Главная Обратная связь

Дисциплины:






Тим, хто легких шляхів у житті не шукає. 4 страница



Щойно блиснуло світло, роздивляємося й ахаємо: сидимо між камінням над самісіньким проваллям. Зупинилися вчасно…

Ще через вісім годин нас зустріли рятувальники…

За спогадами не одразу зрозумів, чому це Чейз підхопився на ноги, безпардонно обтрушуючись від смерекових голочок поруч зі мною.

- Ну ти й знахабнів, Чейзе…

І тут зі здивуванням зауважую, що гроза вже минула, отож і собі вибираюся з-під навісу. Поки намагаюся зорієнтуватися, куди ж його йти далі, Чейз впевнено покидає загороду і вибігає на добре втоптану стежину, яка, звиваючись поміж дерев, потягнулася вгору.

- Ага, сіроманцю, зрозумів. Пропонуєш і далі рухатися за тобою?.. Гаразд, сьогодні ти довів, що з твоїми інстинктами варто рахуватися…

Знову починаємо набирати висоту. Йти стало значно важче. Як і слід було чекати, стежина була витоптана вівцями. Після дощу вона розмокла і на підошви вібрам налипає болото. Ноги раз у раз ковзають, запирає дихання…

Лізу до кишені по ліки. От невезуха, мозги чисто відшибло. Я ж їх залишив під навісом. Машинально витягнув, поклав збоку себе, а коли Чейз почав обтрушуватися - забув про них.

- Слухай, братан, - звертаюсь до нього, - будь другом, збігай. Ну, Чейз, давай, виручай…

Лапаю себе по кишенях, вивертаю їх для повної зрозумілості, навіть підштовхую його під зад. Чейз віддано дивиться на мене, хилить набік голову, однак, що від нього вимагають, – не розуміє. Чуда не сталося – «інтелект» Чейза не виходив за межі відданості і готовності виконати будь-яку команду, але зрозумілу для нього.

Що ж робити?.. Вернутися по ліки, чи йти далі?.. За двадцять хвилин встигли подолати чималий відрізок шляху… Врешті, приймаю рішення – йти! Як кажуть люди: « Лихе не загине». Що має бути – те й буде…

Ліс поступово рідіє. Крізь просвіти поміж деревами видніються знайомі скелясті виступи… Так і є – «Ведмежий камінь». Відчуваю, як у грудях прискорено починає калатати серце…

 

-33-

 

Ще трохи, ще зусилля - і ось зупиняюся біля невисокого природного скельного виступу, в нижній частині якого вмуровано чорну мармурову плиту. На ній – ім’я, прізвище й дві дати. Нижче, серед кількох кам’яних брил, що символізують розломи гір, - біла сталева пластина з нанесеним на неї чорно-білим Надиним фото на тлі вершин. Поруч – металева ваза, квіти, мабуть, перекинуті грозою. Все просто, лаконічно й суворо, як і саме життя. Поправляю вазу, квіти. Трохи здивований їхньою свіжістю. Хто б міг?.. Чейз, поклавши морду на лапи, сумно дивиться на фото. Тим часом беру вазу і йду до знайомого джерела. Збираю квіти, ставлю у воду і безпорадно озираюся окруж. Що б його покласти на могилу від себе? Помітивши неподалік зарослі альпійської сосни, зрізую кілька гілочок, обвішаних дрібними шишечками, і кладу поруч з квітами.



- - От, Надю, ми й зустрілися… Та тільки не такої зустрічі хотілося мені. Ох, як же мені соромно перед тобою, перед твоєю пам’яттю. Який я все ж таки егоїст… Зациклився на своїх проблемах, болячках і нічого й нікого, крім себе… Вже стільки часу минуло і не думав, не здогадувався що комусь може бути ще гірше! От і сюди їхав, щоб поплакатися, відчути дотик до минулого і загубитися там, серед простору гір і синього неба… Як не дивно, але коли реальність втілення задуму стала набувати все чіткіших форм, почуваюся дедалі розгубленішим перед тим, чого зовсім недавно прагнув сам. Навіть починаю відчувати сумнів щодо щирості своїх намірів поновити діалог з тим самим таємничим голосом, що зустрів мене на підступах до цієї вершини під час першої невдалої спроби. Навіщо ворушити те, в чому й сам не зовсім впевнений? Можливо, цього всього й не було – лишень витвір хворої уяви. Мовчиш…Що ж, раз наважився, буду йти. Ще раз пробач, Надю, і прощавай…

Хто зна, скільки б я ще ось так стояв, втупившись відсутнім поглядом у могилу, якби збоку несподівано не розірвало тишу душероздираюче вовче «У-ву-ву!!!», від якого в мене по шкірі забігали мурашки. Я здригнувся.

