Главная Обратная связь

Дисциплины:






Тематика хороводів та їх класифікація



Питанням історії виникнення, розвитку та класифікації хороводів займалися багато дослідників. Серед них найбільший вклад у дослідження хороводних форм та їх класифікації внесли А. Гуменюк, К. Голейзовський, Ю.Чурко, К. Василенко, О. Воропай.

Так, Андрій Гуменюк розподіляє хороводи на чотири види:

- обрядові (весняні, купальскі, осінні, зустріч Нового року, весільні);

- тематичні (трудові, природознавські, патріотичні, сімейно-побутові);

- пантомімічно-ілюстративні (рухи, жест, міміка ілюструють текст);

- орнаментальні (побудовані на зміні малюнків).

Ким Василенко пропонує класифікувати хороводи за чотирма видами :

- «пісенні хороводи – класична форма синкретичного мистецтва», в якій основна увага приділяється вокальній стороні, а учасники виконують пісню, супроводжуючи її простими кроками, ходами;

- «ігрові хороводи – розвага, гра у супроводі пісні, танцю або в поєднанні цих двох компонентів». Влучне визначення таким хороводам дав І.Глєбов: „хоровод є драматична дія, в якій розігрується під пісню, відповідно до її тексту, сцени, що являють собою найбільш яскраві риси побуту народу”.

- «хороводний танець з піснею і музичним супроводом»; Хороводний танок з піснею, як правило, виконується в повільному темпі. Це насамперед пов'язаних з вокальною стороною. Лексика та композиційна побудова дуже локанічні та прості для виконання. Цікавий за композицією хороводний танок «Марена», в якому дівчата танцюючи та співаючи, плетуть вінки, прикрашають Марену вінками, квітами, стрічками. Під час танцю учасниці створюють елементарні побудови: зірочки, горизонтальні лінії, подвійні кола тощо, але такі малюнки-побудови дівчатам не заважають виконувати пісню виразно, мелодійно.

-

- «хороводний танець з музичним супроводом».

Залежно від домінування одного з елементів синкретичности (пісня, гра, танець) Антоніна Шевчуквизначає чотири види хороводів:

– хороводна пісня – «масова вокально-хореографічна дія, в якій всі учасники виконують пісню, супроводжуючи її простими кроками. Композиція будується на повтореннях і простому малюнку».

хороводна гра у супроводі пісні або танцю або в їх поєднанні, які сформувалися «шляхом розвитку ігрових моментів» (наприклад, вихід одного учасника з ланцюжка, зміна партнерів, діалогічні змагання, імпровізація в процесі гри).

ігровий хоровод, в якому «поетичний текст, мелодія і хореографічна дія включаючи ігрові моменти, елементи драматичного мистецтва, виступають в тісному взаємозв'язку, а зміст розкривається завдяки синтезу всіх компонентів»

хороводний танець з піснею і інструментальним супроводом або з музичним супроводом, в якому пріоритет належить танцювальному елементу, тобто домінує танець.



Аналіз досліджень класифікації хороводів за темами, дозволив нам поділити їх на три групи. До першої належать хороводи, в яких відображаються трудові процеси («А ми просо сіяли, сіяли», «Мак», «Шевчик», «Бондар», «Коваль» та ін.). До другої – хороводи, в яких відбито родинно-побутові відносини («Перепілка», «Ой гілля-гілочки», «Пташка» тощо). До третьої – хороводи, де знайшли свій вияв патріотичні почуття, оспівується рідна природа, звички і особливості поведінки звірів і птахів («А вже весна», «Марена», «Коза», «Зайченя» та ін.). Сезонні хороводи підрозділяються на цикли: весняні («Веснянки», «Гаівки», «Гагілки»), літні («Купала», «Спаса», «Русалія»), осінні (збір урожаю), зимові («Колядки», «Щедрівки»).

Назви хороводів можуть походити від:

- перших рядків пісні («А в нашого Іванонька», «Розліліся води на чотири броди»);

- основного персонажа («Білоданчик», «Ой, ти, Ганнусю», «Дударік»);

- структурних побудов або основного руху, які використовуються в хороводі («Кривий танок», «Ключ», «Дрібушечка», «Ворітця»);

- предметів, які носять смислове навантаження в танці («Вербиченька», «Марена»).

Найбільш розповсюдженим є розподіл хороводів на два види: орнаментальні та ігрові.

Орнаментальні хороводи– хороводи, в яких немає яскраво вираженого сюжету, дійових осіб. Їх основою є різні фігури-орнаменти, а виконавці погоджують свій крок з ритмом пісні або музичним супроводом. Іноді орнаментальні хороводи своїм малюнком, побудовою розкривають та передають зміст пісень. Зміст пісень, супроводжуючих орнаментальні хороводи, частіше пов'язані з образами природи, колективною працею народу та його побутом.

Ігрові (сюжетні) хороводи– хороводи, в яких розігрується зміст пісні, передається зіткнення характерів і інтересів дійових осіб. Тематикою даних хороводів може бути праця, вибір жениха або нареченої, взаємини чоловіка і дружини, гумор і сатира (висміювання людських пороків). Нерідко персонажами пісень є тварини, птахи, і тоді учасники хороводу, зображуючи птахів, тварин, імітують їх рухи, дії.

На відміну від орнаментальних хороводів, у ігрових малюнок побудови простіший, в ньому немає такої різноманітності танцювальних фігур. Композиційно ці хороводи будуються по колу (в центрі якого відбувається дія, розігрується сюжет) або на лініях (учасники поділені на дві групи, які ведуть своєрідний діалог). Наприклад, в ігровому хороводі «А ми просо сіяли», одна група ставить питання:

А чим же вам толочити, толочити

Ой, дид-ладо, толочити, толочити?

Інша група відповідає:

А ми коней випустимо, випустимо

Ой, дид-ладо, випустимо, випустимо, і так далі

 

Ще одну класифікацію надають К.Голейзовський та Ю.Чурко, які пропонують поділяти хороводи на: хороводні пісні, ігрові хороводи, хороводні танці.

В деяких хороводах в процесі тривалого еволюційного розвитку поетичне слово поступово втратило своє домінуюче значення і передало образно-дійові функції пластиці, руху. У хороводні танці поступово трансформувались і деякі хороводи, в яких солісти, поступово удосконалюючи свій хореографічний текст, прискорювали темп виконання. Не рідко з плином часу в хороводних танцях змінювався музичний супровід, який відрізнявсяся від хороводів не тільки темпоритмом, а й мелодією. В залежності від темпу виконання хороводні танці діляться на повільні, швидкі та мішані темпи (заспів повільний, приспів швидкий).

Ідейний зміст того чи іншого хороводу розкривається в пісні. Отже, текст в обрядових танцях має першорядне значення, бо він визначає зміст танцю та його хореографічний малюнок. У найдревніших піснях-хороводах в основному відтворювалася землеробська тематика. Дія розгорталася у формі запитання однієї і відповідей іншої групи, тобто у формі колективних діалогів. У класичній пісні-грі «А ми просо сіяли, сіяли», яка найтісніше була пов'язана з весняною обрядовістю, в першій частині ілюструвалися сільськогосподарські процеси. Майже в усіх варіантах цього хороводу (українських, російських, білоруських) зустрічаємо розповіді про сіяння проса – найдревнішого культурного злаку на території Східної Європи.

Частіше за все зустрічається наступна класифікація (комплексна):

Українські: обрядові, святкові, ліричні, жартівливі, ігрові

Сучасні хороводи:

- антропоморфні й зооморфні хороводи календарного обрядового циклу;- хороводи родинно-обрядового циклу;- хороводи, в яких відбито трудові процеси;- побутові хороводи;- сучасні хороводи.- дитячі хороводи

Хороводи являють собою синтетичний вид народної творчості, в якому органічно злиті поезія, музика та хореографія.

