Главная Обратная связь

Дисциплины:






ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК УЯВЛЕНЬ ПРО СВІТ



В античних (філософських, наукових, буденних) уявленнях світ розглядається передусім як світ природи - космосу. Людина трактується як істота, яка перебуває у нерозривному зв'язку із світом природи. Структура і закони буття світу та людини єдині.
За аналогією до давньоіндійських і китайських учень (наприклад, даосизму і школи чарваків) у давньогрецькій філософії структура світу розглядається через пізнання матеріальних і духовних першооснов чи першоелементів. Вони визначаються вічними, нествореними і незнищенними, а все багатоманіття речей і явищ у світі виникає як їх конкретна тимчасова комбінація, поєднання.
Представники античного матеріалізму вважали першоосновою світу речове, матеріальне начало. Родоначальник цього напряму давньогрецький філософ Фалес стверджував, що начало всього - вода. Лнаксимен і Діоген вважали, що "повітря первинніше за воду, і з простих тіл переважно його беруть як начало; а Гіппас із Метапонта і Геракліт з Ефеса - вогонь, Бмпедокл же - чотири елементи, додаючи до названих землю як четвертий. Ці елементи, на його думку, завжди зберігаються і не виникають, а у великій чи малій кількості з'єднуються в одне або роз'єднуються з одного".
Грецькі атомісти Левкіп і Демокріт вважали, що першооснова всього -атоми (невидимі частинки, які різняться формою, розмірами і т. д.).
В ідеалістичному напрямі античної філософії першоосновою світу визначається певне духовне (ідеальне) начало, або Бог як світовий розум, або самостійні ідеальні сутності.
Піфагора його послідовники вбачали першооснову світобудови у числах і числових відношеннях. Творець класичної моделі об'єктивно-ідеалістичного вчення Платон розглядав реальність як таку, що складається з двох світів: світу конкретних речей, мінливих, тимчасових, і світу ідей - вічних, незмінних. Світ речей, матеріальні явища Платон вважав колією ідей і розумів їх як безтілесні сутності, що перебувають поза простором і часом, сходяться за ступенем спільності у Богові і тому є тим взірцем, відповідно до якого створюються окремі речі.
Одна з ключових проблем античного уявлення про світ - проблема руху, його джерела, причин, статусу щодо світобудови.
Зенон і Протагор вважали, що світ незмінний, і рух у ньому відсутній. У логічно переконливій формі неможливість процесу руху показана у відомих апоріях Зенона Блейського - "Ахілл і черепаха", "Стріла", "Дихотомія" (див. Філософський словник).
Геракліт із Ефеса, навпаки, намагався показати, що рух і зміна - це загальний стан світу. Один із його афоризмів стверджує! "в одну й ту саму ріку не увійдеш двічі". Джерело руху Геракліт вбачав у протилежних началах всього існуючого, взаємодія яких народжує безперервну зміну.
Найбільш глобально природа і різновиди руху показані в ученні Аристотеля, яке по праву вважають вершиною філософії античності. Аристотель визнавав рух загальною властивістю світу і вказував на чотири причини його.
1. Бог, який перебуває поза космосом, але є якимсь першоруінієм, першопоштовхом, стає джерелом початку будь-якого руху у світі.
2. Матеріальна причина? або матерія. Аристотель пояснює її як пасивну причину, тобто як речовину, першоелемент, сировину, з якої все виникає.
3. Формальна причина або форма. За Аристотелем, вона є активним началом, оскільки конкретні речі виникають лише внаслідок надання форми речовині, матерії (наприклад, із глини як матерії, надавши їй тієї чи іншої форми, можна зробити різні речі).
4. Телеологічна причина або цільова (рух, розвиток як напрям до певної цілі). Цю причину Аристотель відносив досвіту живих організмів. Існування й розвиток живого організму він трактував як послідовну зміну, що веде до появи тих властивостей, форм, які з самого початку закладені як майбутня ціль у всьому живому. Телеологізм, за Аристотелем, певною мірою властивий космосу в цілому і виникав з позасвітового початку - Бога.
