Главная Обратная связь

Дисциплины:






Індійсько-китайська паралель



Індіяяк державне утворення знаходиться на півострові Індостан на півдні Азії між Аравійським морем і Бенгальською затокою, на 2 тис. км впродовж і 1,7 тис. км ушир, загальною площею близько 3,5 млн км2. Має велику долину довжиною в 3000 км, шириною 250—300 км між Гімалаями і Деканом, намулену ріками, з тропічним мусонним і сухим кліматом, ка­тастрофічними повенями влітку річок Ганг, Брахмапутра та Інд. Це один із землеробських районів світу.

її культура започатковується в період 2500—1500 рр. до н. е. у басейні Інду (тепер Пакистан і Північно-Західна Індія) (Інду культура) ще до при­буття туди аріїв, які прийшли на територію індійського субконтиненту в II тис. до н. е. через північно-західні гірські перевали і, змішавшись з абори­генами, почали формувати нову релігійно-соціальну спільноту — індуїзм та варно-кастовий лад.

Перші імперії заявили про себе в IV ст. до н. е., коли численні королів­ства й племінні організації об'єдналися під владою династії Маур'я. За імператора Ашоки (III ст. до н. е.) держава досягла найбільшого розквіту і розширення; у ці часи державною релігією став буддизм. У період існу­вання імперії династії Гуптів (IV — V ст.) настала золота доба індуської культури.

Культура Індії, її специфіка, почала складатися ще в IV тис. до н. е. Що­правда, це не була широкознана давня культура. Але сучасні археологічні дані засвідчують, що цей регіон був осередком активної людської життє­діяльності цивілізаційного рівня, подібного до того, який уже існував у до­линах Тигру і Євфрату, Нілу. Це була так звана індійська цивілізація, яка ще відома за місцем відкритих археологами поселень — Мохенджо-Даро й Хараппи. Є чимало підтверджень спільності з культурою Месопотамії та Єгипту завдяки контактам з цими країнами. Для хараппської культури ха­рактерні були високий рівень землеробства на поливних землях, інженер­ного будівництва, урбаністичний спосіб життя з досконалою для тих часів технологією обробки металів (мідь, бронза), каменю, керамічного вироб­ництва, використання транспортних засобів, розвинена торгівля, як внут­рішня, так і зовнішня. У храмах були спеціальні кімнати для обмивання з добре розвиненою каналізаційною системою. Хараппська цивілізація мала теократичний характер, у ній панували "незмінні традиції храму". Так уже сталося, що найдавніша індійська культура відома переважно за матеріаль­ними залишками (стародавню писемність повністю розшифрувати ще не вдалося), і вони свідчать, що деякі образи релігійних культів виявляють тенденції наслідування хараппської цивілізації наступною культурою, яка не була принесена лише індоєвропейськими завойовниками аріями, котрі нібито не тільки політично, а передусім культурно підкорили собі ав­тохтонне населення Індостану. Хоча, закономірно, взаємовплив був три­валий час.



У змішаній індійській культурі велику роль відіграла також міфологія, яка стала синтезом арійських дравідійських мунда та інших фантастич­них елементів. Арійські племена гіпотетично вважаються пращурами українців, що принесли в Індію свою мову — санскрит (у перекладі — упо­рядкована, доведена до досконалості).

Найдавнішою пам'яткою давньоіндійської народної творчості є Веди, індо-іранські тексти, що виникли в XV—V ст. до н. е. і написані ведичним санскритом. Вони складаються з 4 самхіт: "Рігведи", "Самаведи", "Яджурве-ди", "Атгарваведи" — збірок мантр, які містять найдавніші здобутки індійської філософської думки. До Вед належать також Брахмани — екзе­гетичні тексти, Араньяки — містичні тексти, Упанішади — тексти, які містять основні концепції індійських філософських систем. Тексти Вед в індуїзмі вважаються священними, переказаними через одкровення.