- Бр-р…Чейз… Не завивай і без тебе на душі моторошно.

Кладу руку йому на голову. Він одразу ж зводиться на задні лапи і, опершись на мої груди, уважно зазирає мені у вічі.

- Видать, сіроманцю, не тільки ти, а й я не розуміємо один одного. Починаю сумніватися у власному твердженні, що відчуття менш вагомі, ніж словесна витіюватість людського розуму. Твоя вірність, вовче, заслуговує на повагу…

Подумки прощаюся з Надією. Час іти. Сонце вже висить над самісінькими вершинами. В основному маршрут пролягає хребтом з незначним кутом нахилу, тому рухаємося швидко. Ще трохи, й попереду, на тлі кам’янистої вершини, опоясаної зарослями альпійської сосни, завиднілася добре знайома мені стара колиба. Зупинився, зачарований красою гір.

Хм-м… Підкорені, не підкорені вершини - все це вигадки. Хіба ж можна підкорити гори, бодай і не захмарні, але гори? Ні, ми скоріше співіснуємо з ними, поважаючи їх закони і особливості, протиставляючи їх суворості свою організованість, мудрість, волю. По суті, гори й виховують в нас ці якості. І для цього не обов’язково бути альпіністом чи спортсменом.

-34-

Хіба ж не доводилося нам, рухаючись у зв’язці по скелях четвертої, а то й п’ятої категорії складності, зустрічати одиночок-мисливців, що пересувалися без всякого альпіністського спорядження? Або в Сванетії, де майже кожен юнак міг би скласти конкуренцію навіть маститим альпіністам, адже гори для них - лишень ритм життя.

Те ж саме і старий Микола. Скільки мудрості, зваженості в кожному русі, в кожному слові. Для нього рідні Карпати - смисл самого існування… Таки права була Надія, коли на наші вмовляння не залишати великий спорт, гори: Відповіла: «Мужики, у кожної людини своя висота, своя вершина як в прямому, так і в переносному розумінні. Тому головне - вчасно зупинитися, бо чим вищої висоти вдається досягнути людині, тим глибше провалля виростає у неї за спиною…»

Фу-у… От ми й на місці. Вітаю тебе, старушенція, моя добра знайома колибо. Радий, що ти збереглася краще, аніж твоя попередниця біля підніжжя гори. Щоправда, трохи потемнішала від часу, та все ж, як і попереджав Микола, готова надати притулок як пастухам, так і подорожнім. Саме тут і планував зупинитися, от тільки трохи вибився з графіка, зате поспілкувався з Надею. Отож, вийшло на краще. Попереду залишилося близько семисот останніх метрів підйому. Завтра зранку, за півгодини впораємося, а зараз приготуємо вечерю і послухаємо, що нам скажуть гори, яким буде наступний день.

Сутеніє. Туман поволі заповнює ущелини, опускається до підніжжя гір - значить на погоду…

Прискіпливо оглядаю, що й до чого. Все, як обіцяв Микола. Нарубані дрова, кілька залізних мисочок, ложок, навіть старий закіптюжений казанок. І все ж, у кожного свої звички. У мене - користуватися своїми речами.

Кинувши рюкзака в кут на дерев’яний лежак, заходився готувати вечерю. За якусь годину я вже заправляв тушкованою консервою кашу. Чейз терпляче спостерігає за моїми діями. Особливо важко сприймає момент, коли куштую кашу на смак.

- Чого страждаєш? Тільки-но остигне - дам і тобі. Тут і на вечерю, і на завтрашній сніданок.

