Главная Обратная связь

Дисциплины:






Українська культура. доби козацько-гетьманської держави



доби козацько-гетьманської держави

Наука.Доба українського гуманізму стала новим важливим етапом розвитку української наукової думки. Перші основи модерних дисциплін і розвитку новітньої української науки були закладені в Києво-Моги-лянській академії. У ній здійснювався перехід від літописів до прагматич­ної історії, звідси йдуть традиції української археології й новітньої філо­софії, мовознавства й теорії літератури. Вихованці академії, підготовлені в Західній Європі до професорської діяльності, приносять нові методи наукових досліджень і нові ідеї. Вони їх передають у своєрідній інтерпре­тації, базованій на спостереженнях і порівняннях із рідного ґрунту. Помітні в них уже сліди впливів і методи Декарта (у Георгія Щербацького, С. То-дорського), Т. Гоббса (у Феофана Прокоповича), схрещуються впливи німецької містики, згодом раціоналістів та ідеалістичної філософії.

Вихованець академії Григорій Сковорода (1722—1794), виразник оригінальної філософічної системи, з двома своїми земляками Паїсієм Величківським (1722—1794) і Семеном Гамалією (1743—1722) ство­рили окрему школу "містичного тризір'я української філософії". Близький до них Михайло Полетика (1768—1824) анонімно видав у м. Галле 1818 р. французькою мовою працю про "призначення людини".

Учень академії Іван Полетика (1722—1783) з 1750 р. був професо­ром Медико-хірургічної академії в м. Кілі (Німеччина). Він був одним із видатних українських професорів вищої школи Західної Європи. Під впли­вом фізіократів в академії починається розвиток природничих наук. Іван Прокопович, який був з 1716 р. професором математики й фізики, на за­прошення російського уряду переїхав до Петербурга, де заклав разом з іншими вихідцями з України основи російської науки. Антон Прокопо-вич-Антонський (1762—1848), фізіократ-природознавець, переїхав до Москви, був членом Російської академії наук Основоположниками нау­кової агрономії в Україні були Прокоповичі Андрій (1756—1826) і Петро (1775—1850). Хоч у XVII ст. професори й учні Києво-Могилян-ської академії часто були змушені працювати на чужині, вони підготували грунт для розвитку української науки на початку XIX століття. Разом із німецькими вченими українські становили перший склад Російської академії наук і заклали основи російської науки.

Освіта.У другій половині XVII—XVIII ст. освіта, наука і друкарство в Правобережній, Лівобережній і Слобідській Україні розвивалися в різних умовах. У Правобережній Україні чисельність православної шляхти змен­шується, а міщанство втрачає своє значення. У зв'язку з цим православні школи, які виникли при церквах у XI—XII ст., а потім деякі з них розвива­лись як братські, на цих землях поволі занепадають і зникають. На їх місці з'являються уніатські школи, що були в руках ордену василіан, за характе­ром зовсім інші порівняно з братськими.



Шкільна діяльність василіан набуває значного поширення з утворен­ням у Польсько-Литовській державі Едукаційної комісії (1773) — першо­го в Європі міністерства народної освіти. Ця комісія здійснила реформу шкільної справи, виробила однорідний шкільний статут і надала школам грошову допомогу. Крім того, Едукаційна комісія заснувала для василіан нові школи (наприклад, у Каневі 1786 р.). Та якщо в братських школах XVI і XVII ст. панував демократичний дух, то василіанські школи були призна­чені лише для молоді шляхетського походження й виховували її у като­лицькому та польському національному дусі. Державний, спільний для всіх статут, державна допомога і контроль представників уряду (візитаторів) ставили василіанські школи в цілком нове становище й надавали їм польського державницького характеру, далекого від того, коли школи були в руках церкви.

На Лівобережжі, у Києві та на Слобожанщині існували тільки право­славні школи. Провідне місце серед них належало Києво-Могилянській колегії. У1701 р. за царським указом вона одержала статус і права академії і стала називатися Київською академією. Про її становище дбали київські митрополити.

Особливо піклувався про Київську академію Рафаїл Заборовський, який реставрував її будинок, а найталановитіших студентів посилав до німецьких університетів для підготовки до професорської діяльності. Най­кращі випускники, такі як Георгій Щербацький, Степан Яворський, Георгій Кониський, після навчання в Німеччині привносили в академію нові ме­тоди та напрями в науці.

Тут працювали видатні вчені, письменники, митці Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало, Феофан Про-копович, Симеон Полоцький та ін. Авторитет Київської академії був над­звичайно високим. Випускниками академії були Г. Сковорода, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок, П. Гулак-Артемовський, Ф. Прокопович та інші ви­датні діячі. Недарма М. Гоголь про Києво-Могилянську академію говорив, що "це те гніздо, з якого вилітатимуть орли, що прославлять нашу Украї­ну". Професорів і талановитих студентів запрошували для піднесення ос­віти та культури в інші слов'янські країни, особливо в Росію. Першим, хто переїхав до Москви, був Єпіфаній Славинецький один із найвидатні-ших учених того часу. Він був автором греко-слов'янського "Лексикону", словника малозрозумілих слів у Святому Письмі, викладачем у патріаршій школі. Вихованець і діяч Київської академії Симеон Полоцький (за по­ходженням білорус) у 1664 р. на запрошення царя Олексія Михайловича переїхав до Москви, де став засновником слов'яно-греко-латинської ака­демії. Він був також вчителем царських дітей. Визначний проповідник Дмитро Туптало, автор "Четьї Мінеї", з 1701 р. був ігуменом різних мо­настирів, а з 1702 р. — ростовським митрополитом. Після смерті московський Синод визнав його святим. Вихованець і викладач Київської академії Стефан Яворський, родом з Галичини, був протектором Московської слов'яно-греко-латинської академії, з 1700 р. — митрополитом. Професор риторики та піїтики в Київській академії Феофан Прокопович мав ве­ликі заслуги в реформаторській діяльності Петра І, фактично очолював російську православну церкву. Вихованці Київської академії були органі­заторами майже всіх духовних училищ Росії — у Москві, Архангельську, В'ятці, Рязані, Суздалі та в інших містах. У 1700— 1762 рр. понад 70 українців та білорусів обіймали найвищі церковні посади Росії, тоді як власне росія­ни — лише 47. Вони засновували й очолювали церковні, освітні, культурні установи, виправляли тексти релігійних книжок та робили нові перекла­ди. Був час, коли Синод на 75 % складався з українців, а всі єпископи Росії, включаючи і Сибір, також були українцями, переважно вихованцями Киє-во-Могилянської академії. Уже сама належність до української національ­ності була певним атестатом для обіймання високої посади в Москві.

