Главная Обратная связь

Дисциплины:






Особливості будови шкіри у людей похилого віку



Міністерство охорони здоров’я України

Комунальний заклад

«Бериславський медичний коледж»

Херсонської обласної ради

Лекція № 1

На тему: «Вступ. Медсестринський процес у дерматології».

Викладач –Нагурня О.А.

 

 

М.Берислав

 

План

1. Вступ.

2. Дерматологія, як наука. ЇЇ зміст, завдання, методи.

3. Історія розвитку вчення про хвороби шкіри.

4. Анатомія та фізіологія шкіри, потових і сальних залоз, волосся, нігтів.

5. Вікові особливості шкіри у літніх людей.

6. Вікові особливості шкіри у дітей.

7. Морфологічні елементи шкірної висипки.

8. Методи діагностики в дерматології.

9. Лікувально-охоронний режим.

10. Принципи лікування дерматологічних хворих.

 

 

1.ВступУ 90-х роках 20 століття в Україні склалася складна епідеміологічна ситуація з інфекційними захворюваннями, зокрема із заразними захворюваннями шкіри та хворобами, які передаються переважно статевим шляхом. Проблемою для України залишається досить високій рівень захворюваності на такі гостро заразні захворювання шкіри, як короста, мікроспорія, трихофітія, а такі захворювання, як дерматити, екземи, псоріаз, мікози – вражають значну частину населення. Негативна демографічна ситуація значною мірою обумовлена високим рівнем запальних захворювань сечостатевої сфери, що викликані захворюваннями, які передаються переважно статевим шляхом. Так в останні роки у десятки разів зросла захворюваність населення на сифіліс, трихомоніаз, хламідіоз, мікоплазмоз, уреоплазмоз, генітальний герпес. Непокоїть те, що ці хвороби більш уражають молодь, підлітків, дітей, а це - майбутнє нашої держави. Тому дуже високою залишається потреба населення України, особливо фертильного віку, у більшій інформованості та кваліфікованій допомозі, яку можуть забезпечити практикуючі лікарі.

Дерматологія - це наука про хвороби шкіри та інфекція котрі передаються статевим шляхом, методи та засоби їх діагностики, лікування та профілактики.
3.ЕТАПИ РОЗВИТКУ ДЕРМАТОВЕНЕРОЛОГІЇ

Наука про шкірні та венеричні хвороби (дерматовенерологія) – була відома з глибокої давнини. У 2-3 тисячолітті до нашої ери в Китаї були описані деякі шкірні захворювання (короста, свербець, фурункул, екзема, іхтіоз, облисіння) та методи їх лікування; в індійських трактатах ( 2000-700 років до нашої ери) йдеться про шкірні захворювання та їх лікування; в єгипетських папірусах (2000- 1000 років до нашої ери) даються рекомендації по догляду за шкірою; у Давній Греції (5-те століття до нашої ери) лікар Гіппократ узагальнив відомості про шкірні хвороби та вказав на їх зв’язок зі змінами внутрішніх органів, неблагоприємними факторами зовнішнього середовища. Причину дерматозів він пов’язував із змінами чотирьох „рідин (соків)” в організмі людини (кров, жовта і чорна жовч, слиз). У Давньому Римі (1- століття нашої ери) Пліній - старший описав імпетиго, оперізуючий герпес; Цельс ( 1 століття до нашої ери – 1 століття нашої ери) описав карбункул, фурункул, трихофітію, сикоз, гнійно - кров’янисті виділення з геніталій. Його послідовник Гален (2- століття нашої ери) вивчав будову шкіри, застосував класифікацію шкірних хвороб по локалізації. З 300 - х років нашої ери до другої половини XVI століття центром медицини були арабські країни. Відомий лікар Абу Ібн Сіна ( Авіцена) (980-1037) видав працю з описанням шкірних хвороб „Канон медицини ”. В епоху Відродження поширилась „нова” венерична хвороба “lues venera”, перші відомості про яку з’явились в Іспанії, Італії у 1494 році, а в Росії – у 1499 році. У 1521 році ця хвороба була названа Д.Фракасторо сифілісом. У другій половині XVI століття почався слідуючий етап розвитку науки. У цей період вченими приділяється увага вивченню природознавства, фізики, хімії та медицини. Перше друковане керівництво по дерматології було написано І.Меркулісом в Італії (1671). До видатних вчених цього періоду слід віднести француза А. Паре (1509-1590), італійця М. Мальпігі (1628-1690), засновника першої дерматологічної школи француза Ж. Алібера (1766-1837), Ф. Рікора (1800- 1889), який довів що сифіліс і гонорея різні захворювання, сифілідолога А.Фурнье (1832-1914).



