Главная Обратная связь

Дисциплины:






Спроби створення системи колективної безпеки в Європі. Радянський чинник у міжнародних відносинах



Після приходу до влади в Німеччині нацистів виникла потенційна загроза з її боку сусіднім державам як на Сході, так і на Заході. Як показав подальший розвиток подій, потенційна загроза перетворилася на цілком реальну, що й засвідчила криза Версальської системи, спричинена політичними кроками гітлерівського режиму. Ця обставина об’єктивно створювала передумови для встановлення співробітництва заінтересованих у своїй безпеці країн Європи з Радянським Союзом. До них насамперед належала Франція.

До початку 30-х років відносини між Францією і СРСР не можна вважати дружніми, але з 1931 р. вони поступово змінюються на краще. У травні 1931 р. у Парижі й Женеві спочатку на рівні послів, а потім міністрів закордонних справ обох країн відбулися переговори, метою яких були поліпшення торговельних відносин і укладення договору про ненапад. Однак минуло не мало часу, поки проект такого договору став реальністю: французько-радянський пакт про ненапад було підписано 29 листопада 1933 р., ратифіковано Палатою депутатів.

Протягом 1933 р. французько-радянське зближення стало ще тіснішим. Відбувся обмін військовими аташе. У січні 1934 р. було підписано франко-радянську торговельну угоду. Потепління у франко-радянських відносинах сприяло тому, що в політичних колах Франції набувала все більше прихильників ідея прийняття СРСР до Ліги Націй. Пропозицію Радянському Союзові вступити до Ліги Націй і укласти двосторонній договір про взаємодопомогу на випадок нацистської агресії французький міністр закордонних справ Ж. Поль-Бонкур зробив ще восени 1933 р.

Енергійнішу й рішучішу політику щодо запобігання дедалі зростаючій загрозі з боку нацистської Німеччини шляхом укладення двосторонніх або регіональних пактів європейських держав почав здійснювати Л. Барту який очолив зовнішньополітичне відомство в лютому 1934 р. Його першочерговим і головним наміром було укласти «Східний пакт», заснований на принципах колективної безпеки.

На його думку, «Східний пакт» становив би взаємну гарантію сусідніх країн і передбачав негайну воєнну допомогу в разі агресії між Німеччиною, СРСР, Фінляндією, Естонією, Латвією, Польщею, Чехословаччиною. Планом створення пакту передбачалось укладення франко-радянського договору про взаємну допомогу через приєднання СРСР до Локарнського договору та приєднання Франції до «Східного пакту». Договори щодо «Східного пакту» наберуть чинності з часу прийняття Радянського Союзу до Ліги Націй.

З метою заручитися підтримкою ідеї «Східного пакту» Барту навесні і влітку 1934 р. відвідує Польщу, у травні й червні зустрічається з радянським наркомом закордонних справ Литвиновим. У липні Барту здійснив візит у Лондон, де одержав стриману підтримку свого проекту. У разі втілення його в життя Франція ставала б гарантом «Східного пакту», а Радянський Союз, на рівні з Великобританією та Італією, – гарантом Локарнського пакту 1925 р.



Доля «Східного пакту», одначе, залежала від приєднання до нього Німеччини й Польщі. 10 вересня німецький уряд заявив, що не підпише договору, який зобов’язав би його в разі необхідності надати допомогу СРСР. Про свою відмову заявила й Польща, мотивуючи її тим, що вона ні в якому разі не пропустить через свою територію німецькі чи радянські війська. Зрештою, план створення системи «Східного пакту» провалився: його сприйняли тільки Чехословаччина та СРСР. Щоправда, залишалася реальна можливість франко-радянського альянсу.

Єдиним результатом політики Барту стало прийняття СРСР до Ліги Націй. Цим рішенням політики західних країн сподівались посилити Лігу Націй, значно послаблену виходом з неї Японії та Німеччини. 15 вересня 1934 р. нарком закордонних справ Литвинов отримав від 15 Асамблеї Ліги Націй телеграму із запрошенням для СРСР, а 18 вересня 1934 р. 39 голосами з 42 Радянський Союз був прийнятий до цієї організації і одержав місце постійного члена Ради. Прийняття СРСР до Ліги Націй свідчило про визнання широкою громадськістю європейських країн його прагнення до співробітництва в реалізації ідеї колективної безпеки, водночас було офіційним підтвердженням посилення ролі радянського фактора у міжнародних відносинах.

