Главная Обратная связь

Дисциплины:






Україна на міжнародній арені в період Гетьманської держави 1918 р.



Внаслідок державного перевороту 29 квітня 1918 р. й усунення від влади Центральної Ради розпочався новий етап в історії української зовнішньої політики, зросла її сфера впливу. В Києві було акредитовано 11 зарубіжних місій: з Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарії, Дону, Польщі, Румунії, Фінляндії, Кубані, Азербайджану та Грузії. Десять українських дипломатичних представників розпочали роботу за кордоном: у Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині, Болгарії, Дону, Фінляндії, Швейцарії, Кубані, Румунії, Швеції.

Відбулася реорганізація Міністерства закордонних справ, що мало сприяти підвищенню ефективності його роботи. Спочатку Міністром закордонних справ був М. Василенко, а з 20 травня його замінив відомий історик, громадський і державний діяч Д. Дорошенко.

Уряд гетьмана П. Скоропадського, що очолив Українську державу 29 квітня 1918 р., основним завданням зовнішньої політики вважав налагодження відносин із державами світу. Активну роботу в цьому напрямі проводили міністри закордонних справ: спочатку М. Василенко, згодом Д. Дорошенко. Як ставленик німецьких властей, уряд П. Скоропадського у своїй діяльності проводив пронімецьку політику.

Однією з умов німецької адміністрації, згідно з якою німці погодилися здійснити переворот, було визнання Брестського миру, підписаного Україною. Водночас постійно наголошувалося на спільних інтересах Німеччини й Української держави.

Панувала думка, що Німеччина, не маючи спільних кордонів з Україною та при відсутності спірних територій, сприятиме зміцненню України, яка зменшуватиме російську небезпеку і створюватиме противагу Польщі. Окрім того, були надії на економічне співробітництво, що мало б поєднати природні багатства України з промисловістю Німеччини. Розгортанню дипломатичної діяльності гетьманського уряду перешкоджало, насамперед, те, що німецьке окупаційне командування, яке фактично привело П. Скоропадського до влади, не поспішало висловлювати офіційне ставлення до нової держави.

Окрім того, Україна за місяць майже втратила дипломатичні зв'язки із закордоном. Так, представник УНР у Берліні О. Севрюк після державного перевороту 29 квітня залишив свою посаду і переїхав у Швейцарію. Відмовився виконувати свої обов’язки і представник УНР у Румунії М. Галаган. Представник УНР у Відні А. Яковлів і в Константинополі М. Левицький були відкликані до Києва.

Міністерство закордонних справ визначило три основні напрями зовнішньої політики Української держави:

§ Встановлення дружніх відносин із країнами Четверного Союзу – Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною.

§ Розв’язання спірних територіальних проблем із сусідніми державами.



§ Встановлення дипломатичних відносин із нейтральними державами.

Такий підхід до формування зовнішньої політики був схвалений гетьманом.

У початковий період правління П. Скоропадського основним напрямом його дипломатії, цілком закономірно, став перший. Адже 450-тисячне військо держав Четверного Союзу мало вирішальний вплив на зовнішню і внутрішню політику гетьмана. Особливу увагу було приділено налагодженню відносин із Німеччиною.

Поведінка німецької окупаційної влади не сприяла налагодженню добрих відносин між обома країнами. Населення не схвалювало пронімецьку політику гетьмана. Тому безпосередні відносини налагоджувалися лише в Берліні. Труднощі полягали також у тому, що значна частина депутатів німецького парламенту негативно ставилася до державного перевороту П. Скоропадського. Новий український посол у Берліні Ф. Штейнгель докладав чимало зусиль, щоб налагодити добрі відносини з усім дипломатичним корпусом у німецькій столиці. Це сприяло тому, що 2 червня 1918 р. Німеччина офіційно визнала Українську державу, а 24 липня 1918 р. ратифікувала Брестський мирний договір.