В кінці XVIII століття з’явились перші обстоятельні та обосновані класифікації шкірних хвороб (Пленк, 1776). З цього періоду почалося виділення дерматовенерології, як самостійної клінічної дисципліни зі своїми методами діагностики та лікування.

Засновником французької дерматологічної школи Алібер розробив оригінальну класифікацію дерматозів в виді дерева з гілками, видав атлас та посібник по шкірним хворобам, описав ряд нових дерматозів. Казенав заснував перший в світі спеціальний журнал по шкірним та венеричним хворобам(1843), описав червоний вовчак. Французькими вченими складені класичні посібники з дерматовенерології, кольорові атласи з описом нових груп дерматозів. В Парижі був заснований перший муляжний музей патології шкіри. Цей етап іменується морфологічним. Все різномаїття шкірних хвороб поділялось на 9 класів: плями, папули, везикули, пухирі, пустули, лусочки, горбки, екскоріації.

Під керівництвом Ф Гебра (1816-1880) виникла нова німецька, друга в Європі, дерматологічна школа. Тут вивчались морфологічні елементи висипки та вплив професійних факторів на шкірні хвороби. М. Капоші (1837-1902) було написано керівництво по дерматології. Наприкінці XIX століття почало домінувати етіологічне направлення – здійснювався пошук збудників дерматозів. А. Нейсер у 1879 році виявив гонокок, а Е. Бум у 1885 році виділив його чисту культуру. Ж. Рабле у 1852 році довів різне походження м’якого і твердого шанкерів. У 1885 році П. Феррарі виявив збудника м’якого шанкеру.

