Главная Обратная связь

Дисциплины:






Демонополізація економіки



За радянських часів, коли монопольний сектор в економіці становив практично стовідсоткову частку, держава мала змогу примушувати виробників (підприємства, організації тощо) реалізовувати так звані загальнонародні, а по суті відомчі інтереси, не замислюючись при цьому про розвиток економіки, зростання виробництва, розширення асортименту вироблюваних товарів. За існуючих у той час методів управління економіка не враховувала суспільних інтересів і рухалася шляхом, чітко визначеним керівництвом країни. Коли держава повністю володіла засобами виробництва та матеріалами праці, конкуренції у країні майже не існувало, були відсутні стимули для впровадження нових технологій, розширення асортименту вироблюваної продукції, підвищення її якості тощо.
Здолати ці негативні явища в економіці можна було, лише усунувши причини, що їх породжували, а саме — за рахунок роздержавлення сектора економіки, який належав державі, і побудови ринкової економіки, основаної на різних формах власності.
Перехід в Україні від монополізованої, командно-адміністративної моделі економіки радянського типу до сучасної ринкової моделі економіки, що базується на принципах забезпечення державою права на здійснення підприємницької діяльності, захисту і підтримки конкуренції, недопущення зловживань монопольним становищем, обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності, зумовили в Україні процес демонополізації економіки.
Демонополізація економіки — це здійснюваний державою комплекс заходів, у тому числі примусових, спрямованих на зниження рівня монополізації ринків.
В Україні демонополізацію було запроваджено з метою формування і розвитку конкурентного середовища, яке забезпечувало б ефективне використання суспільних ресурсів, вільний вступ на ринок для підприємців, свободу споживачів у виборі товарів широкого асортименту, кращої якості і за нижчими цінами.
Першочерговими завданнями під час демонополізації економіки України були:
• збільшення кількості господарюючих суб’єктів, які конкурують на ринках;
• зниження рівня монополізації та розвиток конкуренції на ринку;
• захист інтересів підприємців та споживачів від діяльності монопольних утворень;
• створення структури горизонтальних ринкових зв’язків між господарюючими суб’єктами для забезпечення саморегулюючих механізмів розвитку економіки;
• зменшення залежності господарюючих суб’єктів від державних управлінських структур;
• адаптація управлінських кадрів державних підприємств та об’єднань до роботи в нових умовах.
Демонополізація економіки в Україні відбувалася у кілька етапів. Так склалося, що перший етап збігся з періодом подолання інфляційної кризи та початком стабілізації економіки. Особливістю цього етапу була необхідність поєднати заходи стабілізаційного характеру, покликані посилити державне управління в державному секторі економіки, із заходами, спрямованими на здійснення ринкових реформ.
З цієї причини робота щодо демонополізації економіки на першому етапі, особливо на його початку, мала обмежений характер. Відповідні заходи застосовувалися переважно до окремих монопольних утворень та ринків, на яких вони діяли. Проводилися заходи щодо скорочення кількості державних організаційних структур монопольного типу. Водночас розроблялася необхідна нормативна та інституційна база, на основі якої поступово формувалася цілісна система демонополізації економіки, антимонопольного регулювання та застосування антимонопольного законодавства.
Частина завдань з демонополізації економіки та розвитку конкуренції на цьому етапі розв’язувалася в ході приватизації майна державних підприємств, конверсії підприємств воєнно-промислового комплексу, розвитку підприємництва та залучення іноземних інвестицій.
Другий етап розпочався після початку стабілізації економіки, коли розвинулася ринкова інфраструктура, утворилася значна кількість малих і середніх підприємств, збільшилася на ринках України кількість іноземних підприємців.
На цьому етапі з’явилася можливість значно обмежити втручання держави в господарську діяльність підприємців, завершити ліквідацію або реорганізацію державних організаційних структур монопольного типу, зменшити кількість галузевих міністерств і відомств. Крім того, у сферу демонополізації та розвитку конкуренції включилися такі сектори економіки, як фінансово-кредитний, науки і наукового обслуговування. Здійснюються заходи щодо створення нових і демонополізації існуючих банківських структур.
Сьогодні об’єктами демонополізації є:
• монополізовані ринки у визначених територіальних і товарних межах;
• господарюючі суб’єкти, що займають монопольне становище на ринках.
Об’єктами демонополізації можуть також бути:
• державні організаційні структури монопольного типу;
• центральні органи державної виконавчої влади, рішення або дії яких негативно впливають або можуть вплинути на конкуренцію.
Суб’єктами демонополізації є державні органи, які забезпечують процес демонополізації економіки та розвитку конкуренції:
• Верховна Рада України приймає законодавчі акти з питань демонополізації економіки і розвитку конкуренції;
• Президент України приймає рішення з питань демонополізації економіки і розвитку конкуренції у межах своїх повноважень;
• Кабінет Міністрів України забезпечує розробку Державної програми демонополізації економіки і розвитку конкуренції, приймає рішення з питань забезпечення процесу демонополізації; делегує повноваження щодо демонополізації міністерствам, відомствам, іншим центральним, а також місцевим органам державної виконавчої влади;
• Антимонопольний комітет України бере участь у проведенні демонополізації окремих об’єктів; здійснює державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, забезпечує захист інтересів підприємців від його порушень; приймає розпорядження про примусовий поділ монопольних утворень у разі зловживання ними монопольним становищем; вносить до відповідних органів пропозиції відповідно до його компетенції;
• Фонд державного майна України, місцеві органи приватизації здійснюють приватизацію майна державних підприємств з урахуванням вимог законодавства про захист економічної конкуренції і вимог Державної програми демонополізації економіки і розвитку конкуренції;
• центральні та місцеві органи державної виконавчої влади розробляють і реалізують заходи щодо демонополізації економіки та розвитку конкуренції, які є складовою галузевих і регіональних програм ринкових перетворень; виходять з ініціативою щодо демонополізації конкретних об’єктів; вживають заходів щодо регулювання відповідних ринків і діяльності монопольних утворень.
Суб’єктами демонополізації можуть також виступати:
• керівництво і трудові колективи підприємств (об’єднань), які виходять з ініціативою щодо розукрупнення підприємств (об’єднань) з метою ліквідації їх монопольного становища, створення на основі структурних підрозділів (одиниць) самостійних господарюючих суб’єктів, виходу підприємств зі складу об’єднань;
• покупці, які виявляють ініціативу щодо приватизації структурних підрозділів підприємств, а також структурних одиниць об’єднань, статус не відповідає чинному законодавству.
Демонополізація економіки відбувається різними шляхами і залежно від особливостей монополізованих ринків для її проведення застосовують такі способи:
• децентралізацію управління, що передбачає: розмежування функцій між різними органами державної виконавчої влади; обмеження і регламентацію функцій центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого та регіонального самоврядування стосовно господарюючих суб’єктів; позбавлення зазначених органів не властивих їм функцій, а також права втручатися в господарську діяльність підприємств (крім випадків, передбачених законодавством України); зменшення кількості галузевих органів виконавчої влади;
• зниження або усунення бар’єрів, які обмежують вступ господарюючих суб’єктів на існуючі ринки, що передбачає: скорочення переліку видів підприємницької діяльності, які ліцензуються або є державною монополією; зниження або скасування митних тарифів; скасування або обмеження податкових, кредитних та інших пільг, бюджетних дотацій і субсидій, які надаються монопольним утворенням; припинення шляхом застосування законодавства про захист економічної конкуренції антиконкурентних дій господарюючих суб’єктів, внаслідок яких виникають бар’єри вступу на ринки; інші дії, що знімають обмеження вступу господарюючих суб’єктів на існуючі ринки;
• стимулювання вступу на монополізовані ринки нових господарюючих суб’єктів, що передбачає: надання за рішенням Кабінету Міністрів України господарюючим суб’єктам, що вступають на монополізовані ринки, податкових пільг, а також пільг в одержанні кредитів, державних замовлень, у забезпеченні ресурсами, які централізовано розподіляє держава; заохочення інвестицій, у тому числі іноземних, спрямованих на зниження монополізації ринків; створення нових підприємств, здатних конкурувати з існуючими монопольними утвореннями;
• поділ державних монопольних утворень, що передбачає: розукрупнення з метою зниження рівня монополізації ринку державних монопольних утворень шляхом створення самостійних підприємств на базі структурних підрозділів державних підприємств або об’єднань, статус яких не відповідає чинному законодавству;
• ліквідація державних організаційних структур монопольного типу, що передбачає: ліквідацію державних організаційних структур монопольного типу як юридичних осіб взагалі або з наступним створенням на їх базі нових господарюючих суб’єктів (підприємств). При цьому господарюючі суб’єкти—засновники структури зберігають статус самостійних підприємств.
Щоб запобігти виникненню монопольних утворень у приватному секторі економіки, якщо цього потребує структура ринку, приватизацію державних підприємств-монополістів за наявності економічних, технологічних та інших умов слід проводити водночас з їх демонополізацією.
Поділ і ліквідація монопольних утворень здійснюються, як правило, у процесі приватизації майна державних підприємств. Якщо майно підприємств залишається у державній власності, ці способи застосовують переважно у разі передачі майна у комунальну власність або в управління місцевих органів державної виконавчої влади, перетворення та перереєстрації існуючих об’єднань державних підприємств у добровільні об’єднання (торговельно-промислові асоціації), а також корпоратизації та комерціалізації.
Заходи щодо стимулювання вступу нових господарюючих суб’єктів на монополізовані ринки мають здійснюватися протягом обмеженого періоду, достатнього для закріплення нового господарюючого суб’єкта на ринку. Ці заходи не повинні призводити до витіснення з ринку діючих господарюючих суб’єктів на ньому.
Як радикальний засіб поділ монопольних утворень потребує виважених дій і може бути здійснений, якщо:
• зафіксовано зловживання монопольним становищем на ринку певного товару;
• внаслідок монопольного становища певного господарюючого суб’єкта виникають бар’єри вступу на ринок інших господарюючих суб’єктів;
• немає тісного технологічного зв’язку між підприємствами, структурними підрозділами (одиницями), які входять до складу господарюючого суб’єкта;
• підприємства, структурні підрозділи (одиниці) самостійно виробляють товари однакової споживчої вартості.
Демонополізація монопольних утворень, до яких входять підприємства, що підлягають приватизації за погодженням із Кабінетом Міністрів України, має проводитися переважно шляхом відокремлення структурних підрозділів (одиниць) підприємств (об’єднань), які не мають тісного технологічного зв’язку з іншими підрозділами (одиницями), а також шляхом зниження або усунення бар’єрів, що обмежують вступ господарюючих суб’єктів на ринки.
Демонополізації, як правило, не підлягають підприємства-монополісти, які відповідно до чинного законодавства не приватизуються, за винятком випадків, коли демонополізацію можна провести шляхом відокремлення непрофільних структурних підрозділів (одиниць) підприємств (об’єднань), а також зниження або усунення бар’єрів, які обмежують вступ господарюючих суб’єктів на існуючі ринки.
У зовнішньоекономічній діяльності демонополізація полягає у поетапному переході переважно до тарифного регулювання та зниження митних тарифів на імпорт стосовно внутрішніх ринків, які підлягають демонополізації відповідно до рішень Кабінету. Міністрів України.



