Главная Обратная связь

Дисциплины:






Українська культура



в роки кризи авторитарного режиму

В умовах панування тоталітарного режиму українській культурі випа­ло самореалізовуватися під пріоритетним впливом не стільки науки, скільки політики, що творилася за вказівками "керівної і спрямовую­чої". Така політика завдала як життю народу, так і його культуротво-ренню свої далеко не оптимальні ритми, точніше — аритмію. Звівши постулат світогляду "буття визнає свідомість" у ранг державної ідео­логії, радянська влада закріпила в суспільній практиці пріоритети за матеріальною, виробничою сферою, відсунувши на другий план не­матеріальну сферу — освіту, охорону здоров'я, мистецтво, культуру та ін. Звідси і коріння залишкового принципу фінансування цих сфер, які протягом багатьох десятиліть визначали формування державного бюджету в колишньому СРСР, а отже, і в Україні. Тому цілком зрозу­міло, чому за всю свою історію радянська влада не збудувала в Києві жодного художнього театру.

При цьому праця розумова, праця інтелігенції протиставлялася праці робітників і селян. Інтелігентну людину вважали за представника "про­шарку суспільства". У результаті цього втрачено орієнтири до загаль­нолюдських духовних цінностей, цінностей національних культур на­родів України, до розуму і свідомості людини.

Приниження ролі інтелектуалів, яке панувало в колишньому СРСР, низький професійний і творчий рівень значної частини фахівців призве­ли до відставання "соціалізму" в багатьох сферах діяльності. Це ще один із переконливих доказів того, що ні економічний, ні науково-технічний розвиток не повинні здійснюватися за рахунок культури, що ігнорування проблем культурного поступу обертається економічною стагнацією. (Саме так і сталося в 70—80-х роках. У цей час в економіці, соціальній і духовній сферах накопичуються невирішені проблеми, з'являються застійні явища, утворюється свого роду механізм гальмування. На початку 80-х років ця тенденція стає визначальною. Таким був головний підсумок тривалого панування тоталітарного режиму в країні.

Однак незважаючи на істотні недоліки, що мали місце у другій половині бО—80-х років, культурне життя не переривалося тамадо певні здобутки. Це стосується насамперед народної освіти, розвитку якої радянська влада, як і раніше, надавала особливого значення. Внаслідок цього тривало вдоско­налення її системи, було завершено перехід до загальної середньої освіти, внесено зміни до шкільної структури. У початковій школі замість чотириріч­ного навчання було введено трирічне, оскільки відповідна підготовка дітей до школи здійснювалась у мережі дошкільних дитячих закладів. У республіці на кінець 80-х років функціонувало понад 30 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 7,4 млн учнів, працювало понад 450 тис. вчителів.



Постійну увагу держава приділяла і розширенню підготовки фахівців для народного господарства та культури у системі вищої і середньої спе­ціальної освіти. З цією метою було об'єднано малі вищі навчальні заклади, споріднені факультети і кафедри, організовано ряд нових вищих навчаль­них закладів, збільшено прийом до них, особливо інженерних спеціаль­ностей, значно розширено заочне і вечірнє навчання. У 1984/85 навчаль­ному році в республіці функціонувало 146 вищих і 730 середніх спеціаль­них навчальних закладів. У них, відповідно, навчалося 878,5 тис. студентів і 811 тис. учнів, які набували фахову підготовку з 360 спеціальностей. Про­тягом 60—70-х років Україна одержала майже 4 млн фахівців із середньою спеціальною освітою і понад 2,5 млн — з вищою.

Широкий розвиток системи освіти,зокрема розширення заочного та вечірнього навчання, а також забезпечення державою права громадян на освіту, яке гарантувалося безоплатністю всіх видів освіти, виплатою державних стипендій та іншими пільгами, що надавалися учням (сту­дентам, сприяли зростанню високого освітнього рівня населення Украї­ни. На початок 1982 р. чисельність населення у республіці з вищою і се­редньою (повною і неповною) освітою становила близько 29 млн чол., або 84 % зайнятого населення, що свідчило про могутній науковий та культур­ний потенціал країни.

Поряд з незаперечними здобутками в галузі освіти впродовж 60—80-х років мали місце і негативні явища. В умовах тоталітарно-бюрокра­тичної системи освіта й виховання орієнтувалися не на ознайомлення молоді із загальнолюдськими цінностями, щоб розвивати духовність та інтелект, а на підготовку для існуючого політичного режиму слухня­них радянських людей, які абсолютно вірили в те, що промовлялося з кафедри або трибуни. Право на сумнів кваліфікувалось як інакомис­лення. Цим закладалася загроза інтелектуальної безпеки радянсько­го суспільства, бо, як зазначав Гегель: "Коли мислять усі однаково, отже, ніхто не мислить".

Формалізм, заідеологізованість та догматизм стали вихідною точ­кою у навчанні, яке загалом набуло не гуманістичного, а прагматичного спрямування. Соціальне замовлення школі практично звучало однознач­но: знання, знання і ще раз знання. Того, кого навчали, розглядали як "посудину, яку треба було заповнити". У цьому одна з причин формування численного прошарку фахівців-технократів, здатних розв'язувати інже­нерно-технічні завдання, але не здатних мислити загальнолюдськими ка­тегоріями. Щороку, випускаючи з вищих навчальних закладів найбільшу в світі кількість дипломованих інженерів, ми водночас здобули значних "до­сягнень" у знищенні як екології природи (забруднення землі, лісів, озер, річок, морів), так і екології душі (руйнування культури, моралі).

Освіта дедалі більше втрачала свою самоціниість і як виховний процес духовного збагачення, становлення та вдосконалення особистості, вироб­лення її моральних засад, розвитку суто людських якостей. Це сприяло виробленню споживацького ставлення молоді до життя, розщепленню моральної та естетичної свідомості, розриву між розумом і почуттям. Вна­слідок цього переставала бути цінністю людина розумна, освічена, думаюча.

В умовах панування тоталітаризму в Україні не існувало національної школи, основою навчання якої були б рідна мова, історія і всі культурні надбання, звичаї, традиції свого народу. Саме така школа через засвоєння глибин рідної культури створює для учнів, студентів можливість сприй­няття культурних надбань інших народів.

Викривлене тлумачення інтернаціоналізму, надуманість та абсолюти­зування категорій "радянський народ", "злиття націй", гаслом яких було "відмирання національних мов", на практиці виявилося в республіці у по­силенні русифікації освітніх закладів. У травні 1983 р. Політбюро ЦККПРС розглянуло питання про додаткові заходи щодо вивчення російської мови. У схвалених ЦК КПРС 10 квітня 1984 р. і Верховною Радою СРСР 12 квітня 1984 р. "Основних напрямах реформи загальноосвітньої і професійно-технічної школи" зазначалося, що "вільне володіння російською мовою повинно стати нормою для молоді, яка закінчує середні навчальні закла­ди". Поряд з цим у республіці в той час не було прийнято жодної постано­ви щодо поліпшення вивчення рідної мови.

Внаслідок цього у першій половині 80-х років в обласних центрах і в Києві українські та мішані російсько-українські школи становили лише 28 %, а російські — 72 %. В інших великих містах республіки їх було, відповідно, 16 і 84%. У Донецьку не було жодної української школи.

