Главная Обратная связь

Дисциплины:






Техніка безпеки під час проведення екскурсії.



Технологічна карта



Індивідуальний текст

Вступ

Доброго дня! Сьогодні ми відвідаємо екскурсію під назвою «Зеленими зонами правого берегу Дніпра». Безумовно, один з найкращих видів відпочинку в Києві – це неквапна прогулянка одним із київських парків. А якщо врахувати, що в столиці парків чимало, причому деякі з них плавно зливаються, то для всіх туристів і місцевих мешканців, які люблять піші прогулянки, відвідання зелених зон стає справжнім задоволенням. Тривале милування природою, насолода від спокою і тиші, чисте повітря – і все це – у самому серці столиці!

Особливо приємно блукати зеленими зонами під час гарної погоди. А коли на додачу краса парку поєднується із видовищними панорамними майданчиками, враження підсилюються, і прогулянка стає дійсно незабутньою! А почнемо ми нашу прогулянку з Національної філармонії України…

Національна філармонія України розпочала свою діяльність у далекому 1863 році, колі було засноване Київське відділення Імператорського російського музичного товариства. Серед його організаторів були такі відомі громадські діячі і музиканти, як Р.Пфеніг, М.Лисенко, П.Селецький, М.Богданов. Вже на початку 19 століття музичне життя Києва було дуже жвавим. Київські Контрактові ярмарки відвідували такі видатні автори й виконавці, як: Ференц Аркуш, брати Веснявські та інші відомі на той час музиканти.

Економічний підйом, яким відзначалася в ці роки Україна, сприяв тому, що заможні люди охоче підтримували мистецтво й радо брали участь у культурному житті міста, у процвітанні творчої сфери. В 1881 році Рада старійшин київського купецького зібрання одержує дозвіл від Київської міської думи дозвіл на будівництво будинку для розміщення свого клубу. Двоповерховий кам'яний будинок був зведений усього лише за один будівельний сезон. Автором проекту був київський міський і єпархіальний архітектор Володимир Ніколаєв, він же здійснював керівництво будівництвом. Будучи не тільки здатним грамотним архітектором, Ніколаєв мав ще й музичні здібності. Завдяки доскональним знанням законів акустики, Ніколаєву вдалося побудувати зал, який викликав захоплення і артистів і слухачів якістю та силою звуку. Будинок Купецького зібрання швидко придбав славу й популярність у киян. Він став улюбленим місцем проведення різних балів маскарадів, благодійних лотерей, сімейних торжеств, літературних і музичних вечорів.

З діяльністю Музичного Товариства пов'язано багато славетних імен діячів музичної культури Києва. З 1888 по 1912 рік головою товариства був Олександр Миколайович Виноградський. Він прославився не тільки у Києві, але й у Європі, як самобутній диригент симфонічного оркестру . Київська публіка зобов'язана йому знайомством із багатьма симфонічними творами світової класики : Л.Бетховена, П.Чайковського, М.Римського-Корсакова та інших. Він був натхненним організатором і експресивним маестро.



Яскраві сторінки у філармонічну діяльність Києва вписав Микола Віталійович Лисенко. Він увійшов в історію як основоположник української професіональної музичної культури, геніальний композитор і виконавець, відданий національній ідеї громадський діяч, подвижник у справі виховання музичної молоді і національно свідомої інтелігенції. Ще в 50-ті роки минулого століття він був одним із організаторів гуртка "Філармонічне товариство". Потім брав участь у створенні Імператорського Російського Музичного Товариства. Кілька років поспіль обирався членом його Директорату. Проте члени цього товариства не схвалювали національної орієнтації М.Лисенка. Він знайшов підтримку в інших колах. Літературно-артистичне товариство, Філармонічне товариство "Баян", Київський Український клуб, створені за участю М.Лисенка, зробили надзвичайно багато для розквіту української культури. У 1903 році у залі Купецького зібрання відбулося святкування ювілею М.Лисенка, яке стало справжнім тріумфом українського музичного мистецтва.

Бурхливо і доволі трагічно ввірвалося у життя ХХ століття. Проте ні в роки Першої світової, ні в роки громадянської війн, ні в період частої зміни влад не зупинялося музичне життя Києва. У ці роки виконувалися твори М.Мусоргського, К.Дебюссі, К.Сен-Санса, інших композиторів. У 1914 році в Києві Симфонічним оркестром Імператорського Російського Музичного Товариства під керуванням Р.Глієра було виконано антракт до четвертої дії опери М.Лисенка "Тарас Бульба". За ці два десятиліття на гастролях побували С.Рахманінов, О.Скрябін, А.Нежданова, Л.Собінов, Ф.Шаляпін та інші.

В 1919 році Купецьке зібрання припинили своє існування. Радянська влада не виказувала симпатій до антикомуністичної Купецької Асамблеї й заборонила цю установу. У будинку розмістився Пролетарський будинок мистецтв, а пізніше - Будинок політпросвіщення. Але на цьому перипетії не закінчилися. У черговий раз у будинок колишнього Купецького зібрання перетворився в клуб "Більшовик", в 30-ті роки тут розмістився Палац піонерів.

"2-го березня (1923 року) концертом, що відбувся під орудою Л.Штейнберга, благополучно розпочала свою діяльність Держфілармонія", - так пише про подію, що відбулася у колишньому Купецькому зібранні, її очевидець - музичний критик М.Шипович. З 1927 року Державна філармонія працювала у столиці України Харкові, а в 1934 - повернулася до Києва, який знову став столицею. Свого постійного приміщення у цього творчого колективу не було. Концерти і музично-лекторійна робота проходили у різних залах і робочих клубах. У 1937 році при Держфілармонії під керуванням Натана Григоровича Рахліна став працювати Державний симфонічний оркестр.

На початку війни у 1941 році діяльність Київської державної філармонії було припинено, а безцінні архіви спалили за наказом "згори". Під час німецько-фашистської окупації в будинку колишніх Купецьких зборів розміщався німецький офіцерський клуб. Цей будинок – один з небагатьох, що вціліли поблизу зруйнованого Хрещатика.

Після війни, коли йшла робота над генеральним планом відновлення Хрещатика, було вирішено знести будинок колишніх Купецьких зборів, оскільки, незважаючи на свою історичну цінність, будинок перебував в аварійному стані. Проте, будинок уник сумної долі. У напівзруйнованому Києві не було кращого будинку з такою акустикою, яка потрібна для філармонії. Уже в 1944 році філармонія розпочала свою роботу.

Колонний зал філармонії ухвалював величезну кількість справжніх музичних зірок. У різний час у ньому давали концерти Глазунов, Ойстрах, Рахманінов, Лемєшев, Ростропович, Рубинштейн, Руффо, Шаляпін, Лисенко, Ревуцкий. Тут виступав знаменитий український хор ім. Г. Мотузки, Капела бандуристів України, у його стінах починав свою діяльність струнний квартет ім. Лисенка й Київський камерний оркестр.

На честь 120-річчя від дня народження й 50 років від дня смерті Н. Лисенко, Колонному залу Київської державної філармонії було привласнено його ім'я. До100-річчя від дня будівництва будинку Купецьких зібрання, будинку був привласнений статус пам'ятника

архітектури, охороняємого державою.

В 80-ті роки кілька серйозних аварій значно погіршили стан будинку. Під час однієї з аварій були затоплені підвали й загинув архів і багата нотна бібліотека. Косметичні ремонти вже не допомагали та завдяки наполегливій діяльності директора філармонії Д. Остапенко почалися роботи з реставрації й реконструкції будинку. Перед будівельниками була поставлена мета зберегти історичний вигляд пам'ятника архітектури, а також акустичні властивості Колонного залу ім. Лисенка. Також потрібно було обновити встаткування: режисерський пульт, звукозаписну апаратуру, освітлення та механізми сцени та інше. У грудні 1996 року відбудований Колонний зал ім. Лисенко був знов відкритий для публіки.

В 1994 році за багаторічну плідну творчу діяльність і вагомий внесок у розвиток українського музичного мистецтва, згідно з Указом президента України, Київська державна філармонія придбала статус Національної. У 2000 році Національна філармонія України отримала культурний грант від Уряду Японії. Це був початок традиції вручення грантів закладам культури України. Завдяки цьому гранту філармонія одержала концертний рояль для сцени Колонного залу імені М.В.Лисенка, а також музичні інструменти симфонічного оркестру- духові та ударні інструменти, арфу.