 

 

У класифікації, запропонованій дослідником молдавських народних танців Л.Ошурко, основною ознакою поділу танців на групи є їх тематика, залишивши поза увагою цілу групу обрядових танців, а також весільних, що зберегли до нашого часу деякий ритуальний підтекст. Дослідник враховує просторовий малюнок, а також танцювальні рухи, які, постійно повторюючись, є основними, що допомагає уточнити характер більшості безсюжетних танців.

 

В основі найбільш загальних класифікацій танцю лежить його розподіл залежно від:

- форми викладу змісту – сюжетні і безсюжетні;

- тематики – трудові, такі, що імітують поведінку тварин, розкривають характер людини;

- статєвовікового складу учасників – чоловічі й жіночі, дитячі, дорослі;

- танцювальної форми з необмеженим або строго встановленим числом пар;

- просторового малюнку, який представлений у вигляді прямої лінії в різних напрямках, звивистих, зигзагоподібних, кривих ліній, кола, а також функціональне призначення танцю.

Отже, класифікація хороводів може здійснюватися як за декількома, так і за однією-двома ознаками, що визначаються як найбільш загальні, системотворчі.

 

Цікавий принцип класифікації пісень, танків та ігор у весняній обрядовості українців запропонував фольклорист і музикознавець А.Іваницький. Він виділяє такі різновиди: пантомімічні сценки та ігри, спів весняних пісень-закличок, водіння танків та ігор (зі співами). Типовою ознакою весняних танків та ігор, що становлять найбільшу групу, є поглибленний синкретизм, строга обрядова манера, приуроченість, колективність общинно-ритуального характеру. Крім того, А.Іваницький, враховуючи форму руху, ділить ігрові веснянки на кругові (виконавці утворюють коло або еліпс) та ключові (утворивши ланцюжок, виконавці рухаються однин за одним, виписуючи різні фігури і криві лінії). Інші науковці, класифікуючи веснянки, виділяють три головні форми руху: коловий, плутаний і рух двох протилежних рядів (І. Волицька, О. Воропай).

Аграрно-шлюбний семантичний аспект хороводних ігор «А ми просо сіяли», «Хміль», «Конопельки», «Льон» добре узгоджується із загальною еротичною спрямованістю ігрових хороводів із «зооморфними» персонажами. Так, хороводна гра «А ми просо сіяли» містить приховані мотиви, які відображають викрадання дівчат і на що прямо вказують слова пісні: «А ми візьмем дівчину, дівчину». Свідчення літопису, весільна обрядовість і поезія доводять існування в давнину шлюбу через викрадання. Так, за матеріалами Лаврентіївського літопису, у сіверян шлюбів не було, жінок вони захоплювали під час ігрищ між селами: «І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, – з якою хто умовився». Українська молодіжна гра «Горю-дуб» (у росіян «Горєлкі») є ремінісценцією давньослов'янського звичаю весняного викрадання («умикання») дівчат членами юнацьких братств. Звичай викрадання дівчини під час танцю зберігся на Україні майже до XVIII століття, про що свідчить у своїй книзі «Опис України» французький мандрівник Г. де Боплан: «Хоч хлібороби вважаються кріпаками, одначе здавна користуються правом і свободою викрадати під час танка шляхетних дівиць, навіть дочок свого поміщика».

Етнографічні джерела дають підстави вважати, що в українському хореографічному фольклорі зооморфні образи представлені у двох формах. По-перше, це ігрові танки (хороводи), у композиційній побудові яких рефреном проходить така фігура: виконавець, який уособлював певний образ, всередині рухливого кола різноманітними імітаційними жестами та рухами символічно відтворює поведінку тварини або птаха, також і певні дії людини, а саме вибір пари. Любовно-шлюбна семантика, завуальована еротична основа, яскраво виражений зооморфний персонаж, що виступає як чоловічий символ, – все це типологічно спільні риси ігрових хороводів «Козлик», «Перепілонька», «Горобчик», «Зайчик».

Повсюдно відомий на Україні танок-гра «Зайчик» на Волині має дещо інший варіант тексту й хореографічної дії і фігурує під назвою «Чибиряйчик». На підлозі хрест-навхрест кладуть два ціпки. Виконавці повинні, не зачіпаючи їх, виконувати різноманітні па, підскоки і стрибки, а інколи навіть трюкові, акробатичні елементи в кожному квадраті, утвореному схрещеними палками. Танок супроводжується приспівкою: «Ой, у полі жито, сидить зайчик. Він ніжками чибиряє. Коли б такі ніжки мала, то б я ними чибиряла». Як зазначає Б. Рибаков, у давньослов'янській орнаментиці квадрат, поділений на чотири частини, був символом засіяного поля, а крапка в кожній з частин символізувала зерно. Ареал танцю, який виконується на носках між кінцями хрестоподібної фігури, досить обширний. Під назвою «зайонец» він відомий у житомирському Поліссі, у білоруському Поліссі він зустрічається під назвою «Мікіта», а під назвою «zajączek» – у Польщі.

По-друге, це так звані «зооморфні» ігри, танцювальні пантоміми з елементами перевдягання. Причому принцип зображення був спільним для всіх зооморфних образів. Вивернутий кожух і шапка – ось найпоширеніший прийом рядження, формування зовнішнього вигляду «Кози», «Ведмедя», «Журавля», «Зайця». Кожух вовною навиворіт не тільки робив людину схожою на тварину, хутро виступало і як символ родючості. Подібним чином замаскований хлопець, який виконує роль чорного барана в ігровій забаві, що побутує на Бойківщині та супроводжується гаївкою «Де ти ходив, наш чорний баране». Досить часто у такому маскуванні контамінувалися й елементи сакральної фалічної символіки: рогаті маски «кози», «бика», довгий пташиний дзьоб «журавля», якими вони намагалися вколоти представниць жіночої статі. У традиційному обрядовому фольклорі довгий дзьоб асоціювався з фалічним органом, а укол рогом символізував шлюбні стосунки. Отже, типологічною рисою вищезазначених масок є еротична орієнтація та жартівливе залицяння до дівчат і жінок, а в іграх, як відзначає О.Курочкін, домінує «мотив парування, весілля і шлюбних стосунків».

Окрему групу в структурі образів української хореографії складають хороводи з антропоморфними персонажами. Танці цієї групи мають назву за основним образом-символом пісні, що їх супроводжує, а композиційна побудова являє собою рухоме коло з центральною фігурою. Саме тим, хто знаходиться в центрі, належить активна роль. Вони перевтілюються в певний образ, виконують ігрові дії. На перший погляд здається, що за своєю семантикою вони близькі до вищезазначених «зооморфних» хороводів. Найбільш відомі «Ящур», «Подоляночка», «Білозорчик-Білоданчик». Однак на основі структурно-вербальних та символічних ознакїх можна виділити в окремий типологічний пласт. Наприклад, у танці-грі «Подоляночка» ігрове дійство відбувається за словами пісні, яка сповіщає про стан та місце перебування головного персонажа: «Десь тут була Подоляночка, десь тут була молодесенька. Тут вона впала, до землі припала». Сон героїні метафізично порівняний зі смертю й у всіх світових віруваннях та фольклорі символізує «перехід» чи то в інший світ, чи то в країну предків або чарівне царство. Подоляночку виводять з цього стану наказом зовні: «Ой устань, устань, Подоляночко» і заставляють танцювати: «Та візьмися в боки, поскачи навскоки». Після виконання продиктованих піснею дій відбувається зміна центральної фігури. Героїня вибирає дівчину. Кого поцілує, та її змінює. Гра триває до того часу, поки всі учасники не побувають усередині кола. У танці символізується шлюбна готовність після пробудження, а сон сприймається як накопичення енергії, життєвих сил. Такі символічні «шлюби» всередині дівочо-жіночих груп були досить розповсюдженим обрядовим дійством. Т.Бернштам припускає, що «символічне проявлення такої готовності всередині одностатевого колективу (у даному випадку дівочого хороводу) становило перший необхідний «етап» перехідного обряду для дівчини, після чого ця здатність могла реалізуватися в шлюбних іграх з хлопцями». Мотив сну символізує цей перехід, і дівчина, яка пройшла обряд, отримувала дозвіл брати участь в ритуальних дійствах, іграх молоді й, очевидно, наділялася любовними та шлюбними правами.

