Главная Обратная связь

Дисциплины:






Характеристика періоду. Історія — одна з найважливіших гуманітарних наук



ПЕРЕДМОВА

 

Історія — одна з найважливіших гуманітарних наук. В сучасних умовах розбудови незалежної української держави історія стала одним із визначальних чинників державотворення, складовою частиною національного світогляду нашого народу, який жив споконвічне на своїй землі, має глибокі історичні та культурні традиції.

Запропонований посібник розрахований на абітурієнтів, які збираються складати екзамен з історії до вищих навчальних закладів. Структура посібника побудована таким чином, що він охоплює період вітчизняної історії від стародавніх часів до сучасності. Текст посібника структурований згідно з діючою програмою вступних екзаменів, затвердженою Міністерством науки та освіти України. Відповідно до європейської періодизації історії текст посібника розподілений на три розділи: історія україни у стародавнью та середньовічну добу; нова історія України; новітня історія України. До кожної теми абітурієнту пропонується орієнтовний план відповіді та тезово висвітлюються головні історичні події. В кінці кожної теми наведені висновки. Кожний розділ завершується завданнями для самоперевірки. Самостійне виконання цих завдань полегшить засвоєння викладеного матеріалу.

Робота абітурієнта з посібником передбачає засвоєння не тільки відповідних історичних фактів, подій та явищ, а й формування навичок методики відповіді: вміння виділяти головне, викладати матеріал в хронологічній та логічній послідовності, робити висновки.

Вивчаючи окремі теми, абітурієнтам було б за доцільне ознайомитися з монографічною літературою, хрестоматіями, збірниками документів, науковими публікаціями в періодичній пресі.

При підготовці до екзамену бажано використовувати різноманітні форми роботи: від звичайного читання до тезового конспектування, складання розгорнутих планів, структурно-логічних схем, хронологічних таблиць основних історичних подій, термінологічних словників тощо.

Для більш систематизованої та ретельної підготовки в кінці посібника надається програма вступних екзаменів, яка затверджена Міністерством науки та освіти України.


ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Модуль І

УКРАЇНА В СТАРОДАВНЮ ТА СЕРЕДНЬОВІЧНУ ДОБУ

Характеристика періоду

 

Цей період в історії України розпочинається приблизно 1 млн. років тому назад і завершується наприкінці ХV – на початку ХVІ ст. Це період доіндустріального суспільства, який характеризувався ручним характером праці поза економічним примусом, пригнобленням інтересів особистості. Найбільшим історичним етапом цього періоду було первисне суспільство, яке характеризувалось примітивним характером знарядь праці, існуванням первисної системи самоврядування, колективними формами життя та праці, соціальною однорідністю, язичницькими формами релігії. Такий порядок життя існував на землях України – 1 млн. років тому назад – 3 тис. років до н.е. Під час бронзового віку відбувається розпад первисного суспільства, який завершується процесом переселення народів та формуванням перших державних утворень на території України.



Серед перших державних утворень, які виникли на території півдня України було державне формування кіммерійців і таврів. Однак у VІІ ст. до н.е. Кіммерія розпалася під тиском скіфських племен. Трохи раніше у VІІІ ст. до н.е. на узбережжі Чорного і Азовського морів з’являються нові своєрідні державні утворення – грецькі міста колонії – Херсонес, Феодосія, Пантікапей, Тіра, Ольвія тощо. Кожне місто було окремою рабовласницькою республікою. У першому столітті до нашої ери грецькі міста-колонії біля Азовського моря були об’єднані в Боспорську державу. В процесі великого переселення народів міста-держави були практично знищені.

Після кіммерійців на північ від Чорного моря прийшли племена скифів, які заснували рабовласницьку державу. Скіфія практично проіснувала до ІІІ ст. до н.е. Після цього була загарбана сусідніми сарматськими племенами. Частина скіфів закріпилася у Криму і створили другу скіфську державу. Десь у той самий час беруть свій початок господарські, політичні та культурні зв’язки рабовласницьких державних утворень із східнослов’янськими племенами, що безперечно сприяло суспільному розвитку. У VІ – VІІІ ст. н.е. корінні мешканці України поступово обєднуються в союзи слов’янських племен, які стають державними об’єднаннями-князівствами. Вони й послужили основою для створення великої ранньофеодальної словянської держави – Київської Русі. Велике міжнародне та культурне значення мало хрещення Київської Русі, яке зміцнило її єдність та могутність серед країн середньовічної Європи.