В античності велика увага приділяється дослідженню духовного світу людини, передусім природі душі й пізнання.
Для грецьких матеріалістів душа за своєю будовою аналогічна до решти явищ світу. Наприклад, за Демокрітом, душа людини, як і все решта, складається з атомів (зокрема з атомів водню). Єдина відмінність атомів душі від атомів тіла в тому, що вони мають іншу форму і більш рухливі.
В ідеалістичній концепції Платона душа - це самостійна реальність. На відміну від тіла, вона безсмертна і" залишаючи після смерті людини її тіло, потрапляє у світ ідеальних сутностей - ідей. Структура душі має три ієрархічні елементи: "хтиву частину" (локалізована у черевній порожнині), "емоційно-гнівливу" (міститься у грудях), "раціональну" (її пристанище - голова).
Аристотель трактує душу як активне і доцільне начало живого тіла, що невіддільне від нього. Тіло - це матерія, душа - форма. За Аристотелем, душа є спільним для природи началом. "Живильна" здатність душі властива вже рослинам, "чуттєва" — тваринам, "інтелектуальна" - людині.
Пізнавальна діяльність в античності розглядалася передусім з погляду співвідношення чуттєвого й раціонального (підвладного розумові) пізнання, співвідношення думки і знання. Ідеалом визнається пізнання істини, краси, доброчинності (блага), справедливості, мета - досягнення мудрості. Мудрість розуміють як нерозривну єдність знання і дії. "Мудрість, - говорив Демокріт,- дає такі три плоди: дар добре мислити, добре говорити і добре чинити".
Найбільший внесок у розвиток теорії пізнання античності вніс Аристотель. Він розробив основи логіки як науки про форми і закони наукового мислення, створив викінчену теорію дедукції.
Велику увагу філософія античності приділяла вивченню соціального світу, Платон і Аристотель розглядають історичну еволюцію форм державного правління, їх відмінні риси. Пропонують свої моделі ідеального суспільства і державного ладу, який відповідав би сутності людини, служив реалізації ідеї справедливості, блага, щастя. Характерною рисою античних трактувань соціального світу стало ототожнювання суспільства і держави.
Суттю античних уявлень про світ, синтезуючими ідейними основами є поняття "макрокосмос" і "мікрокосмос".
Термін "космос" філософія запозичує з позначення державного і військового ладу. Зміст цього поняття орієнтує на визнання того, що явище, яке воно позначає, має чітку внутрішню організованість, упорядкованість і підпорядковане єдиному началу та законам.
"Макрокосмос" використовується як поняття для позначення світу природи. "Мікрокосмос" - це людина.
За своєю структурою і закономірностями буття "мікро" і "макро" космоси сприймаються як аналогічні. Самі закони існування цих двох світів трактуються як гармонійні, естетично й морально досконалі. Нерідко ідея Збігу, паралелізму "макро" і "мікро" космосів вела до визнання (як у матеріалістичних, так і в ідеалістичних ученнях) того, що світом керують закони розуму, світової душі, Бога-творця.
Однією з ключових ідей у розумінні "макро" і "мікро" космосів була ідея кругообігу. Життя людини, її народження і смерть так само, як і існування будь-якого окремого природного явища й природи в цілому, уявлялися як нескінченний процес народження і смерті, виникнення і зникнення у розумінні перекомбінації елементів, що утворюють їх.
Середньовічні уявлення просвіті людину побудовані на релігійних ідеях: створення світу з нічого волею Бога, гріхопадіння людини, індивідуального безсмертя душі, яке можна заслужити вірою в Бога, дотримання моральних норм і заповідей. У середньовічній картині світ поділяється на дві реальності - земну (природа й тілесне життя людини - тимчасові, мінливі, гріховні) і божественну, тобто вічну, істинну, блаженну.
