Главная Обратная связь

Дисциплины:






Характеристика типів та форм розвитку промисловості



 

Технологія як наука про способи й методи переробки сировини виникла у зв'язку з розвитком великої машинної промисловості. До теперішнього часу технологія промислового виробництва виросла в самостійну галузь знань, нагромадила великий теоретичний і практичний матеріал. З описової вона перетворилася в точну науку, що широко використає для вдосконалювання виробничих процесів основні положення фізики, хімії, механіки, теплотехніки, кібернетики, економіки, організації й планування виробництва. У результаті такого тісного зв'язку технології з технічними й економічними дисциплінами сучасне промислове виробництво вимагає серйозних знань економіки від технологів і технології - до економістів. Тільки різнобічна професійна підготовка й широкий кругозір фахівців можуть сприяти прискоренню науково-технічного прогресу в промисловості. Це ставить перед вищою школою складне завдання по поліпшенню підготовки фахівців для народного господарства й подальшому вдосконалюванню викладання курсу технології.

Як відомо, сучасне промислове виробництво характеризується надзвичайною розмаїтістю видів використовуваної сировини, методів його переробки й різноманітним асортиментами одержуваної продукції. Так, наприклад, фізико-хімічними, механічними, мікробіологічними й спеціальними прийомами переробки нафтогазової сировини сьогодня одержують продукцію більше 10000 найменувань. Сюди ставляться різноманітні сорти й марки рідких і газоподібних топлив, розчинників, мастил, а вуглеводні, полімери, миючі засоби, фармацевтичні й гормональні препарати, й багато чого іншого.

Сучасний розвиток промисловості йде по шляху збільшення масштабів виробництва, удосконалювання технічного оснащення існуючих підприємств, виникнення нових технологічних процесів. Сучасні заводи являють собою складні комбінати, об'єднані для комплексного використання сировини й випуску різних видів напівпродуктів і товарної продукції.

Число виробництв і видів продукції неухильно зростає. Виклад всіх видів навіть провідних галузей промисловості й всіх видів продукції стає неможливим. Успіхи науки й техніки дозволяють у цей час установити загальні закономірності для більшості технологічних процесів, застосовуваних у промисловості. Взаємозв'язок найважливіших міжгалузевих процесів можна вивчати на порівняно невеликій кількості виробництв, що мають найбільше народногосподарське значення.

Наприклад, високотемпературні процеси виробництва металів, будівельних матеріалів, карбідів, фосфору, хлористого водню й т.д. засновані на однотипних хімічних реакціях і відбуваються в типових апаратурах - печах різної конструкції. Електрохімічні процеси застосовуються в металургії для виробництва багатьох металів: алюмінію, магнію, натрію, калію, літію й ін.), у хімічній промисловості - для виробництва лугів, хлорал органічних речовин, для електрохімічної обробки металів, нанесення покриттів з метою захисту від корозії в машинобудуванні й приладобудуванні.



Така однотипність формоутворення перетворює цей технологічний процес у типовий міжгалузевий процес, характерний для хімічної, металлообробної, харчової і інших галузей промисловості.

Вивчення типових міжгалузевих технологічних процесів, їхніх особливостей, закономірностей, загальних принципів оптимізації й відшукання нових, найбільш ефективних умов їх проведення складає предмет і зміст курсу основи технологии промисловості.

Слово «технологія» походить від двох грецьких слів: «технос» - мистецтво, ремесло, і «логос» - наука. Отже, дослівно технологія - наука про ремесла, наука про промисловість.

Технологією називають науку, що вивчає способи й процеси одержання й переробки продуктів природи в предмети споживання й засоби виробництва.

Розрізняють технологію механічну, хімічну й ін. Механічна технологія вивчає такі процеси переробки сировини й матеріалів у вироби, при яких змінюються фізичні, механічні властивості, але при яких склад і внутрішня будова вихідної речовини залишаються незмінними. Хімічна технологія заснована на хімічних перетвореннях, сутністю яких є глибокі якісні зміни внутрішньої будови і складу речовини.