 

дивитися на реферати схожі на "Роздержавлення та приватизація"

МІНІСТЕРСТВО СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА ТА

ПРОДОВОЛЬСТВО РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

ДЕПАРТАМЕНТ з рибальства

МУРМАНСЬК ДЕРЖАВНИЙ

ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ЗАОЧНОГО

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО ОСВІТИ

Контрольна робота

ПО ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

Мурманськ

1999
Тема: «Роздержавлення і приватизація»

Зміст

1. Введення. 3

2. Роздержавлення. 4

3. Приватизація. 7

4. Особливості приватизації в Росії. 11

5. Висновок. 14

Література. 15

1. Введення.

У розвитку людської цивілізації, економічних систем, становленніі розвитку товарного виробництва поряд з поділом праці вирішальну рольвідіграє власність. Відносини власності складають основу будь-якоїекономічної системи.

Історії людського суспільства відомі найрізноманітніші формивласності, з яких найбільше значення мають державна іприватна власність.

У сучасному світі немає жодної країни, де б держава неактивно займалося господарською діяльністю. Переважаннядержавної форми власності в економіці країни веде довиникнення державної монополії, яка згубна для розвиткуекономіки, для споживача, населення та надзвичайна вигідна виробникові.
Одержавлення всього суспільного життя означає, що держава займаємонопольне становище, а сама система суспільного життя виступає вяк авторитарно-бюрократичної держави.

Гіпертрофоване одержавлення економіки приводить до мономорфізмувласності, окостеніння підприємницьких структур, перешкоджаєфункціонування ринкових механізмів. Саме тому необхіднороздержавлення і приватизація.


2. Роздержавлення.

Роздержавлення - це сукупність заходів щодо перетвореннядержавної власності, спрямованих на усунення надмірної ролідержави в економіці.

Крім того, роздержавлення означає зняття з державибільшості функцій господарського управління, передачу відповіднихповноважень на рівень підприємств, заміну вертикальних господарських зв'язківгоризонтальними.

Роздержавлення не означає, що держава перестає гративажливу роль у ринковій економіці. Зменшуються масштаби державногопідприємництва, але держава залишається структурним елементомзмішаної економіки.

Процес роздержавлення не рівнозначний денаціоналізації, аостання не зводиться до однієї приватизації. Процес роздержавленнязберігає державну власність і спрямований на підвищенняефективності функціонування що залишаються в державному секторіпідприємств.

Процес роздержавлення характеризується деідеологізації, коли всібільш рідкої стає ситуація, за якої демократичні партіївиступають за розширення державного сектора, а їхні політичнісупротивники - за приватний.

Основними способами роздержавлення є:

. лібералізація ринків;

. комерціалізація;

. стимулювання створення та розширення сфери діяльності змішаних підприємств (державно-приватних);

. денаціоналізація.

Лібералізація ринків передбачає відкриття широких можливостей для їхосвоєння різними господарськими суб'єктами. Це шлях формуванняконкурентних структур у тих секторах економіки і на тих ринках, для якиххарактерна повна монополія держави. Мова йде про зняття різного родузаборон і усунення бар'єрів, що перешкоджають доступу на той чи іншийринок нових конкурентів; про диверсифікацію виробництва і продажів, увнаслідок чого зростає число багатопрофільних фірм, чия продукція моженадходити на самі різні ринки. Держава заохочує також малий бізнес
(через податкові пільги), знімає обмеження для проникненняіноземного капіталу, вживає заходів щодо демонополізації економіки. Все церобить ринки більш вільними. Лібералізація ринків означаєроздержавлення без зміни державної власності.

Комерціалізація державних підприємств, полягає в їхперекладі на комерційний розрахунок, у підпорядкуванні їх діяльності принципамринкового механізму. Комерціалізація державних підприємствприпускає усунення їх неринковою навколишнього середовища. При тому державаабо скорочує, або повністю припиняє їх бюджетне фінансування,скасовує пільгове оподаткування, надає у списанні кредитноїзаборгованості, оцінює результати господарської діяльності на основікритеріїв, що застосовуються в приватному секторі. Комерціалізація господарськихоб'єктів призводить до вирішення проблеми паралельної держави - скороченнядефіциту державного бюджету, так як держава позбавляється як відсубсидування, так і від інвестування в державне підприємство. Цев свою чергу веде до оздоровлення грошового господарства країни, до зниженнярівня інфляції.