Таке становище склалося і в дошкільних закладах. Повністю були ліквідовані школи та інші навчальні заклади з національними мовами на­вчання, а вищі та середні спеціальні заклади освіти майже повсюди перей­шли на російську мову. Майбутнім фахівцям з української мови було відве­дено в Україні територію села, а саму мову великого народу стали назива­ти сільською. Набір студентів на українське відділення був меншим, ніж на російське. Та й заробітна плата вчителям російської мови була значно ви­щою, ніж учителям української. Звичайним явищем стало виключення із вищих закладів освіти студентів-українців за "націоналізм". Російською мовою виходили найцікавіші й найважливіші публікації в Україні, тоді як видання українською скорочувалися. Так, лише протягом 60—70-х років частка книжок, що виходили українською мовою, знизилась майже втроє.

Починаючи з 1972 р., коли першим секретарем ЦК Компартії України став В. Щербицький, який обіцяв головному ідеологу КПРС М. Суслову про­тягом п'яти років покінчити з українською мовою, посилюється русифіка­ція, різні відтінки українознавства обмежено до мінімуму, більшості україн­ських наукових журналів довелося переходити на російську мову. Видав­ництво Академії наук УРСР "Наукова думка" фактично стає російським. На 99 % був російськомовним репертуар кінотеатрів. Внаслідок цього в Україні мова корінного населення звузилася до побутової говірки села, спілкуван­ня незначної частини інтелігенції міста, часткового функціонування у сільських школах та гуманітарних вищих навчальних закладах і майже по­вністю була витіснена з наукового вжитку, урядової і партійної документації.

Політика русифікації України викликала протести деяких представ­ників української інтелігенції, насамперед письменників. У своїй праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" літературний критик І. Дзюба доводив, що русифікація — продовження політики російського шовінізму і коло­ніалізму. "Колоніалізм, — писав він, — може виступати не лише в формі відкритої дискримінації, а й у формі "братства", що дуже характерно для російського колоніалізму". Ця праця принесла поневіряння авторові. Під ударами тоталітаризму пішли з життя лише за те, що любили Україну, мову, культуру свого народу, поети В. Симоненко і Я. Кисельов, прозаїк Г. Тютюн­ник. Це були справжні лицарі боротьби за високі ідеали свободи, людя­ності, добра. В. Симоненко писав, що спокій на рідну землю прийде тільки тоді, коли впаде в роззявлену могилу останній на планеті шовініст.

Суперечливі процеси відбувалися і в розвитку науки. У другій половині 60—80-х років у республіці зростала і вдосконалювалась мережа науково-дослідних установ, розгорталися нові напрями й форми їхньої діяльності, збільшувалась чисельність наукових кадрів. Центром наукових досліджень у республіці залишалась Академія наук УРСР. На 1 січня 1985 р. у її складі було 78 наукових установ і 74 підприємства дослідно-конструкторської і виробничої бази. У них працювало понад 85 тис. наукових співробітників, у тому числі 1330 докторів і 8549 кандидатів наук, 130 академіків і членів-кореспондентів АН УРСР.

Працюючи у творчій співдружності з вченими інших республік, нау­ковці України здійснили ряд важливих відкриттів і винаходів, які збагати­ли українську науку. Так, вчені Харкова й Києва успішно працювали в га­лузі фізики атомного ядра та ядерних реакцій, їх зусиллями було створе­но один із найбільших у світі ізохронний циклотрон У-240 і ядерний ре­актор ВВР-10г. В Інституті кібернетики АН УРСР під керівництвом акаде­міка В. Глушкова, який багато зробив для утвердження закладу як всесвітньо відомого наукового центру, здійснена розробка першої у світі системи автоматизації проектування схемного і програмного обладнання ЕОМ методом формалізованих технічних завдань — "Проект". Створена В. Глуш-ковим київська школа кібернетики за деякими напрямами посідала гідне місце не лише в колишньому Союзі, а й у світі. Численні нові напрями досліджень ефективно розвивались у математиці, матеріалознавстві, порош­ковій металургії, електрозварюванні, хімії, медицині. Важливе теоретичне і практичне значення мають дослідження академіків О. Антонова, М. Амо-сова, В. Глушкова, Є. Патона.

Значним був внесок у науку вчених вищої школи республіки, у тому числі й Київського університету, — математиків М. Богомолова і Ю. Митрополь-ського, хіміків А. Купріянова і А. Пилипенка, біологів П. Богача і О. Маркевича.

У науці цього періоду було чимало труднощів і недоліків. Так, вважа­лося аксіомою, що соціалістичний лад сам по собі відкриває необме­жений простір для науково-технічного прогресу, для використання його досягнень в інтересах трудящих мас. Соціалізму приписувалася ніби назавжди дана здатність органічно поєднувати свої переваги з наукою, раціональним веденням господарства, будь-якими прогре­сивними формами організації виробництва. Ця теорія безконфлікт­ного і тріумфального сходження соціалізму призвела до ряду серйоз­них помилок, що мали місце в науково-технічній політиці того часу. Серед них — недооцінка досягнень науково-технічної революції, орієн­тири в багатьох галузях економіки на середній технічний рівень, заку­півля нової техніки і технології за кордоном замість розвитку вітчиз­няного машинобудування, відсутність необхідних стимулів для роз­витку новітніх технічних розробок і впровадження їх у виробництво.

Так, на підприємствах республіки вони впроваджувалися лише на 15— 20 %. Це гальмувало технічне переозброєння промислового виробницт­ва. Значна кількість розробок, що виконувалися відомчими науково-технічними інститутами, не відповідала світовим науково-технічним до­сягненням, а створена на їх основі техніка за своїм рівнем і економічним ефектом поступалася кращим світовим зразкам. У цьому одна з важливих причин відставання колишнього СРСР від держав Заходу. Ось лише один приклад. Якщо в Радянському Союзі на кінець 1990 р. налічувалося 300 тис. електронно-обчислювальних машин, то в США — 40 млн, тобто один ком­п'ютер припадав на 900 жителів, тоді як у Сполучених Штатах цей по­казник становив один до семи.

За тотального одержавлення суспільних відносин творча особистість опинялася в ситуації, коли вона не могла говорити і писати те, що хотіла, і не хотіла писати і говорити те, що могла. Це породжувало конформізм, присто­совництво, несприйняття чужих думок, нетерпимість до інакомислення.

Такі негативні явища, як догматизм, схематизм, певний відступ від істо­ричної правди, утруднювали також розвиток суспільних наук. Керівні партійні органи ставили за мету ще більше зміцнити монополію своїх генсеків та їх однодумців на інтерпретацію марксизму-ленінізму, зав­дань усіх наук. І як наслідок цього посилився тотальний диктат у су­спільних науках, а нетерпимість щодо інакомислення набувала дедалі більш авторитарних форм. Саме в ці роки особливо були відчутні від­повідні обмеження і заборона наукових досліджень найбільш важливих періодів історії України, зокрема козаччини, подій XVIIXVIIIст. тощо.