Тотожну послідовність дійства та формульної кінцівки має і танець-гра «Білозорчик-Білоданчик». Головний персонаж засинає й пробуджується, береться попід боки, робить скоки – обтанцьовує все коло і обирає собі дівчину. Дійство продовжується доти, поки кожний з учасників не займе місце центрального виконавця. В одному з варіантів танцю участь у ньому беруть і дівчата, і хлопці. Це ще раз доводить, що символіка згаданих танців полягає в «поодруженні» всіх один з одним – як у дівочому, так і в змішаному хороводному колективі.

Важливою ланкою церемоніальних дійств, пов'язаних з культом води, що існували в різних народів слов'янського етнічного континууму, був хореографічний мотив. Головним персонажем у них виступали Русалки – духи води, дощу, рослинності й родючості. Мініатюра Радзивілівського літопису ілюструє ритуальний танець дівчини-русалки. Важливою деталлю жіночого костюма були спущені довгі рукави, які звисали майже до гомілок. Розмахуючи рукавами-крилами, дівчата виконували священний танець води і життя, поринаючи в духовне, неземне царство. «Розмахування руками було обрядовим дійством, а незвичний танець чарівниці-потворниці… - танком на честь бога рослин Переплута та віл-русалок, що зрошують цю рослинність». Знахідки чудових срібних русальських браслетів в скарбницях ХІІ-ХІІІ століття є безумовним доказом того, що навіть княгині і боярині в дні народних свят, залишаючи церковну службу, брали участь у «бісівських» розвагах і, ймовірно, самі виконували головну роль у священному танці, одягнувши ритуальні прикраси. В основі танцю – коливальні рухи рук, корпуса, різноманітні обертання. «Багатовертке танцювання» доводило учасниць до екстатичного стану, а стрімкий рух наповнював усе тіло життєдайними силами, енергією, яка ніби струмениться, розливається від усього навколішнього світу. Опис такого танцю зберігся у казці про Царівну-Жабу: «Так вона витанцьовувала, крутилась-вертілась – всім на диво! Махнула правою рукою – стали ліси і води, махнула лівою – стали літати різні птахи». Героїня уособлювала «таємне» знання, яке надавало їй дару творити дива, а змах рукою був подібний до гіпнотичного пасу, від якого глядачі впадали в стан зміненої свідомості. Сам же танець з обертанням на одному місці нагадує танець суфійських дервішів, під час якого вони впадають у глибокий транс.

Кульмінацією обрядового дійства, яке мало назву «водіння русалки», була урочиста процесія його учасників з ритуальним символом. На Поліссі спостерігається фразеологія зі словом водити: «водиння русалки», «проводи». Учасниками обряду найчастіше виступали жінки і дівчата. Обов'язковим знаком костюма «русалки» було розпущене по плечах волосся, зелень – хміль, гілки берези, кропива, а також величезний вінок з папороті, який закривав її обличчя. Такий мотив «сліпоти», «невидимості» був характерною особливістю персонажів потойбічного світу. Основним пластичним елементом обряду був похід і виведення русалки за межі села. Всі учасниці, тримаючись за руки, утворювали витягнутий хоровод і, співаючи, рухалися довгим ключем за село, до полів. Передня пара піднімала руки, утворюючи щось на зразок дуги, під якою, нахилившись, проходила решта. Безперервний пластичний потік прокладав свої русла й канали, і цим живим ланцюжком всім передавалися заряди духовної сили.

На Західному Поліссі (Рівненщина, Волинь) і нині справляють архаїчний обряд водіння Куста, що зберіг до наших днів чимало архаїчних елементів-символів. Молоду дівчину вбирають у зелень і з піснями, пританцьовуванням водять селом. Інколи вбрання «куста» в кінці обряду спалюють або розривають на шматки і розкидають по житньому полю. Як підкреслює Л.Виноградова, аналізуючи традиційні функції русалок, основною функцією саме поліської русалки був захист квітучих злакових полів, навіть сприяння цвітінню та врожаю. У Центральній Україні цей обряд має назву «водити тополю». В основі обрядів «водіння русалки», «куста», «тополі», ритуального знищення зелені, вінків лежить єдиний семантичний стрижень, пов'язаний із забезпеченням дощу та доброго врожаю.

Одним з рідкісних випадків сценічної інтерпретації ритуальної хореографії, яка посідала вагоме місце у смисловій та дійовій структурі прадавнього весілля, є волинський ліричний дівочий хоровод «Кладочка» (народний самодіяльний ансамбль танцю «Волинянка», м. Луцьк), при постановці якого використано етнографічні матеріали та мелодії волинського Полісся, записані Лесею Українкою. Це не тільки танцювальна мініатюра, яка воскрешає картини сільського весілля, це справжній втаємничений ритуал, де символічний зміст отримує образно-пластичне втілення.

Весілля, як відомо, завжди містить символіку переходу, коли людина стає в очах суспільства «повноправною» і отримує можливість виконати своє головне призначення – продовження роду. Ритуальний антураж весільного дійства мав відобразити радикальну зміну онтологічного способу буття і суспільного статусу дівчини та перехід її в інший, заміжній стан. Цим зумовлено використання символіки мосту як межі між двома світами, які закріплюють універсальні опозиції: тут-там, свій-чужий, теперішнє-майбутнє, чоловіче-жіноче начала. Міст – сімвол єднання, одруження, символ життя, що з'єднує два береги, дві людські долі. В деякіх селах Волинського Полісся досі пам'ятають як молоду вели до нареченого по драбині (символ драбини знаходиться в одному семантичному ряду з мостом). І сама назва хороводу («кладочка», «кладка» означає місток) і її пластична композиція мають смисловий зв'язок з давнім весіллям, що постає як перехідний обряд життєвого циклу. Отже, танець символічно означував розрив з атрибутами свого роду і прилучення до чужого.

Фігури «Кладочки» церемонні і графічні. Повільні вигадливі рухи хороводу, наче хитросплетіння ниток людського життя, творять мереживо таємниць. Цей цнотливий танок розкриває первинно захований у старовинному весільному обряді складний конгломерат емоцій та уявлень. Він урочистий, оскільки підпорядкований споконвіку шанованій традиції; він трагічний – адже це похорони дівоцтва і волі дівочої; він еротичний – у ньому заклинання здорового жіночого начала. Запитливо заглядає наречена в очі подруг. Невинна душа у сумніву, вона прощається зі своєю безтурботною юністю, розлучається з рідними і близькими. Лаконічні жести, особливий безпристрасний вираз обличчя молодої створюють ілюзію безтілесної істоти, яка ніби має можливість контактувати з потойбічним світом. Цей комунікаційний канал з надприродним, побудований за допомогою символів мосту або драбини, дозволяє нареченій звернутися до священних сил з благанням про закріплення, освячення свого союзу. Постійним пластичним мотивом хороводу є моменти періодичного припіднімання головної героїні над сумним ескортом подруг, що супроводжують її. Особливо хвилююча кульмінація хороводу, коли з урочистою і якоюсь щемливою повільністю наречена рухається назустріч своїй долі мостом із сплетених рук. Таким же знаком, вкрапленим у полотно танцю, стає фінальна поза: непорушно застигли заглиблені у майже медитативний спокій учасники ритуалу, проводжаючи поглядом молоду та благословляючи її жестом піднятої руки.

 

 

У текстах хороводів, що відтворюють трудові процеси в усій їх послідовності, славиться праця, передаються почуття, настрої і думки трудящої людини. Так, у тексті хороводу «Шевчик» у кожній строфі змальовується той чи інший момент трудового процесу шевця. Чітка послідовність цих моментів і утворює логічний розвиток сюжетної лінії твору, характеризуючи водночас ремісника:

- А чи бачив ти, як шевчик шкіру в воді мочить?