Створення змішаних підприємств за участю держави та інших суб'єктівформ власності, яке могло б супроводжуватися пільговим кредитуваннямта оподаткуванням. Мова в даному випадку йдеться не тільки і не стільки простворення підприємств за участю іноземного капіталу, скільки про вкрапленняв структури державної власності інших форм власностівітчизняного походження.

Денаціоналізація державної власності, що в переважнійсвоєї частини носить безпосередній приватизаційний характер. При цьомувласність державних підприємств може переходити не тільки вприватні руки, але і до банків, колективам державних підприємств,кооперативам.

Всі ці способи роздержавлення переплітаються, висловлюючись взміну власності та вдосконалення господарського механізмуринкової економіки.


3. Приватизація.

В економічній теорії і практиці сучасний процесроздержавлення адекватний приватизації.

Приватизація - один із напрямків роздержавлення власності,що полягає в передачі її в приватну власність окремих громадян іюридичних осіб.

Цілі приватизації в країнах ринкової економіки:

. скорочення заборгованості державного сектора;

. розвиток ринку;

. стимулювання підприємництва;

. розширення індивідуальних свобод;

. розвиток народного капіталізму;

. ослаблення профспілок.

Цілі приватизації в Росії:

. формування прошарку приватних власників-підприємців;

. підвищення ефективності діяльності підприємств;

. створення конкурентного середовища;

. сприяння демонополізації економіки;

. залучення іноземних інвестицій;

. соціальний захист населення та розвиток об'єктів соціальної інфраструктури за рахунок коштів від приватизації.

Роздержавлення і приватизація можуть здійснюватися на основі:

. безкоштовної передачі власності;

. викупу підприємств на пільгових умовах;

. продажу акцій;

. здачі підприємств в оренду;

. продаж дрібних підприємств з аукціону за конкурсом і без нього.

У законі про приватизацію України продаж держмайна знезначними застереженнями (пільговий продаж частини акцій членам трудовихколективів, розстрочка платежу, передача деякої частини майна трудовимколективам безоплатно) визнається переважною.

Форми приватизації в розвинених країнах:

. продаж підприємств безпосередньо у приватні руки;

. викуп акцій державних підприємств менеджерами;

. продаж акцій працівникам підприємств;

. розповсюдження акцій підприємства серед населення;

. здача державних підприємств в оренду;

. укладення контракту на управління підприємством.

Продаж державних підприємств у приватні руки здійснюєтьсяшляхом організації аукціонів і конкурсних торгів. Аукціон дозволяє стативласником підприємства фізичній або юридичній особі, що запропонувавнайбільшу ціну. За допомогою аукціону державні підприємстваприватизуються у відносно короткий термін і з суттєвою фінансовоїприбутком для держави. У той же час аукціонна торгівля обмежуєчисло ймовірних власників, так як тільки дійсно багаті особиможуть дозволити собі брати участь в аукціонах. Власник підприємства,купленого на аукціоні, не обмежений ніякими умовами з бокудержави, тому вільний чинити зі своєю власністю, як йомузахочеться (ліквідувати, перепрофілювати), не узгоджуючи з інтересамисуспільства.

Подолати цей недолік аукціонних торгів можна за допомогоюконкурсних торгів. Конкурсні торги - це продаж державноївласності приватним особам відповідно до вимог і умов, щовисунутими державою. Але проведення конкурсів збільшує поточнівитрати (утримання спеціальних комісій), знижує доходи (більш низькаціна приватизації) і вимагає більш тривалого часу.

Викуп акцій державного підприємства менеджерами здійснюється нетільки за готівкові кошти керуючих, а й за рахунок банківських кредитів,коштів пенсійних і страхових фондів. Тому «управлінські викупи»виступають своєрідним видом кредитування менеджерів під заставу майнапідприємства. При цьому доходи від функціонування таких підприємств з лишкомпокривають взяті в кредит позички.

Приватизація у формі продажу акцій працівникам підприємства означаєрозвиток робочої акціонерної власності. Продаж акцій робочим єефективним засобом підвищення їх зацікавленості в результатах своєїроботи, зростання продуктивності праці і прибутковості підприємств.

Одна з найбільш поширених форм приватизації - публічнапродаж акцій населенню, за якої державне підприємствоперетворюється в акціонерне товариство відкритого типу. Продаж акцій населеннюздійснюється за фіксованою або конкурсній ціні. При продажу акцій зафіксованою ціною можливі завищення та заниження вартості майна. Приконкурсної ціною досягається більш точна оцінка майна державнихпідприємств.

Публічна продаж акцій орієнтується на заощадження населення. Їїголовна перевага полягає у відкритості та доступності для всіх бажаючих.

Приватизація не завжди супроводжується продажем державногомайна. Нерідко державна власність «розбавляється» приватнимкапіталом, утворюючи змішані підприємства. Практикувався також оренда,коли фізичні або юридичні особи набували частину державногомайна в користування на певний період і за певну плату.
Орендар отримує можливість самостійно організувати виробничийпроцес, наймати персонал, здійснювати контроль за виробництвом і нестифінансову відповідальність за господарську діяльність підприємства. Якправило, оренда використовувалася для малорентабельних підприємств з метоюпідвищення ефективності їх роботи. У цих же випадках могла використовуватисятака форма, як укладання контракту на управління підприємством.
Підписання контракту являє керуючим повний контроль надфункціонуванням підприємства і всі необхідні повноваження для ефективногоуправління підприємством.

Угода про оренду і контракти на керування часто єтимчасовими заходами для поліпшення економічних показників діяльностідержавних підприємств або перехідним ступенем до повної приватизації.

При проведенні приватизації потрібна велика підготовча робота порозукрупнення монополістичних об'єднань, створення ряду компаній,ефективного механізму ціноутворення, за допомогою якого можна було ббільш вірогідно оцінити вартість підприємства.

Починати приватизацію доцільно з продовольчого сегменту,торгівлі та сфери послуг.

Щоб державна власність не дісталася кримінальних кіл,з точки зору економічної теорії важливо створити багато конкурентів.


4. Особливості приватизації в Росії.

Процеси приватизації в Росії почалися набагато раніше, ніжсформувалася концепція підприємств і поняття приватної власності булоофіційно визнано.

Найважливіша риса приватизації в Росії - її централізований характер.
Приватизація вітчизняних підприємств - це організований зверху процес,вона являє собою державну економічну політику. У результатідержава регулює і контролює приватизаційні процеси.

Особливістю приватизації в Росії є орієнтація на змішанийтип, що поєднує ринкові та адміністративні (неринкові) методи їїздійснення.

Загалом процес приватизації в Україні характеризується високим темпами,чому в чималому ступені сприяє прагнення створити в короткі терміниприватний сектор підприємництва.

В Росії приватизація почалася з жовтня 1992р. На першому її етапі --так званої ваучерної приватизації - ставилися завдання: а) покінчити з державним монополізмом; б) сформувати клас приватних власників, який за рівнем доходівперетворитися на заможний «середній клас» (це зовсім не досяжнамета, особливо в умовах кризового спаду виробництва).

За офіційними даними за період ваучерної приватизації (до 1 липня
1994р.) Було роздержавлено 70% промислових підприємств. Часткадержавної власності в загальному обсязі вартості майна склала
35%.