Тому багато праць істориків, філософів, економістів несли на собі відби­ток того часу: були поверховими, містили помилки у трактуванні окремих подій, фактів, явищ. У радянській історіографії мали місце значні викрив­лення української історії, було створено навіть особливу професію — кри­тиків "совєтологів".

Повністю підконтрольними в умовах тоталітарного режиму виявля­ються література та мистецтво. У другій половині 60—80-х років ЦК КПРС, ЦК Компартії України прийняли ряд постанов з питань літе­ратури, в яких партійні організації зобов'язувалися посилити непри­миренну боротьбу з будь-якими проявами українського буржуазного націоналізму, національної обмеженості й місництва. Постанови ЦК КПРС з питань літератури і мистецтва, прийняті в 1946—1948 рр., в яких різко і несправедливо засуджувалась творча діяльність ряду митців, були скасовані лише в 1990 р. Керуючись ними, "стражі" пар­тійності, класовості та інтернаціоналізму "викривали" носіїв "бацил" націоналізму і сепаратизму, цькували видатних діячів української твор­чої інтелігенції.

На зламі 60—70-х років утверджується зневажливе ставлення не лише до української мови, а й до української історії, літератури, мистецтва. Проявом цього стала заборона художніх творів, пов'язаних зі сто­рінками боротьби за національну незалежність.

Особливо значних втрат зазнала україністика, яку зуміли зберегти і від монголо-татарської навали, і від царської заборони, і відбільшовицького терору, і від фашистської окупації, але не змогли вберегти під час "суслівської" русифікації.

24 травня 1964 р. у рік 150-літнього ювілею Т. Шевченка була "органі­зована" пожежа в Центральній бібліотеці Академії наук УРСР. Із семи поверхів бібліотеки згорів "чомусь" саме той, де була україністика — 600 тис. томів цінних творів, рідкісних видань дореволюційного періоду, унікальні архіви. Згоріли також спеціальні фонди україністики, які до 1932 р. збиралися за вказівкою М. Скрипника.

Однак на цьому злочини проти української культури не закінчилися. У тому ж 1964 р., мабуть "випадково", загорівся Видубицький монастир, у якому згоріла бібліотека Київської академії, скарби європейської літера­тури VII—VIII ст. На початку 70-х років у бібліотеці Київського університе­ту було розформовано Кабінет рідкісної книги, створений професором О. Масловим. Літературу звезли в підвали студентського гуртожитку, де вона була затоплена водою. Наприкінці 1974 р. згорів відділ давньої україн­ської літератури в Інституті літератури АН УРСР, зникло багато книжок, а також велика наукова картотека.

І навіть тоді, коли український народ 1 грудня 1991 р. на повний голос заявив про відродження України як самостійної держави, шовіністичні кола у своїй злобі не мали меж Була спалена вщент святиня українського народу — Кобзарева хата, а також викрадена у Переяслав-Хмельницькому музеї особиста зброя Богдана Хмельницького.

Восени 1964 р. по-варварськи було знищено знаменитий 6-метровий вітраж у вестибюлі червоного корпусу Київського університету. Цей висо­кохудожній монументальний твір, виконаний художниками А. Горською, Л. Семикіною, Г. Севрук, П. Заливахою, був присвячений Т. Шевченку. Однак партійно-комуністичний режим не міг допустити, щоб німі раби, оспівані генієм гнівного Кобзаря, своїми образами щось нагадували таким же глу­хим і сліпим рабам 60-х років. Пізніше А Горська, Г. Севрук були виключені зі Спілки художників України, а П. Заливаху засуджено на п'ять років ув'яз­нення "за антирадянську діяльність". У листопаді 1970 р. А. Горської не ста­ло, її знайшли зарубаною в будинку свекра у Василькові. У 1970 р. зусилля­ми українських громадських організації у Києві було встановлено на розі вулиць Володимирської і Л. Толстого монумент-пам'ятку "Соняшна Украї­на". Це був глибоко символічний твір у камені: на "дереві життя" кияни ба­чили шість листків, і на кожному з них була відбита частинка української історії — від українського історичного літопису і церков, через корабель, потяг і ракету — аж до найновішої удосконаленої бандури — символу україн­ської національної культури і духовності. Але не було гам ні серпа, ні моло­та та подібних більшовицьких "реліквій". Цей монумент української слави, змагань і надій було знищено по-злодійському, серед темної ночі.

Гнів і обурення партійної верхівки викликала і творчість видатного скульптора, живописця, науковця, етнографа, збирача народних скарбів, заслуженого діяча мистецтв, лауреата Державної премії України ім .Т. Шев­ченка І. Гончара. За 35 років подвижницьких мандрів він зібрав унікальну в історії людства приватну колекцію рідкісних фотографій, видань, народ­ного вбрання, рушників, килимів, писанок, творів живопису', козацьких обладунків, ікон, якій може позаздрити будь-який державний музей. Іван Макарович своєю творчістю, своїм мистецтвом, зібраними скарбами фор­мував національну свідомість, гартував борців за незалежність, наближав Соборну Україну. Тому колекція і її творець не раз піддавалися репресі­ям, постійно перебували під недремним оком колишньої держбезпеки, і лише після його смерті вже незалежна Україна по праву визнала велич цього митця і відкрила музей Івана Гончара, на який він так довго плекав надію.

Не уник звинувачень навіть перший секретар ЦК Компартії України П. Шелест, якому закидали недостатню боротьбу з українськими націона­лістичними проявами, деякий місницький патріотизм. Його книжка "Україно наша Радянська", в якій, мовляв, було ідеалізовано українську істо­рію, запорозьке козацтво, була фактично знищена. Петра Юхимовича усу­нули з посади першого секретаря і вислали з України. Так убивали націо­нальну гідність, віру в свою державоспроможність.

Українцям підмінювали історичну пам'ять, національну свідомість, мову, пропонуючи натомість ідею панівної нації, російську мову та куль­туру. Лише той, хто погоджувався на це, вважався в імперії братнім україн­цем і політично благонадійним громадянином, а інакше людина перетво-

рювалася на "українського буржуазного націоналіста", оголошувалась "во­рогом народу", зазнаючи утисків, гоніння, а то й знищення.

На початку 70-х років з приходом до керівництва КДБ УРСР В. Федор-чука по всій Україні прокотилася нова хвиля обшуків й арештів, що стало справжнім погромом опозиційної інтелігенції. Були звинувачені в анти-радянській пропаганді й заарештовані І. Світличний, Є. Сверстюк, М. Осад­чий, І. Гель, І. Калинець. У 1977 р. заарештовано письменника Г. Снігірьова, який наприкінці 1978 р. помер від тортур. У 1979 р. за загадкових обста­вин загинув під Львовом популярний композитор В. Івасюк.

Арешти й переслідування українських патріотів продовжувались у наступ­ні роки. У 1980 р. заарештовані й ув'язнені 3. Красівський, О. Гейко-Матусевич, В. Стус, О. Мешко, В. Чорновіл, О. Шевченко, В. Калиниченко; у 1981 р. — І. Кандиба, В. Січко; у 1982 р. — М. Горинь та ін. Внаслідок тяжких табірних умов у 1984—1985 рр. померли в ув'язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Лит­вин, В. Стус. Усі вони боролися за правду в літературі й у житті, сповідували чесні погляди, послідовно їх відстоювали, намагаючись бути просто україн­цями. Навіть у тяжких тюремних умовах вони не втрачали присутності духу, вірили у кращу долю України. В листі до друзів В. Стус писав:

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Лише з 1987 р. розпочалось деяке пом'якшення репресивної системи. Під тиском світових демократичних сил радянська влада починає випус­кати "дисидентів" на волю, розтягнувши їхнє звільнення до червня 1989 р., четвертого року горбачовської перебудови.

