Главная Обратная связь

Дисциплины:






Піднесення і падіння Стародавнього Риму



Періодизація культурного розвитку Риму збігається із загальноісторич-ною. Фундаментом давньоримської культури була етруська культу­ра — VIII—II ст. до н. е. Римська історія веде початок з Царського пе­ріоду Стародавнього Риму — VIII—VI ст. до н. е. Потім іде Республі­канський період — VI—І ст. до н. е. та ІмператорськийІ—V ст. н. е.

Першій етап римської історії починається з етруського періоду. Як по­ходження етрусків, так і їхня таємнича мова, "ні на яку не схожа", як спра­ведливо помічає письменник Діонісій Галікарнаський (І ст. до н. е.), є до­нині нерозгаданою загадкою. І це незважаючи на те, що існує близько 10 тис. пам'яток етруської мови, написаних грецьким алфавітом. Не вдаю­чись у подробиці багатолітньої наукової дискусії, зазначимо лише, що теза, що виникла ще в античності, про автохтонне походження етрусків не здається переконливою. Не тільки свідчення Геродота про лідійське по­ходження етрусків, а й схожість географічних назв в Етрурії з тими, які ми знаходимо на території Малої Азії, показують, що етруски прийшли зі Схо­ду, можливо, саме з Малої Азії. Досі не прочитані написи на знайденій на острові Лемнос мармуровій стелі із зображенням воїна, що відноситься до VII ст. до н. е., складені на етруській або дуже близькій до неї мові. Тип гробниць, озброєння, практика ворожіння також пов'язують етруське су­спільство, його культуру зі Сходом. Деякі форми етруської мови мають відповідність у кавказьких мовах, адже народи, споріднені з кавказькими, заселяли в давнину Малу Азію. Етруски підтримували також зв'язки з арат-тами Приазов'я, про що свідчить назва їхнього міста-держави — Артана.

До середини VII в. до н. е. етруски приступили до широкого завою­вання, підпорядкувавши собі Латій і Кампанію та наблизившись до гре­цьких міст на півдні півострова. Незважаючи на мовчання про це римської історіографії, немає сумніву, що етруски володіли тоді й Римом. Це знай­шло своє відображення в історії правління у Римі етруських царів Тарквініїв. До VI ст. до н. е. належать відомості про греко-етруські війни за панування на Тірренському морі. При цьому етруски вступили в союз із Карфагеном, якому на рубежі VII—VI ст. до н. е. удалося згуртувати в

державне об'єднання раніше мало пов'язані між собою фінікійські ко­лонії. Хоч спочатку об'єднані сили етрусків і карфагенян здобули важ­ливі перемоги, загалом греко-етруські війни завершилися до кінця VI ст. до н. е. поразкою етрусків, вигнанням їх із Кампанії і Латія (до цього ж часу римські історики відносять вигнання етруського царя Тарквінія Гор­дого з Риму), падінням етруської могутності в Центральній Італії й підне­сенням нової політичної сили — Риму.



Епоха Риму з його розважливим інтелектом, упорядкованістю та дисцип­ліною змінила епоху Еллади. У еллінів і римлян було своє історичне покли­кання — вони доповнювали одні одних. Два головних давньоєвропейських етноси за психологічним складом протилежні. У римлян склалася репута­ція державного народу без оригінальних ідей у філософії, науці, мистецтві. Взаємодія полюсів створювала поліетнічний культурний тип, у якому бра­ли участь й інші народи Середземномор'я. У римській історії немає місця еллінській тривалій рівновазі сил, немає мозаїки міст-держав, що співісну­ють без об'єднання, немає самодостатньої гри творчості й уяви.

Геополітична дилема маленького міста в центрі Апеннінського півост­рова була іншою: перемогти сусідів чи бути переможеним. У римському національному характері виявляються величезна цілеспрямованість, дис­циплінованість, організаційні здібності. Після падіння древньої монархії Рим — олігархічна республіка, мета якої полягала в розширенні й утри­манні життєвого простору. Історія Риму пропахла солдатським потом. Державний устрій називається disciplina reipublicae, дисципліна загальної справи, тобто організованої участі в ній громадян. У Римі ми знаходимо чітку організацію, ієрархію, яких немає у давніх греків. Це — досить кон­сервативне суспільство.

