Главная Обратная связь

Дисциплины:






Тема 4. Горизонтальні політики ЄС



 

4.1. Політика щодо регіонального розвитку.

4.2. Політика щодо соціального розвитку.

4.3. Податкова політика ЄС.

4.4. Політика щодо конкуренції.

4.5. Політика стосовно довкілля.

 

4.1. Політика щодо регіонального розвитку

 

Політика щодо регіонального розвитку – важлива складова економічної політики країн-членів Європейського Союзу, яка охоплює комплекс різноманітних законодавчих, адміністративних і економічних заходів, що проводяться як центральними, так і місцевими органами влади, і спрямованих на регулювання процесів розміщення продуктивних сил.

Основною метою регіональної політики ЄС є зменшення регіональних невідповідностей і запобігання подальшим регіональним дисбалансам у ЄС шляхом передачі ресурсів Європейського Союзу проблемним регіонам.

Головними принципами регіональної політики ЄС є:

1. Субсидіарність – вищі суспільні одиниці мають право і повинні розв’язувати лише ті проблеми, вирішити які нижчі структури не здатні.

2. Партнерство – є співробітництвом між суб’єктами різних рівнів (ЄС, держава, регіон) територіально-адміністративних одиниць з моменту визначення мети до завершення реалізації конкретного проекту.

3. Децентралізація – перерозподіл повноважень регіонам з метою їх ефективного використання та заохочення регіональних ініціатив, оптимізації практичного вирішення питань саме на регіональному рівні, а також розподілу функцій та повноважень між різними рівнями управління ЄС.

4. Програмування – визначає пріоритет інвестування не окремих проектів чи дій, а програм, які мають глибинний вплив на розвиток усього регіону. Стратегія територіального програмування базується на чітко розробленій системі цілей, що враховує інтереси громад щодо сприяння просторовій ефективності та розвитку національної економіки.

5. Концентрація (адиціоналізм) – фінансові ресурси, які надає ЄС окремим країнам-членам чи суб’єктам територіального, регіонального розвитку мають бути доповнені за рахунок місцевих джерел фінансування. Ефективна реалізація принципів концентрації та адиціоналізму у регіональній політиці Європейського Союзу має подвійну мету: 1) посилення та концентрація наявних ресурсів з метою сприяння реалізації визначених цілей регіонального розвитку; 2) виявлення таких територіальних одиниць, які мають однакові чи подібні проблеми (низький рівень доходів, великий рівень безробіття тощо), що важливо для створення статистичної бази найбільш відсталих регіонів.

Основними елементами регіональної політики Європейського Союзу є:

· податкова політика – податкові платежі та пільги, що визначають податкову систему регіону та режим оподаткування підприємницької діяльності;



· бюджетна політика – механізм формування та використання державних фінансових ресурсів та їх перерозподіл між регіонами;

· цінова політика – державне регулювання цін та тарифів, засоби і форми цього регулювання;

· інвестиційна політика – захід щодо підтримки інвестиційної активності господарюючих суб’єктів, розподілу бюджетних капіталовкладень;

· структурна політика – система заходів з підтримки та реструктуризації підприємств;

· соціальна політика – визначення умов та вимог до господарюючих суб’єктів заради досягнення позаекономічних зв’язків;

· інституційна політика – державні заходи з формування нових, ліквідації старих та трансформації існуючих власних, трудових, фінансових, соціальних та інших економічних інститутів.

Пріоритетними напрямками регіональної політики ЄС є:

· сприяння структурній перебудові та розвитку депресивних регіонів (ця мета стосується лише тих регіонів, де рівень ВВП на душу населення протягом трьох років був нижчим за 75% від середнього по ЄС);

· надання фінансових ресурсів регіонам, де спостерігається стагнація промисловості;

· боротьба з тривалим безробіттям та підтримка ініціатив зайнятості;

· адаптація підприємців, робітників промисловості та виробничої сфери до системних змін, які загрожують безробіттям;

· фінансування розвитку сільськогосподарських територій та прискорення структурної перебудови сільського господарства;

· допомога північним країнам із вкрай низькою щільністю населення території.