Тим часом небо остаточно очищається від хмар. От тільки духота. Спати не хочеться, сидіти в колибі теж. Примостився надворі на лавці під стіною. Спостерігаю, як небо запалюється міріадами зір. Ніби маяки з далекої Вічності, вони блимають, посилаючи на землю свої позивні… От тільки що мене так бентежить, чому насторожено прислухаюся до кожного звуку серед нічної тиші?

Здається, Чейз теж чогось нервує: то присяде поруч мене, то підхоплюється, насторожено прислухаючись до звуків ночі. Чого б це він? Не встигаю подумати, як звідкілясь війнуло вітерцем, від якого привідкриті двері колиби рипнули. Вівчур миттєво скочив на ноги. Його шерсть наїжачилася, однак жодної агресії, лишень до чогось принюхується, не приховуючи свого збентеження. Все це виглядає досить дивним… Зрештою, і я уловлюю ніжний, п’янкий аромат квітів, однак не встигаю розрізнити яких саме, хоча й видався він мені знайомим.

- Що, Чейз, щось нас обох бентежить, щось відчуваємо, а от порозумітися не можемо, і жоден розум, наука тут безсилі. А можливо вся причина в мені, а не в

-34-

 

тобі? І все тому, що ми, люди, привілей мислення, розуму приписали лишень собі, а для таких ось як ти, брате-вовчику, залишилися тільки набуті й ненабуті інстинкти та рефлекси. І все тому, що, на відміну від людей, ви не вмієте користуватися знаряддями праці. Хоча, вибачаюся…

Знаряддя праці? Але й горила користується дрючком і кам’яними знаряддями… Орел додумується підняти і розбити об каміння панцир черепахи, а ворона - розмочити сухаря в калюжі.

Мова? У твоїх сірих побратимів, у дельфінів, деяких інших істот є достатньо звукових сигналів, щоб отримати найбільш необхідну їм інформацію.

Чейз якийсь час уважно прислухається до мого голосу і врешті решт перебирається ближче до мене. Він уважно нахиляє голову то в один, то в другий бік, от тільки сказати…

- - Ага, мало не забув. Це щодо організації суспільства. Мавпи, дельфіни, тюлені, та й представники твого виду, як і безліч інших істот – чудово й доцільно організовані: мисливці, загонщики, охоронці, вожаки… От і виходить, що наш розум – лишень ланка в системі інших розумів. Прикро, але ця ланка ворожа природі. Природа самовідновлюється, вона не тільки середовище, а й гігантська медична лабораторія, здатна лікувати. А ми, люди, здебільшого, руйнуємо. Ось тому-то не можемо порозумітися ані з Природою, ані з самими собою… Гаразд, година пізня, отож обговорення проблем переноситься на завтрашній день.

Встаю і йду до колиби. Чейз поривається йти за мною, однак біля дверей несподівано змінює рішення й примощується на дворі, під дверима. Ну що ж, твоя справа, але мені на лежаку буде краще. Кидаю під голову заплічника і розтягуюся на дошках. Поступово втома і сон навалюються на мене.

«Все ж таки трохи душнувато» - майнула думка. Тієї ж миті знову відчув той самий запах квітів разом із свіжістю, що війнула у колибу через відчинене вікно. Тепер розрізняю його. Ще б пак – це тонкий насичений запах конвалій. Квіти, які так любила Надя. Навіть у косметиці вона віддавала перевагу цьому ніжному і водночас стійкому запахові конвалій. От тільки звідки він тут, на полонині, та ще влітку?..

Мимоволі розплющую очі. Звідки ж він лине, цей п’янкий неповторний аромат? Нараз від здивування ціпенію – в кутку біля вікна сидить струнка, навіть дещо тендітна молода жінка в щільно обтягненій білій футболці і спортивних штанях. Хитрувато примруживши очі, вона посміхається до мене.

- Надю, Надіє! – мимоволі вихоплюється в мене, та цієї ж миті замовкаю. «Це ж нереально» - майнуло в голові. Однак радість переповнює мене, і я продовжую: - Надю, який же я радий зустрітися з тобою, бодай у сні…

Підхоплююся на ноги, намагаючись зробити бодай крок в її бік, але вони не слухають мене, і я важко опускаюся на край лежака.

- Чому ж у сні?.. – чується знайомий голос, від якого перехопило подих

- Ти й сама знаєш – чому… - Замовк, не бажаючи називати речі своїми іменами. І тут срібним дзвіночком по колибі рознісся її по -дитячому щирий сміх. Так вміла сміятися лишень вона – Надя.