У Росії перша кафедра шкірних хвороб була організована у 1869 році на базі медико - хірургічної академії в Санкт - Петербурзі, на медичних факультетах Московського і Варшавського університетів, пізніше у Києві та Харкові. Розвиток російської дерматологічної школи пов’язаний з іменем видатного російського терапевта професора С.П. Боткіна, який приділяв велику увагу підготовці дерматологів у Росії. Серед його учнів були М.І. Стуковенков, О.Г. Полотєбнов та інші, що проходили стажування у Віденській та Парижській дерматологічних клініках. М.І. Стуковенков приймав участь в організації при Санкт- Петербурзській медико- хірургічній академії кафедри дерматології, яку очолив у 1876 році О.Г. Полотєбнов (1837-1907). Велике значення він приділяв морфологічним та функціональним дослідженням, комплексному лікуванню шкірних хвороб, проведенню профілактичних заходів. Основоположником венерології в Росії був професор В.М.Тарновський (1837-1906). Фундаментальний вклад у розвиток дерматовенерології внесли професор Т. П. Павлов (1860-1932); професор П. А. Великанов (1876-1929), член – кореспондент АМН СРСР, професор С. Т. Павлов (1897-1971), який видав підручник по шкірним та венеричним хворобам; академік АМН СРСР, професор О. К. Шапошніков (1920-1987) - вивчав васкуліти шкіри, патогенез сифілісу, видав підручник та керівництво з венеричних хвороб; академік АМН СРСР професор О. М. Подвисоцька (1884-1958) - вивчала фізіологію та патофізіологію шкіри, туберкульоз шкіри, лепру, мікози та піодерміти. Московська дерматологічна школа заснована професором О.І.Поспєловим (1846-1916), який організував Московську дерматологічну спілку та випустив „Керівництво до вивчення шкірних хвороб”. Представниками цієї школи були професор В. В. Іванов (1873-1931) - вивчав сифіліс, туберкульоз, лепру; професор Г. І. Мещерський (1874-1936) – вивчав професійні хвороби і дифузні ураження шкіри; професор П. С. Григор’єв (1879-1940) - видав друковані роботи по сифілідології та підручник з шкірно - венеричних хвороб; міколог професор А. А. Арієвич (1896-1988); професор Л. Н. Машкілейсон (1898-1964) - видав монографії „Лікування і профілактика захворювань шкіри”, „Інфекційні і паразитарні хвороби шкіри”, „Приватна дерматологія”; професор В. О. Рахманов (1901-1969) - досліджував колагенози і професійні хвороби шкіри; професор М.М. Желтаков (1903-1968) - вивчав сверблячі дерматози; професор М. П. Дем’янович (1879- 1957) - запровадив методи лікування корости; професор Н. Д. Шеклаков (1912- 1982) – вивчав мікози, пузирчатку, видав „Посібник з медичної мікології”, 6 „Хвороби нігтів”; професор Н. М. Туранов (1905-1983) - організатор боротьби з венеричними і заразними шкірними хворобами, видав „Посібник для медичних працівників сільських лікарських ділянок з клініки, лікування та профілактики венеричних захворювань”; професор А. А. Каламкарян - вивчав злоякісні лімфоми шкіри, рідкісні дерматози, видав монографію „Ретикульози шкіри”; професор К.К. Борисенко - займався проблемами хвороб, що передаються статевим шляхом. До видатних вчених сучасності відносяться: головний дерматовенеролог МОЗ РФ, академік Російської АМН, професор Ю. К. Скрипкін, який видав ряд монографій, довідників, інструктивних і методичних рекомендацій, навчальні посібники для студентів, за його редакцією видано 4-х томний посібник з шкірних та венеричних хвороб; професор В. Н. Мордовцев проводив дослідження псоріазу, вірусної інфекції, ролі генетичних факторів у виникненні дерматозів; професор В. М. Лещенко - видав монографії „Аспергильоз”, „Лабораторна діагностика грибкових захворювань”. Українська дерматологічна школа Першим дипломованим лікарем дерматологом і викладачем вищої медичної школи в Україні був доцент медичного факультету Київського Університету Св’ятого Володимира Л. К. Горецький (1826-1885), який заснував у 60-х роках 19 століття першу спеціалізовану дерматологічну клініку в Києві та створив на цій базі курс нашкірних хвороб (1864-1880). У 1862 році провів перший науково – практичний аналіз стану дерматологічної допомоги населенню країни та запропонував профілактичні заходи проти розповсюдження грибкових захворювань шкіри. Вивчав історію дерматології. Основоположником Української (Київської) школи дерматовенерологів став професор М. І. Стуковенков (1842-1897), який у 1884 році очолив створену на медичному факультеті кафедру дерматології та сифілідології. Вчений перший серед колег – співвітчизників діагностував і описав грибковидний мікоз, риносклерому, саркому Капоші, стричкоподібну пузирчатку, першим у світі обгрунтував лікування сифілісу ртутними препаратами. Його учнями стали П.В. Нікольський, А.А. Ліндстрем, В.К. Боровський, І.Ф. Зеленєв. П.В. Нікольському належить приоритет в написанні рідкісних хвороб шкіри (природжений універсальний акантокератоліз, стригуча форма коловидної алопеції, ромбоподібна гіпертрофія шкіри шиї і т. ін. ). Його симптом при звичайній пузирчатці дістав світове визнання. Професор С. П. Томашевський, який очолював кафедру дерматології в Києві (1898-1916), довів безглуздість видалення твердого шанкра в лікування сифілісу, створив Київське наукове товариство дерматовенерологів, був одним із фундаторів медичного відділення при вищих жіночих курсах. З ініціативи проф. А. М. Тижненка (1874-1944), який очолював кафедру дерматології в Києві (1921-1941), у 1938 році було сформоване Українське наукове товариство дерматовенерологів, яке у 1999 році трансформоване в Українську Асоціацію лікарів дерматологів, венерологів і косметологів (УАЛДВК). Серед учнів професора особливе місце посідають проф. А.І.Картамишев, М.М.Кузнець та С.М.Богданович, які в різні роки очолювали кафедру в Києві. А.І.Картамишев вивчав пузирні дерматози, впроваджував гіпнотерапію, видав підручник. Особливе місце серед вітчизняних дерматовенерологів посідає проф. І.І.Потоцький, який підготував більше 40 докторів і кандидатів наук. Його учні очолювали і очолюють кафедри в Києві, Симферополі, Вінниці, Тернополі. Був головою республіканського, Київського міського та обласного наукового товариства дермато-венерологів, вивчав газообмін в шкірі, створив нові методи і удосконалював лікування псоріазу, іхтіозу, сифілісу і ін. захворювань шкіри. З 1974 року кафедру в Києві очолює член – кореспондент АПН України, заслужений працівник вищої школи, лауреат іменної премії НАН України „Фундації д-р Дем’янів Мир і Свобода для України”, перший президент УАЛДВК, доктор медичних наук, професор В. Г. Коляденко. Його наукові праці присвячені імунопатогенезу дерматозів та вивченню процесів біологічного окислення в шкірі, розробці нових і удосконаленню існуючих методів еферентної терапії захворювань шкіри, створенню і впровадженню в практику нових ліків ( дифторант, тіабен та ін.). В.Г.Коляденко опублікував понад 400 наукових праць та отримав 72 патенти на винаходи. Заснував і є редактором „Українськкого журналу дерматології, венерології і косметології”. З 1984 року за його редакцією щорічно виходить збірник наукових праць „Актуальні проблеми медицини і біології”. Серед відомих вітчизняних дерматовенерологів слід відзначити проф. Б.Г.Глухенького, який очолював кафедру Київського інституту удосконалення лікарів та був головним дерматовенерологом МОЗ України, головного дерматовенеролога міста Києва проф. В.І.Степаненка- лауреата Премії молодих учених НАН України, головного дерматовенеролога МОЗ України, зав. кафедрою КМАПО проф. Л.Д. Калюжну та інших.