Повернулися до активної творчості у цей же час реабілітовані письменни­ки Л. Костенко, І. Драч, літературні критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцист В. Чорновіл, живописець О. Заливаха. Загарто­вані в боротьбі з тоталітарним режимом, вони відіграють гідну роль у процесі відродження й оновлення національної літератури і культури.

В обстановці беззаконня, підозри і страху, що насаджувались у суспільстві тоталітарно-бюрократичною системою, значною мірою де­формувалися письменницькі таланти. Поряд з творами, в яких порушувалися серйозні соціально-моральні проблеми, виходило чимало посе­редніх, що прославляли досягнення "зрілого соціалізму", комуністичну партію та її лідерів. Єдиним правильним методом в українській культурі продовжував визнаватися соціалістичний реалізм.

Література.Незважаючи на важкі умови боротьби за свої права, не­компетентне втручання партії у творчу діяльність, відсутність належ­них свобод, в Україні існувала правдолюбна література, з'явилися ви­сокохудожні твори, що поповнили скарбницю світової літератури.

Серед них передусім "Берег любові", "Бригантина", "Циклон", "Твоя зоря", "Перекоп", "Таврія", "Тронка", "Собор" О. Гончара, які неодноразово перевидавалися у багатьох країнах світу. В його творчості значне місце займають проблеми національного відродження, почуття національної гордості за свою історію, любові до рідної мови, культури, народних тра­дицій тощо. У своїх творах цей патріарх української літератури, якому су­дилося стати совістю народу, на повну силу свого таланту викрив кульг особи, визначив шляхи і напрями сучасної цивілізації, відтворив мораль­ний і духовний світ, з яким людина підійшла до третього тисячоліття. Та найбільше захоплення масового читача викликав "Собор" — роман нова­торський за тематикою, публіцистично загострений і сміливий. Цей твір піднісся над сірим безпросвіттям того часу і як символічний дзвін забив на сполох, віщуючи про необхідність духовного відродження нації. Неза­баром "Собор" було піддано нищівній критиці, його вилучали з бібліотек, оскільки дехто з тодішніх можновладців упізнав себе в негативному герої. Це була не просто критика, це було суб'єктивістське шельмування, постав­лене на потік. Роман обговорювався і засуджувався на партійних зборах творчої інтелігенції, на засіданнях бюро, пленумах райкомів, міськкомів та обкомів Компартії України. Адміністративно-партійна система бруталь­но мстилася О. Гончареві за його правдиве слово. Преса, яка щойно співа­ла осанну, почала дружно лаяти автора. Щоправда, О. Гончар був уже та­кою величиною і мав такий авторитет у народі, що виявився не по зубах високим партійним бонзам.

Новим підходом у висвітленні різних сторін життя сучасного села прой­няті романи Ю. Мушкетика "Позиція" і "Рубіж". Ознайомленню нового по­коління зі справжньою історією та культурою українського народу присвя­тили свої романи і повісті "Диво", "Роксолана", "Я, Богдан" П. Загребельний, "Манускрипт з вулиці Руської", "Вода з каменю" Р. Іваничук, "Гайдамаки" і "Яса" Ю. Мушкетик, "Гнів Перуна" Р. Іванченко. Захисту українських націо­нальних надбань присвятив свою книжку про видатного дослідника Запо­розької Січі Д. Яворницького "В пошуках скарбів" М. Шаповал. З новими істо­рико-біографічними творами виступили О. Іваненко, С. Плачинда.

Вільну нецензурну українську поезію не можна уявити без творчості таких здібних молодих поетів, як В. Симоненко і В. Стус, геніальних співців національного визволення. Інтерес до творчого доробку визначного поета В. Стуса виникає в Європі ще за його життя. І хоча зрозуміло, що початок цьому дали обставини буття Радянської України, його поезія та переклади були сприйняті як непересічне мистецьке явище. Німецький письменник, лауреат Нобелівської премії 1972 р. Генріх Белль 1985 р. висунув кандида­туру українського поета на здобуття міжнародної Нобелівської премії в галузі літератури. Поезії Василя Стуса виходили в багатьох країнах і пере­кладені різними мовами світу. Великий потяг до високої громадської пое­зії виявив молодий поет В. Симоненко, який з величезним запізненням став лауреатом Шевченківської премії. Літературна палітра поета багата на різні жанри. З-під його пера вийшли дошкульні сатиричні епітафії, байки, опо­відання, жарти й цікаві казки для дітей. Живими нервами відтворював В. Симоненко дух епохи. У 1961 р. він написав кілька творів, серед них "Скільки в тебе очей", "Україно, п'ю твої зіниці". В 1964—1965 рр. опублі­ковані збірка поезій, книги "Вино з троянд", "Земне тяжіння", "Подорож в країну Навпаки". Поетичною класикою стали такі віршові твори, як "Чую, земле, твоє дихання", "Варвари", "Прокляття", "Моралісти нас довго вчили", "Тиша" та ін. Провідна ідея творчості поета — палка любов до рідної землі.

Рідна земле! Мозок мій світліє, І душа ніжнішою стає, Як твої сподівання і мрії У життя вриваються моє. І живу тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе перейду, Під твоїм високочолим небом Гартував я силу молоду.

Помітним явищем у національно-культурному відродженні стали нові збірки віршів Л. Костенко, І. Драча, Р. Лубківського, Д. Павличка, молодих пое­тів П. Осадчука, І. Римарука. Головний зміст їхніх творів — це палка любов до України, вболівання за долю її народу, оспівування людських почуттів, праці, природи, рідного краю. Для них служити своєму народу було вже не епізо­дом, а фахом, високим покликанням, честю і прямим моральним обов'язком. Тому не випадково їх філософська поезія проймає душу, хвилює своїм ліриз­мом і щирістю, захоплює багатогранністю тематики і знаннями історії.

Головні тенденції української драматургії — потяг до сучасної тематики, утвердження боротьби за мир і творчу працю — чітко відбиваються в п'єсах "Фараони", "Планета надій", "Дикий Ангел", О. Коломійця, "Веселка", "Сині роси", "Мертвий бог", "Бронзова фаза" М. Зарудного, "У золотій рамі", "Діво­ча доля" Л. Дмитерка. Багато з цих життєлюбних творів стали окрасою теат­рального репертуару не лише України, а й ряду зарубіжних держав.

Велике значення в утворенні національної культури мало видання й наукове опрацювання літературної спадщини В. Блакитного, В. Винничен-ка, М. Куліша, М. Хвильового.

Усе це є конкретним свідченням того, що українські письменники, по­ети, драматурги, незважаючи на труднощі, своїми творчими здобутками зробили вагомий внесок у світовий літературний процес, сприяли вихо­ванню національної свідомості українського народу, допомагали проце­су самоочищення людських душ, вивільнення їх від тоталітарної скверни, відкривали людям красу духовності.