Результати першого етапу приватизації:

. роздержавлення і приватизація посіли ключове місце в процесі трансформації економіки Росії;

. в першому була створена і почала працювати модель приватизації, що дозволила передати у власність десятки тисяч підприємств;

. центральне місце у приватизації державних підприємств зайняли чекові аукціони, що володіють позитивними моментами з точки зору інвестиційної привабливості.

Однак результати першого періоду приватизації оцінюютьсянеоднозначно:

. поки ще рано говорити про формування широкого прошарку приватних власників;

. недостатньо використаний галузевий підхід;

. відсутній поділ і закріплення в окремих законах малої і великої приватизації;

. оцінка вартості державного майна;

. не вдалося у великому обсязі залучити іноземні інвестиції;

. не були придумані механізми захисту від негативних наслідків.

З 1 липня 1994р. був оголошений другий етап приватизації - постваучернийабо грошовий, за час якого майно державних і муніципальнихпідприємств має продаватися за гроші. При цьому переслідувалася основнамета - сприяти появі нових власників, які будутьзацікавлені розвивати виробництво і вкладуть в нього кошти.

Але появі «нових власників» заважав ряд обставин:

. ѕ акціонованих підприємств знаходиться у власності трудових колективів, які не збираються продавати свої акції якогось сторонній особі;

. велика кількість акцій придбали безкоштовно за ваучери дрібні власники, і вони зацікавлені лише в отриманні дивідендів, без вливання додаткових коштів;

. що мають великі грошові накопичення підприємці, банки та іноземні капіталісти не прагнуть купувати акції приватизованих підприємств, більшість з яких не дає високий прибуток або навіть збиткові.

Тільки з поліпшенням загального економічного стану в країні можутьбути вирішені проблеми підвищення ефективності роботи приватизованихпідприємств.


5. Висновок.

Отже, роздержавлення і приватизація це основний метод переходу дореальному різноманіттю форм власності, метод оптимізації структурипідприємництва, основа формування ринкового господарства.

До ефективно господарювати ведуть не самі по собі роздержавленняі приватизація, а ринкова система, головну рушійну силу якоїскладає конкуренція. Роздержавлення і приватизація утворюють лишеоб'єктивну основу формування конкурентного середовища ринкової економіки вцілому, тому вони є не метою, а засобом для підвищенняефективності економіки та зростання добробуту трудових колективів,регіонів і кожного з нас.

 

Підприємництво

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Підпри́ємництво, підприє́мницька дія́льність — самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність із виробництва продукції, виконання робіт, надання послугта заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

У західних країнах підприємництво розглядається як особливий тип господарювання, в основі якого — пошук нових можливостей виробництва товарів і послуг на основі інновацій та уміння залучення ресурсів із найрізноманітніших джерел.

Американські вчені К. Макконнелл і С. Брю, автори відомого підручника «Економікс», розглядають підприємництво як особливий вид діяльності, в основі якої лежить ряд неодмінних умов і вимог. По-перше, підприємець бере на себе ініціативу з'єднання ресурсів землі, капіталу і праці в єдиний процес виробництва чи товару, послуги. Виконуючи роль свічки запалювання і каталізатора, підприємець одночасно є рушійною силою виробництва і посередником, що зводить разом інші ресурси для здійснення процесу, що обіцяє бути прибутковою справою. По-друге, підприємець бере на себе важке завдання прийняття основних рішень у процесі виробництва чи товарів, послуг, ті нерутинні рішення, які й визначають курс діяльності підприємства. По-третє, підприємець — це новатор, особа, яка прагне вводити в побут на комерційній основі нові продукти, нові виробничі технології або навіть нові форми організації підприємства. Нарешті, по-четверте, підприємець — це людина, що йде на ризик. Він ризикує не тільки своїм часом, працею, діловою репутацією, але й вкладеними коштами — своїми власними і або компаньйонів-акціонерів.

У вітчизняній економічній науці, на наш погляд, найбільш повно підприємництва З. С. Варналій:

«Підприємництво як економічна категорія — є особливий тип господарювання, де головним суб'єктом є підприємець, який раціонально поєднує (комбінує) фактори виробництва на інноваційній основі і власній відповідальності, організує і керує виробництвом з метою одержання підприємницького доходу».

Головна цінність цього визначення полягає в тому, що в ньому називається дві головні ознаки підприємництва: по-перше, це особливий тип господарника за своїми новаторськими здібностями; по-друге, успіх побудовано на інноваційній діяльності. Такий підхід вигідно відрізняється, на нашу думку, від усіх варіантів дефініцій, даних в останніх вітчизняних і російських виданнях.

У підручнику російського видання 2000 року із серії «Вища освіта» групи авторів під ред. М. Г. Лапусти «Підприємництво» сказано: «Підприємництво — вільне економічне господарювання в різних сферах діяльності (крім заборонених законодавчими актами), здійснюване суб'єктами ринкових відносин з метою задоволення потреб конкретних споживачів і суспільства в товарах (роботах і послугах) та одержання прибутку (доходу), необхідних для саморозвитку власної справи (підприємства) і забезпечення фінансових обов'язків перед бюджетами й іншими господарюючими суб'єктами».

І далі: «Підприємництво — це принципово новий тип господарювання, який базується на інноваційному поводженні власників підприємства, на умінні знаходити і використовувати ідеї, утілювати їх у конкретні підприємницькі проекти…».

Адже статична рівновага породжує позитивну процентну ставку, а постійний залишок доходу понад заробітну плату і відсоток можливий тільки в результаті постійного впровадження інновацій, що порушують стан рівноваги.

Характеристику підприємця як інноватора дав американський економіст австрійського походження Йоган Шумпетер.

Й. Шумпетер у роботі «Теорія економічного розвитку» (1911 р) підходить до оцінки підприємця набагато ширше загальноприйнятого визначення його попередниками. Якщо для Адама Смита підприємець — це приватник, а приватна власність — матеріальна основа підприємництва, то Шумпетер вважає підприємцями не тільки «самостійних» господарських суб'єктів, але й усіх тих, хто не має тривалих зв'язків з індивідуальним підприємством і використовує їх тільки для проведення нових комбінацій факторами виробництва. Підприємець — це особливий тип людей. Вони виконують функцію новаторів. Здійснити новацію в економіці нелегко. Звичайно при цьому протидіє їй навколишнє середовище, оскільки «нововведення в економіці, як правило, впроваджуються не після того, як спочатку у споживача стихійно виникнуть нові потреби…, а тільки тоді, коли саме виробництво прищепить споживачам нові потреби»

Розвиток підприємництва — це один із найпотужніших ресурсів зайнятості та доходів територій і населення при неспроможності держави забезпечити централізовану підтримку розвитку регіонів.

[ред.]Фіктивне підприємництво

Під фіктивним підприємництвом в українському законодавстві розуміється створення або придбання суб'єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона. Фіктивне підприємництво є злочином.

 

 

Закон України «Про підприємства в Україні»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

“Про підприємства в Україні“, (рос. ”О предприятиях в Украине”, англ. ”On Enterprises in Ukraine”, нім. “Über die Unter-nehmen in der Ukraine“) – закон України, що визначив види та організаційні форми підприємств, правила їх створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними підприємницької діяльності в умовах переходу до ринкової економіки.

Закон створив рівні правові умови для діяльності підприємств незалежно від форм власності на майно та організаційної форми підприємства.

Закон був спрямований на забезпечення самостійності підприємств, визначив їхні права і відповідальність у здійсненні господарської діяльності, регулював відносини підприємств з іншими підприємствами і організаціями, місцевими Радами, органами державного управління.

Ухвалений 27 березня 1991 р.

Втратив чинність на підставі Господарського кодексу України від 16 січня 2003 р.

