Главная Обратная связь

Дисциплины:






Акт проголошення незалежності України



1.

Союз Радянських Соціалістичних Республік успадкував велику частину території і багатонаціональну структуру Російській імперії. В 1917–1921 рр. Фінляндія та Польща отримали незалежність, були проголошені Литва, Латвія, Естонія та Тува. Деякі території в 1939–1946 рр.. були приєднані до СРСР (польський похід РСЧА, приєднання Прибалтики, приєднання Тувинської Народної Республіки, приєднання Бессарабії та Північної Буковини).

Причини розпаду

 

На даний час серед істориків немає єдиного погляду на те, що стало основною причиною розпаду СРСР, а також на те, чи можливо було запобігти процесу розпаду СРСР. Серед можливих причин називають:

відцентрові націоналістичні тенденції, властиві, на думку деяких авторів[1], кожній багатонаціональній країні і проявляються у вигляді міжнаціональних протиріч і бажання окремих народів самостійно розвивати свою культуру й економіку;

авторитарний характер радянського суспільства, зокрема гоніння на церкву, переслідування КДБ дисидентів, примусовий колективізм, панування однієї ідеології, заборона на спілкування з закордоном, цензура, відсутність вільного обговорення альтернатив (особливо важливо для інтелігенції);

зростаюче невдоволення населення через перебої з продовольством, особливо в епоху застою і Перебудову, і найнеобхіднішими товарами (холодильники, телевізори, туалетний папір і т. д.), заборони та обмеження (на розмір садової ділянки і т. д.), постійне відставання у рівні життя від розвинених країн Заходу;

диспропорції екстенсивної економіки (характерні для всього часу існування СРСР), наслідком яких ставала постійна нестача товарів народного споживання, зростаюче технічне відставання у всіх сферах обробної промисловості (компенсувати яке в умовах екстенсивної економіки можна тільки високозатратними мобілізаційними заходами, комплекс таких заходів під загальною назвою "Прискорення "був прийнятий в 1987 році, але економічних можливостей виконати його вже не було);

криза довіри до економічної системи: в 1960-1970-і рр.. головним способом боротьби з неминучим при плановій економіці дефіцитом товарів народного споживання була обрана ставка на масовість, простоту і дешевизну матеріалів, більшість підприємств працювали в три зміни, виробляли подібну продукцію з матеріалів невисокої якості. Кількісний план був єдиним способом оцінки ефективності підприємств, контроль якості був мінімізований. Результатом цього стало падіння якості вироблених в країні товарів народного споживання. Криза довіри до якості товарів ставав кризою довіри до всієї економічної системи в цілому;

ряд техногенних катастроф (авіакатастрофи, чорнобильська катастрофа, крах «Адмірала Нахімова», вибухи газу тощо) і приховування інформації про них;



невдалі спроби реформування радянської системи, що призвели до стагнації, а потім розвалу економіки, що спричинило за собою розвал політичної системи (економічна реформа 1965 року);

ініційоване американським урядом зниження світових цін на нафту, що похитнуло економіку СРСР. Єгор Гайдар вважав цей фактор визначальним:[2]

«Дата краху СРСР … вона добре відома. Це, звичайно, ніякі не Біловезькі угоди, це не серпневі події, це 13 вересня 1985 Це день, коли міністр нафти Саудівської Аравії Ямані сказав, що Саудівська Аравія припиняє політику стримування видобутку нафти, і починає відновлювати свою частку на ринку нафти. Після чого, протягом наступних 6 місяців, видобуток нафти Саудівською Аравією збільшилася в 3,5 рази. Після чого ціни впали. Там можна дивитися по місяцях — в 6,1 рази. моноцентризм прийняття рішень (тільки в Москві), що призводило до неефективності та втрати часу; Афганська війна, холодна війна, безперервна фінансова допомога країнам соцтабору, розвиток ВПК на шкоду іншим сферам економіки розоряли бюджет.»