Театр.У другій половині 60—80-х років, долаючи штучні перепони, й надалі розвивалося театральне життя. У республіці в цей час діяло 87 професій­них театрів, об'єднання "Укрконцерт", 25 філармоній, у складі яких налічу­валося понад 220 художніх колективів, а також 286 народних самодіяльних театрів. Провідними театрами були ім. І.Франка, ім. Лесі Українки в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові, ім. М. Заньковецької у Львові. їхній репертуар значно поповнився новими творами, оригінальними і переробленими.

Так, великий успіх у глядачів завоювали п'єси "Фауст і смерть" О. Лева­ди, "Планета надій" О. Коломійця, "Хто за? Хто проти?" М. Стельмаха. За участь у виставах за цими та іншими творами лауреатами Державної премії стали актори О. Голобородько, В. Івченко, Б. Ступка, лауреатами Державної премії України ім. Т. Шевченка — М. Задніпровський, В. Заклунна, Ю. Мажу-га, А. Роговцева, М. Рушківський. Це актори широкого творчого діапазону, які наслідували у своїй творчості найвищі досягнення української театраль­ної культури, органічно поєднуючи яскраву театральність з винятковою

природністю.

Отже, у творчих здобутках українських театральних митців було чи­мало позитивного. Проте народжувалося воно не завдяки, а всупереч змісту епохи, у трагедійній боротьбі художника з тоталітаризмом. Борю­чись насамперед за мистецтво Великого Стилю, очищення від усього ви­падкового, український театр звертався до культурної спадщини минуло­го, кращих зразків зарубіжного мистецтва, здійснював пошуки високоху­дожніх засобів їх відтворення. Це сприяло примноженню таких характер­них його рис, як народність, демократизм, музичність.

Музика.Невід'ємною складовою театру, що доповнювала його пси­хологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери, надавала усьому творові національного колориту, було українське музичне мистецтво. Його розвиток у другій половині 60—80-х років характеризується вдос­коналенням усіх жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, сим­фоній та пісень.

Значної популярності у глядачів набули опери "Милана" і "Ярослав Муд­рий" Г. Майбороди, "Заграва" А. Кос-Анатольського, "Лісова пісня" та "У не­ділю рано зілля копала" В. Кирейка, "Назар Стодоля" К. Данькевича, балети "Чіпполіно" К Хачатуряна, "Ольга" Є. Станковича, "Либідь" В. Гомоляки.

Справжнього розквіту досягла українська виконавча культура. Видат­ними майстрами оперного співу стали Д. Гнатюк, Є. Мірошниченко, А. Со-

лов'яненко, М. Стеф'юк; балету — В. Калиновська, В. Ковтун, Т. Таякіна; ди­ригентського мистецтва — С. Турчак. Його по праву називали яскравою зіркою в історії українського виконавського мистецтва. Саме він вперше вивів українську оперу на європейський рівень. За його наполяганням у 1982 р. на фестивалі у німецькому місті Вісбаден прозвучала наша націо­нальна перлина "Тарас Бульба" М. Лисенка. Це був справжній тріумф — насамперед тріумф Турчака-диригента, а також творчого колективу Київ­ського театру опери та балету, нині Національного академічного театру опери та балету України імені Т.Г. Шевченка, всього українського мистец­тва. Диригентська майстерність Маестро високо оцінена в Англії, Японії, Франції, Угорщині, Болгарії та в інших країнах. Не випадково світова кри­тика порівнювала його з К. Аббадо та Г. фон Караяном.

Створення в 60-х роках ряду камерних оркестрів стимулювало роботу композиторів над камерно-інструментальниліи творами. З'являються нові цікаві симфонії для камерного оркестру В. Рубаренка, Л. Дичко, Ю. Іщенка, шість п'єс В. Бібика, чотири паотити М. Скорика, мелодійні оперети В. Лука-шова, О. Сандлера та ін. Твори А. Штогаренка, Г. Майбороди, М. Скорика, В. Кирейка, Г. Ляшенка увійшли до репертуарів художніх колективів Франції, Англії, СІЛА, Канади та інших країн. Серед виконавців-інструменталістів ви­сокою майстерністю й індивідуальністю, самобутністю виділяються піаністи М. Крушельницька, Р. Лисенко, М. Сук; скрипалі Б. Которович, О. Криса, О. Пар-хоменко; віолончелісти М. Чайковська, В. Червов; баяніст М. Ризоль.

До мистецьких здобутків цього часу належать українські пісня й та­нок, їх на професійному рівні доносили до людей Український народний хор імені Г. Верьовки, Заслужений академічний ансамбль танцю України, Капела бандуристів України, Черкаський український народний хор, За­карпатський народний хор, Буковинський ансамбль пісні і танцю, По­дільський ансамбль пісні і танцю "Льонок" та ін. Для них характерними стали постійне вдосконалення жанрів, новизна, емоційність і майстерність виконання. Разом зі щирою українською піснею і запальним танком ці ко­лективи дарували своїм шанувальникам бадьорий оптимістичний настрій, вкрай необхідний у ті нелегкі для України часи.

До скарбниці українських пісень увійшли твори композиторів П. Май­бороди, О. Білаша, І. Шамо, К. Домінчена. Помітний слід у музичній твор­чості залишив молодий композитор В. Івасюк, зоря таланту якого зійшла на співучій Буковині. Про нього справедливо говорять, що він дав крила українській естрадній пісні, вивів її з провінційних закамарків на світові обрії, надав їй мистецьку гідність. І дійсно, "Червона рута", "Водограй", "Я піду в далекі гори", "Пісня буде поміж нас", "Два перстені" В. Івасюка по­всюдно залунали далеко за межами України, стали кращими піснями року, естрадною класикою. Композитор, якому було тоді лише ЗО років, почав працювати над оперою. У 1994 р. знайдено невідомий раніше його твір "Мелодія", написаний у Львові 1978 р. і призначений для виконання ка­мерним оркестром. Цей твір, як переконують його виконавці, — лебедина

пісня талановитого композитора, свідчення того, що він міг мати вагомі набутки і в класичній музиці, а не лише в естраді. Своєю геніальною твор­чістю твори В. Івасюка піднімали національний дух українського народу, спростовували гонорово-невіглаські твердження про його меншо-вартісність.

Горда, волелюбна та співуча буковинська земля дала ще одного лицаря пісні — П. Дворського. За радянської влади творчість цієї людини замов­чувалась. Не подобалися владі назви його пісень — "Буковинське танго", "Рідна мова", "Мама Марія". Тому нелегким і довгим був шлях Дворського до успіху і загального визнання. Він залишався чесною, скромною та по­рядною людиною. І хоча лише недавно йому присвоєно звання народно­го артисга, для багатьох шанувальників справжнього таланту він давно уже став народним співаком та композитором. Його пісні "Яремчанський во-допад", "Повернення додому", "Товариство моє", "Смерекова хата", "Сто­жари" завоювали великий успіх широкої аудиторії слухачів. Якими муд­рими словами звертається він до громадян України:

Товариство моє! Вже той час настає, Коли треба зібратися

в коло І сказати усім,

що будуємо дім, Де неволі не буде ніколи! Вже тепер не дано

одягнути ярмо На великий народ України! В нас єдина мета —

Україна свята Нездоланна ніким і ніколи!