На думку відомого французького історика Ле Гоффа, "римська історія, якій поклав початок Ромул, залишалася навіть у період найбільших успіхів лише історією грандіозного закритого світу. Місто завдяки завоюванням збирало навколо себе землі, поки його територія не досягла оптимальних для його оборони розмірів, і тоді воно у І ст. рішуче закрилося прикор­донним валом, цією свого роду китайською стіною західного світу. Під за­хистом цього укріплення місто займалося експлуатацією й споживанням, само нічого не роблячи: після елліністичної епохи не з'явилося ніяких тех­нічних нововведень, господарство підтримувалося за рахунок грабежу і переможних війн, що забезпечували потік рабської робочої сили і доро­гоцінних металів, які черпалися з накопичених на Сході скарбів. Рим чу­дово процвітав у мистецтві самозбереження: війна — завжди оборонна, незважаючи на видимість завоювань; право будувалося на прецедентах, запобігаючи нововведень; дух державності забезпечував стабільність інститутів; архітектура — переважно мистецтво житла".

Водночас це не була азіатська деспотія. Римляни створили державно-юридичну систему, закріплену в правових статтях і кодексах. У їхньому житті величезну роль відігравав контракт.

Римське право — вінець римського погляду на світ. Воно поділялося на публічне (jus publicum) і приватне (jus prblicumi). У ньому скурпульозно розроблені норми володіння. Трактуються зобов'язальні (контрактні) відносини, договір, відносини товаровласників і товаровиробників, пра­цездатність, порядок спадкування тощо. Римська юриспруденція стала основою цивільного права в сучасному суспільстві. Римський характер, на відміну від еллінського, не споглядальний, а практичний.

Який же внесок Риму в античну культуру? Великий римський поет Вергілій (70 р. до н. е. — 19 р. до н. е.) у своїй поемі "Енеїда" дає щиру і зрозумілу відповідь: "У тому, що мідь нехай купують інші, а римлянин по­кликаний вести народи, жалувати підвладних і завойовувати гордих".

"Інші" — це, зрозуміло, греки. Чи означає це, що тільки у справах дер­жавних відзначився гордий і грізний Рим?

Безсмертна латинська поезія, і Вергілій у чомусь заперечує собі своєю ж поемою. Елліни, безперечно, були найкращими скульпторами і дали науці більше ніж римляни. Можна стверджувати, що римське мистецтво цілком виросло з грецького. У завойованій Елладі римляни поводили себе як вар­вари. Сатирик Ювенал (бл. 60 — 127 рр. н. е.) так змальовує воїна тих часів: "...цінувати не вмівшого художества греків", який "удолі здобичливій" розби­вав "кубки праці малярів славетних" на дрібні шматочки для того, щоб при­красити ними свій щит або панцир. А коли римляни почули про цінність творів мистецтва, знищення змінилося пограбуванням. З Епіру римляни ви­везли 500 статуй. Пліній Старший зазначав, що Рим переповнився статуями.

Римляни почали з імітації, спочатку копіювали, а лише потім стали ство­рювати своє. Еллінська статуя тілесна, римська — портретна. Починаючи з II ст. до н. е. у скульптурі головним явищем стає реалістичний портрет. Скульптурний пластичний реалізм римських майстрів досяг своїх вершин у І ст. до н. е. і породив такі шедеври, як мармурові портрети Помпея та Цезаря. Близько 40 р. до н. е. у Римі з'явилася тенденція до наслідування ранньокласичних майстрів грецької скульптури, своєрідний "аттицизм" у пластиці. Видатним його представником був Стефан.

Дерев'яна архітектура з теракотовим орнаментом повністю панувала в Римі в НІ ст. до н. е. і тільки в наступному столітті почала поступатися місцем кам'яним будівлям. Основним матеріалом був туф, через що не вдавалося зробити довгі міцні балки, тому зодчим доводилося створювати арочні склепіння. Поява обпаленої цегли, а потім і бетону відкривала можливість для швидкого будівництва. Усе це тому, що римська архітектура мала інший, порівняно з грецькою, характер. У добу тріумвіратів місто стали прикра­шати мармуровими будівлями. З'явилися новий Форум (Форум Цезаря), храми Сатурна, Божественного Юлія та ін. У суворий старий Рим при­йшли багатство та пишність.

Витоки римського мистецтва, так само як і римського права, і римсь­кої державності, належать до часів Республіки. Імператорський Рим нама­гався утвердити й розвинути ці начала у всесвітньому масштабі.

Благоустрій великого міста всієї імперії — таким було найперше зав­дання, яке висунув імператор Август (63 р. до н. е. — 14 р. н. е.) У римській історії століття Августа мало для культури таке саме значення, як і століття Перікла в Елладі.

