Главная Обратная связь

Дисциплины:






Соціальний захист населення



Система державного соціального страхування реформувала­ся у 1998-2003 pp. шляхом запровадження низки законодав­чих актів. Були створені чотири види страхування з відповід­ними фондами: 1) від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань; 2) на випадок безробіття; 3) з тим­часової втрати працездатності; 4) пенсійне. Бюджети фондів були відокремлені від Державного бюджету.

У підвішеному стані перебуває питання про утворення фонду медичного страхування. Це пов'язано з неможливістю одномо­ментно розв'язати існуючі проблеми в сфері медичного обслуго­вування. Йдеться насамперед про: 1) надання бюджетним уста­новам охорони здоров'я статусу державних або комунальних некомерційних підприємств; 2) перехід всієї системи охорони здоров'я на контрактну модель державних замовлень медичних послуг; 3) здійснення бюджетного фінансування закладів охоро­ни здоров'я залежно від обсягу і структури надання медичних послуг (тепер фінансування здійснюється постатейно, як в усіх бюджетних установах); 4) розроблення механізму договірної оплати медичних послуг. Як і раніше, медичні послуги вважа­ються безплатними, але вони такими вже не є, хоч залишають­ся, як правило, украй неякісними (головним чином - через не­можливість придбання сучасної техніки).

Фонди загальнообов'язкового державного соціального стра­хування формуються за рахунок внесків роботодавців та пра­цюючих громадян. Натомість система соціальної допомоги і пільг підтримується державним бюджетом, який поповнюєть­ся за рахунок податків. Серед отримувачів допомоги всіх видів і форм до 70 % не належить до бідних. Матеріальну допомогу одержують навіть народні депутати.

Система пільг була створена ще в радянські часи, але най­більш розвинулася в кризові 90-ті роки. Виборчі кампанії 2004- 2007 pp. теж спровокували прийняття державою додаткових соціальних зобов'язань (підвищення розмірів пенсій, встановлення пільг для категорій «дітей війни» і виплат у зв'язку з народженням дитини). У результаті чинне законодавство передбачає понад два десятки пільг, які поширюються на значну час­ині у населення. Зокрема, пільгами на користування громад­ським транспортом охоплено майже 30 % населення.

У 1999 р. Верховна Рада прийняла закон «Про прожитковий мінімум». Він є основним соціальним стандартом, оскільки за­стосовується для встановлення розмірів мінімальної зарплати та мінімальної пенсії за віком, а також визначення розмірів со­ціальної допомоги різним категоріям громадян. Прожитковий мінімум є тим фундаментом, на якому стоїть вся система соці­ального захисту населення. Однак встановлені розміри прожит­кового мінімуму недостатньо враховують інфляційні процеси.



Мабуть, у справі соціального захисту населення найважливі­шою є проблема пенсійного забезпечення. Пенсійний фонд завжди повинен виконувати свої зобов'язання. Але для цього, по-перше, має бути достатньою кількість застрахованих осіб, які сплачують пенсійний збір; по-друге, повинна зростати за­робітна плата та інші доходи населення, з яких відраховуюсь пенсійні внески.

Кількість платників пенсійного збору скорочується внаслі­док несприятливих для України (як і для інших розвинутих країн) демографічних процесів. Ситуація ускладнюється й тим, що близько чверті зайнятого населення не сплачує пенсійного збору. Це ті, хто зайнятий у неформальному секторі економіки, передусім в особистих селянських господарствах. Серед них на­лічується не менше 3,7 млн осіб працездатного віку. Нарешті, держава допустила гіпертрофоване зростання тіньової економі­ки. Пенсійний збір, як відомо, не сплачується від зарплати в . конвертах.

Реформування пенсійної системи має бути багатоаспектним. Перш за все, потрібно забезпечити тендерну рівність у питанні про вік виходу на пенсію. По-друге, слід переглянути успадко­вану від радянських часів систему пенсійних пільг. Тепер до 40 % працівників добувної промисловості мають право оформ­ляти пенсію на 10 років раніше встановленого пенсійного віку. Достроковий вихід на пенсію не може бути компенсацією за ро­боту в шкідливих умовах.

Нарешті, необхідно поряд із солідарною пенсійною системою (коли кошти пенсійного забезпечення створюються працею по­коління, яке перебуває в працездатному віці) запроваджувати накопичувальну систему. Пенсійний фонд повинен, як це прак­тикується в усіх розвинутих країнах, частину своїх коштів ви­користовувати для інвестування, тобто заробляти гроші для майбутніх пенсійних витрат.