Завдання курсу системи технологій промисловості складається у вивченні і виборі оптимальних видів технологічних процесів, сировини, енергії, палива, у визначенні ефективних напрямків науково-технічного прогресу в промисловості.

Сформувавшись у самостійну науку наприкінці XVIII в., технологія швидко виросла із прикладної у велику фундаментальну науку, що опирається у своєму розвитку на досягнення ряду природних і технічних наук. Величезний вплив на збагачення й удосконалювання технології як науки й різке підвищення її ролі в суспільному виробництві зробила сучасна науково-технічна революція

Кожне підприємство (копальня, фабрика та ін.) є складною виробничою системою, яка призначена для виготовлення певного виду продукції. Так, кар'єри призначені для добування піску, глини, бурого вугілля; копальні для добування кам'яного вугілля, солі, руди; фабрики для шиття одягу, заводи для виготовлення деталей, а потім з них машин тощо.

Отримання кожного виду продукції є результатом певного виробничого процесу.

Виробничим процесомназивають сукупність дій пов'язаних з прогнозуванням, науково-технічними і конструкторськими розроб­леннями, проектуванням, транспортуванням і зберіганням сировини, виготовленням проміжної (напівпродукції) та готової продукції, її випробуванням, пакуванням, обліком та зберіганням, ремонтом обладнання тощо.

Виробничий процес складається з матеріального і енергетичного забезпечення, транспортних і складських операцій, ремонтних робіт і техніко-економічного управління виробництвом.

Як бачимо до складу виробничого процесу входить виготовлення проміжної та готової продукції. А це належить до технологічного процесу. Отже технологічний процес є складовою частиною виробничого процесу.

Технологічним процесомназивають послідовний набір операцій, в ході кожної з яких із сировини отримують проміжну або готову продукцію з певними властивостями.

У ході цих операцій змінюються форма, розміри і або властивості сировини. Внаслідок цих змін сировина перетворюється на напів- або готову продукцію.

Формується технологічний процес під впливом об’єктивних факторів: соціального устрою суспільства, його економіки, відповідних сировинних ресурсів, наукового рівня і практичного досвіду керівників (менеджерів) та виконавців виробництва.

 

 

Питання про технологічні уклади тісно пов’язане з теоріями «довгих хвиль», які супроводжували становлення і розвиток капіталістичного способу виробництва. Фундаментальний внесок у створення зазначених теорій зробив М.Д. Кондратьєв. Він стверджував, що науково-технічна революція розвивається хвилеподібно, і кожний цикл триває приблизно 45–60 років. Протягом останніх століть в історії технологічної еволюції змінили одна одну п’ять хвиль і склалося п’ять технологічних укладів.

Перша хвиля (1770–1830 рр.) сформувала уклад, який ґрунтується на нових технологіях у текстильній промисловості та використанні енергії води. Цей період відзначається широким застосуванням парових двигунів і розвитком машинобудування.

Друга хвиля (1830–1880 рр.) позначилася механізацією виробництва практично всіх видів продукції, створенням мережі залізниць та морських шляхів. Економічними символами цього періоду були вугілля і транспортна інфраструктура.

Третя хвиля (1880–1930 рр.) базувалася на використанні в промисловому виробництві електроенергії, розвитку важкого машинобудування та електротехнічної промисловості на основі сталевого прокату, нових відкриттях у галузі хімії, становленні хімічної промисловості. То був період нафтового буму в США, створення потужного воєнно-промислового комплексу в Європі, широкого впровадження радіозв’язку і телекомунікацій. Починає розвиватися виробництво автомобілів та літаків, кольорових металів, алюмінію, пластмас, товарів тривалого користування. З’являються величезні фірми, картелі та трести. Дрібні компанії поглинаються великими, відбувається концентрація банківського і фінансового капіталів.