-35-

 

- Надю, - від збентеження я не знаходив потрібних слів. На всякий випадок щипаю себе за вухо, аби переконатися в достовірності того, що відбувається зі мною.

- Не щипай себе надаремно. Неважко здогадатися, про що ти думаєш, та тільки ти ніколи не припускався думки, що смерть може бути такою ж цікавою несподіванкою, як і життя? – чи то запитує, чи то звертається вона до мене.

- Поправді, ніколи навіть в голову таке не приходило, - розгублено відповідаю їй.

- А даремно. Смерть і життя невіддільні як ріка і море. Померти – це не що інше, як звільнити подих від безконечних припливів, щоб він міг піднестися до просторів Всесвіту у вільному пошуку Бога…

- Надечко, тобі завжди були притаманні вишуканість, романтичність, та навіть вони безсилі втамувати біль втрати. Якби те, що відбувається зараз, було можливим, тоді б сум обернувся на радість… Бо й нині не в силі забути ані батьків, ані брата, як і багатьох інших, кого знав за життя. Навіть у снах вони надто рідко турбують мене… - спробував я переконати чи то видіння, чи то самого себе…

- З такою ж біллю я теж можу дорікнути тобі й іншим, хто обіцяв вічну пам’ять таким, як я. Насправді ж ваш сум – це саможаління, бо разом з нами ви втрачаєте щось звичне, впевненість у собі, впадаєте в депресії перед неминучим страхом смерті. Тому й не відчуваєте ані нашої постійної присутності, ані наших голосів, що волають до ваших сердець… - вона замовкла, вдивляючись в чорне провалля неба, звідки линуло холодне сяйво далеких галактик.

- Але ж сьогодні ти з’явилася, і якщо це не сон, в чому я й сам починаю сумніватися, я не тільки тебе чую, але й бачу, - заперечую я.

- Так, це й справді так. Це сталося завдяки випадковому контакту. Таке часом трапляється, тоді ми поспішаємо допомогти вам. Інколи нам це вдається… Пригадай Кавказ і альпініста-примару, що врятував чиєсь із наших життів, - Надія замовкла, а в моїй пам’яті в одну мить промайнули події давно минулих літ…

Шхельда – вища категорія складності. Мрія багатьох альпіністів. Штурмовий табір з трьох палаток розбиваємо під нависаючою скелею, на плиті збоку льодовика. Час від часу повз нас, за десять від нашого табору, пролітає каміння. Вимучені переходами і підготовкою до завтрашнього сходження всі швидко поснули…

Я спав як ніколи міцно, і все ж таки несподівано відчув на собі чийсь уважний погляд. Майнула думка: «Хтось із наших. Чого б це він?» Глипаю очима, і від подиву мені перехопило подих. Надімною схилився невідомий юнак в добротному альпіністському спорядженні…

- Ти хто, як тут опинився?! – запитую перше, що спало на думку. Але юнак не відповідає, натомість поволі віддаляється від палатки в бік лівої башти вершини.

- Стій! – гукаю йому. – Зупинись! Там скиди, загинеш!

-36-

 

Та він не реагує. Йде ніби й не поспіхом, та ось-ось зникне з поля зору. Вискакую з палатки, намагаюся наздогнати, а він вже на протилежному боці льодовика, так, ніби прогулюється доріжкою парку. На мій крик з палаток повискакували учасники й спостерігачі сходження. Всі, крім Наді, сприйняли це за недоречний жарт і не приховували свого роздратування. Навіть Степан з докором поглянув на мене:

- Ти здурів, чи що?.. – хоча я клявся, що мені й на думку би не спало зробити комусь западло.

Несподівано почувся якийсь поштовх… Раз, вдруге… А потім наростаючий гул лавин. Вмить всі притислися до скелі… Лавини пройшли з обох боків: снігова – кулуаром, кам’яна – праворуч. Місце для табору й справді виявилося вдалим, і все ж, один-єдиний камінь завбільшки з рюкзак влучив саме в нашу палатку…

Вже в альптаборі, під час обговорення сходження, нам повідомили, що тієї ночі в горах стався землетрус, який і викликав сходження лавин.