 

2.2.1. Циклічність розвитку ринкової економіки
Програмна анотація
Зміст і загальні риси економічного циклу, фази циклу, довготривалі
цикли Кондратьєва, середньотривалі цикли Жугляра, короткотривалі цикли
Китчина. Причини циклічності економічного розвитку; сучасна модель
економічного циклу.
Макроекономічна рівновага – явище нестабільне. Її порушення
пов’язані з трьома основними причинами: циклічним розвитком економіки,
неповною зайнятістю й інфляцією.
Циклічність економічного розвитку – це регулярні коливання рівнів
ділової активності, при яких зростання активності (виробництва) замінюється
спадом, який, у свою чергу, потім замінюється зростанням. ЇЇ характеризують
підйоми і спади в економіці, що періодично повторюються протягом ряду
років. Такі коливання відбуваються відносно столітнього, або
довгострокового тренда (умовної лінії, яка характеризує загальну
спрямованість змін економічних показників).
Періоди підвищення економічної активності супроводжуються в
основному екстенсивним розвитком, а періоди пониження – початком
переважно інтенсивного розвитку. В наслідок цього цикл є постійною
динамічною характеристикою ринкової економіки, без нього не відбувається
економічного розвитку. Економічний цикл – це форма руху і розвитку
ринкової економіки, природний спосіб економічного саморегулювання, коли
ринок стихійно відновлює пропорційність економіки і втрачену рівновагу.
Враховуючи основний елемент економічного циклу – економічні кризи,
можна дати й іншу назву економічному циклу – рух виробництва від однієї
економічної кризи до початку іншої.
Економісти вперше звернули увагу на циклічний характер
макроекономічних процесів, зіткнувшись із періодичними кризами
перевиробництва в Англії у 20-х роках ХІХ століття. Виявилось, що хід і
тривалість економічних циклів підкоряються певним закономірностям.
В економічній літературі виділяються такі цикли: за одне століття, за
декілька десятиліть, нормальні економічні цикли, малі цикли, специфічні
коливання всередині окремих галузей економіки ( наприклад, сільського
господарства) і т.д.
Цикли різної тривалості отримали назви за іменами їх дослідників:
Миколи Дмитровича Кондратьєва (1892-1938), російського економіста;
Клемента Жугляра (1819-1908), французького фізика й економіста, Джозефа
Китчина (1861-1932), англійського економіста, статистика; Саймона Кузнеца
(1901-1985), американського економіста, статистика. Так, цикли тривалістю
45-60 років (довгі або великі) отримали назву цикли Кондратьєва; 15-20 –
річні – цикли Кузнеца; 7-12 – річні (середні цикли) – цикли Жугляра; 3-4 роки,
короткі або малі – цикли Китчина.
Представники різних напрямів і шкіл політичної економії наводять
різні об’єктивні і суб’єктивні причини циклічності економічного розвитку,
які можна згрупувати як зовнішні і внутрішні, виходячи з їхнього впливу на
характер циклу, його тривалість, специфіку проявів окремих фаз.
Серед зовнішніх причин можна виділити:
- війни, революції та інші політичні потрясіння;
- відкриття великих родовищ золота, урану, нафти та інших цінних
ресурсів;
- освоєння нових територій і пов’язана з цим міграція населення,
коливання чисельності населення земної кулі;
- потужні прориви в технології, винаходи й інновації, які дозволяють
докорінно змінити структуру суспільного виробництва.
Серед внутрішніх причин виділяють:
- особисті потреби, скорочення або зростання яких відбивається на
обсягах виробництва і зайнятості;
- інвестування, тобто вкладення засобів в розширення виробництва, його
модернізацію, створення нових робочих місць;
- економічну політику держави, яка прямо і непрямо впливає на
виробництво, попит і споживання.
Розглянуті причини взаємопов’язані, можуть викликати як підйом, так і
спад економічної активності через певні проміжки часу.
Розрізняють класичний і сучасний економічні цикли.
Класичний економічний цикл, зазвичай, включає чотири фази
(періоди), які послідовно змінюються: криза (спад), депресія, пожвавлення,
піднесення (зростання).
Економічна криза – це різке погіршення економічного стану країни, що
виявляється в значному спаді виробництва, порушенні усталених виробничих
зв’язків, банкрутстві підприємств, зростанні безробіття і, внаслідок цього, -
зниженні життєвого рівня, добробуту населення.
Криза (спад) є основною фазою економічного циклу, вона є його
ключовою характеристикою. Нею завершується попередній періодичний
цикл і починається новий, наступний. Без кризи не було б циклу; її
періодичне повторення надає ринковій економіці характеру циклічності.
Спад в економіці починається з труднощів у збуті виробленої
продукції, що згодом веде до скорочення виробництва і зайнятості та попиту
на інвестиції. Ціни різко знижуються, але зростає попит на ліквідність
(готівку), тому до максимально збільшується ставка позичкового відсотку.
Курс акцій і інших цінних паперів на фондових біржах швидко падає;
тимчасово закриваються або навіть банкрутують багато фірм, передусім
дрібних (у випадку глибокої і тривалої кризи). Ринкова кон’юнктура стає
вкрай несприятливою.
Внаслідок дії кризи поступово ліквідуються порушення
макроекономічної стабільності і рівноваги між сукупним попитом і
сукупною пропозицією, інвестиціями і заощадженнями, виробництвом і
споживанням, тобто знову забезпечується певна пропорційність
економічного розвитку, але за низького рівня сукупного попиту, неповної
зайнятості виробничих ресурсів, високого безробіття.
В процесі руху до своєї найнижчої точки спаду криза створює імпульс
для нового розвитку економіки. В цей період виникають спонукальні мотиви
до скорочення витрат виробництва і збереження прибутку, посилюється
конкуренція. Створюється стимул для оновлення морально зношених засобів
виробництва на новій технологічній основі. Коротше кажучи, криза дає
початок переважно інтенсивному розвитку економіки, нею закінчується
попередній період розвитку і починається наступний.
Але перехід до розгортання обсягів виробництва, його технологічного
оновлення не відбувається в один момент. Тому на зміну кризи приходить
фаза депресії. Депресія (від лат. depressio – придушення) – застій в економіці,
який характеризується відсутністю підйому виробництва і ділової активності,
низьким попитом на товари і послуги, значним безробіттям. Депресія
означає, що економічна криза перейшла у завершальну фазу. Національний
продукт вже не зменшується, але й ще не зростає. На низькому рівні
стабілізуються ціни; безробіття дуже високе, але більше не зростає;
відсоткова ставка падає до свого мінімального значення. Товарні запаси
(нереалізована продукція) поступово зникають, зростає сукупний попит і
готуються умови для пожвавлення виробництва, ділової активності.
Пожвавлення – фаза економічного циклу, яка характеризує початок
підйому в економіці після кризи, застою, депресії. В цей період, хоча і
незначно, зростають рівень виробництва і платоспроможний попит людей,
помітно скорочується рівень безробіття. Поступово підвищуються ціни і
позичкові відсотки. На ринку економічних ресурсів зростає попит на нове
промислове обладнання, нові капітали втягуються в господарський оборот. В
кінці фази пожвавлення закінчується період інтенсивного розвитку. В
наступній фазі циклу – піднесенні – знову починається екстенсивний
розвиток.
Піднесення – стан економіки країни, який характеризується зростанням
виробництва, підвищенням його ефективності, пожвавленням ділової
активності в різних сферах, підвищенням рівня життя. В цей період рівень
виробництва набагато переважає досягнутий в попередньому періоді, суттєво
зростають темпи його розвитку. Створюються нові підприємства, зростають
зайнятість, попит на прогресивні капітальні ресурси і споживчі блага,
збільшуються доходи (заробітна плата, прибуток, проценти, рента), швидко
зростають ціни. На фазі піднесення посилюються диспропорції, які були
закладені ще на фазі пожвавлення, готується ґрунт для наступного спаду.
Економіка підходить до наступного витка, до нового економічного циклу.
Описана картина змін в економіці на різних етапах циклу носить
класичний характер
Сучасні економічні цикли суттєво відрізняються від циклів ХІХ і
першої половини ХХ століття. Загальні закономірності мають чимраз менше
відомих проявів. Деякі фази економічного циклу зазнають значних
метаморфоз, а то й зникають узагалі.
Більшість сучасних дослідників виокремлюють в економічному циклі
лише дві фази: висхідну і спадну (мал. 2.2.2.):
Змінюються також і форми прояву сучасних циклів і криз. Це
виражається в:
- синхронізації циклічного руху в різних країнах, що обмежує
можливості пом’якшення кризових процесів за рахунок розширення
експорту;
- прискоренні циклічних криз (вони стали виникати частіше) і
скороченні тривалості циклу;
- відносному зменшенні глибини криз;
- нестійкості (несталості) фаз пожвавлення і піднесення;
- незмінності показників масштабів і глибини криз.
Отже, циклічний характер розвитку економіки зумовлений конфліктом
між умовами виробництва й умовами реалізації, протиріччям між
виробництвом, яке прагне до розширення, та зростанням платоспроможного
попиту, який не встигає за ним. Економічна криза не тільки порушує
пропорції суспільного відтворення, але й дає поштовх до рівноваги і
збалансованості економіки. Механізмом циклічного руху виступає падіння
цін (відповідно, знецінення основного капіталу і зниження заробітної плати).
Сучасна ринкова економіка (змішана) знаходиться під значним
впливом держави, що здатна суттєво змінювати хід економічного циклу,
характер економічної динаміки: глибину і частоту криз, тривалість фаз циклу
і співвідношення між ними. За активного впливу держави видозмінюється
самий механізм циклічного руху. Завдяки державному регулюванню
пом’якшуються циклічні коливання.
Важливішими важелями, за допомогою яких держава впливає на
економічний цикл, є кредитно-грошові і бюджетно-податкові інструменти.
Під час кризи державою використовуються заходи, які спрямовані на
стимулювання виробництва, і, навпаки, в час піднесення – на його
стримання. Так, з метою послаблення “перегріву” економіки у фазі
піднесення держава стимулює подорожчання кредиту, запроваджує нові
податки і підвищує ставки існуючих, відміняє прискорену амортизацію і
податкові пільги на нові інвестиції. В умовах же кризи, навпаки, державні
заходи спрямовані на здешевлення кредиту, скорочення податків, на
прискорену амортизацію і податкові знижки на нові інвестиції.