Четверта хвиля (1930–1980 рр.) характеризується становленням укладу, який базується на подальшому розвитку енергетики із використанням нафти, нафтопродуктів та газу, а також засобів зв’язку, нових синтетичних матеріалів. Це ера масового виробництва автомобілів, тракторів, літаків, різноманітних видів озброєнь, товарів тривалого користування, будівництва швидкісних автомагістралей, аеропортів. З’являються та інтенсивно поширюються комп’ютери і програмні продукти для них. Атом спочатку використовується у воєнних, а згодом і в мирних цілях. На ринку панує олігопольна конкуренція, утворюються транснаціональні корпорації.

П’ята хвиля, що почалася в середині 80-х рр. ХХ ст., спирається на досягнення в галузі мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, генної інженерії, освоєння нових видів енергії, космічного простору, супутникового зв’язку тощо. Відбувається перехід від розрізнених фірм або навіть транснаціональних корпорацій до єдиної мережі компаній, що з’єднані електронними засобами зв’язку, тісно взаємодіють у галузях технології, контролю якості продукції, планування інвестицій.

Сьогодні все помітнішими стають ознаки наступних — шостого і сьомого — технологічних укладів. Шостий дає поштовх до нового етапу в розвитку медицини та біотехногогій, сьомий — до створення технологій «холодного термоядерного синтезу», що має докорінно змінити енергетичний потенціал земної цивілізації.

Розвиток кожного укладу сприяє сходженню цивілізації на новий, вищий рівень, що створює наступність в історичному процесі й значно збільшує економічні можливості суспільства. Істотно ускладнюючи економічні взаємозв’язки та посилюючи їхній нелінійний характер, технологічні уклади формують відповідну виробничу структуру, яка справляє визначальний вплив на процес матеріального виробництва і сферу послуг.

Сьогодні в Україні за таким показником, як випуск продукції, вищі технологічні уклади — 5-й та 6-й — становлять близько 4%, причому 6-й технологічний уклад, що визначає перспективи високотехнологічного розвитку країн у майбутньому, у нашій країні майже відсутній (менше 0,1%). Близько 58% виробленої продукції припадає на найнижчий, 3-й технологічний уклад (технології промисловості будівельних матеріалів, чорної металургії, суднобудування, оброблення металу, легкої, деревообробної, целюлозно-паперової промисловості) та 38% — на 4-й. За показником фінансування науково-технічних розробок склалася така ситуація: майже 70% коштів сьогодні поглинає 4-й і лише 23% — 5-й технологічний уклади. Інноваційні витрати розподіляються таким чином: 60% — 4-й технологічний уклад і 30% — 3-й (сумарно — 90%), а 5-й становить лише 8,6%. Стосовно інвестицій, які, власне, і визначають майбутнє на найближчі 10–15 років, маємо такі пропорції: 75% спрямовуються у 3-й технологічний уклад і лише 20% та 4,5% — у 4-й і 5-й технологічні уклади відповідно. У технологічній частині капітальних вкладень (технічне переозброєння та модернізація) 83% припадає на 3-й технологічний уклад і лише 10% — на 4-й.

Наведені дані свідчать про надзвичайно загрозливу картину, що спостерігається в економіці України, оскільки сьогодні закладається майбутня структура випуску продукції, де домінуватиме 3-й технологічний уклад.

Водночас, у країнах — світових лідерах технологічного прогресу нині розвиваються:

- галузі 6-го технологічного укладу — біотехнології, зокрема клітинна біологія; аерокосмічна промисловість; нанотехнології; нові матеріали; оптоелектроніка; системи штучного інтелекту; мікроелектроніка; фотоніка; мікросистемна механіка; інформаційні супермагістралі; програмне забезпечення і засоби імітації; молекулярна електроніка; системи управління персоналом;

- галузі 5-го технологічного укладу — фармацевтична, автомобільна, хімічна, інструментальна промисловість.

