Главная Обратная связь

Дисциплины:






Удосконалення системи добровільного медичного страхування в Україні на основі використання зарубіжного досвіду



 

 

Кожна країна з урахуванням історичних, політичних, соціальних та економічних умов розвитку самостійно визначає політику в сфері охорони здоров’я та формує власну модель її організації та фінансового забезпечення. Проте, незважаючи на національні особливості функціонування системи охорони здоров’я, основою для формування фінансових відносин у цій сфері, завжди сгує та чи інша класична модель фінансового забезпечення. Виникнення цих моделей є результатом досвіду, який суспільство нагромадило в ході вирішення проблем, пов’язаних з організацією, фінансуванням медичного обслуговування та забезпеченням належного рівня здоров’я громадян. Вибір моделі фінансового забезпечення охорони здоров’я є стратегічно важливим завданням держави, котра змушена будувати систему фінансових відносин з урахуванням об’єктивних потреб і можливостей та усвідомлювати постійно зростаючу економічну і соціальну цінність здорового суспільства [36, с. 110].

Експертами ВООЗ (S. Hakansson, B.Majnoni, D. Intignano, G.H. Mooney, J.L. Roberts, G.L. Roberts, G.L. Stoddart, K.S. Johansen, H. Zollner) запропонована класифікація, відповідно до якої виділяють три первинних типи системи охорони здоров’я [37]:

- державна, або система Беверіджа;

- система всезагального страхування здоров’я, або система Бісмарка;

- ринкова система (приватна), або ліберальна.

Державна медицина з бюджетною системою фінансування, що ґрунтується на бевериджевській концепції (у країнах колишнього СРСР називалася моделлю Семашко), фінансується переважно з бюджетних джерел за рахунок податків, які надходять від підприємств і населення. Населення країни отримує медичні послуги безкоштовно, проте платним залишається невеликий набір певних медичних послуг. У цій моделі держава перебуває у статусі постачальника і покупця медичних послуг. Роль ринку є другорядною і він є під суворим контролем держави. Заклади охорони здоров’я перебувають у власності чи під контролем держави. До позитивних ознак цієї моделі можна зарахувати централізоване фінансування, яке забезпечує близько 90 % від усіх видатків на охорону здоров’я і стримує зростання вартості лікування. Недоліками є неминуче зниження якості медичних послуг і відсутність контролю за діяльністю закладів охорони здоров’я з боку споживачів. Цією моделлю користуються такі країни, як Велика Британія, Данія, Португалія, Італія, Греція, Іспанія та інші [38, с. 360].

Система громадського фонду охорони здоров’я (Бісмаркова концепція) ґрунтується на принципах соціального страхування. Галузь охорони здоров’я фінансується за рахунок цільових внесків підприємців, найманих робітників і субсидій держави. Медичні послуги оплачуються за рахунок внесків у фонд охорони здоров’я. Внески залежать від платоспроможності, а доступ до послуг залежить від потреби. Медичний фонд, як правило, незалежний від держави, але діє у межах законодавства. Під час соціального страхування гарантується право на точно зумовлені види послуг і встановлюються такі частки внесків і на такому рівні, які дають гарантію використання такого права. У цій моделі держава відіграє роль гаранта у задоволенні суспільно необхідних потреб у медичній допомозі усіх громадян незалежно від рівня доходів. Роль ринку медичних послуг – задоволення потреб споживачів понад гарантований рівень. Отже, багатоканальна система фінансування (з прибутку страхових організацій, відрахувань від зарплати, Державного бюджету) створює необхідну гнучкість і стійкість фінансової бази соціально-страхової медицини. Фінансування з позабюджетних фондів медичного страхування переважає у Німеччині, Франції, Швейцарії, Японії та інших країнах [38, с. 360].



Приватнопідприємницька модель передбачає, що провідне місце на ринку медичних послуг посідають приватні страхові компанії. Основні засоби (приміщення, медична техніка) перебувають у приватній власності. Забезпечення потреб малозабезпечених верств населення, пенсіонерів, безробітних бере на себе держава. Недоліком платної моделі охорони здоров’я є нерегульований ринок медичних послуг і відповідно держава не може впливати на сферу охорони здоров’я. Така система діє у США, Південній Кореї та інших країнах [38, с. 361].