Ведизм — найдавніша відома з Вед форма індуїзму, яка виникла внаслі­док взаємного впливу вірувань аріїв і первісних жителів Індії. Це вид бага­тобожжя з монотеїстичними тенденціями, віра в існування космічного порядку (рута), який з'єднує всі елементи Всесвіту; розроблений жертов­ний культ, який відправлявся через спеціально підготовлених жерців.

Найцінніші культово-звичаєві пам'ятки ведійської течії — це художні тексти у віршах і прозі, гімни, урочисті вірші, легенди та тлумачення ритуа­лу, філософські діалоги і міркування.

Взагалі ведійська віра, яку породила міфологія, — це найраніша стадія формування індійської релігії — індуїзму, що поширювався в індоарійських племенах. Характерною її рисою було обожнювання сил природи (порівняйте з дохристиянською релігією, язичництвом Київської Русі), часто в міфологічних розпливчастих образах. Основа культу — жертво­приношення, що супроводжується складним ритуалом, який виконується брахманами, велике значення мали магічні обряди.

Найшановнішими були боги ведійсько-арійського пантеону — Вару-на, Індра, Ангі, Сама. Із цієї релігії розвинувся брахманізм (І тис. до н. е.) з верховними божествами — Брахмою, Вишну і Шівою; важливу роль відігра­вали анімістичні уявлення, культ предків. Складний ритуал брахманів, су­вора регламентація життя, аскетичні подвиги розглядались як засіб, що забезпечує за законом карми (дійство, що впливає на характер нинішньо­го і наступного існування) краще перевтілення душі (сансара) і остаточне звільнення від ланцюгів переродження.

Священний канон брахманізму, подібно Біблії в євреїв чи Корану в му­сульман, мав великий вплив на культуру Сходу. Гімни присвячувалися Агні (богу Вогню), Ваю (богу Вітру), Сур'я (богу Сонця), Інді (богу Грому).

Індуїзм — найпоширеніша в Індії релігія, яка охоплює майже все насе­лення країни. Він сформувався у І тис до н. е. внаслідок розвитку ведичної релігії і брахманізму та процесу подальшого асимілювання народних віру­вань. Основа індуїзму — вчення про перевтілення душ (сансара), що відбу­вається відповідно до законів віддачі за добродійну і дурну поведінку (кар-ма), яку оцінюють верховні божества (Вишну або Шіва) чи їх втілення, і дотримання кастових побутових правил.

Буддизм — одна з трьох (поряд із християнством та ісламом) світових релігій. Він виник у Стародавній Індії (VІ—V ст. до н. е.), засновник — Сіддхартха Гаутама, Будда (за санскритом — просвітлений). У XII ст. буд­дизм розчинився в індуїзмі, сильно вплинувши на нього. Виступав проти зовнішніх форм релігійного життя, у тому числі й проти ритуалізму.

У центрі буддизму — вчення про чотири благородні істини: існують страждання, їх причина, стан звільнення, наявність душі як незмінної суб­станції — людське "я" асоціюється зі спільним функціонуванням повного набору дхарм, немає протиставлення суб'єкта і об'єкта, духа і матерії, не­має Бога як творця і безумовно вищої істоти; відчуження від світу, індиві­дуалізм визначають асоціальність світогляду буддизму.

Індія — найдавніша країна, де населення складається з кількох етніч­но-національних угруповань: хінду, дхарма, хіндутва, хіндупан, хіндумат, увібрала в себе величезну кількість звичаїв, обрядів і вчень; які у свою чер­гу ввійшли в багато інших релігій, котрі інколи не мали нічого спільного з оновленим індуїзмом.

Культові обряди індуїзму, який є однією з найпоширеніших у світі релігій, відбувалися в храмах, у місцевих і домашніх вівтарях, священних місцях. Як священні шануються тварини (корова, змія), річки (Ганг), рос­лини (лотос) тощо. Для індуїзму характерне уявлення про універсальність і всезалежність від верховного божества, що особливо виявилося у вченні

бхати (санскрит) — відданість, любов до Бога, рівність людей перед Бо­гом, заперечення поділу людей на касти.