Пронімецьку орієнтацію уряду Української держави виявила поїздка в Німеччину голови Ради Міністрів України Ф. Лизогуба. Його візит був успішним: на вигідних для України умовах розв’язано питання торгівлі між двома державами, надання Німеччиною кредиту тощо. Німеччина погодилась підтримувати Українську державу у вирішенні територіальних суперечок із сусідніми державами. Однак частину порушених на переговорах у Берліні проблем Ф. Лизогуб розв’язати не міг. Серед них – формування української армії і передання захопленого німцями Чорноморського флоту Україні. Справа в тому, що ще 24 квітня 1918 р. на нараді у начальника штабу німецьких військ генерала В. Гренера П. Скоропадський погодився на умови, за яких він міг стати гетьманом. У першому пункті умов зазначалося: «...доки австро-угорські і німецькі війська будуть знаходитися на Україні, не може формуватися будь-яка українська армія. Держава може підтримувати тільки поліцейські підрозділи зі згоди обох командувань».

Ці питання знову висунув П. Скоропадський під час свого візиту до Німеччини з 4 до 18 вересня 1918 р. Німецький уряд організував гетьману надзвичайно урочистий прийом. Його прийняв імператор Вільгельм II, рейхсканцлер граф Г. Гертлінг. Під час перебування в Німеччині П. Скоропадський відвідав заводи Круппа, у Кілі здійснив подорож на підводному човні, об’їхав німецький флот на міноносці, зустрівся з генералами. Німеччина демонструвала перед гетьманом свою могутність. Вона, будучи зацікавленою у союзникові на сході, погодилася сприяти позитивному розв’язанню для України висунутих гетьманом питань.

Складнішими були відносини з Австро-Угорщиною. Політика України щодо будівництва держави на етнічних українських територіях не збігалася з політикою Австро-Угорщини. Брестський мирний договір, підписаний Австро-Угорщиною, насамперед з метою одержання від України хліба, спростував мрію поширити східний кордон до Дніпра й утворити на українських землях підпорядковану Габсбурзькій монархії слов’янську державу. Навпаки, Австро-Угорщина повинна була передати Україні окуповану австро-угорськими військами частину Холмщини, а також, як це передбачалося таємним протоколом до Брестського договору, поділити Галичину і східну її частину приєднати до Буковини.

Австро-Угорщина будь-якими способами відтягувала ратифікацію Брестського мирного договору. Спочатку під впливом Польщі вона анулювала таємний протокол договору, що передбачав утворення із Східної Галичини і Буковини до 31 липня окремого коронного краю. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини С. Буріян доводив, що вони «уклали цей договір з урядом, який, як виявилось дуже скоро, не мав жодної реальної сили і який ми мусили нашим військом супроводити назад додому».

Австро-Угорщина намагалася вплинути на інших членів Четверного Союзу з метою відтягнути ратифікацію Брестського мирного договору з Україною. Так, 18 червня 1918 р. С. Буріян дав інструкцію своєму представникові в Берліні проінформувати і переконати німецьких дипломатів, що коли Україна не виконає до визначеного у договорі терміну своїх матеріальних зобов’язань (доставити в Німеччину до 1 липня 1 млн. т зерна), то мирний договір буде вважатись недійсним. Подібні інструкції С. Буріян наступного дня надіслав австрійським послам у Болгарії та Туреччині.

У відповідь на дії Австрії український посол у Відні А. Яковлів направив австрійському міністру закордонних справ С. Буріяну дві ноти протесту. Це призвело до загострення відносин між двома державами. З метою подолання кризи українська дипломатична місія у Відні, яку очолював А. Яковлів, була відкликана до Києва. Новим послом було призначено В. Липинського. Проте йому не вдалося поліпшити взаємовідносини між Українською державою й Австро-Угорщиною. Були заблоковані пропозиції українського уряду відкрити консульство у Відні, Будапешті, Львові. Австрійський уряд негативно відреагував на приїзд українського воєнного аташе до Відня.

