Главная Обратная связь

Дисциплины:






Українська культура в умовах національного Відродження



Діяльність представників просвітницького руху сприяла тому, що Про­світництво увійшло до скарбниці світової культури своєрідною і не­від'ємною складовою. Ідеї, народжені європейською культурою епохи Просвітництва, поширились у світі, зокрема й в Україні. Вони збагатили нове українське культурне і національне відродження.

У XIX ст. культурні процеси в Україні відбувалися в умовах захоплюю­чого, різноманітного і широкого розквіту нових ідей і зростання на їх ос­нові національної свідомості.

Основними чинниками українського відродження були ідеї Про-світництва та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов'янського відродження, пам'ять про минуле України. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історич­ного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості.

Неперевершену роль в обгрунтуванні та поширенні цих ідей, у мобілі­зації мас на їх здійснення відіграють інтелектуали, інтелігенція, яка вихо­дить на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі, у тому числі й в Україні. На відміну від імперської верхівки, яку мало цікавили нові ідеї й вільнодумство, новопостала інтелігенція, захоплюючись ними, на­магалася усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут поширенням ідей добра, справедливості, наукових знань. Головним в її діяльності стало прагнення спертися на народ, вбачаючи в ньому джерело свідомості й національної сили.

Дослідження української історії. У процесі зростання національ­ної свідомості вирішальну роль відіграло відтворення національної історії, адже без знання свого історичного минулого народ не може мати і свого майбутнього. Вивчення минулого необхідне було й для того, щоб спрос­тувати твердження ряду російських істориків (В. Татищева, М. Карамзіна, М. Ломоносова), що української нації немає і що Малоросія — споконвіч­на російська земля, яка не має ні власної історії, ні мови, ні культури. Ці завдання виконувала національна історіографія науковим дослідженням історичного минулого. Тому як підсвідомий протест проти русифікації наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя зростає заці­кавленість справжньою історією українського народу.

Щоб прислужитися рідній історії, група освічених українських патріотів почала збирати гетьманські універсали, дипломатичне листування, руко­писні записки видатних діячів минулого. Найвідомішими такими збирача­ми стали Андріям Чепа(1760— 1822)і Григорій Полетика (1725— 1784). На основі зібраного матеріалу Яків Маркевич(1776—1804) почав склада­ти енциклопедію українознавства, але встиг видати лише перший том під назвою "Записки про Малоросію, ЇЇ жителів та виробництва" (1798), в якій містився короткий огляд географії та етнографії України. Григорій Поле­тика основну увагу приділяв вивченню діяльності Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Є припущення, що він був автором "Історії Русів".



Перші спроби синтезованого викладу історії України зробили Дмит­ро Бантині Каменський (1737—1814), який у 1822 р. опублікував доку­ментовану чотиритомну "Історію Малої Росії"", і Микола Маркевич(1804— 1860), котрий у 1842— 1843 рр. видав п'ятитомну "Історію Малоросії-".

Історії Галичини присвятив свої праці відомий учасник "Руської трійці" Яків Головацький (1814— 1888). У збірці "Вінок русинам на обжинки" він умістив матеріали з історії та етнографії, українські народні пісні Галичи­ни, Буковини й Закарпаття, з позицій слов'янофільства пропагував ідею єдності українського народу з іншими слов'янськими народами.

Значний вплив на зростання національної свідомості справив історич­ний трактат невідомого автора "Історії Русів", що вперше вийшов з друку в 1846 р. Цей твір прославляє козацьке минуле, його героїв: Б. Хмельницько­го, непокірного П. Полуботка, який повстав проти Петра І. Автор убачав в українцях окремий від росіян народ, закликав надати йому самоврядуван­ня і документально переконував, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоє­мицею Київської Русі. Автор твору виступає як палкий прибічник правди й справедливості, противник тиранії та рабства. І це і не було чимось винятко­вим. Погляди, висловлені автором твору в першій половині XIX ст., були вла­стиві широкому колу інтелігенції. На "Історії Русів" виховувалися сотні українських патріотів, її вплив позначився на творчості М. Маркевича, Д. Бан-тиш-Каменського, М. Костомарова, М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка. Не ви­падково дослідник О. Оглоблін назвав цю книгу "Декларацією прав Украї­ни". "Історія Русів" була настільною книгою не тільки українців. Нею зачи­тувався й О. Пушкін. Немає сумніву в тому, що саме вона живила його намір написати (зберігся план) свою історію України.

Дослідження фольклору.Крім історії українського народу, велике захоплення молодих дворян-інтелігентів викликало вивчення фолькло­ру, селянських звичаїв, традицій, пісень тощо.

Такій зацікавленості народним буттям української інтелігенції сприя­ли ідеї німецького філософа і письменника-просвітителя Йоганна Гер-дера (1744—1803), що поступово просочилися і в Україну. Оскільки ос­новною передумовою повнокровної і животворної культури є при­родність, стверджував він, тому слід відкинути так звану високу культуру імперських дворів та аристократії й звернутися в пошуках свіжих джерел натхнення і засобів самовираження до незіпсованої, справжньої та само­бутньої культури простих людей. І дійсно, саме в культурі українського села, тобто в традиційній народній культурі, прибічники Гердера вбача­ли гарантію збереження національної культури, адже в умовах капіталі­зації і бездержавності національна культура в містах України XIX ст. підда­валася русифікації і була змушена ховатися від поліцейського і цензорсь­кого бюрократичного ока в селах і хуторах. При цьому слід підкреслити й те, що одна з найхарактерніших особливостей українців — народу в основному селянського — крилася в їхньому багатому й живому фольк­лорі, насамперед у героїчному епосі — достовірних документах самобут­нього славного минулого. Тому цілком зрозуміло, що етнографічні досл­ідження незабаром захопили українську інтелігенцію, яка ходила по се­лах, розшукувала, збирала й згодом публікувала перлини народної муд­рості.