- Ой так, брате, ой так, так шкіру в воді мочить.

- А чи бачив ти, як шевчик шкіру натягає?

- Ой так, брате, ой так, так шкіру натягає.

- А чи бачив ти, як шевчик черевички шиє?

- Ой так, брате, ой так, так черевички шиє.

- А чи бачив ти, як шевчик гвозді набиває?

- Ой так, брате, ой так, так гвозді набиває.

- А чи бачив ти, як шевчик гвозді розчищає?

- Ой так, брате, ой так, так гвозді розчищає

- А чи бачив ти, як шевчик черевички чистить?

- Ой так, брате, ой так, так черевички чистить.

- А чи бачив ти, як шевчик у свято танцює?

- Ой так, брате, ой так, так у свято танцює.

Вдача «шевчика» передається рухами виконавця. «Шевчик», як про це свідчить остання строфа тексту, не тільки добре «черевички шиє», а й майстерно танцює. Таким чином, перед глядачем вимальовується образ веселої, дотепної людини, яку в народі називають майстром на всі руки. Переглянувши текст, легко переконатися в тому, що розвиток сюжетної лінії в хороводі здійснюється на основі діалога. Крім того, в тексті на протязі всього розвитку сюжетної лінії повторюються такі слова:

- А чи бачив ти, як шевчик...

- Ой так, брате, ой так, так...

Змінюються тільки ті слова, які пояснюють суть того чи іншого моменту трудового процесу шевця: «шкіру в воді мочить», «шкіру натягає», «черевички шиє» і т. д.

Діалогічність, кількаразове повторення окремих фраз і слів зустрічаються в хороводах «Бондар», «Коваль», «Мак», «А ми просо сіяли» та інших. Ця закономірність найбільш характерна дляхороводів на трудову тематику.

У хороводах на побутову тематику в основному відображаються відносини української патріархальної сім'ї, де за старих часів всілякого утиску й поневірянь зазнавали жінки. Дуже часто шлюб здійснювався не за взаємною симпатією молодих, а виходячи з матеріальних розрахунків. У зв'язку з цим дівчину нерідко віддавали за старого. В таких хороводах змальовуються душевний біль, мрії і сподівання жінки–трудівниці, породжені власницьким суспільством.

Досить переконливо це розкрито в тексті хороводу «Перепілка»:

- Ой у перепілки та голівка болить.

- Тут була, тут, перепілочка,

- Тут була, тут, сизокрилая.

- Ой у перепілки та плечиці болять.

- Тут була, тут, і т. д.

- Ой у перепілки рученьки болять.

- Тут була, тут, і т. д.

- Ой у перепілки та колінця болять.

- Тут була, тут,, і т. д.

- Ой у перепілки та спинонька болить.

- Тут була, тз'т. і т. д.

Так створюється образ роботящої молодої жінки. З подальшого тексту ми дізнаємося, що:

- Ой у перепілки та старий мужичок.

- Тут була, тут, і т. д.

- Із комори йде і нагайку несе.

- Тут була, тут, і т. д.

- Він нагайку несе, бородою трясе.

- Тут була, тут, і т. д.

У нашій уяві вимальовується образ суворого нелюбого чоловіка, за якого силоміць віддали батьки свою дочку. А молода жінка мріє про такого ж молодого, як вона, ласкавого чоловіка:

- А у перепілки молодий мужичок.

- Тут була, тут, і т. д.

- Із базару йде, черевички несе.

- Тут була, тут, і т. д.

У тексті «Перепілки», як і в аналогічних хороводах, зображається жінка, в якої «голівка», «плечиці», «рученьки», «колінця», «спинонька» болять. Це є свідченням того, що хороводи на побутову тематику мають певні зв'язки з текстами хороводів на трудові теми.

У текстах хороводівна побутові теми відбито гумор українського народу, дотепно висміюються ледарі, які ухиляються від важкої праці, вдаючи хворих. У хороводі «Слабий дідусь», записаному В. Гнатюком, дівчата стають у коло, а одна в середині кола сідає на землю і стогне, вдаючи слабого діда. Вона підводиться, аж коли співають останню строфу:

- Вставай, діду, вівці пасти.

- Наш дід розстогнався,

- Наш дід розболівся.

Далі дідові пропонують пасти кури, гуси, качки, воли, коні, а дід все не підводиться. Нарешті співають:

- Вставай, діду, паску їсти.

- Наш дід підхватився

- Та й до паски причепився.

Зустрічаються й такі тексти хороводів, де гостро й дотепно висміюються старі парубки. Під час виконання такі хороводи перетворюються в діалог–жарт завдяки перефразуванню окремих слів чи речень у строфі.

Значне місце посідає в текстах хороводів тема кохання (хороводи «Перепілко, вже козаченьки йдуть», «Король» та ін.).

У деяких текстах хороводів основною темою є повадки птахів і тварин (хороводи «Пташка», «Козлик»), в образах яких показано ті чи інші риси людей.

За характером виконання хороводів, що відображають побут народу, їх можна розподілити на дві групи: пантомімно–ілюстративні («Заїнько», «Перепілка», «Ой Василю (Василино)» тощо) та орнаментальні, хореографічний малюнок яких нагадує орнамент («Шум», «Кривий танець», «Плету, плету лісочку» та ін.).

Група пантомімно-ілюстративних хороводів щодо їх виконання нічим не відрізняється від хороводів на трудову тематику. Основною темою цих хороводів є сімейні відносини. Часто вони мають гумористичне забарвлення.

Художність виконання цієї групи хороводів у великій мірі залежить від спостережливості й уміння соліста-танцюриста вибрати найтиповіше, найхарактерніше і узагальнити його в хореографічних образах.

Важливою рисою пантомімно-ілюстративних хороводів на трудові і побутові теми є й те, що, крім соліста-танцюриста, активну участь в них беруть всі учасники хороводу. Вони рухами, жестами і мімікою підкреслюють окремі нюанси тексту, важливі для розкриття змісту хороводу. Наприклад, у хороводі «Заїнько» учасники, виносячи руки перед собою, звертаються до «заїнька», який стоїть у середині кола, піднімають їх вгору, утворюючи тин, дублюють окремі рухи та жести соліста–танцюриста тощо.

Найкращі з художньому відношенні хороводи, в яких змальовуються патріотичні почуття народу (хоровод «А вже весна»), рідна природа (хоровод «Марена») та ін., що ввійшли в золотий фонд народних танців. У цій групі хороводів широко використовується реквізит: уквітчане стрічками і вінками гільце, опудало тощо. Нерідко розпалюється велике вогнище, через яке стрибають учасники хороводу (це стосується купальських хороводів, присвячених зустрічі літа). Раніше і реквізит, і вогнище мали, мабуть, відповідне обрядове значення. Тепер це звичайний художній засіб, який посилює емоціональне сприйняття хороводів глядачем.

Аналізуючи характерні риси та стилістичні особливості українського народного танцю, А.Гуменюк виділяє в окрему групу хороводи орнаментального типу, які відрізняються барвистими композиційними малюнками [76, 14]. Хоровод то в'ється «змійкою», неначе вузенька стежинка серед безкраїх полів, то широко розтікається, як повновода ріка, то загортається «спіраллю», то утворює «плетінь», «зірочки», «ворота», «містки».

 

Народнопоетичні засоби, з допомогою яких поглиблюються зміст і художні образи хороводів, різноманітні. До них належать алегорії, психологічні паралелізми, асонанси, алітерації, епітети тощо.

Людина з її почуттями змальовується в алегоричному образі голубки, перепілки, горобчика, зайчика. Деякі з хороводів так і називаються – «Перепілка», «Заїнько», «Голуб-голубочок» і т. д.

Епітети підкреслюють ту чи іншу рису образу. Наприклад, у хороводі «Дружба» співають: «Ой зійшло, зійшло три зіроньки ясних, Три дівоньки красних і т. д.» Епітет «красних» надає слову «дівоньки» поетичної яскравості. Поряд з цим широко використовуються так звані постійні епітети: «сивий голуб», «дрібен дощик», «буйний вітер» та ін.

