Главная Обратная связь

Дисциплины:






Відбудова матеріальної бази української культури. Розвиток освіти і науки



З усіх радянських республік і країн антигітлерівської коаліції Україна зазнала чи не найбільших людських, матеріальних і духовних втрат та спу­стошень. На фронтах, у гітлерівських і сталінських катівнях загинули ти­сячі духовних провідників нації: учителів і священиків, учених і музикантів, письменників і акторів, журналістів і художників. Сотні міст, тисячі шкіл залишились без шкільних приміщень, клубів, бібліотек, театрів, церковних храмів, історичних пам'яток. Тільки в Києві гітлерівці зруйнували 140 шкіл, підірвали Київський університет, спалили драматичний театр Червоної армії, театральний інститут, пограбували музеї, архіви, Печерську лавру тощо. Численні культурні цінності, евакуйовані на початку війни до Росії та інших республік СРСР, вивезені до Німеччини та її союзників, лише част­ково були повернуті в Україну.

Війна, людиноненависницька атмосфера, породжені ними жорстокість і бездуховність скалічили душі мільйонів людей, деморалізували су­спільство, нанесли глибокі рани його духовності, негативно позначились на всьому зрізі культури: культурі життя, виробництва, побуту, спілкуван­ня. Але вони не вбили споконвічного потягу українського народу до вер­шин освіти і науки, не знищили його глибинні пласти духовності, мову, пісню і думку. Культ особи Сталіна, атмосфера доносів і пошуку ворогів, яка продовжувала культивуватись у повоєнні роки, голод 1946—1947 рр., каральні акції проти УПА, підпілля ОУН, кривава операція "Вісла", масові депортації супроводжувались масштабною атакою на українську націо­нальну ідею, яка з подачі ідеологів більшовизму трактувалась не інакше, як українсько-німецький націоналізм. Усе це ще більше поставило під загрозу гуманістичні цінності українського народу, а водночас додало йому сил у боротьбі за національно-культурне відродження. У цьому виявилась одна з чудових прикмет українців, які, оплакуючи загиблих рідних і близьких, живучи в бараках і землянках, думали про завтрашній день, про майбутнє, про навчання дітей.

У процесі звільнення міст і сіл від гітлерівців підіймалися з руїн і зга­рищ школи, сільські хати-читальні, бібліотеки, клуби, відновлювалась діяльність кінотеатрів, музеїв, друкарень, майстерень художників і скульпторів. Тут треба віддати належне і радянським владним та партійним структурам, які на одне з чільних місць висунули програму відбудови ма­теріальної бази культури, розвитку освіти в усіх областях України, вклю­чаючи західні, Буковину, Ізмаїлля, Закарпаття. Як пріоритетне перед за­кладами освіти і культури ставилося завдання комуністичного виховання трудящих і боротьби з ідеологією "українського буржуазного націоналіз­му". Вже на початку 1944/45 навчального року, коли останні українські села визволяли від загарбників, у республіці діяло 25,9 тис. шкіл, у яких навча­лось 4,5 млн учнів. Широку підтримку дістав рух під гаслом: "Ремонт і відбу­дову школи — своїми силами", який зародився на Житомирщині. Мето­дом народної будови за перше повоєнне п'ятиріччя в Україні було спо­руджено 2,4 тис. шкіл.



Для підготовки учителів створювались короткочасні курси, від­кривались педагогічні класи, педагогічні училища та учительські інсти­тути. Тисячі учителів зі східних областей було направлено на Волинь, Буковину, Закарпаття, у Галичину, сюди завозились підручники, зошити, навчальне приладдя, розгорталась плідна робота з ліквідації неписьмен­ності та малописьменності, що дало змогу за короткий час навчити писа­ти і читати 270 тис. чол. дорослого населення, охопити школою переваж­ну більшість дітей і підлітків. Освіта для дорослих набула дальшого роз­витку і в східних областях республіки.

Вже в першому повоєнному році в Україні працювало 156 шкіл робітни­чої та 575 шкіл сільської молоді, переважно вечірніх й заочних. Для дітей-сиріт та дітей-інвалідів відкривалися дитячі будинки, інтернати, заохочува­лось опікунство. На початку 50-х років майже усіх дітей шкільного віку було охоплено семирічним навчанням, зросла кількість учнів у 8— 10-х класах. Із 34,5 тис. шкіл, які функціонували в республіці, 11 тис. були середніми.

