Главная Обратная связь

Дисциплины:






Зарубіжна культура епохи Просвітництва



Вже у XVII ст. соціально-економічний і політичний розвиток євро­пейських держав, незважаючи на своєрідність шляху обраного кожною, набув характеру загального процесу, єдиного за своїми тенденціями й спрямуванням. Процес генезису продуктивних сил в Англії та Голландії внаслідок успішних буржуазних революцій набуває незворотного харак­теру. Він стає визначальним чинником у подальшому розвитку Європи. Ознаками останньої фази загальної кризи феодалізму стали глибока по­вага досвіду і людської думки та раціоналістичне світобачення, що при­йшло на зміну теологічному. Раціоналізм як філософський напрям, згідно з яким розум вважали основою пізнання й поведінки людини, став чи не головним джерелом ідеології Просвітництва.

Отже, панівною ідеєю Просвітництва був розум. Відповідно до цього змінився традиційний погляд на людину. На думку просвітителів, всесвітній розум накреслив параметри людського існування. Людина кваліфікувала­ся як істота політична, а суспільство — як співтовариство таких істот. Доб­робут людства просвітителі ставили в пряму залежність від розуміння й виконання вимог закону, намагаючись спрямувати інтелектуальні зусил­ля у відповідному напрямі.

В основних рисах політична програма англійського Просвітництва була сформована філософом Джоном Локком (1632—1704). Найвідомі-ший його твір — "Досвід про людське розуміння" (1690) містив позитив­ну програму, сприйняту не тільки англійськими, а й французькими про­світителями. До невід'ємних прав людини, за Локком, належать три ос­новні права: на життя, свободу і власність. Правова рівність індивідів — необхідний результат прийняття трьох невід'ємних прав. Згідно з його трактуванням "природного стану" людини і "природного" закону, надані людині від природи життя та свобода й набута працею власність потре­бують постійного захисту. Подбати про нього людина добровільно й свідомо доручає державній владі. Якщо остання не спроможна створити нормальні умови для існування й саморозвитку особи, люди змушені за­мінити політичний устрій. Так обґрунтовувалась потреба буржуазних революцій.

У XVIII ст. етику самолюбства, або розумного егоїзму, розвинув анг­лійський філософ Ієремія Бентам (1748—1832). Він вважав, що за допо­могою моралі та законодавства можна регулювати людські вчинки так, щоб вони приносили якомога більше щастя. За Бентамом, вища мета людського життя — найвище щастя найбільшої кількості людей.

Новий етап пошуків англійськими просвітителями альтернативних форм громадянської поведінки пов'язаний з Адамом Смітом (1723— 1790). Цей видатний теоретик товарно-грошових відносин став їх гаря­чим захисником і пропагандистом багато в чому з морально-етичних міркувань. У своїй теорії Сміт відводив велике місце ринку, вважаючи, що саме ринок визволив людину від отупляючої системи залежності за фео­далізму. Сміт відводив ринку ту ж функцію, яку його сучасники відводили державі, — функцію соціалізації людей. Місце громадянина в його системі зайняла "економічна людина", моральна свобода якої була обумовлена її роллю в економічному житті.



Таким чином, англійська філософська думка проклала дорогу фран­цузькому просвітництву щодо ідей, які французькі філософи XVIII ст. зро­били такими популярними.

Французьке Просвітництво представлено іменами Вольтера,Жан-Жака Руссо, Дені Дідро, Шарля Луї Монтеск'є, Поля Анрі Гольбаха та ін. У сере­довищі французьких просвітителів виявлялися політичний радикалізм і месіанські настрої, опозиція існуючому ладу. Французьке Просвітництво не являло собою однорідної ідейної течії, між його представниками були чималі відмінності.

Особливе місце серед французьких мислителів XVIII ст. посідає за своїми класовими позиціями ранній комуніст Жан Мельє(1664—1729). У зали­шеному ним єдиному творі "Заповіт" піддавалися гострій критиці не лише суспільні відносини феодальної Франції, а й основи класового суспільства в цілому. Проте Мельє виступав не лише проти феодального гніту. Він за­перечував також приватну власність, вважаючи її початком усіх соціаль­них лих. Лише зі знищенням приватної власності, на його думку, людство позбудеться злиднів, тиранії і війн. У "Заповіті" зображені риси ідеального ладу, основою якого є загальна власність і обов'язкова для всіх праця. Ко­мунізм Мельє має утопічний характер. Щоб здійснити революцію і ство­рити нове суспільство, досить, за його задумом, лише просвітити народ.