Культово-звичаєва обрядовість, стародавність і самобутність давньо­індійської культури, її внутрішня різноманітність (етнічна та соціальна) викликають повагу і сьогодні. Сучасні культи: дзен-буддизм, "Місія Рама-кришни" та ін. мають значну духовну цінність. Об'єктивний погляд знімає з них ореол містичності, дешевої сентиментальності, фанатизму. І не варто ці культури засуджувати. їх зміст, на думку вчених-культурологів, має ваго­ме позитивне значення у прищепленні великої духовності, гуманізму.

Щодо художньої літератури, то однією з поетичних і найраніших пер­лин світової літератури стала санскритська лицарська епопея "Рамаяна", в основі сюжету якої лежить історія Рами — короля Айдохії. Вона припи­сується легендарному поету Вальмікі; у сучасному вигляді записана близь­ко IV ст. до н. е. — II ст. н. е. Це один із найпопулярніших творів індійської літератури. Він справив величезний вплив на літературу Індокитаю та Індо­незії; численні переробки та переклади здійснив мовою гінді індійський поет Тулсидас.

Джерела театру.Театр виникає зі стародавніх мисливських і сільсько­господарських ігор, масових містеріальних і карнавальних дій, релігійних обрядів, що несли в собі елементи забави, діалогу, перевдягання, музики, співу, танцю, використання масок. Міфопоетичну свідомість окремих епох визначив як трагедійний, так і гострокомедійний характер народ­них ігор, з яких у тісному поєднанні з фольклорною епічною традицією почали викристалізовуватися окремі первинні форми театральної твор­чості як такої.

Незважаючи на певну спільність зародження видовищ, у різних народів цей процес відбувається по-своєму. Багатий і своєрідний театр, неповто­рюваний у своїх стародавніх традиціях, склався на Стародавньому Сході, в Індії, Китаї, Японії та інших країнах. Так, театр в Індії виник у глибоку давнину й досяг найвищого свого розвитку наприкінці стародавньої епо­хи, у період імперії Гуптів (IV—V ст.), але через 2—3 століття почав занепа­дати, зберігши свої традиції, композиції, стилі й навіть мову лише в сан­скритській класичній драмі, пов'язаній з живою театральною традицією епохи стародавності та раннього Середньовіччя.

На жаль, ні про авторів п'єс, ні про суть драми відомостей майже немає, за винятком п'єс поета, теолога і філософа І—II ст. н. е. Ашваггоші, в яких уже чітко виступає оформлення п'єси, що включає пролог, поділ на акти і заключне благословення у формі віршів і прози; а також трактату "Натья-шастра" (Настановну театральному мистецтві), що подає правила акторсь­кої гри, постановки вистави і написання драматичних творів. Тут є лише натяки на генетичний зв'язок театру зі стародавніми культовими містерія­ми та імпровізованими сміховинними діями, створеними ніби самим бо­гом Брахмою і розігруваними на святі Індри за змістом боротьби богів з асурами (демонами) та ритуалами родючості.

Вистави відбувались або в особливих театральних приміщеннях, або просто неба; актори виступали багато годин чи навіть кілька днів. Глядачів, як свідчить "Натьяшастра", збиралося дуже багато, і вони бурхливо ви­словлювали своє захоплення чи невдоволення грою акторів, змістом текстів. У межах імперії Гуптів була об'єднана майже вся Індія, відбувалося значне піднесення соціального і духовного розвитку (IV—V ст. н. е.). Дра­матургія цього періоду дійшла до нас лише фрагментарно — твори таких поетів, як Бхаса ("Побачення вві сні Васвадата"), Шурдака ("Глиняний візок"), Калідаса ("Шакунтала") та ін. Середньовічна драма, продовжуючи традиції стародавності, набула і нових тенденцій, зокрема в п'єсах Харші ("Ратнавалі"), Бхавабхуті ("Малаті і Мадхава"), Ваваручі ("Закохані") VII— VIII ст.