- Саме грамотний вибір стоянки і врятував вам життя, - наголосив начальник рятівної служби. Й тут збоку почулося: «І прикол Юрія також…»

Хтось хіхікнув: і я не стримуюся й розповідаю більш детально, що трапилось тієї ночі. Більшість із присутніх слухають уважно, без жодних коментарів. Майже у кожного з них – чималий досвід сходжень і рятувальних робіт в горах, зрештою, як і в нас, от тільки з привидами зустрілися вперше. Коли я закінчив розповідь, дехто з присутніх висловив припущення, - мовляв, перевтома, нервове перенапруження, сон… Несподівано суперечку припинив один з місцевих інструкторів.

- Ця історія доволі банальна, як і багато інших подібних до неї, коли молоді, сильні люди без належної підготовки, знань, досвіду наважуються кинути виклик горам і, як правило, - розв’язка трагічна, - почав він свою розповідь. – Це сталося сім – вісім років тому. Випадково в районі Бечо ми наштовхнулися на групу молодих людей, які манівцем намагалися обійти селище. Їхня поведінка, спорядження, страх, який вони намагалися приховати, а головне – відсутність будь-яких супроводжуючих документів викликали у нас недобрі передчуття, і ми їх затримали до з’ясування обставин. Врешті решт вони зізналися, що намагалися самотужки зійти на вершину, та потрапили в екстремальну ситуацію. Рятуючись, залишили в горах свого травмованого товариша. Вони обіцяли повернуся до нього з допомогою, та злякалися відповідальності й не дотримали слова. Одразу наша рятувальна команда вирушила туди. Це був той самий район сходження, біля якого проходив і ваш маршрут. На жаль, ми не встигли. За добу до того там зійшло кілька лавин і позбавили будь-яких шансів на порятунок. Відтоді в тому районі й почали відбуватися загадкові явища, а разом з тим поширюватися легенда про альпініста-привида. Що дивного, за різних обставин ця легенда доповнювалася не тільки чутками, а й конкретними свідченнями як місцевих мисливців, так і деяких альпіністів, які стверджували, що бачили на власні очі цього альпініста-

-37-

 

привида. Він з’являвся мовчки, й так само зникав, поглядом або жестом вказуючи на небезпеку. Як хочете це сприймайте, та приблизно за таких обставин, як і у вас, він врятував життя мені, Нукзарі і Важі…

- То як, пригадав? – голос Надії приводить мене до тями

- Хіба ж таке забувається, - погоджуюся я, а Надя продовжує.

- Ось тобі очевидне – неймовірне. Відбувся свідомий зв’язок матеріального і духовного світів як єдиного інформаційного простору за законом Єдності, який має привести в недалекому майбутньому до появи цілком нової людини.

- Свідомий зв’язок… Щось я не врубаюся. Ти маєш на увазі телепатію? - здивовано перепитую її.

- Не тільки, Юрію, телепатія. Пригадай, хіба ж не ти кілька годин тому висловив уголос припущення: «Щось нас, Чейзе, обох бентежить, обоє щось відчуваємо, а от порозумітися не можемо…» Згадав?

- Ти хочеш сказати, що отой порив вітру, свіжість, напоєна запахом квітів, якого я спочатку не розпізнав… - перебиваю її, схвильований власним припущенням.

- Так, Юро, так. А ще твої не менш суттєві припущення відносно праці, мови, організації суспільства, які люди приписують винятково собі, як і право на пізнання Істини. Основне навантаження вони роблять на розум, а куди ж поділися почуття (інстинкт), інтуїція? По суті, Пізнання – це велична тріада, та тільки ми нехтуємо двома членами цієї тріади.

- Стривай, Надю. Не знаю, чи правильно зрозумів тебе, - пориваюся я,- але якщо бодай щось випадає з цієї ланки, то пізнання стає неповним, втрачається зв’язок. Частка не може пізнати сама по собі Ціле. Тільки Ціле пізнає себе через частки. Людина – лишень одна з ланок пізнання в Космічному Безмежжі. Ось тому-то, нехтуючи проявами іншого, більш могутнього Розуму, ми, люди, не можемо порозумітися ані з природою, ані з Богом, ані поміж собою. Чи ж не так, Надю? – напружено очікую на відповідь.