 

Статтю Європейський фонд регіонального розвитку розглянуто у Довіднику з Європейського Союзу (Донецьк: ДонНУЕТ, 2010 р.).

 

4.2. Політика щодо соціального розвитку

 

Політика щодо соціального розвитку – одна з горизонтальних політик ЄС, яка у відповідності до Договору про заснування Європейського Спільноти (ст. 136) спрямована на підвищення рівня зайнятості, покращення умов життя і праці, забезпечення належного соціального захисту, здійснення діалогу між керівництвом підприємств і найманих робітників, управлення людськими ресурсами для підвищення рівня зайнятості і боротьби із соціальною несправедливістю. Для досягнення цих цілей ЄС підтримує і доповнює діяльність країн-членів у сфері покращення умов праці, інформування і консультацій працівників щодо соціальних питань, розвитку ринку праці, вирівнювання прав чоловіків і жінок у питаннях працевлаштування (ст. 137 Договору про створення Європейського Спільноти).

СП здійснюється за чотирма основними напрямами: 1) соціальне гуртування у ЄС; 2) спільна політика щодо зайнятості; 3) політика щодо освіти, професійного навчання та молоді; 4) спільні заходи щодо покращення умов життя та праці. Її регулює більш ніж 300 директив, які поступово переглядаються й доповнюються. Серед них: Директива про робочий час 93/97/ЄС, Директива про Європейські ради з праці 94/45/ЄС, Директива про однакове ставлення до чоловіків та жінок в системах соціального забезпечення 96/97/ЄС, Директива про вибухові речовини та біореагенти на робочому місці 95/30/ЄС, Директива про застосування принципу рівноправності чоловіків і жінок на ринку праці 86/613/ЄEC, Директива про права громадян ЄС вільно переміщатися, вибираючи місце проживання і роботи 2004/38/ЄC, Директива з питань рівного ставлення незалежно від расового або етнічного походження 2000/43/ЄС, Директива про імплементацію принципу рівності між чоловіками і жінками в питаннях доступу до товарів і послуг та їх надання 2004/113/ЄC, Директива про імплементацію принципу рівності чоловіків і жінок у питаннях працевлаштування, професійного навчання, просування по службі та умов праці 2002/73/ЄС, Директива про рівне звернення у трудовій сфері 2000/78/ЄС, Директива Європейської Ради про зближення законодавств країн-членів, що стосуються колективних звільнень 98/59/ЄC, Директива про введення заходів, що сприяють поліпшенню безпеки й здоров'я працівників на робочому місці 89/391/ЄЕС.

Для фінансування соціальної політики у 1957 р. був створений Європейський соціальний фонд (див. Європейський соціальний фонд). Відповідно до ст. 146 Договору про заснування Європейської спільноти, цей фонд має на меті: підвищення рівня зайнятості працівників та посилення їх географічної і професійної мобільності у межах ЄС, полегшення їх пристосування до промислових змін у виробничій системі шляхом професійного навчання та перепідготовки. Європейська Комісія цьому із допомогою Комітету, який складається з представників урядів, профспілок та організацій роботодавців (ст. 147 Договору про заснування Європейської спільноти) здійснюють керування ЄСФ.

З моменту запровадження СП і до теперішнього часу її цілі майже не змінилися і завжди спрямовувалися на покращення рівня життя населення країн-членів ЄС. Завдання і заходи СП визначалися такими документами: Хартія основних прав робітників Європейської спільноти (1989 р.), Біла книга й Пакт довіри з зайнятості (1996 р.), Програми соціальних дій на 1998-2000 рр. та на 2001-2006 рр. (відповідно 1997 та 2000 р.), Хартія основних прав Європейського Союзу (2000 р.), Європейська ініціативна програма «Equal» на 2001-2006 рр. (2000 р.), стратегія Європейського Спільноти в області охорони здоров'я трудящих і безпеки на робочому місці на 2002-2006 рр. (2002 р.), Рамкова програма дій на 2002-2004 рр. (2002 р.).