Китай— найбільша за населенням країна у світі з майже однорідним (92 % — китайці, решта — 55 національних меншин (чуань, дунгани, уйгу­ри)) населенням, що споконвіку проживає на своїй землі. Вона сьогодні займає територію площею в 9,6 млн км2 із надзвичайно строкатим кліма­том у три пояси: тропічний, субтропічний і помірний з підзонами — типо­вий мусонний, сухий континентальний і дуже сухий у пустелях та напівпу­стелях; із силою-силенною зрошувальних і судноплавних каналів, тайфу­нами, катастрофічними повенями (Китайська низина), землетрусами.

Історія Китаю з початку IV тис. до н. е. умовно поділяється на ряд пе­ріодів:

Давнина,започаткована поселенням землеробських громад у ба­сейні р. Хуанхе: культура епохи бронзи, виникнення ієрогліфічного (ма-люнкового) письма, наука Конфуція (551—479 до н. е.);

Об'єднання Китаю(III ст. до н. е.) на чолі з імператором Шихуан (знаний, зокрема, за своїм мавзолеєм під охороною теракотової армії біля м. Сіань): розрив з ленною системою в землекористуванні, початок будів­ництва Великої Китайської стіни, яка мала захищати країну від варвар­ських племен із півночі.

Династія Хань(206 до н. е. — 220 н. е.): розширення і розквіт імперії, період класичної культури, конфуціанство — національна ідеологія, тор­гові контакти з Римською імперією, контроль Китаю над Шовковим шля­хом, поширення буддизму з Індії. Далі — правління династій Тан (618— 907), Єун (960—1270), Мін (1360—1644), панування маньчжурів, Китай­ська Республіка і Китайська Народна Республіка.

Численний і працьовитий китайський народ виявляв чудеса винахід­ливості у будівництві іригаційних споруд, містобудуванні, зведенні па­лаців. Буддизм як релігія подарував світу найбільшу дерев'яну споруду в Наре (Японія, 752 р.), де зберігається величезна бронзова статуя Будди; індуїзм — храмовий комплекс у Камбоджі, присвячений богу Вишну, своє­рідна спроба відтворити Священну гору індійської міфології, на якій ніби відпочиває увесь світ, китайські сини неба, як і японські імператори, які вважали себе богами, що зійшли з небес на землю, правили ніби за небес-

ними дорученнями і на свою честь будували величезні храми і цілі міста для власної ізоляції від "брудної" дійсності. Це — комплекс храмів у горах Лі Шань, поховальний ескорт (бл. 6 тис. теракотових статуй людей і ко­ней) імператора Шихуан з династії Цин (НІ ст. до н. е.), Велика Китайська стіна довжиною близько 2400 км, 4 —16 м висотою і 4—8 м шириною з численними брамами і вежами (будівництво розпочалося в VI ст. до н. е. і тривало аж до XVI ст.); давнє, заборонене для відвідування простими смерт­ними, імператорське місто в Пекіні.

У культурі Стародавнього Китаю тривалий час панували соціально-релігійні системи, які з часом викристалізувались в окремі течії.

Конфуціанство як етико-політичне вчення розробив у VI ст. до н. е. мислитель і філософ Конфуцій та виклав його в книзі "Лунь юй" (Бесіди і судження). Мудрець указує на ізольованість країни, тривалість і ста­більність китайського етносу, етноцентризм, моральність, на більшу увагу до землі, ніж до неба. Надприродні сили стояли нижче від божественних легендарних героїв і мудреців. Конфуцій стверджував, що "людину міря­ють не від підошов до голови, а від голови і вище".

