Главная Обратная связь

Дисциплины:






Як цікавий задум цікаво реалізувати



 

Читабельність журналістського твору – ось про що постійно має пам’ятати автор. Придумати оригінальний задум, розробити цікаву тему – це ще півсправи. Треба ще оригінально й цікаво написати матеріал. Скажете, що це залежать від таланту, – і не помилитеся. Однак є ще й професійна вправність, правила підходу до написання, набір певних прийомів, щоб заволодіти увагою читача (телеглядача, радіослухача) і тримати його в напрузі.

Найперше правило доброго професіонала – це вживання доступних, простих, зрозумілих слів. Слід уникати невиправданого використання, надто у заголовках, багатозначних слів та слів іноземного походження, абревіатур, вузькоспеціальних термінів тощо. Треба врахувати також, що фрази мають бути короткими і чіткими. Чим довше речення, тим важче сприймається зміст, який воно передає.

Людське око завжди найкраще сприймає початок слова і, відповідно, фрази. Американські та французькі вчені проводили дослідження на сприй­няття людиною фраз із 12-40 слів на базі французь­кої, англійської мов та американського варіанту англійської. Вчені дійшли висновку, що у фразі з 12 слів людина сприймає і запам'ятовує 100 відсотків інформації. Оскільки пам'ять, яку людина застосо­вує в процесі читання, це миттєва оперативна память, то у фразі з 14 слів людина сприймає на 100% лише перші 7 слів.

Фразу з 20 слів людина запам'ятовує лише на 70 %.: 10 перших слів засвоюється на 85%, решта – на 55%. З цих досліджень можна зробити висно­вок, що фрази потрібно писати короткі, вилучаючи всі ті слова, що не несуть конкретної інформації.

За середніми ж показниками, людина читає ли­ше 10% матеріалу, пропонованого в газеті.[47]

Тому вже написаний матеріал треба уважно прочитати і, якщо у тексті подибуються важкі довгі фрази, варто розбити їх на кілька речень. Що вони будуть коротшими, то динамічнішим буде весь матеріал.

 

Брати бика за роги – з першого речення стисло і динамічно викласти суть Щоб відразу привернути увагу читача до твору, не потрібно робити довгих вступів. Французькі журналісти називають перший абзац чи фразу-виноску, де синтезована найголовніша інформація, “лідом”. “Лід” відображає головну думку матеріалу і відповідає на запитання: хто – що? де – коли? чому – навіщо? Такий підхід враховує психологію прочитання матеріалу споживачем – він повинен зацікавитися вашою темою і дочитати твір до кінця. “Лід” якраз і є тією “наживкою”, на яку має “клюнути” читач і яку треба змусити його заковтнути.

Письмо має бути економним. Слід завжди пам’ятати давню істину: стислість – сестра таланту. Якщо думку, висловлену чотирма словами, можна викласти двома, слід обрати економніший варіант. Не слід вживати два слова там, де досить одного.



Простий за побудовою і жорсткий за конструкцією “лід” здатен привернути увагу читача. Фахівці радять починати його з активного підмета, за ним іде присудок, виражений дієсловом, далі – додаток. Приклад: Фраза “Динамівці вчора перемогли “Андерлехт” з рахунком 2:0”, звучить активніше і напористіше, ніж фраза: “Вчорашній матч з “Андерлелхтом” закінчився перемогою динамівців”, яка сприймається, як споглядальна і пасивна.

Журналістський текст, як, власне, будь-який твір, складається з абзаців. Абзаци полегшують сприймання матеріалу в цілому, оскільки пропонують його логічно завершеними уривками, своєрідним дозуванням інформації. Тому до абзаців слід ставитися з усією серйозністю, дбаючи про безперервність думки і водночас логічну довершеність “абзацевої дози”. До певної міри абзац – це своєрідна мініатюра, яка характеризується маленькою цілісністю, певною завершеністю. Короткі абзаци додають творові експресії і динаміки.

 

Вираз “Журналіста ноги годують” означає не тільки те, що він має невтомно бігати, шукаючи новини, а й те, що він постійно відчуває брак часу, перебуває, висловлюючись шаховою термінологією, у цейтноті. Надто, якщо працює у щоденній газеті. Постійна гонитва за свіжою інформацією примушує ніби випереджати події, принаймні заздалегідь готуватися, вивчаючи доступний фактаж ще до того, як подія відбулася, а то й роблячи наперед заготовку майбутнього твору. Західні журналісти таку заготовку називають бекґраунд (від англ. вackground – фон), себто базовий матеріал чи його фрагменти, що потім ляжуть в основу журналістського твору або увійдуть до нього складовими елементами. Такий підхід цілком професійний, він допомагає скоротити період від завершення події до її відображення в газеті. Адже нерідко про подію, яка має відбутися, часто відомо заздалегоди і зовсім неважко зібрати попередню інформацію. Вackground може складати левову частку матеріалу, а вставити результат події у формі “ліду” чи якимось іншим робом багато часу не займе. Скажімо, журналіст має подати репортаж із останнього судового засідання, де має уже бути оголошений вердикт у справі. Суть судового розгляду у загальних рисах відома, бо процес триває уже кілька днів, про це були вже повідомлення, обстановка у залі засідань, поведінка звинувачувача, адвоката, судді, судовий ритуал також не є секретом для журналіста, який не раз бував у судах. Тому описати все це задалегідь не складно, навіть саме рішення можна передбачити в основних рисах.. У такому разі, заготувавши вackground, залишається тільки зачекати оприлюднення цього рішення, щоб вставити його в матеріал.