З 2004 року до філармонічних афіш увійшов цикл концертів «Вечори української музики. Спадщина і сучасність», а у 2009 році з’явився цикл народного артиста України, диригента Романа Кофмана «Український авангард», які разом із вже традиційними фестивалями «Київ Музик Фест» і «Музичні прем’єри сезону» дають змогу охопити український композиторський простір у його багатогранному розмаїтті. Міжнародний фестиваль гітарної музики, вперше проведений у 2004 році (автор проекту Андрій Остапенко), і започаткований із 2007 року в його рамках Міжнародний конкурс гітаристів (проходить раз на два роки) сьогодні мають значний вплив на розвиток гітарного виконавства в Україні. Міжнародний музичний фестиваль «Київська весна», започаткований у 145-му сезоні (2008-2009), кожного сезону представляє українське музичне мистецтво в колі мистецтва різних європейських країн.

Далі ми пройдемо до центральної площі, що розташувалася поблизу філармонії. Там ми побачимо одну з найвідоміших київських скульптур Арку дружби народів.

Арка дружби народів — радянська скульптурна композиція в Києві на території Хрещатого парку на честь об'єднання Росії з Україною. Композиція з'явилася в 1982 році в ході підготовки до святкування 1500-ліття Києва, замінивши Літню естраду. Серед мешканців Києва отримала назву Ярмо або Ярмо народів.

Центральним у композиції є монумент Дружби Народів, присвячений єднанню України з Росією (скульптор А. П. Скобліков, архітектори І. М. Іванов, С. Н. Миргородський і К. А. Сидоров). Виконаний він з титанового сплаву, граніту і бронзи і являє собою двохфігурну композицію (висота - 6,2 м) робітників; росіянина та українця, що спільно тримають стрічку з орденом «Дружби Народів».

Створення монумента прив’язується до ювілею утворення СРСР, проголошеного 30 грудня 1922 року. Чекати зими, однак, не стали і відкрили меморіал в переддень річниці Жовтневої революції. На церемонії виступив сам голова компартії України Володимир Щербицький. Втім, ті, хто в 1982 році перерізали стрічку на відкритті, подумати не могли, що через дев’ять років від Союзу непорушного залишаться лише спогади. Після Біловезької угоди і розпаду СРСР напис накладними металевими літерами, поміщений на цоколі скульптурної групи, - в ознаменування возз’єднання України з Росією - водночас застарів. Деякі гарячі голови вирішили тут же підправити ідейний зміст пам’ятника за допомогою молотка та зубила. Кінцівку в написи відбили. Після чого вийшло, що відкрито монумент на честь возз’єднання України. Адже реальним результатом Переяславської угоди стало не об’єднання України, а, навпаки, поділ її на Лівобережну і правобережну. Так що з часом колишній напис відновили. А потім взяли, та й взагалі прибрали всі літери. В результаті виявилося, начебто ніхто не в образі. Коли сталося ідейне коректування написів під основною частиною монумента, спритні аноніми попрацювали і над сусіднім текстом, розміщеним на стіні біля підніжжя камяного амфітеатру навпроти арки.

Враження деякої «опереточності» цього монумента посилюється тим, що площа перед монументом має форму амфітеатру. На сцені там відбувались різні святкування, що залишилося традицією й досі. Завдяки великій території та зручностям для посидінь там проводиться багато свят. У час коли грає наша збірна чи йдуть якісь важливі матчі на великому плазмовому екрані можна поспостерігати за процесом гри. Останнім часом це місце прив’язали до себе ще й школярі, які святкують там свої випускні. Обов’язковим святкуванням там вважаються такі свята як День матері, День захисту дітей та День сім'ї.

За монументом розташований оглядовий майданчик, з яким відкриваються види на Дніпро. Ви можете роздивитися весь Лівий берег від Троєщини до Харківського масиву. Найвеселіше тут влітку, так як з вересня 2012 року, там з’явилася мотузкова переправа на Труханів острів.

Далі ми будемо підійматися сходами, яких між іншим за архівними даними нараховують приблизно до 200 штук. Саме вони й виведуть нас до Хрещатого парку.
Зайшовши до Хрещатого парку перше, що кидається у очі це його зелень. Хрещатий парк раніше називали Пролетарський або Піонерський.

У 1882 році в самому початку Володимирського узвозу за проектом архітектора Миколаєва було зведено будівлю Купецького зібрання (пізніше в ньому розмістилася Державна філармонія України). У будівлі купецького зібрання проводилися пишні бал-маскаради та звані вечори - весь світ Києва збирався на ці концерти. Завдяки унікальній акустиці приміщення будівля Купецького зібрання часто використовували для виступу камерні оркестри. Поряд з будівлею розбили сад, де збудували літній клуб і театр. Так з'явився Хрещатий парк, що тоді називався Садом Купецького зібрання. Площа - 11,8 га. Частина парку свого часу входила до складу Царського саду (теперішній Маріїнський парк). У нижній частині парку, на розі вулиці Грушевського і Петрівської алеї знаходиться пам`ятник Г. І. Петровському. Хрещатий парк знаходиться в самому центрі Києва - з його терас відкривається дивовижний вид на Дніпро та Поділ. У 1895 році в парку побудували відкриту концертну естраду. Біля витонченої черепашки-естради розбили клумбу і встановили статую Аполлона з лірою. Естраду використовували переважно для симфонічних і камерних концертів. Тут бували такі знаменитості того часу як Шаляпін, Скрябін, Собінов.

Сад Купецького зібрання незабаром став одним з улюблених місць серед киян. Вхід в сад був платним - з дорослих 40-50 копійок, з дітей 20-30 копійок.

Після революції 1917 року і приходу Радянської влади Купецькі збори припинило своє існування. Сад перейменували в Пролетарський, а в будівлі була відкрита філармонія. У парку з'явилася статуя червоноармійця, а потім Сталіна.

У радянські часи в парку існував єдиний в місті стерео-кінотеатр «Дніпро» (збудовано в 1936 — 1937), який був наприкінці 1980-х років закритий на реконструкцію й більше не відкрився. Будівля кінотеатру понад 15 років простояла у напівзруйнованому стані, аж доки міська влада не вирішила розмістити тут ляльковий театр. Після реконструкції будівлі під театр, 2005 він відкрив свої двері для глядачів.

В мальовничому місці, в центрі Києва, на високому пагорбі серед Хрещатого парку стоять дві старовинні водонапірні башти віком більше 130 років, і котрі самі по собі є архітектурними пам’ятниками. В одній з них зараз працює ресторан, а в іншій розмістився Музей води. Музей було відкрито у 2003 році, після реконструкції башти.

Водно-інформаційний центр (Музей води) — інформаційний центр в Києві створений Київською міською державною адміністрацією за підтримки Міністерства довкілля Данії 24 травня 2003 року у відновлених спорудах першого київського централізованого водогону, побудованих в 1872—1876 роках за проектом архітектора Олександра Шіле.

Башта, в якій знаходиться вхід до закладу, збудована 1876 року і реконструйована 2003 року за первісними кресленнями із відновленням пожежної каланчі. Сусідня башта, розібрана у 1939-40 роках, була відновлена також за старовинними кресленнями.

Метою створення центру є покращення інформованості населення стосовно цінностей водних ресурсів та поглиблення усвідомлення важливості їх збереження та раціонального використання, розповісти відвідувачам про гідросферу планети, про запаси води, якими володіє Україна, про те, які необоротні процеси викликає необдумана діяльність людини, і як вона впливає на екологію в цілому. Цікаво подивитися, який шлях у природі долає вода, випадаючи на землю дощем, усмоктуючись у землю, проходячи різні шари ґрунту, збираючись у підземні ріки.

Основна експозиція розміщується у приміщенні колишнього підземного резервуару чистої води, побудованого 1909 року. Автором експозиції є дизайнер з Данії Карстон Моллер.

Експозиція знайомить з кругообігом води в природі, при цьому їй притаманні ознаки музею, технічної виставки та аквапарку.