У другій половині XVII ст. — першій половині XVIII ст. відчувався дуже сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на російське суспільство, в яке вони внесли нові ідеї і нові погляди в церковно-релігійній, педагогічній і літературній справах. Мабуть цей вплив українських діячів на процес європеїзації московської культури був не до смаку московсько­му духовенству, яке писало на них доноси цареві.

Деяких українських учених запрошували до Сербії (М. Козачинського) та до Молдавії (П. Величковського).

Крім академії у Києві, були школи на Лівобережжі, засновані пред­ставниками церковної влади на зразок київської. Так, архієпископ Лазар Баранович засновує школу в Новгород-Сіверському, яку в 1689 р. було пе­ренесено до Чернігова. У 1727 р. білгородський єпископ Єпіфаній Ти-хорський, якому в церковних справах підлягала Слобідська Україна, зас­новує Харківську колегію, яку нерідко називали академією. До відкриття Харківського університету (1805) це був головний освітній центр Слобо­жанщини.

Викладачем тут був Григорій Савич Сковорода (1722—1794), який висловив свої погляди на виховання в трактаті "Благодарний Еродій" (1787). Він був одним із найвидатніших українських педагогів, філософів і письменників. Сковорода пише свої твори у вигляді діалогів, у яких про­повідує глибокий антропологізм як основу філософської концепції. Лю­дина, на його погляд, є головним ключем до розв'язання найважливіших загадок життя, а самопізнання — основним засобом досягнення цієї мети. Згідно з його поглядом, людина — це мікрокосмос, малий світ, в якому наче в дзеркалі відбивається великий світ. Отже, щоб пізнати Всесвіт, треба йти від самопізнання, і тому Сковорода ставив в основу свого вчення девіз Сократа: "Пізнай самого себе". Ідеями внутрішнього щастя, самовдоволення пройняті як філософські праці Сковороди (діалог, или разглагол в древнем мире", "Наркісс. Разговор о том: узнай себе", "Разговор пяти пут-ников о истинном щастии в жизни" тощо), так і літературні твори ("Бай­ки Харківські", "Вбогий жайворонок", або "Сад божественних пісень"). "Світ ловив мене, та не впіймав" — такі слова заповідав Сковорода вибити на своєму надгробку. Справді, далекими від життєвої суєти були думки і життя цього мандрівного "старця", чистими і переконливими були ідеали, які він сіяв в український чорнозем напередодні національного відро­дження.

У 1738 р. у Переяславі єпископ Арсеній Берл відкриває семінарію, що у XVIII ст. стала освітнім центром Полтавщини. Тут Г. Сковорода розпочав свою педагогічну діяльність. У Полтаві було відкрито слов'янську семіна­рію, яку 1786 р. переведено до Катеринослава. Вона обслуговувала землі колишнього Запоріжжя. З неї вийшов І. Котляревський. Ці школи були організовані на зразок Київської академії.

Головним джерелом для утримання цих шкіл були монастирські маєт­ки. Тому політика відібрання земельних маєтків в українських монастирів, запроваджена Катериною II в 1786 р., була сильним ударом для українських шкіл. Згодом ці школи втратили своє попереднє значення.

Централістська політика Катерини II знищила й народну нижчу школу на Лівобережжі. Щодо початкової освіти народних мас, то ця політика мала ще гірші наслідки, ніж щодо академій.

Додержуючись своєї історичної традиції, українське населення Ліво­бережжя з власної ініціативи й на власні кошти засновувало й утримувало школи для навчання дітей. У тих місцевостях, де населення жило на хуто­рах, дітей вчили "мандрівні дяки". Майже в кожному селі був утримуваний на кошти громади шпиталь, де жили сироти, яких учили в школі й старі, вбогі та немічні люди.

Ревізійні полкові книги показують, що в 1740—1748 рр. на території 7 полків гетьманської України — Ніжинського, Лубенського, Чернігів­ського, Переяславського, Полтавського, Прилуцького і Миргородського — було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі. Водночас на Слобожанщині на 2500 душ була одна школа. Однак через нейтралістську політику московських царів чисельність цих шкіл ставала все меншою.

У 1768 р. на території Чернігівського, Городненського та Сосницького повітів були 134 школи, і одна припадала на 746 душ населення, а уже в 1875 р. на тій самій території було тільки 52 школи, а кожна школа припа­дала на 6750 душ населення1.

