Главная Обратная связь

Дисциплины:






Драма як літературний жанр: генезис, особливості, роль у жанровій еволюції літератури.



Драма - рід літератури, у якому поєднуються епічний і ліричний способи зображення. Основою драматичного твору є конфлікт, його зміст розкривається через гру акторів. Драма показує людину в напружений момент життя, розкриває характер через дії, вчинки, рух її душі. Драматичні твори мають динамічний сюжет, їх пишуть у формі розмови дійових осіб. Авторська мова використовується лише у ремарках, які виконують службову функцію. У них повідомляється про вигляд, вік персонажів, їх професії, риси вдачі, подається опис сцени.

Драматичний твір ділиться на частини, які називаються діями або актами. Акти складаються з яв, поява нової дійової особи означає нову яву, не у всіх творах є яви. Між діями є перерви (антракти), які необхідні для зміни декорацій, а також відпочинку акторів і глядачів. Драматичні твори, призначені для сценізації, — невеликі за обсягом (70—80 стор. тексту), бо тривалість вистави не може перевищувати 3—4 години.Драма як літературний рід поділяється на три види: трагедію, комедію і власне драму.

У драматичному творі — невелика кількість подій і дійових осіб, як правило, — одна сюжетна лінія, коли є побічні, то розвинені слабо і підпорядковані головній. Основні засоби характеристики дійових осіб — вчинки, дії, жести, міміка, мова. Емоційне сприйняття гри акторів посилює музика.

Її зародження можна помітити в драматургії античності .Частина літературознавців вважає, що драма як окремий жанр виникла лише у XVIII столітті.

Першими теоретиками драми стали Дідро Дені, Лессінґ, які обґрунтували її специфіку та значення для розвитку літератури і театру. Вони ж і першими втілювали в життя теоретичні положення, давши світові так звану міщанську драму (Д. Дідро — «Позашлюбний син», «Батько родини»; Лессінґ — «Міс Сара Сампсон», «Емілія Галотті»).В основі цих творів лежали сімейно-родові конфлікти. На рубежі XVIII - XIX століття міщанська драма в західноєвропейській літературі зазнала серйозних змін. У ній переважає дидактичне начало, герої існують у тісному родинному мікросвіті. Поступово в міщанській драмі посилюються мелодраматичні елементи, простежується зародження нового жанру — мелодрами.

У літературі XIX ст. домінувала реалістична драма (О. Пушкін, М. Гоголь, Олександр Островський, Лев Толстой, Антон Чехов). Поряд з реалістичною драмою (Р. Роллан, Дж. Прістлі, Ш. О'Кейсі, Артур Міллер, В. Гавел) важливу роль відіграє інтелектуальна драма, пов'язана з філософськими засадами екзистенціалізму (Жан-Поль Сартр, Жан Ануй), а також драма абсурду.

В українській літературі драма з'являється на початку XIX ст. («Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Простак» В. Гоголя, «Быт Малороссии в первую половину 18 столетия».



Особливості:

· художнє відтворення подій повсякденного, громадського чи побутового життя

· зображення людського горя й страждань без трагедійного загострення;

· викриття й засудження негативних соціальних і побутових явищ та недоліків у характері персонажів

· закінчення твору благополучне або нещасливе для головного героя;

· діалогічний спосіб викладу художнього матеріалу;

· прозова форма (рідше – віршова);

· обсяг середній.

10. Міжродові та суміжні утворення у художній літературі: генезис, особливості, приклади (поема, байка, балада, дума, билина).

Поема— ліричний, епічний, ліро-епічний твір, переважно віршований, у якому зображені значні події і яскраві характери.

Назва «поема» загальна, у літературознавстві частіше мовиться про конкретний жанровий різновид поеми: ліро-епічну, ліричну, епічну, сатиричну, героїчну, дидактичну, бурлескну, драматичну і т.п. Виникла поема на основі давніх і середньовічних пісень, сказань, епопей, що уславлювали визначні історичні події.

Первісна поема мала епічний характер і нерідко була тісно пов'язана з міфологічною творчістю. Такими є «Іліада» Гомера, «Енеїда» Вергілія, «Пісня про Роланда», «Слово про Ігорів похід». В античну добу й середні віки поемою називали анонімну чи авторську епопею. Власне з епопеї виникла сьогоднішня поема — і в першу чергу поема епічна.

Іноді поемою називають великий прозовий роман, який, крім глибокого змісту й широкого охоплення життєвих подій, відзначається пафосом і ліризмом («Мертві душі» Миколи Гоголя, «Поема про море» Олександра Довженка). Близькими до них є поеми, писані прозою, які виникли в добу романтизму (Алоїзіюс Бертран) і досягли свого розквіту в добу символізму (Шарль Бодлер, Артюр Рембо).

Як жанр, що розвивається на межі епосу, лірики й драми, синтезуючи в собі їх характерні засоби та прийоми, поема залишається найпродуктивнішою і сьогодні. Наприклад твір євшан зілля є поемою.... тому що в ньому багато епітетів. Віршованою формою. Там яскраво виражені події і характер.

Ба́йка— один із різновидів ліро-епічного жанру, невеликий алегоричний, здебільшого віршований твір повчального змісту.

Байка має здавна сформовану (ще від прозових «притч» легендарного давньогрецького байкаря Езопа — 6 ст. до н. е.) структуру, традиційне коло образів, мотивів, сюжетів. Езопівською мовою інколи називають підтекст художнього твору.

Байка — це оповідання, дійовими особами якого, поряд з людьми (точніше — схематичними фігурами людей), виступають тварини, рослини, неживі предмети, котрі уособлюють певні ідеї та людські характери. Розповідь, як правило, супроводжується на початку або в кінці твору прямо сформульованим афористичним моралістичним висновком, що надає оповіданню алегоричного звучання. Комізм і сатира — невід'ємні особливості байки.

Відомими авторами байок є Езоп, Бабрій, Федр, Флавій Авіан, Жан Лафонтен, Іван Крилов. Крім античних джерел, байка зазнала впливу індійської «Панчататри» («П'ять книг», 3 століття до н. е.).

Бала́да (фр. ballade, від прованс. ballar — танцювати) — жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом. Первісно — танцювально-хорова пісня середньовічної поезії Західної Європи з чіткою строфічною організацією.

Балада зазнала посутніх змін від початків свого існування (12-13 ст.), коли вживалася як любовна пісня дотанцю(вперше ввів Пон Шаптен), поширювалася у Провансі. Невдовзі в Італії, зокрема в доробку Данте Аліґ'єрі, під впливом канцони втратила свій таночний рефрен. У французькій поезії 14 століття балада набула канонічних ознак, мала постійні три строфи, сталу схему римування (аб аб бв бв), обов'язковий рефрен та звертання до певної особи; зазнала розквіту в творчості Ф. Війона (1431–1463).

Балади бувають:





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...