 

 

За тривалістю економічні цикли поділяють на короткі, середні та довгі.

Короткі цикли називають циклами Джозефа Кітчина. Він пов'язував малі цикли з коливаннями запасів золота і визначав їхню повторюваність із періодичністю 3 роки і 4 місяці. Основоположник економетрики Уеслі Мітчелл пояснював причину малих циклів змінами у сфері грошово­го обігу й визначав їхню тривалість для США 40 місяців, тобто теж 3 роки і 4 місяці.

Малі (короткі) цикли пов'язані з порушенням та вста­новленням рівноваги на споживчому ринку. Причиною їх є зміни у сфері кредиту, тому вони й проявляються як кри­зи кредитної сфери.

Середні цикли їх ще називають циклами Клемента Жугляра (за ім'ям французького вченого-економіста, який досліджував середні цикли у другій половині XIX ст.). Він пов'язував причину середніх циклів теж зі сферою креди­ту і виявив, що вони повторюються з періодичністю 8—10 ро­ків, що збігається з періодичністю середніх циклів, причи­ну яких вчені пов'язували з періодичністю оновлення основ­ного капіталу.

До середніх хвиль відносять так звані будівельні цикли Саймона Кузнеця (американський вчений, лауреат Нобе­лівської премії), який пов'язував циклічні коливання з пе­ріодичним оновленням житла та деяких типів виробни­чих споруд і визначав їхню тривалість (періодичність) у 15—20 років.

Середні цикли ще назива­ють промисловими. Промисловий (економічний) цикл є найгострішою фор­мою прояву властивих ринковій (капіталістичній) економіці суперечностей і водночас досить жорстким, але дієвим спо­собом вирішення їх.

Матеріальною основою промислового циклу, згідно з марксистською теорією, є періодичне оновлення основного капіталу.

Періодичність циклів, таким чином, визначається періо­дом оновлення основного капіталу. Чим швидше воно відбувається, тим частіше відбуваються кризи. У період, описаний К. Марксом, оновлення основного капіталу здій­снювалося з періодичністю 10—11 років. Такою була і пе­ріодичність середніх (промислових) циклів.

Довгі хвилі (великі цикли) пов'язані зі зміною базових технологій, джерел енергії та об'єктів інфраструктури.

 

Економічна система суспільства, яка ґрунтується на вільній конкуренції, була здатна автоматично відновлювати порушену рівновагу у відтворювальному механізмі. У 30-ті роки XX ст. циклічні рухи виробництва виявилися б згубними для ринкової моделі господарства, якби не свідомі анти кризові заходи уряду. Організація громадських робіт, закупівля надлишків продукції, матеріальна допомога компаніям, що розорюються, допомога безробітним — цими та іншими заходами було стимульовано сукупний попит і здійснено вихід з глибокої кризи 1929—1933 pp.
Після Другої світової війни регулювання відтворення було спрямоване на те, щоб стимулювати економіку в період спадів і стримувати її в період піднесення. Головне завдання держави під час криз полягає в сприянні швидкому вирівнюванню суперечностей, переходу до пожвавлення та піднесення, а згодом — в запобіганні того, щоб нагромадження відхилень і диспропорцій набуло загрозливого характеру.
Антициклічне регулювання - комплекс форм та засобів централізованого впливу держави, спрямованих на послаблення циклічних коливань, глибини економічної кризи.
Об'єктами такого регулювання є обсяг платоспроможного попиту й інвестиційний процес, а його основними інструментами — грошово-кредитна політика держави та бюджетне регулювання. Грошово-кредитне регулювання здійснюється переважно шляхом підвищення або зниження норми відсотка. У розвинутих країнах збільшення її на один пункт (наприклад, з 8 до 9%) через певний час скорочує інвестиції на 10—15%. Щоб прискорити вихід з кризи, держава знижує норму відсотка.
Бюджетне регулювання відбувається через механізм оподаткування. Зокрема, з метою розширення сукупного попиту держава у фазах кризи та депресії знижує ставки оподаткування на прибутки, заробітну плату, надає пільги за умов прискореного списання основних фондів, що є засобом стимулювання інвестицій у недержавний сектор економіки. Під час кризи уряд також збільшує обсяги капіталовкладень та здійснює інші заходи.

12.6. Кейнсіанська теорія та економічна політика

Кейнсіанство як напрямок економічної думки відіграло важливу роль у розвитку західної економічної теорії. Воно зробило спробу відповісти на ряд важливих питань, що виникли у зв’язку з кризою в 30-х рр. Кейнс указав на ряд слабких сторін буржуазної економічної науки свого часу, звернувши увагу на такі сторони капіталістичної дійсності, які раніше ігнорувалися економістами; зробив спробу внести нові елементи в аналіз капіталістичної економіки, наблизив економічну науку до потреб господарського розвитку; помітив нові тенденції у розвитку капіталізму та обгрунтував необхідність участі держави в економічному житті.