Одним із перших до фольклорних джерел української культури прилу­чився князь Микола Цертелєв (1790—1869), котрий, попри своє грузинське походження та російське виховання, працював в Україні й глибо­ко полюбив її народ. У 1819 р. він опублікував у Петербурзі збірник "Опыт собрания старинных малороссийских песней", що дав початок україн­ській фольклористиці. У передмові М. Цертелєв зазначав, що ці пісні відби­вають геній і дух народу, чисту мораль, якою завжди славились малороси. Ним опубліковані також зразки українських дум, записаних на Полтав­щині, у тому числі думи про національно-визвольну війну в Україні 1648— 1654 рр. Більш ґрунтовні дослідження української етнографії виконав Ми-хайло Максимович (1804—1873) — видатний український вчений-при-родознавець, історик, фольклорист, письменник. Народився на Черкащині в родині збіднілого дворянина. Після закінчення Московського університе­ту працював там викладачем ботаніки, завідувачем ботанічного саду, потім професором. Почесний член Московського, Петербурзького, Київського та Новоросійського (в Одесі) університетів, багатьох наукових товариств. Він є автором трьох збірок народних пісень: "Малоросійські пісні" (1827), "Українські народні пісні" (1834), "Збірник українських пісень" (1849). Вже сама передмова до збірки "Малоросійські пісні", зазначав історик Д. Доро­шенко, "звучить як літературний маніфест, і справді, для свого покоління вона мала значення маніфесту, вона була прапором, на якому було напи­сано магічне слово для тих часів: "народність"1. Ця збірка справила знач­ний вплив на творчість О. Пушкіна, М. Гоголя, на вибір життєвого шляху П. Куліша і М. Костомарова.

М. Максимович — автор однієї з перших у Росії "Истории древней рус-ской словесности" (1839). Випускав альманахи "Денница", "Киевлянин", "Украинец", які донесли до нас не лише багатство українського фолькло­ру, а й показали народність української мови, її історичні витоки та гли­бини історичної минувшини України. Максимович чи не перший вивів українську фольклористику на рівень наукового пізнання.

Український професор Московського університету Йосип Бодян-ський (1808—1877) присвятив свою кандидатську дисертацію порівнян­ню російських та українських народних пісень. Узагальнюючи матеріал, він робить висновок: "Яка велика різниця існує між Північчю і Півднем, і наскільки різні народи там живуть".

Вивчення народного фольклору давало можливість українській інте­лігенції зробити ширші висновки щодо розвитку національної свідомості, становлення нації.

Українська мова і література.Найважливішим компонентом нації, засобом спілкування людей є мова. Тому окремі представники української інтелігенції розгорнули діяльність, спрямовану на перетворення місцевої (тобто розмовної) мови простих людей на головний засіб самовиражен­ня всіх українців.

Отже, посилення уваги до рідної мови, зіставлення її з іншими слов'ян­ськими мовами сприяли її піднесенню, спростовували усталений ще в се­редині XVIII ст. погляд на українську мову як на діалект російської, не при­датний для літературної обробки.

Певне, цим пояснюється поява в 1818 р. Грамматики малороссийского наречия", яку написав Олексій Павловський (1773—?), — першої друко­ваної граматики української мови. Вона грунтувалася на аналізі українських народних творів та говірок того часу. її автор уже утверджує існування ок­ремої української мови з окремими специфічними фонетичними та морфо­логічними законами — окремої від російської чи будь-якої іншої. У 1823 р. з'явився невеликий український словник, який склав Іван Войцехович.

Вирішальним показником життєвості української мови стали якість і різноманітність літератури, яка створювалась нею. Провідне місце у ста­новленні української мови та літератури дошевченківської доби належить творчості Івана Петровича Котляревського (1769—1838). Його по­ема "Енеїда", герої якої розмовляють влучною й барвистою українського мовою, була першим твором, написаним мовою селян і міщан. Публікація перших трьох частин "Енеїди" в 1798 р. знаменувала появу української мови як літературної, базованої на живій мові народу, його усному фольк­лорі, а також початок сучасної української літератури. Як справжній патрі­от, І. Котляревський високо підніс рідне слово. Це було неймовірно важко: з одного боку, Польща намагалася все сполонізувати; з іншого — накочу­вався вал русифікації, який поглинав усе, навіть інтелігенцію. Перед са­мим І. Котляревським, без сумніву, поставили заманливі перспективи. А він лишився на рідній землі, піднявши, як прапор, мову свого народу. Саме з появою "Енеїди", а потім і "Кобзаря" сучасна українська мова заявила про себе на повний голос, чим і викликала шалену ненависть українофобів усіх мастей. До цього, за концепцією М. Ломоносова, взагалі визнавалася лише одна мова — словенська (слов'янська). Все те, що відхилялося від неї, на­зивали діалектом. Лише в 1906 р. українська мова була офіційно формаль­но визнана Російською Академією наук, оскільки вигадки про її штучність були "плодом неуцтва або злобної видумки". Велике захоплення,серед дво­рянства Слобожанщини викликали п'єси І. Котляревського "Наталка Пол­тавка" (1838) і "Москаль-чарівник" (1841), в яких відбито високі духовні якості народу. Заслугою Котляревського є не лише те, що він перший пи­сав українською мовою, а й те, що його твори були творами високого літе­ратурного ґатунку. Тому не випадково його називають "батьком сучасної українського літератури".

Значну роль у розширенні літературного діапазону української мови відігравали харківські письменники-романтики, більшість яких була по­в'язана з новоствореним Харківським університетом (1805). Це такі тала­новиті письменники, як Петро Гулак-Артемовський (1790—1865), Григорій Квітка Основ' яненко (177 8 — 1843), Євген Гребінка (1812— 1848), Левко Боровиковський (1806— 1889), Амвросій Метлинський

(1814—1870) і особливо Микола Костомаров (1817—1885) —у ті часи ще початкуючий історик, етнограф і письменник Ці та інші діячі україн­ської культури у своїх працях виробляють концепцію національного ро­мантизму, згідно з якою джерелом морально-естетичних культурних цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам'ятках — до­стовірних документах славного минулого народу. Прилучившись до фоль­клорних джерел української культури, вони збагатили літературу новими жанрами — баладою, драмою, історичною поемою. Улюбленою темою харківських письменників були козаччина та визвольна боротьба, яку зма­льовували в типових для романтиків барвах, наповнюючи літературу не-чуваним досі пафосом та патріотичним духом. Саме романтикам вдалося утвердити в літературі чудову, мелодійну, пісенну українську мову і довес­ти її здатність передавати найтонші почуття і найскладніші думки. З твор­чістю І. Котляревського і Г. Квітки-Основ'яненка пов'язане становлення но­вої української драми. Як і п'єси І. Котляревського, так і комедії Г. Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик" до цього часу зберегли популярність серед глядачів. Так складалася нова національ­на література, в якій поступово змінювали один одного, а нерідко й по­єднувались такі напрями й стилі доби, як сентименталізм, реалізм, роман­тизм тощо.