Пенсійні реформи

У другій половині 90-х років пенсіонери становили майже третину насе­лення України, у 2010 р. їхня частка перевищувала 40 %. Пенсійне забезпе-

чення здійснювалося за рахунок коштів Пенсійного фонду, бюджет якого форму­вався з податків підприємств, організа­цій та працюючих громадян. Більшість пенсіонерів одержували пенсію відповідно до Закону України «Про пенсійне забез­печення», прийнятому в листопаді 1991 p., решта - народні депутати, держслужбовці, військовослужбовці, наукові працівни­ки, банківські працівники та ін. - відпо­відно до спеціальних законодавчих актів.

У 90-ті роки середня пенсія становила приблизно 37 % середньої зарплати.

Недолік тодішнього пенсійного законо­давства полягав у тому, що рівень зар­плати незначною мірою співвідносився з розміром пенсії.

Усі розуміли, що становище необхідно було змінювати, але тоді більше думали, як ліквідувати заборгованість при існу­ючій системі, а не про нову систему.

Після погашення на початку 2000-х років боргів розпочалася реальна підготовка до пенсійної реформи. У 2003 р. Верховною Радою було прийнято два закони про реформування пенсійної системи, які вступили в дію із січня 2004 р. Розмір пенсії визначався залежно від відпрацьованих років і страхових внесків, сплачених до пенсійного фонду. Крім пересічних пенсіонерів, середній розмір пенсії яких дорівнював 182 грн., за новим пенсійним законодавством півмільйона пенсіонерів (державні службовці) одержували 1800-2700 грн. Деякі «державні» пенсіонери одер­жували величезні на той час пенсії, що дорівнювали еквіваленту 2,9 тис. доларів США.

Як наслідок, тиск на бюджет Пенсійного фонду різко посилився: якщо в 2002 р. сума пенсійних виплат становила 22,8 млрд грн., то на 2005 р. плану­валося 52 млрд, що становило 14,5 % валового внутрішнього продукту (ВВП). Це був один з найвищих показників у світі, якого не могли дозволити собі найбагатші країни Європи і Америки. Було очевидно, що таких виплат Пенсійний фонд України не витримає. Необхідно було змінювати сам прин­цип створення фонду і механізм розпорядження ним. Але гостра політична боротьба, у ході якої всі сторони прагнули заручитися підтримкою найчис- леннішої категорії виборців - пенсіонерів, залишила проблему нерозв'я­заною.

Криза 2008 р. і президентські вибори 2010 р. створили нову ситуацію. Одержуючи від МВФ чергову позику, Кабінет Міністрів України пообіцяв поступово зменшити чисельність пенсіонерів шляхом підвищення пенсійного віку жінок з 55 до 60 років. Однак ця обіцянка викликала хвилю протесту, і уряд на деякий час відмовився від свого плану. Тим часом Пенсійний фонд почав катастрофічно зменшуватися. На сьогодні в ньому виникла величезна дефіцитна «дірка» в десятки мільярдів гривень.

Життя змушує шукати нові системні підходи. Зокрема, пропонується введення накопичувальної системи, коли кожен громадянин матиме свій

персоніфікований фонд, який наповнюватиме особисто протягом всього трудового життя. Цей фонд може бути переданий після смерті власника його нащадкам. На Заході в країнах, де є подібні накопичувальні програми, І люди живуть приблизно на десять років довше. Окрім усього іншого, це є І важливим елементом соціальної стабільності.

 

Стан довкілля

У спадок від СРСР Україна одержала надзвичайно гостру проблему збере­ження довкілля. Значна частина республіки виявилася зоною екологічного лиха. Окрім численних проблем, спричинених Чорнобилем, необхідно згада­ти про катастрофічне забруднення регіону Нижньої Наддніпрянщини, Дон­басу, головної водної артерії - Дніпра, «вимираюче» Азовське море, отруєні пестицидами сільськогосподарські райони, деградацію українських ґрунтів.

Перші роки незалежності мало що змінили в справі охорони навколиш­нього середовища. За цих умов загроза техногенних та екологічних катастроф посилилася.

Щороку українські підприємства в атмосферу викидають 17 млн т шкідли­вих речовин. У 21 місті, де мешкає 22 % населення, забрудненість повітря на початку 90-х років у 15 разів перевищувала граничнодопустимі концентрації. Особливо гострою була ситуація в Донецько-Придніпровському економічному районі.

