Главная Обратная связь

Дисциплины:






Українська культура у другій половині XIX — на початку XX ст.



Розвиток української культури другої половини XIX ст. відбувався під великим впливом творчості Т. Шевченка, який підніс культуру свого наро­ду до загальноєвропейського рівня. Однак, щоб втриматися, не зазнати асиміляції, потрібні були натхнення і копітка робота наступних поколінь діячів культури, спрямована на консолідацію усіх інтелектуальних мож­ливостей народу. В цей період розвій української культури неодноразово штучно переривався, оскільки щодо східнослов'янських народів Росій­ської імперії здійснювалася інкорпорація в "єдиний російський народ". У звітах перепису 1897 р. великороси, малороси, білоруси значилися під однією назвою "русские".

Освіта. Лібералізація суспільно-політичного життя Російської імперії в 60—70-х роках спонукала до створення національних шкіл в Україні. (На відміну від українців і білорусів, такі школи були у народів Прибалтики, поля­ків, татар та ін.) Оцінюючи тяжке становище на освітянській ниві, М. Драгома-нов писав: "зменшити своє горе народ міг би і тепер, якби був просто письмен­ний, а коли б він був добре освічений наукою, тоді б двох днів не протрима­лись би усі порядки, що тепер доводять народ до стану робочого скоту"1.

Дуже швидко у 1861 — 1862 рр. формується мережа недільних шкіл (кількістю до 110), друкується навчальна література. Для підготовки педа­гогічних кадрів у Києві було засновано "Временную педагогическую шко­лу". У 1862 р. Петербурзький комітет грамотності клопотався, щоб дозво­лити впровадити освіту в Україні рідною мовою. Проте ці плани залиши­лись нездійсненими.

Зародки початкової освіти в Україні були придушені Валуєвським цир­куляром 1863 р., який наклав важкі пута на українську культуру взагалі: "Більшість малоросів самі вельми ґрунтовно доводять, що ніякої малоро­сійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їх, що вживає простонароддя, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на нього Польщі"2. Циркуляр заборонив друкування підручників, популярної літе­ратури, духовних книг українською мовою.

Цей процес був посилений характером реформи освіти. У другій по­ловині XIX ст. на українських землях залежно від державного підпорядку­вання викладання велося різними мовами: російською, польською, німець­кою. Російська мова панувала в Лівобережній та Степовій Україні. У 1864 р. всі початкові школи дістали єдину назву — початкові народні училища. Вони були проголошені безстановими і мали таку навчальну програму: закон Божий, письмо, читання, 4 дії арифметики, церковний спів. Таких шкіл на кінець XIX ст. було лише 17 тис, внаслідок чого близько 70 % дітей залишилося поза школою.



У 1864 р. було створено гімназії двох типів: класичні і реальні. Ці ланки середньоосвітньої загальної школи були проголошені безстановими і за­гальнодоступними, хоч за навчання треба було платити. Третина навчаль­ного часу в класичних гімназіях відводилася грецькій і латинській мовам, а природознавство, хімія майже не вивчалися. Випускники цих закладів без іспитів могли здобувати освіту в університетах. У реальних гімназіях давніх мов не було, ширше викладалися природознавство, хімія, фізика, математика, креслення, нові мови. По закінченні учні могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів. Для жінок існували окремі жіночі гімназії, вищі жіночі курси, метою яких була підготовка дівчат — матерів сім'ї. Наприкінці XIX ст. в Україні існувало 29 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.

Вишу освіту в Україні можна було здобути у трьох університетах: Харківському, Київському, Новоросійському, заснованому на базі Рішельєв-ськоголіцею в Одесі в 1865 р. Загальна чисельність студентів була незнач­ною — до 4 тис. чол. Бурхливий розвиток економіки другої половини XIX ст. зумовив потребу в створенні вищих спеціальних закладів, таких як Південноросійський технологічний інститут у Харкові (1865 р.), Київ­ський політехнічний інститут (1898), Вище гірниче училище в Катерино­славі та ін. На початку XX ст. в Україні діяло 27 вищих навчальних закладів, де навчалося 35 тис. студентів.

Тяжким було становище з освітою в західноукраїнських землях. На­вчання в усіх школах, крім початкових, у Галичині та на Буковині велося лише польською й німецькою мовами. У 1890 р. загальна кількість непись­менних досягла у Галичині 66,4, а на Буковині — 75 %. В українських по­чаткових школах діти могли вчитися до четвертого класу, а наступну осві­ту здобували в іншомовних закладах. Незважаючи на певну лібералізацію освітньої справи в Австро-Угорщині, домінування польської освіти збе­реглося і на початку XX ст. У 1914 р. у Галичині існувало 59 польських гімназій, 6 українських державних і 8 приватних, які утримувалися на кош­ти батьків. У Львівському університеті викладання провадилося польською або німецькою мовою, німецькомовне спрямування мав відкритий у 1875 р. Чернівецький університет. У 189бр.із 320 студентів там навчалося лише 20 українців.

У 70—80-х роках продовжує розвиватися ідея національного відро­дження, що ґрунтувалася на історичних реаліях розвитку українського на­роду напередодні та після реформ 60—70-х років у Росії.

Стало очевидним, що українці не змогли відстояти свої права через брак сильного національного почуття, національної свідомості, віри в остаточ­ний успіх. У нових умовах треба було знову і знову відстоювати інтереси народу, доводити перед усім світом його витоки, надавати належного ста­тусу українській мові.

Упродовж XIX та на початку XX ст. не вщухала запекла дискусія про походження українців та їхньої мови. Обговорення цих питань відбува­лося тоді, коли відсутність належних умов для розвитку мови ототожнюва­лася з її нездатністю, на думку деяких вчених, обслуговувати "високі потре­би суспільства". Культурницькі домагання народу здобули назву "півден-норуського сепаратизму". "Під південноруським сепаратизмом, або відще­пенством, ми розуміємо намагання послабити або розірвати зв'язок, що з'єднує малоросійське плем'я з великоросійським"1, — писав історик С. Щоголєв.

"Малоросійською мовою немає жодного твору світового значення, як би не роздмухували славу батька Тараса, він, однак, залишається лише пое­том народним, близьким і зрозумілим тільки своїм — і світового значення мати не може"" — стверджували на університетських кафедрах України. До цієї думки схилялося багато вчених того періоду: І. Срезнєвський, О. Собо-лєвський, О. Шахматов та ін.

Захисниками невід'ємного права українського народу мати свою істо­рію і мову виступали Т. Шевченко, М. Костомаров, А. Метлинський, П. Куліш, І. Франко та ін. І. Франко пояснював, що на вирішальному етапі свого роз­витку українська літературна мова на більшій території свого функціону­вання і природного середовища — Наддніпрянщині не мала таких зви­чайних сфер стабілізації й утвердження, як школа, преса, наукове вивчен­ня, культурно-побутове призначення, тобто життєво важливих чинників, необхідних для висхідного процесу в розвитку літературних мов. Літера­турна мова не виконувала своєї важливої функції — інтелектуального і діло­вого мовлення. І. Франко доводив, що там, де мова втрачає споконвічну престижність, панує масова культура, яка призводить до духовного вихо­лощення. І навпаки, народи з укоріненою національною свідомістю не цураються рідної мови. Проте українці опинилися серед тих народів, у яких процес остаточної консолідації в націю не завершився, тому навіть серед інтелігенції спостерігалося збайдужіння до національних надбань. З ве­ликим болем докоряв І. Франко освіченій верстві, яка нехтувала історією і культурою свого народу: "Не тільки школи і уряди полонізували нас; ми самі полонізуємо себе ще гірше вдома"3.

Не досить сильна національна орієнтація української інтелігенції більш виразно виявилась у буремні роки революції 1905—1907 рр. у Росії. Б. Грін-ченко писав: "У всьому житті вкраїнської інтелігенції виразно помітно ту двоїстість, що звичайно буває серед інтелігенцій усіх народів, які зі стано­вища національного занепаду переходять до становища національного відродження й свідомості"4.