У 2006 р. Рада ЄС ухвалила рішення щодо створення спеціального Фонду адаптації до змін, викликаних глобалізацією.Фонд створено для допомоги громадянам країн-членів ЄС, які втратили місце роботи в результаті глобалізації, структурних змін у світовій торгівлі і їх негативного впливу на економіку регіону або галузі. У2007 р. Європейська Комісія (ЄК) прийняла п'ятирічну стратегію (2007-2012 рр.) щодо забезпечення здоров'я й безпеки громадян ЄС на робочому місці. Нова стратегія ЄС повинна привести до скорочення на чверть кількості виробничих травм до 2012 р.

Також у 2007 р. була оприлюднена нова програма політики гуртування на найближчі роки (2007-2013 рр.). За ці роки ЄС заплановано виділити на реалізацію програми близько 347 млрд. євро. Серед головних її пріоритетів ЄК називає інвестиції у сферу науки і технології, на розвиток інформаційно-комп'ютерних технологій, малих і середніх підприємств, а також загального і професійного навчання.

У стратегії подальшого розвитку ЄС «Європа 2020. Стратегія розумного стійкого й інклюзивного росту», яка була прийнята у 2010 р., одним з пріоритетних напрямків розвитку ЄС є всеохоплююче зростання, що включає: досягнення високого рівня зайнятості, підвищення рівня інвестицій в освіту і підвищення кваліфікації, боротьбу з бідністю і модернізацію ринку праці, підготовку кадрів і покращення системи соціального захисту, а також підвищити єдність суспільства).

ЄК запровадила дві основні ініціативи, які покликані прискорити прогрес з цих пріоритетних напрямків: 1) «Нові навички і нові робочі місця» – модернізація ринків праці та розширення можливостей людей, шляхом удосконалення навичок протягом всього життя, щоб поліпшити кон'юнктуру трудового ринку, у тому числі за допомогою мобільності робочої сили; 2) «Європейська платформа з боротьби з бідністю» – забезпечення соціальної і територіальної згуртованості, забезпечення робочими місцями населення, що живе в умовах бідності і соціальної ізоляції, надання їм можливості гідного життя.

 

Пояснення понять наведено у Довіднику з Європейського Союзу (Донецьк: ДонНУЕТ, 2010 р.).

 

4.3. Податкова політика ЄС

 

Податкова політика ЄС– це сукупність різних форм, видів податків (обов'язкових платежів, що стягуються офіційними органами), способів їх нарахування, розподілу, використання. Найважливішим елементом податкової системи є податкова політика.

Податкова політика – це один з напрямів економічної політики, в якому відображається комплекс цілей і заходів держави, а також міждержавних (інтеграційних) утворень, спрямованих на ефективне функціонування податкової системи відповідно до соціально-економічних цілей суспільства. Податкова політика конкретизується в різних функціях, основними з яких є – фіскальна, регулююча, стимулююча.

Формування і проведення податкової політики необхідно для:

1) досягнення фінансової незалежності ЄС від національних скарбниць;

2) формування спільного ринку, єдиного економічного і політичного простору, що вимагає скасування міжнаціональних зовнішньоторговельних податкових мит;

3) подолання відмінностей в соціально-економічному положенні і розвитку країн-членів ЄС, що вимагає проведення узгодженої фіскальної політики, спрямованої на надання допомоги менш розвиненим країнам, регіонам, на стимулювання певних сфер, галузей національних економік;

4) проведення загальної узгодженої митної політики відносно третіх країн (не членів ЄС);

5) формування податкової політики ЄС, яка передбачає фіскальний нейтралітет в ЄС і податкову гармонізацію.

Фіскальний нейтралітет пов'язаний з відношенням між внутрішнім виробництвом і імпортом країн-членів ЄС. Завдання полягає в тому, щоб досягти рівного оподаткування внутрішніх товарів і товарів, що імпортуються з країн-членів ЄС. Це було здійснено шляхом заміни сукупних багатоступінчатих податків (які не гарантують такого нейтралітету) новим оборотним податком – податком на додану вартість (ПДВ). Структури ПДВ були гармонізовані у всіх країнах-членах ЄС.

