Главная Обратная связь

Дисциплины:






Тим, хто легких шляхів у житті не шукає. 5 страница



Врешті-решт, а що таке розум? Це здатність накопичувати, зберігати і обробляти інформацію. Але ж цими якостями володіє і природа на різних рівнях чуттів і свідомостей. От і виходить, що пізнання є не що інше, як об’єднання свідомостей. Тоді мій сон, видіння, що б там не було, не паранойя, а лишень один із засобів обміну інформацією між полярними світами на їх різних рівнях розвитку. Мимоволі напрошується висновок: щоб чогось досягти, потрібно чимось пожертвувати, позбутися догматизму, і, опираючись на попередні знання й уявлення, зробити крок вперед і йти далі, приносячи їх у жертву новому. Чіпляючись за старе, ми зупиняємося на шляху пізнання… Так, все це цікаво, й деколи буває навіть корисним побути наодинці з думками… От тільки чому, чим ближче до вершини, тим сильніше наростає занепокоєння?

Чого б це? Можливо, краще взагалі ні про що не думати? Відволіктися, переключити увагу на щось інше, тільки не думати… Дійсно, навіщо себе зайвий раз накручувати? Яка різниця, що буде потім, там, коли досягну вершини? Отож, всю увагу зосереджую на краєвидах. А вони що не крок – змінюються. Що не крок – тим тим більш розширяється горизонт,тим захоплюючіша картина відкривається переді мною. Шалене захоплення,, збудження, емоції переповнюють мене. Тішуся - чисто хлопча. Не здивувався б, якби вперше, а то… Давно не переживав такої радості, такого задоволення від ходьби. Прикро тільки, що нікого поруч, ні з ким поділитися своєю радістю, навіть, Чейза.

 

-42-

 

Крок за кроком, крок за кроком і ось - далі йти нікуди. однієїточкивідкривається величезне видноколо. Куди не поглянь, тягнуться гірські хребти, вершини…

- Господи, який же я вдячний за всі, і за кожну зокрема, даровані тобою ці миті щастя – зріти велич і красу Твоїх творінь. Навіть, будь-яку одну з них, вартувало жити.!..

Стою, упиваюся до сп’яніння, ловлю кайф, почуваюся, як справжнісінький наркоман від розмаїття запахів, якими напоєне повітря. Нарешті дивлюся на годинник. Ого! Півтори години на одному місці – і ще б стояв би й стояв… Відчуваю що потрібно вже йти і не наважуся, ніби очікуючи якогось оклику в спину. Тьху, що за дурня в голову лізе, навіщо сам себе накручую? Видать і справді в мене мізки поїхали…Замість того, щоб тішитися, бо зійшов на вершину всупереч прогнозам лікарів, замість того щоб продовжувати жити заради тих кого люблю – розмірковую: «… бути чи не бути?..» Баста. Досить зображати із себе принца Гамлета – час повертатися туди де на мене чекають. Роблю перший крок, і раптом,..

- Стривай, стривай. Невже це все, що ти можеш мені сказати? – нараз почулося за спиною. – Чи ж не ти прагнув за будь-що зійти сюди, щоб залишитися тут назавжди, аби не бути петлею на шиї тих, кого любиш? Чи ж не ти лежав обезсилений біля підніжжя цієї гори й благав: «Господи, тільки не тепер. Дай сили й часу дещо виправити, і я повернуся сюди, й тоді нехай вже буде воля Твоя!..»



Ніби камінь, що вирвався з-під ноги й котиться вниз, гримів за спиною знайомий голос. Рвучко обертаюся – нікого. А він далі гуркоче, відлунюючи громів’ям то збоку, то десь високо наді мною.

- То чого ж мовчиш? Невже твоє слово нічого не варте? Хоча мені вже не звикати, що люди не дотримуються своїх обіцянок. От тільки прикро, що при тому забувають вибачатися…

- Ні, не забув я ні своєї обіцянки, ні провини своєї не заперечую. Багато разів хотів знову почути Твій голос, порадитися з Тобою, і водночас мене роздиради сумніви стосовно реальності всього того, що відбувається. Таке враження, що моя психіка просто не витримує навантажень, і я ось-ось звихнусь мізками…

- Отакої… Ти сумніваєшся в тому, що стоїш отут, на вершині?

- Ні, в цьому я не сумніваюся…

- А в тому, що не минуло ще й місяця, як ти заледве волочив отут ноги, сподіваюся, ти теж не сумніваєшся?

- Та ні, це ж очевидне…

- Тоді скажи, як могло трапитись неймовірне? За такий короткий час людина, яка перенесла важку хворобу серця, якій навіть лікарі не дають стовідсоткової гарантії на виздоровлення – зійшла на цю вершину.