Бюджетна модель охорони здоров’я виникла на початку ХХ століття у двох модифікаціях – моделі Беверіджа і моделі Семашко. Становлення моделі Беверіджа, пов’язане з іменем англійського політичного діяча Уільяма Беверіджа (1879-1963), пропозиції якого відомі під назвою “план Беверіджа”, у 1942 році лягли в основу ряду законів про державну систему медичного обслуговування та соціального забезпечення. В 1948 році у Великобританії було проведено націоналізацію медичних закладів з досить високою компенсацією їх вартості колишнім власникам і створено Британську національну службу охорони здоров’я. В організаційному плані така модель характерна існуванням розвинутої мережі закладів охорони здоров’я, котрі перебувають у державній і муніципальній власності. Медична допомога, яку надають у цих закладах, доступна для населення країни і гарантована законодавством. Функціонують також приватні медичні заклади, де кожний може за окрему оплату отримати медичне обслуговування [36, с. 114].

Варто виділити такі принципи функціонування моделі охорони здоров’я Беверіджа: доступність для широкого кола споживачів; пріоритетна участь держави в організації та фінансуванні охорони здоров’я; професійна незалежність лікарів і опора на “сімейного лікаря”; неприбутковість діяльності; сплата населенням спеціального податку незалежно від стану здоров’я; профілактика захворювань.

Перевагою є те, що в країнах, де побудована бюджетна модель охорони здоров’я, проблема зростання вартості лікування не така гостра, порівняно з тими державами, де медичні послуги оплачують на основі обов’язкового чи добровільного медичного страхування. Така система охорони здоров’я є більш гуманною і соціально справедливою формою організації та фінансування медичного обслуговування населення. Однак і вона не позбавлена істотних недоліків і вад [36, с. 115].

Суттєвою вадою бюджетної системи охорони здоров’я вважають ризик бюрократичного розподілу коштів. Оскільки така система не має на меті отримання прибутку і не діє на принципах комерційного розрахунку, це може призводити до неефективного використання бюджетних коштів. Послаблення приватного інтересу і відсутність конкурентного середовища руйнують стимули для пошуку механізму ефективнішого і раціональнішого використання коштів. Тому бюджетна система фінансового забезпечення охорони здоров’я значно поступається приватній за якістю медичних послуг, бо ринкові умови потребують впровадження новітніх технологій, чим пожвавлюють науково-технічний прогрес у галузі.

Бюджетна модель охорони здоров’я діє в багатьох економічно розвинутих країнах світу (Великій Британії, Данії, Ісландії, Ірландії, Норвегії, Фінляндії, Швеції тощо). Завдяки збереженню у сфері охорони здоров’я ринкових механізмів, таких, як професійна незалежність лікарів загальної практики від органів державної охорони здоров’я і праця за контрактом, наявність дозволу в лікарів-фахівців, які працюють у державних медичних установах, займатися приватною практикою за сумісництвом, функціонування альтернативних інститутів медичного обслуговування тощо, урядамзгаданих країн вдалося протистояти монополістичним тенденціям у цій сфері й зберегти її економічну ефективність [36, с. 115].

У деяких країнах, наприклад в Ірландії та Данії, тільки найменш забезпечені громадяни мають право на всю допомогу з медичного страхування без додаткової оплати, а решта населення зобов’язане компенсувати деякі додаткові витрати готівкою. У Фінляндії система охорони здоров'я фінансується в основному за рахунок податків та з фондів соціального страхування, внески на соціальне страхування використовуються переважно на оплату приватного медичного обслуговування, ліків та допоміжних послуг. В Фінляндії, Норвегії і Швейцарії відмовилися від внесків працівників на соціальне страхування їх сплачують роботодавці.

У Великій Британії використовується система бюджетного фінансування охорони здоров'я із великим ступенем централізації управління, яка існує за рахунок коштів, що вносяться платниками податків та виділяються урядом на охорону здоров'я зі статті затрат на соціальні потреби. Приватним медичним страхуванням охоплені ті сфери медичних послуг, що не забезпечуються державною службою охорони здоров'я. Основна мета діяльності приватних страхових компаній – доповнення державної системи охорони здоров'я. Об'єктом добровільного страхування є тільки ті ризики, які не бере на себе державна служба охорони здоров'я [37].

