Главная
Обратная связь
Дисциплины:
|
Як цікавий задум цікаво реалізувати
Читабельність журналістського твору – ось про що постійно має пам’ятати автор. Придумати оригінальний задум, розробити цікаву тему – це ще півсправи. Треба ще оригінально й цікаво написати матеріал. Скажете, що це залежать від таланту, – і не помилитеся. Однак є ще й професійна вправність, правила підходу до написання, набір певних прийомів, щоб заволодіти увагою читача (телеглядача, радіослухача) і тримати його в напрузі.
Найперше правило доброго професіонала – це вживання доступних, простих, зрозумілих слів. Слід уникати невиправданого використання, надто у заголовках, багатозначних слів та слів іноземного походження, абревіатур, вузькоспеціальних термінів тощо. Треба врахувати також, що фрази мають бути короткими і чіткими. Чим довше речення, тим важче сприймається зміст, який воно передає.
Людське око завжди найкраще сприймає початок слова і, відповідно, фрази. Американські та французькі вчені проводили дослідження на сприйняття людиною фраз із 12-40 слів на базі французької, англійської мов та американського варіанту англійської. Вчені дійшли висновку, що у фразі з 12 слів людина сприймає і запам'ятовує 100 відсотків інформації. Оскільки пам'ять, яку людина застосовує в процесі читання, це миттєва оперативна память, то у фразі з 14 слів людина сприймає на 100% лише перші 7 слів.
Фразу з 20 слів людина запам'ятовує лише на 70 %.: 10 перших слів засвоюється на 85%, решта – на 55%. З цих досліджень можна зробити висновок, що фрази потрібно писати короткі, вилучаючи всі ті слова, що не несуть конкретної інформації.
За середніми ж показниками, людина читає лише 10% матеріалу, пропонованого в газеті.[47]
Тому вже написаний матеріал треба уважно прочитати і, якщо у тексті подибуються важкі довгі фрази, варто розбити їх на кілька речень. Що вони будуть коротшими, то динамічнішим буде весь матеріал.
Брати бика за роги – з першого речення стисло і динамічно викласти суть Щоб відразу привернути увагу читача до твору, не потрібно робити довгих вступів. Французькі журналісти називають перший абзац чи фразу-виноску, де синтезована найголовніша інформація, “лідом”. “Лід” відображає головну думку матеріалу і відповідає на запитання: хто – що? де – коли? чому – навіщо? Такий підхід враховує психологію прочитання матеріалу споживачем – він повинен зацікавитися вашою темою і дочитати твір до кінця. “Лід” якраз і є тією “наживкою”, на яку має “клюнути” читач і яку треба змусити його заковтнути.
Письмо має бути економним. Слід завжди пам’ятати давню істину: стислість – сестра таланту. Якщо думку, висловлену чотирма словами, можна викласти двома, слід обрати економніший варіант. Не слід вживати два слова там, де досить одного.
Простий за побудовою і жорсткий за конструкцією “лід” здатен привернути увагу читача. Фахівці радять починати його з активного підмета, за ним іде присудок, виражений дієсловом, далі – додаток. Приклад: Фраза “Динамівці вчора перемогли “Андерлехт” з рахунком 2:0”, звучить активніше і напористіше, ніж фраза: “Вчорашній матч з “Андерлелхтом” закінчився перемогою динамівців”, яка сприймається, як споглядальна і пасивна.
Журналістський текст, як, власне, будь-який твір, складається з абзаців. Абзаци полегшують сприймання матеріалу в цілому, оскільки пропонують його логічно завершеними уривками, своєрідним дозуванням інформації. Тому до абзаців слід ставитися з усією серйозністю, дбаючи про безперервність думки і водночас логічну довершеність “абзацевої дози”. До певної міри абзац – це своєрідна мініатюра, яка характеризується маленькою цілісністю, певною завершеністю. Короткі абзаци додають творові експресії і динаміки.
Вираз “Журналіста ноги годують” означає не тільки те, що він має невтомно бігати, шукаючи новини, а й те, що він постійно відчуває брак часу, перебуває, висловлюючись шаховою термінологією, у цейтноті. Надто, якщо працює у щоденній газеті. Постійна гонитва за свіжою інформацією примушує ніби випереджати події, принаймні заздалегідь готуватися, вивчаючи доступний фактаж ще до того, як подія відбулася, а то й роблячи наперед заготовку майбутнього твору. Західні журналісти таку заготовку називають бекґраунд (від англ. вackground – фон), себто базовий матеріал чи його фрагменти, що потім ляжуть в основу журналістського твору або увійдуть до нього складовими елементами. Такий підхід цілком професійний, він допомагає скоротити період від завершення події до її відображення в газеті. Адже нерідко про подію, яка має відбутися, часто відомо заздалегоди і зовсім неважко зібрати попередню інформацію. Вackground може складати левову частку матеріалу, а вставити результат події у формі “ліду” чи якимось іншим робом багато часу не займе. Скажімо, журналіст має подати репортаж із останнього судового засідання, де має уже бути оголошений вердикт у справі. Суть судового розгляду у загальних рисах відома, бо процес триває уже кілька днів, про це були вже повідомлення, обстановка у залі засідань, поведінка звинувачувача, адвоката, судді, судовий ритуал також не є секретом для журналіста, який не раз бував у судах. Тому описати все це задалегідь не складно, навіть саме рішення можна передбачити в основних рисах.. У такому разі, заготувавши вackground, залишається тільки зачекати оприлюднення цього рішення, щоб вставити його в матеріал.