Рівню освіти в Східній Україні, і насамперед у Гетьманщині, другої по­ловини XVII ст., не відповідали освіта і шкільництво в західноукраїнських землях. Саме в цей період, через несприятливі обставини, припиняють своє існування більшість церковних братств у Галичині, що призвело до зане­паду шкільництва. Так припинило навчально-виховну діяльність Львівське братство. Продовжували існувати в Галичині та на Правобережній Україні єзуїтські колегії, де в основному вчили польської та латинської мов і вся ідеологія була просякнута войовничим католицизмом. Саме таке завдан­ня мав відкритий на базі колишньої єзуїтської колегії Львівський універ­ситет (1784).

Друкарська справа.У ті часи культурно-освітніми установами були дру­карні, що разом із школою стояли на варті національного руху. Школа й дру­карня доповнювали одна одну. Очолювали друкарні високоосвічені люди. Перші українські друкарні видавали книжки переважно церковнослов'ян­ською мовою, але було чимало книжок польською і латинською мовами.

Найвідомішою в Україні в середині XVII ст. була Львівська братська друкарня, яка мала привілеї на виключне право друкувати книжки. У 1639— 1667 рр. працювала друкарня Михайла Сльозки, технічне оформлен­ня якої було кращим, ніж братської друкарні. Заснована в 1687—1688 рр. друкарня Йосипа Шумлянського після виходу двох-трьох книжок при­пинила своє існування. Ці друкарні не витримали конкуренції з Львівською братською друкарнею. Найдовше працювала друкарня в Уневі (1660— 1770), яку перевів зі Львова у 1649 р. А. Жемборський, який згодом став архімандритом унівським.

На початку XVII ст. друкарство поширюється і до Києва, коли архі­мандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецькийкупив стрятинську друкарню і перевів її до Києва. У XVII ст. Києво-Печерська друкарня, що згуртувала ряд відомих українських учених, перевершила інші друкарні високим технічним виконанням. Були в Києві й інші дру­карні, але вони існували недовго.

На Лівобережжі друкарство було запроваджено архієпископом Лаза­рем Барановичем із заснуванням ним близько 1675 р. у Новгород-Сівер-ському друкарні,яку в 1679р. було переведено до Чернігова. Проте її друкова­на продукція технічно стояла невисоко й всеукраїнського значення не мала.

Діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень, які випускали богослужебні книги і твори тогочасних письменників: Інокентія Гізеля, АнтоніяРадивіловського,ЛазараБарановича, Дмитра Туптала та інших авторів, після підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії (1686) зазнала переслідувань з боку московських обскурантів. Московським патріархам у київській книжковій продукції не подобались "елінскія і франкскія мудрованія" ("грецькі й французькі мудрощі"). У зв'яз­ку з цим на соборі 1690 р. було засуджено твори Симеона Полоцького, Петра Могили, Іоаникія Галятовського. За наказом царя і патріарха в Москві було спалено всі книги Кирила Ставровецького (Транквіліона).

Остаточно діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень перервалася з відомим указом Петра І, який 5 жовтня 1720 р. наказав, що "... з огляду на те, що в цих друкарнях: "книги печатают несогласно с вели-короссийскими печатли... книг никаких, кроме церковных, прежних из-даний не печатать". А для тих книг, що друкувалися, було встановлено су­вору цензуру. З того часу Києво-Печерська і Чернігівська друкарні занепа­дають, втрачаючи український характер.

Друкарство на Поділлі не мало особливого громадського значення, бо всі друкарні існували там недовго й не були українськими. Так само не відігравало суспільної ролі друкарство на Закарпатті, оскільки випущені тут книжки були лише для місцевого вжитку. До того ж ці друкарні не мог­ли розвинутися через релігійні переслідування.

Література.У XVII—XVIII ст. значного розквіту набула українська літе­ратура. Вона цілком вливається в рамки тодішніх європейської культури і літературної течії — бароко. Останнє набуває на Україні певних своєрід­них рис. їх появу зумовили ті самі умови, що і в часи Ренесансу: перевага духовенства серед носіїв літературної творчості та відсутність суто науко­вих центрів. Брак власної державності або її занепад призвів українську барокову літературу до мовної розбіжності. Поряд з літературою україн­ською або церковнослов'янською мовою існувало багато видань латин­ською, а також польською мовами.

Найбагатшою за змістом періоду бароко є українська віршована пое­зія. Насамперед це духовні вірші, призначені для співу, їх тематика дуже різно­манітна: прославляння Христа та Богородиці, пісні на честь свят (Різдва, Великодня), окремих ікон (наприклад, у "Руні орошеному" Д. Туптала, 1680 р.) або святих. Багато пісень зі світською тематикою, зокрема любов­них, що зображають різні еротичні переживання, вихваляють кохану жінку, висловлюють жаль з приводу нещасного кохання, сум за далекою милою тощо. Нарешті, чимало різноманітних пісень політичного або національ­ного змісту: прославляння діячів і героїв, зокрема Сагайдачного, Хмельниць­кого, Мазепи, заклики до єдності. Образ козацького ватажка Станіслава Мо­розенка, який загинув у 1651 р. у битві з татарами, "голови завзятої", з якого вороги "живцем серце вирвали", став улюбленим, за ним "вся Вкраїна плаче". Разом з тим у думах оспівується героїчна боротьба і відвага народ­них мас, козаків, селян. Погляд народу на Хмельницького як героя, "чия сла­ва не вмре, не поляже", висловлений у народних думах і піснях, знайшов своє подальше відображення в багатьох творах українських письменників. Кінець XVII — початок XVIII ст. були останнім періодом розквіту на­родних дум та пісень про "козацьку славу". Після поразки Мазепи під Пол­тавою розвиток дум припиняється. Занепад козацького життя призвів і до занепаду героїчного епосу. Проте самі думи жили в народі довго і були й пізніше популярними.