Можливість розпаду СРСР розглядалася в західній політології (Елен д'Анкосс. «Розколота імперія», 1978) та публіцистиці радянських дисидентів (Андрій Амальрік. «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?», 1969). А. Д. Сахаров бачив вихід в оновленні Союзу і розробив Проект Конституції Союзу Радянських Республік Європи та Азії[3].

Хід подій

З 1985 року Генеральний секретар ЦК КПРС М. С. Горбачов і його прихильники почали політику перебудови; різко виросла політична активність народу, сформувалися масові, у тому числі радикальні і націоналістичні, рухи та організації. Спроби реформування системи управління призвели до поглиблення кризи в країні.

Загальна криза

Розпад СРСР відбувався на тлі загальної економічної, зовнішньополітичної та демографічної кризи. У 1989 році вперше офіційно оголошено про початок економічної кризи в СРСР (зростання економіки змінюється падінням).

У період 1989–1991 років доходить до максимуму головна проблема радянської економіки — хронічний товарний дефіцит — з вільного продажу зникають практично всі основні товари, крім хліба. Практично у всіх регіонах країни вводиться нормоване постачання у формі талонів.

Розпад СРСР з точки зору права

Законодавство СРСР

Стаття 72 Конституції СРСР 1977 року[4] визначала:

За каждой союзной республикой сохраняется право свободного выхода из СССР.

Порядок реалізації цього права, закріплений законом[5], дотриманий не був, проте був легітимізований, головним чином, внутрішнім законодавством держав, що вийшли з СРСР, а також подальшими подіями, наприклад їх міжнародно-правовим визнанням з боку світової спільноти — всі 15 колишніх союзних республік визнаються світовим співтовариством як незалежні держави і представлені в ООН.

2.Прийняття Верховною Радою УРСР _Декларації про державний суверенітет України

Криза союзних структур, політичне протиборство, погіршення економі­чної ситуації, зростання національної самосвідомості неухильно посилю­вали потяг до суверенності, відновлення незалежної української держави.

Важливим кроком на цьому шляху стало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР «Декларації про державний суверенітет Украї­ни». Попри всі незгоди і дискусії більшість парламенту і опозиція були єди­ні в розумінні необхідності такого кроку, Сумніви багатьох депутатів щодо його доцільності були розвіяні проголошенням державного суверенітету Російської Федерації, яке відбулося напередодні у Москві. В цьому доку­менті вперше проголошувалось верховенство законів республіки стосовно законодавства СРСР, до якого вона тоді входила. Це положення Деклара­ції було внесено до чинної тоді конституції УРСР як окрема сталя. Вказу­валось на самостійність, повноту і неподільність влади в межах республіки, недоторканість її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зно­синах. Підкреслювалось, що від імені народу може виступати виключно Верховна Рада УРСР. Законодавче закріплялися необхідність утворити національний банк, цінову, фінансову, митну служби, намір забезпечити національно-культурне відродження українського народу, вільний розвиток всіх інших народів, право мати власні збройні сили, органи внутрішніх справ, державної безпеки. Україна проголошувалась нейтральною позаб-локового державою, яка дотримуватиметься без'ядерного статусу, не буде приймати, виробляти і набувати ядерної зброї.

Процес законотворчої діяльності парламенту розвивався активно. Тільки на першій його сесії було прийнято 150 законодавчих актів. У серпні 1991 р. було ухвалено закон про економічну незалежність України.

Консерватори в союзних структурах активно протидіяли зростанню су­веренності й самостійності національних республік, у тому числі й України. Прийнятий 1989 р. закон про їх вихід зі складу СРСР містив такі правила й процедури, які здебільшого унеможливлювали його здійснення. Робилися спроби ще більше централізувати управління народним господарством, заперечувалась необхідність передачі ряду галузей промисловості і будів­ництва в безпосереднє відання республік. В умовах зростаючої інфляції Україна в 1990 р. домоглася скорочення обсягу паперових грошей, що бу­ли в обігу, на 2 млрд. Але це скорочення було знецінене багатократним зростанням емісії грошей в цілому в СРСР.