Огляд експозиції дає змогу в нетрадиційній формі ознайомитись з водою, процесом водопідготовки, методами раціонального водокористування в побуті, здійснити подорож каналізаційним колектором до очисних споруд Бортницької станції аерації. Розповідається також про історію створення централізованого водопроводу в місті, відкритого 1 березня 1872 року та історії водопроводу міста загалом, що діяв на Подолі щонайменше від 1633 року. Представлені автентичні експонати 18-19 століть. Під час подорожі в світ води можна спостерігати за таненням льодовиків, зародженням дощу та виверженням гейзерів. Можна змінити русло річки на макеті, побавитись з великими мильними бульбашками, перевірити силу на водяному насосі, познайомитись із живими рибами - японськими коропами. Вся експозиція розташовується під землею, куди потрібно спуститися на ліфті. Гід розповість про те, як забезпечувався питною водою Київ за давніх часів, скільки вона коштувала, як прокладали перший водопровід. Тут же можна побачити діючу модель артезіанської шпари, довідатися, як улаштований каналізаційний колектор. У ході екскурсії по Музею води відвідувачі довідаються, які етапи очищення проходить річкова вода, перш ніж стане безпечною та придатною до вживання, а також, які фактори погіршують воду на шляху до наших кухонь та ванних кімнат. Багато частин експозиції динамічні, наприклад, у музеї обладнана ванна кімната із кранами, з яких постійно тече вода: повна ванна, повна раковина, погано відрегульований змив у бачка - це демонстрація нераціонального споживання води. У великому басейні плавають дивовижні японські рибки. Якщо піднести близько до води долоні - рибки іноді вистрибують і торкаються долонь своїми губами. Загальний подив викликає й величезний, у половину людського росту, унітаз. В одному із залів музею влаштований грот, пройшовши через який можна побачити різні перетворення та стани води: тут і водоспад, і дощ із грозою. Музей води в Києві - один із самих цікавих для дітей. Побравши в руки лопатки, дітвора може за своїм розсудом прокласти в піску русло для ріки. А самим оригінальним моментом, який подобається й дітям і дорослим - це пускання мильних бульбашок величезних розмірів. І малята, і їні батьки можуть по черзі стати учасниками незабутнього атракціону - опинитися на кілька секунд усередині велетенської райдужної мильної бульки.

Музей знаходиться на чудовій території, звідки відкриваються чудові дороги та види, одна з цих стежок направляє нас до Мосту закоханих.

У закоханих різних країн є традиція обважувати мости знаками любові - замочками, стрічками, прикрашати написами. Такі мости називають «Міст закоханих», розташовані вони в затишних місцях з гарними краєвидами. У столиці є свій Місток закоханих, і судячи з кількості замків, Київ - місто романтиків.

Міст закоханих насправді називається Парковий міст, але крім цього носить назви Чортів міст, Малий міст Патона, поцілункового міст, Міст самогубців. Існує думка, що традиція вішати замочки на міст як символ фортеці почуттів виник після виходу в 1992 році роману Федеріко Моччa «Три метри над небом».

Раніше Парковий міст був дерев'яним і був єдиним шляхом, який з'єднував нижні схили Дніпра та Хрещатик. Під час сильного вітру міст гойдало, тому люди боялися по ньому ходити і прозвали в народі «Чортовим мостом».

Споруджений за проектом професора Є. Патона над Петрівською алеєю. Один з перших розбірних металевих мостів країни. Рішення щодо прокладання дороги від Олександрівської вулиці (тепер вулиця М. Грушевського) до дніпровських схилів із влаштуванням підвісного пішохідного моста було ухвалено Київською міською думою у листопаді 1902 р. Практичні роботи з розпланування алеї розпочато у травні 1909 р. Того ж року в травні-червні Є. Патон розробив проект моста. Гідротехнік С. Коклик здійснив розвідувальне буріння; під керівництвом інженера А. Страуса під опори моста забито 12 паль. 31 жовтня розпочато складання конструкцій, виготовлених на заводі Гретера, Криванека і К° із заліза вітчизняного виробництва, якість якого перевірялася в лабораторії механічних майстерень Політехнічного інституту. Будівельний підрядник – інженер М. Смирнов. 31 березня 1910 р. конструкції склепано, 19 серпня закінчено будівельні й монтажні роботи. 22 листопада 1910 р. міст прийнято до експлуатації. Роботи з благоустрою навколишньої території (керівник – інженер П. Лебедєв) тривали з червня 1910 р. до осені 1911 р. Було виконано значний обсяг земляних робіт з облаштування (на місці сухого яру) Петрівської алеї, прокладання і брукування проїжджої частини та хідників, зміцнення схилів, спорудження підпірних стін, прокладання дренажу тощо. Алею прикрасив фонтан (не зберігся), перенесений під керівництвом інженера М. Єгорова та майстра І. Рудницького з Царської площі (тепер – Європейська площа). Внаслідок корозії металу через 70 років виникла необхідність реконструкції споруди, яку здійснили “Укрпроектстальконструкція” та інші спеціалізовані установи.

Після війни місто почали відновлювати, і за задумом головного архітектора міста, Олександра Власова, на Дніпровський схилах був облаштований Центральний парк культури і відпочинку. Парковий міст відновили і кияни знову отримали можливість прогулюватися по ньому і милуватися мальовничими панорамами Дніпра.

1983 р. міст відтворено як точну копію попереднього з високоміцної клепаної сталі. Деталі виготовлено на Дніпропетровському заводі металоконструкцій. Старі металеві конструкції було перевезено до Національного історико-етнографічного заповідника “Переяслав”.

Міст – пішохідний, однопрогінний, консольно-балочний, сталевий, клепаний. Складається з серпоподібної аркової ферми прогоном 36 м з двома бічними консолями. Ферма з розкосами, яка в поперечнику має трапецієподібну форму, спирається на одну рухому й одну нерухому опори. Кінці консолей, що не мають розкосів, з’єднані між собою затяжкою, склепаною з верхнім поясом ферми. Настил моста по металевих поздовжніх і поперечних балках дощаний; огорожа – ажурні металеві ґрати з рисунком, складені з трикутних, напівциркульних та у формі трилисника елементів. Споруда є окрасою наддніпровських парків. Серед киян поширено ще кілька назв цього мосту, як-то “Міст закоханих”, “Міст кохання”, “Чортів місток” тощо.

В кінці минулого століття зневірений закоханий гімназист стрибнув з моста, після цього випадку стали називати «Мостом самогубців». Останнє самогубство тут відбулося в 2007 році. Коли незнайомі хлопець і дівчина в один день розпрощалися з життям таким способом. Але не варто звинувачувати в цьому міст. Не дарма ж він називається поцілункового. Багато щасливих історій кохання починалися саме в цьому місці. Багато закоханих пар ходять сюди не одне десятиліття, щоб закріпити свою любов замочком або написом, так що можна сказати, що повітря в цьому місці просочений любов'ю. Існує повір'я «Якщо поцілуєте кого-небудь тут, то залишитеся в його душі назавжди».

Прогулюючись далі по затіняним алеям парку, оглядаємо його кремезні дерева, дихаємо свіжим повітрям, насолоджуємось краєвидами та потрапляємо до Стадіону «Динамо» імені Валерія Лобановського — футбольний стадіон у Києві, домашня арена футбольного клубу «Динамо». Названий на честь багаторічного наставника команди Валерія Васильовича Лобановського. Вміщує 16 873 глядача, за кількістю місць є другим найбільшим стадіоном Києва після Національного спорткомплексу «Олімпійський». Розташований у центрі Києва по вулиці Михайла Грушевського, 3, неподалік від станції метро «Майдан Незалежності». Комплекс стадіону «Динамо» імені Лобановського є пам'яткою архітектури та історії місцевого значення.

У перші роки після заснування київське «Динамо» не мало власного стадіону: головні матчі відбувалися на Червоному стадіоні, найбільшій на той час арені міста, а тренування проходили на спортивному майданчику в Першотравневому парку. У 1930 році товариство «Динамо» отримало підтвердження від Комітету господарства УСРР про будівництво замість оранжерей поблизу зазначеного спортивного майданчика нового стадіону. Проект спорткомплексу, розроблений професором Політехнічного інституту Василем Осьмаком та молодим архітектором В. Безпалим, був закінчений 1932 року, коли вже проводилися підготовчі роботи. Арена будувалася силами в'язнів та самих киян, яких залучали на так звані недільники.