Менш розвинений був епос. Збереглися вірші про видатні події — битву під Берестечком, під Хотином, оборону Відня. У зображення подій впле­тено особисті почуття.

Досить широко в українському бароко була представлена прозова но­вела. Сюди відносять багато оригінальних оповідань, переважно релігій­ного змісту. Це оповідання про святих та їхні чудеса. Зібрав такі оповідан­ня Петро Могила, видав велику збірку "Небо новое" (1665) І. Галятовський. Велике значення мало видання "Патерика Печорського" (1661,1678,1702). Монументальну збірку житій святих "Четьї-Мінеї" у 12 частинах уклав Дмитро Туптало (1689,1695,1700,1705).

Улюбленим і новим жанром в українській літературі періоду бароко була драма, яка особливого розвитку набула наприкінці XVII —у XVIII ст. Представлений цей жанр видатними письменниками Дмитром Тупталом, Феофаном Прокоповичем, Георгієм Кониським та ін. Були драми різдвяні, великодні, про святих ("Про Олексія, чоловіка Божого", 1673, про святу Катерину тощо), на теми моралі ("Царство натури людської", 1698), істо­ричні, зокрема з української історії. За період з 1623 по 1795 р. збереглося понад 20 текстів. Надрукована драма "Про Олексія, чоловіка Божого" була дуже популярною, оскільки містила побутові сцени з народного життя.

У літературі бароко значне місце посідають історичні твори. Це літе­ратурно оформлені щоденники: борця проти унії Атанасія Филиповича (бл. 1645), записки Якова Маркевича, Миколи Ханенка, автобіографія Іллі Турчиновського та ін.

Центральне місце в цій літературі займають так звані козацькі літопи­си: "Самовидця" (доведений до 1702 р.), Григорія Грабянки (до 1709 р.). який використовував наукові джерела і писав піднесеним стилем, Самійла Величка (закінчений після 1720 р.), що зображував історичні події як по­вчання сучасникам.

Спроби систематичної обробки української історії з найдавніших часів можна простежити у "Густинському літопису" (1670), у "Хроніці" Т. Са-фоновича (1672), в "Обширному синопсисі руському"П. Кохановсько-го (1682). У 1674 р. випущено перший підручник історії — відомий "Синоп-сис"архимандрита Києво-Печерської лаври І. Гізеля. У ньому йдеться про єдність державної традиції Київської Русі, про спільну династію Рюрико-вичів і навіть про єдиний "православно-российский" народ. Цим твором автор намагався цілком в дусі політики Б. Хмельницького підштовхнути Московське царство до продовження війни з поляками за остаточне звільнення православних українців з-під їхньої влади. Проте "Синопсис" отримав у Росії зовсім інше тлумачення. Аж до 1760-х років він залишався єдиною в імперії навчальною книгою з історії, зберігав популярність до середини XIX ст., витримавши близько 30 перевидань. Ідею єдності Вели­кої та Малої Русі з нього запозичили всі історики Росії — від М. Карамзіна до С. Соловйова.

Українська барокова література мала значний вплив за межами України, передусім на східних і південних слов'ян. Московська літе­ратура другої половини XVII — початку XVIII ст. майже цілком залежала від української. Українська тематика вливається до польської літератури, українські герої або українські теми зустрічаються в хор­ватській та латино-слов'янській літературі.

Проспер Меріме написав праці "Українські козаки та їх останні геть­мани" і "Богдан Хмельницький", які є унікальним свідченням українознав­чих зацікавлень класика французької літератури.

Архітектура.Друга половина XVII ст. була другою після княжих часів добою розквіту українського мистецтва, його золотим віком. Саме в цей період утворюється своєрідний стиль — українське, або козацьке, ба­роко. Стиль бароко прийшов в Україну з Італії і відразу набув своєрідних мистецьких форм і національного колориту.

Початок бароко бачимо вже на початку XVII ст. у будовах Києва іЛьво-ва, але справжній його розквіт припадає на другу половину століття. Центр мистецького життя знову переноситься на Придніпров'я. Його фун­даторами були передові гетьмани, козацька старшина, а також багатії і вище духовенство. Вони, керуючись національними, релігійними почуттями, а також бажанням увічнити своє ім'я, власними заходами і коштами споруд­жували дерев'яні та кам'яні церкви, прикрашали їх багатоярусними іконо­стасами та настінними розписами, дарували церквам дорогий срібний і зо­лотий ритуальний посуд і церковні ризи, ікони, церковні книги в унікаль­них оправах. Попит на них стимулював розвиток старих і створення нових центрів монастирсько- і релігійно-цехового характеру в Києві, Чернігові, Полтаві, Ніжині, Лубнах, Батурині, Миргороді та в інших містах.

Перші барокові споруди з'являються вже в першій половині XVII ст. у Львові (два польських костьоли: бернардинів (1600) і єзуїтів (1613—1670) і в Києві (перебудова Успенського собору італійцем С. Брачі в 1613 р).

Однак самостійна творчість українських майстрів цього стилю роз­починається у другій половині XVII ст., сягаючи найбільшого розквіту в добу гетьмана Івана Мазепи. Саме тоді сформувався в архітектурі стиль, що дістав назву українського, або козацького, бароко. На думку Дмитра Антоновича, це була "друга золота доба українського мистецтва після ве­ликодержавної доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого"1.