Новітня хвиля національно-визвольного руху кінця 80-х років відтво­рена і в пісенній творчості С. Ротару, М. Гнатюка, В. Зінкевича, Н. Яремчука, вокального тріо Мареничів, квартету "Явір", ансамблю "Смерічка". В їх ре­пертуарі значне місце займають патріотичні пісні, назви яких кидали де­кого в холодний піт у часи, не такі вже й далекі. Любов і шану до україн­ської народної пісні — невичерпної криниці мудрості прищеплюють та­кож Н. Матвієнко, Р. Кириченко.

Усе це сприяло піднесенню українського музичного мистецтва на рівень високого професіоналізму, який визнається фахівцями багатьох країн світу.

Кіномистецтво.Невід'ємною частиною культури стало кіномистецт­во. У другій половині 60—80-х років на екрани виходили нові фільми, які прихильно зустрічали глядачі. Саме в цей час відбувалось відро­дження українського поетичного кіномистецтва, засновником якого був О. Довженко. В умовах застою та репресій це був чи не найпо­тужніший напрям відродження українського національного духу й української самосвідомості.

Широке визнання громадськості здобув, зокрема, фільм "Тіні забутих предків" (1965) за однойменним твором М. Коцюбинського, одного з ве­летнів українського кіно С. Параджанова, геніального сина вірменської землі, для якого Україна стала другою батьківщиною. Цей кіношедевр про життя гуцулів тріумфально йшов у всьому світі, здобуваючи славу Україні й тоді, коли Параджанов, морально понівечений, сидів у тюрмі. У Парижі, в містах Латинської Америки й Іспанії ця кінострічка за участю актора Іва­на Миколайчука в головній ролі йшла без перекладу. Вона отримала ре­кордну для кінематографа кількість нагород і премій — 28! На Міжнарод­ному кінофестивалі в Аргентині фільм був удостоєний другої премії "Південний хрест". Параджанова вітали з успіхом навіть керівники деяких держав. Він мріяв також зробити фільм "Intermezzo", знову-таки за нове­лою М. Коцюбинського. Проте не вдалося. Після його арешту лінію поетич­ного кіно — імпресіоністичного кінозмалювання реалій життя — про­довжили кінорежисер Ю. Іллєнко в стрічці "Білий птах з чорною озна­кою" та І. Миколайчук, який блискуче виступив як режисер у стрічці "Ва-вилон XX". Перший фільм на VII Міжнародному кінофестивалі в Москві був відзначений найвищою нагородою — Золотою медаллю.

У 70-ті роки широкого розвитку набуло мультиплікаційне кіно. Вели­ким успіхом у дітей і дорослих користувалися високохудожні стрічки "Лікар Айболить та його друзі", "Як їжачок і ведмедик міняли небо", особ­ливо серія фільмів про пригоди козаків: "Як козаки сіль купували", "Як ко­заки куліш варили", "Як козаки наречених виручали", "Як козаки на весіллі гуляли", "Як козаки олімпійцями стали" та ін. Багато з них на Всесоюзних кінофестивалях одержали почесні нагороди.

У ці роки український кінематограф збагатили роботи "В бій ідуть тільки "старики" та "Ати-бати йшли солдати" режисера Л. Бикова, "Тривож­ний місяць вересень", "Камінний хрест" Л. Осики.

Лише в другій половині 80-х років, прорвавши "залізну завісу", якою три­валий час монополістичне об'єднання "Союзекспортфільм" відгороджува­ло від зовнішнього світу, українське кіно дістало можливість ознайомити зі своїми здобутками глядачів Європи, Америки і Канади. І відбувалося це до­сить успішно. Фільм "Повість полум'яних літ", який називали українським "Ромео і Джульєтта" демонструвався на екранах 113 країн світу, був відзна­чений на кінофестивалях у Каннах, Лондоні, Сан-Франциско. Фільми Ю. Іл-лєнка "Криниця для спраглих" та "Вечір на Івана Купала" протягом двох років утримували високий рейтингу вимогливих американських кінокритиків, а в 1989 р. викликали захоплення на престижному міжнародному кінофес­тивалі у Сан-Франциско. В 1990 р. кінострічка Ю. Іллєнка "Лебедине озеро. Зона" на Каннському міжнародному кінофестивалі була удостоєна двох го­ловних призів Міжнародної федерації кінематографічної преси. Таке високе визнання українського кінематографа є свідченням того, що українська земля щедра на таланти, які здатні створювати фільми світового гатунку'.

1 Проте поряд зі значними досягненнями українське кіно мало ряд твор­чих упущень. Не було подолано відторгнення його від національної про­блематики. Досі мало фільмів, що виходять на екран українською мовою. Над подоланням цих недоліків активно працює наша творча інтелігенція.

Образотворче мистецтво.В українському образотворчому мистецтві у другій половині 60—80-х років поряд із висвітленням героїзму на­роду в роки Другої світової війни відбувалося освоєння сучасної те­матики. Малярство і скульптура, як і інші складники української куль­тури, поділялися на одіозне мистецтво, позначене ідеологічною за­програмованістю, догматизмом та плакатністю, і мистецтво, що в різних формах та з різним ступенем очевидності відстоювало загальнолюдські цінності, національні пріоритети, право художника на вільну творчість. Діапазон його простягався від найкращих творів реалістичного на­пряму до мистецтва "андеграунду", дисидентства, нонконформізму.

Боротьбі проти фашистських загарбників присвячені високохудожні твори "Безсмертя" Т. Голембієвської, "Матері ждуть..." В. Гуріна, "Перемога" О. Лопухова. Сучасні події відтворені в картинах "Льон" Т. Яблонської, "Ми — мирні люди" В. Хитрикова, "Ідуть дощі" В. Шаталіна. Сучасникам присвя­чені також полотна М. Бельського, А. Коцки, Г. Томенко та ін. Історичне минуле висвітлюють картини циклу "Степ" М. Дерегуса, "Вольниця" О. Ло­пухова. Мальовнича природа України, її міст і сіл показана в пейзажах "Вес­на" і "Зима" О. Шовкуненка, "Гроза приближається" М. Грищенка, серії "Київська сюїта" С. Шишка. Полотна цих художників характеризуються майстерністю композиції, поєднанням жанрових сцен з мальовничістю української природи.

Образи людей праці, діячів науки та культури відбиті у творчості таких відомих портретистів, як В. Барський, М. Антончик, С. Григор'єв, В. Зарець-кий. У книжковій графіці плідно працювали художники А. Базилевич, Г. Гавриленко, О. Донченко, Г. Якубович. У подальший розвиток мозаїки, кераміки, розпису, гравюри вагомий внесок зробив Г. Корінь. '

Поряд з полотнами вже відомих, з'явилися цікаві роботи і молодих митців, характерним для творчості яких є різнобарв'я відтінків, різнома­ніття напрямів, шкіл. Тут і дивні сюрреалістичні фантазії О. Литвинова, і постекспресіоністські портрети Є. Тополева, і ліричні пейзажі та психо­логічні уявлення О. Гальковського.