Зростання національної свідомості відбувалося і на західноукраїн­ських землях. У 30-х роках XIX ст. "народними будителями" виступали тут молоді ідеалістично настроєні й захоплені ідеями Гердера львівські семі­наристи, їх лідер Маркіян Шашкевич (1811 — 1843) та його товариші Яків Головацький (1814—1888) та Іван Вагилевич (1811 — 1866) утво­рили знамениту "Руську трійцю", яка своєю плідною діяльністю пробуджу­вала національну свідомість українців Австро-Угорської імперії. Метою цієї організації було піднести український діалект до рівня літературної мови, що, на думку її членів, відкрило б селянству доступ до знань, полегшило б їхню долю.

Під впливом революції 1848 р. у Львові галицькою інтелігенцією було засновано Головну Руську Раду — першу українську політичну організа­цію, що виборювала крайову автономію для українців у Габсбурзькій мо­нархії. У 1848 р. було проведено з'їзд інтелігенції "Собор руських учених", у Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літерату­ри, засновано літературно-наукове товариство "Галицько-Руська Матиця". Іншою важливою подією "весни народів" став вихід 15 травня 1848 р. пер­шого українського тижневика "Зоря Галицька", що започаткував україн­ську пресу в Галичині.

Отже, перші дослідження української історії, фольклору, мови і літе­ратури були початком пробудження сучасної української свідомості й забезпечили їй міцні підвалини, бо не може бути чогось більш на-

гального для нації, що народжується, ніж потреба знайти свої історичні витоки і культурне підґрунтя. Саме цим і займалися українці, шукаючи основу своєї самобутності.

Проте головним рушієм національного відродження стало те, що ідеї нового духовного і національного пробудження, започатковані україн­ською інтелігенцією наприкінці XVIII — на початку XIX ст., знайшли втілен­ня та творче продовження в спадщині великого українського поета, ху­дожника, мислителя, революційного демократа Тараса Григоровича Шевченка (1814—1861). Він був людиною всебічно обдарованою: гені­альний мислитель, незрівнянний лірик, сатирик, прозаїк, драматург, ху­дожник, живописець, академік Академії мистецтв. Він був і великим патріо­том своєї Батьківщини, батьком нескореної нації. В історії світової літера­тури першої половини XIX ст. Шевченко — єдиний поет, який повністю зосередився на ідеї визволення людини праці від рабства й імперської сва­волі. Геній Шевченка сконденсував дух епохи, який пульсував у народі, й вилив його у своїх творах. Його творчістю було утверджено критичний реалізм в українській літературі, започатковано її революційно-демокра­тичний напрям. Шевченко пробудив у народі віру в краще майбутнє, у влас­ну гідність, відтворивши духовність свого народу, його сутність, мову, істо­рію, культуру. В цілому творчість Т. Шевченка — настільки велике явище в історії української культури, що можна стверджувати про її визначальний вплив на формування національної свідомості й духовності українців XIX ст. — першої половини XX ст. Вже його перші друковані твори вразили сучасників вибухом поетичної сили, красою мови, могутністю образу та думки, палкою любов'ю до знедоленого народу. Український народ і над Дніпром, і в Галичині підхопив поезію свого генія і в ній усвідомив себе як рівного серед рівних духовно, хоча і скутого фізично. Т. Шевченко, як за­значав М. Костомаров, воскресив народ, покликав його до нового життя, бо він був "обранцем народу в прямому значенні цього слова; народ його ніби обрав співати замість себе"1. Народна пісня стає лірикою Шевченка, а лірика Шевченка стає народною піснею. І не дивно, що більшість лірич­них поезій Шевченка стали піснями, музику яким найчастіше давав сам народ. Дійсно, важко знайти іншу людину, поезія та особистість якої та­кою повною мірою втілила національних дух, як це для українців зробив наш Тарас.

Початок нової доби в історії літератури і суспільно-культурному житті українського народу поклала його перша збірка українських поезій "Коб­зар", що вийшла друком у 1840 р. її палко привітали як українські, так і російські критики, назвавши геніальним твором. "Ся маленька книжечка, — писав І. Франко, — відразу відкрила немовби новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову"2. У ній українська мова досягла літературної неперевершеності. Було завершено процес формування української літературної мови на національній основі та відкрились надзвичайно широкі можливості для її подальшого розвит­ку, збагачення й удосконалення. Поет спростував твердження російсько­го критика В. Бєлінського та ін., котрі вважали, що мова українських селян не здатна передавати витончені думки й почуття. Звертаючись з цього при­воду до Бєлінського, Шевченко писав:

Теплий кожух, тільки шкода Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите.

Шевченко спростував також погляди свого сучасника — українця Ми­коли Гоголя, який вважав, що талановиті українці зможуть здобути літера­турну славу лише в контексті російської літератури.

Ці спростування думок русофілів були великим науковим досягненням видатного поета, доказом того, що барвисто-чиста, кришталево-витончена, співоча і разом з тим дотепна українська мова здатна блискуче передава­ти найширше розмаїття почуттів і думок і що українці не мають ніякої по­треби спиратися на російську мову як засіб досягнення величі. Поезія Шевченка фактично стала проголошенням літературної та інтелектуаль­ної незалежності українців, вона їх зцілила, відродила й утвердила. У тяж­кий час для українського народу, час, коли душилася його воля, мова, зви­чаї, дух поезії Т. Шевченка звеличував покривджених "рабів німих", повер­таючи їм національну самосвідомість та гідність.

Син селянина-кріпака, внук гайдамаки, сам кріпак, він, як ніхто інший, знав злидні своїх "знедолених братів" і, наче біблейський пророк, гучно таврував кріпацтво та самодержавство, національне гноблення й імперське загарбництво. Шевченко з ненавистю ставиться до Петра, називаючи його "тираном" і "катом". Не краще його ставлення і до Катерини II. У відповідь на вихваляння цих самодержавців О. Пушкіним Шевченко писав:

Тепер же я знаю:

Це той Первий, що розпинав

Нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову-сиротину.

Кати! Кати! Людоїди!