 

Сутність та необхідність промислової політики

Вивчаючи це питання, слід звернути увагу на те, що практично всі концепції промислової політики в різних країнах ґрунтують­ся на єдиних методологічних принципах, які обумовлені місцем промисловості в ринковій економіці.

Головна проблема сучасної економіки — це забезпечення економічного зростання, під яким розуміють не просто кількісне зростання валового внутрішнього продукту, але, передусім, збільшення кількості високоякісної продукції та послуг на душу населення. Завдання економічного зростання також полягає в тому, щоб забезпечити стійкий економічний розвиток за умов низької інфляції, високої зайнятості, рівноважного платіжного балансу, розв’язання соціальних та економічних проблем. Економічна політика включає в себе макроекономічне (грошове, цінове, валютне) регулювання, промислову, соціальну, аграрну, зовнішньоторговельну та інші сфери державного соціально-економічного регулювання.

У перші роки після проголошення незалежності України вважалося, що економічний розвиток відбуватиметься лише за рахунок саморегулюючої функції ринку, а державна економічна політика здійснювалася переважно в напрямках лібералізації економіки, приватизації та монетарної політики. Прихильники цього погляду вважали, що фінансова стабілізація та стримування інфляції призводить до рівноважного стану економіки й падіння прибутковості фінансових та торговельних операцій і, як наслідок цього, почнеться інвестування вітчизняного виробничого сектора.

Досвід економічних реформ в Україні та й в інших постсоціалістичних країнах переконливо продемонстрував, що вказаних заходів недостатньо для створення ринкової структури економіки. Потрібна цілеспрямована державна політика, яка б ставила за мету концентрацію та ефективне використання економічних ресурсів та спрямування їх на підйом і розвиток промисловості. Особливу роль така політика відіграє в проведенні структурної перебудови, у впровадженні у виробництво конкурентоспроможної продукції, нової техніки та технології, в розробці та реалізації великомасштабних загальнонаціональних програм.

Таким чином, промислова політика — це діяльність держави в межах її економічної політики, спрямована на зростання ви-
робництва, розробку та впровадження науково-технічних досягнень, удосконалення структури виробництва, розвиток експорту готової продукції, ефективне розв’язання соціальних проблем.

Усі концепції державної промислової політики в різних країнах базуються на єдиних методологічних принципах:

1. Перелив капіталу в галузі, які мають потенційні можливості в недалекому майбутньому досягти високої конкурентоспроможності й швидко вийти на світові ринки.

2. Реструктуризація, санація та надання допомоги галузям, які зазнають труднощів.

3. Прискорення розвитку галузей, які здатні стати провідниками технічного й, особливо, технологічного прогресу.

4. Запровадження індикативного планування з метою усунення ресурсного дефіциту та інфляційного впливу на економіку збиткових та низькоефективних виробництв.

5. Боротьба з монополіями та недобросовісною конкуренцією.

6. Створення державного інвестиційного банку та позабюджет­них і приватних інвестиційних фондів, які повинні фінансувати безпосередніх виробників промислової продукції на пільгових умовах та при жорсткому контролі за використанням кредитів.

7. Заохочення та цільове спрямування іноземних інвестицій і гнучка зовнішньоторговельна політика.

Промисловість слід розглядати як відносно замкнену економіч­ну підсистему ринкової економіки, яка, з одного боку, є виробником промислових товарів і здатна забезпечити власний розширений розвиток, а з іншого — є частиною національної та світової економіки й тісно пов’язана з усіма видами ринків. Безпосередній вплив на розвиток промисловості здійснює держава (рис. 1.1).