У жовтні 1934 р., після вбивства хорватськими терористами Барту й короля Югославії Олександра під час їхньої зустрічі у Марселі, міністром закордонних справ Франції став П. Лаваль. На відміну від Барту, який щиро прагнув створити ефективну систему протидії німецькому експансіонізму і міг принагідно протистояти англійському впливу, Лаваль був прихильником політики примирення з усіма за допомогою різного роду компромісів. Не схильний до військово-політичного співробітництва з СРСР, він проводив лінію на помітне зближення з обома фашистськими диктатурами.

Проте припинити започаткований попередником процес зближення з Радянським Союзом Лаваль не наважився і у грудні 1934 р. він поновлює переговори з Литвиновим щодо укладення франко-радянського договору про взаємодопомогу. 2 травня 1935 р. в Парижі договір підписали Лаваль та радянський посол Потьомкін. Франко-радянський договір був укладений на випадок агресії будь-якої з європейських країн проти СРСР чи Франції, але він був тісно пов'язаний зі Статутом Ліги Націй і Локарнським договором, що позбавляло його ефективності. Крім того договір не підкріплювався з вини Франції відповідною військовою конвенцією.

16 травня у Празі глава уряду Чехословаччини Бенеш та радянський посланник Александровський підписали радянсько-чехословацький договір. Про намір укласти такий договір чехословацька сторона заявила ще у квітні. Договір був майже аналогічний франко-радянському, але додатковий протокол передбачав, що заходи, пов’язані з всебічною допомогою у разі агресії, вводяться в дію за умови надання допомоги жертві агресії.

Підписання франко-радянського договору, спрямованого проти Німеччини, викликало занепокоєння в політичних колах Англії, схильних до політики умиротворення. Вони не покидали думки про можливість організації західної безпеки на основі зговору чотирьох великих держав, що дозволило б Англії застрахувати себе від вступу у збройну боротьбу з Німеччиною й Італією, водночас домогтися певної ізоляції СРСР або ж послаблення його зв’язків з європейськими державами. Тому у відповідь на підписання франко-радянського договору про взаємодопомогу англійський уряд 6 червня 1935 р., незважаючи на протести французького уряду, підписав з Німеччиною морську угоду, за якою в порушення Версальського договору їй надавалося право утримувати флот, тоннажність якого повинна становити 35 % тоннажності англійських ВМС, і дозволялося мати однакову з Великобританією кількість підводних човнів. Таким чином, двостороння морська угода відкривала шліх до ремілітаризації Німеччини.

Друга половина 1930-х років характеризувалась подальшим розвалом Версальсько-Вашингтонської системи в результаті агресивних дій Німеччини, Італії та Японії при відвертому потуранні з Великобританії, Франції, США і невдалих спробах Радянського Союзу домогтися з ними взаємопорозуміння для спільної відсічі агресії.

Потурання західних країн експансіонізмові фашистських диктатур спровокувало до їх спроб силового вирішення своїх цілей. Першою до таких засобів вдалася Італія, здійснивши в ніч на 3 жовтня 1935 р. напад на Ефіопію, а вже 5 травня 1936 р. впала ефіопська столиця Аддіс-Абеба. Король Хайле Селассіє змушений був залишити Ефіопію й емігрувати у Великобританію. 9 травня Муссоліні оголосив Ефіопію завойованою, а Велика Фашистська рада у Римі видала декрет про перетворення Італії в імперію.

На ці події Ліга Націй відреагувала своєрідно. Будучи наділеною правами застосовувати щодо агресора різноманітні санкції, включаючи військові, Асамблея Ліги Націй, скликана після початку італо-ефіопської війни, визначивши Італію порушницею міжнародного договору, все ж думку про застосування військової сили відхилила. Проти Італії були застосовані економічні та фінансові санкції. Асамблея, зокрема, розпорядилася зняти ембарго на поставку зброї Ефіопії з боку деяких країн і заборонити її продаж Італії. Щодо економічних заходів Асамблея, слід гадати, не без участі міністрів закордонних справ Франції Лаваля та Великобританії Гора обмежилася забороною на деякі види експорту до Італії. Це стосувалося передусім сировини, що використовувалася у військових цілях: заліза, сталі, міді, свинцю, бавовни, нафти тощо.