Харківська школа дерматовенерологів представлена багатьма вченими. Проф. І.Ф. Зеленєв заснував і видавав „Русский журнал кожных и венерических болезней”; проф. І.С. Попов досліджував мікози; проф. Б.Я.Задорожний вивчав псоріаз і тяжкі хронічні дерматози. Директором інституту дерматології і венерології АМН України працює відомий український вчений професор І.І.Мавров - завідувач кафедри шкірних та венеричних хвороб Харківської медичної академії післядипломної освіти, голова Республіканської експертної комісії „Дерматологія і венерологія” і спеціалізованої наукової ради по захисту кандидатських та докторських дисертацій, головний редактор науково – практичного видання „ Журнал дерматологии и венерологи”. Він видав ряд монографій: „Урогенитальные хламидиозы”, „Контактные инфекции передающиеся половым путем”, „Половые болезни”, „ВИЧ- инфекция: актуальные вопросы клиники, диагностики, эпидемиологии и профолактики”. Успішно працюють у Харкові проф. Рижко П.П. та проф. Дащук А.М. У Полтаві дерматологічну науку очолювали проф. Винниченко В.В., проф. Кравченко В.Г. – автор підручника „Шкірні та венеричні хвороби”, а з 2001 року – зав. кафедрою, проф. Дудченко М.О. – автор монографії „Генодерматози”, понад 250 наукових робіт, редактор багатьох збірників та посібників. Дніпропетровську школу дерматовенерологів представляє професор В.П.Федотов – завідувач кафедри шкірних та венеричних хвороб Дніпропетровської державної медичної академії, голова Дніпропетровського обласного УАЛДВК, засновник спеціалізованого журналу „Дерматовенерология. Сексопатология. Косметология” та редактор низки збірок наукових робіт „Актуальні питання дерматовенерології”.