Передовий мислитель Франції Шарль Монтеск'є (1689—1755) у своїх творах "Перські листи", "Роздуми про причини величі й падіння рим­лян", "Про дух законів" виступає проти феодалізму і необмеженої монархії. Він був прихильником конституційної монархії, хоч теоретично віддавав перевагу республіці, яку, на його думку, можна запровадити лише в малих країнах. Політичні погляди Монтеск'є, зокрема його вчення про розподіл законодавчої, виконавчої і судової влади між незалежними, але підконт­рольними одна одній інстанціями, мали прогресивний характер. Вони були спрямовані проти феодально-абсолютистських порядків. Помірко­ваність поглядів Монтеск'є, тісно пов'язаного з чиновництвом, відбилась у його схильності до компромісу з феодальною монархією.

Найвидатнішим представником поміркованого крила французького Просвітництва був ФрансуаВольтер (1694— 1778). Його величезний та­лант знайшов вираження у різноманітних літературних, філософських, істо­ричних творах, блискучих за формою, насичених ненавистю до феодальної держави і релігійного фанатизму. До кінця життя він боровся за знищення кріпосництва і духовного рабства. З його філософських творів найвидатні-шими є "Філософські листи", "Основи філософії Ньютона", "Філософський словник", "Метафізичний трактат". Як історик він найбільше відомий свої­ми працями "Доба Людовіка XIV', "Досвід про нрави і дух народів". Остання праця є справжнім маніфестом просвітницької історіографії XVIII ст. Як і іншим просвітителям, Вольтеру притаманний ідеалізм у розумінні історії. Вбачаючи основний зміст історичного процесу в боротьбі з невіглаством і фанатизмом, він відводить значну роль поширенню освіти.

Новий етап у розвитку французького Просвітництва XVIII ст. знамену­вав своєю творчістю Жан-Жак Руссо (1712— 1778), ідеолог революцій­ної дрібної буржуазії. Його ідеї, висловлені у творах "Юлія, або Нова Елої-за", "Сповідь", "Мрії любителя самотніх прогулянок", "Міркування про по­ходження й причини нерівності між людьми", "Про суспільний договір, або Принципи політичного права", забезпечили йому особливе місце се­ред ідеологів Просвітництва. Виступаючи проти соціальної нерівності, деспотизму і рабства, визнаючи законною боротьбу народних мас проти монархії, Руссо спростовує як злочинне будь-яке насильство над приро­дою і особою. У своєму романі-трактаті "Еміль", присвяченому проблемам виховання, Руссо визначає останнє як спосіб розвинути в людині надані їй природою основи здоров'я і моральності.

Отже, одним з основних напрямів філософських і соціально-політичних шукань просвітителів стає проблема виховання, їхній громадський пафос реалізується у заклику до створення в суспільстві умов, сприятливих для формування цілісної, не роздертої суперечностями істоти. Цьому присвя­чено зусилля найвидатніших представників Просвітництва. їхні твори ста­ють програмою соціальних перетворень, знаряддям формування нового типу особи, іншого способу мислення, сприяють радикальній зміні світо­глядної парадигми — у реалістичному універсалізмі, нових уявленнях про сутність держави і розумінні способу її устрою, у політизації правової свідо­мості, виробленні концепції громадянської рівності, реальній секуляризації суспільної свідомості, бурхливому розвитку природознавства.

Яскраве свідчення того — "Словник, або Енциклопедія наук, мистецтв і ремесел" у 28 томах, що видавався у Франції за редакцією Дідро з 1751 по 1772 р. і був подією загальноєвропейського масштабу. Відображаючи то­гочасний рівень знань, "Енциклопедія" об'єднала навколо себе опозицію феодальному режимові, захисників суверенної людської особи, її свобод: д'Аламбера, Монтеск'є, Вольтера, Руссо, Гольбаха, Тюрго, Кене, Кондорсе, Бюффена та ін. Переконливо й авторитетно проникаючи в усі сфери соці­альної дійсності Франції, "Енциклопедія" закликала до об'єктивного до­слідження природи й суспільства всупереч релігійному ставленцю до ре­ального світу. "Енциклопедія" так чи інакше підтримувала нові принципи, що вносились у педагогічну науку з позицій просвітницького погляду на формування людини: ідеї вирішального впливу середовища, природної рівності здібностей, вимоги реальної освіти.