Рисунок 1.1 - Промисловість у системі ринкової економіки

Державна промислова політика, маючи на меті зростання та якісне поліпшення промислового виробництва, має оптимально використовувати ринкові механізми, поєднувати економічні, правові й адміністративні методи для концентрації та ефективного використання ресурсів на пріоритетних напрямках розвитку. Визначення балансу між відкритістю економіки, без якої немає конкуренції на внутрішньому ринку і неможливий науково-тех­нічний прогрес, та протекціонізм відносно окремих галузей і підприємств — найважливіша умова успішної реалізації промислової політики.

Система цілей та пріоритетів промислової політики

Слід пам’ятати, що спрямованість промислової політики, фор­ми та методи її реалізації обумовлюються системою цілей та пріоритетів, яку визначає перед державою суспільство. Така система є результатом поєднання економічних інтересів верств суспільства. Інтереси власників засобів виробництва, які у виробництві функціонують як капітал, полягають у зростанні капіталу та одержанні від нього прибутку. Інтереси найманих працівників спрямовані на максимізацію поточних доходів.

У сфері промислового виробництва власники та працівники є протилежними сторонами економічних стосунків, проте вони мають спільні інтереси щодо ринку, виступаючи як виробники або споживачі. Не задовольнивши інтереси споживача, виробник не може забезпечувати власні інтереси.

Власники та працівники, як і кожна людина, є одночасно носіями різних інтересів. По-перше, як індивіди вони є носіями особистих інтересів. По-друге, як представники певних верств населення — носіями групових інтересів. По-третє, як члени суспільства власники і працівники виступають суб’єктами суспільних інтересів.

Реалізація економічних інтересів здійснюється через досягнення їхніми суб’єктами конкретних економічних цілей. Для індивідів реалізація їх особистих інтересів забезпечується через зростання індивідуальних доходів. Засобом реалізації групових інтересів є максимізація прибутку та фонду заробітної плати. Нарешті, максимізація валового національного прибутку при одночасному зростанні національного доходу є засобом реалізації суспільного інтересу. Таким чином, економіка добробуту, поєднуючи інтереси різних верств суспільства, спрямована на зростання їх доходів та встановлення справедливих пропорцій розподілу доходів.

Логічна структура промислової політики може бути зображена за допомогою алгоритму: інтереси — цілі — стратегія — пріоритети — напрямки — методи.

Реалізація головної мети промислової політики — зростання виробництва — передбачає її поділ на складові елементи. Цілями другого рівня є напрямки реалізації промислової політики. Система цілей промислової політики наведена на рис. 1.3.

Цілі різного рівня взаємозв’язані, реалізація одних цілей є неможливою без реалізації інших, і в цьому сенсі сукупність цілей промислової політики виступає як система.

Система цілей характеризується не лише ознаками ієрархічної побудови, а й переважним напрямком розвитку системи, який характеризується поняттям стратегії промислової політики. Спрямо­ваність промислової політики досягаєть­ся за допомогою визначення пріоритетів розвитку промисловості. В кожний історичний період орієнтація пріоритетів може змінюватися залежно від структури та стану промисловості, макроекономічного стану, актуальних соціально-економіч­них проблем, наявних ресурсів, внутрішньої й зовнішньої політичної ситуації, зовнішньоекономічних чинників.

Напрямки реалізації промислової політики

Результативність державної промислової політики залежить від того, наскільки повно охоплюються основні процеси ринкової трансформації промисловості. Співвідношення основних напрямків реалізації промислової політики безпосередньо залежить від стану промисловості.

На перших етапах реформування промисловості державна промислова політика здебільшого була зорієнтована на підтримку промислового виробництва та реформування відносин власності шляхом її роздержавлення та приватизації. В міру переважання приватної власності на перший план висуваються завдання активізації інвестиційної діяльності та прискорення впровадження досягнень науково-технічного прогресу. Засвоєння у виробницт­ві конкурентоздатної продукції обумовлює в ролі першочергових завдань інтеграцію промисловості України у світове господарство. Невід’ємною умовою розвитку про­мисловості є інтеграція відтворювальних процесів за допомогою засобів структурної та амортизаційної політики.