Італо-ефіопська війна, як і Японська окупація Маньчжурії 1931 – 1933 рр., що спричинила кризу Вашингтонської системи, показали світові неефективність Ліги Націй як інструменту збереження миру. Прийняття нею обмежених економічних санкцій до агресора не захистило Ефіопію, не відвернуло втрати свободи і незалежності країни.

Під час італо-ефіопської війни Німеччина надавала Італії політичну й економічну допомогу, у відповідь на яку Італія завчасно дала згоду Німеччині не чинити протидії її плану введення військ у Рейнську демілітаризовану зону, встановлену Версальським мирним договором.

Безкарність італійського акту насильства над Ефіопією стала для Гітлера заохочуючим фактором для власних подібних акцій. Заручившись відмовою Італії від виконання ролі гаранта демілітаризованого статусу Рейнської зони, Німеччина 7 березня 1936 р. денонсувала Локарнські угоди, про що відповідні ноти міністр закордонних справ фон Нейрит вручив послам країн-учасниць цих угод, додавши при цьому, що німецькі «символічні підрозділи» вже входять в зону.

Франція спочатку зайняла рішучу позицію. Вона виявила протест Німеччині й звернулася до Ліги Націй з проханням застосувати до неї економічні санкції. Та рішучість Франції згасла після отримання ноти від міністра закордонних справ Англії Ідена, в якій він радив зберігати спокій і не робити нічого непоправного. Невиправдану пасивність виявили й країни-учасниці Локарнських угод. Вони задовольнилися тим, що поставили це питання на розгляд Ради Ліги Націй, яка у свою чергу, обмежилась лише констатацією факту порушення Німеччиною своїх міжнародних зобов’язань.

Поступливість Ліги Націй у врегулюванні питання німецької окупації демілітаризованої зони мала наслідком те, що, як і у разі італійської агресії, акт насильства Німеччини залишився безкарним. Нерішучість ж Франції у цьому випадку значно послабила її вплив на Європейську політику як головного організатора системи західної безпеки.

Таким чином, у другій половині 1936 р. у дипломатичному плані позиція Німеччини помітно зміцнилася, а позиція західних держав відповідно послабилася. Першою значною подією в цьому плані стало підписання 11 липня 1936 р. за сприяння Італії секретної «джентльменської угоди», за якою Німеччина визнавала повний суверенітет Австрії, обидві сторони зобов’язалися не втручатися у внутрішні справи одне одного. Окрім того, Австрія визнавала себе другою «німецькою державою» і, відповідно, австрійська політика щодо Третього Рейху повинна була це враховувати.

Для Німеччини договір став великою дипломатичною перемогою. Відповідно до нього було амністовано багато австрійських нацистів. П’ять німецьких газет отримали дозвіл на розповсюдження в Австрії й розгорнули шалену расистську пропаганду. Австрійська нацистська партія знову отримала можливості для вільної діяльності. На підписання «джентльменської угоди» Австрія пішла, щоб уникнути аншлюсу, для Німеччини ж вона стала важливим етапом на шляху до нього.

Влітку 1936 р. виникла міжнародна криза особливого порядку, спричинена початком громадянської війни в Іспанії. 17 липня в іспанському Марокко вибухнув заколот, який наступного дня перекинувся на Іспанію. Командування заколотників очолив генерал Франко, який вже 25 липня сформував заколотницький уряд. Метою заколотників було повалення уряду народного фронту і відновлення авторитарної форми правління. Ставлення великих держав до подій в Іспанії визначилось швидко. СРСР зайняв позицію підтримки прихильників законного уряду. У Франції уряд соціаліста Леона Блюма, сформованого у червні в результаті перемоги на виборах Народного фронту, заявив про прихильність до республіканців як з ідеологічних причин, так і з побоювань оточення Франції з усіх боків диктаторським країнами. Слід гадати, що боязнь виникнення нової диктатури схилила в бік підтримки законного уряду й консервативний уряд Великобританії. Щодо Італії й Німеччини, то вони виявили прихильність до Франко, хоча й з різними інтересами.

Отже, Іспанія ставала ареною боротьби між Комінтерном і західними демократіями, з одного боку, та фашистськими країнами, з другого.