Література.Розв'язати складні проблеми поширення вживання україн-ської мови мало становлення преси та видавничої справи. Проте Валуїв-ський циркуляр чи не вперше в європейській цензурній практиці заборо­нив написане з міркувань не його змісту, а мови. Емський акт (1876) накла­дав вето на ввезення українських творів з-за кордону (діяв упродовж 30 років, хоч так і залишався таємним). Внаслідок таких жорстких заходів на тери­торії Росії до початку XX ст. не з'явилося жодного журналу чи газети україн­ською мовою. Поодиноким було видання українських книжок У 1877 та 1879 рр. з'являється лише дві українські книги, а у 1880 р. не виходить жод­ної. Після короткого послаблення репресій у 1881 — 1883 рр., коли було надруковано 75 українських книг, обмеження почалися знову. У 1892 р. було наказано забороняти друкування українських книг "при малейшем к тому поводе, в цеях чисто государственных", у 1895 р. не дозволялось друкування книг для дітей, "хоча б по суті змісту вони й здавались благонаміреними"1.

Саме в таких умовах відбувався подальший розвиток української літера-тури, яка виявила дивовижну живучість і стійкість. Незважаючи на утиски і заборони, збільшилося коло українських письменників, збагатилася тема­тика творів, урізноманітнилися види і жанри літератури, зросла роль кри­тики та ін. У цей період збільшується інтерес до народної творчості, що знай­шло концептуальне втілення в ідеї "етнографічного реалізму" П. Куліша. її суть полягає у вимозі правдивого зображення етнокультурних рис народу та його психологічних особливостей. Ця система поглядів відбивала того­часний характер розвитку української літератури, коли фольклор мав ве­личезний вплив на письменницьку творчість. На такому грунті розвинули свої мистецькі таланти Марко Вовчок, С. Руданський, Л. Глібов та ін.

Художня література характеризувалася поступовим піднесенням ідеї національної єдності всіх регіонів України, незважаючи на жанрову іте­матичну різноманітність.

М. Драгоманов, І. Нечуй-Левицький, О. Огоновський, І. Білик, І. Франко брали активну участь в обговоренні злободенних суспільних та літератур­них проблем, проголошуючи нові засади реалістичної літератури. У центрі уваги письменників було село з його соціальними конфліктами і супереч­ностями, меншою мірою — народні месники, інтелігенти-народники. По­глиблюється рівень психологічного аналізу, з'являються нові поетичні форми і жанри (філософська тематика, психологічні повісті та романи, історична драма).

У 80-ті роки утверджується епоха реалізму. Про це свідчила поява та­ких творів, як "Безталанна", "Назар Стодоля", "Наймичка", "Лимерівна", які збагатили українську драму колоритними жіночими образами, внесли ви­сокі ідеї добра і милосердя.

Велике значення літератури для прогресивного поступу українського народу підтвердив своєю творчістю І. Франко (1856—1916). Завдяки його багатогранній діяльності літературне та філософське осмислення знайш­ло своє втілення у визвольному прагненні українського народу, було ви­значено місце української літератури серед інших літератур слов'янства і світу, запропоновано самобутнє вирішення важливих суспільних, етико-філософських і художніх проблем, створено естетичні цінності, що підіймали українську літературу на світовий рівень.

У розвиток української літератури вагомий внесок зробили "неороман­тики"- Л. Українка (1871-1913), А. Винниченко (1880—1951), М. Ко цюбинський (1864— 1913) та ін. У творчості цих письменників виразно по­значається вплив імпресіонізму, експресивні барви стають необхідним за­собом поетики, поглиблюється філософічність творів. Поряд з цим митці намагались відбивати складні процеси, що на очах змінювали суспільство: проблеми міграції українців за кордон, формування робітничого класу і цілих індустріальних регіонів, зміни в умонастроях народу. Саме завдяки літературній практиці на початку XX ст. українська культура, не будучи з відо­мих причин домінуючою, вже була здатна приваблювати інтелігенцію, ши­рокі верстви населення надихати своїми високими моральними ідеалами'.

Українознавство.Велике значення у боротьбі за етнокультурну самоідентифікацію українського народу мало народознавство. У другій половині XIX ст. вивчення народної культури набуло систематичного і ґрунтовного характеру. Серед досліджень такого рівня були етнографічні праці М. Костомарова, П. Чубинського, О. Потебні, В. Антоновича, О. Русо-ва, І. Франка, які розкривали народний побут, фольклор і вірування, діа­лектичні особливості української мови. Це була чудова основа, на якій зго­дом зводилося професійне мистецтво українського народу. До найбільш визначних здобутків народознавства належать п'ятитомна "Студія над українськими народними піснями" І. Франка, 46 томів львівського "Етно­графічного збірника", "Українські пісні з нотами" (Одеса; Київ, 1900— 1902), "Вік" (Тритомна антологія української літератури. — К., 1900—1902), "Сборник материалов по малорусскому фольклору" (Чернігів, 1902), "Ис-тория запорожских казаков" Д. Яворницького та ін.

Справжнім науковим і культурним центром став історичний журнал "Ки-евская Старина" (1882— 1907), заснований на кошти меценатів В. Симирен-ка і почасти, згодом, В. Тарнавського. Через закриття у 1876 р. Відділу Гео­графічного товариства і вузькопрофесійний офіційний характер тодіш­нього Наукового товариства Нестора-Літописця (1873—1919) "Киевской Старине" доводилося виконувати місію української наукової установи. У жур­налі друкували твори та історичні праці М. Максимович, С. Єфремов, А. Крим­ський, В. Антонович, Д, Багалій, М. Коцюбинський та ін. Жорсткі утиски мови не давали змоги навіть вільно подавати етнографічний матеріал. Напри­клад, слово "москаль", яке скрізь вживається в українських піснях та казках, треба було або викидати, або замінювати словом "солдат".

Згодом замість університетських видань типу "Киевской Старины" з'яв­ляються журнали більш вузького професійного змісту, що свідчило про подальший розвиток преси в країні.

Науково-літературна діяльність більш активною була в Галичині. Український рух у 60—70-х роках мав спочатку культурно-народницький характер, а не історично національний, як це спостерігалося в Угорщині, Чехії та Польщі. У 1873 р. у Львові для поглиблення науково-літературної діяльності створюється Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке на перших порах нараховувало лише 40 членів (з 1892 р. — Наукове товари­ство імені Т. Шевченка). Воно мало на меті не тільки сприяти піднесенню української словесності, а й розробляти науку українською мовою. Згодом товариство розвинуло надзвичайно інтенсивну діяльність і настільки за­рекомендувало себе своїми працями, що вчені почали вбачати в ньому май­бутню українську академію наук. Завдяки діяльності товариства відкрива­ються можливості для розвитку всіх видів наукових знань — гуманітарних, природничих, математично-технічних. При ньому видавалися такі наукові серії: "Руська історична бібліотека", "Джерела до історії України-Русі", "Збірник математично-природничо-медичної секції"" тощо.

"Записки Наукового товариства імені Т.Шевченка" у 1895—191З рр. ре­дагував М. Грушевський. Завдяки його енергії, а також активній діяльності І. Франка товариство до початку Першої світової війни видало близько 400 томів наукових праць українською мовою, серед яких основну частку (майже 9/Ю) становили праці з українознавства. У серії видань товари­ства виходила з 1898 р. й монументальна "Історія України-Русі". Характер­но, що на святкуванні сторічного ювілею Харківського університету саме М. Грушевському та І. Франку вручили дипломи докторів і відзначили їхні заслуги на ниві української історії та історії літератури (перу І. Франка на­лежить близько 100 праць з історії). Виходило чимало українських часо­писів: "Правда", "Зоря", "Народ", "Житіє і слово", "Літературно-науковий вісник". Старанням українофілів з часом Галичина перетворилася, за об­разним висловлюванням М. Грушевського, на своєрідний "український П'ємонт".