Намагаючись будь-що загальмувати процес розпаду Радянського Со­юзу, в березні 1991 р. з ініціативи союзного керівництва було проведено референдум, під час якого пропонувалося виявити ставлення населення до збереження СРСР на засадах оновленої федерації. На пропозицію го­лови Верховної Ради УРСР Л. Кравчука в Україні на референдум було поставлено додаткове питання:

«Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» На перше запитання позитивну відповідь дали 70,2%, а на друге - 83,5% гро­мадян України, які одержали бюлетені. Це яскраво свідчило про зростання національної самосвідомості, «потягу до суверенності».

Акт проголошення незалежності України

Прийняття 24 серпня 1991р. Верховною Радою історичного документу – «Акту проголошення незалежності України» припинило існування Української Радянської Соціалістичної Республіки і проголосило появу незалежної держави – Україна.

Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого був незабаром проголошений національним святом, не був випадковим явищем. Втретє за 350 років від Визвольної війни середини XVII ст. Україна здобула самостійність. Прагнення до національного суверенітету випробувано віками. Акт проголошення незалежності України український народ прийняв, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні з урахуванням природного права на самовизначення. Отже, це не витвір політиків чи партій — це об'єктивна потреба, об'єктивний процес розвитку людства в сучасну епоху.

Актом підкреслювалось:

«Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 p.,

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність Ук­раїни та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення».

Отже 24 серпня 1991 р. наша держава офіційно отримала назву — Україна, що відповідає історичній традиції. Розпочався процес утвердження атрибутів державності, без яких не існує суверенних держав. 4 вересня 1991 р. над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор, а 28 січня 1992 р. він отримав статус державного. 15 січня 1992 р. державним гімном України стала музика композитора М. Вербицького на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна...». 19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України. Національна символіка перетворилася на державну.

Акт проголошення незалежності України - документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. Із 37885,6 тис. громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування, взяли участь у го­лосуванні 31891,7 тис. (84,18%). Із них позитивно відповіли 28804,1 тис. виборців (90,92%). Зокрема, у Криму відповіли на запитання референдуму «Так, підтверджую» 54,19% громадян, у Севастополі — 57,07%; у Донецькій, Луганський, Одеській, Харківській областях підтвердили Акт про незалежність понад 80% виборців; в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях за незалежність проголосувало понад 95%, у решті областей — понад 90% громадян.

За результатами референдуму вже ні в кого не могло бути сумніву, чи український народ хоче мати свою самостійну державу.

Незалежність України була визнана всіма колишніми радянськими республіками, світовим співтовариством. Вона є закономірним наслідком багатовікового прагнення народу.

Проголошення незалежності України стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок перехідного періоду, суть якого – у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку.

3.Відразу після здобуття Україною незалежності постало питання про прийняття Основного Закону, який закріпив би якісно нові зміни у державі та суспільстві. Конституційний процес проходив з великими труднощами і тривав п'ять років. Україна останньою з республік колишнього Радянського Союзу прийняла свою Конституцію. Це сталося 28 червня 1996 р.

Початок конституційному процесу поклало ухвалення Верховною Радою 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Закріплені в ній принципи суверенності, народовладдя, недоторканності території республіки, розподілу властей, рівності громадян, гарантування їх прав і свобод мали конституційний характер.

Спираючись на Декларацію, парламент утворив у жовтні 1990 р. конституційну комісію, яка повинна була розробити проект концепції Основного Закону. У червні 1991 р. концепція нової Конституції була затверджена.

Тим часом в житті СРСР відбувалися епохальні події. Після конституційної реформи М. Горбачова політична влада в основному перейшла від компартійних комітетів до рад. Проведені у 1989—1990 pp. вільні вибори зробили органи радянської влади єдино легітимними. Основи тоталітарного ладу захиталися. Після невдалої спроби консерваторів повернутися у минуле шляхом перевороту державна партія і створена нею союзна держава пішли у небуття.