Республіканський Рим з його вузькими вуличками (від 4 до 7 м завширш­ки), цегляними багатоповерховими будівлями і тісним старим Форумом не міг, звичайно, зрівнятися із сучасними йому елліністичними містами Сходу: Олександрією та Антіохією.

Класична простота, велич і серйозність роблять неповторною порт­ретну пластику того часу. В 75 р., під час правління імператора Веспасіана, було закладено, і за імператора Тіта Андроніка, у 80 р., закінчено амфі­театр Флавіїв, видатну пам'ятку Римської імперії, який ще називають Ко­лізеєм (від лат. colossus — величезний), його еліптична форма має вісь 54/86 м завдовжки, довжина загальних осей будинку — 156 та 188 м, висо­ту зовнішнього муру — 48,5 м. Виставу одночасно дивилися близько 50 тис. глядачів, які могли швидко заповнювати й звільняти місця крізь 80 про­ходів.

Любов'ю римлян користувалися перегони на колісницях, бої гладіа­торів, бої з дикими звірами і морські битви, так звані навмахії, що влашто­вувалися з усе більшою пишністю і ставали все дорожчими. Імператорські школи гладіаторів, де рабів навчали вправам із гладіаторською зброєю — мечем або тризубцем, були організовані не тільки в Римі, а й у Капуї, Пре-несті, Помпеях та багатьох інших містах імперії. Про розмах, з яким улаш­товувалися видовища, свідчить хоча б те, що при відкритті амфітеатру Флавіїв за імператора Тіта було вбито приблизно 9 тис. диких і прируче­них звірів, а під час чотиримісячних свят, пов'язаних із тріумфальним в'їздом Траяна в Рим після перемоги над даками в 107 р., — 11 тис. тварин. У амфітеатрах, крім боїв зі звірами і сутичок гладіаторів, проходили також навмахії; перша, з участю єгипетських і фінікийських кораблів, була влаш­тована ще за Цезаря на штучному озері, викопаному на Марсовому полі, а сама вражаюча — за Нерона, на заповненій водою арені амфітеатру, де була представлена битва між афінянами і персами.

Масове будівництво у Римі відбувається за імператора Адріана. Його головний архітектор грек Аполлодор з Дамаска (IIст. н. е.) був творцем Пантеону (120 р. н. е.).

Пантеон — це храм усіх богів, покровителів імператорського дому, що прославляв мрію про об'єднання імперії. Імперії, що збирала під римсь­ким пануванням багато різних націй, вірувань та культур. Велич, осяяна із середини яскравим світлом, — ось, мабуть, ідея, утілена в архітектурі цьо­го храму. Від первісної будівлі, що датується 26—25 р. н. е. залишився тільки портик із колонами. Поєднання грецького портика з римською куполь­ною конструкцією типове для римської архітектури.

Пантеон — найвизначніший за розмірами римський банний храм. Діа­метр круглої будівлі — 43,5 м — дорівнює його висоті. Пантеон — це храм світла, яке струмиться з 9-метровго отвору в куполі. Внутрішній величний простір сприймається як частка Всесвіту.

Ще одним, типово римським витвором, є тріумфальні колони. Це подоби сили й мужності. Найгарнішою колоною, безперечно, вважають колону імператора Траяна (53 — 117 рр. н. е.). Навколо стовбура колони Траяна широкою стрічкою в'ється рельєф, що прославляє його перемогу над даками. Це ціла розповідь, історія у пластиці.

Однією з найпопулярніших громадських будівель були терми — лазні. У Римі їх будували за часів Нерона (54—68 рр. н. е.), Тіта Андроніка (79— 81 рр. н. е.), Траяна. Найбільш відомі з них звели у 211 —216 рр. Це терми Каракалли (211— 217 рр. н. е.). Загальна кількість громадських лазень у Римі, як великих, так і малих, досягала тисячі.

Римська наука епохи перших імператорів характеризувалася не стільки розвитком знань, скільки енциклопедизмом, прагненням освоїти й си­стематизувати вже накопичені наукові досягнення.

Римську математику, астрономію, географію II ст. н. е. прославив Клавдій Птолемей (87—161 рр. н. е.). У його головній праці "Альмагест" — енци­клопедичному зводі астрономічних знань древніх — представлена створе­на ним знаменита геоцентрична модель світу, що залишалася в Європі ос­новою поглядів на устрій Всесвіту аж до появи системи Коперніка.

Проте особливо своєрідність римського стилю виявилася у портретній скульптурі. Римський портрет має складну передісторію. Римський порт­рет — це сама історія в обличчях. За ним можна простежити період підне­сення, величі вічного міста, його кризи та занепад.