Концепція Кейнса справила значний вплив на дальший розвиток економічної теорії та економічної політики. Ідеї Кейнса взяли на озброєння керівні органи капіталістичних країн. Особливо це сто-
сується теорії національного доходу, теорії циклу, теорії зростання та інших аспектів макроекономіки. Саме теорія Кейнса поклала
початок широкому втіленню в життя державного регулювання економіки, опрацюванню конкретних методів і способів такого регулювання.

Особливе місце кейнсіанство посіло в економічній теорії та прак­тиці США. Ще на початку 30-х р. Кейнс приїздив до США та ознайомив зі своїми ідеями президента Ф. Рузвельта. Але тоді Рузвельт його не підтримав. Проте невдовзі становище змінилося і багато заходів, які проводилися у період «Нового курсу» було прямо «запозичено» в Кейнса: організація громадських робіт, фінансування державного будівництва важливих господарських об’єктів, курс на дефіцитне фінансування тощо. 1946 року у США було прийнято «Закон про зайнятість», згідно з яким уряд було вповноважено вживати заходів для забезпечення планового розвитку економіки. Було перед­бачено створення таких економічних органів, як Рада економічних консультантів при президентові та Об’єднана економічна комісія конгресу.

До початку 60-х рр. головним мотивом для здійснення тих чи інших заходів економічної політики, що впливали на економіку в цілому, була криза або загроза кризи. І хоч у своїй основній праці та наступних статтях Кейнс мало уваги приділив проблемі циклу, його концепція справила певний вплив на розробку теорії цього питання і на спрямування так званих антициклічних заходів. Метою ж останніх була якщо не ліквідація циклічного характеру капіталістичної економіки, то принаймні послаблення його руйнівних наслідків.

Американські економісти та політичні діячі у боротьбі з кризами розраховували, передовсім, на вищезгадувані «вбудовані стабілізатори», тобто на автоматичне застосування податкової та бюджетної політики для регулювання циклу.

Проте досвід другої половини 50-х рр. показав, що антикризові заходи не забезпечують тривалого піднесення, високих та стійких темпів економічного зростання. Американські економісти дійшли висновку, що необхідно концентрувати увагу не на антикризових заходах, а на заходах зі стимулювання зростання, які водночас запобігатимуть і кризам. Таким чином, змінився головний мотив спрямування заходів державної економічної політики. Економісти, які посідали командні позиції в державних економічних органах у цей період, були переконаними кейнсіанцями. Погляди Кейнса поділяли і найближчі економічні радники Дж. Кеннеді та Л. Джонсона. Президент Кеннеді поклав в основу своєї економічної політики найновіші досягнення сучасної йому економічної науки. Уперше в американській історії президент зробив спробу урухомити весь арсенал засобів, якими володіла сучасна економічна наука. Широко користувалися висновками економічної науки президенти Джонсон та
Ніксон. Про це свідчать висловлювання колишнього голови ради економічних консультантів Уолтера Хеллера. Він стверджує, що економічна наука США, відкинувши постулат саморегулювання, сприйняла кейнсіанські ідеї державного втручання, а економіка США зазнала «благотворного впливу кейнсіанської економічної терапії». Необхідність стимулювання економіки почали визначати, виходячи з фактичного розриву між потенціальним та реальним
валовим національним продуктом, а не із загрози можливої економічної кризи. Цю політику навіть назвали «новою економікою». Характерною її особливістю була постановка перед економічною політикою цілком конкретних завдань. Так, економічну політику в першій половині 60-х рр. було спрямовано на зменшення безробіття до рівня 4% робочої сили, забезпечення щорічного реального економічного зростання не менше ніж на 4% та щорічного збільшення ВНП приблизно на 50 млрд доларів (у цінах того періоду).

Що стосується наступного десятиріччя, то на межі 70-х рр.
важливе місце в економічній політиці уряду зайняла проблема контролювання інфляції. У заявах президента Ніксона неодноразово зазначалося, що метою уряду в галузі економіки є забезпечення середньорічних темпів реального економічного зростання
у 4—4,5%, утримування рівня безробіття у межах 4% робочої сили, забезпечення темпів зростання цін не більше 2—3% в середньому за рік.

Кейнсіанські ідеї були дуже популярними в Німеччині, особливо у середині 60-х рр., коли й тут стали помітними ознаки економічної кризи. Уряд Кізінгера розробив антикризові заходи згідно з кейнсіанськими рецептами, тобто використовував дефіцитне фінансування, помірну інфляцію, маневрування ставкою відсотка тощо. Провідним напрямком економічної думки Німеччини став своєрідний синтез неолібералізму з кейнсіанством, з явно вираженим визнанням необхідності державного регулювання економіки.

Кейнсіанські концепції торували собі шлях і в інших західних країнах, зокрема на батьківщині їхнього автора — Великобританії. Тут іще 1944 р. було опубліковано урядову Білу книгу «Політика у сфері зайнятості» з обгрунтуванням урядової політики забезпечення максимального використання трудових ресурсів, а також підтримування на високому рівні урядових витрат з метою забезпечення попиту. Було також переведено під контроль держави низку галузей господарства Великобританії.

Але на межі 70—80-х рр. кейнсіанська теорія і концепція державного регулювання економіки зазнала серйозних випробувань. Глибока світова криза 1974—1975 рр. показала слабкість і уразливість практичних рекомендацій кейнсіанства. Кризу пережила концепція «держави добробуту», що базується на соціальних пріоритетах і спирається на значний сектор державного підприємництва, на пряме регламентування багатьох сфер приватного підприємництва і перерозподіл доходів на користь держави.

Кейнсіанство і його модифіковані версії (неокейнсіанство та посткейнсіанство) не дали сподіваних наслідків. Заходи держави, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та гармонічних темпів розвитку, в багатьох випадках не мали успіху.

Нині кейнсіанство як теоретична система і як концепція економічної політики втратило колишню панівну роль і перебуває в опозиції до поширеної скрізь консервативної ортодоксії. Але воно живе, модернізується, розвивається. Кейнсіанська школа створила систему категорій та взаємозв’язків, що без них сьогодні навряд чи можна уявити економічну теорію і економічну політику Заходу.

 