Податкова гармонізація полягає в спрощенні структури податків, заміні багатоступінчатої системи податків на єдину норму податків; гармонізації податкових ставок в рамках ЄС; здійсненні політики гармонізації з урахуванням певної категорії податків, а саме: непрямі і прямі податки.

 

4.4. Політика щодо конкуренції

 

Політика щодо конкуренції (конкурентна політика) ЄСодна з горизонтальнихспільнихполітик країн ЄС, яка реалізується на основі інститутів ЄС та у межах його компетенцій, включає антимонопольне регулювання (політика) і спрямована на підтримку і стимулювання конкуренції у всіх сферах і секторах економіки (і в цілому суспільного життя). Конкурентна політика входить до виключних повноважень ЄС та розглядається як центральна сфера співробітництва у контексті створення єдиного внутрішнього ринку (має мету ліквідувати усі бар’єри між національними ринками та сприяти інтеграції). Конкурентну політику координує спеціальна Комісія з конкуренції.

Конкурентна політика передбачає створення умов (перш за все законодавчих та інфраструктурних) для вільної ринкової конкуренції та запобігання їх викривленню. Антимонопольна політика розуміється як система заходів з попередження, обмеження і припинення монополістичної діяльності економічних агентів на товарних і фінансових ринках. Конкурентна політика спрямована на активне виявлення сфер, де конкурентні механізми можуть виявитися ослабленими, і попередження цих явищ. У той же час антимонопольне регулювання, за своєю природою, реагує на ситуацію, яка вже склалася на ринку, коли є прояв явних монополістичних тенденцій і/або їх негативних ефектів.

Головна мета конкурентної політики ЄС – забезпечити у межах його простору вільну конкуренцію між компаніями шляхом створення ефективного механізму наднаціонального контролю за обмежувальною діловою практикою, гнучкого і послідовного наддержавного регулювання. Для цього створено відповідні інституційні засади. Необхідність і принципи проведення конкурентної політики закладені у Договорі про заснування Європейської Спільноти (див. Договір про заснування Європейської Спільноти) та отримали розвитку у інших основоположних договорах і стратегічних документах ЄС.

У сфері регулювання конкуренції в ЄС виділяються 4 основних напрями: 1) антимонопольна політика; 2) контроль за злиттями і поглинаннями компаній; 3) контроль за державною допомогою (підприємствам і регіонам); 4) поглиблення лібералізації. Таким чином охоплено діяльність приватних компаній та діяльність державних та фінансованих державою організацій.

У регулюванні галузей природної монополії ЄС дотримується правила розподілення повноважень між галузевими регуляторами і антимонопольними органами. Як показує практика ЄС, переважна більшість питань функціонування компаній природних монополій вирішуються у межах галузевого регулювання, без допомоги антимонопольних органів. До того ж при розробці методичної документації як антимонопольних, так і галузевих регуляторів у необхідних випадках допускається використання експертних висновків (щодо забезпечення умов конкуренції), у тому числі й інших відомств.

У випадках порушення законодавства у сфері конкуренції передбачено спеціальні процедури розгляду і заходи виправлення ситуації, у тому числі за участю судових органів (Суду Європейських спільнот).

Європейська модель підтримки конкуренції істотно відрізняється від практики інших країн. Насамперед це проявляється у тому, що за певних умов припускається домінуюче становище компаній на ринку, дозволяються процедури злиття і поглинання, які призводять до монополізації ринку, державна допомога (у непрямій формі) тощо, але все це не повинно супроводжуватися зловживаннями і не порушувати інтересів інших компаній і споживачів, а також, по можливості, сприяти підвищенню міжнародної конкурентоспроможності європейських компаній.

Завдання підтримки і стимулювання конкуренції вважаються пріоритетними, тому вони зафіксовані у програмних документах інших спільних політик та напрямів регулювання економіки.