Уперше бюджетну модель охорони здоров’я було запроваджено у колишньому СРСР, засновником і організатором якої став Н. Семашко. В радянській системі охорони здоров’я бюджетні асигнування становили більше 85% у загальному обсязі витрат у даній галузі, решта – 15% витрат здійснювали коштом державних, кооперативних, профспілкових підприємств і організацій, а також колгоспів. Тобто, підприємства у СРСР також брали участь у фінансуванні охорони здоров’я та утримували клініки, санаторії й амбулаторії, які обслуговували їхніх працівників та членів їх сім’ї. Визначальними рисами радянської системи охорони здоров’я були [36, с. 116]:

- загальнодержавна форма організації, яка відповідала ієрархії політичної системи: від центрального уряду до області й потім – до територіальних закладів охорони здоров’я;

- централізований характер управління;

- планування і прогнозування основних показників галузі;

- потужна ресурсна база і пріоритетність кількісних досягнень: високих нормативів забезпечення населення медичними кадрами, ліжковим фондом, мережею медичних закладів тощо;

- значна фінансова залежність від коштів бюджету;

- участь підприємств у фінансовому забезпеченні охорони здоров’я.

Радянська система охорони здоров’я діяла протягом тривалого періоду, і завдяки їй було досягнуто значних успіхів у збереженні та зміцненні здоров’я населення. Доступність і безкоштовність медичної допомоги стали основними факторами у зниженні смертності й захворюваності населення в країні. У результаті широкої вакцинації вдалося значно знизити захворюваність людей і ліквідувати такі масові хвороби, як малярія, туберкульоз, тиф, поліомієліт, дифтерія тощо.

Екстенсивний шлях розвитку радянської системи охорони здоров’я на певному етапі давав позитивні результати, і нагромадження ресурсного потенціалу справді підвищувало рівень медичного обслуговування. Але подальший її розвиток мав був опиратися не тільки на планові директиви, а й гнучку дію ринкових механізмів: пропозиції, попиту, конкуренції, які створювали умови для ефективного використання коштів, економічного стимулювання і поліпшення якості медичного обслуговування. Тому ще за радянських часів робили спроби реформувати галузь охорони здоров’я і запровадити новий механізм господарювання, який би передбачав [36, с. 116]:

- зміну системи бюджетного фінансування, перехід від виділення коштів із бюджету за окремими статтями витрат до фінансування за довготривалими стабільними нормативами, що комплексно відображають цілеспрямовану діяльність закладів;

- поєднання бюджетного фінансування медичних установ з розвитком платних послуг населенню, договорів з підприємствами і організаціями на основі господарського розрахунку;

- розвиток самостійності та ініціативи трудових колективів у вирішенні основних питань виробничої діяльності й соціального розвитку;

- використання гнучких режимів оплати праці тощо.

Однак, в умовах командно-адміністративно системи управління і тільки бюджетного фінансування новий механізм господарювання не було реалізовано. Внаслідок цього у системі охорони здоров’я почали виникати певні проблеми [36, с. 117]:

- зниження якості лікування і неефективність системи медикаментозного забезпечення, що спричинило існування “чорного” ринку ліків;

- низький рівень заробітної плати медичного персоналу і відсутність матеріальних стимулів за якість та обсяг виконаної роботи;

- хронічний дефіцит фінансових ресурсів і недостатній обсяг капітальних видат-ків, необхідних для придбання медичного устаткування тощо.

Із розвитком політичних та економічних подій, які спричинили спад валового внутрішнього продукту і виникнення бюджетного дефіциту, дана система охорони здоров’я частково втратила дієздатність й опинилась у кризовому стані. Це змусило уряди країн, де була така модель охорони здоров’я, шукати додаткові фінансові ресурси і впроваджувати альтернативні способи фінансування медичної допомоги (розвиток платної медицини, добровільного страхування здоров’я, впровадження системи обов’язкового медичного страхування тощо). Процес реформування системи охорони здоров’я у багатьох країнах розпочали із запровадження системи обов’язкового медичного страхування (Естонія, Латвія, Литва, Росія, Киргизстан, Казахстан).

