Главная Обратная связь

Дисциплины:






ІМПЕРІЙ НАПРИКІНЦІ XVIII НА ПОЧАТКУ XIX ст.



¾ Адміністративний устрій та регіональний поділ українських земель ускладі іноземних держав

¾ Криза кріпосного господарства. Посилення феодальної експлуатації.

¾ Початок промислового перевороту.

¾ Суспільно-політичний рух Наддніпрянській Україні

¾ Національне відродження на Західноукраїнських землях

 

Після ліквідації російським царатом Запорозької Січи на підпорядкованої січовому управлінні території північного Причорномор’я існувало понад 150 селищ. В них мешкало понад 200 тис. вільних селян із колишніх кріпаків. На противагу їм царська влада організувала масові переселення на ці території іноземців: сербів, німців, болгар, греків, армян, євреїв. В середині ХІХ ст. їх кількість досягла 100 тис. переселенців приваблювали родючі землі, м’який клімат, державна допомога та пільги (на 30 років визволення від податків та військової служби). Степові простори Північного Причорномор’я були названи Новоросією. Ці землі також заселялися селянами, яких перевозили з кріпацьких селищ України та Росії. Кожний дворянин мав право отримати в Новоросії 150 десятин землі з умовою заселити маєток не менш 13 селянських родин.

Замість автономного самоврядування українських земель (Слобожанщина та Лівобережжя) з’явилася Харківська, Чернігівська та Полтавська губернії. При цьому до сусідніх з Україною руським губерніям були приєднані місцевості, де більшість населення складали українці. В губерніях необмежену владу мали губернатори, які призначались імператором. Губернії ділились на повіти, повіти – на стани, які очолювали поліцейські пристави. Важливою державною установою була губернська Скарбнична палата. Вона займалася збором податків з населення. У 1837 р. імператорський „Приказ губернаторам” проголосив їх повноправними господарями губерній. Губернські правління перетворювались у виконавчі канцелярії розпоряджень губернаторів, а самі губернатори отримали право контролю за діяльністю будь-якої установи та підприємства. На пости губернаторів часто призначались військові, як правило, генерали, яким підпорядковувались не тільки місцева адміністрація та поліція, а й всі дислоковані на території губернії війська. Крім того, декілька губерній об’єднувались у генерал-губернаторства. У середині ХІХ ст. з 10 генерал-губернаторств Росії на Україну приходилось 3. Харківська, Чернігівська. Полтавська губернії входили в малоросійське генерал-губернаторство; Київська, Подільська, Волинська – у Київське генерал-губернаторство; Катеринославська, Херсонська, Таврицька – в Новоросійсько-Бесарабське генерал-губернаторство. У 1835 р. Київ, останній з міст України, втратив Магдебурзьке право – право на самоврядування.



Не кращім було становище західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії. Внаслідок першого (1772 р.) та третього (1795 р.) розділів Польщі Галичина, а згідно Константинопільської австро-турецької конвенції (1775 р.) Буковина, війшла у склад багатонаціональної Австрійської імперії, під владою якої у сладі Угорського королевства ще з ХVII ст. знаходилось Закарпаття. Таким чином, Габсбурги стали господарями більшої частини України площею понад 70 тис. км2 з населенням білльше 2,5 млн. людей, в тому числі 2 млн. українців. Адміністративний апарат в «королівстві Галичини та Лодомерії» очолював губернатор, в округах – старости. На месцях адміністративні та судово-політичні функції здійснювали поміщики або затвердженні старостами мандатори. Містами правили магістрати, склад яких затверджувався урядовими органами.

Соціально-економічний розвиток України першої половини XIX ст. характеризує панування феодально-кріпосницької системи. Більшість земель була у руках дворянства, селянство перебувало у феодальній залежності від поміщиків і держави. Так, 70% усієї землі Лівобережної і Слобідської України, 75% – Правобережної України, 68% – Південної України належали поміщикам. На них працювало близько 60% загальної кількості селян. Сільське господарство розвивалося екстенсивне, за рахунок розширення посівних площ, кількісного зростання економічних показників, посилення відробіткової ренти. У цілому воно було малоефективним, з низькою продуктивністю праці. Та й сама система землеробства залишалась відсталою: порушена була сівозміна, поля удобрювались недостатньо, переважала ручна праця. Як наслідок – низькими були врожайність і ефективність сільськогосподарського виробництва. І хоч царський уряд продовжував всіляко підтримувати феодалів, подолати депресію у господарстві не вдалося. Вся феодально-кріпосницька система господарювання перебувала у глибокій кризі, бо пережила себе. Її основні ознаки:

по-перше, розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталістичних елементів у сільське господарство;

по-друге, руйнування або повна ліквідація селянських господарств;

по-третє, формування нових соціальних класів – торгово-промислового прошарку буржуазії і пролетаріату;

по-четверте, занепад кріпосницької мануфактури і початок промислового перевороту;

по-п’яте, загострення соціальних суперечностей внаслідок жорстокої експлуатації та посилення антикріпосницької боротьби і т.д. і т.п.

Протягом першої половини XIX ст. сільське господарство України пристосувалось до товарно-грошових відносин. У свою чергу їх розвиток зумовив зростання товарності сільського господарства і поглиблення спеціалізації окремих регіонів у сільськогосподарському виробництві. Так, південь України спеціалізувався на вирощуванні зернових і тонкорунному вівчарстві. Правобережжя - на вирощуванні цукрового буряка, у Східній Україні селяни приміської зони займалися промисловим городництвом і садівництвом. У Полтавській губернії культивувався соняшник, льон – у Катеринославській, Херсонській, Ізюмському повіті Харківської губернії, вирощуванням конопель займалися у Полтавській і Чернігівській губерніях.