З усіх меценатів української культури Іван Мазепа (1644—1709) найбільшою мірою зумів залишити на ній печать своєї глибокої індивіду­альності, людини західноєвропейської культури. На думку Миколи Голубця, у будівництві Мазепи можна простежити два напрями: один у репрезента­тивних будівлях, українізує західноєвропейську барокову базиліку, другий — барокізує українську дерев'яну архітектуру1 .У цей період було закінчено Спасько-Преображенський собор Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині. П'ятибанна церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі надзвичайно струнка у своїх пропорціях, з багато різьбленим декором стін — справжня перлина серед п'ятибанних церков українського бароко.

Поряд зі спорудженням нових Мазепа оновлював старі храми. Завдяки йому і митрополитові Ясинському барокового оформлення набули Со­фійський собор у Києві, який було перебудовано в 1685—1707 рр., Успен­ський собор Києво-Печерської лаври та Михайлівський собор Видубиць-кого монастиря. Крім того, по всій Лівобережній Україні у другій половині XVII — початку XVIII ст. було споруджено ряд монастирів з храмами, дзвіницями, оборонними мурами і баштами. Всього на кошти Мазепи було споруджено 14 будівель церковних храмів і 20 реконструйовано. У роз­повідях залишилися згадки про пишні гетьманські палати та інші світські споруди. Одним з найцікавіших зразків світської кам'яної архітектури України другої половини XVII ст, що збереглася до наших днів, є так зва­ний будинок полкової канцелярії в Чернігові (будинокЯ. Лизогуба).

Наприкінці XVII ст. інтенсивно розбудовуються Київ, Чернігів, Переяс­лав, Суми, Стародуб, Ніжин, Харків. Невеликий Батурин у 1669—1708 рр. стає резиденцією гетьманів на Лівобережжі.

Творцем архітектури Києва XVIII ст. був значною мірою Іван Григорович-Барський (1713—1785), який поєднував традиції доби Мазепи з впливом свого вчителя Б. Растреллі. Він звів у Києві Самсонів колодязь, браму Кири­лівського монастиря, дзвіницю Петропавлівського монастиря, перебудував Кирилівську церкву та багато інших Одночасно працювали видатні українські архітектори С. Ковнір, Ф. Старченко, А. Зерніков, І. Батістта ін.

Справжніми перлинами українського бароко є будинки Києво-Пе­черської лаври, які створив архітектор Степан Ковнір (1695—1786). Це Ковнірівський корпус, дзвіниці на Ближніх і Дальніх печерах Лаври, Кловський палац.

Художня сила українського бароко захоплювала й іноземних митців, які починали самостійно працювали у цьому стилі

Так, німець за походженням Йоганн Готфрід Шедель (1680—1752), який тривалий час працював у Росії, під час перебування в 1731— 1752рр. у Києві створив такі шедеври українського бароко, як дзвіниця Софійського собору, Брама Заборовського, надав барокових форм будинку митропо­лита у Софійському монастирі. У 1731 — 1744 рр. Шедель звів славетну Ве­лику дзвіницю Києво-Печерської лаври, яка на той час була найвищою спорудою не тільки в Україні, а й на теренах Російської імперії.

Висока культура українського бароко мала значний вплив на сусідні країни. Так, у Росії чимало споруд збудовано за мистецькими формами й технічними засобами українського бароко, оскільки там працювало в першій половині XVIII ст. багато українських архітекторів (серед них Ф. Старченко та І. Зарудний).

Із середини XVIII ст. будівництво в Україні послаблюється. На зміну українському бароко приходять монументальні споруди в стилі рококо з деякими перехідними формами до класицизму та будівлі у стилі російського бароко (Андріївська церква (1744—1764) та Маріїнський палац архі­тектора Б. Растреллі). У стилі європейського бароко зведено собор св. Юра у Львові (1745—1760), та ратушу в Бучачі, Успенський собор у Почаєві.

З другої половини XVII ст. на Правобережжі й у західних землях, що пере­бували під владою Польщі, занепадає кам'яне будівництво і більш популяр­ною стає дерев'яна архітектура. У церковному будівництві вона набуває ти­пових прикмет, які стають національно-традиційними. Тому XVII ст. — пер­шу половину XVIII ст. називають золотим віком дерев'яного будівництва, коли створюються окремі школи будівництва такого типу (закарпатська, лемківсь­ка, бойківська, буковинська, подільська, придніпровська та ін.). Непересічни­ми пам'ятками дерев'яного зодчества є церкви в Західній Україні в селах (цер­ква св. Параскеви у Крехові 1658 р., св. Богородиці у Ворохті чи св. Миколи в Кривках), або в Східній Україні (храм св. Покрови в Ромнах).

Образотворче мистецтво.Архітектура України часів бароко, як і образотворче мистецтво, позначена особливою національною індивіду­альністю, яка знайшла своє втілення у виникненні особливих жанрів ма­лярства, суто українському відтворенні образів, позначеному потужним впливом народної культури, відповідно, невідомим для інших країн добо­ром технічних прийомів.

Особливими пам'ятками монументального живопису були іконоста­си.Серед них грандіозністю, пишністю та багатством позначаються іко­ностаси Єлецького, Троїцького соборів у Чернігові та Спасо-Преобра-женської церкви у Великих Сорочинцях (всі XVIII ст.). Усі вони виконані у стилі бароко. В галузі іконостасів працювали видатні майстри Іов Кондзе-левич, Іван Руткович, Ілля Бродлакович.