Кафедра шкірних та венеричних хвороб у Донбасі була організована у 1934 році. Її очолював професор Ф. І. Ширяєв, у 1961 -1976 роках завідувачем кафедри був професор М. О. Торсуєв, дерматолог і лепролог, заслужений діяч науки, а потім з 1976 по 1994 рр. кафедру очолював проф. М.Н. Бухарович. Зараз у Донецьку існує 3 кафедри, які очолюють проф. В. М. Романенко, проф. Р. Ф. Айзятулов і проф. Т.В. Проценко.

У Луганську кафедрою завідує ініцівтивний вчений і організатор дерматовенерологічної служби проф. В.Г. Радіонов. Західний регіон України представлений молодими талановитими вченими: проф. Ю.В. Андрашко (Ужгород), проф. О.В. Буянова (Івано-Франківськ), доц. О.І. Денисенко (Чернівці), доц. О.І.Зайченко (Львів) та інші. В Одесі плідно працюють проф. Н.М. Ковальова та завідувач кафедрою шкірних та венеричних хвороб, д. мед. н., проф. М.М. Лебедюк.

Значний внесок у розвиток вітчизняної дерматовенерології внесли О.І. Пятикоп і П.Ф. Бідненко (Харків), М.В. Борзов і Г.І. Лобановський (Одеса), Л.М. Голштейн (Івано-Франківськ), К.О. Калантаєвська (Київ), А.А. Штейн (Львів), Г.Б. Нестеренко (Дніпропетровськ), В.П. Логунов (Запоріжжя) та багато інших.

4.АНАТОМІЯ ТА ФІЗІОЛОГІЯ ШКІРИ Обмежуючи внутрішні органи від зовнішнього середовища, шкіра не є тільки механічним футляром, оболонкою. Її різноманітні клітини утворять покриття, що є найбільшим спеціалізованим органом людини. Площа шкірного покриву досягає 2 м2 , товщина на різних ділянках коливається від 0,5 до 4 мм, маса майже 3 кг. Близько 70 % її складає вода і 30 % - білки (коллаген, эластин, ретикулін), вуглеводи (глюкоза, глікоген, мукополиса-хариды), ліпіди, мінеральні солі (натрій, магній, кальцій) і ферменти. На поверхні шкіри видні складки, борозенки і валики, що переплітаючи між собою, утворять індивідуальний малюнок. Він неповторний (із 6 місяців внутрішньоутробного життя до самого її кінця) на поверхні фаланг пальців, що використовується для встановлення особистості в судовій практиці (дактилоскопії). Шкіра розтягується, еластична, пружна, що обумовлено її властивостями і жировою тканиною, фасціями, кістками, до яких вона прикріплена сполучнотканинними тяжами. Колір шкіри залежить від барвної речовини - пігменту і ступеня кровонаповнення судин. У шкірі розташовується велика кількість сальних і потових залоз. Майже вся її поверхня покрита волоссям (пушком), що разом із залозами і нігтями називаються придатками шкіри.

Шкіра складається з 3-х слоїв: епідерміс(надшкір'я), дерма(власне шкіру) та гіподерма(підшкірно-жирову клітковину), а також підшкірна жирова клітковина та придатки шкіри

Епідерміс – зовнішня частина шкіри, представлений багатошаровим плоским ороговіваючим епітелієм. Товщина його варіює від 0,05 мм на повіках до 1,5 мм на долонях. Біля 95% кліток епідермісу є кератиноцитами котрі по мері диференційровкі пересуваються від базальної мембрани по направленню до поверхні шкіри.Епідерміс складається з 5 шарів: базального, шипуватого, зернистого, блискучого і рогового.