Перехідний период від античній до средньовчній цивілізації в Європі зайняв порівняльно тривалий проміжок часу з V поVIII ст. Развиток феодалізму йшов різными шляхами. Скандинавсько-руський шлях спостерігався в переході до феодалізму народів, які не знали рабовласницітва та великих міст й безпосередньо від первисного суспільства (в його розвиненому вигляді) переходили до розвитку феодалізма. Племені вожді та військові начальники, їх найближчі соратники перетворювали землевласників у феодалів, колишніх вільних общинників – в залежних селян (з початку – з збереженням общинної власності, але зі сплатою регулярної данини). По цьому шляху пійшли Скандинавія, Русь, народи Східної Прибалтики, частково німецьки та шотландські племена. Яким би шляхом цей процес не відбувався, виникав феодальний уклад – порядок життя, заснований на сполученні державної, великої земельної (феодальної), дрібноселянської та общинно власності, з поступовим утвержденням вотчини й залежноості селян. Вотчина – велика земельна власність, яка надавалася князем воїну-дружиннику в приватну власність за військову службу з правом передачи по спадкоємницьтву.

Феодальний уклад на Русі складувався на основі формування великої земельної впасності в IX – X ст. шляхом «покняження» общинних земель та перетворення вільних общинників у «смердів», залежних від князя та плативших йому податки. Потім князья стали передавати ці землі разом з «смердами» боярам. У ХI ст. зформувалися спадкоємницькі земельні володіння феодалів – вотчини, які оброблялися працєю залежних селян. У XII в. ділянки землі з залежними селянами отримують дружинники та слуги князів. Так поступово формуовалося феодальне суспільво.

З ХІІ ст. почалася епоха феодальної роздробленості. Протягом цього періоду Русь продовжувала бурхливо розвиватися і за рівнем економіки й культури увійшла до числа найпередовіших країн Європи. Еволюційний розвиток Київської Русі був насильницько перерваний монголо-татарською навалою. Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство стало головним політичним центром на півдні і заході Русі. Слід підкреслити, що Галицько-Волинська держава об’єднувала тільки етнографічні українські землі і завдяки цьому тут бурхливо розвивалася українська культура. Однак після занепаду Галицько-Волинської держави в української історії наступає польсько-літовська доба. Літовський період в історії України завершує її середньовічну епоху.

Литовська держава виникла в XIII ст. у боротьбі з Німецьким орденом і Галицько-Волинськнм князівством. Коли Українська держава почала занепадати, литовські князі стали приєднувати прикордонні князівства. До Литовської держави входили: Біла Русь — Полоцьке, Мінське і Смоленське князівства; Чорна Русь — Гродненська і Мінська губернії; Україна — Київське, Чернігівське та Сіверське князівства; Червона Русь — Галицьке князівство, Полісся, Волинь і Поділля.

Характерною рисою устрою Великого Литовсько­го князівства був тісний зв'язок землеволодіння з військовою службою. Тому і військові сили, і мате­ріальні засоби виробництва перебували під контролем великого князя. Він мав майже необмежену владу, і, на відміну від Київської держави, молодші князі були тільки дорадниками, а не співрегентами, і виконували його волю.

Литовські князі поступово відбирали владу з рук українських князів і передавали її своїм намісникам. Проте українські князі та пани мали ши­роке право участі в центральних державних установах і урядах нарівні з корінними литовцями.

Українські та білоруські землі з більш розвину­тими продуктивними силами мали досить великий вплив на соціально-економічний розвиток Литовської держави.

Для українського народу перебування у Велико­му Литовському князівстві мало, в цілому, пози­тивне значення.

Саме тому фактична, тобто економічна влада, в українських землях належала українському панству. Литовський Статут, кодекс Великого князівства спиралися на законодавчі традиції Київської держа­ви. Діловодство в адміністративних та юридичних установах велося «руською» мовою, тобто українсько-білоруською.

Міста зберегли український склад. Православна церква в українських землях посідала провідне, майже монопольне становище.

Але згодом, коли Великі литовські князі стали водночас польськими королями, вони не мали змоги провадити незалежну політику і підпали під вплив Польщі.

Процес активного зближення Литви і Польщі відбувався під час Лівонської війни, коли Велике Литовське князівство намагалося використати сили Польщі у боротьбі проти Росії. В такий спосіб воно прагнуло зміцнити своє зовнішньополітичне стано­вище.

Хоч згідно з Люблінською унією Литва зберегла певну автономію, приєднання Волині, Київщини і Брацлавщини до Польщі започаткувало процес експансії польських феодалів і католицької церкви на українські землі.

 





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...