У другій половині II ст. н. е. починають з'являтися негативні тенденції. Це епоха переоцінки цінностей, посилення східних впливів, визрівання містицизму, нових романтичних настроїв, що провіщають кризу римсь­кої великодержавної гордині. "Час людського життя — мить,— писав імператор і філософ-стоїк Марк Аврелій (161 —180 рр. н. е.), — його суттєвість — вічна течія; відчуття туманні; побудова всього тіла — тлінна; душа — нестійка; доля — загадкова; слава — невірогідна".

У портреті техніка спрощена до крайності, риси обличчя зображують грубими лініями з відмовою від деталей. Новий стиль — це монументальна виразність. Відчувається вплив варварської периферії імперії. Значні зміни в скульптурі пізнього Риму відображають початок загальної кризи антич­ного мистецтва. На рельєфах саркофагів III ст. композиції багатофігурних сцен часом складні як ребус, їх слід довго розглядати, щоб зрозуміти сюжет.

Утрата відчуття пластичності в скульптурі пізнього Риму, особливо у IV ст. н. е., виявляється двояко. У деяких рельєфах поверхня розпушується, від чого втрачаються відчуття мармуру, а також матеріальність. В інших пам'ятках, навпаки, відчувається щільність обсягів, зростає окам'янілість форм. Мистецтво стає дедалі більше символічним.

Криза, що вплинула і на скульптуру, торкнулася всієї духовної сфери. Релігія стає дедалі більш еклектичною. Широко сповідувались культи

східних божеств: Ісіди, Кібели, Мітри. Зі Сходу поширювалось християн­ство. З'являється потяг до чужих, малозрозумілих ідей. До числа таких ідей належав гностицизм як логіка заперечення житгя. Його основна пробле­ма — спасіння душі, чого практично не знала античність. Проте вивіль­нення душі у гностиків — це вивільнення від матерії через боротьбу з нею, це заперечення самого життя.

Однак у період занепаду античний світ зумів створити на той час ос­танню оригінальну філософську концепцію — неоплатонізм. Це синтез ідеалістичних концепцій попередніх століть. Засновник неоплатонізму — Плотін (204—270 рр. н. е.) з єгипетського міста Лікополь. Його система полягає у визначенні єдиним єством якогось трансцендентного абсолю­ту — "єдиного", з якого походять усі менш досконалі форми буття — так звані гіпостази: світ ідей, світ душ і світ тіл. Мета — звеличення аскетично-абстрактного, спіритуалістичного й забезпечення тілесного і мирського. Відбувався болючий пошук нової культурної традиції, все старе заперечу­валося. У неоплатонізмі не можна було знайти порятунку. Це було останнє слово згасаючої Римської імперії.

Криза духовна загострювалася економічним занепадом у західній час­тині імперії. У 330 р. імператор Константин І (306—337 рр. н.е.) переніс столицю імперії на Схід. Це було викликано тим, що в IV в. західна полови­на імперії економічно занепала, господарство ж східних провінцій зали­шалося на більш високому рівні. Економічний центр імперії перемістився на Схід, тому Рим втратив значення і політичного центру. Крім того, на­завжди покидаючи Рим, Константан підкреслював розрив зі старими по­літичними традиціями і остаточне затвердження домінату — деспотичної влади імператора. Новою столицею Римської імперії стало стародавнє грецьке місто Візантій, розташоване на європейському березі протоки Босфор між Егейським і Чорним морями. Візантій був перейменований у Константинополь, тобто місто Константина (нині Стамбул). Місце для столиці було вибране вдало: місто розташоване на перехресті військових і торгових (морських і суходольних) доріг, воно мало вигідне стратегічне положення, займаючи височину, звернену однією стороною до бухти Зо­лотий Ріг. У новій столиці велося велике будівництво. Серед інших споруд Константан будував тут і християнські церкви, і язичницькі храми. Насе­лення Константинополя швидко зростало і досягло вже наприкінці IV/ ст. 100 тис, а до кінця V ст. — 150 тис. жителів. Візантія виступала в майбут­ньому спадкоємницею римсько-елліністичних традицій, зберігала ореол світової держави. Проте самі жителі називали себе не візантійцями, а ро-меями, а імперію — ромейською.

Духовна ситуація цього часу надзвичайно цікава. Існують епохи, коли людям жити легко, але дуже бридко. Саме таким був кінець Римської імперії.