Макроекономічна теорія Кейнса тривалий час домінувала в теорії та практиці макроекономічного регулювання. Вона відповідала тим умовам, коли головна увага приділялась проблемам подолання спаду виробництва та зменшення безробіття. Але наприкінці 70-х років в економіці багатьох країн з'явилися інші негативні явища. Головною стала проблема інфляції при одночасному падінні виробництва, яка отримала назву “стагфляція”. Кейнсіанські рекомендації, в основі яких лежить збільшення бюджетних витрат і застосування при цьому дефіцитного фінансування, в нових умовах показали свою неефективність. Це викликало значну недовіру до кейнсіанської теорії і привело до виникнення альтернативних теорій. Серед них можна виділити монетаристську теорію, теорію економіки пропозиції, теорію раціональних очікувань.
Монетаристська теорія є найрішучішим виступом проти кейнсіанської теорії, засновником якої став Мілтон Фрідмен. У літературі монетаристська теорія дістала назву “контрреволюції Фрідмена”.
На відміну від кейнсіанців, які вважають, що для сучасного капіталізму характерним є внутрішня нестабільність, монетаристи дотримуються думки, що ринкова система є достатньо стійкою і здатна самостійно відновлювати економічну стабільність. Тому вони відкидають кейнсіанську ідею про необхідність державного втручання в економіку і відстоюють принципи вільної конкуренції.
На відміну від кейнсіанців, які спираються на рівняння сукупних витрат Y = С + I + G + NX, в основі монетаристської теорії лежить рівняння обміну, яке можна відобразити такою формулою:
М•V = Р•Y,
де М – грошова маса; V – швидкість обертання грошей; Р – рівень цін; Y – фізичний обсяг вироблених товарів та послуг.
Згідно з монетаристською теорією, головну роль у регулюванні економіки виконує грошово-кредитна, а не фіскальна політика. При цьому основним інструментом регулювання економіки є гроші. Збільшуючи або зменшуючи грошову масу, держава може здійснювати регулювальний вплив на економічну активність.
Цій концепції підпорядкована формула рівняння обміну. Ліва частина цієї формули виконує роль причини, а права є наслідком тих змін, які відбуваються у лівій частині. Спираючись на емпіричні докази, монетаристи запевняють, що швидкість обертання грошей є стабільною в тому розумінні, що чинники, які впливають на неї, змінюються поступово й досить передбачувано. Отже, зміну швидкості обертання грошей можна передбачити і врахувати. За цих умов роль активного елементу монетаристської формули відіграє грошова маса. Це означає, що між грошовою масою і номінальним ВВП (Р•Y) існує пряма і передбачувана залежність. Завдяки цьому держава, здійснюючи цілеспрямовану грошову емісію, може впливати на грошову масу і в такий спосіб регулювати номінальний ВВП.
Дотримуючись положення про стабільність швидкості обертання грошей і передбачуваний характер залежності між грошовою масою і номінальним ВВП, монетаристи роблять висновок: стабільний розвиток економіки можна забезпечити за умов стабільного збільшення грошової маси. З цією метою Фрідмен запропонував на законодавчій основі встановити спеціальне монетарне правило, згідно з яким грошова маса має збільшуватися щорічно тими самими темпами, що й щорічний темп зростання реального ВВП. Наприклад, якщо прогнозом передбачається, що в майбутньому році приріст реального ВВП становитиме 3 %, то на 3 % в прогнозованому році необхідно збільшити грошову масу.
Важливою особливістю монетаристської теорії є принципово нове, порівняно з кейнсіанською теорією, бачення механізму, за допомогою якого грошова маса впливає на номінальний ВВП1. У кейнсіанців механізм причинно-наслідкових зв'язків між грошовою масою і номінальним ВВП складається із таких елементів: інструменти грошово-кредитної політики ? банківські резерви ? грошова маса ? відсоткова ставка ? попит на інвестиції як компонент сукупного попиту ? реальний ВВП. Наведений механізм, згідно з кейнсіанською теорією, має місце тоді, коли економіка працює в умовах неповної зайнятості. В цьому випадку зміни в інвестиціях впливають на номінальний ВВП переважно через зміну фізичних обсягів виробництва, що спрямовує економіку до стану повної зайнятості.
У монетаристів цей механізм має інший вигляд: інструменти грошово-кредитної політики ? банківські резерви ? грошова маса ? сукупний попит ? номінальний ВВП. Отже, у монетаристів грошова маса впливає на сукупний попит безпосередньо, тобто цей вплив не опосередковується відсотковою ставкою. У зв'язку з цим грошова маса впливає на всі елементи сукупного попиту, а не лише на інвестиційний попит. Крім того, у монетаристів вплив сукупного попиту на номінальний ВВП здійснюється переважно через зміну цін, а не завдяки зміні фізичних обсягів виробництва.
Прихильники монетаризму істотно принижують фіскальну політику як метод стабілізації економіки. На їхню думку, неефективність фіскальної політики обумовлена ефектом витіснення. Його суть полягає в тому, що коли держава, виходячи із необхідності покриття бюджетного дефіциту, позичає гроші у населення і комерційних банків, вона входить в конкуренцію з приватним бізнесом. Внаслідок цих позичок держава скорочує грошову масу приватного сектора економіки. Це підвищує відсоткову ставку на грошовому ринку і тому витісняє з інвестиційного ринку певну кількість приватних інвестицій, які за підвищеної відсоткової ставки стають неприбутковими. Отже, в результаті вплив бюджетного дефіциту на сукупний попит буде несуттєвим.
Слід зазначити, що не всі положення монетаристської теорії мають достатнє обгрунтування. По деяких із них кейнсіанці наводять серйозні контраргументи. Насамперед це стосується монетаристського положення про стабільність швидкості обертання грошей. Прихильники кейнсіанської теорії вважають це положення непереконливим. Вони стверджують, що швидкість обертання грошей є мінливим і непередбачуваним елементом. Це пояснюється тим, що гроші використовуються не тільки для обслуговування поточних угод, а й для володіння ними як активами.
Гроші, які обслуговують угоди, – це працюючі гроші; вони мають відповідну швидкість обертання. Стосовно грошей як активів, то це непрацюючі гроші, швидкість обертання яких дорівнює нулю. Співвідношення між цими двома складовими грошової маси, яке неможливо передбачити, впливає на швидкість обертання грошей і робить можливість її передбачення дуже проблематичною.
Конструктивній критиці з боку кейнсіанців піддається і монетаристське положення про те, що швидкість обертання грошей не змінюється у відповідь на зміну грошової маси, і тому між грошовою масою і номінальним ВВП існує прямо пропорційна і передбачувана залежність. Кейнсіанці відстоюють протилежний висновок. Обґрунтовуючи його, вони спираються на те, що попит на гроші як активи знаходиться в оберненій залежності від відсоткової ставки. У зв'язку з цим зі збільшенням грошової маси знижується відсоткова ставка і зменшується альтернативна вартість грошей. Під впливом цієї обставини домогосподарства починають збільшувати в грошовій масі частку грошових активів з нульовою швидкістю обертання, внаслідок чого загальна швидкість обертання грошей падає.
Отже, з точки зору кейнсіанців, швидкість обертання грошей не є нейтральною стосовно грошової маси. Вона знаходиться в оберненій залежності від грошової маси, яка опосередковується прямою залежністю від відсоткової ставки. Оскільки залежність попиту на гроші як на активи від відсоткової ставки не піддається передбаченню, то за цих умов вплив грошової маси на номінальний ВВП не може бути ні пропорційним, ні передбачуваним.
Кейнсіанці вважають грошово-кредитну політику неефективною і з точки зору її впливу на реальний ВВП. Це пояснюється низькою чутливістю відсоткової ставки від грошової маси та інвестицій від відсоткової ставки. За цих умов збільшення грошової маси викличе невелике зниження відсоткової ставки, яка в свою чергу несуттєво вплине на збільшення інвестицій. До того ж, в умовах значного спаду виробництва, коли відсоткова ставка та альтернативна вартість грошей дуже низькі і спостерігається інвестиційний песимізм, чутливість відсоткової ставки від грошової маси та інвестицій від відсоткової ставки взагалі дорівнює нулю.

 

Довгі хвилі в економіці – вид циклічних коливань економічної активності з амплітудою 40-60 років. Розвиток ринкової економіки відбувається циклічно. У його структурі розрізняють три види циклів короткі (3-4 роки), середні (7-11 років), довгі, або довгі хвилі в економіці.

Тривалі циклічні зміни в економіці виявив у середині XIX ст. і зробив спробу статистичне обґрунтувати їх за допомогою цінових коливань англійський економіст В. Джевонс. Вказівки на наявність таких циклів містяться в працях українського економіста М. Тугана-Барановського. Але найповніше вони описані та аргументовані російським ученим М. Кондратьєвим (учнем Тугана-Барановського) у 20-х XX ст., тому їх часто називають «хвилями (циклами) Кондратьєва». Вивчення довгих хвиль в економіці продовжили Й. Шумпетер, В. Мітчелл, Ф. Бродель, Ю. Кучинскі та ін. М Кондратьєв довів, що довгі хвилі в економіці виявляються в почерговому підвищенні та зниженні ділової активності й пов'язаної з цим відповідної зміни рівня цін і прибутковості.





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...