З безмірного вболівання, з безмірної любові до свого знедоленого краю поет шле виклик не тільки царям і царятам, а й самому Богу:

Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого бога, За неї душу погублю/

Однак націоналізм Шевченка не був шовіністично обмеженим. З лю­бов'ю пост звертається і до українця, і до росіянина, і до чеха, і до поляка, і до казаха, і до киргиза, і до волелюбних синів Кавказу й Чорної Африки. Його "Борітеся — поборете" було полум'яним закликом, зверненням до всіх народів, які виборюють свою свободу і незалежність. Спадщина по­ета використовувалася революційними демократами Росії в боротьбі про­ти царату, нею захоплювалися учасники польського повстання 1863 р., вона надихала болгарських революціонерів — борців проти турецького поневолення. Шевченко залишив для нас, майбутніх поколінь, невмиру­щу науку любові до України, поєднану з повагою до інших народів. Окрес­люючи самобутність і рівноправнісгь російського і українського народів у сфері мови й літератури, Шевченко писав:"... нехай вони собі живуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і в нас народ і слово".

Поезія великого співця України (деякі його твори були настільки бунтарськими, що їх не публікували аж до 1905 р.) підносила і роз­ширювала самосвідомість українського народу, стверджуючи не тільки його етнічну та культурну самобутність, своєрідність історич­ного шляху, а і його невід'ємне право жити в "сім'ї вольній, новій". Шевченківський "Кобзар" був і є для усіх українських поколінь вічно свіжим джерелом самопізнання і натхнення.

Освіта. Значні імпульси від літературно-громадського руху шевчен-кової доби дістала й освіта. У Лівобережній Україні, поки зберігала свою силу автономія, значного розвитку досягла культура в цілому та освіта зок­рема. На початок другої половини XVIII ст. тільки в семи полках з десяти існувало 866 початкових шкіл з трирічним навчанням, де викладали ос­нови читання та письма.

На початку XIX ст., крім російських початкових шкіл, існували "дяківські" школи, що утримувались на кошти батьків, але кількість їх, по­рівняно з другою половиною XVIII ст., значно зменшилась. У 1804 р. у гу­бернських та деяких повітових містах відкриваються гімназії з чотирирі­чним навчанням, в інших повітових — дворічні повітові школи. На прикінці 50-х років XIX ст. за ініціативою студентів Київського універси­тету, зокрема М. Драгоманова, шириться просвітницький рух — так звані недільні школи для народу. Проте згодом вони були заборонені царським урядом, який вбачав у них небезпеку поширення "обурливих ідей".

Осередками середньої освіти стали колегіуми, що діяли в Чернігові, ви­никли в Чернігові (1700), Харкові (1726), Переяславі (1738). І в цих закла-

дах, як у Києво-Могилянській академії, навчалися діти не тільки священиків та козацької старшини, а й міщан, дяків, селян. До відкриття Харківського університету головним центром освіти в Слобідській Україні був Харків­ський колегіум, організований за зразком Київської академії. Більшість про­фесорів колегіуму були вихованцями Києво-Могилянської академії. Деякий час тут викладав відомий український філософ Г. Сковорода. З 1768 р. у коле­гіумі запроваджено нові класи: математики, географії, рисунку, артилерії, гео­дезії, що відповідало новим потребам.

Певно, всі знають, що Царськосільський ліцей дав світові О. Пушкіна. Тому саме цей навчальний заклад вважається взірцем індивідуальної ви­ховної роботи, яка давала можливість виплекати особистість світового рівня. Але, на жаль, мало хто пам'ятає, що в Україні був свій ліцей, давні­ший за Царськосільський, який дав світові Миколу Гоголя. Саме Ніжин­ський ліцей, створений у 1820 р., можна вважати першим елітним навчаль­ним закладом у царській Росії.

Проте з другої половини XVIII ст. освіта, як і вся українська культура, почала поступово занепадати. Царський уряд, ліквідувавши політичну ав­тономію України, поставив собі за мету повністю нівелювати й українсь­кий народ, влити його у великоруську націю. Тому дедалі жорстокіше пе­реслідувалася українська культура, заборони на все українське були фрон­тальними. Багата, соковита, пісенна українська мова оголошувалась "ма-лороссийским наречием". З 1721 р. набуло чинності царське розпоря­дження про заборону друкованого слова в Україні. Ставка робилася на створення таких собі "малоросів", "людей двох націй" — українців за ет­нічним походженням, але росіян за політичним самоусвідомленням. Ду­ховне роздвоєння між своїм корінням та нав'язаною свідомістю часто відігравало сумну роль в долі цих людей. Прикладом може бути феномен М. Гоголя. Присвячуючи Україні чимале місце у своїй творчості, він водно­час писав, що"... сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская", а також жалкував, що Т. Шевченко "пишет на малороссийском наречии". Однак попри всі творчі досягнення, росіяни ставилися до Гоголя упере­джено. І наприкінці життя він залишився спустошеним, морально злама­ним. Такою виявилася для нього ціна духовного роздвоєння.

У знаряддя русифікації українського народу була перетворена і церк­ва, що століттями виступала центром і рушієм освіти в Україні. Пізніше, у зв'язку із закріпаченням селян і колоніально-русифікаторською політикою царизму, майже нанівець було зведено початкову освіту. За даними загаль-норосійської перепису 1897 р., кількість неграмотних в Україні становила

83,6%.

Щодо освіти на західноукраїнських землях, школи тут були під значним впливом католицької церкви. У Галичині існували п'яти- і шестикласні се­редні школи, де, в основному, панували латинська і польська мови. Вважа­лося, що ні українська, ні церковнослов'янська мови непридатні для занять. І тільки в 1874 р. дозволено навчання в цих школах українською мовою.

На Буковині перші середні школи засновані наприкінці XVIII ст. У 1808 р. відкрито гімназію в Чернівцях, а в 1828 р. — семінарію для підго­товки вчителів. У всіх цих середніх школах викладали українську мову як предмет навчання.

Впродовж другої половини XVIII ст. українське шляхетство при кожній нагоді ставило питання про заснування університету "по примеру нахо-дящихся в иностранных государствах". Однак усі ці освітні проекти, на жаль, так і залишилися на папері.

Тільки в 1805 р- було відкрито університет у Харкові. На відміну від інших російських університетів, які засновано за ініціативою і підтрим­кою царського уряду, Харківський університет відкрито за бажанням місце­вого населення і на його пожертвування.