Відкриття стадіону, яке кілька разів відкладали через голод, відбулося 12 червня 1933 року. Матчем-відкриттям став фінальний поєдинок всеукраїнської Динаміади між командами Києва та Харкова, який київські динамівці виграли з рахунком 2:1. Цю гру відвідало 45 000 осіб при вдвічі меншій кількості глядацьких місць, оскільки було оголошено про можливість придбати деякі продукти в буфетах стадіону. Арена, збудована за зразком берлінського стадіону, отримала ім'я наркома внутрішніх справ Всеволода Балицького та мала 18 000 сидячих місць, частина яких знаходилася під дерев'яним навісом. У 1936 році завершили роботи на колонадою при головному вході. Архітектори — Н. Д. Манучарова та В. І. Поліщук. Після перенесення столиці республіки з Харкова до Києва (у 1934) споруда отримала назву Всеукраїнський стадіон «Динамо» імені Балицького. У середині 1930-х років стадіон «Динамо» носив імена спочатку наркома (народного комісара) Всеволода Балицького, а потім — члена ЦК ВКП Миколи Єжова. Після 1937-38 рр. і Балицький і Єжов були оголошені зрадниками та «ворогами народу». Балицького розстріляно. Назва стала просто Всеукраїнський стадіон «Динамо».

Під час другої світової війни на стадіоні виступали лише німецькі команди. Від 1945 до 1949 року «Динамо» (Київ) грало тут більшість своїх домашніх ігор. Після 1949 року команда переїжджає на Республіканський стадіон. З 1956 року на стадіоні грали дублери та другі команди «Динамо». Ґрунтовну реконструкцію стадіон пройшов перед Олімпіадою-80. Ігор тут не проводили, проте спортсмени використовували цю арену для тренувань. Останньою великою перебудовою стало встановлення пластикових сидінь та усунення легкоатлетичних доріжок. Тому з 1990-х років «Динамо» (Київ) проводило на арені ігри Кубка УЄФА та кваліфікаційних раундів Ліги чемпіонів. Матчі основної сітки відбувалися на значно більшому НСК «Олімпійський». 15 травня 2002 року, після смерті видатного тренера Валерія Лобановського, київський стадіон «Динамо» названо його іменем. Зрозуміло, що такий популярний і багатий клуб як «Динамо» повинен мати арену більше як 17 000 місць. Але, як заявили представники клубу, реконструкція та збільшення стадіону неможливі — ґрунт під стадіоном не витримає масивних конструкцій і вся арена «попливе» у бік Дніпра.

Стадіон розташований у парковій зоні Києва. З одного боку територія обмежується Петрівською алеєю, з усіх інших — Маріїнським парком. Поле стадіону орієнтоване з північного сходу на південний захід, навколо нього розміщуються трибуни у формі овалу: головна трибуна на відстані до 10 метрів від поля, протилежна до 15, трибуни за воротами до 40 метрів від поля. Пластикові крісла, згідно з кольорами «Динамо», сині та білі, при чому білі сидіння на трибунах утворюють написи «ДИНАМО», «КИЇВ», та «1927», тобто рік заснування футбольного клубу. Головна трибуна — північно-західна — знаходиться на одному рівні з футбольни полем, інші піднято над полем на 2,5 метри. Глядацькі місця розділені на 29 секторів та ложу для преси, нумерація секторів за годинниковою стрілкою починається з головної трибуни. Кожен сектор нараховує від 13 до 23 рядів сидінь. Вздовж усієї головної трибуни простягається будівля клубного офісу, яка зі сторони поля має глядацькі місця для почесних гостей. На даху офісу під час телевізійних трансляцій встановлюються головні телекамери.

Стадіон під час матчів заповнується через 2 входи: один — головний — зі сторони вулиці Грушевського, інший з Міського парку. Прохід глядачів здійснюється через турнікети, які сканують штрих-код квитка. На сектори головної трибуни вболівальники потрапляють знизу, пройшовши через прохід під 26-м сектором. Вхід на інші сектори здійснюється зверху, дорогу до них виконано у вигляді алеї по периметру глядацьких місць.

1971 року на території стадіону встановлено пам'ятник футболістам київського «Динамо», які брали участь у поєдинку відомому як «матч смерті». Скульптура виконана у вигляді стели, на якій висічено чотири постаті футболістів (так званий горельєф). Архітекторами були відомі за проектами станцій Київського метрополітену В. С. Богдановський та І. Л. Масленков, скульптор І. С. Горовий. Пам'ятник розташований зі сторони службового в'їзду на стадіон, тож більшість вболівальників не має можливості його побачити.

11 травня 2003 року, до перших роковин смерті Валерія Лобановського, йому було відкрито пам'ятник — багаторічний наставник «Динамо» сидить на тренерській лаві та напружено спотерігає за грою. Постамент виконано у вигляді великого футбольного м'яча. Загальна вага композиції становить близько п'яти тонн. Над пам'ятником працював колектив з дев'яти людей під керівництвом архітектора Василя Клименка та скульптора Володимира Філатова. Скульптура розташована між колоннадою та головним входом на стадіон.

Господарем стадіону завжди був футбольний клуб «Динамо». Основний склад біло-синіх проводив тут свої головні матчі у 1933–1949 та 1979–1980 роках, і з 1996 року остаточно переїхав на стадіон «Динамо». В інший час на арені грали динамівські дублери.

У 2000-х київські команди «Оболонь» та «Арсенал» почали грати у Вищій лізі чемпіонату України, проте з різних причин не завжди могли проводити матчі на власних стадіонах, іноді використовуючи динамівську арену для проведення домашніх матчів. Протягом останніх десяти років збірна України використовувала стадіон «Динамо» для проведення товариських поєдинків. 2009 року, у зв'язку з реконструкцією НСК «Олімпійський», головна команда країни провела тут дві офіційні гри в рамках відбору на чемпіонат світу, в обох матчах відсвяткувавши перемогу. Столичні динамівці до 2008-го року ігри кваліфікації Ліги чемпіонів традиційно проводило на стадіоні імені Лобановського, тоді як матчі групового турніру завжди відбувалися на «Олімпійському». Київський ЦСКА двічі грав у єврокубках, і через невідповідність власної арени вимогам УЄФА домашні матчі проводив на стадіоні «Динамо».

В серпні 2006 на стадіоні імені Лобановського відбувся матч кваліфікації Ліги чемпіонів між командами «Маккабі» (Хайфа) та «Ліверпуль», проведення якого в Хайфі заборонила УЄФА у зв'язку з конфліктом Ізраїлю та Лівану. Продаж квитків на матч розпочинається зазвичай за тиждень до проведення гри. У сезоні 2011–2012 на матч чемпіонату України за участю «Динамо» квитки коштують від 20 до 50 гривень. Перед початком сезону можна було придбати абонементи на усі матчі «Динамо» на внутрішній арені за ціною від 270 до 675 гривень залежно від місця.

Якщо на матчах чемпіонату України аншлаги є рідкістю, то міжнародні поєдинки створюють великий попит на квитки, і стадіон не в змозі вмістити всіх охочих. Це породжує появу спекулянтів, боротися із якими футбольний клуб неспроможний. З 2009 року середовище фанатів «Динамо» розділилося на дві частини: члени офіційного фан-клубу уболівають з 8-го та 9-го секторів, а київські ультрас розміщуються на 20-му та 21-му. На цих секторах фанати завжди підтримують команду стоячи. Уболівальникам команди гостей зазвичай виділяють 26-й сектор.

Пропонуємо й вам якось завітати на якийсь футбольний матч на цьому стадіоні. Обіцяємо, що у вас залишаться тільки найприємніші спогади.

Далі ми потрапляємо до перлини київської природи, до улюбленого місця відпочинку киян та гостей столиці – Маріїнський парк. Чудові старі дерева, прекрасні майданчики огляду, з яких відкриваються неймовірні краєвиди, доглянута зелень створюють дивовижну атмосферу, яка притягує сюди людей.
Маріїнський парк розташований в самому центрі Києва. Площа парка 10га. Він спланований в пейзажному, так званому, англійському стилі. Це один із найдревніших і мальовничіших парків Києва. Він був закладений майже півтора сторіччя тому, в 1874 р.

Парк є одним з найпопулярніших місць для прогулянок в столиці. У пару хвилинах ходьби від парку знаходяться Верховна рада і головна площа України - Майдан Незалежності. У наш час парк вельми привабливий як загальним впорядкуванням, так і різноманітністю деревно-чагарникової рослинності. У видовому складі його насаджень налічується понад 80 найменувань деревних порід. Є клени, тополі, ясени, горіхи, ялини і туї, ялівці, а також багато інших видів дерев. Різноманітні тут чагарникові породи. У парку багато троянд: кущових в партерних оформленнях і поліанітових - уздовж алей.