На якийсь час запанувала тиша. Нарешті знову почувся її голос.

- Саме так. Сьогодні ти випадково пропустив ці думки через себе, поєднавши в собі всі три сторони піраміди Пізнання. І я почула тебе.

Переповнений почуттями, протягую руку в її бік і знову пориваюся встати на ноги. Нараз моя рука наштовхується на якусь невидиму перепону, а кожен м’яз, кожна клітинка тіла ніби наливаються свинцем.

- Зупинись, не роби цього, - поспішає застерегти мене Надя. – Ми у різних світах, у різному часовому вимірі. Придивись уважно, і ти зрозумієш все сам…

Справді, щось тут не так, хоча на перший погляд… Та ні, так воно і є! Тільки тепер я помічаю, що в колибі не все на своєму місці, вірніше, вона ніби розділена невидимою лінією. Та половина, на якій знаходжуся я, - закіптюжена, потемніла від часу, а та, де Надя – виглядає оновленою, складеною із свіжообтесаних дубів. Стільця, на якому вона сидить, як і того, що стоїть поруч неї, коли ми заходили з Чейзом до колиби не було. Зі столом теж відбулися справжнісінькі метаморфози – замість заяложеного, затертого, зі слідами порізів

-38-

 

від ножів, стояв точнісінько такий самий, тільки зовсім новий… Поступово в моїй пам’яті починає прояснюватися. Оновлена колиба нагадувала ту, яку ми надибали тут понад тридцять років тому. Ми – це Степан, я і наші дружини – подруги Галина і Надя. Навіть футболка, спортивні штани, кросівки були ті ж самі. Тай сама Надя – як же я не зауважив! – виглядає дадцятип’ятилітньою жінкою. Тоді теж гриміло, блискало і поливало. Ми всі добряче промокли й одразу переодяглися в сухе. Шукаю очима пічку. Так і є, над нею сушиться наш одяг. Впізнаю свою штормовку, вібрами, поруч – речі дружини, Степана і Наді.

- Надю, підкажи хоч якесь логічне пояснення того, що відбувається, як це можливо, інакше моя голова лусне як гарбуз…

- Гаразд, спробую, якщо ти зумієш звільнити свою уяву, своє мислення від стереотипів і наділиш їх крилами віри. Тоді збагнеш, що час – це потік вічності, він існує тільки в нашій уяві. Минуле в пам’яті, майбутнє в чеканні. Тільки йому дано знати, коли людина досягла своєї життєвої вершини і готова розпочати своє справжнє сходження, бо наша плоть не є межею, а сутність мешкає над горами, блукає з вітрами. Вона не шукає тепла, не прагне безпеки, не ховається в норах. Вона знає лишень свободу, що ширяє на крилах вічності…

- Ех, Надю, все це звучить так красиво, символічно – і водночас нічого конкретного, одні здогадки, - не приховуючи розчарування й гіркоти в голосі, промовляю я.

- Надаремно, Юро, ти так вважаєш. Мова символів для того й існує, щоб давати поштовх думці, а не обрізати їй крила. Пустої символіки нема. Кожен символ створено для маскування суті або для її узагальнення. Алгебраїчний знак Духа. Для неписьменних людей математичні символи абсурдні. Пізнати себе, розкрити свій духовний потенціал можна тільки власним зусиллям, - заперечила вона.

- Гаразд, тоді підкажи мені, бодай мовою символів, як наступного разу вийти на зв’язок не тільки з тобою, а й з іншими, тими, з ким розлучила нас Доля, - наполягаю я.

Надія, замислившись, відводить свій погляд за вікно, туди, де перетнулися над головою далекі міжзоряні світи.

- А ти прислухайся до голосу серця свого. Вчися чути і бачити світ очима серця свого – і ти станеш вільним. Серце – оселя Бога, воно об’єднує світи. Стань посланцем Його – і ти увіллєшся у потік вічності, бо тільки в серці відлунює минуле і звучить майбутнє. Лише серце може зрозуміти, наскільки всі накопичення духовної енергії потрібні для майбутнього. Той, хто вміє чути через серце, той може рухатися за межі тілесності, йому дано чути голос Учителя…

І тут я – й сам не розуміючи, що на мене найшло – дещо роздратовано ляпнув:

- То до якого вчителя мені звертатися, Надю? До Магомета, Будди, Ісуса Христа? Ловити кайф і сидіти в позі лотоса чи бити поклони перед іконами?