Нині страхову модель охорони здоров’я активно застосовують у всьому світі, що підкреслює її практичне значення та економічну стійкість. Страхова медицина функціонує в Австрії, Бельгії, Німеччині, Нідердандах, Люксембузі, Франції, Швейцарії та інших країнах. Як свідчить світовий досвід, історично склалися три основних варіанти організації страхових систем охорони здоров’я [36, с. 112].

Перший варіант передбачає централізовану систему медичного страхування, за якої центральна страхова організація відповідає за страхування всіх громадян країни. Перевагою такої системи є відносна простота управління, низькі адміністративні видатки, а недоліком обмежені можливості щодо залучення місцевих ресурсів, недостатньо оперативне реагування на потреби населення.

Другий варіант базований на територіальних страхових організаціях, які діють самостійно. Децентралізована система більше зорієнтована на місцеві потреби дає змогу краще врахувати соціально-демографічну та епідеміологічну ситуації, що сприяє залученню додаткових коштів для задоволення специфічних потреб застрахованих. Зростає відповідальність органів управління медичним страхуванням за стан здоров’я громадян та медичноїдопомоги на місцевому рівні. Разом з тим, як свідчить досвід західних країн, в умовах дефіциту коштів децентралізована система неспроможна забезпечити досягнення соціально гарантованого мінімуму медичного обслуговування. Потрібні спеціальні заходи для підтримки економічно слабких регіонів та соціально незахищених груп населення.

Третій варіант організації ґрунтований на поєднанні територіальних і професійних страхових організацій. У кожній галузі або групі підприємств утворюються свої страхові фонди та організації. При цьому базові умови їх створення та зміст страхових програм визначені законодавством.

Найбільшого поширення у країнах із розвинутими системами соціального медичного страхування набув тип організації, який поєднує наявність централізованого страхового фонду та мережі місцевих незалежних страхових організацій. Кошти акумулюють у центральному фонді, котрий виконує адміністративні функції, а потім розподіляють між страховими організаціями на підставі законодавчо затвердженої формули платежів. Центральне місце у фінансовому забезпеченні страхової моделі охорони здоров’я належить механізмові обов’язкового медичного страхування. З економічного погляду, медичне страхування – це система заходів щодо створення спеціального грошового фонду для відшкодування витрат на медичні послуги та інші матеріальні збитки, пов’язані з погіршенням здоров’я, працездатності, порушенням соціальної активності людини [36, с. 113].

Яскравим прикладом впровадження соціально-страхової моделі охорони здоров’я є Німеччина, Нідерланди, Бельгія, Австрія, Бельгія, Голландія, Канада, Швейцарія і Японія. Соціально-страхова модель може бути більше схожою до державної, або до ринкової. Наприклад, соціально-страхові моделі систем охорони здоров'я Канади мають багато спільного з державною моделлю, а система охорони здоров'я Франції схожа до ринкової системи охорони здоров’я.

Канадська система охорони здоров’я орієнтована на соціальні характеристики медичної послуги. В Канаді діє державне соціальне страхування, яке гарантує медичну страховку всім громадянам країни. Причому розмір одержуваної медичної допомоги не залежить від величини страхових внесків, людині не може бути відмовлено в страховці через літній вік або стан здоров'я.

В основному лікарні і лікарі в Канаді є приватними, послуги лікаря оплачуються на основі гонорару – за послугу. Тарифи на медичні послуги регулюються урядом і щорічно переглядаються. Строгий державний контроль медичних витрат стримує темпи впровадження новітньої медичної технології. В Канаді дуже ретельно і всебічно зважують переваги та недоліки нової медичної техніки, перш ніж ухвалити рішення про доцільність застосування з погляду ефективності використання і навантаження на бюджет країни. Такий жорсткий фінансовий контроль з боку держави дозволив значно скоротити адміністративні витрати. Канадський уряд забезпечує чітку координацію програм охорони здоров'я, а особливу увагу приділяє розвитку системи охорони здоров'я провінційних територій. В провінції перевага віддається фінансуванню з місцевих податків, оскільки збір спеціальних страхових внесків сприяє зростанню адміністративних витрат. У Канаді передбачено фінансове покарання для провінцій, що лояльно відносяться до лікарів, які стягують із своїх пацієнтів додаткові збори понад встановлені тарифи. Діяльність приватних страхових компаній обмежена, їм дозволяється страхувати лише ті види послуг, які не включені до переліку обов'язкового медичного страхування [37].

