли загасити. І тут як лупоне – і знову в палатку. Троє дорослих кричимо, корчимося, звиваючись у спальниках. Щось димиться, як можемо – гасимо. Весь цей жах тривав до самісінького ранку. Розряди в кількох місцях пропалили в палатці крихітні дірочки. Оглядаємо опіки. Потерпілих троє. Як потім з’ясується, в усіх – опіки третього ступеня. Але тоді ми й без діагнозу зрозуміли – справи кепські. Через три-чотири дні, якщо не буде лікарської допомоги, почнеться гангрена. Особливо потерпів Петро. Розряд пройшов уздовж спини й ніг, спричинивши великі плями, на яких вискочили пухирі. Значні опіки виявилися й у Бориса. Чекати допомоги немає звідки, рація вийшла з ладу… На висоті навіть незначні травми можуть призвести до смертельних наслідків… Єдиний, хто вцілів, - Степан. Згідно інструкції він повинен іти по допомогу. Як старший, мушу віддати наказ, однак мовчу. Знаю, що в самоті такий маршрут – майже вірна загибель.

Довге важке мовчання. Нарешті Степан приймає рішення. Він бере кілька сухарів, банку консервів, плитку шоколаду, досягає льодоруб, вірьовку… І тут не витримую.

- Мужики, вибачте, мушу іти з ним. Не вам пояснювати, що…

- Все правильно, - обриває мене Петро. – Біль біллю, але краще рухатися, аніж про неї думати. Допоки можемо – потрібно рухатися.

-32-

 

- Я теж такої думки, - приєднався до всіх Борис.

…Ось так, крок за кроком, з подертими об виступи до крові руками повземо по ребру вниз. Ноги як на шарнірах, підгинаються самі по собі… І все ж – потрібно йти. Без палатки, спальників наростає небезпека схопити холодну ночівлю, а це, в кращому випадку, - мінус двадцять – тридцять вночі…

В горах, на висоті, поняття вечір або ранок - умовні. Ніч і день наступають за лічені хвилини. Якийсь час рухаємося в темноті в пошуках місця для ночівлі. Присвічуємо собі запальничками і сірниками. Нарешті зупинилися поміж якогось каміння. Холод поступово, але впевнено пробирає нас до кісток, через те біль від ран посилюється. За таких обставин не до сну. Заціпеніли – і мовчимо. Зайва розмова – втрата тепла…





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...