У малярстві спостерігалась особлива українська типізація Ісуса Хрис-та, Богородиці та святих. Українські ікони, зібрані в музеях Києва і Львова, Харкова, Кам'янця-Подільського, Чернігова, свідчать про кілька іконопис­них шкіл. Часто на іконах зображено український побут, постаті, пов'язані з громадським і політичним житгям України, гетьманів, старшину, козаків, засновників церкви та інших (наприклад, ікона "Розп'яття" XVII ст. з обра­зом лубенського полковника Л. Свічки). Загалом в іконописі зберігались прийоми старої іконографічної школи з питомою вагою декоративності.

Серед різних жанрів світського мистецтва основне місце посідав пор­трет "парсуна". Його українською особливістю було те, що за всією своєю життєвості він зберігав тісний зв'язок з іконописом. Дуже популяр­ними тоді були портрети Б. Хмельницького і козацьких старшин, а в Західній Україні — львівських братчиків у репрезентативній позі з жезла­ми, гербами, книгами та іншими атрибутами. У портретному малярстві елементи реалізму поєднувалися з пишною, урочистою, суто бароковою умовністю, особливо у фресках (Успенський собор Києво-Печерської лав­ри і Софійський собор у Києві, церкви в Нискиничах на Волині).

Найбільшим осередком малярної праці був Київ, де кадри малярів, особ­ливо малярів-портретистів, виховувались у Київській академії і в школі при Києво-Печерській лаврі. До наймайстерніших "парсун" належать портре­ти М. Миклашевського, генерального обозного Родзянка, полковника Су-лими та його дружини, київського міщанина Гудими та ін.

Збереглися окремі імена видатних майстрів. У Києві — це Іван Паєвський; у Львові — це Микола Петрахнович, Федор Сенькович, Василь зі Львова, який працював при дворі короля Яна Собеського. З Лаврської художньої школи вийшли Каменський, Зарудний, Галик, Малій, Захар, Голубовський, Ірлієвський, Неділка, Казанович. У Москві працювали Заруцький, Маховський, Полон-ський, Пузаревський, Рефузинський, Ондольський, Животкевич та ін.

У другій половині XVIII ст., після скасування самоврядування в Україні, українські митці переїхали до Петербурга, де намагалися створити "все-імперський" мистецький центр. У період класицизму тут працювали такі українські митці, як А. Лосенко (1737—1773), котрий став ректором Петер­бурзької Академії мистецтв, К. Головачевський(1735—1823), І. Саблуков (1735—1777), пізніше організатор Харківської мистецької школи. Велику сла­ву здобув портретист Київської школи Д. Левицький (1735—1822), академік і професор академії. Великим реалістом і психологом портрета був В. Боро-виковський (1757—1825). Він залишив після себе цілу школу портретистів, серед яких особливо відзначився М. Бугаєвський-Благородний.

Українські митці завершили своєю творчістю розквіт доби козацького бароко, остаточно поєднавши українське мистецтво із західноєвропейським. Одночасно своєю творчістю вони започаткували новий період розвитку ро­сійського мистецтва, порвавши із закостенілими на той час шаблонами візан­тійсько-московського іконопису та виводячи російське мистецтво на широкі світові шляхи. Реалістами класичної школи були В. Тропінін (1776—1857) на Поділлі, М. Теренський (1723—1790) у Перемишлі, Л. Долинський (бл. 1745-1824) уЛьвові, І. Лучинський (1816 - 1855) у Чернівцях.

У період українського бароко, особливо за часів І. Мазепи, величезного розвитку набуло граверство.Крім ілюстрацій у книжках була поширена гравюра на металі, а також друкована на окремих аркушах паперу й шовку. Сюжети були присвячені визначним діячам політичного і культурного жит­тя, козацькій старшині. Жанри — академічні "тезиси", портрети, архітектурні мотиви, плани міст тощо. Перші барокові гравери, починаючи з 70-х років XVII ст., походять із Західної України. Це Є. Завадовський, Д. Сенькович, Н. Зуб-рицький. З кінця XVII ст. граверство набуло розвитку в Чернігові (Н. Зуб-рицький, Л. Тарасевич, І. Щирський, І. Стрельбицький, М. Карновський) і в Новгород-Сіверському (Костянтин, С. Ялинський). Проте найбільшим осе­редком граверства залишився Київ, де гравюрі приділялась велика увага в Київській академії, малярських школах і друкарні лаври.

Основоположником української школи граверства був Олександр Тарасович (бл. 1640—1727) — найвидатніший митець мідериту й офор­ту в усій Східній Європі, автор портретів королів та інших знатних осіб, а також ілюстрацій, релігійних образів тощо. До його школи належали: Д. Галаховський — портретист гетьмана Мазепи, Л. Тарасевич — автор портрета І. Мазепи, І. Стрельбицький, І. Щирський, 3. Самойлович і цілий ряд граверів на дереві: М. Семенів, Л. Теодор, А. Тит та ін. Окреме місце серед них посідав Іван Мигура (1704— 1772), яких поєднував своєрідний стиль з елементами народного мистецтва.

Українська граверська школа доби Мазепи, як і в XVII ст., сягала своїм впливом Польщі, Литви, Білорусі, Молдови й Валахії, та найбільше Росії, куди українці виїздили на короткий час або працювали постійно — М. Кар-повський, Г. Тепчегорський, І. Стекловський та ін.