З метою уникнути переростання заколоту в широкомасштабну війну уряд Леона Блюма виступив з ініціативою «прийняти і швидко провести в життя угоду, спрямовану на невтручання в Іспанію». Пропозиція знайшла підтримку з боку Великої Британії, Бельгії, Польщі, СРСР, Німеччини, Італії, Португалії. Але коли Франція запропонувала точніше формулювання про заборону надсилати військову техніку, до неї без вагань приєдналась Великобританія і 19 серпня наклала ембарго на постачання зброї в Іспанію. Загалом до кінця серпня політику невтручання прийняли 27 країн. З метою контролю дотримання політики невтручання у вересні 1936 р. у Лондоні була створена «Міжнародна комісія невтручання».

Однак, швидко з’ясувалося, що тоталітарні держави – Німеччина, Італія, СРСР не мали наміру дотримуватись невтручання, тим більше що заколот виявився не швидкоминучим, перетворився на справжню громадянську війну. Першими порушили угоду про невтручання Німеччина й Італія, звідки в розпорядження Франко стала надходити артилерія й військове спорядження. В кінці серпня німецька авіація вперше бомбардувала Мадрид.

На початку жовтня з цього приводу висловив протест Радянський Союз, а 23 жовтня Майський інформував «Міжнародну комісію невтручання», що СРСР не може вважати себе причетним до невтручання, оскільки інші члени комісії не дотримувалися його. Наприкінці жовтня у боях на боці республіканців з’явились радянські танки. На початку листопада на мадридський фронт прибула укомплектована Комінтерном «Інтернаціональна бригада», у складі якої перебувало близько двох тисяч радянських добровольців.

Спільна допомога заколотникам в Іспанії ще більше зблизила Німеччину й Італію. Для налагодження тісного співробітництва 21 жовтня 1936 р. в Берлін прибув новий міністр закордонних справ Італії граф Чіано, де мав зустрічі з фон Нейритом і Гітлером, результатом якої стало підписання 24 жовтня конфіденційного німецько-італійського протоколу. Згідно з протоколом Німеччина офіційно визнавала загарбання Італією Ефіопії, а Італія зобов'язалась проводити в Лізі Націй вигідну для Німеччини політику, зокрема підтримувати її зусилля, спрямовані на придбання колоній. Обидві сторони погодились розширити військову допомогу франкістами. Так склалася «вісь Берлін – Рим». Утворення цієї вісі стало найсерйознішим наслідком криз 1935 – 1936 рр.

18 листопада 1936 р. Німеччина й Італія офіційно оголосили про визнання Франко головою уряду Іспанії. З цього часу обидві країни направляли франкістам не тільки військову техніку, але й великі формування італо-німецьких військ. Інтервенція тривала до 1939 р. і завершилась встановленням в Іспанії диктаторського режиму, який відразу був визнаний Великобританією, Францією та США.

У 1937 р. зв’язки між Німеччиною та Італією ще більше зміцніли. Вісь Берлін – Рим спиралась лише на розпливчату угоду, яка відображала політику дружби. Справжнім бажанням Гітлера було втягти Італію в дійсний альянс і насамперед домогтися її приєднання до Антикомінтернівського пакту, що його Німеччина й Японія уклали в Берліні 25 листопада 1936 р. на термін п’ять років. Німецьким політикам – фон Нейриту, Герингу, Ріббентропу, зрештою Гітлеру під час візиту Муссоліні до Мюнхена й Берліна наприкінці вересня 1937 р. вдалося схилити дуче до приєднання Італії до Антикомінтернівського пакту. Це сталося 6 листопада 1937 р. З об’єднанням Німеччини, Італії та Японії в межах Антикомінтернівського пакту виник політичний трикутник Берлін-Рим-Токіо, що став основою до формування військового союзу трьох агресивних держав.

Окупувавши Рейнську зону і встановивши близькі відносини з Італією та Японією, Гітлер розпочинає розробку планів здійснення чергових насильницьких акцій. У листопаді 1937 р. на таємній нараді з вищим командуванням він підтвердив свій намір розпочати «велику війну» з нападу на Францію, попередньо анексувавши сусідні Австрію й Чехословаччину з розрахунком виключити флангову загрозу наступу на Заході.





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...