Протиставлення двох світів відбувається на підставі того, що природа, будучи створеною Богом, позбавлена його безпосередньої присутності. У середньовіччі, особливо ранньому, уявляли Бога як такого, що не розлитий у природі.
Філософськими і природничонауковими ідеями середньовіччя були космологічні уявлення Аристотеля - Птолемея, згідно з якими Земля-центр світобудови, а довкола неї на своїх орбітах рухаються решта планет і Сонце.
Най відоміша філософська дискусія тієї епохи, що розкривала суть тодішніх поглядів на світ, точилася між номіналізмом і реалізмом. У центрі її були питання про природу загального (сутності всіх конкретних речей) та духовне буття людини, шляхи пізнання Бога і світу, що конкретно вилилося в полеміці про співвідношення віри й розуму.
Представники реалізму стверджували, що загальне (універсальне) існує як онтологічно самостійні реальності. Вони утворюють самостійний світ духовних ідеальних сутностей, які існують до конкретних речей і поза ними. Номіналісти сповідували протилежні погляди. Вони вважали, що існують лише окремі, конкретні речі. Загальне існує тільки у словах людини (ноуменах - поняттях). Тому воно це не онтологічна духовна реальність, а реальність, що виникає у мові.
Таким чином, обидва напрями не визнавали існування загального у конкретних явищах та окремих речах. Цю світоглядну настанову можна пояснити впливом релігії, бо твердження про причетність загального до конкретних, тілесних речей було б рівнозначне визнанню того, що у них безпосередньо присутнє божественне начало.
Проблема співвідношення віри і розуму, як способів осягнення божественності світу, розв'язувалася в період раннього середньовіччя через визнання підпорядкованості розуму вірі, а в пізньому середньовіччі - навпаки, бо віра тоді, як правило, вважалася вихідним началом розуму.
Відродження. В цю епоху відбувається значна корекція світоглядних настанов, зміна загальної картини світу.
Відродження стає відправною точкою у формуванні світогляду й ідеології гуманізму. Як ідейна орієнтація гуманізм ставить собі за мету виправдання природного буття людини. Через подолання ортодоксальних церковних уявлень гуманісти прагнуть євангельського очищення людини, піднесення її тілесного і соціального життя до рівня духовного, яке релігія визнавала єдино цінним.
Мистецтво та література доби Відродження прагнуть возвеличити людину, її почуття, показати можливість досягнення гармонії духовного і тілесного земного буття.
Головна мета гуманізму Відродження - утвердження людської гідності, розкріпачення людини, розкриття закладеного у ній потенціалу. Людська особистість визначається центром світобудови і вищою цінністю для самої себе. Італійський гуманіст Марсиліо Фічіно писав з цього приводу: "Людина не бажає ні вищого, ні рівного собі і не допускає, щоб над нею існувало що-небудь, не підвладне їй... Вона всюди прагне владарювати, всюди хоче бути возвеличена і намагається, як Бог, бути всюди".
Гуманістичний світогляд спирався на пантеїстичні концепції, які виникли в епоху середньовіччя і утвердилися в суспільній свідомості Відродження як нова концепція світу.
Пантеїзм визнає єдність Бога і природи. Бог у пантеїстичному трактуванні розчинений у природі, присутній у кожному її явищі, а також у людині і її природному бутті. Згідно з пантеїзмом "природа... є не що інше, як Бог у речах", або "Бог і природа є одна й та сама матерія" (Джордано Бруно).
В епоху Відродження відбувається крутий злам у поглядах на природу. Релігійна міфологема про створення світу поволі поступається натурфілософським ученням. Цей злам у поглядах спирається на велике відкриття природознавства XVII ст. - геліоцентричну систему Миколая Коперніка, згідно з якою Сонце, а не Земля, визнається центром світобудови.