Отже, наприкінці XIX — на початку XX ст. українськими вченими було здійснено багато досліджень з життя українського народу, до­ведено історичну самобутність та своєрідність українського куль­турно-національного типу. Проте ці дослідження було зроблено з урахуванням цензурних вимог, деякі історичні теми взагалі не мог­ли бути дослідженими.

На початку XX ст. в інтелектуальних колах Російської імперії зростало розуміння потреби скасування обмежень української культури, хоча це питання розглядалося з позицій і в інтересах російської державності. Імпе­раторська академія наук у спеціальній записці констатувала: "Малоросій-

ська людність повинна мати таке ж право, як і великоруська, говорити пуб­лічно і друкувати на своїй рідній мові".

В умовах революції 1905—1907 рр., завдяки активній діяльності україн­ської громади в Думі та відповідним указам, український народ, як й інші недержавні нації, отримав право на пресу та вільне друкування книг без попередньої цензури. Поява видань українською мовою мала величезне значення, хоча більшість з них існували недовго і мали відносно малі ти­ражі. Першу щоденну політичну, економічну й літературну газету "Гро­мадське слово" Є. Чикаленка планувалось видавати накладом 190 тис. при­мірників. Замість неї вийшла "Громадська думка", яка зібрала невелику пе­редплату і мала наклад у 3,7 тис. примірників. Через різні обставини бага­то проектів україномовних періодичних видань не було реалізовано. Так, з жовтня 1905 р. до червня 1907 р. про вихід у світ заявили 64 україномов­ні газети і журнали. Проте своє існування бодай одним примірником під­твердили лише 24 видання2. У період реакції і з наближенням Першої світо­вої війни царизм дедалі більше утискував українську пресу, тому не дивно, що в 1913 Р- із 275 газет в Україні українською мовою видавалася лише одна.

У складних умовах діяли товариства "Просвіта", започатковані ще у 60-х роках XIX ст. В умовах революції 1905—1907 рр. тільки київська "Просвіта" за 4 роки свого існування випустила 36 найменувань брошур, організу­вала 100 лекцій, 25 літературно-музичних вечорів. Проте у січні 1910 р. спеціальним розпорядженням П. Столипіна заборонено культурно-освітні національні організації під приводом того, що "утворення товариств, які ставлять перед собою вузькі національно-політичні цілі або об'єднання на грунті таких національних інтересів, веде до поглиблення основ націо­нальної відокремленості"3. ("Просвіта" в Галичині діяла до 1939 р.)

Образотворче мистецтво.Друга половина XIX — початок XX ст. — один з яскравих періодів розвитку образотворчого мистецтва України, адже саме в ці роки відбулося становлення критичного реалізму та заро­дження найновіших мистецьких течій. Побутовий жанр, що посідав в ієрархії класицизму досить скромне місце, поступово висувається на пер­ший план, значно розширюючи коло сюжетів і свої можливості. Худож­ники прагнули осягнути людину незалежно від соціального становища, але в усій її психологічній глибині та неповторній індивідуальності. У се­редині 50-х років, після розгрому Кирило-Мефодієвського товариства, розвиток живопису в Україні на деякий час завмирає, а образотворче ми­стецтво обмежується виконанням офіційних замовлень і портретів. У ці роки все, що заслуговує на увагу, було створено не у великих культурних

центрах, а в степах Казахстану, де у важких умовах заслання намагався працювати, незважаючи на заборону, Т. Шевченко, а також в українських селах, де збирали матеріал для своїх творів вірні послідовники Кобзаря — Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Трутовський.

Останні роки життя Т. Шевченка — великого поета та художника — були заповнені працею. Він мешкав у приміщенні Петербурзької академії мис­тецтв, у майстерні на другому поверсі, що збереглася до нашого часу. На­писав низку портретів — М. Щепкіна, М. Лазаревського, Ф. Толстого, П. Клодта, досягнувши досконалості, хоч ніколи не вважав себе портрети­стом. Та найбільша внутрішня експресія втілена Шевченком в останньому живописному "Автопортреті" (1860—1861), створеному під впливом мо­гутнього пензля Рембранта.

У творчості Шевченка вражає широта мистецьких зацікавлень. Прой­шовши складний шлях подолання брюлловської школи і романтичних тенденцій у поступі до реалізму, він не відмовляється цілком від плідних традицій минулого і не обмежується тяжінням до якогось одного напря­му чи жанру. Він став провідним майстром гравюри, за що близькі друзі називали його "російським Рембрантом". Однак для вільного й повного вираження своїх ідей Шевченкові було відпущено мало часу. Офіційне визнання прийшло до нього надто пізно. Лише за кілька місяців до смерті, наприкінці 1860 р., за майстерність і знання у гравірувальному мистецтві Т. Шевченка було обрано академіком Санкт-Петербурзької імператор­ської академії мистецтв. Запізнілий диплом на це звання для вручення спад­коємцям одержав друг покійного — М. Лазаревський.

Із середини XIX ст. в Україні поступово формуються центри розвитку живопису—Київ, Харків, Одеса. У них зосереджуються виставкова діяльність, формуються місцеві художні кадри, створюються вогнища мистецької осві­ти. Активізація художнього життя безпосередньо пов'язана з діяльністю То­вариства пересувних виставок (1870). Лави передвижників постійно по­повнювалися українськими майстрами живопису, графіки, скульптури. Се­ред них — М. Кузнецов, І. Похітонов, К Костанді, О. Мурашко та ін. Українська тема не тільки знайшла відображення у творчості багатьох передвижників, а й сприяла посиленню романтичних тенденцій у деяких картинах І. Крам-ського, І. Рєпіна, пейзажних творах А. Куїнджі. Вже в 1872 р. відбулася перша виставка цього товариства у Києві та Харкові. Наступного року до маршруту було включено Одесу, Полтаву, Катеринослав, Миколаїв та інші міста.

У другій половині XIX ст. відбувається процес формування української національної школи пейзажного живопису (В. Орловський, К. Крижиць-кий, І. Похітонов, С. Васильківський та ін.). Серед майстрів Лівобережної України постать С. Васильківського (1854—1917) є найбільш масштаб­ною і багатогранною. Учень М. Клодта, він ще на початку творчого шляху звертається до зображення природи, історії та побуту України. У про­грамній картині "По Дінцю", за яку С. Васильківський був удостоєний зван­ня класного художника І ступеня і права на закордонну поїздку, було зма-

льовано поетичний куточок української природи. По закінченні Санкт-Петербурзької академії він іде за кордон — відвідує Францію, Іспанію, Іта­лію. Його картини мали успіх на виставках паризького салону, після чого С. Васильківський здобув право виставляти свої твори поза конкурсом.

Нові тенденції філософського узагальнення та релігійного романтиз­му, що дедалі активніше виявляються на початку XX ст. у різних царинах українського образотворчого мистецтва, своїм корінням сягають середи­ни 1880—1890 рр., коли розпочалися роботи над монументальними роз­писами Кирилівської церкви XII ст. та щойно збудованого Володимирсь-кого собору. На відміну від більшості культових розписів XIX ст., які за своїм художнім рівнем дещо відставали від прогресивних явищ мистецтва сво­го часу, монументальні роботи М. Врубеля, В. Васнєцова, М. Нєсторова, створені у Києві, стали кроком уперед на шляху розвитку зазначених тен­денцій у мистецтві.

Розчищення й оновлення стінопису XII ст. у Кирилівській церкві було розпочато у 1881 р. До цієї роботи у 1884 р. був залучений молодий, ще нікому невідомий Михайло Врубель (1856—1910). Так почався київ­ський період творчості (1884—1889) великого майстра. Розписи Володимир-ського собору (1885—1896) знаменують наступний етап, безпосередньо пов'язаний із зародженням модерну. Створюються декоративні композиції В. Васнєцова з оригінальними давньоруськими костюмами, побутовими реаліями минулого. У цьому плані художник виступає як попередник рет­роспективного реалістичного модерну початку XX ст. Робота Врубеля, обмежена створенням лише орнаментів, тільки на перший погляд була другорядною. Л. Ковалевський, який працював разом з ним, згадував, що написані орнаменти проходив сам Врубель, змінюючи той чи інший тон, шукаючи гармонії й доводячи невигадливі мотиви до чудової композиції, сповненої музикальності й фантастичності. Орнаменти Врубеля у соборі св. Володимира — це шедевр композиції, малюнку, тону.