Почуваюся розгубленим, подавленим. Стою перед невидимим суддею, від якого неможливо ні втекти, ні заховатись, хіба що під землю провалитися від його слів. Та попри все – в його інтонації жодного натяку на

-43-

гнів, швидше – сумна іронія. Від того почуваю себе, школяриком, що напаскудив і тепер стоїть перед суворим, але добрим учителем.

Звідкілясь легкий вітерець доніс запах конвалій, а разом з тим пригадалися інші події, інший голос: «…пам’ятай, що гординя, страх, лукавство – отруюють серце…»

Якомога спокійніше, не виказуючи хвилювання, намагаюся знайти потрібні щирі слова.

- Мені соромно, Учителю, дуже соромно…

- Гаразд, приймається. Зате тепер ти й сам переконався, що людина – єдина істота, що вміє виправдовувати свої вчинки. Тому будь відвертим, признайся; мабуть тебе налякав страх смерті, чи ж не так?

- Можливо ще вчора це було б так, хоча я й був сповнений рішучості втілити свій задум, та сьогодні це далеко не так, - впевнено відповідаю я.

- А що ж змінилося?

- Несподівано зрозумів, що таїна життя – в смерті, яка, по суті, є його продовженням. Тому що все має причину, але, водночас, не має кінця і початку в причинно -наслідковому ланці, тому, що безперервність подій перебуває в нескінченності життя Всесвіту…

- Що ж, твоя наполегливість, відвертість заслуговують на повагу, і як виняток, даю тобі можливість відчути, що таке крила Вічності і самому зробити свій вибір…

І тут відчую, як моє тіло наповнюється легкістю і здіймається все вище і вище, водночас спостерігаючи самого себе там, внизу, також дещо розгубленого і водночас переповненого емоціями. Наші погляди стрілися. Як же так? Я в тілі – і водночас тут?

- Здрастуй, сину. Ми раді тебе бачити, чути…

Та це ж мої мама, батько, брат!... Вони з’являються як міражі і зникають, поступаючись іншим, тим, кого знав в іншому вимірі.

- Брате, брате! – гукаю.

Хоча навіть не відкриваю рота. Лишень відчуття, дотик, погляд – і тієї ж миті відбувається повний двосторонній, а то й багатосторонній, в повному обсязі, обмін інформацією. Нараз відчуваю ще одне джерело випромінювання думок. Що за дивина? Невже слухаю, чую самого себе! Кидаю погляд вниз – так і є, це ж я сам спостерігаю за собою у різних, водночас, вимірах.Поруч Надія, ненька, брат… Ніби міражі, напівпрозорі, вони кличуть мене туди, у Вічність…

- Як же так, а дружина, син? – кличу самого себе знизу – Я не можу, не хочу зрадити їх. Вони чекають на мене, вірять мені… Вибач, я залишаюся…

- Ну що ж, це твій вибір, - чується поруч голос Учителя.

Відчуваю як знову втрачаю легкість і опускаюся вниз. з’єднуючись зі своїм тілом. Відчуваю нестачу повітря, намагаюся вдихнути і… Здивовано роззираюся. Словом, все як і було. Можна б сприйняти все це за сон, якби не шалений обсяг інформації. Таке враження ніби все це записано на чип, який вживлено в мене.

- Сподіваюся, ти вже прийшов до себе? – нагадує Учитель і не очікуючи моєї відповіді, продовжує,- Думаю що твій вибір правельний, хоча й завинив

-44-

 

перед тими кого любиш. Отож, саме любов і дає тобі ще один шанс виконати своє призначення на Землі.

- Спасибі, Учителю. Хоча, буду відвертим, якщо все, про що дізнався, з часом забудеться… - мимоволі вихопилося в мене.

- Все залежить від тебе, від твоєї мудрості розпорядитися отриманим… І все ж – обґрунтуй мені свій вибір.

- На жаль, я тільки тепер збагнув, що Хресна дорога вимірюється не в протяжності життя, а силою власного духу, силою віри в нове, світле прийдешнє. Не чекати, а діяти. Не тільки брати, а й віддавати. Не базікати, а вивчати закони гармонії, закони єдності, що діють однаково як в матеріальному, так і в духовному світі… Тепер мене мучить сором, бо справді ще й не пробував нести свого хреста… Проте мимоволі, виходячи зі своєї егоцентричної любові, замало не переклав його своїми діями на плечі тих, хто з нетерпінням очікує мого повернення. Хоча, Учителю, якщо твої плани інші щодо мене, то нехай, Господи, буде воля Твоя! Мовчу схиливши голову в очікування присуду. Напружено потягнувся час…