За відсутності компартійної диктатури словосполучення «радянська влада» вперше набуло реального змісту. Та успадкована радами влада мала властиву для диктатури неподільну побудову, хоч уже не була диктаторською. Незалежно від політичного забарвлення (після виборів 1990 р. з'явилися й антикомуністичні обласні ради), радянські органи не зуміли справитися з новою для себе роллю носія неподільної влади.

Ось чому великого значення набув закон про заснування посади Президента, прийнятий 5 липня 1991 р. Та приймаючи цей закон, депутати тоді не здогадувалися, що готують собі суперника у започаткованому двома тижнями раніше конституційному марафоні.

У діючій з 1978 р. Конституції України вказувалося: «Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України. Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів». Після впровадження посади Президента в Конституцію було внесено доповнення: «Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України». Очевидною була суттєва суперечність між цими нормами. Вона могла бути розв'язана прийняттям нової Конституції з поділом влади на законодавчу і виконавчу.

Починаючи з червня 1991 p., Конституційна комісія зайнялася розробкою проекту Основного Закону. Вивчалися і використовувалися конституції багатьох держав, міжнародні конвенції, історичний досвід самої України. У проекті було закріплено положення, що містилися у Всесвітній Декларації прав людини, пактах ООН про економічні, соціальні та культурні права, Європейській конвенції з прав людини тощо. Ці норми не викликали заперечень на всіх етапах конституційного процесу і увійшли до остаточного тексту Конституції.

Принципові корективи було внесено до проекту після проголошення 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України. Ця подія змінила багато положень парламентської концепції Конституції. Розбудова правового поля у незалежній державі повинна була здійснюватися на власній основі.

Проекти Конституційної комісії обговорювалися на наукових конференціях. Було проведено кілька експертиз вітчизняними і зарубіжними правниками. Один з варіантів проекту опублікували, після чого протягом шести місяців відбувалося його обговорення. До Конституційної комісії надійшло 47 тис. поправок, доповнень і заперечень, оприлюднено, четвертий варіант проекту. Полеміка відбувалася переважно між прихильниками і противниками збереження радянської системи. Різні думки висувалися щодо того, якою республікою мала б стати Україна — парламентською чи президентською.

Другий етап конституційного процесу розпочався після виборів Президента і нового складу Верховної Ради. У вересні 1994 р. почала діяти нова Конституційна комісія, утворена за принципом представництва двох гілок влади. Співголовами комісії були затверджені Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз.

У грудні 1994 р. Л. Кучма вніс проект «Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». У ньому містилися конкретні пропозиції про розмежування влади на законодавчу та управлінсько-розпорядчу. Проект порушував багато статей Конституції 1978 p., побудованої як усі попередні радянські конституції, на принципі неподільності влади.

Проходження законопроекту в структурах Верховної Ради відбувалося болісно й уповільнено. У багатьох депутатів сама ідея обмеження повноважень парламенту функціями опрацювання і прийняття законів не викликала ентузіазму. Адже законодавча влада абстрактна, тоді як виконавча має повноваження, пов'язані з безпосереднім впливом на долі людей і матеріальні цінності.

І все-таки 18 травня 1995 р. парламент прийняв закон «Про державну владу й місцеве самоврядування». Згідно з ним Президент ставав одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам, без узгоджень і затверджень Верховною Радою. Він мав очолити й систему місцевих органів державної виконавчої влади. Ідея про місцеву владу у формі рад депутатів не пройшла. Органами державної влади від обласного до районного рівня (а також у районах Києва і Севастополя) ставали держадміністрації, главами яких Президент повинен був призначати обраних народом голів відповідних рад. У компетенції місцевих рад залишалися затвердження місцевого бюджету і програм територіального розвитку, заслуховування звітів голів адміністрацій. Всі інші повноваження передавалися держадміністраціям. З прийняттям цього закону Україна перетворювалася з парламентсько-президентської на президентсько-парламентську республіку.

Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування» було прийнято простою більшістю голосів. Щоб ввести його в дію, необхідна була конституційна більшість голосів, тобто дві третини. За існуючого партійного складу парламенту зробити це було неможливо. В умовах, що склалися, залишався тільки один варіант мирного розв'язання конфлікту: підписання на період до прийняття нової Конституції конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою.