Згодом майстри українського модерну спиралися на досвід Васнєцова та Врубеля, намагаючись об'єднати живопис та елементи декоративно-ужиткового і народно-декоративного мистецтва. Яскравим прикладом синтезу архітектури, живопису та орнаментальних панно за народними мотивами було оформлення будинку Полтавського земства (архітектори-художники В. Кричевський, С. Васильківський, М. Самокиш та ін.). Вплив розписів Володимирського собору та ескізів Врубеля відчутний у живо­писному оздобленні Всіхсвятської церкви кінця XVII ст. над Економічною брамою Києво-Печерської лаври, виконаному учнями лаврської іконопис­ної майстерні під керівництвом І. Їжакевича у 1902—1905 рр. Розпис при­твору церкви є найбільш типовим взірцем вигадливих і звучних за коло­ритом орнаментальних композицій українського модерну.

Початок XX ст. складний, сповнений гострих соціальних супереч­ностей і художніх пошуків період в історії українського мистецтва. Бур­хливий розвиток таких промислових і культурних центрів, як Київ, Одеса,

Харків, супроводився створенням місцевих творчих об'єднань, значним розширенням виставкової діяльності. Чітко окреслюються особливості місцевих художніх шкіл: у 1890— 1893 рр. створюється Товариство півден­норосійських художників, у 1893 р. — Київське товариство художніх ви­ставок, у 1906 р. — аналогічне харківське об'єднання, у 1896 р. — "Товари­ство для розвою руської штуки" у Львові. Згодом, з розвитком нових ху­дожніх тенденцій, з'являються виставки-салони, де пропагуються най­новіші течії у мистецтві. Наприкінці першого десятиліття XX ст. лише в Києві щороку влаштовувалось 10—15 художніх виставок. На кожній ви­ставці шанувальники мистецтва купували від 10 до 20 творів, що свідчило про зростання духовних потреб міського населення.

Нова генерація українських живописців тієї доби висунула свої вимоги до мистецтва, суттєво відмінні від творчих настанов попередників. Побутова картина з її літературно розробленим сюжетом, зовнішньою оповідністю поступово втратила привабливість для молодих митців. У цих умовах у першому десятилітті XX ст. дедалі більшого значення набуває портретний живопис. Він вбирає в себе досвід парадного портрета XVII— XVIII ст., досягнення імпресіоністів у живописному засвоєнні пейзажу та інтер'єру, запроваджує у своїй декоративній системі барвистий світ народ­ного мистецтва. Цей новий художній принцип багато в чому перегукуєть­ся з народною українською картиною.

Серед представників цього напряму одне з провідних місць посідає Олександр Мурашко (1875—1919). Небіж засновника Київської малю­вальної школи, син власника столярно-позолотної майстерні, в якій ви­конували замовлення під час оформлення Володимирського собору, він змолоду опинився в колі відомих художників, які оздоблювали собор. Зго­дом став учнем майстерні І. Рєпіна в Петербурзі. Найбільш відомими його роботами є "Портрет дівчини у червоному капелюсі" (1902—1903), "Па­ризьке кафе" (1903) та ін. Помітний слід залишив О. Мурашко як діяч куль­тури та педагог. У 1912 р. він створив приватну студію, у 1916 р. виступив ініціатором створення Товариства київських художників. Трагічна смерть від рук невідомого бандита влітку 1919 р. обірвала життя майстра в само­му розквіті його таланту.

Саме в ці роки стильові прикмети модерну втрачають свою приваб­ливість і новизну. Здобутком цього напряму було звернення до традицій народного мистецтва, яке вперше посіло місце рівноправного партнера у професійній творчості. Твори народних майстрів з об'єкта зовнішньо­го етнографічного обсервування стали джерелом натхнення для митців нової доби. Це забезпечило більшу сталість національним варіантам мо­дерну. В українському мистецтві його прикмети найяскравіше виявилися у творчості В. Кричевського і Ф. Кричевського, Г. Нарбута, О. Новаківсько-го, М. Бойчука та ін.

Джерелом багатьох течій, що з'явилися на початку XX ст. — експре­сіонізму, абстракціонізму, сюрреалізму — було заглиблення в спокусливі,

але й небезпечні глибини внутрішньої сутності буття, його суперечли­вого характеру. Здебільшого це досягається за рахунок ускладнення об­разотворчих метафор. Проте ці течії ніколи не поривали з художніми тра­диціями минулого, виробленими багатовіковим досвідом.

Своєрідним напрямом, що з'явився в Україні на межі століть, став абстракціонізм (від лат. abstractus — відокремлений). Його засновни­ками були Б. Кандінський (1866—1944) і К. Малевич (1878—1935). В. Кандінський розцінював реалістичну форму живопису як більш прита­манну літературі, намагався наблизити живопис до музики. Кольорові спо­лучення в його картинах є єдиними носіями естетичного і психологічно­го змісту. К. Малевич експериментував з лініями, геометричними фігура­ми, площинами ("Білим по білому"). Незважаючи на те, що абстракціонізм в Україні і Росії, на відміну від Америки і Європи, не набув визнання та поширення, цьому напряму належить багато відкриттів у ритмічно-ди­намічній та кольоровій виразності живопису.

Театр.У другій половині XIX ст. подальший розвиток українського те­атру потребував остаточного відокремлення від російського і польсько­го, формування власного самобутнього репертуару. Короткочасна лібе­ралізація суспільно-політичного життя в Україні на початку 60-х років посилила інтерес громадськості до театру, зумовила появу аматорських драматичних гуртків.

Однак у другій половині XIX — на початку XX ст. український театр у Російській та Австро-Угорській імперіях розвивався в несприятливих умо­вах. Емський акт 1876 р. заборонив сценічні вистави і друкування текстів до нот українською мовою. У роз'ясненні до цього указу, розісланому по губерніях у 1881 р., вказувалося, що драматичні п'єси, сцени і куплети українською мовою можуть виконуватися на сцені "з особливого на те кож­ного разу дозволу генерал-губернаторів", а "влаштування спеціального малоросійського театру" зовсім заборонялося. Після польського повстан­ня 1863 р. в Україні було заборонено й польські вистави.

Український професійний театр свої витоки веде з аматорських гуртків в Єлисаветграді М. Кропивницького, який у 1871 р. вступив за контрактом "на малоросійські ролі" до театру в Одесі.

У 1881 р. Марко Кропивницький (1840— 1910), граючи в театрі Аш-каренка в Кременчуці, здобув дозвіл на українські вистави і створив Товариство українських акторів. Для свого театру за роки творчого життя він написав близько 40 п'єс, і тому по праву вважається "батьком" україн­ського театру. Серед його є п'єс є й такі, що і сьогодні входять до реперту­ару театрів в Україні: "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Олеся" та ін.

Поряд з М. Кропивницьким над створенням українського театру пра­цювали талановиті брати Тобілевичі — І. Карпенко-Карий та М. Садовський, П. Саксаганський та М. Заньковецька. Всі українські актори до революції були або учнями Кропивницького, або учнями його учнів. З жовтня 1882 р. до серпня 1883 р. трупа Кропивницького давала вистави в Єлисаветграді, Києві, Харкові, Полтаві та інших містах. Під час гастролей у Києві 1883 р. до трупи Кропивницького приєднався аматорський гурток М. Старицького, хоч пізніше знову відбувся поділ на дві трупи. Довгий час вони не мали пост­ійного місцеперебування і приміщення. Лише у 1907 р., після успішних гас­тролей у Києві, Садовський взяв в оренду Троїцький народний будинок (те­пер театр оперети) і заснував перший український стаціонарний театр.