Філософські та природничонаукові ідеї Відродження здобули своє логічне завершення у концепціях Нового часу, передусім в ученнях Декарта і Спінози про субстанції.
В основі учення про субстанції лежить пантеїстична ідея про загальний взаємозв'язок, взаємодію всіх явищ світу, а також ідея нестворюваності і незнищенності цієї реальності.
Субстанція тлумачиться як гранична основа світу, а все його різноманіття, зміни й перетворення є лише виявом єдиного цілого. Субстанція - причина самої себе.
Декарт пояснює світ як співіснування двох субстанцій - матеріальної; духовної. Основна властивість матеріальної субстанції або матерії - прості (протяжність), духовної - мислення. Спіноза розумів світ як одну, єдину субстанцію з двома її основними властивостями - протяжністю і мисленням Цим він стверджував ідею матеріальної єдності світу.
Синтезом філософських і природничонаукових уявлень просвіт Нового часу слід вважати концепцію Ньютона. Світ, буття природи, включаючи буття людини, - це існування Всесвіту. Всесвіт Ньютон розумів як просторове часову реальність, як вмістилище зірок. Закони Всесвіту - це закони класичне механіки. Вони визначаються абсолютними (незмінними і загальними для всіх сфер буття світу). Буття людини розчиняється у бутті природи, воно повністю детерміноване законами природи. Таким чином, свобода у бутті людини заперечується. Вона трактується лише як дотримання пізнаних законів природи.
Ідеї механістичного детермінізму особливо поширилися у поглядах суспільно-політичної течії Просвітництва. Найчіткіше вони сформульовані вченим і філософом Лапласом (див. "Закономірне і випадкове у розвитку світу").
Прогрес природознавства ХУІІ-ХVIII ст. ст. (фізики, біології, хімії, математики) створив передумови для розгляду світу як реальності, що розвивається. Універсальна концепція розвитку всіх сфер буття, світу в цілому з'являється у німецькій класичній філософії (І. Кант, Й. Фіхте, Ф.Шеллінг, Г. Гегель).
І. Кант створює першу концепцію виникнення планетарної системи з дифузійної хмари. Ф. Шеллінг інтерпретує світ як такий, що сам розвивається і проходить у своєму розвитку стадії: природа, суспільство, самосвідомість людини. В ідеалістичній формі він формулює загальні закони саморозвитку. Джерело розвитку - єдність і боротьба протилежностей, тобто взаємодія і взаємопроникнення протилежних начал, сил, тенденцій.
На відміну від поглядів попередників, світ людини і сама людина трактуються як такі, що розвиваються. Буття людини, як його розуміли німецькі філософи, відокремлюється від буття природи і немислиме без свободи. Цим світом людської свободи, на відміну від світу природи, де все закономірно і причинно обумовлено, І. Кант визнає моральний світ, його моральне життя. Щодо цього світу І. Кант формулює моральний закон (категоричний імператив), функціонування якого неможливе без рівності й свободи людини.
Г. Гегель світом свободи вважав пізнавальну діяльність, самосвідомість людини. Ф. Шеллінг асоціює свободу із світом мистецтва та інтуїцією.
Духовний світ німецька філософія досліджує як відносно самостійну реальність, проводяться чіткі межі між індивідуальною та суспільною свідомістю.
Соціальне життя людини, суспільство також розглядається як історичний процес, що має певні ступені прогресу. По суті, створюється філософія історії.
Сучасні уявлення про світ спираються на розвинуте природничонаукове і гуманітарне знання. Вони знаходять своє послідовне вираження через поняття: матерія, рух, розвиток, закони діалектики, свідомість, людина, діяльність, суспільство, культура і т. д.
Усі наступні теми і питання розкриватимуть сутність сучасних уявлень про світ і людину значно глибше.