Сама релігія — рихла, "дріб'язкова", без помпезності. Учення виражало інтереси аристократів, проголошувало владу правителя (государя) священ­ною, дарованою небом, а поділ людей на вищих і нижчих ("благородних мужів" і "дрібних людців") — загальним законом справедливості. Основ­ний культ — практична користь, на яку спиралися довгий час (з II ст. до н. е. і до Синьхайської революції (1911 — 1913 рр.)). технологія соціального управління, що становила офіційну ідеологію.

Концепція Конфуція полягає в комбінації давнього анімізму з його влас­ною естетичною системою, що виходить із земного життя. Єдиним Богом людей і неба був Шанді, якому з давніх часів китайські імператори від імені всіх китайців приносили щорічні жертвоприношення на "небесному вівтарі" поблизу Пекіна. Цього звичаю дотримувалися до утворення рес­публіки (1912). Самі китайці вшановували безліч інших божеств. Неосвіче-ний люд поклонявся зображенням різноманітних духів; існувала складна система магічних релігійних церемоній і шанувань духів пращурів, таб­лички з іменами померлих і тепер висять у домівках. Особливо поширю­валась синівська шаноба батьків, що сприяло культу родини і клану.

Це вчення переслідувалось комуністами, але центральна влада спи­рається на певні традиції конфуціанців, які не дотримуються жрецтва, про­те відповідні ритуали та церемонії виконують державні чиновники та гла­ви родин.

З іменем засновника морально-політичної теорії конфуціанства, яка полягає в тому, що концентрує увагу на вдосконаленні особистості й су­спільного життя людей та способах управління, пов'язана історія ора­торського красномовства, формування домінуючого в Китаї стилю життя та мислення, який спирається на культивування стародавніх традицій.

Своїм красномовством Конфуцій учив: "Коли бачиш гідну людину, ду­май про те, щоб зрівнятися з нею, а коли бачиш негідну, вивчи самого себе (із боязні, як би у тебе не було таких недоліків). Повчай лише того, хто шу­кає знань, виявивши своє неуцтво. Надавай допомогу лише тому, хто не вміє зрозуміло висловити свої думки. Навчай лише того, хто здатний, дізнавшись про один кут квадрата, уявити інші три." У Конфуція були гідні послідовники, зокрема Сократ (470—399) — грецький філософ-оратор, один із родоначальників діалектики як методу відшукування істини шля­хом постановки спрямувальних питань. Говорячи про користь набутих знань він зауважував: "...я переглядаю скарби стародавніх мудрих мужів, які залишили нам останнє у своїх творах; і коли ми зустрінемо що-небудь хо­роше, запозичуєм і вважаєм великим для себе надбанням".

Даосизм (від імені легендарного Лао-цзи, 604—517 рр. до н. е.) у пе­рекладі означає "Стара дитина". Дао — шлях, або вічний принцип, який виражає ідею творчої сили, що керує всесвітом, життям і розумом. Найви-датніший філософ даосизму Чжуан-цзи (IV—III ст. до н. е.) розвинув вчен­ня Лао-цзи (з коментарями в 1120 томів) у книзі "Дао де цзін". У ній зазна­чається, що мудра людина в усьому повинна керуватися принципом Дао, тобто вести пасивне існування, уподібнюватись, наскільки це можливо, природі та Всесвіту, не займатися безплідною марнотою. Концепція па­сивного існування визначається терміном "вувей", що означає "не роби­ти" або "бездіяльна дія"; не потрібно в природі щось міняти, а треба зали­шити речі такими, якими вони є, вести тихе, пасивне життя, пробуджую­чись та діючи тільки тоді, коли конче необхідно.

Даосизм — один із напрямків давньої філософії, що виник у IV—III ст. до н. е.; у цей грі його уваги було протистояння конфуціанству шляхом без­діяльності, ігнорування обов'язків і повернення до життя, близького до природи, поза соціальністю. Основна мета послідовників даосизму — до­сягнення довголіття за допомогою ряду методів (дієта, фізичні вправи тощо). Даосисти вважали необхідним втручання в таємний хід причин і наслідків. Тут виявляється злиття наукової теорії і забобонів давніх міфів. Принциповий китайський релігійний синкретизм, різновид еклектизму, приводив до того, що одна й та ж людина на службі була конфуціанцем, вдома — даосом, наодинці з собою — буддистом.