У Франції також діє обов’язкове медичне страхування, але воно відшкодовує лише більшу половину витрат на медичне обслуговування, тому для одержання повного медичного обслуговування необхідне додаткове добровільне медичне страхування, яке здійснюють приватні страхові компанії. Пацієнт безпосередньо оплачує медичні послуги, а система обов’язкового медичного страхування частково відшкодовує його витрати, роблячи медичну допомогу в умовах ринкової економіки доступнішою для населення.

Особливої уваги заслуговує організація та функціонування Шведської системи охорони здоров’я. Вона вважається однією з найбільш соціально-орієнтованих, тому вивчення особливостей її функціонування та результатів дієвості становить особливий інтерес. Система побудована за адміністративно територіальним принципом, з трьома рівнями управління – центральним, регіональним і місцевим. Близько 90% медичного персоналу зосереджено в держаних медичних закладах. Питома вага лікарів загальної практики становить 17,2%. Фінансування системи охорони здоров’я здійснюється з податків на рівні округів (72%), державних трансферів (13%) і в незначному обсязі з внесків обов’язкового медичного страхування. Основними напрямами перебудови охорони здоров’я Швеції були децентралізація управління, скорочення витрат, розвиток регульованого ринку медичних послуг, підвищення якості медичних послуг [37].

Ринкова модель (ще її називають платною, приватною, ліберальною, американською, системою приватного страхування) передбачає приватне фінансування галузі. Її реалізація не передбачає використання фінансування із суспільних фондів. Обсяги медичної допомоги формуються ринком, який саморегулюється. Чим більший попит (хворих людей), тим більша пропозиція (медична допомога). Роль держави обмежується законодавчими актами, які регулюють відносини суб’єктів медичних послуг та окремими програмами, що фінансуються державним бюджетом. Типовий представник ринкової моделі - США, де основою організації виступає чистий ринок медичних послуг та існують державні програмами медичного обслуговування бідуючих «Medicaid» і пенсіонерів «Medicare». В наданні медичних послуг і в сфері фінансування система охорони здоров’я США орієнтована на приватний сектор, для якого притаманні високий розвиток інфраструктури страхових організацій і відсутність державного регулювання. Так, в США існує більше 200 приватних страхових компаній, а добровільною формою медичного страхування охоплено більше 80 % населення [37].

Велика частина витрат на медичні послуги у США покривається за рахунок індивідуального медичного страхування, яке сплачується переважно роботодавцями, та 20% від загальної суми сплачують громадяни. Групове страхування за місцем роботи використовує 58% населення, а добровільне медичне страхування не за місцем роботи 2%. Біля 15% населення (малозабезпечені, безробітні, безхатченки та члени сімей працівників підприємств) не мають доступу до медичного страхування. Найбільш широко медичним страхуванням охоплені робітники промисловості, державні службовці, члени профспілки, робітники, що працюють повний робочий день. Спостерігається такий парадокс: економіка США витрачає на охорону здоров'я більше, ніж будь-яка інша країна в світі.У той же час більш ніж 15% населення США не мають ніякого фінансового захисту від великих витрат на медичну допомогу у зв'язку з відсутністю у них страхових медичних полісів [37].