Переговори про конституційну угоду у Верховній Раді затяглися. 31 травня 1995 р. Л. Кучма видав указ про проведення опитування громадської думки щодо довіри громадян України Президентові та Верховній Раді. Одночасно він звернувся до українського народу з поясненням цих дій. Майже чотирирічний досвід незалежної України, підкреслювалося у зверненні, свідчить, що сучасна деформована державна система — одна з основних перешкод на шляху припинення руйнівних процесів, які призвели до занепаду економіки, інтелектуального і духовного життя, наступу злочинності, зубожіння населення. Без перерозподілу повноважень між законодавчими і виконавчими органами державної влади, створення дієвої виконавської вертикалі, без чіткого визначення, хто і за що відповідає, на думку Президента, країна і надалі тупцюватиме на місці.

До опитування не дійшло. Кризу влади у червні 1995 р. припинила Конституційна угода, укладена на один рік Л. Кучмою і О.Морозом. Угоду, яка здебільшого відтворювала положення не прийнятого конституційною більшістю закону «Про державну владу і місцеве самоврядування», підписали більше половини депутатів. Тимчасово припинялася дія положень Конституції 1978 р., які суперечили угоді. Вважалося, що за рік гілки влади дійдуть згоди у конституційному питанні. На цей строк обмежувалися повноваження парламенту та місцевих рад і розширювалися нор-мотворчі та адміністративні функції виконавчої влади.

Конституційний договір між Верховною Радою і Президентом України, дав змогу зберегти керованість, започаткувати цілісність державної політики на основі принципу розподілу влад, стимулювати власне конституційний процес.

У лютому 1996 р. Конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд парламенту . Його розглядали майже три місяці. Відбулося три офіційних читання. Дискусія розгорнулася навколо п'яти пунктів: розподіл повноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови і статус Республіки Крим.

І знов конституційний процес зайшов в глухий кут.У цій ситуації Рада національної безпеки і оборони та Рада регіонів рекомендували Президенту оголосити референдум про затвердження Основного Закону в редакції, винесеній Конституційною комісією на розгляд Верховної Ради. Ця редакція передбачала двопалатну структуру парламенту і його перейменування в Народні Збори. Л. Кучма видав відповідний указ, після чого протистояння з парламентом стало ще гострішим.

Однак політики України спромоглися переступити через власні переконання та амбіції. У парламенті виникла неофіційна депутатська узгоджувальна комісія на чолі з народним депутатом М. Сиротою. На початку травня вона була затверджена Верховною Радою як тимчасова спеціальна депутатська комісія. Долаючи величезні труднощі, комісія узгоджувала думки різних фракцій, партій і течій у кожній спірній статті Конституції. 28 червня було затверджено Основний Закон нашої держави. День прийняття Конституції проголошено державним святом.

З прийняттям Конституції було покінчено з бездержавністю. Конституцією гарантовано незалежність України, визначено базові координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей — усе те, що формує політико-економіч-ну систему; створено передумови для функціонування і розвитку держави та суспільства незалежно від політичних орієнтацій партій та окремих діячів. Вичерпно окреслено відносини держави і громадянина, їх права та взаємні обов'язки, встановлено межі втручання держави у життя суспільства та окремої особи.

4.

Головним завданням суверенної України з перших днів її існування стало здійснення державотворення.

Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 p.), підсумки Всеукраїнського референдуму (1 грудня 1991 p.), Конституція України, прийнята 28червня 1996 р., законодавство України, укази Президента України стали правовою основою для побудови незалежної та суверенної Української держави.

1. Пріоритетний напрямок державного будівництва.

1.1. Пріоритетним напрямком державного будівництва після затвердження Акта проголошення незалежності України стало прийняття Конституції України. 28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України.

Основні принципи Конституції України:

- суверенітет;

- незалежність;

- демократизм;

- соціальна держава;

- правова держава;

- пріоритет загальнолюдських цінностей;

- поділ влади.