Таким чином, обрядовість і звичаєвість як складова культури Стародав­нього Китаю мала свої відмінності: релігія в цього великого народу харак­теризувалася організаційною слабкістю і крихкотілістю, не було ні інсти­туту священиків-пастирів з їх проповідями, ні духовної ієрархії, ні масо­вих обов'язкових молебнів, ні системи церковного приходу. Країна не зна­ла жерців як особливої касти. Релігійне начало повністю підмінювалося соціальним, жерцями були чиновники на чолі з імператором.

А оскільки святе місце не буває пустим, його заповнювали соціально-релігійні системи: ті ж конфуціанство, даосизм і буддизм, які досить суттє­во різнилися між собою. Так, конфуціанство визначалося етноцентризмом,

замінило містику й одкровення авторитетом давніх мудреців. Величезне значення надавалося моралі, яка у свою чергу мала офіційний формаль­но-ритуальний характер.

Серед великої духовної культури і витонченого мистецтва Стародав­нього Китаю почесне місце займає художня література. Найяскраві­шими її пам'ятками вважаються "Ши-цзін" — "Книга пісень", "І-цзін" — "Книга змін", "Шу-цзін" — "Книга історії", котрі стали взірцем для наступ­них поколінь поетів і мислителів. Серед них найвидатнішим поетом Ки­таю, автором знаменитої "Лісао" — "Поеми скорботи" вважався Цюй Юань (III ст. до н. е.). Будучи високопоставленим державним чиновником, він був скомпрометований і змушений залишити батьківщину. Тяжке життя ви­гнанця стало сюжетом його поеми.

Ще гірша доля спіткала поета Хань Фея, якого обмовленням довели до самогубства. Переконаний легіст, він обстоював свої погляди в трактаті, написаному у витонченому літературному стилі. Майстром поетичного зображення життя простої людини, а не чиновника, вважався усамітне­ний поет епохи династії Сун (365—427) Тао Юаньмін.

Небувалий злет китайської поезії відбувся в часи Танської династії (VII— IX ст.). Яскравими її представниками були Лі Бо (701—762) і Ду Фу (712— 770). Та справжнім народним поетом залишився у пам'яті співвітчизників Бо Цзюй-І (772—846), який брав під захист мільйони бідняків у циклі віршів "Пінські наспіви" та "Нові народні пісні", доводячи їх до такої доскона­лості, щоб зрозуміла проста людина.

Сусідня Японіяздавна наслідувала китайську культуру. Починаючи з IV ст., коли на островах утворилися перші малі держави, там з'являються китайські книжки, поширюється тріада — конфуціанство, даосизм, буд­дизм махаяни, який у китайському варіанті був оголошений державною релігією. Японці запозичили і китайську ієрогліфічну систему письма, яка давала змогу бачити світ в образному сприйнятті, розвиваючи дискретне мислення завдяки тому, що в одному знакові крилося багато змісту, чого не може дати звичайний алфавіт. Згодом в Японії поширилася і посіла па­нівне становище місцева релігія — синтоїзм.

Генетичні зв'язкі східноазійської японської мови досі не визначені. Існу­ють два пласти лексики з паралелями в алтайських мовах, численні діа­лекти, з XIX ст. — загальнонаціональна мова. Літературні пам'ятки відомі з початку нашої ери. Японське письмо ідеографічно-силабічне, поєднує ієрогліфи та складові знаки (так звана кана; кілька систем, зокрема з VIII ст. маніогана, з X ст. — катакана та хірагана, які вживаються в сучасній японській мові).

 





sdamzavas.net - 2018 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...