Парк кілька разів міняв свою назву - Парк Жертв Революції, Пролетарський, Радянський. Нинішню свою назву він отримав на честь дружини імператора Олександра ІІ, імператриці Марії Олександрівни, а ще своєю назвою парк зобов'язаний однойменному палацу, розташованому трохи далі. Маріїнський палац побудовано в 1750-1755 рр.. Він пережив багато катаклізмів: пожежу, яка знищила дерев'яний другий поверх і всі парадні приміщення, Велику Вітчизняну війну, коли в центральну частину будівлі потрапила бомба. Проте численні реконструкції зробили свою справу і, сьогодні ця історична споруда вважається державною резиденцією. Тут проходять урочисті події, починаючи нагородженням героїв, врученням грамот і закінчуючи зустрічами офіційних делегацій на вищому рівні.

Історія Маріїнського парку налічує трохи більше 130 років. Парк було розбито в 1874 році навпроти центрального входу до палацу. З протилежного боку палацу знаходився Міський (Царський) сад, закладений у 1743 році на основі старовинного Регулярного саду (заснованого ще Петром І). Згодом вся ця територія стала належати Маріїнському парку, а спочатку парк займав лише 8,9 га землі, його проектування було доручено садівникові А.Г. Недзельському. У глибині парку біля самих Дніпрових круч споруджено будинок одного з царських відомств (архітектор В. Сичугов), доопрацювання будівлі продовжувалося протягом двох років, з 1874 по 1876 роки. Це відомство займалося обліком усього майна царської сім'ї. На початку 20 століття тут розмістилася науково-лікувальна ортопедична установа, а зараз знаходиться Міністерство охорони здоров'я України. На жаль, не збереглася до наших днів парафіяльна церква Святого Олександра Невського, зведена в 1888-1889 роках за проектом архітектора В. Ніколаєва недалеко від будівлі відомства. Пізніше парк змінив свій вигляд. Тут були висаджені чагарники, декоративні види дерев, багато хто з яких зберігся і до наших днів Наприкінці 19 століття Імператорський сквер, як тоді називався парк, нагадував Літній сад у Санкт-Петербурзі. Уздовж алей було встановлено мармурові бюсти і скульптури з пояснюючими табличками. У 1900 році в парку з'явився чавунний декоративний фонтан. Він був одним з цілої серії фонтанів, виготовлених на ливарному заводі за проектом архітектора А. Шіле.

Історія нинішнього Маріїнського парку тісно пов'язана з ім'ям ще однієї монаршої особи - вдови імператора Олександра ІІІ, Марії Федорівни, яка у 1915 році оселилася в Маріїнському палаці. Вона в будь-яку погоду гуляла в парку, який тоді називався Царським. Марія Федорівна зробила дуже багато для розвитку парку, але революційні події в державі сприяли тому, що імператриці довелося покинути палац. Наприкінці 30-х років 20 століття парк було названо Маріїнським, тому що слово царський на той момент набуло негативного, навіть лайливого забарвлення.

Серед визначних пам'яток, що з'явилися в парку за час радянської влади, необхідно назвати пам'ятник учасникам Січневого повстання 1918 року, що представляє собою бронзову фігуру робітника, який тримає прапор. Цей пам'ятник встановлено на невисокому постаменті з чорного лабрадориту. Авторами ідеї виступили скульптори В. Вінайкін, В. Климов, а також архітектор В. Гнєздилов. Тут же, неподалік від пам'ятника, покояться останки учасників революційних подій у Києві: І. Смирнова та О. Іванова. Їх іменами було названо вулиці столиці України. Приблизно на цьому ж місці за проектом архітектора В. Ніколаєва була побудована парафіяльна церква Св. Олександра Невського, яка не збереглася. Після цього парк ще кілька разів перейменовувався. Він був Парком жертв революції, у свій час називався Пролетарським. Безпосередньо після революції парк став Радянським. 25 січня 1948 року в Маріїнському парку відбулося урочисте відкриття пам'ятника генералу армії М. Ватутіну - командувачу І Українським фронтом, який визволив Київ від німецько-фашистських загарбників. Статую виконано з сірого граніту, а постамент, на якому її встановлено, - з чорного лабрадориту. Навесні навколо монумента розквітають японські вишні, дбайливо висаджені вдячними співвітчизниками.

Маріїнський парк в першу чергу знаменитий тим, що на його території знаходиться Маріїнський палац. Сьогодні він - одна з головних визначних пам'яток столиці і, за сумісництвом, головна резиденція Президента України. Перед Маріїнським палацом, парк перекривається площею, яка протягнулася від вулиці М. Грушевського до схилів Дніпра і закінчується напівкруглим видовим майданчиком. Неподалік знаходиться ще один пам'ятник. Це урна з червоного граніту на постаменті з чорного лабрадориту, встановлена в 1949 році над братською могилою учасників жовтневого повстання 1917 року. Не менш відомим місцем парку є куточок навпроти Маріїнського палацу, де височить пам'ятник Лесі Українці, зведений в 1965 році. Бронзова постать української поетеси встановлена на невеликому гранітному подіумі, загальна висота скульптури становить 3,4 м.

У 1970-1980-х роках в Маріїнському парку працює дитяча залізниця. Це був популярний, але набагато менший за своїми розмірами дитячий атракціон, ніж, наприклад, залізниця для дітей у лісопарку на Сирці. Перед Маріїнським палацом парк переривається площею, яка проходить від вулиці М. Грушевського до схилів Дніпра, і закінчується напівкруглим видовим майданчиком. Звідси відкривається цікава панорама міста з висоти Печерської гори. У наші дні, в 2000 році, і площа, і парк були капітально реконструйовані. Вхід в парк вінчає арка, виконана в стилі модерн. Від вулиці парк відділяє лита огорожа. Було приведено до ладу зелені насадження, всі доріжки викладено клінкерною цеглою і гранітної шашкою. Площа Конституції перед палацом і будівлею Верховної Ради прикрашена візерунками з різнокольорових гранітних кубиків. Тут з'явилися сучасні освітлювальні прилади і підлогові вазони з квітами. З парку відкривається прекрасна панорама на річку з її мостами - ім. Патона, метро і пішохідним. Незважаючи на той факт, що останнім часом на території Маріїнського парку в Києві проходять десятки, а то й сотні різних політичних мітингів, ставляться намети і проводяться агітаційні збори, парк все ж таки залишається культурним центром, як і багато-багато років тому.

Цікаві будівлі в парку вже закінчились, але прекрасна природа парку, сама його енергетика, його повітря ще не бажає нас відпускати…воно манить й манить йти далі, до кінця..чому не можливо відмовити. Йдучи уздовж алейок ви можете побачити круті спуски до низу, старі ходи та багато інших старовинних пам’яток. Ось тепер, зверніть увагу, ми дійшли до пам’ятника великої людини генерала Ватутіна.

Генерал Ватутін – Народився 3 жовтня 1901 року в селі Чепухіно Бєлгородської області. У Радянській Армії з 1920 року. Закінчив Полтавську піхотну школу (1922), Київську вищу об'єднану військову школу (1924), Військову академію імені М.В. Фрунзе (1929), оперативний факультет цієї ж академії (1934) і Військову академію Генштабу (1937). Під час Громадянської війни брав участь у боях супротив військ Махна в районі Луганська і Старобільська. Після війни командував взводом, ротою, служив у штабі 7-ої стрілецької дивізії. У 1931-1941 роках - бос штабу дивізії, бос 1-го відділу штабу СибВО, заступник начальника і начальство штабу НОВО, керівник Оперативного управління і 1-й заступник начальника Генштабу.