Після 1709 р. почався занепад граверства. Воно почало відроджувати­ся в 30—40-х роках XVIII ст. Найбільшим його осередком був Київ, де працю­вало до 50 граверів на чолі з Аверкієм Козачковським та Григорієм Левиць-ким (бл. 1697—1769) — найвизначнішим українським гравером XVIII ст., автором видатних "тезисів", з яких найкращим є зображення, присвячене Київському митрополитові Р. Заборовському. У Львові продуктивними мідеритниками були І. Филипович, а також Т. Корнахольський, І. Вишловсь-кий, М. Футлевич, Т. Троцкевич.

Із середини XVIII ст. розвивається граверство в Почаєві, де в гравюрах поряд із потужними західними впливами зберігається народна орнамен­тика. Найкращі почаєвські гравери Й. та А. Гогемські і Т. Стрельбицький.

З кінця XVIII ст. поширилось примітивне популярне граверство на ок­ремих аркушах. Головні осередки: Київ, Львів, Почаїв, Унів, Борзенський повіт на Чернігівщині.

Театр.Наприкінці ХIII — у першій половині XVIII ст. помітних успіхів в Україні досягла шкільна драматургія.До середини XVIII ст. в Україні з'явилось близько 30 драматичних творів — шкільних драм, діалогів, декла­мацій, їхніми авторами були викладачі Києво-Могилянської академії. Най­більшої популярності набули п'єси різдвяних і великодних циклів, у яких помітні звичаї народного побуту. До них належить драма Ю. Кониського (1717—1795) "Воскресение мертвых" (поставлена в Києво-Могилянській академії в 1747 р.), в якій різко засуджуються гніт і свавілля, зображується тодішнє судочинство. Історичній темі присвячені драми: "Володимир" (1705) Ф. Прокоповича і "Милість Божія" (1728) невідомого автора.

Переслідування українського культурного життя Москвою, яке особ­ливо загострилося на початку XVIII ст., не дало українському театру сягну­ти тих вершин, яких він здобув у добу бароко в Західній Європі. Остаточне оформлення класичного театру було значно уповільнено. Традиція шкільних вистав занепадає, наприкінці XVIII ст. митрополит С. Миславсь-кий зовсім заборонив шкільні вистави в Києво-Могилянській академії.

Зберіг український театр, не дав йому загинути, розвинув у напрямі світської сатиричної комедії вертеп.Перші вертепні вистави з'явилися на Україні в першій половині XVII ст. Вертеп зберігся в західноукраїн­ських землях навіть у 40—50-х роках XX ст. Вертеп — це вид лялькового театру, що складався з двох поверхів. У верхньому поверсі відбувається дія Різдва Христового, а після її закінчення у нижньому — світські сцени з на­родного життя, звичайно з тими самими героями, що й в інтермедіях. За

задньою стіною вертепу сидів виконавець, що водив ляльками й говорив за них різними голосами. До нас дійшли деякі тексти вертепної драми.

Явищем, перенесеним до України з Росії, був кріпосний театр, типовий витвір кріпосницьких умов. Виконавців змушували розучувати й викону­вати складні партії, переважно у творах іноземних авторів.

Музика.Українська музична культура другої половини XVII — почат­ку XVIII ст. активно продовжила традиції попередніх шкіл. У часи Націо­нальної революції і пізніше, у другій половині XVII ст., бандуристи по свіжих слідах подій складали нові думи і в них оспівували героїку бороть­би українського народу. І хоча вже на початку XVIII ст. створення нових дум припинилось, однак думи XV—XVII ст. і далі зберігались у репертуарі бандуристів, а кобзар-бандурист всюди був улюбленцем народних мас. Музична культура бандуристів була так само високою, їх тримали для роз­ваг у себе і польські магнати, і російські царі.

Поряд з цим розвивався партесний (багатоголосий) спів.Цей тип церковного співу шанували насамперед у великих культурних центрах (Львів, Луцьк, Київ, Чернігів). У каталозі Львівського братства з 1697 р. партесний репертуар налічував 267 церковних творів. Їх авторами були тогочасні українські композитори. Найвидатнішим з них був М. Дилець-кий (1650—1723), який обстоював нотну систему запису музики, пропа­гував багатоголосий спів, використовував світські мотиви й народні ме­лодії. Як видатний теоретик музики М. Дилецький написав перший підруч­ник з теорії музики "Граматика музикальна", який вийшов польською, німецькою і російською мовами. З цього часу церковний партесний спів поширився з України на всю Східну Європу. В середині XVII ст. з розвит­ком політичних зв'язків України з Московською державою починається також "експорт" нашої музики до Москви. З цього часу Київська нотація і взагалі музична культура завойовує собі там міцне місце аж до середини XVIII ст., коли в Москві почала домінувати італійська музика.

В українському музичному мистецтві XVIII ст., з одного боку, зберіга­лась тенденція розвою традицій попередніх епох (мистецтво кобзарів, бандуристів), а з іншого — українська музика набувала класичних форм. У першій половині XVIII ст. центром музичної культури була Київська ака­демія. Тут студенти навчалися грати на різних інструментах, освоювали партесний спів. Вивчені в академії канти і псалми мандрівні дяки і спудеї розносили по всій країні. Для підготовки хористів за царським наказом у місті Глухові — столиці наказного гетьмана Кирила Розумовського було створено співацьку школу, що підтримувала міцні зв'язки із західноєвро­пейською музикою. У Глухові Розумовський утримував при своєму дворі оркестр і театр, де за зразком інших столиць ставились популярні тоді італійські опери. Там же зберігалась найбільша у Східній Європі нотна бібліотека. Капельмейстером при глухівському дворі з 1753 р. служив ком­позитор і диригент А. Рачинський, який здобув музичну освіту у Львові.