26 серпня 1789 р. Установчі збори Франції ухвалили "Декларацію прав людини і громадянина", яка, ґрунтуючись на ідеях просвітителів, виголо­шувала, що люди народжуються і залишаються вільними та рівними у пра­вах, що природними і незаперечними правами людини є "свобода, власність, безпека і опір гнобленню", що верховну владу санкціонує народ, що всім громадянам незалежно від походження має бути доступною будь-яка поса­да. Проголошувалася свобода особи, слова, думки, совісті та друку. Ствер­джувалося, що освіта робить людей практично рівними перед законом і забезпечує реальну політичну рівність. Саме вона дає людині справжню свобо­ду, звільняючи її від забобонів, невігластва, дикості й озброюючи знаннями.

Музика.Висока хвиля суспільного руху у Франції, що привела до рево­люції 1789 р., ознаменувалася характерними змінами у всіх видах мистецт­ва. Осганнє через епоху бароко й "старого" класицизму прийшло спочатку до ряду нових "проміжних" течій, а потім до революційного класицизму XVIII ст. Найбільш чутливою до змін виявилася музика, засвоївши драматизм тематики, бурхливі пристрасті, динамічний розвиток думки, різні контрас­ти. У результаті народжуються великі циклічні форми, опери, ораторії.

Творча індивідуальність більшості майстрів того часу формувалася в над­рах бароко. Бароковими були образи й колізії опер, які створив німецький композитор і органіст Георг Фрідріх Гендель (1685—1759), його інстру­ментальна музика. Проте сила фантазії, почуттів, зримість образів у поєднанні з епічною величчю і героїчним оптимізмом зрілого етапу його творчості створи­ли класичну врівноваженість концепції цілого, не характерну для бароко. Цього б не сталося, якби композитор не поселився 1712 р. в Англії, де опинив­ся в атмосфері, наповненій англійським революційним духом, що спонука­ло до пошуку відповідних сюжетів. Для Генделя таким матеріалом стала Біблія, сюжети якої визначили тематику близько ЗО його монументальних ораторій.

Стиль бароко поглиблює, розвиває і переробляє Йоганн Себастьян Бах (1685—1750). Він практично створює власний стиль, наповнюючи свої численні твори гуманістичними ідеями, живими образами, жанрови­ми епізодами. Апогеєм творчості Баха стають євангельські легенди ("Страсті за Іоанном", "Страсті за Матфієм"), які наближаються до людей життєвістю своїх сграждань. У цій музиці відчувалося все: і хода Христа, що йшов на смерть, і плач Петра, і гнів, острах та каяття натовпу, і біль. Проте над усім стояла краса духовного подвигу.

Стилем передового мистецтва, що склалося в революційний час, був стиль віденських класиків, тією чи іншою мірою пов'язаних з Просвітництвом. Раннім представником цієї школи, без сумніву, був Крістоф Віїлібальд Глюк (1714—1787), який представляє передовий просвітницький класи­цизм XVIII ст., з його громадським пафосом, героїкою, ідейно насиченими образами. Його мистецтво стикується з трактуванням у живопису антич­них сюжетів і характерів напередодні Великої французької революції.

Зовсім іншою за характером є творчість Йозефа Гайдна (1732— 1809), який приніс у музику світосприйняття австрійського селянина. Його мистецтво позначене яскравим колоритом, витонченою жанровістю, пое­тизацією природи, соковитим сприйнятгям побуту, добротою та лукав­ством, а симфонії й ораторії філософськи узагальнюють основні мірку­вання автора про сенс життя.

У стилі класицизму, що піднісся в революційну епоху, розвивав свою творчість Вольфганг Амадей Моцарт (1756—1791). Його музика глиб­ше відображала життєві суперечності. її основний зміст — людська драма, зіткнення людських характерів, розкриття психології боротьби — боротьби заради утвердження гуманістичного ідеалу. Славу композитору принесли опери "Весілля Фігаро" (1786), "Дон Жуан" (1788), "Чарівна флейта" (1791).