Та не все і не завжди можна передбачити наперед. Життєві ситуації можуть змінюватися блискавично і непередбачувано. Тому журналіст має бути психологічно готовим до будь-якого повороту подій, щоб не запізнитися, не проґавити, не упустити цікавинку. У журналістських колах вважають, що прикметною рисою справжнього професіонала має бути певна частка нахабства. Звичайно, нахабство не найкраща людська чеснота, але в нашому конкретному випадку слід зробити скидку на гіперболізацію і не сприймати це твердження прямолінійно чи буквально. Йдеться про те, що журналіст не повинен розгубитися в незвичних чи екстремальних обставинах, а має виявити сміливість, навіть відчайдушність, блискавичну реакцію і не стушуватися перед обставинами, не опустити безпорадно руки, а піднятися над ними і ними скористатися заради виконання своїх професійних функції. Тільки тоді до рук прийде те, що ми називаємо удачею.

Пошлюся на один епізод з власного досвіду. Влітку 1990 року я був присутнім на останньому з’їзді КПРС в Кремлівському Палаці з’їздів, коли тодішній розжалуваний кандидат у члени Політбюро ЦК КПРС, але обраний депутатами Головою Верховної Ради РРФСР Борис Єльцин, виступаючи з трибуни і критикуючи компартію, заявив, що покидає не тільки з’їзд, але й її ряди, і спокійно через увесь ошелешений зал під світлом юпітерів попрямував до виходу. Такого ніхто не сподівався, це була сенсація далеко не місцевого і справді принципового значення. Доки присутні на з’їзді приходили до тями, мене ніби щось підштовхнуло зсередини: я підхопився з місця (а сидів скраю від проходу, отже, нікого турбувати не довелося) і поспіхом подався до дверей. Єльцина побачив на доріжці кремлівського парку – він повільно і задумливо йшов геть від Палацу. За кілька кроків від нього позаду тримався дебелий, спортивного крою чолов’яга, як можна було зрозуміти, – охоронець. Я, зрадівши, чимдуж кинувся наздоганяти. Дорогу мені перепинив охоронець: “Не можна зараз. Треба зачекати”. Моя, здавалося б, реальна надія взяти інтерв’ю по гарячих слідах у відомого тоді і популярного в народі опозиціонера змінилася повним відчаєм. І тоді нічого не залишилося, як голосно гукнути: “Борисе Миколайовичу! Я журналіст із Києва. Прошу дві хвилини”. Єльцин зупинився, озирнувся на голос, жестом подав знак охоронцю пропустити, і , коли я підійшов, подав руку: “Більше двох хвилин я справді не маю. І то зможемо поговорити по ходу”.

Я відрекомендувався, назвавши прізвище і газету. Приємно було почути, що Єльцин чув про “Вечірній Київ” і про його редактора. Ми йшли по території Кремля і розмовляли. Диктофона я не мав, а про те, щоб витягнути блокнот і записувати на ходу, і мови бути не могло. Я зорієнтувався і зрозумів, що більше двох запитань задати не вдасться – отже, вирішив: про його резонансний вчинок та його бачення подальших відносин Росії з Україною. Експромтом задаючи запитання, намагався запам’ятати відповіді. Так ми дійшли до Кремлівських воріт з охороною, і тут попрощалися.

Цього ж дня я написав на сотню газетних рядків інтерв’ю і передав телефоном в редакцію – воно відразу ж з’явилося в поточному номері “Вечірнього Києва”. Звичайно, говорити про його глибину, ґрунтовність не доводиться. Це був короткий коментар самого Єльцина до його вчинку з викладом причин і мотивів, а також про його бачення взаємин між Україною і Росією, кожна з яких тоді уже мала прийняту Декларацію про державний суверенітет.. Але тоді, як інші газети лише зафіксували факт вчинку Єльцина і то в неґативному плані, “Вечірній Київ” подав розмову з ним справді по гарячих слідах, представивши його справжню позицію.