Конституція України закріпила принципи організації державної влади. Відповідно до Статті 5 Україна є республікою.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народу і не може бути узурповане державою, його органами чи урядовцями.

2. Формування трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової. Статтею 6 передбачено, що державна влада в Україні здійснюється на принципах поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

2.1. Законодавча влада. Відповідно до Статті75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. До складу парламенту входять 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі. Верховна Рада працює сесійно; сесії проводяться у формі пленарних засідань. Повноваження парламенту визначені Статтею 85 Конституції України.

Парламентські вибори відбулися в 1994, 1998, 2002, 2006,2007 (позачергові) pp. Позачергові парламентські вибори 30 вересня 2007 р. відбулися за пропорційною системою в загальнодержавному виборчому окрузі. Прохідний бар'єр для партій і блоків становив 3% від числа виборців, що взяли участь у голосуванні.

На початок вересня 2008 р. функціонує Верховна Рада України VI скликання, обрана на позачергових парламентських виборах 30 вересня 2007 р. 4грудня 2007 р. Головою Верховної Ради України обраний А. Яценюк.

2.2. Інститут президентства. У системі владних структур України Президент як глава держави займає особливе місце. Характерним є співвідношення цього інституту з демократичним принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Відповідно до чинного законодавства Президент України прямо не зв'язаний з жодною з них, але одночасно відіграє важливу роль у їхньому функціонуванні. У новітній історії України посада Президента вперше з'явилася в 1991 p., коли Верховна Рада України схвалила Постанову «Про вибори Президента Української РСР» (25 червня 1991 p.).

За Конституцією України президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод людини.

Конституційні принципи порядку обрання Президента України встановлені Статтею 103 Конституції. Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 5 років. Та ж сама особа не може бути обраною президентом більше, ніж два терміни поспіль.

3 часу проголошення незалежності громадяни України чотири рази (у 1991,1994,1999,2004 р.) обирали Президента своєї держави.

Першим Президентом незалежної України 1 грудня 1991 р. був обраний Л. Кравчук. На других виборах Президента України 26 червня 1994 р. перемогу здобув Л. Кучма. На виборах у 1999 р. переміг діючий Президент України Л.Кучма. 26грудня 2004 р. Президентом України був обраний Е. Ющенко.

При Президенті України функціонує Рада національної Безпеки й оборони України, що координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки й оборони.

2.3. Вищий орган виконавчої влади. Вищим органом у системі органів виконавчої влади України відповідно до Статті 113 є Кабінет Міністрів (уряд України). Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри та міністр Кабінету Міністрів.

В умовах парламентсько-президентської республіки кандидатуру Прем'єр-міністра для розгляду її у Верховній Раді подає Президент України. Претендентом на що посаду, як правило, є лідер правлячої коаліції, що формується з парламентської більшості у Верховній Раді України. Верховна Рада України на своєму засіданні затверджує (чи відхиляє) кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра України.

3 часу прийняття «Декларації про державний суверенітет України» (16 липня 1990 р.) і до вересня 2008 р. склад керівництва Кабінету Міністрів змінювався 17 разів.

2.4. Судова система. За роки незалежності в Україні сформована нова судова система. Судова система здійснюється судовими органами, які у своїй сукупності становлять судову систему України. Складовими цієї системи є Верховний суд України, загальні, арбітражні та військові суди. Нагляд за точним виконанням законів на всій території республіки відповідно до Закону України «Про прокуратуру», прийнятого 5 листопада 1991 p., покликана здійснювати Генеральна прокуратура республіки.

Конституційний суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, завданням якого є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України. Конституційний суд здійснює нагляд за дотриманням Конституції України.

5. Створення системи законодавства. Створення системи законодавства було основним завданням державотворення. Система законодавства України базується на національному і міжнародному досвіді.

4. Створення української армії. Армія є найважливішою ознакою суверенної та незалежної держави, гарантом її захисту. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Постанову «Про військові формування в Україні». Відповідно до цієї Постанови всі війська, дислоковані на території України, переходили в підпорядкування Верховної Ради. Було створене Міністерство оборони, яке очолив К. Морозов. У жовтні 1991 р. Верховною Радою була прийнята «Концепція оборони і будівництва Збройних Сил України». В основу її був покладений принцип розумної достатності щодо структури, чисельності й озброєнь армії.