Характерною ознакою організації системи охорони здоров’я у США є розмежування функцій виробництва медичних послуг та їх фінансування. Питання про те, хто має надавати медичні послуги (чи то державні некомерційні, чи комерційні установи охорони здоров’я), відокремлюють від проблеми фінансування. Такий підхід гарантує рівні можливості в отриманні медичної допомоги як для пацієнтів державних програм, так і для пацієнтів, застрахованих у порядку приватного медичного страхування, однак на практиці цей механізм не завжди спрацьовує. Нерідко лікарі відмовляються приймати пацієнтів «Medicaid», оскільки оплата медичних послуг за даною програмою нижча за ціни «Medicare» і приватних програм медичного страхування. Тому пацієнтів програми «Medicaid» обслуговують тільки державні медичні установи, в яких якість медичних послуг значно поступається приватним закладам [36, с. 111].

Розглянувши різні системи медичного страхування в зарубіжних країнах, можна зробити висновок, що кожна країна має свій вид системи медичного забезпечення. Будь-яка держава повинна розробити і запровадити найбільш оптимальну для громадян модель медичного страхування та забезпечити її реалізацію. Українську систему охорони здоров’я необхідно адаптувати до сучасних економічних умов і до ментальності. Досвід інших країн засвідчує, що механізм фінансування охорони здоров’я можна удосконалювати як в рамках бюджетного фінансування, так і медичного страхування. На нашу думку, ідеальною моделлю для України є бюджетно-страхова медицина. Але низький рівень доходів населення і високі темпи інфляції можуть обмежувати платоспроможний попит на медичні послуги з боку приватних осіб. Це може призвести до того, що значна частина населення не зможе отримати необхідну медичну допомогу.

На жаль Україна не належить до переліку країн, в яких відбулися реформи з метою вдосконалення системи охорони здоров’я. Фінансування цієї галузі не вдосконалюється і фактично залишається на тому ж рівні, що і в пострадянські часи. Систему охорони здоров’я в Україні можна віднести бюджетної моделі фінансування. Обов’язковий вид добровільного медичного страхування не запроваджений, а ті кошти, що виділяє уряд на охорону здоров’я майже в повному обсязі витрачаються на адміністративні витрати та оплату праці медичного персоналу. Тому значне фінансове навантаження бере на себе населення країни, які за власним коштом оплачує медикаменти, різноманітні благодійні внески та інші медичні послуги.

Світовий досвід функціонування сфери охорони здоров’я показує, що починати перебудову слід із зміни управління фінансової основи галузі охорони здоров’я. Перш за все повинні відбутися зміни загальної схеми фінансування, що передбачає обов’язковий перехід від бюджетної системи фінансування до змішаної бюджетно-страхової системи, яка фінансується підприємствами, установами, організаціями різних форм власності з елементами добровільного медичного страхування населення. Досвід розвитку галузі медичного страхування свідчить про високу ефективність поєднання та використання різних моделей та систем медичного страхування: в Італії, Англії, Данії домінує державна система фінансування, а в Австралії, Німеччині, Франції, Швеції та Японії – система обов’язкового медичного страхування, в той час як в США переважає змішана форма фінансування медичної допомоги.

В умовах економічної нестабільності введення в Україні страхової медицини призведе до погіршення якості та кількісних характеристик медичного обслуговування мешканців, передусім пенсіонерів, інвалідів та прошарку незабезпечених. Найбільш перспективною у майбутньому є організація бюджетно-страхової медицини із урахуванням соціально-економічного становища населення щодо споживання таких послуг. Державна політика (що реалізовується через державні регіональні програми) повинна бути спрямованою на формування трансформаційної моделі перебудови сфери охорони здоров’я, що найбільш відповідає соціально-економічним реаліям України.

Виходячи з вищенаведеного огляду, можна зробити висновок, що альтернативи добровільному медичному страхуванню на даному етапі розвитку України немає. Тому медичне страхування є єдиним шляхом виходу системи охорони здоров’я з економічної і соціальної кризи.

На нашу думку, реформування вітчизняної системи охорони здоров’я є необхідним на теперішньому етапі розвитку країни, зокрема сприяння розвитку добровільного медичного страхування. Для цього потрібно здійснити ряд змін в законодавстві щодо роботи страховиків з лікувально-профілактичними закладами та підприємствами, які впроваджують корпоративне добровільне медичне страхування, створити єдину систему тарифікації медичних послуг та єдину інформаційну мережу.





sdamzavas.net - 2018 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...