6 жовтня 1833 р- Микола І підписав указ про утворення Київського університету. В указі, зокрема, зазначалося, що "після переведення Волин­ського ліцею з Кременця до Києва перетворити оний у вищий навчальний заклад з відповідним поширенням і на твердих основах, переважно для мешканців Київської, Волинської і Подільської губерній". Така ідея, очевид­но, вперше зародилася після польського повстання 1830 р., коли росій­ський уряд з метою послаблення польського впливу на Правобережній Україні розгорнув на повну силу політику русифікації. Саме в 1831 р. Мико­ла І запропонував реорганізувати освіту на українських землях із переве­денням усього навчання на російську мову. 23 грудня 1833 р. було затвер­джено статут і штати нового університету, а 15липня 1834 р. відбувся "пуб­лічний акт відкриття" його. Університет спочатку мав два факультети: філософський та юридичний. У 1841 р. відкрито медичний факультет, а в 1850 р. філософський факультет поділено на два: історико-філологіч-ний та фізико-математичний. У 1834 р. в університеті навчався лише 61 студент, з яких на філософському факультеті — 27. Першим ректором був 30-річний М. Максимович, відомий енциклопедист, друг Гоголя та Шев­ченка, дослідник історії й археології України.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), засно­ваний у 1865 р-

Складною була доля Львівського університету. У 1774 р. при церкві свя­тої Варвари у Відні було засновано греко-католицьку семінарію для на­вчання руського духовенства. У 1783 р. її було переведено до Львова. У зв'яз­ку зі скасуванням ордену єзуїтів було закрито єзуїтську академію у Львові, натомість 1784 р. відкрито Львівській університет, який завжди залишався духовним форпостом українства і не зраджував національних ідеалів. У 1805 р. його було перетворено на ліцей, а в 1817 р. — знову на університет. У 1849 р. в університеті вперше створено кафедру української мови та літе­ратури, яку очолив Я. Головацький, і лише в 1894 р. — кафедру історії Украї­ни, яку посів М. Грушевський.

На Буковині університет засновано в 1875 р. Чернівцях з німецькою мовою навчання, але були також кафедри української мови і літератури,

церковнослов'янської мови та практичного богослов'я. При університе­тах виникають друкарні, археологічні музеї та бібліотеки, видаються жур­нали, альманахи, збірники.

У першій половині XIX ст. подальшого розвитку набули філософія, політекономія, технічні та природничі науки. Науковими й освітніми цен­трами в цей час були Харківський і Київський університети, які зібрали нав­коло себе найкращі наукові сили. Так, науковці Харківського університету свою увагу спрямували на вивчення рідного краю і на піднесення його економічного і культурного рівня, а також на вивчення німецької ідеалі­стичної філософії. Серед науковців Харківського університету було чима­ло тих, хто ввійшов в історію українського відродження. Серед них — один з ініціаторів і засновників університету Василь Каразін (1773—1842), який очолював філотехнічне товариство для поширення досягнень науки і техніки та сприяння розвитку економіки України.

Вихованець, а потім і професор Харківського університету Ізмаїл Срезневський (1812—1880) із захопленням працював над дослідженням української народної творчості та побутової старовини, наслідком чого стало видання альманаху української народної поезії "Запорожская Ста­рина" (1833—1838) в шести книгах. Ним видано також великий збірник українських народних пісень "Собрание памятников украинской народ-ной поззии" (1826 р.). У 1838 р. він видає "Украинский Сборник", куди було вміщено "Наталку Полтавку" і "Москаля-чарівника" Котляревського, якого в 1837 р. відвідав і мав з ним розмову про історію України і про збе­реження пам'яток української народності.

За ініціативою літературних і наукових сил університету видаються місцеві журнали й альманахи, книжки і збірки. За перше десятиліття існу­вання університету (1805—1815) було видано 210 книжок, що становить 50 % усіх видань Російської імперії на той час. З них 90 праць належить професорам, 16 — студентам.

Незважаючи на посилену русифікацію та утиски академічної свободи, в Харківському університеті були помітні нахили до українознавства. При університеті було створено історико-філологічне товариство, яке поста­вило своїм завданням розвиток і поширення історичних знань і збережен­ня творів та пам'яток старовини. Значний внесок у розвиток загального мовознавства, теорії словесності, фольклору, етнографії, досліджень про походження мови зробив випускник і професор університету Олександр Потебня (1835—1891) — основоположник психологічного напряму в українському мовознавстві. Він і так висловився про українську мову в 1884 р., коли з неї багато науковців російського походження відверто насміхали­ся, пророкуючи швидку загибель, повне забуття: "Этот язык есть один из богатейших языков славянских, что он едва ли уступит богемскому в оби-лии слов и виражений, польскому в живописности, сербскому в при-ятности, что зто язык, который будучи еще не обработан может уже срав-ниваться с языками образованными по гибкости и богатству синтакси-

ческому, — язьік позтический, музикальний, живописний". Потебня відстоював також "право національних культур, тобто право народів на самостійне існування і розвиток".

Важливу роль у розвитку культури і науки, поширенні освіти відіграв і Київський університет. З його заснуванням інтелектуальний центр Украї­ни перемістився з Харкова до Києва. У першій половині XIX ст. тут працю­вали вихованці Харківського університету М. Дяченко і О. Дяченко, які роз­робляли питання диференційованого та інтегрального обчислення. По­мітний слід у розвитку проблем механіки і гідравліки залишив І. Рахмані-нов. Значні зрушення у розвитку фізичних досліджень пов'язані з іменами вчених Є. Кнорра і М. Тализіна. Під керівництвом Кнорра було засновано метеорологічну обсерваторію. Розвиток хімічної науки в університеті по­в'язаний з діялністю Г. Фонберга, який створив хімічну лабораторію. У цей час в університеті розпочалися перші дослідження в географії та геології. Значний внесок у розвиток ботаніки зробив Р. Траутфеттер. Під його ке­рівництвом за планом В. Беретті у 1841 р. було закладено університет­ський ботанічний сад.

Перші вчені-медики університету були учнями і послідовниками М. Пирогова. Особлива заслуга в розвитку його наукових ідей належить В. Караваєву — одному із засновників вітчизняної офтальмології.

Проте патріархом науки був Михайло Олександрович Максимович.

Його праці, зокрема, в галузі історії та філології, сприяли згодом за­родженню історико-філологічної школи Київського університету, яка дала українській науці таких видатних учених, як В. Антонович, М. Дра-гоманов, О. Лазаревський, Д. Багалій, М. Дашкевич, М. Грушевський та ін. Вони й продовжили передові історичні традиції М. Максимовича у вивченні української минувшини і передали їх своїм учням. Значні здобутки М. Максимовича і в дослідженні української мови. У працях, написаних у 1827—1863 рр., він науково довів, що українська мова — це дійсно самостійна мова; до мов західно- та східносло­в'янських вона ближча, ніж до мови московської, від якої дуже відрізняється. Самі українці — давні автохтони у своєму краю, що живуть від Дунаю до Дону; мова українська зародилася ще в доісто­ричну добу. Максимович перший докладно подав усі найвиразніші прикмети української мови.