Напрямки реалізації промислової політики, які відповідають цілям сучасного етапу реформування промисловості, наведені на рис. 1.4.

 

Рис. 1.4. Напрямки реалізації промислової політики

 

Дослідження розвитку промисловості індустріально розвинутих країн дають змогу сформувати дві основні концепції промислової політики: перша — засновується на виділенні в структурі промисловості пріоритетних галузей, виробництв, великих проек­тів, розвиток (реалізація) яких забезпечує зростання промислового виробництва в інших галузях; друга — ґрунтується на створенні сприятливих умов для активізації інноваційної діяльності, результати якої дають поштовх для розвитку виробництва у відповідних галузях. Обидві концепції не є альтернативними і мають позитивні приклади реалізації у світі. Тому в процесі їх реалізації в Україні, можна говорити лише про ступінь переважання тієї чи іншої концепції в певні періоди. Надання переваги концеп­ції «пріоритетних галузей» або «інноваційного розвитку» дозволяє державі здійснювати оперативне маневрування у рамках стратегії розвитку промисловості.

Промислова політика має чотири типи стратегії. Перший тип — це стратегія «копіювання». Вона полягає в засвоєнні у промисловому виробництві конкурентоспроможної продукції, яка вже виготовляється в розвинутих країнах. Згідно з даною стратегією, головний наголос робиться на закупівлі сучасних технологій і зразків промислової продукції та виготовленні такої продукції за ліцензіями або на розробці аналогічних вітчиз­няних зразків.

Ціна цієї продукції може бути меншою в Україні, головним чином за рахунок дешевої робочої сили, сприятливих умов, наявного виробничого потенціалу, а також прийняття відповідного пільгового оподаткування.

Другий тип — це стратегія «провідних технологій». Її сутність полягає у використанні власних досягнень у науково-технічному прогресі для створення нових товарів і технологій, які дозволяють охопити новий сегмент ринку.

Третій тип — це стратегія використання природних ресурсів. Цю стратегію використовують у разі наявних багатих родовищ корисних копалин. Сутність даної стратегії полягає в експорті природних ресурсів. Близьким до такої стратегії є експорт продук­ції неглибокого ступеня переробки.

Четвертий тип — це стратегія «прориву» в науково-техніч­ному прогресі, яка полягає в створенні принципово нових видів продукції та їх швидкому освоєнні у виробництві. Така стратегія має селективний характер і передбачає пріоритетний розвиток окремих напрямків наукових і технологічних досліджень.

Усі типи стратегії не можуть вважатися альтернативними. На практиці промислова політика завжди включає елементи всіх типів стратегії, але залежно від об’єктивних показників стану та перспектив розвитку промисловості обирається провідна стратегія розвитку, відповідно до якої й формується система пріоритетів.

Розробка цільових комплексних програм застосовується у промисловій політиці в тих випадках, коли за рахунок ринкових механізмів не можна виконати конкретні завдання промислового розвитку. Комплексні цільові програми дозволяють взаємно по­в’язати виконання етапів і робіт, виконавців, строки, ресурси, які потрібно залучити для досягнення цілей програми, а також — комплекс економічних, техніко-виробничих, науково-дослідних, організаційно-господарських заходів. У розробці цільових комплексних програм розвитку промисловості широко використовують­ся балансовий, нормативний, мережевий методи планування.

Структура промисловості постійно змінюється. Такі зміни структури промисловості, які адекватні вимогам ринку, забезпечують позитивний структурний ефект і сприяють розвитку промисловості.

З цією метою держава застосовує заходи, спрямовані на регулювання структурних зрушень у промисловості. У межах активної структур­ної політики здійснюються заходи: стимулювання переливу капіталу в пріоритетні галузі та його концентрації на капіталомістких напрямках структурної перебудови; стимулювання розвитку виробництв, що прискорюють впровадження досягнень НТП; захист та надання фінансової допомоги підприємствам, які потребують реконструкції та згортання виробництва у депресуючих галузях тощо.