 

Більш детально у джерелі: Чернега О.Б. Промислова і сільськогосподарська політика ЄС [Текст]: навч. посіб./ О.Б. Чернега, В.С. Білозубенко. – Донецьк: ДонНУЕТ, 2009. – 250 с.

 

4.5. Політика стосовно довкілля

 

Спільна політика ЄС стосовно довкілля цеекологічна програма ЄС, спрямована на стабільний розвиток, що враховує сучасні потреби, не ризикуючи можливостями розвитку наступних поколінь. Екологічна політика ЄС розвивається за такими напрямами:

1. Створення та підтримка організаційного й економічного механізмів охорони навколишнього середовища,

2. Захист екологічних прав:

· право на судовий захист від дій екологічних порушників, право заперечувати в суді дії уряди, процедурні права (доступ до інформації, право на участь у прийнятті рішень з охорони навколишнього середовища);

· право на судовий захист при безпосередньому заподіянні шкоди позивачеві й право застосування положень обмежувальних норм;

· право на сприятливе навколишнє середовище або право на інформацію про навколишнє середовище.

Договір про створення Європейської економічної спільноти не надавав ЄС правової компетенції в сфері охорони навколишнього середовища. В 1970-х роках закріплюються компетенції в галузі охорони навколишнього середовища за інститутами ЄС. В Єдиному Європейському Акті визначено певні цілі й завдання, принципи й напрямки політики ЄС в галузі охорони навколишнього середовища. У відносинах між ЄС і країнами-членами в сфері охорони навколишнього середовища був впроваджений «принцип субсидіарності»: ЄС здійснює свою діяльність в області екології в тій мірі, у якій цілі екологічної політики можуть бути реалізовані на рівні ЄС кращим чином, ніж окремими країнами-членами. Характерною рисою цього періоду був вертикальний і секторальний підходидо екологічних проблем, на них базувалися перші програми дій ЄС в області захисту навколишнього середовища.

Правова база спільної політики щодо довкілля була чітко визначена Договором про Європейський Союз. Це сприяло удосконаленню екологічної політики ЄС через позначення основних рамок екологічної політики за рахунок інституціонального закріплення питань екологічної політики й проблем навколишнього середовища в Договорах ЄС. Екологічна політика ЄС носить «наскрізний» характер. Діяльність ЄС у галузі охорони навколишнього середовища обумовлена особливостями:

· екологічна компетенція ЄС є спільною з країнами-членами;

· екологічна діяльність ЄС нерозривно пов'язана з іншими напрямками європейської інтеграції.

Спільна політика щодо довкілля є тепер однією з політик ЄС і має такі цілі:

· збереження, захист і поліпшення стану навколишнього середовища;

· турбота про захист здоров'я людей;

· досягнення раціонального використання природних ресурсів;

· сприяння на міжнародному рівні заходам, спрямованим на рішення регіональних і глобальних проблем охорони навколишнього середовища.

У Договорі про Європейський Союз (1992 р.) визначені вимоги до поточних програм дій ЄС у галузі охорони навколишнього середовища, а також передбачені положення, що стосуються фінансування природоохоронних заходів. Принцип субсидіарності був виведений з екологічних статей, ставши одним із загальних принципів діяльності ЄС.

Амстердамський договір (1997 р.) заклав основу для подальшої трансформації й розвитку екологічного законодавства. Договір підтвердив принципи «сталого розвитку», включаючи питання охорони навколишнього середовища. Екологічна інтеграція стала обов'язковою для всіх членів і кандидатів на вступ у ЄС. Ніццький Договір (2001 р.), метою якого було проведення інституційної реформи в ЄС, не передбачав значних змін у галузі охорони й захисту навколишнього середовища. У даний момент екологічна діяльність ЄС здійснюється на основі ст. 174-176 Договору про Європейський Союз, а також на основі ст. 95 Ніццького Договору, що надає повноваження ЄС за узгодженням екологічного законодавства країн-членів з метою підтримки функціонування внутрішнього ринку. У зв'язку з обов'язковим характером екологічної інтеграції, у ЄС була розроблена система екологічної сертифікації (Green Star System, 1998 р.).