Внаслідок товаризації сільського господарства відбулося подальше розшарування поміщицьких господарств. Найкраще пристосувались до ринку великі поміщицькі господарства Правобережжя і Півдня. Досить часто там поміщики здавали землю в оренду купцям, заможним селянам, посесорам. Дрібні та середні господарства Лівобережжя та Слобожанщини в основному зберігали натуральний характер.

Криза кріпосницької системи господарювання особливо зумовила посилення феодальної експлуатації та інтенсивне руйнування селянських господарств. Домагаючись надприбутків, поміщики різними способами збільшували власні наділи за рахунок селянських, посилювали їх визиск.

Основними формами експлуатації залишалася відробіткова, грошова і натуральна рента. Панщина охопила понад 90 % селянських дворів: на 1861 р. на Правобережжі панщинних кріпаків було 97,4%, на Лівобережжі – 99,1%. За законом 1797 р. встановлювалась триденна панщина з вільною неділею. Але фактично вона становила 4 – 6 днів на тиждень. До того ж стали поширеними відрядні форми праці, на виконання яких йшло 2-3 дні. Обов’язково відроблялись додаткові повинності. Досить широко практикувалося переведення селян у дворові, праця на підприємствах. Крім того, селян взагалі позбавляли надільної землі і примушували працювати на поміщицькій землі за місячний продовольчий пайок. 1840 року тільки на Лівобережжі було вже 25% селян-місячників.

Зросла феодальна експлуатація і державних селян Східної України, яра до того вважалися вільними. Особливо болісно вона вдарила по категорії державних селян, що були на оброці. Державні податки забирали 40% річного прибутку селян, основна частина була неспроможна їх сплатити. У 1853 році селянські недоїмки сягнули величезної на той час суми – 68 млн. крб.

З метою удосконалення управління державними селянами і зміцнення фінансової системи у 1839 – 1841 рр. царський уряд здійснив реформу, за якою ліквідував оренду державних маєтностей і запровадив оброк з землі й прибутків від промислів замість подушного. Реформа прискорила майнове розшарування селянства, створила умови для переходу до ринкових відносин.

У 1847 – 1848 рр. з метою упорядкування виробничих взаємовідносин між поміщиками і селянами та зняття соціальної напруги на Правобережній Україні була проведена так звана інвентарна реформа. "Інвентарні правила" дещо обмежували поміщицьку сваволю, але полегшення селянам не принесли. Розмір і норми повинностей і далі визначались поміщиками, а розмір їхніх земельних володінь залишався недоторканим. До того ж з 1852 р. реформи взагалі припинились.

Як бачимо, часткові реформи не могли обмежити феодально-кріпосницьку систему, яка повністю себе вичерпала. На порядок денний ставилось питання про повне скасування кріпосництва у сільському господарстві

Одним з найважливіших показників розкладу феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин в Україні став подальший розвиток промисловості.

У першій чверті XIX ст. домінувала незначна кількість поміщицьких та державних мануфактур. Якщо 1773 року їх було 200, то 1825 р. – 645. Переважно це були підприємства з підневільною працею кріпаків на примітивній техніці і відсталою технологією виробництва. Вони не уникли кризи, що охопила всю феодально-кріпосницьку систему. Серед них все ж таки виділялись за розмірами, кількістю працюючих і масою товарної продукції суконні мануфактури: Хабенська князя Радзивілла, Ряшківська князя Юсупова, Карлівська графині Розумовської. Були й казенні заклади -Луганський чавуноливарний завод, Шосткинський пороховий завод. Київський арсенал, Києво-Межигірська порцелянова фабрика та ін.

30-ті роки – початковий стан промислового перевороту. Статистика свідчить, що до 1860 р. кількість підприємств зросла до 2330. Кількісні зміни супроводжувалися якісними. Адже одночасно відбувався перехід мануфактурного виробництва до великої фабрично-заводської індустрії. На. середину XIX ст. фабрично-заводське виробництво утвердилось у металообробній, текстильній, тютюновій, склодувній, паперовій та інших галузях промисловості.

Зростання на ринках збуту сільськогосподарської і промислової продукції пожвавило торгівлю в Україні. В середині XIX ст. функціонувало 12 тис. ярмарків. Серед них виділялися Контрактовий (Київ), Введенський (Суми), Іллінський (Ромни), Онуфріївський (Бердичів), Георгіївський (Єлисаветград) та інші.

Важливого значення набув чумацький промисел. Щорічно він забезпечував надходження до чорноморських портів близько 40 млн. пудів зерна. Водночас чумаки щорічно завозили в Україну 8 млн. пудів солі, перевозили і продавали кам’яне вугілля, залізну руду, цукор, борошно та інші товари.

Розвиток грошово-торговельних відносин і збільшення промислових підприємств зумовили глибокі соціальні зміни в українському суспільстві. У першій половині XIX ст. більш ніж утричі зросла кількість міського населення, що становило 11% усього населення України. Швидко формувався торгово-промисловий прошарок буржуазії, в основному за рахунок купців (їх кількість протягом 1816 – 1859 рр. зросла з 18,2 до 104 тис.). Серед капіталістів була певна кількість поміщиків, які зуміли по-новому перебудувати своє господарство. Новий клас поповнювали і найбільш підприємливі вихідці з середовища державних селян, яким уряд дозволив займатись підприємницькою діяльністю. З їх середовища нерідко виходили великі промисловці-підприємці, типовими представниками яких були Яхненки і Симиренки. У свою чергу швидке розорення селянських господарств створювало надлишок робочих рук. Тільки у Східній Україні в 40-х роках з Полтавщини у південні губернії щороку йшли на заробітки 90 тис. чол.