Та не все і не завжди можна передбачити наперед. Життєві ситуації можуть змінюватися блискавично і непередбачувано. Тому журналіст має бути психологічно готовим до будь-якого повороту подій, щоб не запізнитися, не проґавити, не упустити цікавинку. У журналістських колах вважають, що прикметною рисою справжнього професіонала має бути певна частка нахабства. Звичайно, нахабство не найкраща людська чеснота, але в нашому конкретному випадку слід зробити скидку на гіперболізацію і не сприймати це твердження прямолінійно чи буквально. Йдеться про те, що журналіст не повинен розгубитися в незвичних чи екстремальних обставинах, а має виявити сміливість, навіть відчайдушність, блискавичну реакцію і не стушуватися перед обставинами, не опустити безпорадно руки, а піднятися над ними і ними скористатися заради виконання своїх професійних функції. Тільки тоді до рук прийде те, що ми називаємо удачею.
Пошлюся на один епізод з власного досвіду. Влітку 1990 року я був присутнім на останньому з’їзді КПРС в Кремлівському Палаці з’їздів, коли тодішній розжалуваний кандидат у члени Політбюро ЦК КПРС, але обраний депутатами Головою Верховної Ради РРФСР Борис Єльцин, виступаючи з трибуни і критикуючи компартію, заявив, що покидає не тільки з’їзд, але й її ряди, і спокійно через увесь ошелешений зал під світлом юпітерів попрямував до виходу. Такого ніхто не сподівався, це була сенсація далеко не місцевого і справді принципового значення. Доки присутні на з’їзді приходили до тями, мене ніби щось підштовхнуло зсередини: я підхопився з місця (а сидів скраю від проходу, отже, нікого турбувати не довелося) і поспіхом подався до дверей. Єльцина побачив на доріжці кремлівського парку – він повільно і задумливо йшов геть від Палацу. За кілька кроків від нього позаду тримався дебелий, спортивного крою чолов’яга, як можна було зрозуміти, – охоронець. Я, зрадівши, чимдуж кинувся наздоганяти. Дорогу мені перепинив охоронець: “Не можна зараз. Треба зачекати”. Моя, здавалося б, реальна надія взяти інтерв’ю по гарячих слідах у відомого тоді і популярного в народі опозиціонера змінилася повним відчаєм. І тоді нічого не залишилося, як голосно гукнути: “Борисе Миколайовичу! Я журналіст із Києва. Прошу дві хвилини”. Єльцин зупинився, озирнувся на голос, жестом подав знак охоронцю пропустити, і , коли я підійшов, подав руку: “Більше двох хвилин я справді не маю. І то зможемо поговорити по ходу”.
Я відрекомендувався, назвавши прізвище і газету. Приємно було почути, що Єльцин чув про “Вечірній Київ” і про його редактора. Ми йшли по території Кремля і розмовляли. Диктофона я не мав, а про те, щоб витягнути блокнот і записувати на ходу, і мови бути не могло. Я зорієнтувався і зрозумів, що більше двох запитань задати не вдасться – отже, вирішив: про його резонансний вчинок та його бачення подальших відносин Росії з Україною. Експромтом задаючи запитання, намагався запам’ятати відповіді. Так ми дійшли до Кремлівських воріт з охороною, і тут попрощалися.
Цього ж дня я написав на сотню газетних рядків інтерв’ю і передав телефоном в редакцію – воно відразу ж з’явилося в поточному номері “Вечірнього Києва”. Звичайно, говорити про його глибину, ґрунтовність не доводиться. Це був короткий коментар самого Єльцина до його вчинку з викладом причин і мотивів, а також про його бачення взаємин між Україною і Росією, кожна з яких тоді уже мала прийняту Декларацію про державний суверенітет.. Але тоді, як інші газети лише зафіксували факт вчинку Єльцина і то в неґативному плані, “Вечірній Київ” подав розмову з ним справді по гарячих слідах, представивши його справжню позицію.