На початку XX ст. трупи мали багатий репертуар, який включав близько 60 п'єс. Багато українських письменників, не драматургів за по­кликанням (П. Мирний, О. Пчілка, І. Нечуй-Левицький та ін.), своїми тво­рами сприяли розвиткові української драми. Після реформи 1861 р. у дра­мах почали відтворювати історію українського народу (О. Огоновський "Федько Острозький", І. Якимович "Роксолана" та ін.). Вибирали, як пра­вило, особливо оригінальні долі відомих людей. Для цих п'єс характерни­ми були романтизація та ідеалізація минулого, насамперед козаччини, тому часом ці твори були далекі від справжньої історії. На кінець 80-х років вони зійшли зі сцени.

Серед театральних героїв кінця XIX — початку XX ст. переважали люди зі складу незначних, звичайних. Колишня розважальність, етнографічна пізнавальність вже повністю замінені гострим соціальним конфліктом між багатими й бідними. Драма цього періоду максимально прив'язана до ре­ального життя українського селянства. Проте вже на початку XX ст. інте­рес до цієї теми було втрачено. Почали з'являтися драми-феєрії, драми-казки, драми-опери. Розпливчастою стала тематика драм: від біблійних сказань ("На полі крові" Л. Українки) до найактуальніших проблем часу ("На новий шлях" Б. Грінченка). Героями театральних вистав стали зде­більшого представники інтелігенції. Багато було драм на злободенні теми, їх називали своєрідними "протоколами епохи".

Для драматургії початку XX ст. велике значення мали твори Володи­мира Винниченка (1880—1951) ("Дисгармонія", "Великий Молох" та ін.). Висока культура белетризування, актуальна проблематика, імпресіоністич­на манера змалювання внутрішніх переживань героїв — усе це вабило і читачів, і глядачів. "Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка", — зазначав у 1909 р. М. Коцюбинський. Винниченку належить 23 п'єси. Першу ("Дисгармонія") він написав у 1906 р. Україн­ський театр у цей час переживав стагнацію, залишаючись етнографічним, романтично-сентиментальним, водевільно-розважальним. Саме з драма­тургією В. Винниченка передові театральні сили пов'язували надію на вихід українського театру на європейську сцену.

Формування українського театру на початку XX ст. відбувалося, од­нак,} у межах побутової тематики. Модерні течії у мистецтві розробляли здебільшого російські театри. Такий перший постійний театр був органі­зований у Києві в 1891 р. М. Соловйовим.

Привілейоване становище серед інших займав Міський (оперний) те­атр, заснований у 1867 р. 8 листопада оперою О. Верстовського "Асколь-дова могила" відкрився Київський театр опери та балету. Він був першим у Російській імперії провінційним закладом такого типу. Мав фінансову підтримку від міської влади, основний контингент відвідувачів становили матеріально забезпечені верстви населення. Поява такого театру показу­вала неухильний культурний прогрес в Україні, сприяла формуванню ес­тетичних смаків, художніх уподобань певної частини тогочасного суспіль­ства. Сам факт його діяльності був своєрідним стимулом, що заохочував до роботи в оперному жанрі українських композиторів.

Разом з тим цей театр працював у політичному й художньому руслі Пе­тербурзького і Московського імператорських театрів. На межі XIX— XX ст. у його репертуарі з'являються нові видатні твори П. Чайковського, М. Рим-ського-Корсакова, Р. Вагнера та ін. Як мистецький заклад Міський театр пе­ребував на високому професійному рівні, не поступаючись багато в чому навіть столичному.

Проте операм українських композиторів тут практично не було місця. Такою була доля всієї музично-театральної спадщини М. Лисенка, П. Со-кальського,Б.Підгорецького,М.Аркаса,а також М.Лисенка (1842—1912) — класика української музики, фундатора національної композиторської шко­ли, піаніста, диригента, фольклориста, громадського діяча, який залишив велику спадщину — 500 обробок народних пісень, майже 250 оригіналь­них творів.

З поглибленням утисків щодо культури під час революції 1905—1907 рр. визначальну роль у розвитку української музичної культури відігравав те­атр М. Садовського, в якому було запроваджено регулярне сценічне втілен­ня оперних творів. Опери на сцені цього театру виконувались українською мовою. У театрі М. Садовського було поставлено "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Чорноморців", "Різдвяну ніч", "Утоплену", "Енеїду" М. Лисенка, "Продану наречену" Б. Сметани тощо. Деякі з цих опер профес­ійним рівнем виконання режисерського та художнього втілення не посту­палися виставам Міського театру. Однак колектив, керований М. Садовсь-ким, був неспроможний забезпечити успішний розвиток українського оперного мистецтва. Перешкоджали цьому політика царського уряду, по­стійна нестача коштів і, зрештою, приватний характер ведення справи.

Україна завжди славилася своїми співаками. Найталановитіші з них, аби мати можливість повністю розвинути свій талант, йшли на кращі сцени Петербурга, Москви, Парижа і Мілана, де досягали високого становища в мистецькому світі. Серед них — А. Нєжданова, С. Крушельницька, О. Ми-шуга та ін. У книзі "Повернення мадам Баттерфляй у рідне гніздо Торре дель Лаго" Р. Кортопассі писав: "У перші десятиліття XX ст. на оперних сце­нах світу царювали лише чотири особи чоловічої статі — Баттістіні, Тіта Руффо, Шаляпін і Карузо. І тільки одна жінка спромоглася сягнути їх ви­сот і стати поруч з ними. Нею була Соломія Крушельницька. Однак порівняно з уславленими колегами як особистість вона виявилась набагато ви­щою" .

Соломія Крушельницька (1872—1952) у 1893 р. закінчила Львівську консерваторію. їй було вручено диплом з відзнакою й медаль. У дипломі зазначалося: "Має всі дані, щоб стати окрасою навіть першорядної сце­ни...". Того ж року, після роботи у Львівському міському театрі, вона поїха­ла навчатися в Італію. А через кілька років почалися її тріумфальні гаст­ролі країнами світу. В історії оперного мистецтва С. Крушельницька по­сідає особливе місце ще й тому, що вона була всебічно обдарованою й ос­віченою, сповненою артистичного чуття й шляхетності, розмовляла й співала українською, російською, польською, німецькою, англійською, іта­лійською, іспанською мовами. С. Крушельницька мріяла про створення ук­раїнської опери. Заробляла гроші на спорудження українського універ­ситету й театру у Львові. Майже щороку брала участь у вшануванні пам'яті Т. Шевченка, приїздивши для цього до Львова з-за кордону.

На початку XX ст. український драматичний і музичний театри розви­валися в межах національної форми, хоча перевага залишалася за виста­вами й операми російськими, італійськими, французькими, німецькими. Тому цей період дістав назву музичного еклектизму. Український театр дореволюційного періоду нагально потребував реформування. Для цього створюються Київська консерваторія на базі музично-драматичної шко­ли (1913) та Одеська консерваторія (19Н). Проте в основному ці проце­си розпочалися пізніше, в роки національно-визвольної революції.

Архітектура.Із середини XIX ст. великі зрушення відбулися у галузі архітектури. Після скасування кріпацтва значно збільшується населення міст. Піднесення промислового потенціалу, зростання духовних і мате­ріальних запитів суспільства потребували збільшення масштабів міської забудови, розробки нових типів споруд, матеріалів, конструкцій. Протя­гом кількох десятиліть кардинально змінюється зовнішній вигляд Украї­ни. Ділове і громадське життя переноситься на центральні вулиці та про­спекти, де споруджуються прибуткові будинки, банки, торговельні цент­ри. У 70-х роках XIX ст. центром Києва остаточно став Хрещатик.