Підпорядкування західно-українських земель Австрією хронологічно співпало з початком реформ в дусі просвітного абсолютизму, який здійснювали Марія-Терезія та Йосип II в 70 – 80-ті роки. ХVIII ст.; ці реформи розповсюджувались й на землі Західної України. Аграрні реформи, ліквідуючи застарілі форми експлуатації відповідали інтересам заможного селянства, істотно не полегшили положения основной маси малоземельної та безземельної бідноти. В ході реформ були декілька обмежені привілеї міських ремісницьких цехів, що сприяло промисловому пожвавленню. В країні почали появлятися мануфактури. Період реформ був дуже недовгим та зі смертю Йосипа II (1790 р.) закінчився.

Протягом першої половини ХIХ ст. основою економіки краю залишалось сільське господарство, перш за все, землеробство. Більш половини землі належало поміщикам та скарбниці, меньше половини – сільським господарствам. Феодально-кріпацьке сільське господарство західно-українських земель, не витримуючи конкуренції на міжднародному ринку з капіталістичним сільським господарством європейських країн, проявило тенденцію до занепаду, яка переросла у кризу в середині 40-х років. Лише невелика частка поміщицьких господарств розвивалася у капіталістичному напрямку. Всевладдя поміщиків було головною перешкодою на шляху промислового розвитку країни. Після деякого промислового пожвавлення на прикінці ХVIII – на початку ХIХ ст. на західно-українських землях настав період промислового застою. Незначні зміни почалися лише у 30 – 40-і роки, хоча і тоді промисловість залишалася на ремісницько-мануфактурному рівні. Кріпацтво стримувало переростання мануфактурної промисловості у фабричну. Більшість міст та містечок були промислово слабкими, мали аграрний характер. Феодально-абсолютиська австрійска монархія проводила реакційну централізаторську внутрішню політику. В центрі, та особливо на окраїнах, в тому числі західно-українських землях, влада К. Меттерниха, який більше чверті століття правив державою, запропонувала суворий бюрократично-поліцейський режим, душила будь-які прояви вільнодумства, здійснювала курс на знищення самобутності та асіміляцію поневолених народів. Українська мова підпала під тиск. Незадоволення селянських мас, яке зростало, система тяжкого соціального та національного гноблення поглиблювали соціальні протиріччя, які свидчили про розпад та глибоку кризу феодально-абсолютиського ладу. Життя диктувало необхідність визволення від феодалізму та забезпечення нормальних умов для становлення нового, буржуазного суспільного устрою.

Розклад феодально-кріпосницької системи і зміцнення капіталізму призвели до загострення соціальних суперечностей, посилювали антикріпосницьку боротьбу. Протягом 1800 – 1860 рр. в Україні відбулося близько 2400 виступів селян. Найбільшими з них були Бузьке повстання державних селян у 1817 р., Базаліївське – у 1817 – 1818 рр., в Уманському повіті на чолі з солдатом Олексієм Семеновим у 1826 р., антикріпосницький селянський рух на Поділлі під проводом народного героя Устима Кармалюка у 1812 – 1835 рр. та інші. Широко відомим був рух "Київська козаччина". Це повстання на Київщині охопило у 1855 р. територію 422 сіл, де проживало понад 180 тис. душ чоловічої статі.

Під впливом Великої французької революції у європейських країнах наприкінці XVIII – поч.атку XIX ст. виникла і набула поширення ідея національної самосвідомості, що базувалася на етнічній тотожності. Завдяки зусиллям нового й зовсім нечисленного тоді прошарку інтелігенції процес творення національної самосвідомості захопив Україну. Його посиленню сприяла загальна криза феодально-кріпосницької системи господарювання у Росії та Україні, а сам він відбувався у складних умовах розподілу українських земель між Російською й Австрійською імперіями, панування великодержавної імперської ідеології, нав’язування російської, польської, німецької мови, культури, звичаїв тощо. Як і в інших країнах, цей процес супроводжувався відтворенням національної історії, вивченням фольклору, становленням нової української мови і літератури.

В авангарді процесу формування національної самосвідомості в Україні стояли історики. Вже з кінця XVIII ст. посилюється зацікавленість своїм минулим, особливо історією козаччини, серед українських дворян-інтелігентів. Намагаючись обгрунтувати ідею козацької автономії, відразу ж після ліквідації Гетьманщини історик Петро Симоновський зробив короткий опис малоросійського народу та його військових справ (1765 р.). Трохи пізніше вийшли праці інших істориків, схвально прийняті місцевім дворянством. І хоч вони були проникнуті місцевим патріотизмом та ідеалізацією минулого (написані російською мовою), все ж таки у них підкреслювалась самобутність української історії. Серед робіт виділялися "Краткая летопись малороссийская" (1777р.) Василя Рубана. "Черниговского намесничества топографическое описание" (1786 р.) Опанаса Шафонського, "Записки о Малороссии" (1798 р.) Якова Маркевича та інші. Започаткували наукове дослідження української історії Михайло Антоновський, Максим Берлинський, Тимофій Калинський, Роман Маркевич, Василь Полетика, Федір Туманський, Василь Черниш, Андріян Чепа та ряд інших, які зібрали й опублікували історичні документи про визначні діяння і високий статус своїх предків. Поширення набув ретельно документований чотиритомник "История Малой России" (1822 р.) Дмитра Бантиш-Каменського. Та найбільший вплив на українське суспільство мав створений десь у першому десятилітті XIX ст. визначний політичний трактат "История русов". Протягом десятиліть він поширювався таємно і лише 1846 р. вперше його було надруковано. Широко прославляючи і романтизуючи козацьку минувшину, невідомий автор доводив, що: по-перше, Україна, а не Росія є прямою спадкоємицею Київської Русі; по-друге, Україна з найдавніших часів постійно мала свою автономію. Одночасно автор порушував питання про права і свободи взагалі усіх людей та про місце України у тогочасній політичній ситуації.