З 30 червня 1941 - бос штабу Північно-Західного фронту. У травні - липні 1942 року - заступник начальника Генштабу і агент Ставки ВГК на Брянському фронті. У липні - жовтні 1942 року командував Воронезьким фронтом, той, що під його керівництвом благополучно оборонявся супротив німецько-фашистських військ на воронезькому напрямку. Під час Сталінградської битви командував Південно-Західним фронтом. Його війська у взаємодії з військами Сталінградського. І Донського фронтів оточили 330-іисячную угруповання противника під Сталінградом, а в грудні 1942 року у взаємодії з лівим крилом Воронезького фронту провели Среднедонская операцію, завдали рішучий розгромленої угрупованню противника на Середньому Дону, безповоротно зірвали проект супротивника деблокувати оточені під Сталінградом війська. У березні 1943 року ще раз призначений командувачем Воронезьким фронтом. Влітку 1943 року в відрізок часу оборонної битви на Курській дузі частини і з'єднання фронту відбили потужні удари противника, в ході контрнаступу вдало вирішили завдання прориву сильно ешелонованої оборони.

Неабияке військове дарування Н.Ф. Ватутін проявив при створенні потужних ударних угруповань, застосуванні танкових корпусів в якості рухомих груп армій, а танкових армій - в якості рухомих груп фронту, що дозволило забезпечити високі темпи при прориві оборони противника і переслідуванні його. Під керівництвом Н.Ф. Ватутіна війська Воронезького (з жовтня 1943 року - 3-го Українського) фронту брали участь в битві за Дніпро, звільненні Києва (в листопаді 1943 року), а ще в подальших операціях по вигнанню ворога з Правобережної України. У взаємодії з 2-м Українським фронтом війська 1-го Українського фронту в січні - лютому 1944 року в ході Корсунь-Шевченківської операції оточили велике угруповання противника і ліквідували її.

Н.Ф. Ватутін вніс важливий внесок у формування теорії і практики контрнаступу, оточення і розгрому великих угруповань противника, дій рухомих груп фронту і армії, здійснення рішучого маневру військами, організації стійкою і активною сильно ешелонованої оперативної оборони.

29 лютого 1944 під час виїзду у війська був смертельно поранений. Похований у Києві. За вміле керівництво військами під час боротьби з німецько-фашистськими загарбниками Н.Ф. Ватутіну присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).

Нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, Суворова I ступеня, Кутузова I ступеня, а ще іноземним орденом.

Пам’ятник М. Ф. Ватутіну–монумент над могилою радянського військового діяча Миколі Федоровичу Ватутіну. Розташований при вході до Маріїнського парку з боку вулиці М. Грушевського. 25 січня 1948 р. на могилі відкрито пам’ятник (ск. Є. Вучетич, арх. Я. Білопольський), орієнтований на вул. М. Грушевського. Розміри: висота скульптури – 3,65 м, постаменту і цоколю – 4,5 м, площа мозаїчного панно – 35 м². Постать М. Ватутіна, висічена з блоку сірого граніту, встановлена на прямокутному постаменті. Постамент і цоколь, що має форму зрізаної піраміди, виготовлені з блоків чорного лабрадориту. По периметру постамент облямовують лаврові бронзові гірлянди. На торцях викарбувало два рельєфи, які відтворюють епізоди форсування Дніпра і зустрічі українського народу з визволителями (ск. П. Ульянов). На чоловому боці бронзовими літерами викарбувано присвятний напис: Герою Радянського Союзу генералові Ватутіну від українського народу. Могила оточена невисоким гранітним бордюром і вкрита симетрично розташованими кольоровими мозаїчними композиціями, що символізують військову доблесть, безсмертя подвигу – прапори, смолоскипи, орденські стрічки, об’єднані фризом з листя лавра і дуба, а також орденів (худ. С. Кириченко). У центрі мозаїчного панно встановлено гранітну плиту з посвятою: Вірний син більшовицької партії, талановитий полководець Червоної Армії, що командував Першим Українським фронтом, генерал армії Ватутін М.Ф. 1901-1944.

Скульптор Є. Вучетич – один з небагатьох митців, який міг дотримуватися компромісу між нормативністю єдиного методу соціалістичного реалізму й пластикою, композиційно просторова ґенеза якої вкорінена в античні та ренесансні традиції, а образна структура сформована в реалістичному мистецтві другої половини ХІХ ст. Задля монументальної цілісності митець зобразив М. Ватутіна у шинелі, ожививши великі площини стриманим ритмом вертикальних складок. Композиційно-образним засобом художньої структури пам’ятника є портретно деталізований психологізм з акцентуванням рис воїнської героїки, впевненості в перемозі, метаморфозованих в імперсональну характеристику колективного образу Радянської армії. Чіткий силует пам’ятника добре сприймається на зеленому тлі Маріїнського парку.

Пройшовши далі по парку ми наштовхуємось на пам’ятник народній зірці, акторці М. Заньковецькій.

Марія Костянтинівна Заньковецька(справжнє прізвище – Адосовська) народилася 3 серпня 1854 року в мальовничому селі Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії у багатодітній родині дворянина Костянтина Костянтиновича Адосовського та міщанки з Чернігова Марії Василівни Нефедової.Освіту дістала в Чернігові в приватному пансіоні. Дитинство і юність Заньковецької минули в оточенні простих селянських людей; на її розвиток значний вплив мала бабуся Сухондиха, яка над колискою великої артистки співала чарівні українські пісні і розповідала різні оповідання та казки, наділяла її поетичне серце перлами-самоцвітами народної мудрості. Театральне мистецтво полонило Марію Костянтинівну ще змалку. У короткій автобіографії вона розповідала, що ще в пансіоні виступала у шкільних виставах і звернула на себе увагу всіх учителів, які радили їй вступити до театральної школи, але батьки й слухати про це не хотіли. Відомо,що крім шкільних вистав, Марія Адасовська імпровізувала ще різні танці та пантоміми, сама складала невеличкі п’єси або монологи з пантомімічним супроводом і з подругами охоче виконувала їх в класі та вдома.

По закінченні пансіонату Марія Костянтинівна брала активну участь у виставах ніжинського аматорського гуртка, де особливий успіх мала в ролі Наталки („Наталка Полтавка”) та у водевілях М.Некрасова (Перепельського) і П.Григор’єва. Замість вступу в консерваторію дружина артилерійського офіцера Хлистова поїхала в Бендери, куди було переведено на службу її чоловіка. Там вона познайомилася з офіцером Миколою Тобілевичем (відомий пізніше як видатний український актор М.Садовський), жадібно вивчала російську та українську літературу, знайомилася з ідеями революціонерів-демократів, праці яких зробили вирішальний вплив на формування світогляду молодої аматорки, її театрально-естетичних поглядів.

1876 — вийшла на сцену ніжинського театру. До кінця свого життя не поривала зв'язків з театральним колом Ніжина, де вона мешкала постійно протягом 1902—1924 рр. та з перервами, повертаючись після гастролей, — до 1932 р. У Ніжині вона мала свій будинок, який зберігся до нашого часу.

27 жовтня 1882 р. — у міському театрі Єлизаветграда (нині Кіровоград) під орудою М.Кропивницького розпочався творчий шлях видатної української актриси. Вперше на професійній сцені вона зіграла роль Наталки («Наталка Полтавка») Івана Котляревського.

Пізніше Марія Заньковецька (вона взяла цей псевдонім на згадку про щасливе дитинство в рідному селі Заньки) працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах М.Кропивницького, М.Старицького, М.Садовського, П.Саксаганського, І.Карпенка-Карого.

З року в рік зростала майстерність Марії Костянтинівни як драматичної актриси. В її репертуарі більше 30 ролей на сцені. Це переважно драматично-героїчні персонажі. Вона «пережила» жіноче безталання Харитини («Наймичка» І. К. Карпенка-Карого, 1887), Олени («Глитай, або ж Павук» М. П. Кропивницького, 1883), Ази («Циганка Аза» М. П. Старицького, 1892), Катрі і Цвіркунки («Не судилось», 1889, «Чорноморці», 1882 М. П. Старицького), Галі («Назар Стодоля», 1882 Т.Шевченка) та Квітчиної Уляни («Сватання на Гончарівці»). А ще: Аксюші з «Лісу» О.Островського (1891) та Йо із «Загибелі Надії» Гейєрманса.

Актриса створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю. Вона уславляла своєю грою звичайних простих людей, розкриваючи безмежність їхніх душ. Маючи чудовий голос — драматичне сопрано, незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Домагалася відкриття в Ніжині стаціонарного державного театру. У 1918 році вона організувала народний театр «Українська трупа під орудою М.К Заньковецької». У театрі грали Б.Романицький, Т.Садовський, А.Ратмиров, В.Сосницький. Були поставлені спектаклі «Наталка Полтавка», «Гетьман Дорошенко», «Циганка Аза». Визнаючи її сценічні заслуги, в червні 1918 гетьман Скоропадський затвердив ухвалену Радою міністрів постанову про призначення їй довічної державної пенсії. 1922 — Україна урочисто відсвяткувала 40-річчя діяльності М. К. Заньковецької. Їй першій в Україні уряд присвоїв високе звання Народної артистки республіки. Померла 4 жовтня 1934 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі.