У рамках широкого пошуку духовного очищення виникає християн­ство. Це монотеїзм, це рівність усіх перед богом, братерство людей і "вдячність" за благочинне житгя після смерті. Християнином у І—II ст. ставав далеко не кожний, а лише той, хто відчував себе "у світі" чужим, а в об­щині своїм.

Християнство з'явилося на світ з метою вилікувати його. У минуле відходила язичницька цивілізація. Вона, безперечно, була дуже ви­сокою. У її рамках створено неперевершені засоби словесного й пластичного зображення світу, вічні політичні ідеали, витончені системи логіки й мови. Проте ця культура на той час вичерпала себе. За твердженням Г. Честертона, "з людською уявою сталася жахлива річ — весь світ пофарбувався, пройшов, проникся небезпечними пристрастями, які несхильно вели до збочення. Коли стать перестає бути слугою, вона миттєво стає деспотом".

У 313 р. Константан видав так званий Медіоланський (Міланський) едикт. Офіційно було припинено переслідування християн і визнано сво­боду віросповідань у Римській імперії. Фактично це означало, однак, ви­знання панування християнської церкви в імперії; сам імператор став бра­ти участь у церковних справах, а богословські спори стали пов'язуватися з боротьбою за єпископські кафедри, які перетворилися в державні пости імперії. У відповідь на це вже у 314 р. церковний собор (з'їзд вищого духо­венства) в місті Арелати в Південній Галлії постановив, що християни не повинні надалі відмовлятися відбувати військову службу в римській армії. У 314 р. римському єпископу була надана резиденція — Латеранський па­лац. У багатьох містах почалося будівництво церковних споруд. Христи­янство фактично стало панівною релігією.

У 325 р. церковний собор у малоазіатському місті Нікеї проходив з уча­стю імператора. Були сформульовані загальнообов'язкові основи христи­янського віровчення. Язичницькі культи з цього часу починають витісня­тися. Панівна церква стала називатися християнською, апостольською, католицькою (загальною) і православною (тобто єдино правильною).

Отримавши офіційне визнання, християнська церква перетворюєть­ся з гнаної в сильну й багату організацію. У її руки стікаються дарування імператорів і приватних осіб, спадщини за заповітами, платежі за церковні служби, прибутки від експлуатації рабів і колонів у церковних і монастир­ських господарствах. Церква стає великим земле- і рабовласником. Ство­рюється ціла ієрархія церковних посад на чолі з архієпископами і єпис­копами. Єпископи найбільших міст — Рима, Александрії, Константинопо­ля, Єрусалима й Антіохії піднеслися над іншими і прийняли титул патрі­арха. Римський і александрійський патріархи називалися, крім того, па­пами, потім цей титул утримався тільки за римським патріархом.

Вище духовенство християнської церкви перетворилося в спільника державної влади і панівного класу. Водночас соціальна боротьба часто стала набирати форми єресей, тобто релігійних течій, незгідних з офіцій­ною церквою.

Елліно-римські традиційні культи швидко відмирали, незважаючи на спробу імператора Юліана створити з них струнку релігійну систему, здатну протистояти християнству. Імператор Юліан Відступник (361 — 363 рр.) спробував відновити язичництво і порвав з християнством, за що й отримав від християнської церкви своє прізвисько. Він наказав відняти у християн передані їм раніше язичницькі храми і повернути їх жерцям. Загибель Юліана під час війни з Персією поклала кінець рестав­рації язичництва.

Імператор Феодосій (379—395 рр.) у 391—393 рр. заборонив усі язич­ницькі культи. У язичників з'явилися свої мученики: в Александрії було спалено храм Серапіса, Александрійську бібліотеку, а в 415 р. юрба хрис­тиян убила жінку-математика Гипітію. Протягом V ст. елліно-римське язич­ництво швидко зникало.

З'являються перші грубі, примітивні зразки мистецтва, простого за формами, але які зберегли чисту віру дітей у єдиного Бога-рятівни-ка, який, якщо не в цьому світі, та в іншому, введе безгрішну людину, яка безневинно страждала на землі у злиднях і хворобах, у царство вічної радості й безмежного щастя.

Середньовіччя охоплює багатовіковий, складний, наповнений су­перечностями період, коли народи Європи, Азії, Північної Аф­рики переживали особливий, відмінний від давньої історії етап у суспільному розвитку, в розвитку світової культури.

В історичній науці Середньовіччя поділяють на три великих періоди:

1) раннє Середньовіччя — з V до середини XI ст.;

2) розквіт Середньовіччя — середина XI — XV ст.;





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...