Набуло особливого поширення серед молодих українських дворян-інтелігентів вивчення фольклору. Початком української етнографії стала праця Григорія Калиновського "Опис весільних українських обрядів" (1777 р.). Чудовий збірник українського фольклору опублікував у 1819р. князь Микола Цертелєв під назвою "Попытка собрания старых малороссийских песен". Найбільш повне наукове дослідження української етнографії здійснив Михайло Максимович: 1827 року за його авторством вийшли "Малороссийские народные песни".

Визначальним моментом у розвитку української мови та літератури стала публікація у 1798 р. поеми "Енеїда" Івана Котляревського, яка була написана українською народною мовою. Непересічною була праця Олексія Павловського "Граматика малороссийского наречия" (1818 р.), а також доробок Івана Войцехівського, який у 1823 р. склав невеликий український словник. Та могутнім засобом формування національної самосвідомості українська література стала завдяки геніальній творчості Тараса Шевченка.

Отже, саме українська інтелігенція не тільки започаткувала національний рух, але й теоретично обгрунтувала необхідність відродження української державності.

Не припинялися спроби його практичного розв’язання. На початку XIX ст. перші таємні українські організації виникають у формі масонських лож. Поступово вони набувають політичного характеру. Найбільш відомою була створена у 1818 р. Михайлом Новиковим у Полтаві ложа "Любов до істини", яка поклала початок зародження організованого опозиційного руху в Україні. Окремі українські ложі виникають у Кременці та у Вишнівці на Волині.

У 1819 р. в Україні було створено Малоросійське товариство, метою якого було здобуття самостійності України разом з Польщею. Осередки товариства існували у Києві, Полтаві, Ніжині, Чернігові та інших містах. Як і інші організації, воно було разгромлене. Але, незважаючи на царські репресії, український національний рух продовжував розвиватись.

Загальна криза феодально-кріпосницької системи активізувала суспільно-політичний рух. Під впливом Великої французької революції прогресивні європейські ідеї набули поширення серед передової частини інтелігенції і дворянства. В Україні однодумцями російських просвітителів М. Новикова, О. Радишева та інших виступили В. Капніст, Г. Винський, І. Орлай, І. Котляревський та інші. Оскільки формування української нації буде тісно пов’язане з ідеєю незалежності України, то суспільно-політичний рух був національне спрямованим. Загальнонародне піднесення в Україні викликала Вітчизняна війна 1812 р. Під її впливом зміцніли надії передової частини українського суспільства на реформування країни на західний взірець. Цього не трапилось. Глибоко розчарувавшись політикою Олександра І, невелика група передової частини дворянства, діячів літератури, армійських офіцерів, переважно представників найзнатніших родів Росії, утворили таємні товариства і масонські ложі, з яких пізніше виріс декабристський рух. Вони ставили за мету повалення самодержавства і встановлення конституційного правління.

Декабристський рух зумовлений:

по-перше, необхідністю ліквідації феодально-кріпосницької системи господарства;

по-друге, назріли зміни соціально-політичного життя у Російській імперії (необхідність широкої демократизації, обмеження самодержавства, створення парламентських форм правління тощо);

по-третє, прагнення передової частини суспільства відігравати активну роль у політичному житті суспільства.

За характером - це антикріпосницький буржуазний рух.

Перша декабристська організація "Союз порятунку" виникла 1816 року в Петербурзі й нараховувала до 30 чоловік. Більшість з них були зв’язані з Україною. Її фундаторами і найбільш активними членами були Олександр і Микита Муравйови, Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, Сергій Трубецький. Організація проіснувала недовго. Вже 1818 року у Москві замість неї було створено таємний "Союз благоденства", який проіснував до 1821 р. До цієї організації належало близько 200 чоловік. Її програма - "Законоположення союзу благоденства", або так звана "Зелена книга", передбачала проведення широкої антикріпосницької пропаганди, підготовку революції і знищення кріпацтва, формування громадської думки на підтримку революції. Основу організації складали О. і М. Муравйови, С. і М. Муравйови-Апостоли, Павло Пестель, Іван Якушкін, Федір Глинка, Микола Тургенєв, Іван Пущин та інші.

В Україні у цей час існувала Тульчинська управа "Союзу" на чолі з Павлом Пестелем, членами якої були також Сергій Волконський, Володимир Раєвський, Олександр Барятинський та інші. Ще раніше, у 1815 – 1816 рр., в Кам’янці-Подільському діяв гурток передових офіцерів "Залізні перстні", створений Володимиром Раєвським.

1821 року декабристи реорганізувалися у дві політичні організації - "Північне товариство" з центром у Петербурзі й "Південне товариство" з осередком у Тульчині. Південне товариство для керівництва обрало Директорію у складі Павла Пестеля, Олександра Юшневського і Микити Муравйова. Вони провели у Києві чотири з’їзди і створили три управи: Тульчинську, Васильківську і Кам’янську.