Розвиток освіти як основи всієї культури мав суперечливий характер. З одного боку, на підставі Закону СРСР про зміцнення зв'язку школи з жит­тям (1958) семирічка замінювалась восьмирічкою, стимулювалося здобут­тя середньої освіти, було відкрито понад 80 шкіл-інтернатів, у яких навча­лося більш як 20 тис. учнів переважно з багатодітних або неповних сімей. З іншого боку, відбувалась профанація ідеї політехнізації освіти, що при­звело на практиці до зміни пріоритетів освіти: акцент робився на підго­товку учнів до виробництва. З цією метою на шкоду загальноосвітнім пред­метам значно більше часу відводилось урокам праці та виробничій прак-

тиці. Водночас зростала мережа професійно-технічних училищ, у яких на початку 60-х років навчалось понад 220 тис. учнів. Чільне місце відводи­лось ідеологізації навчального процесу, запровадженню обов'язкового вивчення російської мови. Новий шкільний закон давав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання, що завдало відчутного удару україн­ському шкільництву. До того ж у містах і селищах міського типу, населен­ня яких швидко зростало за рахунок села, масово відкривались школи з російською мовою навчання, в яких під виглядом "двомовності" фактич­но утверджувалась російська одномовність.

Зазначені суперечності ще більшою мірою були характерні для вищої і середньої спеціальної освіти, мережа закладів якої після реевакуації і відновлення довоєнних вищих закладів освіти та технікумів помітно розширилась. Уже в 1945 р. в Україні діяло 150 вищих закладів освіти(14 у західних областях), у яких навчалося понад 137 тис. студентів, 532 техні­куми із загальною кількістю учнів 164 тис. До середини 50-х років кількість вищих закладів освіти збільшилась до 160, технікумів — до 584, а кількість студентів і учнів зросла, відповідно, до 200 тис. і до 228 тис. Було відновле­но роботу 7 університетів: Київського, Харківського, Львівського, Оде­ського, Дніпропетровського, Чернівецького, а згодом й Ужгородського. Шефську допомогу викладацькими кадрами та літературою надавали уні­верситети та інститути Москви, Ленінграда та інших міст, водночас про­довжувався відплив науковців і талановитої молоді в Росію та інші респуб­ліки. Було значно розширено підготовку спеціалістів впровадженням за­очної та вечірньої форми навчання, особливо учителів та інженерних і агрономічних працівників. До вузівських аудиторій прийшли тисячі де­мобілізованих воїнів, у тому числі й інваліди війни, заохочувався прийом на навчання працюючої молоді з підприємств і колгоспів.

Помітні зміни відбувалися у змісті та методах освіти. Разом з поси-ленням курсу на так звану марксистсько-ленінську підготовку молоді, ігноруванням досвіду західних країн, навчальний процес все-таки збага­чувався, впроваджувались новітні здобутки науки і техніки, а разом з тим насаджувався сталінізм як останнє слово марксизму. З боку партійних і державних органів, спецслужб посилювався контроль за діяльністю шкіл, училищ, технікумів і вищих навчальних закладів, за ідейною спрямо­ваністю навчально-виховного процесу, тривала "чистка" професорсько-викладацьких й учительських колективів від "неблагонадійних", здебіль­шого національно свідомих фахівців. У 1946 р. була заборонена шкільна "Читанка" лише за те, що в ній Київ був віднесений до найбільших міст СРСР, а в оповіданні про Щорса не згадувалось про боротьбу проти "німецьких окупантів". Дедалі більше звужувалася сфера вживання української мови, ігнорувалося вивчення історії нашого народу, його культури, національ­них традицій в усіх ланках освіти і в усіх регіонах, включаючи західний. Це викликало негативну реакцію як студентів, так і громадськості. У листі до Сталіна група студентів Чернівецького університету в 1947 р. наполягала на припиненні русифікації університету. Всі викладачі, зазначалося в листі, — бояться, щоб їм не "пришили" націоналізм, читають лекції ро­сійською мовою. Водночас нагадувалось, що в університеті в Празі є ка­федра української мови.

І все ж 50-ті — початок 60-х років характеризуються розширенням до­ступу дітей і молоді до знань, підвищенням рівня освіти серед населення, збільшенням інтелектуальної верстви в його складі.

У повоєнні роки подальшого розвитку -набула наука, зміцнювалась ма­теріальна база наукових установ в Україні, особливо тих її галузей, що були пов'язані з військово-промисловим комплексом. Ще в березні 1944 р. до Києва повернулася з евакуації президія АН УРСР, і було поступово роз­горнуто роботу 29 її науково-дослідних інститутів, а влітку філії установ Академії наук відкрилися у Львові. За період з 1950 до 1960 р. кількість нау­кових установ зросла з 462 до 488, у півтора рази збільшилась кількість наукових співробітників. У відбудову і подальший розвиток вітчизняної науки зробили помітний внесок президенти Академії наук, вчені зі світо­вими іменами О. Палладін (з 1946 р.), Б. Патон (з 1962 р.).