Основа епідерміса – його внутрішній базальний шар (stratum basale syn. germinativum), складається з 1 рядка мілких кліток циліндричної форми, котрі мають назву базальних кератиноцитів, та розповсюджені по типу частокола.. Між собою клітини з’єднані міжклітинними містками – десмосомами , а до базальної мембрани прикріплюються полудесмосомами. Базальні кератиноцити синтезують нерозчинний протеїн, з котрого починається утворення кератину. Мітотична активність кліток базального шару (1 мітоз на 400 клітин) забезпечує формування вище розташованих структур епідермісу. Над базальним шаром кератиноцити збільшуються в розмірах і формують шипоподібний (stratum spinosum), представлений 3–6 (иноді 15) рядів шипуватих кератиноцитів. Клітини цього шару мають полігональну форму(мають цитоплазматичні відростки), зв’язані між собою. До складу цитоплазматичних відростків входять тонофібрили(опорний каркас клітин) що з’єднують кератиноцити між собою. У шитоподібному шарі починається процес кератинізації. В нормі клітини даного шару не діляться. В цитоплазмі шипуватих клітин є численні округлі везикули, а також меланосоми та канальні цитоплазматичної сітки. Базальний та шипуватий шари називають ростковим шаром Мальпігі, в них зустрічаються мітози,за рахунок цього формується та регенерує епідерміс.

Зернистий (stratum granulosum) складається з 2–3 рядів клітин,які мають біля шипуватого шару циліндричну форму, а ближче до поверхні шкіри - ромбовидну. В цитоплазмі формуються включення – зерна кератогіаліна. В нижніх рядах зернистого шару проходе біосинтез філагрина – основного білка кератогіалінових зерен. Він має здатність визивати агрегацію ке ратинових фібрил, формуючи кератин рогових лусочок. Друга особливість клітин зернистого шару – присутність в цитоплазмі кератиносом, вміст яких ( глікопептиди, глікопротеїни, гідролітичні ферменти) виділяються в міжклітинне середовище, де формується пластична цементуюча речовина..

Блискучий шар (stratum lucidum) виявляють переважно на участках найбільш развитого епідермісу, тобто на долонях та де він складається з 3-4 рядів плоских клітин, які містять елеїдин – попередник кератину. Ядра в верхніх шарах клетин відсутні.

Роговий шар (stratum corneum) утворений великими плоскими безядерними клітинами, що пов’язані між собою десмосомами, наповненими кератином.Клітини згруповані у вертикальні пласти, товщіна рогового шару залежить від швидкості розмноження та швидкості переміщення. Найбільш розвинений роговий шар там, де шкіра найбільш часто зазнає механічного подразнення (долоні, підошви) В поверхневій зоні рогового шару зв’язки між десмосомами слабшають, внаслідок чого є відпадання клітин – десквамація(фізіологічне злущення) надшкір’я. Отже, до складу надшкір’я входять клітини, котрі діляться в базальному шарі, кератинізуються в шипуватому, зернистому та блискучому шарах та перетворюються на відмерлі клітини заповнені кератином в роговому шарі.