Тривалий час забудова міст мала стихійний характер і не підлягала нія­ким правилам. Заводські корпуси вклинювались у житлові квартали, фор­мувалися робітничі передмістя (Шулявката Батиєва Гора в Києві, Чечелів-ка в Катеринославі, робітничі селища в Донбасі).

Проте ці сторони розвитку не можуть цілком заступити художню своєрідність архітектури другої половини XIX — початку XX ст. З кінця XIX ст. успішно застосовуються металеві конструкції, зводяться перші спо­руди з бетону та залізобетону (перший у світі залізобетонний маяк у Ми­колаєві, 1904). Багато житлових споруд, зведених майже століття тому, за незначної реконструкції цілком відповідають якісним характеристикам

нашого часу (ансамбль колишніх прибуткових будинків початку XX ст. на Великій Житомирській у Києві, на Сумській вулиці у Харкові та ін.).

У ці роки сформувалася високопрофесійна школа української архітек­тури: П. Альошин, О. Бекетов, В. Городецький, О. Вербицький, О. Кобелєв та ін. У 50-х роках ще продовжували зводитися будівлі у стилі класицизму, наприклад Перша київська гімназія, 1850 р. — нині гуманітарний корпус Київського університету (архітектор О. Беретті). Однак окремі вдалі ро­боти вже не могли подолати кризи стилю. Т. Шевченко, як і майже всі діячі демократичної культури, ототожнював пізній класицизм миколаївської доби з казарменою спорудою. Спроба знайти новий шлях, використати романтичний арсенал форм середньовічної архітектури або прийоми раннього Відродження також стикалися з жорстокою регламентацією. Комплекс будинків Присутствених місць (1854— 1857, архітектори К. Скра-жинський, М. Іконников, І. Штром), що складають ансамбль Софійської площі, був оформлений у стилі раннього Відродження, хоча фасад їх не

настільки виразний.

Найбільш значною пам'яткою архітектури того часу є Володимир-ський собор, будівництво та живописне оформлення якого затяглося май­же до кінця століття (1862—1896). Первісний проект І. Штрома передба­чав грандіозну 13-поверхову споруду. Здійсненню задуму перешкодили події Кримської війни. Автори проекту прагнули до більш точного відтво­рення давньоруських та візантійських взірців, хоч їм не вдалося уникнути еклектичного нашарування.

70-ті роки XIX ст. були переломними в розвитку української архітек­тури. Інтенсивне будівництво охопило всі великі міста, набуваючи в кож­ному з них своїх неповторних рис. Починається доба розквіту еклекти­ки як провідного напряму архітектури. Поштовхом до зміни стилю у за­будові Києва стало відновлення К. Маєвським Царського (Марійського) палацу. Піднята з руїн споруда вразила сучасників вишуканістю й багат­ством форм пізнього бароко. Через деякий час у місті та в цілому в Україні було зведено чудові споруди Київського, Львівського, Одеського оперних театрів, виконані у віденському стилі "рінгштрассе", який у період розкві­ту еклектики набув інтернаціонального значення. Основний принцип ек­лектики — кожна споруда має свій стиль — послідовно втілив у своїй твор­чості академік архітектури Володимир Ніколаєв (1847—1911). Протя­гом кількох десятиліть він брав участь у спорудженні таких будівель Киє­ва, як Купецьке зібрання (нині приміщення Київської філармонії"), театр Бергонєв (нині російський драматичний театр ім. Лесі Українки), Ми-кільський собор Покровського монастиря та ін.

У перші роки XX ст. в українській архітектурі відбувається станов­лення стилю модерн, що було пов'язано не лише зі спробою подолати "ба-гатостильність" минулих років, а й прагненням створити в усіх видах ми­стецтва синтетичний стиль, головною ознакою якого стало застосування нових конструкцій з металу і залізобетону. Парадигмою модерну була спле-

тена з лози хатина замість дорійського храму. Втім, таке становище існу­вало лише в ідеалі: цегла залишалася основним матеріалом масового будів­ництва, а твори "чистого" модерну в архітектурі початку XX ст. досить рідкісні.

Менше ніж через десять років після появи будівель бельгійця В. Гортау в стилі модерн (1883—1894) у нього з'явилися послідовники в Україні. Більшість із них активно шукала національні моделі нового стилю (В. Кри-чевський, К. Жуков, С. Тимошенко, В. Троценко). Прикладом поєднання модерну і романтичної еклектики є творчість В. Городецького. Він вважав, що слід створювати зручні будинки з нових матеріалів і одночасно нада­вати їм вигляду в дусі стародавніх стилів.

Владислав Городецький (1863—1930) дістав визнання наприкінці 1890-х років. Йому доручають будівництво художньо-історичного музею (нині Державний музей українського образотворчого мистецтва), като­лицького Миколаївського костьолу, кенаси (Караїмський молитовний бу­динок). В. Городецький обирав для своїх споруд гаму кольорів, у якій до­мінував природний колір цементу — сірий. Часто використовувалися ор­наменти зі східними мотивами, які нагадують різьблення по каменю, хоч насправді виліплені з міцного цементу.

В архітектурній творчості В. Городецького помітне місце належить його власному будинку на вулиці Банковій — так званому будинку з химерами. Він знаменитий не так своєю архітектурою, як зовнішнім оздобленням скульптора Еліо Саля, італійця за походженням, який був чудовим ані­малістом і якому добре вдавалися зображення тварин, природність відтво­рення їхньої поведінки. Звернення до світу тварин, птахів і риб не було новим у мистецтві. В античну епоху в мистецтві готики, ренесансу, бароко зображення деяких тварин слугували геральдичними знаками, символізу­вали певні прикмети людей і навіть держав. На відміну від конкретизова­ного символічного й алегоричного призначення тварин у давньому мис­тецтві, у творчості Еліо Саля вони — збірний символ, завдяки якому межі між реальним і фантастичним майже немає. Проте запропонований варі­ант синтезу модерну й анімалістичної скульптури не знайшов подальшо­го розвитку в історії українського мистецтва XX ст.

Менше ніж десять років (до початку революції 1917 р.) існував в Україні неокласицизм. У відродженні інтересу до класицизму відіграли роль претензії панівних верств на державну велич та пошуки панацеї від різно-стилля та декоративізму. Окремі ансамблі, що з'явилися напередодні Пер­шої світової війни, були близькими копіями творів столітньої давності. Неокласицизм все-таки дав оригінальні зразки високого стилю і допоміг завершити низку ансамблів минулого. Важливу роль у його становленні відіграв видатний архітектор Павло Альошин (1881 — 1961). За його про­ектом було споруджено Педагогічний музей (нині Будинок вчителя у Києві), будинок Ольгинської жіночої гімназії (сучасне приміщення НАН України). До зразків неокласицизму належить корпус Центральної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського та бібліотеки Київського університету на вул. Володимирській (архітектор В. Осьмак), будівництво яких було розпочато у 1913 р.

Неокласицизм відіграв важливу роль у забудові не лише Києва, а й інших міст України. Йому віддають належне архітектори О. Бекетов в оформленні сільськогосподарського інституту в Харкові (1912— 1914), О. Красно-сельський в ампірних формах дитячого пансіону (1914—1915) у Катери­нославі та ін.

Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. тривав прогресив­ний розвиток української культури, хоч це й відбувалося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому культура не могла нормально розвиватися за властивими їй іманентними еволюційними закона­ми. Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні супереч­ності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, а й великий по­літичний тиск з боку державних культур: російської, німецької, польської. Це пригнічувало творчий потенціал народу, виснажува­ло духовні сили нації. Історія культури цього періоду ще раз дово­дить, що за відсутності держави, без політичної, матеріальної, пра­вової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через надзусилля. Саме це й було характерним для роз­витку української культури в зазначений період. Головним здобут-ком можна вважати утвердження етнокультурної відокремленості українського народу, що створило грунт для становлення держав­ності в роки національно-визвольної революції 1917—1920 рр.