Пам’ятник Заньковецькій – Встановлено у 1974 році у Києві, у Маріїнському парку. Скульптор – Г. Н. Кальченко, архітектор – А. Ф. Ігнащенко. Загальна висота – 2,7 м. Невелику камерну бронзову скульптуру на повний зріст встановлено на низькому гранітному постаменті з майже необробленого каменю, який ледь піднімається над землею. Постать акторки у накинутій на голові хустці, кінці якої вона тримає руками, максимально наближена до глядача. Лаконічне, м’яке моделювання скульптурної форми підпорядковане загальному художньому задуму. У ніжному, замріяному зображенні дано глибоку психологічну характеристику талановитої актриси.

Прогулюючись далі по парку, споглядаючи його красу та насолоджуючись його природою, ми наближаємось до пам’ятника відомого композитора Михайла Глінки.

Михайло Іванович Глінка - російський композитор, основоположник національної композиторської школи. Твори Глінки зробили сильний вплив на наступні покоління композиторів, у тому числі на А. С. Даргомижського і членів "Могутньої купки", розвивали в своїй музиці його ідеї.

Михайло Глінка народився 20 травня ( 1 червня н. ст.) 1804 в селі Новоспаському Смоленської губернії, в маєтку свого батька, відставного капітана Івана Миколайовича Глінки. До шести років виховувався бабусею (по батьковій лінії) Теклею Олександрівною, яка повністю усунула мати Михайла від виховання сина. Михайло ріс нервовим, недовірливим і хворобливою дитиною-недоторкою - "мімозою", за власною характеристиці Глінки. Після смерті Теклі Олександрівни, Михайло знову перейшов у повне розпорядження матері, котра доклала всіх зусиль, щоб стерти сліди колишнього виховання. З десяти років Михайло почав вчитися грі на фортепіано і скрипці. Першою вчителькою Глінки була запрошена з Санкт-Петербурга гувернантка Варвара Федорівна Кламп.

В 1817 батьки привозять Михайла в Санкт-Петербург і поміщають у Шляхетний пансіон при Головному педагогічному інституті, де його гувернером був поет, декабрист В. К. Кюхельбекер. У Петербурзі Глінка бере уроки у найбільших музикантів, у тому числі в ірландського піаніста і композитора Джона Філда. У пансіоні Глінка знайомиться з А. С. Пушкіним, який приходив туди до свого молодшого брата Льву, однокласника Михайла. Їх зустрічі поновилися влітку 1828 і тривали аж до смерті поета.

Після закінчення пансіону в 1822 Михайло Глінка посилено займається музикою: вивчає західноєвропейську музичну класику, бере участь в домашньому музикуванні в дворянських салонах, іноді керує оркестром дядька. В цей же час Глінка пробує себе в якості композитора, пишучи варіації для арфи або фортепіано на тему з опери австрійського композитора Йозефа Вайгля "Швейцарське сімейство". З цього моменту Глінка все більше уваги приділяє композиції і незабаром вже складає надзвичайно багато, пробуючи свої сили в самих різних жанрах. Однак він довгий час залишається незадоволеним своєю роботою. Глінка наполегливо шукає шляхи виходу за рамки форм і жанрів побутової музики. В 1823 він працює над струнним септет, адажіо і рондо для оркестру і над двома оркестровими увертюрами. У ці ж роки розширюється коло знайомств Михайла Івановича. Він знайомиться з Василем Жуковським, Олександром Грибоєдовим, Адамом Міцкевичем, Антоном Дельвіг, Володимиром Одоєвським, що став згодом його другом.

Влітку 1823 Глінка здійснив поїздку на Кавказ, побувавши в П'ятигорську і Кисловодську. З 1824 по 1828 Михайло працював помічником секретаря Головного управління шляхів сполучення. В 1829 М. Глінка і Н. Павлищев видали "Ліричний альбом", де серед творів різних авторів були й п'єси Глінки.

В кінці квітня 1830 композитор вирушає в Італію, затримавшись на шляху до Дрездені і зробивши велику подорож по Німеччині, що розтягнулося на всі літні місяці. Приїхавши до Італії на початку осені, Глінка поселився в Мілані, хто був у той час великим центром музичної культури. В Італії він знайомиться з видатними композиторами В. Белліні і Г. Доніцетті, вивчає вокальний стиль бельканто ( італ. bel canto ). І сам багато пише в "італійському дусі". У його творах, значну частину яких складають п'єси на теми популярних опер, вже не залишається нічого учнівського, всі композиції виконані майстерно. Особливу увагу приділяє Глінка інструментальним ансамблям, написавши два оригінальні твори: Секстет для фортепіано, двох скрипок, альта, віолончелі та контрабаса і Патетичне тріо для фортепіано, кларнета і фагота. У цих творах особливо виразно проявилися риси композиторського почерку Глінки.

У липні 1833 Глінка відправився в Берлін, зупинившись по дорозі на деякий час в Відні. У Берліні Глінка, під керівництвом німецького теоретика Зігфріда Дена працює в області композиції, поліфонії, інструментування. Отримавши в 1834 звістка про смерть батька, Глінка вирішив негайно повернутися до Росії. Глінка повернувся з великими планами створення російської національної опери. Після довгих пошуків сюжету для опери Глінка, за порадою В. Жуковського, зупинився на переказі про Івана Сусаніні. В кінці квітня 1835 Глінка обвінчався з Марією Петрівною Іванової, його далекою родичкою. Незабаром після цього молодята відправилися в Новоспаське, де Глінка з великим завзяттям взявся за написання опери.

В 1836 опера " Життя за царя "була закінчена, проте Михайлу Глінці з великими труднощами вдалося домогтися прийняття її до постановки на сцені Петербурзького Великого театру. Цьому з великим завзяттям перешкоджав директор імператорських театрів А. М. Гедеоном, який віддав її на суд "директору музики" капельмейстеру Катерино Кавос. Кавос ж дав твору Глінки самий утішний відгук. Опера була прийнята.

Незабаром після постановки "Життя за царя" Глінку призначали капельмейстером Придворної співацької капели, якою він керував протягом двох років. Весну і літо 1838 Глінка провів на Україна. Там він відбирав співочих для капели. Серед новачків опинився і Семен Гулак-Артемовський, який став згодом не тільки відомим співаком, а й композитором.

В 1837 Михайло Глінка, ще не маючи готового лібрето, почав працювати над новою оперою на сюжет поеми А. С. Пушкіна "Руслан і Людмила". Ідея опери виникла у композитора ще за життя поета. Він сподівався скласти план за його вказівками, проте загибель Пушкіна змусила Глінку звертатися до другорядних поетам і любителям з числа друзів і знайомих. Перша вистава "Руслана і Людмили" відбулося 27 листопада ( 9 грудня) 1842 року, рівно через шість років після прем'єри "Івана Сусаніна". У порівнянні з "Іван Сусанін", нова опера М. Глінки викликала сильнішу критику. Самим лютим критиком композитора був Ф. Булгарін, в той час все ще досить впливовий журналіст.

Важко переживаючи критику своєї нової опери, Михайло Іванович у середині 1844 робить нове тривалий закордонну подорож. На цей раз він їде до Францію, а потім у Іспанію. В Парижі Глінка познайомився з французьким композитором Гектором Берліозом, який став великим шанувальником його таланту. Навесні 1845 Берліоз виконав на своєму концерті твори Глінки: лезгинку з "Руслана і Людмили" і арію Антоніда з "Івана Сусаніна". Успіх цих творів навів Глінку на думку дати в Парижі благодійний концерт зі своїх творів. 10 квітня 1845 великий концерт російського композитора з успіхом пройшов в концертному залі Герца на вулиці Перемоги в Парижі.

13 травня 1845 Глінка відправився в Іспанію. Там Михайло Іванович вивчає культуру, звичаї, мову іспанського народу, записує іспанські фольклорні мелодії, спостерігає народні свята і традиції. Творчим результатом цієї поїздки з'явилися дві симфонічні увертюри, написані на іспанські народні теми. Восени 1845 року ним була створена увертюра "Арагонська хота ", а в 1848, вже після повернення до Росії - "Ніч у Мадриді".