У першій половині XIX ст. наукові дослідження провадились також у численних наукових товариствах, які мали на меті вивчення минулого України — її археології, історії, культури. В 1835 р. при Київському навчаль­ному окрузі засновано Тимчасовий комітет для дослідження старовини, а в 1843 р. замість нього відкрито Тимчасову комісію для розбору давніх актів. Вона підготувала і видала значну кількість історичних матеріалів у фундаментальному виданні — "Архив Юго-Западной России". Було вида­но також ряд літописів та збірників документів.

Плідно працювало й засноване в 1839 р. Одеське товариство історії і старожитностей, члени якого досліджували пам'ятки грецької колонізації Чорномор'я, скіфів, Запоріжжя. Аналогічні товариства створювались у наступні роки в ряді інших міст України. Результатом їхньої діяльності ста-ли сотні томів різних видань, у тому числі копії документів, оригінали яких загинули після Жовтневого перевороту 1917 р.

Крім того, багато українських учених у першій половині XIX ст. пра­цювали в інших університетах та наукових й освітніх закладах.

Світової слави здобув видатний український математик М. Остро-градський (1801 —1862), якого по праву називають маестро земної та не­бесної механіки, а Генеральна Асамблея ЮНЕСКО оголосила 2001 рік ро­ком вшанування його пам'яті. Уже перші наукові праці зробили М. Остро-градського одним із найвидатніших математиків світу. Він був членом-ко-респондентом Паризької академії наук, дійсним членом Римської, Туринсь­кої, Американської академій, у 1831 р. став академіком Петербурзької ака­демії наук. Він був одним із засновників у Росії школи фахівців, що працю­вали в галузі механіки і прикладної математики. Ідеї, закладені в його пра­цях ("Підручник з елементарної геометрії", "Мемуар обчислення варіації кратких інтегралів" тощо), актуальні й досі, знаходять нове застосування в математичній та теоретичній фізиці. Його іменем названо деякі матема­тичні формули. Багато теорем і формул увійшли до курсу аналізу і дифе­ренціальних рівнянь.

Значна частина праць М. Остроградського стосується аналітичної ме­ханіки. Він встановив один з основних її законів — принцип найменшої дії, а також вивів узагальнене рівняння динаміки, що знайшло численні І застосування у сучасній фізиці, розв'язав багато важливих задач у галузі гідростатики, гідродинаміки, теорії потужності, теорії тяжіння, балістики, теорії удару. Філософ П. Юркевич (1826—1874) був академіком Російської, Чеської, Паризької академій наук.

Театр.На переломі XVIII і XIX ст. почалося становлення українського світського театру, який пройшов кілька різних фаз і на кінець XIX ст. став справжнім професійним театром, який вносив на сцену чимало свіжого й нового, незважаючи на молодість його творців і учасників. Наприкінці | XVIII ст. на зміну шкільному прийшов новий тип українського театру у формі так званого кріпосного театру, що і стало своєрідним переходом до світського театру.

Серед кріпосних театрів на Україні відомими були театри поміщика Трощинського в селі Кибинці (ним керували Василь Гоголь, батько Мико­ли Гоголя, та В. Капніст) і кобеляцького маршалка Гавриленка у селі Озер-ках, де виступав навіть Михайло Щепкін. Мали свої кріпосні театри деякі польські вельможі в Правобережній Україні.

Справжнім початком професійного міського театру в той час стали аматорські вистави, з яких спочатку виник харківський, а згодом полтав­ський театри. У 1789 р. був збудований перший постійний театр у Харкові, а в 1803 р — У Києві та Одесі, згодом у Полтаві, Бердичеві та в інших містах. Однак працювали в них не постійні, а мандрівні акторські групи зі своїм репертуаром. Це були переробки з російської мови п'єс, написаних у Київській академії у XVIII ст. Вони ставились поряд з російськими класич­ними трагедіями.

Започаткував нову українську драматургію І. Котляревський, який на­писав п'єси "Наталка Полавка" і "Москаль-чарівник". Вони були поставлені Котляревським у Полтавському театрі в 1819 р. Від них почалася нова ера українського світського театру. З українських п'єс першої половини XIX ст. найкращими були "Наталка Полтавка" І. Котляревського, "Сватання на Гон-чарівці" Г. Квітки-Основ'яненка і "Назар Стодоля" Т. Шевченка.

Одночасно з розвитком української драматургії та формуванням теат­ру постають професійні українські актори. Найвідомішими з них були Ми-хайло Щепкін(1788— 1863) і Карно Соленик (1811 — 1851). Перший походив із кріпаків (у 1821 р. його викупили полтавці), на початку своєї діяльності (1808—1822) грав переважно в Україні (Харків, Полтава, Київ), а з 1822 р. постійно виступав у Москві. М. Щепкін створив незабутні обра­зи Виборного в "Наталці Полтавці", Чупруна в "Москалі-чарівнику", Отецька у "Сватанні на Гончарівці". Як новатор у театральному мистецтві він пе­рейшов від класичної манери гри до сценічного реалізму і національного українського стилю. Принцип сценічного реалізму на українській сцені далі розвинув Карпо Соленик, який з великим успіхом виступав у виставах українського класичного репертуару. Від М. Щепкіна і К. Соленика в історіі українського сценічного мистецтва починається реальне відтворення образу української людини, зокрема селянина. У Харкові, Полтаві та Кате­ринославі працювали знаменитий тогочасний актор Іван Дрейсіг (1791 — 1888), а також небіж поета Петра Гулака-Артемовського — Семен Гулак-Артемовський (1813—1873). Останній був оперним співаком і компо­зитором, близьким приятелем Т. Шевченка.

Архітектура.Національно-культурний гніт, в умовах якого жила Україна, великою мірою позначився на архітектурі. З'являються нові будівлі, створені за російськими проектами, які не відповідали мистець­ким стилям України. У 1801 р. російський Синод видає заборону будувати будь-які церкви українського типу. Останньою монументальною спору­дою українського типу була Троїцька церква Мотринського монастиря на Чернігівщині, побудована в 1801 р.