Нерідко вживаються психологічні паралелізми, коли природні явища зіставляються або порівнюються з переживаннями людини.

Характерною рисою текстів хороводів слід вважати використання рефренів. У хороводі «Перепілка» незмінно повторюються такі слова:

- Тут була, тут, перепілочка,

- Тут була, тут, ясна зірочка.

У хороводі «Заїнько» рефрен має більш поширену форму:

- А нікуди заїньку

- Ані вискочити,

- А нікуди заїньку

- Ані виглянути,

- Тут городи все турецькії,

- Тут замочки все німецькії.

Поетичні засоби, якими розкривається художній образ, рефрени, сама структура текстів хороводів споріднені з образною мовою і структурою пісенних текстів взагалі.

Наведені приклади свідчать про тематичне багатство текстів хороводів,, в яких, як у дзеркалі, відбиті найрізноманітніші сторони життя народу, його мрії і сподівання. Отже, тексти хороводів мають для нас не тільки художнє, а й історико-пізнавальне значення.

Відомо багато різних класифікацій хороводів та хороводних форм.

За свідченням дослідників традиційної культури, у давніх слов’ян існувала обрядова гра «Колосок» [66], [157]. Основним елементом ритуального дійства був прохід спеціально прибраної та прикрашеної стрічками дівчинки років дванадцяти по «містку» зі сплетених рук хороводниць у напрямку до поля. Дійшовши до ниви, дівчинка зривала достиглі колоски. На зворотному шляху вся процесія пробігала під поясом, який тримала у високо піднятих руках перша пара. Відмітною рисою обрядової гри є статево-віковий склад учасників і підкреслена пасивність головного персонажа – дівчинки-Колоска. Організаторами ритуального дійства й виконавицями хороводу були особи, що мали загальний соціовіковий статус – дівчата й молоді жінки, які досягли шлюбного віку, але ще не стали матерями. Роль головного персонажа виконували дівчата-підлітки або діти обох статей. Нездатність до самостійного пересування (прохід до поля здійснюється замість нього) свідчить про його суб’єктивно-об’єктивний статус, а також є ознакою обрядової жертви. Досліджуючи обрядові ігри давніх слов’ян, Г.Любимова прийшла висновку, що гра «Колосок» була одним з етапів дівочих перехідних обрядів, пов’язаних з настанням зрілості [157, 72].

Ймовірно, що і наш «Шум», «Жучки», «Вербова дощечка», пластично-хореографічний малюнок яких подібний до гри «Колосок», ніщо інше, як відгомін праукраїнських жіночих перехідних обрядів, які відбувались під час весняно-літньої межі. Однією з найбільш значних ознак цих хороводів, у яких символіка переходу отримала достатньо наочне втілення, є відтворення хиткого місточка, «живої доріжки» з рук виконавиць, по якій іде дівчинка, та прохід всіх учасників через символічні ворота. У багатьох міфологіях душа після смерті переходить по мосту простір, що відокремлює два світи: земний і світ посмертя. Саме просторове переміщення по містку відображає перехід до нового статусу, преображення головного персонажа танцю. Рух по «живому місточку» можна інтерпретувати як подорож головної виконавиці в інший світ та її тимчасову смерть. А прохід через символічні ворота, утворені з гілля, весняної зелені або хустки, яку тримали у високо піднятих руках, наділяв учасників новими «культурними» ознаками. Дівчата плели співочу мережку, проходячи під аркою з’єднаних рук, і плетиво це не мало ні кінця, ні краю. Як зазначає Г.Любимова, «урочисте проходження через ворота в усіх культурах пов’язане з утвердженням суб’єктів дійства у новому статусі – соціовіковому, військовому, політичному» [157, 75]. Так, у давніх римлян прохід через ворота, по боках яких знаходилися вівтарі Януса та Юнони, символізували перехід з одного віку в другий, початок нового життя, нового стану, в який вступали посвячувані [251, 104]. Символіку переходу містять «Воротар» та «Мости», що генетично пов’язані з вищезгаданими хороводами й дублюють їх другу частину і в яких відбувається символічне включення всіх учасників у нову соціовікову групу як повновладних членів.

Аналіз семантики акціональних форм та хореографічної пластики давньослов’янських обрядів дає підстави стверджувати, що у більшості пісень, хороводних ігор, танців ще й сьогодні досить виразно виступає елемент міметично-магічної дії. Орнаментальні мотиви хороводів «Зелений шум», «Жучок», «Вербова дощечка», «Джурдж» утворюють складний синтез символів, образів і понять далекого минулого, виражений узагальненими й умовними формами. Саме в них збереглися найбільш архаїчні риси обрядових дій весняного циклу.

Опоетизоване благоговіння перед рослинними силами природи, пов'язане із переважно землеробським характером культури слов'янських етносів, відбилося і в назвах цілої низки українських танців. Згадаймо хоча б хороводи «Пшениченька», «Ой, у полі жито», «Горошок», «Ой, вийтеся, огірочки», «Мак», «Зелений шум», у яких закодовано поетичне, майже «тактильне» відчуття навколишнього світу. У давні часи подібні танці були специфічною формою моління про високий врожай і буйний ріст рослин, про віру в добробут і щастя, і навіть моління про власне духовне відродження. Учасники хороводів намагалися передати оточуючій природі енергію, пробудити її життєдайні сили. З цього приводу О.Н.Веселовський, пояснюючи походження таких хороводних ігор, писав: «Дуже можливо, що й такі потішні ігри, як сіяння маку, пісні про овес і лозу, мали колись магічне значення» [52, 180].

За уявленням слов’янина-язичника, дух дерев, зелена сила лісу допомагали людині зміцнити здоров’я, вберегти від лиха, сприяли врожаю [250, 134-139]. Рослинний тотемізм матріархального суспільства, ритуал єднання з деревом-тотемом проявився у численних обрядових діях, що відбувалися у священних гаях і були частиною таємничого жіночого свята, пов’язаного в ритуально-міфологічній площині з ініціацією. Святкувалося саме таїнство життя, носієм якого була жінка. І береза, священне дерево слов’ян, символізувала це таїнство, виступаючи Древом життя [250, 138]. Дівчата «завивали» берізки, прикрашали їх вінками і з ранку до ночі водили хороводи. Таке хороводне ігрище по суті було поетичною хореографічною імітацією виробничого процесу прядіння-ткання. Основу танцювальних композицій складали різноманітні проходи, обертання, завивання й переплетення, що символічно поетапно відтворювали основні ткацько-прядильні операції – «намотування», «снування», «надівання», «ткання». За всім ігровим контекстом хороводів стоять закодовані архаїчні уявлення про жіноче творення світу, про міфологічну природу та сакральне значення прядіння. Велика Богиня, займаючись прядінням і ткацтвом, здійснює акт творення, організовує, упорядковує хаос, перетворюючи його на Космос. Все це вимагало суворого дотримання складної системи правил поведінки, порушення яких загрожувало нормальному життєвому циклу людей, особливо жінок, та їх діяльності. Так, на Поліссі, наприклад, снування належить робити у дні, коли «снувався світ» – тобто, снування ототожнювалося з «творенням світу». Основі-кроснам приписувалася продукуюча сила, а жінці, яка сиділа на них, – здатність бачити мертвих [175, 112]. Міметичне зображення в танці сцен ремесла було не просто грою чи здобуттям відповідних навичок. Це було яскраве обрядове дійство, пов'язане із сакральними уявленнями, де звивистий і вигадливий танець, співвіднесений із космологічною сферою, креслив лінію духовно-тілесної метаморфози.

Особливу увагу слід приділити костюму виконавців весільного хороводу. На перший погляд, він зовсім не відповідає формам, встановленим у сценічному танцювальному мистецтві. Довга, сягаюча землі, розширена донизу спідниця, яка штучно подовжує силует виконавець, створює ефект невловимості рухів. Пересуваючись повільним ковзним кроком, дівчата пливуть по сцені у глибоких і зосереджених роздумах і перед нами виникають містичні образи невагомих створінь, які наче парять над землею.