Влітку 1847 Глінка відправився в зворотний шлях, свого родове село Новоспаське. Перебування Глінки в рідних місцях було нетривалим. Михайло Іванович знову відправився в Санкт-Петербург, але передумав, вирішив перезимувати в Смоленську. Проте запрошення на бали і вечори, майже щодня переслідували композитора, довели його до відчаю і до рішення знову покинути Росію, ставши мандрівником. Але в закордонному паспорті Глінці відмовили, тому, доїхавши в 1848 до Варшави, він зупинився в цьому місті. Тут композитор написав симфонічну фантазію " Камаринська "на теми двох російських пісень: весільної ліричної" Із-за гір, гір високих "і жвавої танцювальної. У цьому творі Глінка затвердив новий тип симфонічної музики й заклав основи її подальшого розвитку, вміло створивши надзвичайно сміливе поєднання різних ритмів, характерів і настроїв.

В 1851 Глінка повертається в Санкт-Петербург. У нього з'являються нові знайомі, в основному молодь. Михайло Іванович давав уроки співу, готував оперні партії і камерний репертуар з такими співаками як Н. К. Іванов, О. А. Петров, А. Я. Петрова-Воробйова, А. П. Лодій, Д. М. Леонова та іншими. Під безпосереднім впливом Глінки складалася російська вокальна школа. Бував у М. І. Глінки і А. Н. Сєров, в 1852 записав його Нотатки про інструментування" (опубліковані в 1856). Часто приїжджав А. С. Даргомижський.

В 1852 Глінка знову відправився в подорож. Він планував дістатися до Іспанії, але стомившись від переїздів в диліжансах і залізницею, зупинився в Парижі, де прожив трохи більше двох років. У Парижі Глінка почав роботу над симфонією "Тарас Бульба", яка так і не була закінчена. Початок Кримської війни, в якій Франція виступила проти Росії, стало подією, остаточно вирішили питання про від'їзд Глінки на батьківщину. По дорозі до Росії Глінка два тижні провів у Берліні.

У травні 1854 Глінка приїхав до Росії. Він провів літо в Царському Селі на дачі, а в серпні знову перебрався до Петербурга. У тому ж 1854 році Михайло Іванович почав писати мемуари, названі ним "Записки" (опубліковані в 1870). В 1856 Михайло Іванович Глінка їде до Берліна. Там він зайнявся вивченням старовинних церковних наспівів, творчості старих майстрів, хорових творів італійця Палестрини, Йоганна Себастьяна Баха. Глінка перший з світських композиторів став складати і обробляти церковні мелодії в російській стилі. Несподівана хвороба перервала ці заняття.

Михайло Іванович Глінка помер 16 лютого 1857 в Берліні і був похований на лютеранському кладовищі. У травні того ж року, за наполяганням молодшої сестри М. І. Глінки Людмили Іванівни Шестакової, прах композитора був перевезений в Санкт-Петербург і перепоховано на Тихвінському кладовищі. На могилі встановлено пам'ятник, створений архітектором І. І. горностаєвим. В даний час плита з могили Глінки в Берліні загублена. На місці могили в 1947 Військової комендатурою радянського сектора Берліна був споруджений пам'ятник композитору.

Пам'ятник Михайлу Глинці у Києві — пам'ятник на честь відомого російського композитора Михайла Івановича Глінки у Києві, що знаходиться у Маріїнському парку. Один з небагатьох київських дореволюційних пам'ятників, що збереглися до наших днів.

Пам'ятник встановлено у 1910 році у Музичному провулку. Після війни, у 1955 році, його було перенесено на нинішнє місце. Пам'ятник виконаний за проектом архітектора Володимира Ніколаєва у вигляді бронзового бюсту на постаменті з лабрадориту. Початково погруддя композитора мали відкрити 20 травня 1904 року на честь 100-річчя з дня народження Михайла Глінки, проте внаслідок бюрократичної тяганини бюст було встановлено і освячено перед будинком музичної школи Російського музичного товариства лише 21 грудня 1910 року.

Наша екскурсія вже майже дійшла кінця, але ми залишили для вас один з найцікавіших об’єктів. Це будинок , що знаходиться у парку, по вулиці Грушевського 9а.
Цей спецпроект було розроблено у 2006 – 2010 роках., система називалася «Розумний будинок». У будівлі зараз 17 поверхів. Спочатку інвестором проекту була фірма «Інвес», контрольована колишнім військовим Володимиром Панчуком. За фірмою стояв друг дитинства її директора – міністр транспорту Георгій Кирпа. На даний момент за будинок в парку ведуться сварки та навіть відкрито кримінальну справу. Тому що кожен з влади намагається піджити будинок під себе… Ще у 2008 році Віктор Ющенко (наш колишній Президент) хотів зробити на найвищому поверсі кімнату для СБУ, щоб вони звідти охороняли його та його родину у Маріїнському палаці… І таке у кожного… Експерти вважають, що житловий будинок по вулиці Грушевського 9а порушує баланс схилів Маріїнського парку та може створити серйозну загрозу екологічній ситуації міста. У засобах масової інформації неодноразово з’являлась інформація, що це будівництво стало причиною появи тріщини на Маріїнському палаці, на що наша держава навіть не звертає уваги.

 

Висновок

Національна філармонія України розпочала свою діяльність у 1863 році. Головним організатором був такий відомий на той час громадський діяч і музикант як М.Лисенко.

На початку війни у 1941 році діяльність філармонії було припинено, а безцінні архіви спалили за наказом влади. Під час окупації Києва цей будинок, один із небагатьох, уцілив поблизу зруйнованого Хрещатика. Будинок хотіли знести, але через його акустику будинок не стали руйнувати. Київська філармонія розпочала свою роботу вже у 1944 році.

Пройшовши до Хрещатого парку ми бачимо одну з найвідоміших київських скульптур Арку дружби народів.

Це радянська скульптурна композиція в Києві на території Хрещатого парку на честь об'єднання Росії з Україною. Композиція з'явилася в 1982 р. Серед мешканців Києва отримала назву Ярмо або Ярмо народів, молодь називає «Райдуга».

Центральним у композиції є монумент Дружби Народів, присвячений єднанню України з Росією. Виконаний він з титанового сплаву, граніту і бронзи і являє собою двохфігурну композицію (висота - 6,2 м) робітників; росіянина та українця, що спільно тримають стрічку з орденом «Дружби Народів».

Арка-веселка «Арка Дружби Народів», за задумом авторів символізує єднання братських народів. Площа перед монументом має форму амфітеатру. На сцені якої відбувались різні святкування, що залишилося традицією й досі. За монументом розташований оглядовий майданчик, з якого відкривається краєвид на Дніпро. Ви можете роздивитися весь Лівий берег від Троєщини до Харківського масиву. Найвеселіше тут влітку, так як з вересня 2012 року, там з’явилася мотузкова переправа на Труханів острів.

Далі ми підіймаємось сходами, яких між іншим за архівними даними нараховують приблизно до 200 штук. Саме ці сходи й виводять нас до Хрещатого парку.

Зайшовши до Хрещатого парку відразу у вічі кидається його зелень та краса як відомо, раніше, цей парк називали Пролетарський або Піонерський.

Поблизу з Національною філармонією у 1882 році розбили сад, де збудували літній клуб і театр. Так з'явився Хрещатий парк. Площа - 11,8 га. Частина парку свого часу входила до складу Царського саду (теперішній Маріїнський парк).

В середині парку на високому пагорбі ми бачимо старовинну водонапірну башту віком більше 130 років, і котра сама по собі є архітектурною пам’яткою. Там зараз розмістився Музей води — інформаційний центр в Києві створений Київською міською державною адміністрацією за підтримки Міністерства довкілля Данії 24 травня 2003 року.

Музей води в Києві - один із самих цікавих для дітей. Взявши до рук лопатки, дітвора може за своїм розсудом прокласти в піску русло для ріки. А самим оригінальним моментом, який подобається й дітям і дорослим - це пускання мильних бульбашок величезних розмірів. І малята, і їні батьки можуть по черзі стати учасниками незабутнього атракціону - опинитися на кілька секунд усередині велетенської райдужної мильної буль





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...