Зусилля українських учених зосереджувались переважно на розробці загальносоюзних проблем у галузі технічних, фізико-математичних, хімічних, медичних, біологічних наук Саме в Україні було розроблено і виготовлено першу в Європі універсальну малу електронно-обчислюваль­ну машину "МЕОМ", в інституті електрозварювання опрацьовувались уні­кальні технології і модерна зварювальна апаратура з використанням елек­троніки. Українські інтелектуали були залучені до опрацювання програм ядерних озброєнь, ракетно-космічної техніки.

Розвиток науки, її сподвижницька роль у розвитку суспільства і ду­ховному житті народу гальмувались диктатом центру, командно-адміні­стративними методами управління, некомпетентним втручанням пар­тійно-державного керівництва. Ідеологічні кампанії, розгорнуті сталін­ським керівництвом, боротьба проти схиляння перед західною наукою і культурою, гоніння на генетику, кібернетику, так звана "лисенківщина" — все це вкрай негативно позначилось як на долі окремих учених, так і на розвитку української науки взагалі.

Особливо драматичні наслідки мав сталінізм для розвитку суспільних і гуманітарних наук, які ще в довоєнний час вдалося перетворити в слух­няну служницю компартійного режиму, його ідеологічний рупор. Нищів­на критика нових напрямів науки, зокрема генетики і кібернетики, супро­воджувалась утвердженням сталінізму як методологічної основи усіх наук і насамперед суспільних. По-справжньому каральні акції було вчинено супроти науковців Інституту мови і літератури АН УРСР у постанові Політ-бюро ЦК КП(б)У "Про спотворення та помилки у висвітленні історії української літератури в "Нарисі історії української літератури" (1946). Ав­торам М. Плісецькому, Є. Кирилюку, І. Пільгуку, С. Шаховському та ін. інкри­мінувалося намагання представити історію української літератури в буржуазно-націоналістичному дусі, у відриві від історії російської літератури та її благотворного впливу, висувалося звинувачення у відступі від марк-сизму-ленінізму, замовчуванні класової боротьби.

Ще більшого остракізму зазнали українські історики. У постанові ЦК КП(б)У "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інститугу історії України Академії наук УРСР" (1947) гостро критикувалися праці періоду війни "Короткий нарис історії України", "Нарис історії України", перший том "Історії України" за "спроби відродження буржуазно-націоналістич­ної схеми історії України М. Грушевського". За так звані політичні помил­ки було звільнено з посади директора інституту М. Петровського, вчине­но справжній погром кадрів у його колективі, посилювався ідеологічний контроль за підручниками з історії і нагляд за її викладанням у школах, технікумах, вищих навчальних закладах. Невдовзі Інститут історії Украї­ни було реорганізовано в Інститут історії. Відтепер вся історія україн­ського народу, починаючи від найдавніших часів, мала розглядатися тільки під кутом зору єдності з російським народом як його "старшим братом". Для свого утвердження тоталітарний режим використовував куль­турно-освітні заклади: клуби, бібліотеки, музеї, монументальне мистец­тво. Вже за перше повоєнне п'ятиріччя кількість клубних закладів збільши­лась на 10 тис. і становила в 1950 р. 28,7 тис, з яких 26,7 тис. було на селі. Тут діяло також 29 тис. бібліотек, книжкові фонди яких поповнювалися здебільшого політично-пропагандистською літературою та художніми творами, що прославляли Сталіна. Водночас не припинявся процес руй­нації і нищення національної книги: сотні назв наукових та художніх творів вилучалися цензурою під вивіскою Головліту з книжкових фондів, поси­лювався контроль за видавничою діяльністю, засобами масової інформації, експозиціями музеїв, репертуаром театрів, мистецьких колективів. До речі, на початку 50-х років в Україні діяло 137 історичних, меморіальних, крає­знавчих, природничих і мистецьких музеїв. Помітною подією в культур­ному житті стало відкриття у квітні 1949 р. Державного музею Т. Г. Шев­ченка в Києві як важливого осередку пропаганди літературно-художньої спадщини Кобзаря.

Отже, в ході звільнення українських земель від гітлерівців у селах і містах дедалі ширших масштабів набували відбудова і спорудження нових уста­нов освіти й культури, відновлювалась діяльність клубів, бібліотек, кінопе­ресувок, музеїв.

Відродження культурного життя України після визволення від німецько-фашистських окупантів відбувалося вкрай важко і неод­нозначно. Разом з відбудовою матеріальної бази освітнього й духов­ного життя, українська культура потрапила під посилений ідеологіч­ний тиск сталінського режиму, зазнавала постійних переслідувань, нищилась як культура національна і формувалась як різновид кла­сової ідеології.

 





sdamzavas.net - 2018 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...