Важливим напрямком реалізації промислової політики є розвиток конкуренції та обмеження монополізму. Необхідність таких заходів з боку держави пояснюється неефективністю монопольного виробництва з погляду розподілу та використання ресурсів. Для того щоб протистояти негативним тенденціям монопольного виробництва, насамперед державного, вживаються заходи, спрямовані не на ліквідацію монополій, а на обмеження монопольних позицій на ринку шляхом усунення штучних бар’є­рів та розвитку конкуренції.

Податкове регулювання розвитку промисловості ґрунтується на регулюючій функції податків і виступає як засіб створення сприятливих умов розвитку промисловості як у цілому, так і окремих її галузей та виробництв. Досвід країн з розвинутою ринковою економікою свідчить, що сутність податкових заходів для стимулювання розвитку промисловості полягає в зменшенні податкового тягаря в пріоритетних галузях і виробництвах та широкому застосуванні щодо цих платників податків системи пільг з метою стимулювання інвестиційних процесів у цих галузях. Основний наголос у реалізації податкового регулювання розвитку промисловості робиться на результативності наданих пільг. При цьому в меншому ступені застосовуються такі методи, як звільнення від сплати податків та, навпаки, поширюється сфера застосування податкового кредиту, зменшення податкової бази і ставок податків.

Головним завданням грошово-кредитної політики держави є створення умов неінфляційного розвитку економіки. У практичній реалізації грошово-кредитної політики основна проблема полягає в тому, щоб забезпечити низький рівень інфляції, не допустивши при цьому спаду в економіці. Це досягається шляхом грошово-кредитного регулювання розвитку окремих секторів економіки і, зокрема, промисловості. Основними методами такого регулювання є диференціація та зміни облікових ставок, регулювання обсягів рефінансування, зміна норм обов’язкових резервів, створення спеціалізованих банків, що кредитують промисловість.

Сутність політики цільового кредитування полягає у встановленні кількісних параметрів на кредити, що надаються пріоритет­ним галузям промисловості, створенні спеціальних кредитних установ, що здійснюють кредитування промисловості за нижчими відсотковими ставками, поширенні різного роду пільг на банківські установи, які надають кредити промисловим підприємствам, віднесеним до пріоритетних у програмах розвитку промисловості.

Серед напрямків промислової політики важливе місце посідає амортизаційна політика. Суть її в застосуванні гнучкої системи нарахування амортизації, яка дає змогу підприємствам самостійно обирати методи нарахування амортизації та вільно переходити з прискореного методу на рівномірний і регресивний. Обов’язко­вим елементом гнучкої системи є декларування обраного методу нарахування амортизації в податкових органах. До переваг гнучкої системи слід віднести можливість маневрування витратами на виробництво продукції залежно від кон’юнктури ринку, збільшення надходження до бюджету податку на прибуток у разі переходу підприємства на рівномірний та регресивний методи нарахування амортизації. Важливим елементом такої системи є також контроль за цільовим використанням амортизаційного фонду, що надасть можливість виявляти приховані прибутки, в тому числі й у амортизації.

Фізична та моральна застарілість виробничих фондів у всіх без винятку галузях промисловості обумовлюють об’єктивну необхідність проведення в Україні державної інвестиційної політики, спрямованої на створення високотехнологічних промислових підприємств, модернізацію та реконструкцію діючих виробництв.

Активізація інвестиційного процесу в промисловості безпосередньо пов’язана з реалізацією науково-технічної та інноваційної політики. Серед напрямків промислової політики державна підтримка науки та інновацій посідає особливе місце.