- Сьогодні ти зрозумів що світ цілісний – гармонійний і запорукою цього є любов, бо хто знав би, що таке добро якби в світі не було зла, що криється в самій людині, а той хто не вміє прощати, не може знати і про любов. Ну, чого ж ти стовбичиш? Якщо зрозумів, що таке нести Хрест, то іди й неси його не як покару, а як нагороду, - доноситься здалеку такий знайомий і рідний голос Учителя. – Іди і живи, бо тобі є заради кого жити. Є за-ра- ди ко – го жи- ти…

Ще стою якийсь час. Нарешті починаю спускатися. Поспішаю, ніби на крилах злітаю. Яка краса… І все це наповнене музикою любові…

Несподівано майнула думка: а якщо, все ж таки, це вигадка, сон?.. Тієї ж миті шпортаюся, заледве втримуючись на камінні… Так мені й треба, щоб дуркою не маявся, подумав сам про себе, а звідкілясь знову чується голос Учителя. Звідки? Прислухаюся… Ні, це вже не міраж, не сон. Це відлунює моє серце.

- Той, хто боїться власних думок і не прислухається до голосу серця свого, даремно сподівається догукатися до мене. Це все одно, що вмикати лампочку, від’єднавши її від джерела струму…

- Спасибі, Учителю!! Спа – си – бі…

Увесь спуск до колиби зайняв не більше сорока хвилин. Поспішаю. Ще раз подумки прощаюся з колибою… А ось і Ведмежий камінь…

Що за мара?! Біля могили – двоє чоловіків, біля них – Чейз. Один з них озирається і біжить назустріч.

- Тату! Та – а – ту!..

Вслід рвонувся вівчур, але слухняно повертається до чоловіка, що залишився на місці… Ніяк не можу второпати, що діється, як опиняюся в обіймах сина…

- Звідкіля ти тут взявся, Віталіку?..

 

-45-

 

- Тату, який же ти підтягнутий, загорілий… Супер! Як твоє серце після того, що ти вчудив?

- А ти що, не радий?

- Радий, тату, ще й який радий! Тепер ми знову разом, знову однодумці. Ура-а-а! Світ прекрасний! Отож, життя продовжується!..

- Ні, сину, воно тільки починається…

- А ти переживав, Віталику. Казав же тобі, що все буде в повному порядку, - загрібає нас обох в обійми Степан. – Так що погодься друже – брате, нам таки є заради кого жити?

Мій погляд зупиняється на Чейзові, який вертиться навколо нас, піддавшись загальному збудженню.

- Ах ти, сіроманцю, здається починаю розуміти твою дивну поведінку в горах… Може тобі, Степане, є що сказати з цього приводу?

- Скажу, друже, обов’язково скажу. Що твоя дружина Галина, мабуть, вже зачекалася на нас…

- Моя дружина?!.

 

-46-

 

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

 

Хоч, як не дивно, але гул літака заспокоював мене. Картини пережитого напливали на мене хвилями спогадів…

- Що бажаєте: сік, каву, вино… - на якусь мить перервав роздуми голос бортпровідниці. Дивлюся на її усмішку і не одразу усвідомлюю, про що йдеться. Нарешті відповідаю:«Дякую, не хочу». Знову занурююся в роздуми намагаючись, бодай в уяві, відтворити структуру майбутнньої повісті. Перші нотатки якої зробив, майже одразу, після пережитих мною подій і, як тільки но, Степан завітав в гості, познайомив його з рукописом. Він закрився у вітальні й довго звідти не виходив. Не з’явився на обід, затримався на вечерю. Незважаючи на всі мої намагання відірвати його від рукопису, просив дати йому спокій. Нарешті визирнула з кухні. Дружина стурбовано глянула на нього.

- Що трапилося, Степане, чи ти бува не захворів? Вже вкотре вечерю розігріваю…

- Справді, там чтива на годину – півтори.- Підтримую дружину.

- Краще помовчи, – обриває він, – Скажи, тільки чесно, ти все це вигадав чи..?

- Не знаю, Степане, не знаю…Інколи, мені й самому здається що з глузду поїхав, тому й не наважувався розповісти про все це тобі. Хочеш вір – хочеш не вір, та відтоді світ став для мене цікавішим, багатовимірним і водночас - цілісним.