Відтворюючи самобутній характер народу, його прагнення до свобо­ди, українське образотворче мистецтво утверджувало ідеї гуманізму і, висуваючи на перший план образ людини, творило їй гімн і славу.

Водночас зріс інтерес до народної творчості, естетичній етичні скар­би якої були далеко не вичерпані. Кращі традиції українського народного

мистецтва розвивав заслужений діяч мистецтв України І. Гончар, твори якого вражали своєю неповторною національною своєрідністю. Не мож­на не згадати творчості самодіяльної художниці з села Хворостів Лю-бомльського району Волинської області В. Михальської. Вона не мала змо­ги здобути спеціальну освіту, бо тяжкою недугою 20 років була прикута до ліжка. Хоча доля обійшлася з нею жорстоко, та всі понад 400 робіт майст­рині позначені душевним теплом, оптимізмом і щирістю. Виставки її кар­тин у Луцьку, Любомлі та в рідному селі дістали високу оцінку фахівців. А за цикл пейзажів і натюрмортів В. Михальська стала першим лауреатом премії імені видатного українського живописця Йова Кондзелевича. По­пулярність здобула і творчість львівської художниці Є. Шимоняк-Коса-ковської, гутні вази якої виграють поетичним, піднесеним світом: "Ой, у полі три тополі", "Ніч така місячна", "Зима в Карпатах", багатофігурними композиціями: "Аркан", "Тріо бандуристок", "Несе Галя воду". Спокійними, повновагими формами ужиткового посуду, невичерпною фантазією і не-перевершеною пластикою декоративних виробів характеризується опіш-нянська кераміка. її репрезентували відомі майстри І. Білик, В. Никитчен-ко, А. Пошивайло та ін.

Відзначаючи незаперечні здобутки митців, не слід забувати, що вони змушені були виконувати і накази-замовлення тоталітарного режиму, повсякчас і понад усяку міру вихваляти соціалізм і його досягнення. Ідеологізувалися усі види мистецтва. Митців привчали мислити не стільки художніми образами, скільки політичними категоріями. Так, на усіх ура-совєтських малюнках, від букваря і читанки до грандіозних картин і панно, Україна зображалась як усміхнена дівчина у віночку зі стрічками, яка несе хліб-сіль "старшому брату".

Подальшого розвитку набуло українське монументальне мистецтво. Тільки в першій половині 70-х років у республіці було споруджено 90 но­вих пам'ятників і монументів. Серед них — пам'ятник загиблим громадя­нам і військовополоненим у районі Сирецького масиву Києва, монумент Вічної Слави в Черкасах, пам'ятник "Україна — визволителям", встановле­ний у селищі Міловему на Луганщині, пам'ятник Лесі Українці в Києві.

Архітектура-Архітектура в цей період позбулася еклектичних пом­пезних рис сталінських часів і стала ближчою до західного конструк­тивізму. Водночас її позначали, особливо в масових забудовах, стан­дартизація, уніфікація, а часто й відвертий примітивізм. Проте в ца­рині зведення індивідуальних громадських будівель було створено і реалізовано багато безперечно цікавих архітектурних проектів.

Визначними архітектурними спорудами 60—80-х років стали Палац "Україна" (архітектор Є. Маринченко та ін.), Науково-дослідний інститут пе­діатрії, акушерства і гінекології (архітектори Д. Попенко, Л. Лось, Г. Чорний), нові корпуси Київського національного університету (архітектори В. Ладний, В. Коломієць, В. Морозов), музично-драматичні театри в Сімферополі (архітектори С. Афзаметдінова і В. Юдін) та Івано-Франківську (архітекто­ри С. Сліпець і Д. Сосновий), цирк у Дніпропетровську (архітектори П. Ні-рінберг і С. Зубарьов), певною мірою меморіальний комплекс Українсько­го музею історії Великої Вітчизняної війни 1941 — 1945 рр. у Києві (скульп­тори Є. Вучетич, В. Бородай, Ф. Согоян, В. Швецов, архітектори С. Стемо, В. Єлізаров, І. Іванов, Г. Кислий, М. Фещенко, художник С. Кириченко та ін.).

Релігійне життя.У духовній сфері життя суспільства провідне місце займає релігія. У другій половині 60—80-х років церква залишалася відокремленою від держави, а релігія постійно перебувала під ідео­логічним та адміністративним пресом влади. Офіційно радянська влада проголошувала свободу віровизнання. Проте на практиці вдавалася до боротьби з релігійними віруваннями, закриття культових споруд, переслідувань віруючих, аби поставити під свій контроль духовне життя українців. Такі дії тоталітарного режиму викликали справедливе обу­рення людей. Разом з цим зростало їхнє розчарування у соціалістич­них ідеях, які дедалі більше дискредитували себе. Все це зумовило відновлення потягу до релігії, особливо на селі.

У цих умовах активізувала свою діяльність Українська греко-като-лицька церква ("церква у катакомбах"). Понад 300 її священиків проводи­ли таємні відправи для віруючих західних областей України. Тут діяли навіть підпільні монастирі й таємні друкарні. Всілякі спроби греко-като-лицьких священиків легалізувати церкву жорстоко придушувалися влас­тями. Але і це не могло послабити відданість значної частини населення Галичини та Закарпаття своїй давній церкві.

У кращих умовах перебувала Російська православна церква, оскільки її визнавав радянський уряд. Проте ціною цього було її співробітництво з властями, що доходило до плазування перед ними. Тому не випадково се­ред церковної ієрархії поширювалися корупція, лицемірство. Справа дійшла до того, що деякі представники духовенства співробітничали з органами державної безпеки.

У другій половині 60—80-х років розширили свій вплив баптистська та інші протестантські секти — п'ятидесятники, адвентисти, свідки Єгови, погляди, організація і палка відданість вірі яких приваблювали численних новонавернених, особливо у східних районах України.

Серед української інтелігенції зросла увага до західних (психоаналіз, екзистенціалізм) і східних (йога, дзен-буддизм, кришнаїзм) релігійних течій.

Отже, незважаючи на жорстоку політику "державного атеїзму" тоталі­тарного режиму, його найжорстокіші репресії, планомірне звуження поля діяльності релігійних організацій чисельність віруючих у цей період зро­стала, бо релігія незборима. Людині притаманно шукати свій шлях до Бога. Релігія відродилася за найпершої можливості. З прийняттям Закону Украї­ни "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991 р.) кількість останніх в країні на 1 серпня 2003 р. сягнула понад 28 тисяч (за цим показником

наша держава посіла одне з перших місць не лише в Європі, а й у світі), а чисельність віруючих сягнула понад 30 млн осіб.

Українська діаспора.Перепоною до шляху збагачення національної культури була політика радянської влади щодо української діаспори, яку офіційна пропаганда зображала як "прислужницю капіталізму, фа­шизму та Риму". Москва пильно стежила за діяльністю усіх українських громад, що діяли за кордоном, і робила все, щоб їх ніхто не знав.