Проте українська творчість не вгасає, пристосовуючи шаблонні російські проекти до свого смаку. На зміну класичному з початком XIX ст. приходить стиль ампір (від фр. empire — імперія) з нахилом до монумен­тальних форм римського вигляду. Церковні будівлі в стилі ампір були відомі переважно на Полтавщині та Слобожанщині. їхні форми розвивалися на тих самих зразках класицизму, які були відомі у другій половині XVIII ст.

Такими були церкви в Хоролі, Ромнах, Лубнах, Пирятині й Прилуках. Стиль ампір мав поступитися українським будівничим традиціям, зокрема в спорудженні малих будівель, провінційних палат, галерейок, ґанків, що мали своєрідні українські прикмети.

У першій половині XIX ст. при новому адміністративному поділі Украї­ни в стилі ампір збудовано більшість державних будівель Полтави, Черніго­ва, Києва, Одеси. Досить поширеним був тип повністю округлих споруд (ро­тонд), ампірних форм з колонадою або без неї. Такими є Кукавка на Поділлі (проект В. Трощинського), церква Різдва на Подолі в Києві, Вознесенська церква Фролівського монастиря в Києві, церква Гошівського монастиря в Галичині, а також Аскольдова могила в Києві. У стилі ампір споруджено "Па­м'ятник самоврядування Києва" (1802 р., архітектор А. Меленський).

Найбільш плідні українські архітектори цієї доби — Петро Ярослав­ський (1750—1810) з Харкова та Андрій Меленський(1766—1833) з Киє­ва. Перший з них побудував ряд будівель на Харківщині та Херсонщині. А Меленський спроектував і перебудував велику кількість споруд Києва, у тому числі дерев'яний будинок театру (не зберігся), бурсу Київської ака­демії. Він також виконав проект відбудови Десятинної церкви, який було відхилено владою. А Меленському належить також проектування і будів­ництво ротонди "Аскольдова могила", будівель Флорівського монастиря на Подолі в Києві.

У Львові у 20—30-х роках XIX ст. у стилі ампір побудовано так звану Губернаторську палату, або Намісництво (на Підваллі), бібліотеку Оссолін-ських, бібліотеку та музей Баворовських, Львівську ратушу (1835), Народ-ний дім на вулиці Рутовського, вартівню на площі св. Духа і десяток житло­вих будинків.

Одеса теж має ряд житлових будівель, виконаних у цьому стилі, їх про­ектували французькі та італійські архітектори. З українських відзначився Андрій Шостак. У 1837—1842 рр. тут було споруджено знамениті схо­ди, що ведуть з одеського порту на Приморський бульвар. На півокруглій площі споруджено пам'ятник Рішельє, що його виконав скульптор Іван Мартос, за походженням українець.

Остання стадія класицизму припала на першу половину XIX ст. Вона позначена особливою лаконічністю і чіткістю архітектурних форм. Таким є головний корпус Київського університету, який звів у 1837—1842 рр. ви­значний архітектор Вікентій Беретті (1781— 1842), що викладав архі­тектуру в Київському університеті.

Скульптура.Набагато складнішим був розвиток української скульп­тури кінця XVIII ст. — першої половини XIX ст., яка перебувала цілком під впливом класицизму і була підпорядкована завданням будівництва міст і декоративного оздоблення споруд. У першій чверті XIX ст. ампір почав характеризуватися зменшенням декораційної скульптури (рококо). На зміну цьому стилеві приходить і започаткований у Відні так званий бідо-маєр, що переважав у другій чверті XIX ст.

Скульптура в Україні цього періоду не могла розвиватися самобутньо, тому процес її розвитку слід простежувати на працях українських майстрів

столиці імперії. Першим із них був Михайло Козловський(1753—1802), який творив у стилі рококо і залишив після себе рад статуеток і класичний пам'ятник О. Суворову в Петербурзі. Найвидатнішим скульптором Росій­ської імперії того часу був Іван Мартос (1754—1835), який народився на Чернігівщині. Він став професором, а потім ректором Петербурзької ака­демії мистецтв. За півсторічний період своєї творчості він залишив багато скульптурних праць у бронзі, мармурі та велику кількість надгробників. Під впливом І. Мартоса творив скульптор українського ропу Кость Клим-ченко(1816— 1841), що майже все своє життя провів у Римі.

У 1853 р. в Києві на мальовничому березі Дніпра споруджено пам'ят­ник князю Володимиру Великому. Виконав його російський скульптор німецького походження П. К. Клодт проектом скульптора В.І. Демут-Ма-линовського та архітектора К. Тона.

Живопис.В українському образотворчому мистецтві у першій поло­вині XIX ст. виділялися окремі митці, але серед них ще не було великих та­лантів. Це було пов'язано з тим, що після смерті у 1825 р. В. Боровиковсько-го малярство Російської імперії занепадає. Після деякого застою як реакція проти класицизму починає формуватися схильність до реалізму. Цей рух започаткував Олексій Венеціанов (1780—1847), учень Боровиковського. Середина XIX ст. характеризується творчістю основоположника реалізму в українському малярстві Тараса Шевченка та його послідові шків Л. Жемчуж-никова ("Кобзар на шляху", "Козак ще на Січ", "Чумаки в степу"), К. Тругов-ського ("Весільний викуп", "Сорочинський ярмарок" та ін.), І. Соколова ("По­вернення з ярмарку", "Проводи рекрутів", "Ніч напередодні Івана Купала"). їхня творчість була значним внеском в українську мистецьку культуру.

Найкращим представником українського образотворчого мистецтва 1840—1860 рр. був Тарас Шевченко (1814—1861). Хоча його значення як художника в історії українського народу і не дорівнює його значенню як поета, але і в галузі образотворчого мистецтва він був першим великим національним митцем України, творчість якого стала найвищим досягнен­ням українського мистецтва XIX сг. Його мистецький талант виявився у різних галузях малярства-, портретному, жанровому, пейзажному і релігій­ному. Крім того, Шевченко пробував свої сили в скульптурі та гравюрі. За гравюри Тарас Шевченко дістав титул академіка. Високо цінуються також його малюнки олівцем, тушшю, сепією і аквареллю.