Падіння монархії в Росії внаслідок Лютневої революції 1917 р. й про­голошення Тимчасовим урядом демократичних свобод у державі дало можливість пригнобленим народам імперії розпочати боротьбу за своє національне визволення. На хвилі цієї революції в м. Києві з різних полі­тичних партій, громадських, культурних, студентських організацій утво­рилася Центральна Рада, яка взяла на себе функції всеукраїнського загаль­нополітичного центру й повела боротьбу за відродження держави україн­ського народу.

Складовою цього процесу стало культурне будівництво. Не­обхідність першочергового вирішення вказаної проблеми диктува­лася тими обставинами, що на 1917 р. майже вся культура в Україні була зрусифікована, а ряд культурних напрямків, як наприклад, українська видавнича справа, театральне, музичне, образотворче мистецтво тощо, внаслідок довготривалої дії Валуєвського цирку­ляра та Емського акта, не маючи належної державної підтримки, роз­вивалися надто повільно. До цього слід також додати, що мізерне фінансування царизмом освіти призвело до того, що рівень непись­менності серед населення сягав майже 80 %. Зрозуміло, в такому культурному середовищі створення національної держави натрапляло на багато труднощів. Тому її успішну розбудову національно-ви­звольні сили тісно пов'язували з культурним відродженням україн­ського народу. Ця проблема навесні—влітку 1917 р. розглядалася на Українському Національному, учительському, селянському, військо­вому, профспілковому, кооперативному з'їздах, партійних нарадах, другій сесії Центральної Ради. На цих форумах була вироблена за­гальна концепція культурного будівництва на етапі відродження української держави. її основний зміст зводився до того, щоб, спи­раючись на здобутки суспільства у сфері матеріальної і духовної куль­тури, розпочати будівництво національної культури з таких її визна­чальних напрямків, як розбудова всієї системи освіти та її україніза­ція, розвиток національної видавничої, бібліотечно-архівної спра­ви, музично-театрального й образотворчого мистецтва та створен­ня сприятливих умов для розвою культури національних меншин.

Освіта в роки Української революції 1917—1920 рр.Із широкого комплексу' цієї культурно-творчої роботи на перший план висувалося пи­тання шкільного будівництва. На 1917 р. в Україні діяло близько 30 тис. шкіл, у яких працювало 58 тис. освітян, але діюча система освіти майже на 70 % була зрусифікована й охоплювала навчанням лише близько 50 % дітей шкільного віку. Вирішуючи ці питання, уряди Центральної Ради і Гетьма­нату, спільно з громадськими і культурними організаціями, виділяли по­силені асигнування на будівництво або заснування нових українських шкіл. У результаті цих заходів, протягом 1917—1918 рр., у доповнення до діючих відкрилося 760 шкіл, які відповідали статусу середніх і мали період навчання сім—десять років, та близько 10 тис. початкових шкіл.

Наступним кроком у подальшому розвитку освіти, стало прийнят­тя Директорією УНР програми переведення школи на дванадцятиріч­ний термін навчання, а потім Раднаркомом УСРР постанови (січень 1920 р.) про створення єдиної семирічної трудової школи. На основі цих рішень відбулася докорінна перебудова матеріально-технічної бази освіти. Із 47 тис. шкіл 1,2 тис. отримали право надавати учням середню освіту, 20 тис. — семирічну, 15 тис. — початкову, а решта, які не мали своїх при­міщень, були повинні займатися ліквідацією неписьменності серед дорос­лого населення. Реформована школа надавала безкоштовну освіту й охо­пила навчанням близько 3 млн (85 %) дітей шкільного віку, а в регіонах, менш розорених громадянською війною, цей показних сягав 95—100 %.

Для нової школи інтенсивно готувались учителі. За чотири роки педа­гогічні вищі навчальні заклади республіки випустили 6 тис. освітян, 20 тис. чол. пройшли перекваліфікацію для роботи в українських школах. Восе­ни 1920 р. у 700 навчальних закладах готувалося 60 тис. працівників осві­ти і культури, а у вищих навчальних закладах республіки — майже 20 тис. майбутніх педагогів. Цей контингент учителів створив передумови проведення в наступні роки широкої українізації освіти, дав змогу посадити за парти всіх дітей шкільного віку й розгорнути масову ліквідації непись­менності серед дорослого населення.

Будівництво нової школи об'єктивно поставило перед педагогічни­ми кадрами й владними структурами держави завдання переглянути на­вчальні програми та забезпечити школи україномовною й українознав­чою навчальною і художньою літературою. Вирішенням цієї проблеми займалася створена Генеральним Секретаріатом освіти комісія з напи­сання нових підручників. До її складу на різних етапах діяльності входи­ли І. Стешенко, П. Холодний, П. Сушицький, М. Грушевський, І. Огієнко, О. Кисіль, Б. Білецький, С. Русова, А. Лещенко, І. Власенко, Д. Багалій та інші відомі вчені та педагоги України. Ними були написані або укладені десятки найменувань підручників з української мови, літератури, історії, географії, етнографії, математики, фізики, хімії та інших предметів, які вивчалися у школах. Художнім оформленням книжок займалися Г. Нарбут, А. Середа, Ю. Павлович, М. Козик, К. Трохименко, Ф. Красицький, К. Анто­нович. Друкували літературу такі потужні видавництва, як "Криниця", "Сло­во", "Сіяч", "Вернигора", "Промінь".

У процесі формування національної школи розпочалася розбудова ра­ніше малопоширеного упорядкованого дошкільного виховання дітей. До осені 1920 р. у кожній губернії республіки було створено до 80—100 дит­садків, декілька сотень доглядових кімнат-садків, майданчиків, денних са­наторіїв тощо, в яких перебували 170 тис. дітей, а це становило 20 % малят дошкільного віку. Для безпритульних дітей, кількість яких за три роки гро­мадянської війни зросла з 20 до 120 тис. чол., було відкрито 750 дитбудинків, шкіл-інтернатів на 55 тис. дітей шкільного віку й налагоджено в них на­вчання. Для сиріт дошкільного віку — 3,7 тис. притулків на 18 тис. чол.

Поряд з шкільним будівництвом формувалася система позашкільної освіти, спрямована на ліквідацію неписьменності серед дорослого насе­лення та підвищення його загальнокультурного рівня. Цю проблему в ранг найпершої державної ваги винесла Центральна Рада, створивши в структурі Генерального Секретаріату освіти Департамент позашкільної освіти. Надалі схожі структури діяли при всіх урядах України. Вони орган­ізовували проведення широкого комплексу робіт, пов'язаних з ліквіда­цією неписьменності. Серед них найбільш поширено було створення вечірніх шкіл, курсів лікнепів, гуртків грамотності, хат-читалень, а для тих, хто уже мав первинну освіту, — народних університетів, будинків освіти, клубів з різними секціями культурно-просвітньої роботи. За чотири роки в Україні для неграмотних людей відкрилося 8 тис. постійно діючих вечірніх шкіл та курсів письменності, у яких водночас навчалося 250 тис. чол. При 100 народних університетах, клубах, "Просвітах", бібліотеках тощо діяли гуртки, які охоплювали процесом самоосвіти близько 2 млн чол. малописьменного населення, а культурною роботою — мільйони громадян.

Складовою освітньої роботи була розбудова професійної освіти. На 1917 р. в Україні діяло декілька сотень професійних училищ та технікумів. Проте під час Першої світової війни частина з них внаслідок економічної розрухи припинила своє існування. Тому українським урядам систему про­фесійної освіти фактично слід було створювати заново. У результаті цієї роботи до початку 1921 р. в республіці відкрилося 1045 різнопрофільних професійних шкіл, училищ, технікумів, навчальних майстерень, які охо­пили навчанням 174 тис. юнаків і дівчат.