Українці в еміграції, для багатьох з яких боротьба за незалежність України стала змістом житія, робили вагомий внесок у розвиток націо­нальної культури, збереження політичних і культурних надбань, ознайом­лення з ними світової громадськості. У другій половині 60—80-х років зу­силлями українських громад було підготовлено і видано ряд значних українознавчих наукових досліджень, зокрема "Енциклопедію України". До забезпечення спадковості у збереженні традицій української культури, її подальшого розвитку чимало зусиль докладають такі художньо-мис­тецькі колективи, як "Дніпро", "Україна" (США), "Трембіта" (Канада), "Гомін", "Орлик" (Великобританія), "Степ", "Запоріжці" (Франція), а також преса, скажімо, "Свобода", "Америка" (США), "Гомін України" (Канада), "Шлях Перемоги" (Німеччина), "Українська думка" (Великобританія), "Українське слово" (Франція) та ін.

У пам'ять 50-річчя голодомору 1932—1933 рр. створено широковідо­мий документальний фільм про цю трагедію. Великих успіхів досягли за океаном вчені Б. Кравченко, О. Пріцак, Ю. Шевельов, художники А. Анто-нюк, Я. Гніздовський, І. Марчук, музикант В. Колесник.

Понад 50 років прожив у розлуці з Україною відомий літературозна­вець, письменник і перекладач Іван Кошелівець. Десятки років він був ре­дактором журналу "Сучасність", співробітником двотижневика "Сучасна Україна" та місячника "Українська літературна газета", "Енциклопедії України". Його книги про сучасну Україну справили велике враження на письменників 60—70-х років. У 1985 р. його праця "Розмова в дорозі до себе" вперше побачила світу видавництві "Сучасність" (Нью-Йорк — Мюн­хен).

До високоякісних творів кінця 70-х рр. слід зарахувати політичний твір "Грані культури", авторство якого поки що збережено в таємниці. На дум­ку автора, найголовнішою метою українців є боротьба за національну са-мобугність, бо люди живуть і проявляються найкраще у своїй власній і не­залежній нації, яка є основною людською спільнотою і рушієм історії.

Культурні зв'язки із зарубіжними державами.У другій половині 60—80-х років розширюються культурні зв'язки України із зарубіжни­ми державами. Значною мірою цьому сприяла діяльність Українсько­го товариства дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами і Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном. У 1985 р.

вони підтримували широкі й плідні контакти з 700 організаціями по­над 100 країн світу. В поширенні в республіці культурних досягнень інших народів і популяризації українського мистецтва за кордоном беруть участь Міністерство культури, творчі союзи та інші державні й громадські організації.

Значна роль у розвитку культурних зв'язків республіки із зарубіжними країнами належить ЮНЕСКО, членом якої Україна є з 1954 р. Під егідою цієї міжнародної організації з питань освіти, науки і культури у багатьох країнах світу відзначались 1500-річчя Києва, ювілеї таких видатних діячів української культури, як Т. Шевченко, І. Франко, М. Коцюбинський, М. Ле-онтович, С. Крушельницька, а в Україні — ювілеї діячів світової культури — Вольтера, Рембрандта, Шекспіра, Шопена та ін.

Поширенню культурних зв'язків України із зарубіжними країнами особ­ливо сприяв книгообмін. У цей час щороку надходило понад 70 тис. за­мовлень закордонних організацій на видання художньої та наукової літе­ратури і понад 4 млн книг українських авторів надсилалося їм у більш як 100 країн світу. З бібліотеками понад 60 країн світу здійснювала обмін літе­ратурою Центральна наукова бібліотека імені В.І. Вернадського НАН України. Водночас в Україні багатотисячними тиражами видавалися кращі твори зарубіжних авторів у перекладах із 48 мов.

Зміцнення культурних зв'язків України з іншими країнами світу відбу­валося також шляхом проведення декад, тижнів і днів української культу­ри в зарубіжних країнах, концертного і театрального взаємообмінів, організації різних виставок, кінофестивалів тощо. Все це сприяло взаємо­впливу і взаємозбагаченню духовними цінностями і здобутками україн­ської та зарубіжної культур.

Отже, незважаючи на те, що тоталітарно-бюрократична система справляла значний негативний вплив на культурні процеси в Україні, гальмувала їх демократичні національні тенденції, україн­ський народ жив, працював, творив і навіть у нелегких умовах утисків та переслідувань жила й розвивалася вибита фізично і понівечена духовно українська культура, яка порівняно з минулими роками до­сягла чималих успіхів і зробила певний внесок у скарбницю світо­вої культури.

Проте, щоб зайняти належне місце у світовому культурному процесі, українській культурі необхідно повернутися до загальнолюдських цінностей, творчо засвоїти кращі досягнення сучасної цивілізації. Майбутнє української культури — у відродженні духовних традицій нашого народу, збереженні самобутності національного духу, а та­кож мови — найпершої засади інтелектуальної могутності нації. Саме це і допоможе формуванню сучасного образу України як євро­пейської держави.

 

КУЛЬТУРА

НА ЗЛАМІ

ДВОХ СТОЛІТЬ

Якщо ми говоримо, що 90-м рокам передував період подальшого поглиблення протистояння двох непримиренних між собою світів соціально-економічних, політичних й ідеологічних си­стем, що створювало значні перешкоди на шлях}' культурного прогресу (а це незаперечно так), то що можна сказати у зв'язку з поразкою однієї з цих систем, тобто комуністично-радянської, поразкою СРСР у "холодній війні", розвалом соціалістичного табору, розпуском СРСР та КПРС та угворенням натомість ряду самостійних, суверенних незалежних держав?

Це не рядова подія — упав великий Вавилон! Відбулося третє за своєю історичною значущістю (після Першої і Другої світових воєн з їх кризо­вими і карколомними наслідками) потрясіння XX століття. На межі 80— 90-х років з причин тоталітаризму, мілітаризму, ідеологізації принципів демократії, зневаги до фундаментальних законів економіки, інших не менш антиприродних чинників у ряді країн настав крах соціалістичного ладу і розпочалися процеси політичної та економічної трансформації в напрямку запровадження законів ринкової економіки та демократизації. Відношення до цього історичного повороту мають деструктивні й творчі сили обох світів, у тому числі, й особливо, у сфері духовної культури.

І якщо Захід продовжував іти своїм капіталістичним шляхом і зумів за­хистити свій статус-кво, свою демократію, свою духовність і свої капітали, то цього не скажеш про соціалізм. Він залишився на роздоріжжі, точніше — на бездоріжжі. І тепер залишки його прихильників, які слідом за своїми батьками і дідами, прообразами Часників і Галушок, котрі непогано почу­валися за свого режиму, не знають, куди знову кинутися, який ще "ізм" де­магогічно нав'язати для продовження експерименту на своїх і чужих про­столюдинах років отак із 75.І йдуть вперед кумачово з постійно поверну­тою назад головою, ностальгічно зітхаючи не за стома днями Паризької комуни, не за двома-трьома роками за Леніна, а за цілим століттям (без чверті), яке склало епоху деспотизму, страху, злидарства, байдужості, мер­злякуватості своїх покірних, яких, мов овечок на бойню, гнали на "доб­лесний труд", а вони тільки жалібно мекали і бекали.

Як відбувався цей культурний процес у новій ситуації, коротко і повідаєм у цьому розділі.

 





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...