Дозволимо собі одну побічну паралель, яка занадто нас приваблює, щоб її обминути. Сумна таємниця сільського весілля стала предметом і високого балетного мистецтва, коли дягілевська трупа у 1923 році показала прем'єру «Свадєбкі» [87, 57]. Балет з'явився в результаті співпраці найбільш значних новаторів свого часу: композитора Ігоря Стравинського та хореографа Броніслави Ніжинської. Та, власне, ідея належала саме І.Стравинському. Вперше думка про твір, присвячений сільському весіллю, прийшла до композитора у 1912 році, коли він, перебуваючи на Волині, завершував «Весну священну». Поза сумнівом, духовна унікальність і самобутність волинського фольклору стали потужним творчим імпульсом при створені музики балету. І хоча до цитування музичного фольклорного матеріалу в «Свадєбкє» І.Стравинський звертається епізодично, проте тонко відтворює його стилістику. Стосовно ж текстів вокальних епізодів, це суто народний матеріал. В основу кожного з них покладено короткі наспіви, які відтворюють мелодійність та інтонаційні оберти волинських приспівів, обрядових заклинань. Сакральний, таємничий і глибоко символічний зміст хореографічний реліктів прадавньої весільної обрядовості, підмічених композитором на волинській землі, мали великий вплив на пластичне вирішення «Свадєбкі». У таких пластично-рухливих контурах композиції, як розплітання коси, «плач» нареченої та її подруг і подорож героїні, впізнаються окремі хореографічні цитати «Кладочки». У хореографії Б.Ніжинської наявні специфічні мотиви, які ретроспективно відтворюють інтонації та стилістику цього прадавнього весільного хороводу. Стилізовані жести, зосереджений, без вияву емоцій вираз обличчя, підкреслюють відчуженість виконавців від навколишнього світу. Танець Нареченої сповнений нервової, майже екстатичної експресії. Як і в «Кладочці» драматично обігрується значущість головної героїні, яка вирізняється місцем на сцені і зростом. Різниця у зрості між нею і подругами досягається контрасними позиціями (поряд з Нареченою, яка стоїть у центрі лінії, невисокі за зростом виконавиці), численними підтримками і танцем героїні на пуантах, оскільки це подовжувало її сілует. У балеті дорога, якою йде Наречена з батьківського дому, виражена якраз матеріальними формами, які стали абстрактними через посередництво людських тіл. Союз молодих виглядає не як простий фізичний плотський акт: він є символом всеосяжного духовного єднання [89, 58]. «Свадєбка» відроджує ритуал весільного обряду, що сягає глибини віків. Її образи створені засобами класики, але преломлені крізь призму пластичних інтонацій народного танцю, хореографію якого зафіксував, а згодом і допоміг Брониславі Ніжинській сценічно втілити Ігор Стравинський. Для нашого дослідження обрядовий хоровод «Кладочка» важливий, передусім, ступенем своєї пластичної та загальнохудожньої канонізованості, що стилістично перейшла певною мірою у сценічну форму народного танцю, а також доволі цікавим, неординарним моментом, пов'язаним з його інтерпретацією у класичній балетній виставі.

Отже, сценічне відновлення танцювальної спадщини повинно здійснюватися в результаті уважного проникнення в стилістику пластичної мови і хореографічної форми танців тієї чи іншої епохи, країни, а також шляхом аналізу змісту музики, що пов'язана із цим танцювальним матеріалом. Свідоме відтворення традиційної символіки в танці вимагає від хореографа захоплення давніми філософськими або релігійними вченнями, обізнаності із різними культурами, цивілізаціями, і передусім обрядо-звичаєвою сферою свого народу.

Першу групу становить танцювальна символіка, представлена геометрично-орнаментальними малюнками та фігурними побудовами. Серед розмаїтого плетива орнаментальних композицій, які притаманні сучасній українській хореографії, існують особливо розповсюджені традиційні побудови, що позначені яскравим національним колоритом і є характерними для танцювального мистецтва українського народу. Хореографічній структурі цієї групи властивий чіткий нескладний просторовий малюнок – коло, спіраль, крива звивиста лінія та прості фігури – ворота, мости, арки, переплетіння, хрестоподібні побудови. Символічна багатозначність композиційних побудов і пластичних образів українського народного танцю та їх семантичне осмислення детально розглянуте у першому параграфі цього розділу. Тому, намагаючись уникнути повторень, лише внесемо деякі уточнення і доповнення, лаконічно визначимо основні, домінантні семантеми танцювальної просторово-конфігураційної символіки.

Найдавнішою і поширеною формою масового танцю було коло, що усвідомлюється як геометрична фігура та наділяється солярними символічними значеннями. З ним пов'язувалася магія родючості, благополуччя, удачі. Як символ єдності і нескінченності, символ вічності, коло тісно пов'язане із символізмом колеса. «Кроковеє колесо» – коло довкола кола уособлює зародження земного світу і світла, відродження життя [227, 83-84]. Весняні й купальські хороводи, окремі варіанти кривого танцю, у структурній побудові яких помітний процес повторення – одне коло повторюється у формі двох концентричних, мали назву «Кроковеє колесо». Колові танці закривають, відмежовують священне місце та захищають об'єкт, що знаходиться в центрі такого магічного простору. Центр виступає як сакральний, стуктуротворчий стрижень, концентруючий всі сили, навколо якого утворюється певний мікрокосм.

Відношення між колом та центром символізує спіраль – символ безперервного бігу сонця, вічного життя, родючості. Танці, схема яких розгортається як спіралеподібна лінія, надавали силу об'єкту, що знаходився в центрі і мали за мету досягнення цієї сакральної домінанти, яке набувало сенсу ініціації. Спіралеподібний рух – символ, призначений для виклику екстатичного стану, який дозволяє людині уникнути матеріального світу і увійти в потойбічне життя через «отвір», що символізує містичний центр.

Життєствердні процеси, які творять сили сонця і води, символічно передає звивиста хвилеподібна лінія. Вона також позначає змія, якому приписували мудрість, безсмертя, здатність запліднювати все живе. І.Волицька, вивчаючи обрядовість українців Карпат, зафіксувала на досліджуваній території одну з конфігурацій хвилястого орнаментального хороводного малюнка, що мав форму горизонтально витягнутої вісімки [55, 420]. Така звивиста, безперервна рухлива лінія є, по суті, лінією безконечності. Цей мотив характерний і для писанок. У настінному розписі – це бігунець, у вишиванні – хмелик. Отже, це все та ж невпинність, безконечність життя у світі: «І нема тому почину, і краю немає». Все це символізує великий космічний процес оживання й розвитку всього сущого і спонукає до духовного зростання.

Танцювальні композиційні побудови у вигляді воріт, арок, мостів є універсальними символічними образами-елементами, які відіграють роль перехідної межі, відокремлюючої субстанційно відмінні сфери буття. Вони символізують зв'язок між двома світами, єднання, одруження. Подолання порогів (перехід по мосту, прохід під аркою з'єднаних рук), проникнення до царини сакрального відкривало шлях, що вів до вічного життя.

Танцювальна схема, що вписана в квадрат – символ землі, являє собою хореографічну інтерпретацію принципу чотиривимірності світу, який вперше з'явився і утвердився в культурі землеробів енеоліту та прадавніх космологічних уявлень, пов'язаних з культом неба-землі.