Однак Австро-Угорщині не вдалося створити «єдиний фронт» держав Четверного Союзу проти України. Першою прорвала цей фронт Болгарія, яка 15 липня 1918 р. ратифікувала договір. Його підписали у Відні Джеборо і Липинський. Болгарський цар Фердинанд призначив послом в Україні професора Софійського університету, колишнього міністра освіти І. Шишманова, котрий 1 серпня вручив гетьману вірчу грамоту. Послом України в Болгарії був О. Шульгін.

Брестський мирний договір з Україною 22 серпня ратифікувала Туреччина. У Відні відбувся обмін ратифікаційними грамотами, їх підписали від України І. Токаржевський-Карашевич, від Туреччини посол Хусейн Гільні-паша. Відкрилися посольства у Києві та Стамбулі.

Водночас польський уряд робив усе можливе, щоб Австро-Угорщина віддала йому Холмщину. Під тиском поляків австрійський уряд заборонив своєму військовому командуванню допускати представників українського уряду до зайнятих австрійськими військами районів Холмщини та Підляшшя. Український уряд запропонував негайно скликати змішану комісію для остаточного розв’язання питань про кордони і впровадити в п’яти Холмських повітах, зайнятих австрійськими військами, українську адміністрацію, очолювану губернським старостою Холмщини і Підляшшя О. Скорописом-Йолтуховським. Одночасно гетьман запропонував німецьким властям контролювати землі, зайняті австрійськими військами, а в листопаді з цього приводу з німецьким урядом була укладена угода. Але ці плани не здійснилися – перешкодили революційні події у Німеччині та на західноукраїнських землях.

Відносини з Росією.В період існування Української держави 1918 р. особливої гостроти набули взаємовідносини з Росією. Відомо, що Брестський мирний договір зобов’язував радянську Росію підписати мир з Україною. Держави Четверного Союзу наполягали на якнайшвидшому підписанні договору, що дало б змогу упорядкувати відносини у Східній Європі, а також вирішило б питання біженців з Росії в Україну і навпаки.

Ще 30 березня 1918 р. уряд УНР запропонував радянській Росії розпочати мирні переговори. Упродовж тривалого часу уряди не могли дійти згоди стосовно місця переговорів. Поки питання узгоджувалося, в Україні відбувся державний переворот і до влади прийшов П. Скоропадський.

Не чекаючи встановлення дипломатичних контактів із новою державою, 22 травня 1918 р. для ведення переговорів прибула делегація з Москви – майже 40 осіб, яку очолювали Х. Раковський та його заступник Д. Мануїльський. Головою української делегації на переговорах був професор С. Шелухін, заступником І. Кістяківський, а з 10 серпня – П. Стебницький. Переговори вели російською й українською мовами, залучаючи перекладачів. Обговорювали питання воєнних дій, фінансів, транспорту, поштового зв’язку, обміну полоненими, економічних і культурних відносин.

Надзвичайно важливим було питання про кордони. Воно ускладнювалось ще й тому, що українське населення, яке проживало компактно у прикордонних із Україною російських губерніях, висувало питання про приєднання цих територій до України.

12 червня 1918 р. був підписаний мирний договір, згідно з яким радянська Росія визнала незалежність Української держави. Окрім того, було прийнято постанови про припинення воєнних дій на фронтах, взаємну евакуацію громадян – росіян у Росію, а українців – в Україну, про обмін консульськими представництвами; відкрито два українських генеральних консульства у Москві та Петрограді, 19 консульських представництв у різних містах Росії, які розглядали питання повернення біженців в Україну. Було підписано окрему постанову про встановлення поштово-телеграфного зв’язку.

Після цього делегації приступили до розгляду питання кордонів. Для обґрунтування своєї позиції українська делегація залучила експертів-професорів Д. Багалія і Г. Павлуцького, які довели правомірність вимог України. Російська делегація затягувала переговори, вишукуючи для цього різні причини. Щоб підписати мирний договір, українська сторона заявила про готовність піти на деякі поступки у питанні кордонів, але і цей крок не дав бажаних результатів. Делегації не знайшли спільної мови і при обговоренні питання про розподіл державного майна і державних боргів царської Росії. Водночас російська делегація використовувала своє перебування в Києві для комуністичної пропаганди. В Україні допускали, що під дипломатичним прикриттям перебувала значна кількість більшовицьких агітаторів. Антиукраїнською пропагандою займався голова делегації Х. Раковський.