З глухівської школи вийшли три найвидатніших композитори: М. Бере-зовський, Д Бортнянський і А Ведель, які мали неперевершені заслуги в царині церковної музики на рівні тогочасних західноєвропейських компози­торів. Музичну освіту вони здобули в Україні, згодом студіювали в Італії (Бе-резовський і Бортнянський), а після продовжили свою кар'єру в Петербурзі.

Максим Березовський (1745— 1777), незважаючи на коротке життя, залишив велику кількість музичних творів. Крім того, його оперу "Демо-фонт" вперше було поставлено в 177Зр. у Ліворно в Італії, де в 1771 р. йому було присвоєно звання академіка-композитора. М. Березовського справед­ливо вважають творцем класичного типу хорового концерту. В музиці ком­позитора особливо відчутний вплив української пісенності.

Дмитро Бортнянський (1751 —1825) — капельмейстер придворної капели в Петербурзі, прославився насамперед як творець релігійної музи­ки. Він написав прекрасні церковні твори (35 концертів на 4 голоси, 10 концертів на два хори, співи до Служби Божої"), які й сьогодні виконують­ся церковними хорами. Перебуваючи в Італії, поставив там свої три опери "Алкід", "Квінт Фабій", "Креонт".

Артемій Ведель (1767/1772—1808) керував хоровою капелою в Москві, де був диригентом у московського генерал-губернатора. Згодом повернувся на Україну, очолював хорові капели у Києві та Харкові. Став ченцем Києво-Печерської лаври. Коли він вийшов з монастиря, то був заа­рештований за антицарську діяльність і майже до кінця життя просидів у в'язниці. Царська цензура заборонила друкувати його духовні музичні тво­ри. А. Ведель — автор 29 церковних концертів, в яких відчувається вплив українського романсу.

На перешкоді розвиткові культури в Україні стояла передусім колоні­альна політика Росії. Майже всі видатні культурні сили правителі імперії змушували переходити на службу до Росії. Крім учених і письменників, така сама доля спіткала музикантів, особливо співаків, яких десятиліттями на­бирали до царських капел. Так, уже в першій половині XVIII ст. Єлизавета Петрівна велика княжна, утримувала український хор з видатним солістом Полторацьким та бандуристом Григорієм Любистком.

Українська культура цього періоду характеризуєгься органічною взаємо­дією залишків середньовічної спадщини (візантійсько-слов'янської та захід­ної неосхоластики), барокової освіченості (яка зберегла чимало рис Ренесан­су), та, пізніше, елементів передпросвітницької ідеології та Просвітництва.

Бароко вже приблизно з 1750 р. переживає кризу традиційних форм куль­тури, яка поглибилася наприкінці XVIII ст. і характеризувалася загостренням суперечностей у духовній сфері між культурою денаціоналізованої панівної верхівки, з одного боку, і народних мас — з іншого. Зокрема, в Україні лівобе­режна козацька старшина, ставши поміщиками-кріпосниками, прагнула і в культурно-побутовому плані якомога швидше злитися з російським дворян­ством. Посилювався урядовий контроль за освітніми установами, більш су­ворою ставала цензура, створювались державні друкарні, Київська академія перетворилась у державну станово-замкнену духовну школу. Тут вирішувала питання не культурна верхівка, яка від часів Б. Хмельницького до І. Мазепи відстоювала інтереси України, а політичні колаборанти Росії. 170

Отже, культурне життя в Україні значно пожвавилось з середини XVI ст. в єдиному річищі із загальноєвропейськими процесами, зумовленими ренесансними і реформаційними злетами. Сягнувши в XVII ст. своїх найрозвиненіших форм, українська козацька культу­ра не тільки ні в чому не поступалась іншим європейським націо­нальним культурам, а й викликала подив і захоплення в усьому світі. Між Україною та іншими країнами Європи налагоджуються широкі культурні зв'язки. Як і в Києво-Руську добу, Україна стає форпостом європейської культури.

Культурний рух Просвітництва був започаткований в Англії у другій половині XVII ст., де під впливом буржуазної революції зародилось багато ідей, характерних для всієї "епохи Просвіт­ництва". В усіх країнах Європи розвиток культури у XVIII ст. тією чи іншою мірою проходив під знаком ідей Просвітництва. Проте найчисленніший, осяяний талантами загін просвітителів сформувався у Франції у XVIII ст. Саме звідси, несучи на собі відбиток французького генія, ідеї Просвітницт­ва поширились по всій Європі. Під їх впливом розвинувся революційний рух в Західній Європі, що залишило величезний слід у світовій культурі.

В історичній зміні культурних епох Просвітництво привертає увагу на­пруженою концентрацією ідей у занадто стислому часовому просторі, в основному XVIII ст. Панівною ідеєю Просвітництва є розум, його здат­ність пізнати сутність речей і явищ. Мислячий розум став єдиним міри­лом усього сущого на землі.

Ідеї, народжені європейською культурою епохи Просвітництва, поши­рилися у світі, стали частиною його надбання. Під їх впливом в Україні епоха Просвітництва припадає на XVIII ст. — середину XIX ст.1 У цей період розви­ток української культури, її стан та головні культуротворчі завдання багато в чому зумовлені соціально-політичними подіями другої половини XVIII ст. Втрачалися рештки української державності. Україна перетворювалася в про­вінцію з деякими етнографічними особливостями двох великих імперій. Це призвело до занепаду ренесансно-барокової (козацької) культури, породив­ши барокове розмаїття та перехід до рококових і класичних форм.

 





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...