Програмовий документ "Південного товариства" "Руська правда" був написаний П. Пестелем. Програма передбачала скасування всякої соціальної й політичної нерівності, модернізацію господарства країни, керівництво революційної верхівки з можливим встановленням диктатури, сувору централізацію управління. Разом з тим, як і інші російські революціонери упродовж багатьох поколінь, вони не нехтували інтереси неросійських народів імперії. Скажімо, П. Пестель, незважаючи на те, що сам діяв в Україні, його ідеї не відбивали інтересів українського народу. На його думку, крім поляків, усі інші національні меншини повинні бути зрусифіковані. Стосовно України вважав, що "Малоросія ніколи не була й бути не може самостійною... Відтак вона повинна поступитися своїм правом бути окремою державою".

Були й інші точки зору на вирішення українського питання. Зокрема, М. Муравйов в "Конституції" передбачав створити дві держави з правами автономії - Українську зі столицею у Харкові та Чорноморську з столицею у Києві. Але це був виняток, а не правило. Переважна більшість декабристів стояли на позиції єдиної і неподільної централізованої держави.

Незалежно від "Південного товариства" в Україні діяло "Товариство об’єднаних слов’ян". Його заснували 1823 р. в Новограді-Волинському брати Петро і Андрій Борисови та польський дворянин-революціонер Юліан Люблінський. Члени товариства офіцери Іван Горбачевський, Петро Громницький, Іван Іванов, Анастас Кузьмін, Іван Сухинов, Яків Драгоманов, Михайло Спиридов та інші в основному походили з України. Програмові документи товариства "Правила" і "Клятва" передбачали: по-перше, визволення і об’єднання слов’ян у федерацію; по-друге, ліквідацію монархічних режимів і встановлення демократичного устрою; по-третє, ліквідацію кріпацтва і станових привілеїв. Виконати програмові настанови члени товариства сподівались шляхом організації повстання за участю народних мас. Але, на жаль, і ця декабристська організація не згадала серед слов’янських народів-членів федерації ні українців, ні білорусів. Та й сама Україна теж не фігурувала серед членів майбутньої федерації.

Восени 1825 р. за наполяганням П. Пестеля після тривалих переговорів члени "Товариства об’єднаних слов’ян" увійшли до Васильківської управи і таким чином "Південне товариство" зросло до 160 членів.

Майже одночасно з декабристськими організаціями в Україні виникло і діяло "Малоросійське товариство" (1821 – 1825 рр.), яке складалося з українських дворян. Його створив і очолив предводитель полтавського дворянства Василь Лукашевич, колишній член "Союзу благоденства" і московської ложі "Любов до істини". У його програмі обстоювалася ідея відновлення української автономії. Союзниками його стали польське Патріотичне товариство та "Південне товариство декабристів".

Діяльність "Малоросійського товариства" засвідчила активізацію національного руху в Україні та певний зв’язок з діяльністю декабристів.

Повстання декабристських революціонерів планувалося провести влітку 1826 р. Однак смерть Олександра І, а потім династична криза застала їх зненацька. І хоч декабристи "Північного товариства" 14 грудня 1825 р. підняли повстання на Сенатській площі у Петербурзі, воно було придушене відданими новому царю Миколі І військами. 1200 чоловік було вбито і поранено, а керівники повстання – заарештовані.

Готувалося до повстання і "Південне товариство". Але вчасно підтримати "Північне товариство" не вдалося, бо 13 грудня був заарештований керівник організації П. Пестель. До того ж і посланець з Петербурга прибув в Україну запізно. Та й керівники товариства Бестужев-Ріомін та брати Муравйови-Апостоли були нерішучими. І все ж декабристи були сповнені рішучості продовжувати боротьбу. 29 грудня 1825 р. Васильківська управа на чолі з Сергієм Муравйовим-Апостолом підняла повстання у Чернігівському полку під Києвом. Повсталих підтримали 8 рот, що нараховували понад 1 тис. солдатів і 19 офіцерів. Керівники повстання склали "Православний катехізис" і відозву до народу із закликом знищити кріпацтво, повалити самодержавство і встановити демократичний лад. 30 грудня повсталі захопили Васильків і рушили на Білу Церкву. Але 3 січня 1826 р. поблизу сіл Устимівки і Ковалівки вірні урядові війська розбили повсталих.

Після придушення повстання майже всіх членів декабристського руху заарештували. П’ятеро були повішені. Серед них керівники "Південного товариства" П. Пестель, М. Бестужев-Рюмін та С. Муравйов-Апостол. 137 офіцерів заслано до Сибіру на каторгу або на Кавказ, де йшла війна з горцями. Після покарання шпіцрутенами на цю ж війну відправили і близько 4 тис. солдатів-декабристів.

Серед причин поразки декабристського руху були: по-перше, відсутність широкої народної підтримки; по-друге, нерішучість керівництва у вирішальний момент повстання і неспроможність перейти до наступальних дій; по-третє, повне ігнорування повсталими національного фактору і т.д.

Незважаючи на поразку декабристського руху і репресії царизму, опозиційний рух в Україні не припинявся. У другій половині 20-х та в 30-ті рр. тут виникли і діяли різного роду таємні політичні гуртки, групи, рухи, до складу яких входили студенти, професори, службовці, офіцери. А в 1830 – 1831 рр. відбулося польське повстання, яке сприяло активізації прогресивних сил в Україні. І хоч уряд розкрив і знешкодив однодумців, розгромив повстанців, вільнодумство поширювалось і зростало.

Таким чином, декабристський рух віддзеркалив опозиційні настрої у суспільстві проти самодержавно-кріпосницького ладу. Цим рухом були охоплені і українські землі. І хоч декабристи у своїх програмових документах не відводили Україні чільного місця, їх ідеї мали сильний вплив на формування революційної суспільно-політичної думки в українському суспільстві.

У 40-х рр. до суспільно-політичного руху прилучилися нові сили передової частини суспільства.