В сферу правового регулювання захисту навколишнього середовища, здійснюваного ЄС, увійшли екологічна стандартизація, оцінка антропогенного і техногенного впливу на навколишнє середовище, збір і обробка екологічної інформації, моніторинг стану навколишнього середовища, екологічна сертифікація, екологічний менеджмент і екологічний аудит, розвиток механізму фінансування й захист екологічних прав.

Середина 1990-х років характеризується виділенням екологічної політики в якості одного із пріоритетних напрямків діяльності ЄС. З 1998 р. проголошено завдання включення питань навколишнього середовища в усі напрямки політики ЄС. До заходів ЄС став застосовуватися «горизонтальний» підхід, головним принципом якого є облік усього спектра галузей, що викликає забруднення навколишнього середовища.

Країни-члени фінансують і реалізують політику стосовно довкілля за принципом «забруднювач платить» (п. 2 Догово­ру про створення Європейської економічної спільноти), який означає, що кошти, залучені для боротьби із забрудненням і незручностями, передусім покладаються на забруднювача, тобто на проми­словість. Принципом пе­редбачено, що забруднювальне виробництво мусить нести:

· витратина заходи необхідні для боротьби із забрудненням;

· витрати,призначені для заохочення самого забруднювача вжити якомога дешевших заходів для зменшення спричиненого ним забруднення;

· внески в спільні очисні заходи.

Створено фінансовий інструмент для захисту навколишнього середовища – програма LIFE, яка має розвивати вироблення й реалізацію політики ЄС щодо довкілля та законодавства шляхом:

· фінансування пріоритетних проектів у ЄС (мережа "Natura 2000");

· надання технічної допомоги асоційованим країнам Центральної та Східної Європи й країнам у середземноморському регіоні або при­бережних регіонах Балтики. Фінансова допомога надається для підготовчих за­ходів, демонстраційних планів, попереджувальних кампаній, ініціатив, технічної допомоги та заходів, необхідних для утримання або відновлення біотопів, природних середовищ проживання та окремих видів;

· підтримка ЄС через структурні фонди та Фонд гуртування сприяє ре­алізації спільних проектів у галузі довкілля (Jeeps) в найбідніших країнах-членах;

· гарантування фінансової підтримки неурядовим організаціям, які дають у природоохоронній сфері.

Стра­тегія ЄС сталого розвитку (2001 р.) ґрунтується на:

· скоординованій розробці спільних політик, які стосуються еко­номічних, екологічних і соціальних аспектів стабільного розвитку, який є їх головною метою;

· системі цілей для обмеження змін клімату та більшого вико­ристання чистої енергії, боротьби із загрозами громадському здоров'ю, відповідальнішого управління природними ресурсами та поліпшення менеджменту транспорту й використання земель.

Європейська Комісія у своїх пропозиціях до Шостої програми дій ЄС стосовно довкілля (2001-2010 р.) визначила екологічні цілі на наступні 10 років та дії для їх досягнення:

· зменшення викидів на 8% від 2008 до 2012pp. та від 20 до 40% до 2020 p., запроваджуючи структурні зміни, особливо в енергетичних і транспортних галузях;

· завершення формування мережі "Natura 2000" для відвернення загроз виживанню багатьох видів та їх ареалів у Європі через систему секто­ральних планів дій щодо біорозмаїття;

· перегляд союзної системи управління ризиками, пов'язаними з хімічними елементами, стратегія на зменшення ризиків від пестицидів, захист якості води в Союзі, зменшення шуму та темати­чна стратегія для якості повітря;

· стабільне використання природних ресурсів через збільшення перероб­ки відходів і запобігання забрудненню.