Слід зазначити, що, як правило, просторово-конфігураційний елемент танцю виступає не відокремлено, а в системному поєднанні з іншими, взаємодіючи та доповнюючи один одного, і є складовою частиною композиції, у якій кожний танцювальний малюнок і фігура наділена своїм символічним змістом. Великого значення в таких танцях набувають кінетичний текст, семантика як окремих рухів, так і їх комбінацій. Так, серія концентричних кіл, одне всередині другого, означає космос, упорядкований всесвіт. Подібна композиційна побудова мала астрологічний символічний сенс, що зводився до формули «сонце – планети». Мотив кола є домінуючим і в хореографії коломийок, однак він набуває розвитку, поступово трансформуючись у все менші й менші фігури. Часто в композиції використовується і зворотна побудова – невеличкі кола, згодом зливаючись одне з одним, створюють велике загальне коло. Орнаментальний малюнок танцю у вигляді півкола – дуги, символізував неповний Місяць. А комбінація таких простих складових як півколо з колом у центрі, кожна з яких має свою особливу семантику, сприймається як єдиний солярно-місячний символ. Крім того, вся композиція могла символізувати нерозривність, єдність чоловічого (місяць) і жіночого (сонце) начал. Основу орнаментального мотиву багатьох весняних танків становить коло і хрестоподібні фігури. Дівчата йдуть хороводом на чотири сторони світу, вимальовуючи своєю танцювальною ходою хрест у колі – знак Ярила, образ весняного сонця і принесеного ним кохання, символ непорушного зв'язку небесного і земного.

Ці просторові конфігурації, які нині глядач сприймає як абстрактно-геометричні й декоративні, свого часу мали символічно-магічне значення, і сучасники адекватно розуміли їх глибинний зміст. Деякі з них були символами сонця, вогню, води, Великої Богині, втілювали ідею зростання, розмноження та родючості землі. Така символіка праслав'янського мистецтва, як зображення сонця, кола, навкісного хреста, ромба, спіралі, дерева життя, є складовою в орнаменті багатьох жанрів українського народного мистецтва. Ця ж релігійно-космогонічна символіка становить основу змісту і нинішніх танцювальних композицій. Таким чином, сучасна людина, яка втратила ритуальну культуру, має тим не менш щасливу нагоду виявити у просторово-конфігураційних побудовах танців пласти найдавнішого світогляду і своєрідного світосприймання та осмислити прадавню пластичну символіку.

Широкий символічний спектр танцювальних образів української хореографії дозволяє виокремити «Іконічну символіку», яку в залежності від характеру образу підрозділяємо на такі основні підгрупи:

- зооморфні образи;

- антропоморфні образи.

Група зооморфних образів репрезентує символи, які відбивають найдавніші міфологічні, і зокрема, тотемічні уявлення, архетипне підгрунтя мислення та світогляду людини, особливості її взаємин зі світом природи. Домінантними серед них є образи бика, коня, кози, зайця, горобця, журавля, які в найдавніших віруваннях українського народу виступали своєрідними оберегами, охоронцями й були предметами релігійного культу. Семантичний аналіз дозволяє виявити основні символічні значення цих образів. Вони виступають як тотемно-культові, міфологічні, метаморфозні символи (семантичні значення «зооморфних» персонажів хороводних ігор детально розглянуті автором у першому параграфі цього розділу). Не менш важливу роль відіграє також символічне навантаження конкретного персонажу. Так, бик виступає символом космічних сил, плодючості, чоловічої потенції, фізичної витримки і здоров'я. Кінь – символ чоловічого начала, Сонця і водночас потойбічного світу, символічний посередник, «перевізник» між двома світами. Як символ смерті і воскресіння сонячного божества цей символ використовувався в ініціально-посвячувальних церемоніях. Коза – ритуально-магічний, аграрно-репродуктивний символ, а також символ воскресіння предка роду, звідси її перехідно-посвячувальна символіка [250]. Заєць – сакральний фалічний, вегетаційно-продукуючий, любовно-шлюбний символ. Це також символ здобуття удачі та військового успіху [106, 41].

Голуб, горлиця – космогонічні солярні символи, символи злагоди, ніжності, вірності закоханих [204, 54-55]. Українські народні танці «Голуб-голубочок», «Горлиця» – промовисті символи чистого, щирого кохання, продовження роду, освяченого любов'ю шлюбу. Різноманітна і в основі своїй дуже архаїчна семантика образу горобця, який виступає як чоловічий, аграрно-продукуючий, обрядово-еротичний, весільний символ. Птахи, виступаючи посередниками між родом та родовими божествами і предками, символізують зв'язок між Землею і Сонцем, співпричетність до астрального чи космічного божества (солярні символи), зв'язок між землею і померлими предками (хтонічні символи). Вищезазначені зооморфні образи представлені у таких широко розповсюджених фольклорних формах як ігрові хороводи з виконанням відповідних пісень та ігрові пантоміми з елементами маскування і перевдягання, у яких символічно відтворюється як поведінка тварин чи птахів, так і спрямовані на них певні дії людини.

Усталених символічних рис набули і антропоморфні танцювальні образи. Серед них «Подоляночка», «Ящур», «Білозорчик-Білоданчик», які виявляють зв'язок з обрядами життєвого циклу, а саме – тимчасова ритуальна смерть, преображення, перехід героя до нового статусу; та символічні образи маскованих – «Ляля», «Тополя», «Кущ», «Русалка», що віднесені до розряду календарних обрядових танців. Вони є персоніфікацією божеств, рослинних сил, померлих предків та втілюють ідею антропоморфізації природи. Сюжетну основу танців, що мали аграрно-магічну і любовно-шлюбну тематику і були приурочені до певного календарного періоду (Зелені свята, Івана Купала), складали проводи, знищення і поховання цих символів.

Слід зазначити, що семантиці танцювальних композицій доволі часто властива символіка протистояння. Чітка спрямованість на конфліктність зумовила і принцип композиційної побудови, яка являє поперемінний зустрічний рух двох протилежних рядів («А ми просо сіяли», «Бояри», «Півень і курки») або коло з одним-двома виконавцями в центрі чи поза колом («Дід і баба», «Чорнушка», «Качурик» (Бойківщина). Можливий як вихід дійової особи за межі кола, так і прорив до центру, що інколи завершується пійманням, побиттям. Між виконавцями відбувається діалог, побудований за принципом «перегукування» – чергування танцювальних реплік чоловічих та жіночих груп. За визначенням В.Гусєва, «ці ігри драматичного змісту, які несуть в собі ситуацію боротьби і протистояння, являють собою символічне, умовне відтворення дії, що зображається, пропонують перевтілення учасників в певний образ і супроводжуються діалогом (пісенним або словесним)» [78, 55]. У такому колективному дійстві створюється два стабільні узагальнені образи за принципом протиставлення «ми» – «вони», «своє» – «чуже». Це протиставлення може реалізуватися у таких формах:

- у формі дуальної організації хороводу, що репрезентує бінарну опозицію «чоловічий-жіночий» («А ми просо сіяли») та в пісенно-танцювальних комплексах із сюжетами боротьби, веселої суперечки хлопця з дівчиною («Царівна», «Король», «Жельман»), значення яких символізують потяг до протилежної статі, прагнення до спілкування і водночас агресивність у стосунку до неї, готовність до шлюбу та заперечення його. Фігури протагоністів – чоловіків та жінок – випромінюють енергію взаємопритягнення, яка все наростає у міру їх неухильного руху один до одного. Відповідно в танцях відчувається насиченість і напруження еротично-хтонічних мотивів, властивих семантиці шлюбних стосунків;

- у формі колективних змагань, суперництва, «битв» хлопців між собою («Довга лоза», «Геть, хлопці, геть», «Тягнути бука», «Боротьба», «Чий батько дужчий»), що були символічним мірилом сили, відваги, мужності, хоробрості, спритності і свідченням групового статевого потенціалу «свого» колективу;

- у символічних рухах і діях військових танців, домінантою змісту яких є оспівування «свого» та «паплюження» і викриття «ворога». Патріотичний пафос і сувора стійкість притаманні танцям, в яких відображено героїчне минуле українського народу. Оригінальна драматургія їх побудована на контрасті, розмежуванні внутрішнього («свого») простору і зовнішнього («їхнього»). Складні композиційні побудови, чергування парних і групових сутичок та кульмінаційний переможний натиск створювали героїчний образ тих, кому належало стати реальними героями майбутніх військових подій і чиї молодецтво і завзяття виражалися в стрімкому, віртуозному танку, енергійних, пружних, ритмічних рухах. Справжня богатирська застава, що виростає на кордонах рідної землі, відтворюється у дво- і триярусній «Дзвіниці». Сила, мужність, внутрішній запал при абсолютній зовнішній холоднокровності, майже гордовитому самовладанні і незворушності, зосередженості відрізняють ритуальний «Аркан». Здається, що всередині танцю визрівають відчайдушні поєдинки. У «Гонті», «Опришках», «Довбуші» відчувається істинний дух героїчного народу, клекіт неприборканої первісної сили, постає образ народної вольниці.