Саме за два роки до початку західноєвропейських революцій в Україні у Київському університеті молоді просвітницькі сили заснували у січні 1846 р. таємне Кирило-Мефодіївське товариство (братство) з радикальним статутом і гуманістичною програмою відродження слов’янських народів. Товариство істотно відрізнялося від масонських лож і політичних гуртків першої чверті століття. Тут не було представників заможних родів. До його складу увійшли 12 осіб, переважно діти середніх або й бідних дворян, урядовці і навіть колишні кріпаки, зокрема, засновником товариства стали історик Микола Костомаров, вихованець Дерптського університету, урядовець і правознавець Микола Гулак, студент Київського університету, а потім вчитель Василь Білозерський. Учасниками його були поет і художник Тарас Шевченко, вихованці Київського університету, вчитель, вчений і письменник – Пантелеймон Куліш, вчитель Дмитро Пильчиков, студенти Київського університету Олександр Навроцький, Іван Посяда, Опанас Маркевич, Георгій Андрузький, Олександр Тулуб, дворянин з Полтавщини, вихованець Харківського університету Микола Савич. Усі вони - справжні українські патріоти й просвітники, люди передових суспільних поглядів та ідеалів, високої християнської моралі. За віком – це була молодь 20 – 30 років. Найстаршим був лише Т. Шевченко, якому тоді виповнилося 32 роки. Саме його ідеї і справили великий вплив на товариство. Адже у своїх гуманістичних і революційне наснажених поетичних творах "Гайдамаки", "Сон", "Кавказ", "І мертвим і живим", "Єретик", "Заповіт" та інших він вказував єдино вірний шлях до соціального і національного визволення не лише українському, а й усім слов’янським народам, щоб вони стали "добрими братами", "синами сонця - правди", відкинули релігійні незгоди, єдналися, браталися, здобували собі волю спільними силами.

Гуманістичні ідеї визволення і єднання слов’ян у спілку чи республіканську федерацію вільних держав втілені у програмових документах товариства: "Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія", "Книзі буття українського народу", відозвах "Брати українці!" і "Брати великоросіяни і поляки!", пояснювальній записці, наукових, публіцистичних і художніх творах кирило-мефодіївців.

Найголовніші завдання братства визначені у "Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія". Найперше, все зводилося до того, що "духовне і політичне об’єднання слов’ян є тим самим справжнім призначенням, до якого вони повинні прагнути". При об’єднанні "кожне слов’янське плем’я повинно мати свою самостійність". Названо українців, росіян, білорусів, поляків, чехів, словаків лужичан, іліросербів, хорутан (хорватів), болгар. Вони мали запровадити в себе "народне правління", дотримуватися рівності співгромадян. Правління, законодавство, право власності й освіта у слов’ян повинні були грунтуватися на "святій релігії". Для вирішення спільних державних справ призначався "загальний слов’янський собор" з представниками вільних і незалежних країн.

Своєрідним взірцем при створенні кирило-мефодіївцями оригінального програмово-ідеологічного документа під назвою "Книга буття українського народу" став відомий публіцистичний твір великого польського поета Адама Міцкевича "Книга народу польського і польського пілігрімства" (1832 р.). Звідти було запозичено ряд гуманістичних ідей та форму доступного читачам викладу.

У "Книзі буття українського народу" вказується на велике значення гуманістичного християнського вчення для перебудови людського суспільства на засадах справедливості. У цьому творі знайшли відображення ідеї християнського соціалізму, природного права, слов’янофільства, українства, панславізму, месіанства. Там же викладена і соціально-політична програма національного визволення і єднання слов’янських народів у республіканську федерацію, повалення монархічного самодержавства, ліквідації кріпацтва селян, нерівності станів, конфесійних незгод і суперечностей тощо.

Розповідаючи про трагічну історію і тогочасне становище України, "Книга буття українського народу" високо оцінює українське козацтво та його суспільно-історичну роль, називає його взірцем вільного стану для - усіх поневолених народів. Українському ж народові відводилась месіанська роль першого, хто покличе всіх слов’ян на визвольну боротьбу. Київ мав стати центром всієї слов’янської федерації. Власне саме українська національно-визвольна ідея і відрізняє програму кирило-мефодіївців від схожої на неї програми «Товариства об’єднаних слов’ян».

У тактичному плані між членами товариства існували розходження. Якщо М. Костомаров і П. Куліш вважали найкращим шлях поступових реформ, то М. Гулак і Т. Шевченко – шлях повстання і повалення царизму. Практична діяльність кирило-мефодіївців – активна і багатогранна. Вони створили програмові документи, складали прокламації до українців, росіян і поляків, поширювали свої ідеї у навчальних закладах, на літературних вечорах. Великою популярністю користувався "Кобзар" Т. Шевченка. М. Костомаров видав книгу "Слов’янська міфологія", опублікував збірки. поезії "Українські балади", "Вітка". П. Куліш створив перший підручник для школярів "Повість про український народ", написав поему "Україна". Товариство дбало про видання книг українською мовою для народу.

Важливе місце у діяльності товариства посідали зв’язки з діячами російського і польського визвольного руху. слов’янського відродження у Польщі (Адамом Міцкевичем), Чехії (Павелом Шафариком і Вацлавом. Ганкою) і т.д.

Здійснити свої плани кирило-мефодіївці не змогли, бо у березні 1847 р. за доносом провокатора вони були заарештовані, за винятком Д. Пильчикова і О. Тулуба. Після слідства царський уряд визнав, що товариство своєю діяльністю підривало підвалини самодержавства. Тому кирило-мефодіївці були або ув’язнені, або заслані у віддалені губернії Росії. Усі підпали під нагляд поліції, багатьом було заборонено служити у відомстві освіти і т.п.