Епітелій слизових оболонок, за виключенням спинки язика і твердого неба, не має зернистого и рогового шарів. Серед клітин базального шару є меланоцити – дендритичні клітини, що продукують пігмент меланін. Відростки меланоцитів розташовані між кератиноцитами. Меланін накопичується в кератиноцитах, формуючи захисний екран від радіоактивного та ультрафіолетового опромінення. У людей з темною шкірою вони проникають в клітини шипуватого та навіть зернистого шару Різниця в пігментації шкіри людини зумовлена кількістю та розміром меланосом, а також кількістю меланіна в одній клітині. Загар після ультрафіолетового опромінення –є результатом прискоренням синтеза мелатоніну. Зменшення з віком кількості й активності меланоцитів приводить до прогресуючого посивіння волосся. В нижній частині епідерміса ( шилоподібному шарі) розташовані білі дендритні клітини Лангерганса – внутріепідермальні макрофаги, виконуючі антигенпризентуючу функцию для Т‑ лімфоцитів-хелперів. Активовані таким чином Т‑клітини приймають участь в імунній відповіді. Епідерміс відділений від дерми базальною мембраною, яка є еластичною опорою, зв’язує епідерміс з дермою, та відповідає за передачу індукованих чинників. Мікроскопічно має 3 шари: прозору пластину, базальну пластину та фібрили.

Власне шкіра(дерма)сполучна частина шкіри. Вона містить кровоносні судини, нерви та придатки шкіри (сальні та потові залози).До її складу входять колагенові, еластичні, ретикулярні волокна й основна аморфна муко полісахаридна речовина. Товщина її становить від 0,3 до 3 мм. В дермі виділяють два шари: сосочковий та сітчастий. Товщина дерми від 0,5 до 5 мм, найбільша на спині, плечах, стегнах. У дермі знаходяться і гладком’язові клітини, що місцями утворять невеликі пучки. Вони обплітають волосяні фолікули (мішечки) і носять, назву м'язів "піднімаючих волосся". Інші пучки розташовані на шкірі шиї, чола, тильної поверхні кистей і стіп. Скорочення їх, зменшуючи приплив крові, викликає появу "гусячої шкіри", регулюючи тим самим тепловіддачу організму.

Сосочковий шар(stratum papillare), складається з аморфної безструктурної речовини та ніжноволокнистоїсполучної тканини, котрі формують сосочки.

Найбільш товстий сітчастий шар (stratum reticulare) розповсюджений від основи сосочкового шару до підшкірно жирової тканини, строма його складається з пучків товстих колагенових волокон. Прочність шкіри залежить від структури сітчатого шару.. В дермі знаходяться макрофаги, а також тучні клітини. В декотрих частках сосочкового слоя розташовані гладкі м’язові волокна , пов’язані з волосяними цибулинами.

Жировий шар пом'якшує дію різних механічних факторів, забезпечує рухливість шкіри, является гарним термоізолятором. У ній закладені кровоносні судини, нервові волокна, потові залози і волосся. Слизова оболонка рота свою назву одержала від того, що її поверхня постійно покрита слизом. Зроговіння слизовій оболонки спостерігається тільки при хронічних запальних процесах (наприклад, червоному плоскому лишаї, червоному вовчаку). Секрет слинних залоз бере участь у переварюванні вуглеводів їжі. Зволожений ним епітелії порожнини рота здатний пропускати в лежачі під ним кровоносні судини багато лікарських речовин. Це використовується в лікарській практиці при сублінгвальному введенні медикаментозних засобів. Нервовий апарат слизувої оболонки рота являє собою велику мережу рухових, чуттєвих і смакових рецепторів, зв'язаних з під'язичним, язичноглоточним і блукаючим нервами.