Різноманітність танцювальної атрибутики, її важливе, а подекуди ключове символічне значення є підставою для виділення її в самостійну групу. Предмети, що часто використовуються у сучасних танцювальних композиціях, первісно наділені подвійною семантикою та функціями: маючи цілком утилітарне призначення у повсякденному побуті, вони використовувалися в обрядово-культовій сфері як предмети символічні, ритуальні. Під танцювальним атрибутом ми розуміємо опредмечений символ, що мав у традиційній культурі важливі репрезентативні функції, а в наш час входить до розряду речей, які визначаються загальним поняттям – танцювальний реквізит. Він може відігравати лише допоміжну роль, і певним чином, поєднуючись з лексичним матеріалом, композиційною побудовою, художнім образом, сприяти розкриттю змісту танцю; а може бути і смислоорганізуючим центром танцювальної композиції. Образно-символічний статус атрибута зумовлюється його функціональним призначенням у семіотичній системі танцю. Будучи включеним у цю систему, він функціонує як символ з певною семантикою. Серед предметної танцювальної символіки можна виділити наступні підгрупи:

- атрибути рослинного походження, що переважно виступають як аграрно-магічні або любовно-еротичні символи. Єдиний семантичний ряд становлять вінки, купальське деревце, весільне гільце, висока палиця з колесом-сонцем. Вінок – символ сонця і краси, молодості, цнотливості, дівоцтва, перемоги, щастя, успіху. В Україні вінки репрезентували передусім солярну символіку, пов'зану з ідеєю плодючості і добра; магічно-оберегового значення набула і їх форма. Вселенська закодованість природних циклів наклала неминучий відбиток на всю колову символіку. Колесо, прикріплене до жердини і прикрашене гіллям, квітами і стрічками символізувало Сонце як джерело тепла, життя, надії на добрий врожай [227, 82]. Символом родючості, буйного цвітіння природи, любовних відносин було купальське деревце, хороводи навколо якого зазвичай закінчувалися тим, що його ламали, спалювали або кидали у воду. Однією з його модифікацій є Марена – солом'яне опудало чи лялька. Дуже часто купальське деревце виступає в значенні, близькому до весільного гільця. Ця семантична схожість пояснюється тим, що в давнину свято Івана Купала знаменувало початок шлюбного сезону. Гільце – навеличке деревце або гілка, прикрашене квітами, гронами калини, кольоровими стрічками, що символізувало розквітле молоде життя, любов, поєднання небесного і земного, чоловічого і жіночого, багатство, плодючість, дерево життя; воно було неодмінним атрибутом весільних танців [227];

- елементи одягу, такі, як хустка, стрічки, кожух, часто підкреслювали символічний зміст танцю. Хустка або рушник – символ прихильності, любові, переходу в інший соціальний стан. Танці з хустками, мотузками або стрічками символізували таємне знання, яке допомагало досягти сакрального центру, вступити до світу духовного, відродитися новою, досконалою особистістю. Символом достатку, заможності, здоров'я був кожух, який використовувався для створення зовнішнього вигляду «зооморфних» персонажів. Маскований персонаж у вивернутому кожусі символізував тотемного предка, прадавнє верховне божество, духа-покровителя [227];

- предмети зброї, до яких належать списи, шаблі, топірці, – символи військової доблесті, сили, чоловічої енергії. Зброя стає знаком людини, яка володіє нею. Ці предмети допомагають створити відповідну атмосферу історичних подій з героїчного минулого українського народу. Досить часто такі речі прикрашалися орнаментами і надписами. Візерунок ніс інформацію, посилював унікальні властивості предмету, відганяв злих духів, захищав хазяїна від шкідливого впливу. Танці зі зброєю були своєрідною психологічною підготовкою до вирішальних дій, надихали, додавали сили, піднімали бойовий дух. Використання предметів зброї у військових танцях надають героїчного колориту національній хореографії;

- музичні інструменти, адже значна частина танців виконується з сопілками, трембітами, і особливо з решетом (бубном). Сопілка, оспівана в народних піснях, переказах, легендах та віршах, виступає символом заклику, збору, скликання. ЇЇ голос манить у незнане і таємниче, звільняючи людину від земних обмежень. Юнак із сопілкою – таким часто постає образ закоханого парубка, замріяного, сповненого високих прагнень, ліричного героя. Трембіта – давній інструмент Карпатського регіону, який і нині є неодмінним учасником масових урочистостей гуцулів та лемків. Сигналом трембіти сповіщають про весняне свято – вихід на полонини, про наближення колядників, спеціальною сумною мелодією повідомляють про смерть когось із гірських мешканців [236, 244]. Для виконання вступів до колядок та плесів на Гуцульщині в ансамблі з трембітою використовують ріг, який досі зберіг свої ритуально-обрядові функції. Бубон – один з найдавніших ударних музичних інструментів, що мав форму кола і виступав символом Всесвіту – супроводжує іскрометний темпераментний, насичений елементами трюкацтва танок. Танцюристи-бубняри, вдаряючи мембраною то по коліні, то по голові чи у високому стрибку дістаючи мембрану бубна носком чобота, викликаючи у такт музики передзвін брязкалець, прикрашають видовище справжнім віртуозним, ефектним виконанням.

Підсумовуючи аналіз структури визначених нами трьох класифікаційних груп символіки українського народного танцю, необхідно відзначити, що вони не можуть розглядатися ізольовано. Так, просторово-конфігураційна символіка не втрачає свого значення і в танцях із зоо- та антропоморфними образами, основою композиційної структури яких є рухливе коло із солістами в ценрі, яке то пластично акомпанує їм, то контрастно їх танець відтіняє. Просторовий малюнок, що являє собою два протилежні ряди виконавців, підкреслює символіку протистояння двох груп, породжуючи внутрішню напругу. Різноманітні танцювальні атрибути не тільки посилюють декоративність постановок та надають можливість винаходити все нові яскраві композиції танцювального калейдоскопу, але й підсилюють естетичну виразність та символічну значимість танцю. Так, примхлива зміна хороводних візерунків у поєднанні із зеленню вінків зливаються у місткий, цілісний образ дівочої молодості і весни. Варто згадати і поетичний хороводний танець «Рукодільниці» у постановці видатного інтерпретатора українського танцювального фолькору П.Вірського. З великим художнім тактом і фантазією вирішений балетмейстером «виробничий» процес виготовлення полотна. Наче шовкові нитки вплітаються у примхливі узори – то в плавному хороводі граціозно рухаються дівчата, а в руках їх мерехтять, малюючи зигзаги, хвилі, арки, довгі яскраві стрічки. Виконавиці, погойдуючи натягнутими стрічками, створювали ілюзію ткацького верстата. І раптом вигадливі переплетення стрічок перетворювалися на чудове барвисте полотнище, справжню гордість ткаль.

Обраний у представленій роботі варіант класифікаційної схеми відображає лише один із аспектів, за яким можна класифікувати танцювальний матеріал, а саме: танцювальну символіку з позиції образно-семантичних ознак. Наведені нами класифікаційні ознаки та створення певної типології танцювальної символіки можуть стати базою наступних пошуків і теоретичних розробок, що у своїй сукупності в подальшому здатні будуть всебічно відтворити той безмежно розмаїтий, багатобарвний та глибоко символічний феномен, що його являє собою український народний танець.





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...