Як за часів панування російського самодержавства, так і в тоталітарному СРСР звернення до історії Кирило-Мефодіївського товариства викликало підозру. Власті боялися поширення ідей українського "буржуазного націоналізму", автономізму, українофільства, що їх містили документи товариства. Тільки у 1990 р. в Україні було видано тритомник документів і матеріалів "Кирило-Мефодіївське товариство".

Отже, наприкінці XVIII ст. в українському суспільстві розпочався новий період формування національної самосвідомості. Основним її носієм була інтелігенція. Вона піднялася над інтересами окремих верств і чітко зорієнтувалася на загальнонаціональні цінності. У процесі опозиційного протистояння української інтелігенції по відношенню до царату виникла таємна організація під назвою "Слов’янське товариство святого Кирила і Мефодія". Це була перша спроба української інтелігенції стати на шлях організованої політичної боротьби за національне визволення.

Таким чином, наприкінці XVIII у першій половині XIX ст. в Україні феодально-кріпосницька система перебувала у глибокій кризі, бо об’єктивно зжила себе. У її надрах формувався новий суспільний лад. Ці процеси супроводжувались посиленням експлуатації та загостренням соціальних суперечностей, що в свою чергу призводило до відкритих народних виступів проти гнобителів та початку новго періоду формування національної самосвідомості у Наддніпрянській Україні.

Незважаючи на переслідування, на початку XIX ст. в західноукраїнських землях, що перебували під владою Австрійської імперії, посилився процес національного відродження. Його генерувало українське клерикальне духовенство, яке не відразу стало національне свідомим. Цей процес відбувався повільно і болісно.

Перша спроба західноукраїнської інтелігенції зорганізуватися й привернути увагу до мовного питання відбулася в Перемишлі, який на той час був центром греко-католицької єпархії. Там функціонувала семінарія, були багаті книгозбірні. У місті жили деякі з найосвіченіших представників українського духовенства. У 1816 р. саме там виникло так зване "Клерикальне товариство" Його заснував Іван Могильницький -високопоставлений церковний ієрарх. Товариство готувало й розповсюджувало серед селян релігійні тексти українською мовою, видало декілька молитовників та букварів. Але під тиском польського духовенства невдовзі товариство розпалося.

У 20-х рр. у Перемишлі виник новий гурток. Очолив його єпископ Іван Снігурський. Члени цього об’єднання збирали матеріали з історії Східної Галичини, її фольклор, публікували свої дослідження. Та написані німецькою, латинською або польською мовами їх розвідки мали обмежений вплив.

У 30-40-х рр. центр національного руху перемістився до Львова, а його авангардом стало напівлегальне громадсько-культурне об’єднання "Руська Трійця". Заснували це об’єднання студенти Львівського університету та вихованці греко-католицької духовної семінарії Маркіян Шашкевич (1811 – 1843 рр.), Іван Вагилевич (1811 – 1866 рр.) та Яків Головацький (1814 – 1888 рр.). 1832 року під їхнім керівництвом група студентів, членів об’єднання, проголосила своєю метою піднесення українського діалекту до рівня літературної мови. Через те, що греко-католицькі ієрархи відкинули цю ідею, "Руську Трійцю" підтримали відомі діячі української та російської культури: українофіли Ізмаїл Срезневський, Михайло Максимович, Йосип Бодянський. Підтримали "Трійцю" й відомі діячі чеського національного руху слов’янофіли Карел Зюпа, Ян Колар, Павел Шафарик, Карел Гавлічек та інші.

Намагаючись поширювати українські історичні традиції, фольклор, ідеї об’єднання українських земель, у 1834 р. "Руська трійця" підготувала до друку історико-літературний збірник "Зоря". Однак віденська цензура заборонила його видання. Переробивши збірник, у 1836 р. "трійчани" намагались видати альманах під назвою "Русалка Дністровая". Але цьому завадила місцева цензура і греко-католицька церква. Лише 1837 р. "Русалка Дністровая" побачила світ у Будапешті. На жаль, поширити видання не вдалося. Усі примірники, що були привезені до Львова, конфіскувала поліція. Тільки незначну їх кількість упорядники розпродали, подарували друзям і зберегли для себе. Усіх трьох упорядників і авторів альманаху притягли до відповідальності як державних злочинців. За ними було встановлено нагляд поліції. Розчарований невдачами, у молодому віці помер М. Шашкевич, І. Вагилевич незабаром перейшов до польського національного руху. І тільки Я. Головацький продовжив розпочату справу. У 1846 р. у гострій публіцистичній статті "Становище русинів у Галичині", яку помістив журнал "Щорічник з слов’янської літератури, мистецтва і науки", що виходив у Лейпцігу, він фактично сформулював соціально-економічні і політичні програмові вимоги національного руху.

Як бачимо, видання "Русалки Дністрової" було апогеєм діяльності "Руської трійці". Самі ж "трійчани" еволюціонували від вирішення культурномовних проблем до соціально-економічних. Це був значний крок уперед у розвитку національного руху в західноукраїнських землях.

Знаменною подією у культурному та суспільно-політичному житті українців Східної Галичини став вихід у 1846 – 1847 рр. двотомного літературно-публіцистичного альманаха "Вінок русинам на обжинки". У ньому були вміщені художні твори, фольклорні матеріали, історичні пам’ятки, статті і деякі матеріали із забороненої "Русалки Дністрової".