Ведучи офіційні переговори, російська делегація потай налагодила зв’язки з Українським національно-державним союзом, який, готуючи повстання проти гетьманського уряду, звернувся за допомогою до більшовиків. На квартирі заступника міністра фінансів В. Мазуренка обговорювали питання повстання в Україні, з одного боку – Х. Раковський і Д. Мануїльський, а з іншого – В. Винниченко та М. Шаповал.

Внаслідок позиції російської делегації переговори зайшли у безвихідь. Х. Раковський 7 жовтня виїхав до Москви за інструкціями, а 8 листопада 1918 р. Д. Мануїльський одержав наказ виїхати із всім персоналом до Москви. Українсько-російські переговори були припинені.

Водночас із переговорами з делегацією РРФСР Українська Держава вела переговори із урядами інших державних утворень на території колишньої царської Росії, насамперед з Кримом і Доном.

У грудні 1917 р. кримсько-татарське населення утворило курултай (парламент) Криму. На його засіданнях були прийняті «кримсько-татарські основні закони», а Крим оголошено демократичною республікою, яку очолив Джафар Сейдамет. Проте влада кримсько-татарського курултаю проіснувала недовго. За ініціативою і при сприянні Раднаркому РРФСР у Криму була проголошена Радянська Республіка Таврида, щоб, з одного боку, не дати поширити в Криму владу Центральної Ради, а з іншого – врятувати Крим від німецької окупації. Однак, мабуть, важливим для Раднаркому було питання про майбутнє Чорноморського флоту. З цією метою делегація Росії у Бресті заявила, що вона буде захищати інтереси Криму.

Центральна Рада, на жаль, у відповідь на це відмовилась від своїх інтересів у Криму, хоча й заперечувала право Росії. Питання про Крим у Брестському договорі не порушувалось. Крим був зайнятий німецькими військами, а в травні 1918 р. з їх дозволу утворено крайовий уряд, який очолив генерал М. Сулькевич. Уряд Української Держави не погодився на самостійність Криму. Бездіяльність уряду М. Сулькевича, з одного боку, а з іншого – спрямованість на відновлення «єдиної і неподільної Росії» посилили бажання значної частини населення Криму приєднатися до України. Ці прагнення підтримав уряд Української Держави. Особливу активність виявив Міністр закордонних справ Д. Дорошенко. Ще 30 травня 1918 р. він вручив барону Мунну, німецькому послу в Києві, ноту, в якій доводив важливість приєднання Криму до України на правах автономної частини. У ноті Д. Дорошенко пояснював цю важливість низкою причин: «...політичних – не бажаючи мати під рукою якийсь П’ємонт для відновлення «єдиної і неділимої» Росії; стратегічних – не вважаючи можливим залишати невідомо в чиїх руках Севастополь – цю базу для українського флоту і ключ панування на Чорному морі; нарешті, чисто економічні умови так тісно в’яжуть Крим з Україною, що він сам не може прожити без України».

Німці незадоволено відреагували на пропозицію України. Позиція Німеччини дала більші можливості уряду М. Сулькевича. Спираючись на татарських федералістів і російських монархістів, він розпочав репресії проти українського населення Криму, зокрема проти однієї з найвпливовіших українських общин – «Комітету степової України». Російській мові надали статус урядової (офіційної), церкву підпорядкували Московському патріархату, заборонили українську мову, закрили українські газети. М. Сулькевич висунув територіальні претензії стосовно таврійських повітів України.

За цих умов П. Скоропадський підтримав ідею Д. Дорошенка про економічну блокаду Криму. В серпні 1918 р. розпочалася так звана митна війна: припинився будь-який рух товарів у Крим. Пропускали тільки продукти для німецьких військових частин, але блокували відправлення посилок німецьких солдатів на батьківщину.