 

 

-39-

 

Однак моє роздратування аж ніяк не вплинуло на неї. Натомість вона дещо зажурено, навіть співчутливо поглянула в мій бік і заговорила. Її голос звучав тихо, як дзюрчання струмка, наводячи мене на роздуми.

- Все це прояви єдиної сутності, та люди часто захоплюються формою і не помічають змісту; звідси і розчарування. Проте, як і дерева, релігії теж усихають і в’януть, коли їх переповнюють забобони. Завжди існувала й буде існувати єдина Істина. Час невладний над нею і космічними законами. Час змінює лишень форму, змістом є духовність…

В її словах уловлювався глибинний зміст, який наповнював мене спокоєм і радістю. І все ж я вкотре наважуюся запитати:

-То як же мені спілкуватися з Учителем, як почути і розпізнати його голос серед багатьох інших, які причуваються мені серед хаосу думок?

- Молитва серця - це і є розмова з Богом, яка не потребує умовного канону, бо її сутністю є універсальний закон любові – закон існування життя. Тому-то, користуючись нагодою, хочу застерегти тебе від гордині, відчаю, страху – вони отруюють серце і не дають поживи для душі. Пам’ятай, що людська любов відрізняється від духовної і часто тримається на егоцентризмі, а не на принципах духовних цілей… На жаль, нам час прощатися, та я обов’язково повернусь, як тільки знову почую поклик твого серця.

- Надю, не поспішай, побудь ще трохи, дай прийти до тями. Я стільки всього почув, голова гуде як вулик, - намагаюся ще хоча б на якийсь час затримати її.

- Поправі, мені теж хочеться побути ще трохи., бо всі ми повинні віддавати серця одні одним, але не на зберігання…

Вона замовкла і тільки її очі, обличчя ще якийсь час світяться усмішкою. Разом з тим її постать стає все блідішою і прозорішою…

- Надю, а як же Степан…

Та її постать вже зливається з місячною доріжкою, що протяглася від вікна колиби далеко у ніч.

- Надю! Надю! – гукаю я і схоплююся, замало не звалившись з лежака.

Що за мара?.. Невже знову щось негаразд з головою?.. Ні – ні, це не можливо… Я бачив її, розмовляв з нею..

- Надю! Надю!! – гукаю я у пустку ночі…

Хоча, за край неба чепався вже ранок. В колибу вривається схвильований Чейз. Він здивовано дивиться на мене… І все ж тільки його нюх уловив якийсь запах і він, піднявши догори морду, підходить до вікна. Я теж відчуваю цей запах – стійкий запах конвалій…

Світає. Ще якийсь час сиджу на лежаку, збираючись з думками, намагаючись вловити взаємозв’язок між всім тим, що відбувається зі мною, відколи приїхав до Степана. Спочатку звістка про Надину смерть, потім несподіваний від’їзд Степана і невдала спроба зійти на вершину… Нарешті те, що трапилося тут, у колибі… Навіть Чейз щось відчуває, щось його таки непокоїть…

-40-

 

Глипаю за вікно. Розвиднюється на очах… Скоро сонце зійде. Час збиратися. Нашвидкоруч снідаємо: Чейз вчорашньою кашею, заправленою тушонкою, а я – бутербродом, запиваючи чаєм. Ще трохи часу на те, щоб поприбирати за собою. Потім виставляю на стіл залишки продуктів. Їх небагато, але за певних обставин їм теж будуть раді. Колись це було доброю традицією. Траплялося, що й мене вона здорово виручала, коли за непередбачуваних обставин виникали проблеми з хавчиком – це було як подарунок з Неба.