Ці принципи проклали шлях музичному романтизмові, який яскраво виявив Людвіг ван Бетховен (1770—1827). Музичні шедеври Бетховена пронизані ідеями Великої французької революції. Його симфонії, увертю­ри, сонати пройняті героїкою й демократизмом. Апофеоз його творчості — "Дев'ята симфонія" і "Урочиста меса" (1823). Перша стала 69-м твором куль­тури, що офіційно ввійшов до розряду світової спадщини ЮНЕСКО. Висо­ка ідейність і усвідомлення суспільного обов'язку — характерні риси твор­чої індивідуальності композитора. Усе це пов'язувало віденську школу з кла­сицизмом більше, ніж з будь-якими іншими стилями XVIII ст.

Образотворче мистецтво.Художнє життя Європи періоду Про­світництва також розвивалося під значним впливом ідей, що народилися в Англії й остаточно сформувалися як ідейний рух у Франції. Франція ж стає лідером у цьому і на численні десятиліття зберігає своє значення куль­турного центру Західної Європи й законодавця художніх нововведень. Тому аналіз мистецтва епохи Просвітництва є передусім аналізом фран­цузької художньої спадщини.

Ґрунтом, на якому пізніше зійшли паростки Просвітництва, було мис­тецтво рококо. Це мистецтво, більш камерне у порівнянні з бароковим, інтимне, більш щире, тісніше зв'язане з побутом. Тому не випадково воно знайшло свій вираз у прикладному мистецтві, де прагнуть тепер не пиш­ності й величності, а приємного і зручного. Найпослідовніше природа цьо­го стилю виявилася в живопису Ж.-А. Ватто, Ф. Буше, Ж.О. Фрагонара.

На полоти ах Жана -Антуана Ватто (1684 —1721) життя розгортаєть­ся як театральна дія. Основною темою стають галантні святкування, які зоб­ражаються з вишуканою грацією ("Відправлення на острів Цитеру", "Вене­ціанські свята", "Розмова в парку"). Хоча він вже звертається і до сюжетів, взятих з простого селянського життя. Представниками демократичного напрямку в живопису були Шарден (1699—1779) і Грез (1725—1805). Не поступаючись Ватто як колористи, вони прославились жанровими сценами із сімейного життя людей третього стану. Дідро високо ставив Греза, його граціозні портрети, картини на побутові сюжети. Але ще вище він ставив Шардена, у якого немає властивого Грезу прагнення до театральних ефектів.

Фривольність, відверто плотська насолода життям розкриваються в об­разах Франсуа Буше (1703—1770), який усіх зображуваних богинь ба­чить аристократками-парижанками ("Народження Венери", "Тріумф Ве-нери", "Туалет Венери", "Венера з Амуром", "Діана, що купається").

Жан Оноре Фрагонар (1732—1806) збагачує загальну тенденцію вве­денням еротичних сцен, реалістичною манерою зображення, точністю деталей, багатством фантазій ("Поцілунок крадькома").

У пошуках ідеалу людини, яка б відповідала новим реаліям епохи, відбу­вається активне звернення до таких понять, як духовна природа, довер­шеність, краса. В єдину концепцію їх об'єднав німецький історик мистецтва Йоганн Іоахіль Вінкельман (1717—1768), який став яскравим пред­ставником естетики Просвітництва. Боротьба Вінкельмана проти при­дворного мистецтва й меценатства за героїчний зміст і демократизм ве­лася з позицій віри в перемогу благородного і прекрасного в людині. Не випадково його ідеї були так палко зустрінуті великими німецькими про­світителями Г.Е. Лессінгом, Й.Г. Гердером, Й.В. Гете і швидко поширилися за межами Німеччини. Вінкельман започаткував буржуазно-революційний класицизм кінця XVIII ст., що дав життя "Марсельєзі" Руже де Лілля.

Жак Луї Довід (1748—1825) був втіленням ідеального художника часів Великої французької революції. Його полотно "Клятва Гораціїв", яке, про­славляючи подвиг давньоримських братів-героїв, насправді апелювало до сучасників, закликаючи їх на боротьбу, було програмним твором рево­люції. З початком революції Давід стає організатором художнього життя Франції, проводить роботу щодо націоналізації творів мистецтва, пере­творення Лувра на музей, відкриття бібліотек і архівів для народу, оформ­лення масових свят. У виконаній на замовлення конвенту "Смерті Марата" художник не лише надав меморіального характеру суворому класичному стилеві, а й виявив неабиякі можливості реалізму, що пізніше визначило долі багатьох талановитих представників французького і світового живопису.