Цінність цієї публікації в той час самозрозуміла. Адже про неординарний вчинок високого політика, що перебував тоді в глибокій опалі, було розказано з його ж уст, представлено правдиво його позицію, яку партійна преса спотворювала, до того ж я виявився єдиним журналістом, який зміг пробитися тоді до Єльцина і мати з ним розмову. Цього не забув і він сам. Коли у листопаді цього ж року він приїздив до Києва і мав зустріч з Головою Верховної Ради України Леонідом Кравчуком і влаштував прес-конференцію для журналістів, я задав йому запитання, пославшись на нашу розмову на території Кремля. Єльцин тепло посміхнувся, давши зрозуміти, що пам’ятає ту зустріч, і детально відповів на нього. По закінченню пресової конференції, коди я підійшов до Єльцина взяти автограф, він міцно потис мені руку, подякував за те невеличке за обсягом, але дуже важливе інтерв΄ю у “Вечіроньому Києві”.
Заголовок попри те, що він займає мало місця в матеріалі, є одним з його найважливіших елементів. Краще, звичайно, коли заголовок придуманий ще до того, як написаний журналістський твір. У цьому випадку сам процес написання, хід думки і логіка викладу підпорядковано тому, щоб повніше розкрити суть, уже закладену в заголовку.
Може бути – і часто так трапляється, – що заголовок не придумується. Не слід брати це близько до серця, ліпше облишити цю справу і братись за безпосереднє написання самого матеріалу. Коли він уже написаний, перечитується, виловлюється головна думка і формулюється в заголовок.
Заголовок – найперший елемент, що впадає в око читача, і про це слід постійно пам’ятати. Він повинен бути інформаційно насиченим, експресивним, стріляючим – щоб привернути увагу читача, зацікавити його, викликати бажання прочитати матеріал повністю. Існує навіть своєрідна теорія заголовка, яка включає в себе певні правила і принципи, якими користується журналіст придумуючи заголовок. Наприклад, виграшним для заголовка є використання народної мудрості, шокової цитати, омонімів та антонімів, гротеску, гумору, парадоксів, рими, алітерації. Свіжості і неповторності заголовкові можуть надати несподіваний поворот думки, вражаюча деталь, емоційна паралель тощо.
Французькі журналістикознавці виділяють кілька функцій, які виконує заголовок:
По-перше: надати читачу можливість обирати.
В той час, як читачу, який реально рахує свої часозатрати на пресу, доводиться відкидати дві третини статей із щомісячних видань та дев'ять десятих із щоденних видань, заголовок багато в чому йому допоможе.
По-друге: гарний заголовок допоможе йому визначитись, чи хоче він читати текст. Деякі заголовки до статей, які виходять за межі його інтересів, допоможуть таки йому "не вмерти ідіотом" та отримати мінімум знань з цього питання.
По-третє: допомагає структурно побудувати сторінку.
По-четверте: створити імідж видання. В ідеалі читач повинен впізнати ваше видання за редакційним стилем, версткою та типографією заголовків[48].
Заголовок можна подати в різних формах, в залежності від змісту, призначення і форми самого матеріалу: інформаційній, спонукальній, запитальній, окличній.
Інформативний заголовок стисло інформує про суть матеріалу, подає його квінтесенцію, він більш статичний.. Приклад: “Вирок судді” – констатується факт, що вирок вже є, конкретику читач знайде в матеріалі.
Спонукальний заголовок активніший та динамічніший, він ніби натякає на основне повідомлення і до певної міри інтригує читача. Тому ж інформаційному заголовку можна надати спонукальне звучання: “Суддя виносить вирок”, можливо також – “Суддя звинувачує”.
Запитальний заголовок надає певного забарвлення, зазвичай неґативного, знак запитання передбачає відповідь у матеріалі. У запитальній формі наш заголовок міг би мати такий вигляд: “А судді хто?”. Читач відразу зрозуміє, що автор не згоден з рішенням судді, а чому – треба прочитати матеріал.
Окличний заголовок такий же експресивний, як і запитальний, але ще енергійніший – він може передавати тільки сумнів, у нашому випадку щодо рішення судді, але й обурення щодо того, що сталося. Якщо загострювати до краю, то наш заголовок можна було б трансформувати у лексикон футбольних фанатів: “Суддю на мило!”[49]
Заголовок можна підсилити надзаголовком, тобто рубрикою, яка вказує на тему, жанр матеріалу, його напрям, місце дії; або підзаголовком, який до певної міри уточнює, розширює, пояснює думку, винесену в заголовок. Приміром, той же репортаж із судового засідання може бути оформлений таким чином: надзаголовок – “Із зали суду” (конкретизується місце події), заголовок – “Злочин і покарання” (викликає асоціації з відомим романом Достоєвського, що може зацікавити читача), підзаголовок – “Сексуальний маніяк довічно залишиться в кутузці” (прозорий натяк про вирок суду).
|