Д. Дорошенко дуже вдало обрав час для блокади – саме відбувався масовий збір урожаю. Без надходження тари з України урожай почав гнити. «Митна війна» вплинула на економічне становище Криму. Посилилася критика уряду М. Сулькевича не лише з боку українських суспільних кіл, а й татарських і російських. Широку підтримку здобувала ідея приєднання Криму до України. По Криму прокотилася хвиля мітингів на підтримку цієї ідеї. Уряд М. Сулькевича був змушений змінити позицію стосовно державного об’єднання з Україною. Для обговорення цих питань із Криму до Києва прибула спеціальна делегація. Наприкінці вересня 1918 р. на переговорах були визначені умови приєднання Криму до України: повна внутрішня автономія, власний сейм, територіальна армія, статс-секретар у справах Криму в Раді Міністрів Української Держави. Однак переговори не мали результатів. Поки М. Сулькевич затягував затвердження умов договору своїм урядом, Крим окупувала Добровольча армія Денікіна. Можливість приєднання Криму до України була втрачена.

Не менш драматично вирішувалась доля Чорноморського флоту, основою якого були 35 нових кораблів. Із захопленням Криму австро-німецькими військами більшість кораблів підкорилася наказу Раднаркому й евакуювалися в Новоросійськ. Командувач німецькими військами в Україні генерал Ейхгорн 11 травня 1918 р. висунув перед Росією ультиматум – повернути кораблі у Севастополь. Вимога була законною і відповідала умовам Брестського мирного договору. Раднарком РРФСР змушений був погодитися на повернення кораблів, проте одночасно віддав розпорядження знищити кораблі Чорноморського флоту. Неоднозначно це розпорядження було сприйняте моряками. Звичайно, більшовики підтримали наказ про затоплення флоту. Українці були за повернення кораблів у Севастополь і за присягу Українській Державі. Ліві комуністи закликали продовжувати воєнні дії.

Флот розділився: 10 кораблів залишилися у Новоросійську і 18 червня 1918 р. були потоплені. У Севастополь 19 червня 1918 р. прибули флагманський лінкор «Воля», крейсер «Кагул» і шість есмінців, які були захоплені військами країн Четверного Союзу.

Після тривалих переговорів П. Скоропадському вдалося домогтися від Німеччини згоди на передачу Україні лінкора «Воля», крейсера «Кагул», 11 міноносців, семи лінійних кораблів, декількох підводних човнів. Для підняття кораблів, що затонули в українських водах Чорного моря, були виділені кошти.

Отже, Українській Державі вдалося сформувати власний флот і зміцнити становище України на Чорному морі. Однак ці досягнення дуже швидко були втрачені.

Гетьман П. Скоропадський також цікавився становищем в інших регіонах Росії, рухом народів до самовизначення. Особливий інтерес він виявляв до Кубані, де українці становили понад 60% населення.

28 січня 1918р. була проголошена Кубанська Народна Республіка і 16 лютого 1918 р. прийнято Акт про незалежність. На пропозицію урядової делегації Кубані про можливе об’єднання з Україною П. Скоропадський не дав позитивної відповіді, а запропонував створити «Південно-Східну Федерацію», очолювану Україною, куди повинні були увійти Дон, Кубань, Терек, Астрахань, Крим, Бессарабія й Україна. Договір про об’єднання двох держав делегації узгодили 21 жовтня 1918 p., але було вже пізно. На Кубані зосередились добровольчі війська генерала Алексєєва, який різко виступав проти ідеї самостійної України і розпочав репресії проти місцевих українців.

П. Скоропадський вів також переговори з представниками Донської Республіки, проголошеної 3 травня 1918. р., яку очолював генерал П. Краснов. Уряд Української Держави 7 серпня 1918 р. підписав оборонний і торговельний союз. Згідно з ним, Україна віддавала Дону Таганрозький округ. Натомість гетьман не одержав нічого. Послом на Дон був скерований радник Міністерства закордонних справ М. Славинський, а в Києві інтереси Донської Республіки представляв генерал О. Черячукін.