У роки визвольних змагань розгорнулося формування національної ви­щої освіти й науково-дослідної роботи. Влітку 1917 р. з ініціативи членів Центральної Ради І. Стешенка, С. Петлюри, М. Ковалевського в Києві відкрився перший український вищий навчальний заклад — народний університет у складі чотирьох факультетів. Його ректором уряд призна­чив І. Ганницького. До весни 1918 р. Рада Народних Міністрів УНР за до­помогою місцевих органів влади, "Просвіт", громадських організацій зас­нувала науково-педагогічну академію, Академію мистецтв, географічний, технологічний інститути в м. Києві, художньо-промисловий інститут у Миргороді та Вищу економічну раду, остання готувала фахівців банків­ської справи, торгівлі, економістів. У новостворених і діючих вищих на­вчальних закладах українізувався навчальний процес шляхом відкриття українознавчих факультетів, кафедр, спеціалізацій, запровадження украї­номовного читання лекцій й ведення практичних занять.

Інтенсивне будівництво вищої освіти проходило в період Гетьманату. Цією проблемою займалася спеціальна комісія на чолі з видатним ученим В. Вер-надським. Завдяки її роботі та фінансовій підтримці з боку держави й різних зацікавлених організацій, у столиці на основі Київського народного універ-ситеїу відкрився державний університет, було засновано університети в Ка­теринославі, Кам'янці-Подільському, Ялті, два факультети на рівні універси­тету в Полтаві, педінститут у Сумах, інститути історії, мистецтва, археології у Києві. Були оголошені українськими Київський (Святого Володимира), Хар­ківський, Одеський університети. Розбудовувалася вища освіта технічного й аграрного спрямування. Рада Міністрів виділила кошти на створення елект­ротехнічного факультету в Київському політехнічному інституті, Миколаїв­ського і Херсонського політехнічного, Одеського геофізичного та ряду інших вищих навчальних закладів технічного профілю. Профінансувала будівниц­тво сільськогосподарського інституту для степової зони в Херсоні, ветери­нарного в Харкові, відкриття агрономічного відділу на механіко-матема­тичному факультеті університету Святого Володимира, затвердила проект по­будови у столиці Сільськогосподарської академії.

Широкий вихід Української Держави на міжнародну арену поставив перед Гетьманатом завдання готувати фахівців для роботи в дипломатич­них представництвах. Для цього в Києві були засновані Консульський та Близькосхідний інститути, які готували фахівців-міжнародників. Гетьма­нат відкрив також ряд вищих навчальних закладів з підготовки військо-

вих спеціалістів, інженерів і техніків залізничного та водного транспорту, працівників торгівлі, медицини, культурних установ тощо.

Розвиваючи систему вищої освіти, уряд потурбувався про забезпечен­ня її науковцями. Він надав право всім університетам та дев'ятьом про­відним інститутам, зокрема Київському політехнічному, комерційному, медичному, Харківському технічному і ветеринарному та ін., відкривати аспірантуру й докторантуру для захисту дисертацій і надавати наукові сту­пені здобувачам.

Вінцем діяльності уряду П. Скоропадського в напрямі розвитку освіти і науки стало створення (листопад 1918 р.) Української академії наук (УАН), яку очолив В. Вернадський.

Підтримку вищій освіті надавала Директорія УНР. Але через її нетрива­ле правління в Україні, вона не стала такою результативною, як за гетьма­нату. Зокрема, Рада Народних Міністрів виділила матеріальну допомогу для становлення Академії наук й Кам'янець-Подільського університету, профі-нансувала відкриття десяти педінститутів, затвердила програму побудови нових університетів в Умані, Сумах, Вінниці та деяких інших містах. Про­довжила політику українізації вищих навчальних закладів і введення без­коштовного навчання для студентів.

Все це разом позитивно впливало на формування української вищої освіти.

Значні кошти на вищу освіту навесні 1919 р. направив Раднарком УСРР Він профінансував відкриття трьох сільськогосподарських, медичного, гео­логічного та деяких інших інститутів, реформував групу педучилищ у пед­інститути тощо. Проте, коли республіку було захоплено Добровольчою ар­мією, військова адміністрація остаточно заборонила вивчення української мови в школах та закрила майже всі українські вищі навчальні заклади, у тому числі й Академію наук. Внаслідок цієї політики, після вигнання дені-кінців з України систему вищої освіти значною мірою слід було створюва­ти заново. Однак економічна розруха, яку залишили після себе Доброволь­ча армія, а згодом польська і врангелівська інтервенції в Україну, не давала можливості розгорнути широку розбудову мережі нових навчальних закла­дів, як цього вимагали потреби суспільства. Тому навесні 1920 р. Раднарком УСРР вирішив з метою більш ефективного використання матеріально-тех­нічної бази та наукового потенціалу діючих вищих навчальних закладів об'єднати дрібні однопрофільні інститути в більш великі вищі навчальні заклади, але з дещо скороченим терміном навчання в них у три-чотири роки. У плані реалізації цього курсу на базі групи педучилищ, народних й держав­них університетів було створено 20 педагогічних та декілька інститутів гуманітарного й технічного профілю. Проте рішення про ліквідацію університетів було невиправданим, оскільки в інститутах, створених на їх основі, науковий рівень підготовки фахівців був значно нижчий універси­тетського. Тому на початку 1930-х років в Україні знову повернулися до уні­верситетської освіти.

Підсумовуючи результати роботи в напрямі вищої освіти в 1917— 1920 рр., слід зазначити, що за ці роки мережа інститутів і університе­тів України зросла з 26 до 60 одиниць, а студентський склад збільшився з 35 до 82 тис. чол. У багатьох вищих навчальних закла­дах розгорнулися українізація навчальних процесів та запрова­дження вивчення українознавчих дисциплін. Все це разом дає пра­во стверджувати, що в цей період було закладено основу формуван­ня національної вищої освіти.

Наука в 1917—1920 рр.Стосовно науково-дослідної роботи у 1917— 1920 рр., то її центрами були колективи інститутів, університетів, наукові товариства, Українська академія наук.

Влітку 1919 р. в Академії наук працювало 1100 співробітників. Серед них — В. Вернадський, Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, М. Кащенко, С. Тимошенко, Ф. Тарнавський, О. Левицький, С. Єф-ремов та інші видатні учені. У структурі УАН діяло декілька науково-дослід­них інститутів, лабораторій, комісій, які досліджували різні проблеми з історії України, літератури, мови, фізики, хімії, економіки народного гос­подарства тощо. Зокрема, термінологічна комісія на чолі з П. Тутковським розробила українську гуманітарну та природничо-технічну термінологію й випустила у світ орфографічні словники зрізних наукових проблем. Літе­ратурна комісія, очолювана С. Єфремовим, підготувала до видання літера­турну спадщину Т Шевченка, І. Франка, В. Антоновича, М. Драгоманова, понад 40 томів (600 друк, арк.) творів О. Потебні. Археологічна комісія під керівництвом М. Біляшівського розробила програму розвитку археологіч­ної науки в Україні й склала малу археологічних пам'яток республіки. Комі­сія вивчення природних ресурсів систематизувала дослідження з цієї про­блеми й опублікувала рекомендації для їх ефективного використання тощо.

Наукові проблеми розробляли також професорсько-викладацькі колек­тиви вищих навчальних закладів. їхніми зусиллями видавалися підручни­ки та загальноосвітня література для шкіл, професійних училищ, інститутів з історії, української літератури, географії, хімії, фізики, біології, етнографії та інших предметів. Пошуковою роботою займалися всі 30 наукових то­вариств республіки, в яких працювали сотні науковців.

Видавнича справа в 1917—1920 рр.У 1917—1920 рр. проходило інтенсивне формування національної видавничо-поліграфічної справи. До 1917 р. в Україні видавалося дуже мало україномовної літератури і пер­іодики. Причиною цього насамперед було те, що українське друковане сло­во отримувало від держави незначні асигнування, і книжки та газети вида­валися, в основному, за рахунок громадських організацій та меценатів. До того ж уведення на українські періодичні видання військової цензури в роки Першої світової війни призвело до закриття групи "непокірних" га­зет та журналів та зменшення місцями їх кількості у декілька разів.





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...