Першою жанровою картиною Шевченка була "Хлопчик-жебрак ділить­ся милостинею з собакою під парканом" 1839 р., за яку йому було прису­джено срібну медаль Академії мистецтв. На початку 40-х років молодий митець працює над темами з історії України, з життя народу, його побуту. У цей час написані "Циганка-ворожка", "Катерина", "Селянська родина". У 1843 р. Шевченко подорожує Україною й збирає великий матеріал в етю­дах, малюнках, ескізах. Він задумує видати серію офортів під назвою "Жи­вописна Україна", в якій хотів показати історичне минуле, побут і звичаї народу. Шість офортів на історико-побутову тематику ("Видубицький монастир", "Дари в Чигирині", "Судна рада" тощо), зроблених у 1844 р., ха­рактеризуються блискучою технікою, життєвою та історичною правдою. На відміну від своїх попередників Шевченко не ідеалізує Україну, а змальо­вує її реалістичною, зокрема показує закріпачене зубожіле село.

Тарас Шевченко виявив себе справжнім майстром портрета. Це видно передусім з його власного автопортрета (1840—1841) і з портретів Маєв-ської, Горленко, Кейкутової, Лизогуба, написаних у 1843—1847 рр.

Після закінчення Академії в 1845 р. Шевченко приїжджає до Києва і тут, працюючи в Археографічній комісії з вивчення пам'яток старовини, зно­ву має нагоду побувати в селах і містах України та виконати різноманітні рисунки, еподи, ескізи для своїх майбутніх творів. Однак арешт перервав мистецькі плани Тараса Шевченка.

Отже, творчість Т.Г. Шевченка є новим етапом в історії українського об­разотворчого мистецтва. Вона надихнула багатьох українських та росій­ських митців на нові творчі здобутки.

Зачинателями західноукраїнської реалістичної школи були К. Устияно-вич — "Гуцулка біля джерела", "Шевченко на засланні" та ін.; Т. Костин-ський — "Гуцул з Листовиці", "В селянській хаті".

Музичне мистецтво.Високий рівень розвитку музично-пісенної творчості забезпечувала поетична і музична обдарованість українського народу. Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. у побуті були поши­рені землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні пісні тощо. Дуже популярними були пісні-романси "Їхав козак за Дунай", "Віють вітри", "Сонце низенько", а також створені на вірші Шевченка "Думи мої", "Ой, одна я, одна", "Заповіт", пісні про Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса. Зі свого середовища народ висунув талановитих співців-кобзарів, ліриків (Андрій Шут, Остап Вересай). Дуже популярними були авторські твори, що згодом у народі ставали безімен­ними: "Там, де Ятрань круто в'ється", "Чи я в лузі не калина була", "Дівчино, рибчино, серденько моє" та ін.

Пісенним талантом українців захоплювалися у Петербурзі, де при царському дворі існувала капела хлопчиків. Навесні 1838 р. М. Глинка пе­ребував на Україні з метою набору співаків. Він відвідав Київ, Чернігів, Пол­таву, Харків, Качанівку і відібрав 19 хлопчиків і двох дорослих чоловіків для зарахування до капели. Серед них був С. Гулак-Артемовський, який зго­дом став автором першої української національної опери.

Високого рівня майстерності досягли партесні (багатоголосі) співи. Із великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії та ін. Проте, незважаючи на давні історичні тра­диції хорового співу в Україні, у першій половині XIX ст. його розвиток гальмувався антинаціональною політикою адміністрації, що віддавала пе­ревагу іноземним творам.

У Галичині, що перебувала в складі Австрії, у першій половині XIX ст. сформувалися сприятливі умови для розвитку музичної культури. Перші виразні прояви музичного життя вийшли з духовенства. Саме в стінах ду­ховної семінарії виховувалися майбутні музиканти.

Так, у 1829 р. при дворі єпископа Івана Снігуровича в Перемишлі був заснований постійний церковний хор, яким керував диригент і компози­тор чеського походження А. Нанке. Основу репертуару становили пере­дусім твори Д. Бортнянського. З цього хору вийшли композитори, які ство­рили так звану Перемиську школу. Найпершими її представниками стали Михайло Вербицький (1815—1870) та Іван Лаврівський (1822—1873), які в 40-х роках XIX ст. репрезентували західноукраїнську музику. Крім церковних, вони писали також твори для чоловічого хору. М. Вербицький склав музику на слова Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна", яка ста­ла згодом українським національним гімном, і до "Заповіту" Т.Г. Шевчен­ка, що також у перші роки після смерті поета співали як національний гімн. М. Вербицький є автором і 2 оркестрових творів, рапсодій, Служби Божої та інших церковних співів.

Іван Лаврівський писав свої твори насамперед для церковного вжитку. Втім, окрім кількох композицій для чоловічого хору, залишив і дві опери. Обидва композитори, хоча й не мали вищої музичної освіти і писали во­кальну музику, за словами М. Грінченка, "винесли свою рідну мелодію на світ Божий, одягли її в культурне вбрання і показали, що інша музика варта того, щоб її культивувати"1.

У цей час розвивалися всі види і форми української культури. Проте на перешкоді такому розвитку в Східній Украйні стояла колоніальна політика царської Росії, яка проголосила українську мову й україн­ську націю взагалі поза законом. Значних обмежень українська мова зазнавала і в Західній Україні та в Закарпатті, що входили до складу Австрійської імперії.

Однак знесилена фізично та понівечена духовно українська культу­ра, спираючись на могутні народні традиції, морально-етичні й ду­ховні цінності народу, вижила, зберегла національну ідею. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, її успадкували прогресивні культурні діячі XIX ст. у своїх пошуках найбільш вагомих засобів збереження і підне­сення національної самосвідомості та національної культури. Ідея незалежності, прагнення до суверенності стали підвалинами відро­дження України XX ст.

У другій половині XIX — на початку XX ст. майже всі європейські держави переживали складний період у своєму історичному роз­витку. В Італії тривала національно-визвольна боротьба проти австрійського гноблення за об'єднання країни. Під владою Пруссії відбу­лося поступове об'єднання німецьких земель в єдину державу, через ви­пробування Паризькою комуною пройшла Франція. Відбувався активний процес зміни суспільних відносин, політичних інститутів. До політичної влади в більшості країн прийшла промислова буржуазія, яка забезпечува­ла своє панування завдяки військовій силі, реформам, у тому числі й мо­дернізації виборчої системи, і жорстокій експлуатації.

Друга половина XIX ст. — це період еволюції провідного буржуазного стану, його інтересів, системи цінностей, моральних принципів та ідеалів. Але головною тенденцією в розвитку культури тих часів була потреба у формуванні нових духовних орієнтирів, своєрідного бачення краси світу, утвердження естетично розвинутої особистості.





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...