Уряд Української Держави встановив добрі відносини з іншими державами, що утворилися на території колишньої царської Росії, – Фінляндією (уряд її очолив давній приятель гетьмана П. Скоропадського генерал Маннергейм), Грузією, Литвою, Естонією, Білоруссю.

Значних зусиль доклав П.Скоропадський для розв’язання питання Бессарабії, парламент якої під тиском Румунії 9 квітня 1918 р. прийняв рішення про об’єднання з «матір’ю Румунією». Особливий вплив на гетьмана в цьому питанні мали М. Василенко і Д. Дорошенко. Вони вважали, що уряд повинен «наполягати на належності політичної автономії Бессарабії до Української Держави». Вже 11 травня 1918 р. гетьманський уряд видав наказ «Про заборону вивозу товарів у Румунію і Бессарабію». «Митна війна» тривала до кінця літа. Тоді до Києва приїхала румунська місія. На переговорах були узгоджені економічні питання, намітились контури розв’язання питання про кордони між двома державами. Однак справа до кінця так і не була доведена.

Гетьманський уряд налагоджував відносини з іншими державами, насамперед із нейтральними, проводив переговори зі Швейцарією, Швецією, Голландією, Грецією, Італією, Персією, які визнали Українську Державу де-факто.

Зміна зовнішньополітичного курсу. Відносини з Антантою.Не змінюючи орієнтації на Німеччину й інші держави Четверного Союзу, гетьманський уряд зробив спроби встановити відносини з державами Антанти. Безумовно, П. Скоропадському не доводилося розраховувати на добрі відносини з Антантою і США. Після окупації України німецькими військами й приходу до влади гетьмана П. Скоропадського країни Антанти та США остаточно втратили інтерес до України, розглядаючи її як союзника Німеччини. Українська проблема не встигла посісти чільного місця на порядку денному міжнародної політики. У 1918 р. «українське питання» майже зникло для країн-переможців у Першій світовій війні.

Кроки до зближення з Антантою П. Скоропадський почав робити лише в жовтні 1918 p., коли поразка Німеччини у Першій світовій війні стала неминучою. З цією метою у Берн (Швейцарія) був направлений Є. Лукасевич. Подібне завдання одержав від П. Скоропадського посол у скандинавських країнах І. Коростовець, якого згодом замінив К. Лоський. Проте країни Антанти не пішли на встановлення відносин із Україною з певних причин. По-перше, рішуче запротестували Німеччина й Австро-Угорщина. По-друге, держави Антанти бачили чітко виражену пронімецьку політику гетьманського уряду. По-третє, уряд Франції стояв на позиції «єдиної і неподільної Росії». Великобританія і США, не маючи чіткого уявлення про українську проблему, підтримали воєнну концепцію Ж. Клемансо.

Однак у листопаді 1918 р. стало відомо, що Німеччина й інші держави Четверного Союзу війну програли. У цих умовах гетьман активізував зусилля, щоб все ж таки налагодити контакти з державами Антанти – Великобританією і Францією. Він змінив зовнішньополітичну орієнтацію і взяв курс на «відновлення великої Росії». Одночасно було сформовано новий уряд проросійської орієнтації. Міністром закордонних справ став Ю. Афанасьєв. Гетьманський уряд направив до Франції дипломатичну місію, яку очолив М. Могилянський, а до Великобританії – І. Коростовець. Однак держави Антанти відмовилися вести переговори і звинуватили Україну в тому, що вона, не будучи самостійною державою, вступила в союз із «Центральними державами і тим самим, як частина Росії, зірвала свій союз з державами Антанти».

Дещо змінила Антанта позицію у другій половині листопада. Гетьману обіцяли військову допомогу, проте 14 грудня 1918 р. внаслідок повстання Директорії він зрікся влади.

Загалом гетьманський уряд проводив активну зовнішньополітичну діяльність, багато зробив у справі налагодження відносин України з іншими державами, зміцнення її міжнародних позицій. Посольства України діяли у 12 країнах; 25 держав мали свої дипломатичні представництва в Україні. Період гетьманату П. Скоропадського увійшов до історії дипломатії України хоча невеликою, але яскравою сторінкою.





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...