- От-от, і я про те ж… До мене теж Надя з’являлася, та мені здавалося що все це глюки, маячня. Боявся, що ось – ось двигнуся мізками, а тому, не наважувався навіть з тобою поділитися своїми проблемами… Багато з того, що ти описав, вона говорила й мені. Запам’яталося, як кілька разів наголошувала - досить саможалінь, час нам даний для того, щоб гармонійно змінювати себе; щодня, щохвилини - допоки не досягнеш своєї вершини в прямому і переносному значенні. Все це здавалося настільки реальним, що я кидався до неї, та кожного разу натикався на якусь невидиму стіну. Сьогодні, нарешті, ти зняв з мене цей тягар. А зовсім недавно, вона знову з’явилася мені і сказала: «Ніколи, Степане, не зраджуй своїй мрії, іди без страху їй назустріч, і тільки тоді, ти переступиш через невідомість.. » Хто зна, що саме вона мала на увазі, та саме ці слова запам’яталися найбільше…-Степан замовк, втупившись пустим поглядом у вікно. Хіба ж міг тоді, бодай подумки припуститися, що це наша остання зустріч. Степан якраз готувався до командного сходження в складі альпіністів України на один з найвищих в Гімалаях восьмитисячників «Анапурну». Це була його давня мрія. Тішився разом з ним, не маючи навіть гадки, що це й буде саме та вершина про яку говорила йому Надя. Ох, якже мені хотілося бути поруч з ним. Втім, прекрасно розумів, що восьмитисячної висоти мені вже не подолати, хоча й взяв за правило, бодай, два – три рази на місяць здійснювати вилазки в гори. Степан відчув мій настрій і, поклавши руку на плече притиснув до себе.

-Юро, не кисни, довірся мені, в тебе ще будуть і захмарні гори, і нові

-47-

 

вершини, от тільки не сумнівайся, а повір, як ти робив це не раз, як тоді, коли повірив у себе і здолав свою хворобу, бо те, про що ти написав, повинно мати своє логічне завершення…

Хто знає, що саме він мав на увазі, та сказане ним здійснилося, майже, через сім років після нашої останньої розмови. Ось воно й виходить, що все в цім світі взаємопов’язано. Ну, хоча б отой випадок, коли я і Алгірдас Кумжа спускалися з Матерхорну. Біля гірського озерця біля підніжжя гори ми зупинилися перепочити і зробити кілька світлин. Мій погляд зупинився на витесаній з каменю фігурці Божої матері, неподалік якої схилилися в молитві дві монахині. Ото ж став віддалік і теж почав молитися подумки. Алгірдас крутився поруч, заклопотаний власними справми. Тим часом монахині завершили молитву і рушили в нашу сторону. Порівнявшись з нами, одна зних привіталася: «Слава, Ісусу- Христу», принаймні мені причулося саме це. Адекватно відповідаю: «Слава навіки Богу». Алгірдас здивовано дивиться на мене...

- Про що ви ?.. – запитує мене.

Пояснюю, що це таке привітання, здебільшого на Західній Україні.

- А вони що знають українську мову? – не перестає дивуватися він.

- Справді?!. – Розгублено дивлюся йому в очі. – А може вони з України? – Спохопився й собі. - Прошу пані, перепрошую… - Гукаю вслід. Жодної реакції. Наздоганяю, забігаю наперед і вкотре запитую - Вибачте ви з України? – тепер вони здивовано кліпають очима не розуміючи що, ж від них хоче цей навіжений…

- Do you speak Englesh? - Не поступаюся їм.

- No, no…- Заперечують вони вертячи головами.

Я виглядав ідіотично. На моє щастя в ситуацію втрутився Альгірдас. Виручило його знання німецької мови. Між ними відбувся, приблизно, такий діалог… - Ви щойно віталися до цього чоловіка?

- Так. – Ствердно відповіла одна з них.

- Вибачте, і що ви йому сказали?

- Нехай славиться Господь-Бог наш.- Здивовано відповіла одна з монахинь.

- І на якій мові ви це сказали?

- Як це на якій?.. Звичайно ж на німецькій.

- А, от, чоловік переконаний, що ви розмовляли з ним українською.

- Ні – ні, цього не може бути, ми не знаємо цієї мови…

- Але ж і чоловік не володіє німецькою. Хіба ж ви не зауважили цього? – Монахині здивовано переглянулися.

- Відверто скажу - ні. Відповідь: «Слава йому у віках», як мені особисто причулося – було сказано на німецькій мові. - Відповіла старша з них.

- Справді, все це виглядає дуже дивним, але я теж не помітила, що ми розмовляємо на різних мовах. – Приєдналася до неї «сестра»….

Цим епізодом я хочу завершити не тільки свої спогади, а й свою подорож у Пенінські Альпи. На підтвердження цього лунає голос бортпровідниці.

 

-48-

 

- Шановні пасажири, наш авіалайнер прибуває в аеропорт столиці України-Бориспіль…





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...