На сучасному етапі (починаючи з 2003 р. по теперішній час)екологічна діяльність ЄС здійснюється на основі екологічної компетенції, передбаченої Договором про Європейський Союз. Екологічна діяльність нерозривно пов'язана з іншими напрямками діяльності ЄС. В ЄС проводиться вдосконалення правового регулювання охорони навколишнього середовища. Відновленню піддалися акти, що закладають правову базу збору й обробки екологічної інформації, моніторингу навколишнього середовища, екологічної сертифікації, проведення оцінки впливу на навколишнє середовище, механізму фінансування екологічних заходів.

ЄС поступово перетворюється в «екологічний союз». Країни-члени ЄС зобов'язані інтегрувати завдання охорони навколишнього середовища в нормативно-правові акти, що діють у всіх сферах політики, та інкорпорувати в національне право директиви ЄС про охорону навколишнього середовища.

Питаннями охорони навколишнього середовища на рівні ЄС займаються: Європейське агентство з охорони навколишнього середовища (див. Агентство з охорони навколишнього середовища (європейське)) та Європейська мережа екологічної інформації й спостережень (ЄМЕІН). Метою цих організацій є забезпечення ЄС, країн-учасниць та країн, що не є членами ЄС, достовірною інформацією, здійснення заходів щодо захисту навколишнього середовища, належне інформування громадськості.

Спільна політика ЄС стосовно довкілля грунтується на наступних принципах:

· попереджувальному принципі;

· принципах щодо вжиття превентивних заходів;

· принцип «забруднювач має платити» щодо компенсації шкоди довкіллю.

Робота ЄС щодо довкілля все більше відзначається інтегрованим превентивним підходом, який враховує людську діяльність і її наслідки для навколишнього середовища загалом. Проактивна політика добровільного попередження відбита в Директиві про оцінювання впливу певних державних і приватних проектів щодо навколишнього середо­вища та природних ресурсів, які беруть до уваги зобов'язання відповідно до міжнародної Конвенції "Espoo" про оцінювання впливу на довкілля в транс­кордонному контексті.

Попередження також є метою Регламенту про схему "екоаудиту", який дозволяє добровільну участь компаній промислового сектора в схемі екоменеджменту та аудиту (СЕМА або екоаудит). Ця схема ґрунтується на трьох елементах:

· розробленні й реалізації згаданими компаніями екологічних політик, програм і систем управління для місць виробництва;

· систематичному, об'єктивному та періодичному оцінюванні ефективності цих програм і систем незалежними перевірниками

· щорічному інформуванні громадськості у формі представлення компаній, які беруть участь у системі "екологічних декларацій". Логотип ЄС має поліпшити імідж організацій, які дбають про зменшен­ня їхнього впливу на довкілля, беручи участь у схемі.

Зусилля політики ЄС щодо довкілля, спрямовані на боротьбу із забрудненням і незручностями, мають на меті наступне: зафіксувати показники якості європейської води; контролювати ви­киди у водне середовище ЄС, боротися з забрудненням моря та повітря, запобігати промисловим нещасним випадкам і боротися з шумовим забрудненням.

Загальний напрямок політики навколишнього середовища ЄС викладено в останній програмі дій, - "Навколишнє середовище 2010: наше майбутнє, наш вибір". Вона концентрується на 4 пріоритетних областях: зміна клімату, природи й біорозмаїтості, охорона навколишнього середовища й здоров'я, а також природних ресурсів і відходів.

Лісабонський договір віддає пріоритет ЄС меті забезпечення стійкого розвитку в Європі на основі високого рівня охорони навколишнього середовища. It makes “promoting measures at international level to deal with regional or worldwide environmental problems, and in particular combating climate change” one of the objectives of the environmental policy (amended Article 174). Це робить "сприяння вживанню заходів на міжнародному рівні для рішення регіональних або всесвітніх екологічних проблем і, зокрема, боротьбі зі зміною клімату" одна із цілей екологічної політики. The indispensable link with the energy policy, first raised at the EU's June 2007 summit, is confirmed: EU energy policy must be carried out “with regard for the need to preserve and improve the environment” Енергетична політика ЄС повинна проводитися "з урахуванням необхідності збереження й поліпшення навколишнього середовища".





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...