Актуальною залишається проблема забруднення Дніпра. Колективи вчених, письменники неодноразово зверталися до уряду, Верховної Ради з вимогами прийняти план невідкладних заходів щодо оздоровлення його екологічного стану та забезпечити населення якісною питною водою. Але, як і раніше, щорічно до 4 штучних водоймищ Дніпра потрапляє до 8 млн т забруднюючих речовин. Внаслідок майже п'ята частина населення України постачається водою, що не відповідає санітарним нормам.

Найбільшим багатством України є її чорноземи. Через відсутність резерву вільних земель під будівництво продовжують використовувати землі сіль­ськогосподарського призначення. Із цієї причини загальні втрати сільгос­пугідь за останні ЗО років перевищили 2 млн га. Якщо на початку століття українські чорноземи містили 18 % гумусу (родючого компонента ґрунту), то нині - майже в 5 разів менше. Площа окиснених ґрунтів збільшилася на ЗО %, засолених та солонцюватих - на 25 %.

Десятки тисяч людей отримали великі дози опромінення радіацією, лік­відуючи наслідки Чорнобильської катастрофи. Сотні тисяч захворювань тією чи іншою мірою пов'язані із Чорнобилем. Жодна держава світу не знала аналогічної за масштабами та наслідками екологічної трагедії.

Охорона здоров'я

Збереження і зміцнення здоров'я своїх громадян є одним з найважливіших і завдань держави. Конституція України 1996 р. гарантує право громадян на І отримання доступної і якісної медичної допомоги. Однак у реальному житті [ конституційні норми не виконувалися. Медицина, як і всі інші сфери сус­пільства, опинилася в стані глибокої кризи. Мережа медичних закладів, особливо в сільській місцевості, різко зменшилася. З метою економії коштів скорочувалася кількість лікарів і молодшого медичного персоналу. У той самий час потреба в кваліфікованій медичній допомозі зростала: радикальні зміни в соціально-економічному житті негативно вплинули на стан здоров'я населення. Збереглася тенденція до росту захворюваності всіх категорій громадян - від немовлят до пенсіонерів. У 1995 р. в Україні було оголошено епідемію туберкульозу - хвороби, про яку, здавалося, вже забули й думати. Наша країна опинилася серед найбільш вражених СНІДом. Відчувалися також згубні наслідки Чорнобильської катастрофи, унаслідок якої сотні тисяч жителів України, що зазнали негативний вплив радіації, потребували по­силеної уваги медиків.

У цій ситуації роль медицини, її відповідальність перед суспільством підвищувалася, що передбачало збільшення винагороди за працю медпра­цівників. Неодноразово про необхідність цього говорили президенти України, парламентарії і високі урядовці. Однак рівень зарплати медиків залишається значно нижчим від середньої зарплати по Україні. Це призводить до посилення корупції в медичній галузі.

Разом з тим завдяки самовідданості й невтомній праці лікарів, в Україні вдалося зберегти медичні заклади, які здійснюють унікальні наукові роз­робки, визнані на світовому рівні. Серед них Центр мікрохірургії ока, який продовжує традиції видатного офтальмолога академіка В. Філатова. Завдяки роботі цього центру за десять років (1988-1998) понад 700 тис. пацієнтів одержали кваліфіковану медичну допомогу, з них 100 тис. прооперовано.

Велику науково-дослідну і лікувальну роботу проводить Інститут серцево-судинної хірургії АН України, який створив легендарний україн­ський вчений Микола Амосов. Він особисто вилікував вісім тисяч хворих. У цьому інституті проводяться всі види операцій на серці - як і в розвинених країнах Заходу.

З 1992 р. у Києві функціонує Центр радіаційної медицини, де здійсню­ється лікування і реабілітація тисяч учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, а також дітей, які потрапили в зону катастрофи. У 2000 р. в Центрі відкрито новий корпус - з пересадки кісткового мозку - перший на території СНД.

На всю Україну відомий Інститут педіатрії, акушерства і гінекології в Києві, який фінансується в рамках національної програми охорони мате­ринства і дитинства.

Фінансування медичної сфери постійно збільшується. Але це не розв'язує проблеми. У суспільстві наростає підтримка ідеї про запровадження в Україні страхової медицини. Цим шляхом пішли наші європейські сусіди і Російська Федерація.





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...