ФІЗІОЛОГІЯ ШКІРИ

Захисна функція - забезпечується механічною міцністю шкіри, її еластичністю, високою електроопірністю і низькою проникністю для різних речовин. Важливе значення має здатність шкіри знешкоджувати мікроорганізми, це досягається за рахунок щільності рогового шару, його кислою реакцією, фізіологічного лущення, а також хімічного складу шкірного сала. На захисні властивості шкіри вказує її структурна подібність з тимусом (вилочковая залоза) - органом імунної системи. Гени, що контролюють його розвиток, ідентичні генам, відповідальним за формування волосяного покриву. Установлено, що шкіра, подібно до тимусу, є місцем, де дозрівають деякі типи імунних клітин. Терморегуляція організму виявляється у взаємному сполученні процесів утворення і віддачі тепла, регульованих нервово - ендокринним шляхом. У стані відносного спокою доросла людина виділяє в зовнішнє середовище 15 % тепла шляхом теплопроведения (конвекція), близько 6 % за допомогою тепловипромінювання і 19 % за рахунок випаровування води. Ступінь тепловіддачі залежить від підшкірної основи (у зв'язку з малою теплопровідністю жиру) і обсягу циркулюючої в судинах крові. Так, при зниженні температури повітря, коли артеріоли і капіляри звужуються і відповідно зменшується кількість крові, що протікає по них, шкіра блідне. Одночасно скорочується тепловіддача в зовнішнє середовище,забезпечуючи збереження тепла в організмі. У цьому процесі має значення і згущення шкірного сала. Стабільність температури тіла людини при жарі і фізичних перевантаженнях підтримується випаровуванням поту з поверхні шкіри. У середньому людина втрачає за добу близько 0,8 л поту, а з ним 500 ккал тепла. Деяка частина води випаровується також легенями. Терморегуляція здійснюється рефлекторно внаслідок роздратування температурних рецепторів (шкіра, слизуваті оболонки рота і носа) і теплорегулючих центрів мозку. Рецепторна функція здійснюється за рахунок особливих кінцевих нервових утворень шкіри (рецепторів), які служать для сприйняття відчуттів: болю, сверблячки, температури, тиску. У середньому на 1 квадратний сантиметр шкіри приходиться до 5000 чуттєвих закінчень, 200 болючих, 12 холодових крапок, 2 теплових і 25 крапок, що реагують на тиск. Нервові рецептори в шкірному покриві розподілені нерівномірно. Вони особливо численні в шкірі обличчя, долонь і пальців кисті, зовнішніх статевих органів. Нерви вегетативної системи, що інервують залози, кровоносні і лімфатичні судини, регулюють фізіологічні процеси в шкірі. Таким чином, шкіра являє собою величезне рецепторне поле, мільйони чуттєвих нервових закінчень якого постійно здійснюють прямий і зворотний зв'язок з центральною нервовою системою. На її тлі має своє представництво і кожен внутрішній орган. Впливаючи на визначені зони і точки шкіри можна одержати лікувальний ефект.

Обмінна функція (видільна, всмоктувальна, дихальна) активно забезпечує головну задачу шкіри: бути для організму захисним бар'єром, жировим і водяним депо, резервуаром крові, підтримувати сталість гомеостазу її складу. Шкірний покрив бере участь у диханні, виробляє вітамін Д и накопичує вітамін А. Відіграє значну роль в обмінних процесах вуглеводів, ліпідів, білків. По інтенсивності водяного, мінерального і вуглекислого обміну шкіра лише незначно уступає печінці і м'язам. Шкіра до того ж - своєрідне дзеркальне відображення емоцій: страху і радості, сорому і хвилювання. Усім відомі їхні ознаки - різка блідість, рясний піт, "гусяча шкіра", плямиста еритема (фарба сорому, зніяковілості) і т.д. Варто завжди пам'ятати, що шкіра деякою мірою впливає на соціальні і сексуальні взаємини людей (зовнішній вигляд, запах і ін.).

Особливості будови шкіри у людей похилого віку.

З віком у шкірі знижуються процеси регенерації епідерміса, зростає сприйнятливість до дії факторів, що ушкоджують (зокрема, сонячних променів). У літньому віці зменшується виділення поту, вироблення жирових речовин сальними залозами. Імунні функції шкіри також знижуються. Збільшується утрата вітаміну Д, що веде до частих переломів кісток. Зменшується з віком вміст у дермі води і клітинних елементів. Зниження гідрофільності шкіри і склерозування (ущільнення) судин приводять до атрофії зовнішньої оболонки людини. Остаточна втрата еластичності виявляється в різко вираженій складчастості і зморшкуватості рельєфу епідермісу.





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...