6 грудня 1991 р. був прийнятий Закон «Про Збройні Сили України». У жовтні 1993 р. Верховна Рада України прийняла «Воєнну доктрину України». Документ такої ваги республіка прийняла першою серед країн СНГ. 3 урахуванням трирічного досвіду він ставив завдання розбудови Збройних Сил України у трьох площинах - воєнно-політичній, воєнно-технічній та воєнно-економічній.

На початку XXI ст. на порядок денний постало питання про здійснення військової реформи. її головними складовими повинні стати: забезпечення безпеки країни і підвищення її обороноздатності; підвищення бойової готовності Збройних Сил на основі підвищення ефективності їхньої діяльності, сучасних досягнень НТР, оптимізації чисельності особового складу й озброєнь; перехід на професійну армію; забезпечення соціального захисту військовослужбовців.

5. Інші пріоритетні напрямки державотворення. Найважливішими пріоритетними напрямками державного будівництва з 1991 р. стали:

- створення Служби безпеки України (СБУ);

- недоторканність державних кордонів, регламентація їхнього режиму, охорона; з цією метою парламент прийняв ряд законів: Закон «Про державний кордон України» (4 листопада 1991 p.), Закон «Про прикордонні війська України»;

- затвердження Державної символіки України: 16 січня 1992 р. Верховною Радою був затверджений Державний гімн України (Державним гімном України стала пісня «Ще не вмерла України...», яку написав композитор М. Вербицький на слова П. Чубинського); 28 січня 1992 р. Верховна Рада затвердила Державний прапор України; 19лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила Державний малий герб України, яким став золотий тризуб на блакитному тлі;

- прийняття 8 жовтня 1991 р. Закону «Про громадянство України»;

- введення у вересні 1996 р. національної валюти - гривні;

- установлення дипломатичних відносин з іншими державами.

6. Політична (конституційна) реформа.

6.2. Проголошення курсу на здійснення реформи. На початок 2005 р. Україна була президентсько-парламентською республікою. Пропозиції про внесення змін до Конституції України і формування на цій основі парламентсько-президентської республіки вносилися вже незабаром після прийняття Основного Закону країни в 1996 р. Однак зосередження значних повноважень у руках Президента було виправданим у перші роки становлення держави на основі прийнятої Конституції України. Згодом у практиці державотворення почав проявлятися дисбаланс у повноваженнях і відносинах між Президентом, парламентом і урядом.

У серпні 2002р. у телевізійному зверненні Президента України Л. Кучми до українського народу з приводу святкування 11-ї річниці незалежності України офіційно був проголошений курс на реформу політичної системи держави. Глава держави, зокрема, сказав: «Для стійкого і динамічного розвитку України необхідні рішучі зміни в її політичній системі... Для подальшого розвитку країна вимагає переходу до іншої політичної системи - парламентсько-президентської республіки... Одним із кроків у напрямку політичних реформ повинна стати реформа нашого виборчого законодавства, яке повинне відповідати вимогам парламентсько-президентської системи... Назріла потреба в адміністративно-територіальній реформі... Перехід до парламентсько-президентської моделі й посилення місцевого самоврядування - це і є наш європейський вибір... I як остаточна констатація факту: починати політичну реформу треба вже сьогодні».

6.3. Механізм здійснення реформи. Таким чином, стрижень політичної реформи полягав у трансформації президентсько-парламентської форми державного правління в парламентсько-президентську. У цьому випадку деякі повноваження від президента повинні перейти до парламенту. Але при цьому зростала і відповідальність Верховної Ради, зокрема, за формування і діяльність уряду.

Механізм цього процесу був запропонований такий: за підсумками парламентських виборів, що повинні відбуватися на партійній основі, формується коаліція депутатських фракцій, представлених у Верховній Раді, що становить парламентську більшість. 3 представників коаліції формується уряд, за діяльність якого несуть відповідальність ті політичні сили, що делегували своїх представників у керівництво Кабінету Міністрів.