Цінність цієї публікації в той час самозрозуміла. Адже про неординарний вчинок високого політика, що перебував тоді в глибокій опалі, було розказано з його ж уст, представлено правдиво його позицію, яку партійна преса спотворювала, до того ж я виявився єдиним журналістом, який зміг пробитися тоді до Єльцина і мати з ним розмову. Цього не забув і він сам. Коли у листопаді цього ж року він приїздив до Києва і мав зустріч з Головою Верховної Ради України Леонідом Кравчуком і влаштував прес-конференцію для журналістів, я задав йому запитання, пославшись на нашу розмову на території Кремля. Єльцин тепло посміхнувся, давши зрозуміти, що пам’ятає ту зустріч, і детально відповів на нього. По закінченню пресової конференції, коди я підійшов до Єльцина взяти автограф, він міцно потис мені руку, подякував за те невеличке за обсягом, але дуже важливе інтерв΄ю у “Вечіроньому Києві”.

Заголовок попри те, що він займає мало місця в матеріалі, є одним з його найважливіших елементів. Краще, звичайно, коли заголовок придуманий ще до того, як написаний журналістський твір. У цьому випадку сам процес написання, хід думки і логіка викладу підпорядковано тому, щоб повніше розкрити суть, уже закладену в заголовку.

Може бути – і часто так трапляється, – що заголовок не придумується. Не слід брати це близько до серця, ліпше облишити цю справу і братись за безпосереднє написання самого матеріалу. Коли він уже написаний, перечитується, виловлюється головна думка і формулюється в заголовок.

Заголовок – найперший елемент, що впадає в око читача, і про це слід постійно пам’ятати. Він повинен бути інформаційно насиченим, експресивним, стріляючим – щоб привернути увагу читача, зацікавити його, викликати бажання прочитати матеріал повністю. Існує навіть своєрідна теорія заголовка, яка включає в себе певні правила і принципи, якими користується журналіст придумуючи заголовок. Наприклад, виграшним для заголовка є використання народної мудрості, шокової цитати, омонімів та антонімів, гротеску, гумору, парадоксів, рими, алітерації. Свіжості і неповторності заголовкові можуть надати несподіваний поворот думки, вражаюча деталь, емоційна паралель тощо.

Французькі журналістикознавці виділяють кілька функцій, які виконує заголовок:

По-перше: надати читачу можливість обирати.

В той час, як читачу, який реально рахує свої часозатрати на пресу, доводиться відкидати дві трети­ни статей із щомісячних видань та дев'ять десятих із щоденних видань, заголовок багато в чому йому до­поможе.

По-друге: гарний заголовок допоможе йому виз­начитись, чи хоче він читати текст. Деякі заголовки до статей, які виходять за межі його інтересів, допо­можуть таки йому "не вмерти ідіотом" та отримати мінімум знань з цього питання.

По-третє: допомагає структурно побудувати сторінку.

По-четверте: створити імідж видання. В ідеалі читач повинен впізнати ваше видання за редакційним стилем, версткою та типографією заголовків[48].

Заголовок можна подати в різних формах, в залежності від змісту, призначення і форми самого матеріалу: інформаційній, спонукальній, запитальній, окличній.

Інформативний заголовок стисло інформує про суть матеріалу, подає його квінтесенцію, він більш статичний.. Приклад: “Вирок судді” – констатується факт, що вирок вже є, конкретику читач знайде в матеріалі.

Спонукальний заголовок активніший та динамічніший, він ніби натякає на основне повідомлення і до певної міри інтригує читача. Тому ж інформаційному заголовку можна надати спонукальне звучання: “Суддя виносить вирок”, можливо також – “Суддя звинувачує”.

Запитальний заголовок надає певного забарвлення, зазвичай неґативного, знак запитання передбачає відповідь у матеріалі. У запитальній формі наш заголовок міг би мати такий вигляд: “А судді хто?”. Читач відразу зрозуміє, що автор не згоден з рішенням судді, а чому – треба прочитати матеріал.

Окличний заголовок такий же експресивний, як і запитальний, але ще енергійніший – він може передавати тільки сумнів, у нашому випадку щодо рішення судді, але й обурення щодо того, що сталося. Якщо загострювати до краю, то наш заголовок можна було б трансформувати у лексикон футбольних фанатів: “Суддю на мило!”[49]

Заголовок можна підсилити надзаголовком, тобто рубрикою, яка вказує на тему, жанр матеріалу, його напрям, місце дії; або підзаголовком, який до певної міри уточнює, розширює, пояснює думку, винесену в заголовок. Приміром, той же репортаж із судового засідання може бути оформлений таким чином: надзаголовок – “Із зали суду” (конкретизується місце події), заголовок – “Злочин і покарання” (викликає асоціації з відомим романом Достоєвського, що може зацікавити читача), підзаголовок – “Сексуальний маніяк довічно залишиться в кутузці” (прозорий натяк про вирок суду).

 





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...