Чільне місце у справі піднесення української національної самосвідомості належить і сільському священику Василю Подолинському, який став першим речником політичної незалежності України у Східній Галичині. Свої ідеї він обгрунтував у публіцистичному творі "Слово перестороги", що вийшло польською мовою наприкінці 1848 р.

Полум’я національно-визвольних революцій, що охопило у 1848 – 1849 рр. Австрійську імперію, суттєво вплинуло і на піднесення національного руху в Західній Україні. 13 березня 1848 р. внаслідок переможного народного повстання у Відні були проголошені політичні свободи і започатковані парламентські перетворення. 15 березня до влади прийшли демократичні сили у Будапешті. 18 березня Угорський сейм підтримав шлях буржуазного розвитку нової країни.

Під впливом цих подій першим у Галичині активізувався польський національний рух. Та поляки повністю ігнорували право українців на окремий національний розвиток. Намагаючись привернути українське селянство на свій бік у боротьбі з польською шляхтою, відновити польську державу, 17 квітня 1848 р. австрійський уряд скасував у краї феодальну залежність і панщину. Цей акт сприяв подальшому розгортанню масового демократичного руху. Вже 19 квітня українське духовенство у петиції до австрійського імператора обгрунтувало права українців на Галичину, національну освіту, адміністративний апарат, зрівняння у правах духовенства трьох релігійних конфесій.

Водночас галицька інтелігенція рішуче виступила проти намагання польських буржуазно-ліберальних кіл перетворити край у польську автономну провінцію. 2 травня 1848 р. українське духовенство створило у Львові свою першу політичну організацію – Головну Руську Раду на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем. Окрім священиків, до її складу ввійшли студенти і світська інтелігенція. Зосередивши в собі функції українського національного уряду. Рада підтримала проведення буржуазних реформ, відродила як традиційно національну давньоруську державну символіку (синьо-жовті прапори), прагнула забезпечити вільний розвиток українського населення. По всій Східній Галичині організовувалися місцеві руські ради, які стали організаторами боротьби українського населення за територіальну автономію Східної Галичини, за навчання рідною мовою, створення української національної гвардії тощо. Всього було організовано і діяло близько 50 місцевих руських рад, підпорядкованих Головній Руській Раді.

Під час виборів до першого австрійського парламенту влітку 1848 р. українці Галичини вибороли 39 депутатських мандатів з 96. В парламенті українські депутати виступали проти надання шляхті компенсації за скасування панщини, домагались поділу Галичини на рівноправні автономії: Східну (українську) і Західну (польську) та об’єднання Галичини із Закарпаттям.

І хоч більшість вимог українського населення ігнорувалось, все ж таки на культурно-освітній ниві здобутки були значними. Зокрема, 15 травня вперше вийшов український тижневик "Зоря Галицька", який започаткував українську пресу у Західній Україні. Розпочалося запровадження української мови в народних школах та обов’язкове її викладання у гімназіях. Була заснована культурно-просвітницька організація "Галицько-руська матиця". Вона започаткувала видавничу діяльність, стала впроваджувати українську мову в освітніх закладах. Восени 1848 р. на з’їзді українських вчених і діячів культури були прийняті рішення про запровадження української літературної мови як розмовної та про використання кирилиці замість латинки.

Зрозуміло, що правлячі кола імперії змушені були зважати на вимоги українства. Ось чому у Львові розпочалось будівництво Народного Дому, де мали бути бібліотека, музей та видавництво. Наприкінці 1848 р. у Львівському університеті відкрилась кафедра української мови і Літератури, яку очолив Я. Головацький. Водночас розпочалось перевидання творів українських письменників Наддніпрянщини, відкривались українські читальні тощо.

Найбільш радикальна частина студентів та робітничої молоді Львова (українці, поляки, німці) вирішили домогтися демократичних перетворень у вхідній Галичині силою. У ніч з 1-го на 2-ге листопада 1848 р. львів’яни розпочали повстання. Але через два дні повстанців розгромили. Сотні їх були віддані на розправу військовим судам.

Перейшовши у наступ, австрійська монархія скасувала конституцію, розпустила парламент. Головна Руська Рада у 1851 р. змушена була саморозпуститись. Революційні події охопили й інші західноукраїнські землі, хоч масштаб їх був значно меншим, ніж у Галичині.

У 1849 р. австрійський уряд оголосив Буковину окремим краєм, внаслідок чого культурно-освітнє життя буковинців підпало під німецький, а церковне - під румунський впливи. Значну роль у народному русі тут відігравав депутат австрійського парламенту Лук’ян Кобилиця, який півтора року очолював антикріпосницьку боротьбу селянства.

Після поразки угорської революції пожвавився український рух у Закарпатті (Угорській Русі). Очолив його Адольф Добрянський, призначений австрійським урядом намісником у цьому краї. У цей час в Закарпатті розпочинається українізація освіти, державних установ, культури тощо. Піднесення переживає українська література, історична наука, поширюються ідеї москвофільства. Але у 1867 р. під тиском Прусії Австрія віддала Закарпаття Угорщині. Завойовані раніше національні здобутки знову були втрачені.

Таким чином, на початку XIX ст. процес національного відродження поширився й на західноукраїнські землі. Провідну роль у ньому відігравала українська клерикальна інтелігенція. Вона активізувала суспільно-політичне життя й створила умови для подальшого розвитку національної свідомості. Важливим явищем у суспільно-політичному житті краю стала діяльність громадсько-культурного об’єднання "Руська трійця": воно згуртувало сили прогресивної громадськості, поєднало українство національною ідеєю. Процес національного відродження завдячує впливу європейської демократичної революції 1848 – 1849 рр. Її ідеї надихали українську громадськість на боротьбу за національне та соціальне визволення.

 





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...