6.4. Хід здійснення політичної реформи. 3 моменту проголошення ідеї здійснення політичної реформи було внесено декілька її проектів. Їхнє обговорення відбувалося в гострій політичній боротьбі.

На якийсь час питання про здійснення політичної реформи нібито «зависнуло в повітрі». До нього повернулися під час гострої політичної кризи, що вибухнула в країні в період президентських виборів 2004 р.

8 грудня 2004 p. у пакеті з іншими найважливішими законопроектами було розглянуте питання про політичну реформу, що передбачає перехід України від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської не пізніше 1 січня 2006 р. (перший етап - з 1 вересня 2005 p.). За цей пакет законопроектів проголосували 402 народних депутати. Відповідні зміни були внесені до Конституції України.

Нові Закони України безпосередньо в сесійній залі підписав Президент України Л. Кучма. Прийняття нових Законів України (у тому числі і стосовно порядку проведення повторного голосування щодо виборів Президента України) дозволило істотно стабілізував політичну обстановку в країні.

6.5. Сутність політичної реформи. 8грудня 2004 р. Верховна Рада України 402 голосами затвердила проект Закону України №4180 «Про внесення змін до Конституції України», що був попередньо схвалений парламентом у червні 2004 р. У жовтні цього ж року Конституційний суд визнав цей проект закону відповідним до чинної Конституції. Сутність нового закону полягає в переході до парламентсько-президентської форми державного правління і перерозподілі повноважень у системі вищих органів влади.

а) Кабінет Міністрів. Відповідно до прийнятого закону Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів несе відповідальність перед Президентом і Верховною Радою і підзвітний парламенту в межах, передбачених Конституцією.

Уряд призначається Верховною Радою. Зокрема Прем'єр-міністр призначається парламентом за поданням Президента. Кандидатуру для призначення на посаду Прем'єр-міністра Президент вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій, що становить у Верховній Раді більшість.

Міністр оборони і міністр закордонних справ призначаються Верховною Радою за поданням Президента, інші члени Кабінету Міністрів призначаються парламентом за поданням Прем'єр-міністра.

Кабінет Міністрів складає свої повноваження перед новообраною Верховною Радою.

б) Верховна Рада, Термін повноважень Верховної Ради збільшується з 4 до 5 років. За новим законом депутати працюють у парламенті на постійній основі і не мають права суміщати свій депутатський мандат з роботою в уряді, інших виконавчих органах влади, в органах судової влади тощо.

Вибори до парламенту згідно з новим законом проводяться на пропорційній основі та за партійними списками (кількість депутатських мандатів від тієї чи іншої партії повинно відповідати кількості голосів виборців у процентному відношенні, поданих за ту чи іншу партію на парламентських виборах). За результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій (а не окремих депутатів!), до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного. - 450 осіб - складу парламенту. Коаліція в парламенті формується протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання парламенту.

в) Президент. Згідно з конституційною реформою президент має право достроково припинити повноваження парламенту, якщо:

-протягом 1 місяця не буде сформована коаліція депутатських фракцій;

- протягом 60 днів після відставки уряду не буде сформований персональний склад Кабінету Міністрів;

- протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не зможуть початися.

Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради приймаються Президентом після консультацій з Головою Верховної Ради, його заступниками і головами депутатських фракцій і груп. Повноваження Верховної Ради не можуть бути достроково припинені Президентом в останні 6 місяців повноважень парламенту.

Зміни в Конституції передбачають, що у разі дострокового припинення повноважень Президента виконання його обов'язків покладається на Голову Верховної Ради.

За Президентом залишене право призначати голів обласних державних адміністрацій. Також Президент буде мати право припиняти дію актів уряду за мотивами їхньої невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного суду.

Таким чином, за новим законом в умовах переходу до парламентсько-президентської республіки повноваження Верховної Ради України збільшуються, а Президента - зменшуються.

 

 





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...