Література.Дух Просвітництва в усій складності його принципів пов­но та різнобічно розкрився у літературі. Жоден із представлених тут на­прямів (класицизм, реалізм, сентименталізм) не міг стати єдиним виразни­ком свого часу, відображаючи його по-своєму. Та всіх їх поєднувало праг-нення наблизити літературу до життя, зробити її дійовим чинником фор­мування суспільної моралі. Тому вона мала відкрито публіцистичний, про­пагандистський характер, несла високі громадянські ідеали, пафос утвер­дження позитивного героя. Вольтер, Дідро, Руссо, Бомарше, Лессінг, молоді Іете й Шіллер, Річардсон, Філдінг, Смолетт, Шерідан та інші втілювали це у своїй творчості. Серед жанрів, у яких вони працювали, провідну роль відігра­вали сатиричний і сімейно-побутовий роман, "роман виховання", філо­софська повість, сатирико-моралістичне есе, драма, особливо міщанська.

Проза поряд із живописом вражала новим підходом до зображення лю­дини ("Робінзон Крузо" Даніеля Дефо (1660—1731), "Сентиментальна по­дорож Францією та Італією" Лоренса Стерна (1713—1768), "Юлія, або Нова Елоїза"Ж. -Ж. Руссо). Ці просвітницькі романи, як й інші твори ("Ма-нон Леско" ІГєра-Амбоаза Прево (1697—1763), "Небезпечні зв'язки" Шодерло де Лакло (1741 — 1803), своїми окремими гранями поєднува­лися із загальним напрямом суспільних ідей, проникненням у психоло­гію людини, в людське добро і зло, готували художні відкриття сентимен­талізму, критичного реалізму. На думку деяких дослідників, підсумок Про­світництва підбиває І. Гете (1749—1832) у трагедії "Фауст", оцінюючи но­вий історичний тип людини, яка шукає істину на основі розуму і вірить у свою творчу діяльність.

Театр.На службу Просвітництва був поставлений театр. Писали для демократичного глядача, зі сцени виносили вирок феодальному світові Г. Філдінг, П. Бомарше. К. Гольдоні, В. Шіллер. Вихваляючи енергію, цілеспрямованість, могутність людини нової епохи, вони разом з тим не ідеалізували буржуа, не цуралися навіть злої пародії. Ось чому великого роз­квіту досягла комедія, а відкриттям XVIII ст. стала міщанська драма. Остан­ня була відповіддю на процес демократизації театру. Новаторською напе­редодні революції стає драма, яка утвердила центральним героєм просту

людину.

XVIII ст. було винятково важливим для розвитку реалізму. Вимоги жит­тєвої правди, глибокого пізнання людської природи знаходили втілення в різних жанрах, у різних акторів. Показова в цьому плані полеміка Д. Дідро з апологетами класицизму стосовно романтичної поезії. Обстоюючи при­родність і простоту сценічного мистецтва, він вважав за необхідне зобра­жати особу в її соціальному контексті. Принципові питання естетики про­світницького реалізму порушив Генрі Лессінг (1729—1784) у "Лаокооні" та "Гамбурзькій драматургії". Вбачаючи в класицизмі прояв стоїчно-раб­ської свідомості, повну відмову від індивідуального під тиском розуму, по­чуття обов'язку, він вимагає гармонійного поєднання особистих і гро­мадських інтересів, показу всієї гами людських почуттів. "Герої на сцені, — писав Лессінг, — повинні виявляти свої почуття, виражати відкрито свої страждання й не заважати вияву природних нахилів".

Отже, відповідаючи загальним сподіванням на справедливе суспіль­ство, Велика французька революція провела межу між минулим і майбутнім, прискоривши хід історії. Великі мислителі, які у Франції провадили в маси ідеї революції, що наближалася, самі виступали вкрай революційно. Ніяких авторитетів вони не визнавали. Релігія, розуміння природи, суспільство, державний порядок — усе було піддано нещадній критиці; все повинно було стати перед судом ро­зуму: або виправдати своє існування, або відмовитися від нього. Єди­ним мірилом усього існуючого став розум.

 





sdamzavas.net - 2018 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...