Розширення виробництва новітніх зразків продукції провідних світових компаній сприяє тенденціям скорочення циклу наука — технологія — виробництво. Як свідчить досвід країн з розвинутою ринковою економікою, головним напрямком змін у державній науково-технічній політиці є поступовий перехід від підтримки окремих наукових програм (хоча й цей напрямок у тому чи іншому вигляді реалізується в річищі науково-технічної політики) до стимулювання впро­вадження стратегічних для національної економіки нових технологій, які застосовуються в багатьох галузях промисловості й мають значний мультиплікативний ефект для всієї економіки.

Актуальним напрямком промислової політики є реформування відносин власності, яке здійснюється шляхом приватизації, корпоратизації та передачі в оренду державних підприємств. Необхідність роздержавлення промислових підприємств випливає з того, що приватна форма власності є базисним відношенням ринкової економіки та обумовлює ефективне використання економічних ресурсів.

Принциповим у процесі реформування відносин власності є вибір ефективного власника, який здатний розпоряджатися своєю власністю з максимальною економічною вигодою. Тоді держава, проводячи соціально орієнтовану економічну політику, забезпечує задоволення інтересів приватних власників та інших верств населення.

Невід’ємним напрямком промислової політики є контроль і регулювання ціноутворення на промислові товари. Втручання держави в процеси ціноутворення передбачає насамперед спостереження за рівнем цін. Таке спостереження здійснюється центральними статистичними органами держави, науково-дослід­ними установами та громадськими організаціями з метою аналізу витрат та конкурентоздатності промислової продукції, а також для визначення рівня збільшення вартості життя та відповідного підвищення заробітної плати. Опосередкований вплив на ціни здійснюють усі заходи промислової політики. До засобів опосередкованого впливу належать, наприклад, зміна ставок та порядку нарахування амортизації, зміни в оподаткуванні, вступ України до міжнародних інтеграційних об’єднань, встановлення квот та мита в зовнішній торгівлі і т. ін. Пряме державне регулювання цін поширюється на досить обмежений перелік товарів, які, як правило, виробляються в державному секторі промисловості. Наприклад, держава може встановлювати ціни на мінеральну сировину, що видобувається в державних шахтах, електроенергію, що виробляється на державних електростанціях, озброєння та обмундирування, що виготовляється на державних підприємствах.

Одним із завдань цінової політики в промисловості є регулювання цін на продукцію підприємств-монополістів. У цьому випадку держава може мати на меті обмеження цін на товари, що виготовляються підприємствами-монополістами, або обмежувати виробництво деяких товарів.

Важливою функцією цінової політики є забезпечення державного контролю за співвідношенням внутрішніх і світових цін.
У промисловості спостерігається ситуація, коли ціни на деякі види товарів перевищують світові, тоді як основні елементи витрат — заробітна плата, сировина й матеріали, амортизація — поступаються рівню зовнішнього ринку. Щоб запобігти неконтрольованому підвищенню цін державна цінова політика реалізується переважно за допомогою економічних важелів: податків, обсягу та структури бюджету, грошово-кредитних регуляторів, валютного курсу, мита, а також економічних санкцій до підприємств-монопо­лістів.

Державне замовлення також належить до напрямків реалізації промислової політики. Державне замовлення забезпечує потреби в промисловій продукції, роботах та послугах у сферах оборони, охорони громадського порядку, охорони здоров’я, освіти, культури, со­ціального захисту населення, виконання науково-технічних розробок, створення та поповнення державного резерву в обсягах, передбачених державними цільовими програмами, а також міждержавними угодами. Державні замовлення є певного роду формою стимулювання розвитку промислових підприємств, оскільки забезпечують їм гарантовані обсяги реалізації продукції за ринковими цінами.

У комплексі напрямків реалізації промислової політики важливе місце відводиться інтеграції промисловості України у світове господарство. Інтеграційні процеси насамперед вимагають докорінної реформи зовнішньої торгівлі в напрямку її лібералізації. Головна проблема тут у тому, що лібералізація має поєднуватися з протекціонізмом відносно пріоритетних галузей національної промисловості.

 





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...