Освоєння космосу — надзвичайно важлива й актуальна проблема Зоряне небо — невелика частина безмежного космосу. Земляни всіх поколінь завжди дивилися на нього з неабиякою цікавістю і тривогою. А що там далі? Чи десь ще є істоти, схожі на нас? Чого чекати від космосу — добра чи зла? Лише в 60-х роках XX ст. людина вперше подолала земне тяжіння і вперше вийшла в космос.

Що ж таке космос? Насамперед це той нескінченний простір, що оточує нашу Землю.

Космос — глобальне середовище, що є спільним для всього людства. Тому його мирне освоєння вважається глобальною проблемою. Сьогодні вже сформувалися два напрями використання космосу для потреб людини: космічне виробництво і космічне землезнавство.

Космічне виробництво — це створення нових видів матеріалів, джерел енергії, двигунів для космічних досліджень, космічних технологій для одержання нових сплавів, оптичного скла, напівпровідникових матеріалів, медичних препаратів, вирощування кристалів, проведення зварювальних, монтажних робіт.

Космічне землезнавство передбачає вивчення з космосу планети Земля та усіх її сфер. Основна мета космічного землезнавства — пізнання закономірностей космічної оболонки, вивчення природних ресурсів для їх оптимального використання, охорона навколишнього середовища, забезпечення прогнозів погоди та дослідження інших явищ. Космічне землезнавство розвивається з початку 60-х років після запуску перших радянських та американських штучних супутників Землі, а потім і космічних кораблів. Перші космічні знімки було зроблено в 1961 р. Германом Титовим. Одночасно розпочалося візуальне спостереження земної поверхні екіпажами космічних кораблів. Особливе значення для космічного землезнавства мають специфічні особливості космічної зйомки. Зазвичай зйомка здійснюється з висоти 250—500 км, і смуга огляду перевищує 1 тис. км. За 5 хвилин з орбітальної станції можна зняти на плівку територію площею близько 1 млн. км2. Літаком це під силу зробити за дворічний період.

 

Космічні дослідження на шляху освоєння космосу

Друга половина XX ст. стала епохою освоєння космосу. Це грандіозне звершення сучасного людства обумовлено не тільки тим, що з’явилися наукові, технічні й технологічні можливості створення космічних апаратів, а й потребою людського суспільства у здійсненні цілого ряду акцій, які на даному етапі розвитку науки і техніки можуть бути виконані тільки за допомогою штучних супутників Землі і космічних станцій.

Ми вже відзначали, що сучасне природознавство, насамперед фізика, потребують інформації, яку можна отримати в лабораторії Всесвіту. Сьогодні для цього наземних астрономічних досліджень уже недостатньо. Космічні апарати допомагають доставляти астрономічну апаратуру за межі густих шарів земної атмосфери і вести дослідження явищ, що відбуваються у Всесвіті, в усьому діапазоні електромагнітних хвиль. Досвід розвитку науки показує, що необхідною передумовою її прогресу є постійне розширення тієї сфери природних явищ, з якої черпається відповідна інформація. Так, наприклад, нові покоління потужних прискорювачів елементарних частинок дають можливість фізикам проникнути в найпотаємніші області мікросвіту. У рамках традиційної наземної астрономії можливі тільки спостереження космічних об’єктів. З розвитком космонавтики, а також електроніки, автоматики й радіотехніки стало можливим застосовувати в процесі наукового дослідження космічних явищ проміжний метод, який формально не вважається експериментальним. Ми маємо на увазі доставку необхідної вимірювальної апаратури безпосередньо до об’єкта, який вивчається, у райони космосу, що цікавлять учених. Завдяки цьому було отримано нові дуже важливі дані про навколоземний космічний простір, міжпланетне середовище, а також про Місяць, найближчі планети Сонячної системи і комету Галлея, виявлено не відомі раніше факти, уточнено багато деталей, одержано відповіді на безліч запитань, що хвилювали астрономів.

За допомогою сучасної космонавтики розв’язується також цілий ряд наукових і практичних завдань, що мають велике народногосподарське й економічне значення. Це ретрансляція телевізійних передач за допомогою космічних ретрансляторів, метеоспостереження, морська й авіаційна навігація із застосуванням спеціалізованих штучних супутників, супутникова система виявлення постраждалих внаслідок різних катастроф, вивчення Землі з космосу. А в перспективі — організація на навколоземних орбітах сонячних електростанцій і виробничих підприємств для проведення технологічних процесів й операцій, які неможливі в земних умовах.

Можна говорити про два дуже важливі аспекти освоєння космосу. З одного боку, це процес залучення космічних явищ у сферу практичної діяльності людини, а з іншого — космізація земного виробництва, а певною мірою й самого життя людей.

 

Проблеми освоєння космосу

Сьогодні освоєння космосу перетворилося на глобальну проблему. Космічні польоти мають не лише наукове, але й економічне значення. Разом з тим, подальше дослідження космосу неможливо здійснювати в окремій країні, а відтак виникає потреба в об’єднанні й координованості спільних зусиль .

Розв’язання глобальних проблем сучасності вимагає розробки та реалізації колективних програм для забезпечення майбутнього людської цивілізації. У процесі освоєння космічного простору людина так чи інакше його забруднює. Ще в середині 80-х років на земних орбітах кружляли десятки тисяч штучних об’єктів, що, за словами французького фахівця, перетворили найближчий космос у «космічний смітник». До того ж, космос як спільна власність завжди повинен лишатися мирним, відкритим для його використання в інтересах усього людства.

Ось чому слід дбати про те, щоб земні конфлікти ніколи не зачіпали космос.





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...