Прощавай, гостинна колибо, хто зна, чи доведеться ще колись завітати сюди… З порожнім наплічником рухатися легко. Чейз не поспішає перебирати на себе обов’язки провідника. Більш того, він увесь час відстає, озирається раз по раз, щось винюхуючи в повітрі… Нехай що хоче, те й робить. Свою місію він виконав на відмінно. Мабуть, маршрут до могили й колиби для нього більш звичний, а от на вершину його не тягне…

Що ж, сіроманцю, в мене жодних підстав ображатись на тебе. Без сумніву - ми були з тобою чудовою зв’язкою, і ось ти, навіть не приховуючи своїх намірів, даєш зрозуміти, що наступає ключовий момент, коли мені слід покладатися лишень на самого себе. Сьогодні йти значно важче. Мабуть позначається більша висота, а може вчорашні пригоди, надлишок емоцій… Швидше механічно, перетрясаю кишені, хоча й пам’ятаю що пігулок там немає, і все ж таки по при здоровий глузд, сподіваюся на чудо. А раптом, бодай однісінька, десь випадково та забилася в кутик якоїсь із кишень?… Таке частенько траплялося… На жаль, цього разу – дива не сталося. Та навіть за таких обставин, сподіваюся –за годину, за півтори досягнути вершини. Намагаюся підтримувати постійний, хоча й не високий темп ходи. Заціпивши зуби,вперто підіймаюся крутосхилом.Тим часом, й без того ледь примітна стежина, остаточно втрачає свої обриси і я безпорадно зупиняюся перед зарослями альпійської сосни, такими густими, що тільки необачна людина ризикне пробиватися крізь них. Вищі за зріст людини кущевидні соснові дерева переплелися довгим гнучким гіллям. Воно ніби змії стелилося по землі, здіймалося в гору обвиваючи одне одного.

- Ну от, тільки цього мені й не вистачало. Втім, спокійно, без паніки ! – Наказую собі. Напруж свої мізки, якщо вони в тебе ще є, і спробуй зорієнтуватися. – Ще раз роззираюся сподіваючись на допомогу Чейза,та очевидно цього разу він покинув мене остаточно. Поступово в голові починає прояснюватися.

Справді,як же це я випустив із уваги?! Адже колиба, в якій ми з Чейзом провели ніч – знаходиться нижче хребта по якому й тягнеться головна стежина, що веде до просіки. Зорієнтувавшись, ще якийсь час долаю підйом, обминаючи зарослі сосни. Аж ось відчуваю під ногами широку добре втоптану стежину. Ще з п’ятдесят метрів і помічаю ледь примітну просіку.

- Нарешті – полегшено видихаю я і пірнаю в зелений коридор, в якому окрім неба над головою – жодного просвітку, та й ним не дуже то помилуєшся. Під ногами то й діло трапляються величезні брили каміння. Альпісти таке каміння називають «живим»…Незважаючи на всю мою рішучість, рухатися без

-41-

 

перепочинків, кожен наступний крок дається дедалі важче. І ось, все більше наростаюча біль в грудях примушує зупинитись. Мимоволі прихиляюся на якусь гіляку і відчуваю як у запліччнику щось тверде, округле тисне на спину. Мацнув рукою.

- Отакої, та та це ж та плящина яку дав мені Микола. Настрій одразу покращується.

Кілька ковтків гіркого напою поступово повертає впевненість. Дихати стає легше, біль відступає. Поновлюю ходу, яка стала легшою, пружнішою.

- Спасибі, Миколо, ой як спасибі. Сподіваюсь що тепер все обійдеться без зайвих проблем, і я з Божою поміччю успішно завершу свою гірську епопею ?.. Та, щойно майнула ця думка, як одразу з’являється знайоме відчуття чиєїсь невидимої присутності. Обертаюсь – нікого. Роззираюся по сторонах… - Невже здалося? Невже?.. О, ні, ні… Намагаюся відігнати від себе цю думку. Поступово зарослі рідшають, а сосна стає все нижчою й нижчою, безсило зупинившись перед невидимим кордоном кліматичних зон. Далі жодної рослинності крім нагромадження велетенських кам’яних брил. Ось вона – вершина. Ще трохи, ще зусилля…З кожним наступним кроком панорама стає все все величнішою. Справді, хіба ж можна залишатися байдужим, коли на твоїх очах відбувається дивовижне дійство, і це дійство матінка-природа. У неї свої закони перед якими людина не владна. І взагалі, скільки ж все-таки доцільності, розумного бачиться в ній. Що створила людина? Царство механізмів для своїх розмаїтих потреб і разом з тим – рабство, свою залежність від них…





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...