Главная Обратная связь

Дисциплины:






Європа як філософське поняття. Україна і Європа.



 

Європа є багатозначним і неоднозначним поняттям. Вона має багату культурну спадщину і велике історичне минуле. До різних аспектів питання Європи за різних часів зверталося багато мислителів, особливо в сучасній науковій думці, проте лише комплексний розгляд культурних, політичних, релігійних, економічних тощо факторів дозволяє говорити про певний її "образ". Новітньої доби із звичного топонімічного найменування воно переросло у складний культурно-цивілізаційний феномен. Сформована в процесі цього європейська людина стала творцем типу мислення, що вперше сформував ідею світової історії. Проте такий пізнавальний характер залишався до того часу, доки ідейно-теоретичні філософські системи не виступили світоглядною основою політичної експансії європейської культури, спочатку географічної, а пізніше культурної. З часу античного міфологічного образу викрадення Європи західноєвропейська цивілізація стала творцем сучасного глобального світу.

Історіософські погляди можна простежити протягом усієї філософської думки, перші спроби концептуалізації можна приписати Новому часу, що остаточно сформувалися в німецькій класичній філософії та кардинально змінилися новітньої доби, заклавши основи сучасного розуміння феномену Європи. Найкраще класичну концепцію історії філософії обґрунтував Г.В.Ф. Гегель. До нього історію філософії розглядали як перелік випадкових думок. Відношення наступних філософських систем до попередніх було переважно заперечним. Їхній новочасний характер проголошував, що попередні системи ні для чого не придатні і що тільки тепер знайдено істинне вчення. "Система наук" – це та вершина європейського мислення, яка послужила основним об’єктом її критики – європейський універсалізм. Гегель уперше використав принцип історицизму стосовно історії філософії. Відношення між філософією та історією філософії він розглядає як необхідний зв’язок ступеня розвитку. Для нього і одна, й інша – це системи, що розвиваються.

Для актуалізованої німецькою класичною філософією класична традиція історії філософії свідчить, що філософські вчення, які видаються відмінними, становлять лише одну філософію на різних ступенях її розвитку. Хоча вона, згідно з твердженням самих авторів, була свідченням завершення філософії, проте з її засудження черпає свої коріння некласична парадигма. Саме новітня доба намагається порвати з ідеєю безособового порядку і безконечного причинного ланцюга класичної традиції. Починаючи від О. Шпенглера і закінчуючи Ф. Фукуямою та С. Гантінгтоном, історіософське мислення намагається подолати синкретизм між європейською культурою, з одного боку, й ідеєю всесвітньої історії та єдиної загальної культури, з іншого. Їхня головна ідея – історія як зміна окремих замкнутих культур, яка виключає єдиний історичний прогрес.



Україна і Європа. Яке майбутнє чекає Європу в найближчі роки? Чи буде інтеграція наростати, а відчуження слабшати? Яке місце може зайняти в Європі Україна, котра географічно міститься у її центрі, але поки що ментально розіп'ята між Європою та Азією?

Відповіді на ці запитання є вельми складними, а часом навіть небезпечними. Вони потребують прийняття відповідальності. Адже етноантрополог як футуролог не лише передбачає майбутнє, але й створює його образ у свідомості сучасників. Однак людство не може жити, не проектуючи своє буття. Візьмемо ж і ми на себе сміливість проектування майбутнього Європи та ролі України у цьому майбутньому.

Будь-які роздуми про майбутнє Європи потребують виходу за межі її географічного визначення та пошук метафізичної сутності Європи. Отже, мова йде про визначення європейської ментальності.

При першому наближенні під європейською ментальністю можна розуміти процес комунікації християнських культур, що виросли на ґрунті античної культури. Таке мета — географічне визначення має свою привабливість — воно позбавляє від замкненої характеристики Європи. Але критичний погляд усе ж таки руйнує його — подібне "відкрите" визначення скоріше характеризує Захід взагалі, Захід як планетарне явище, а не Європу. І хоча Європа є зародком Заходу, його корінням та вічним джерелом, це визначення лише торкається сутності європейського. Воно є надто широким.

Потрібна конкретизація. І ця конкретизація приводить нас до логічного, але трохи ризикованого висновку: європейська ментальність є результатом комунікації германської, романської та слов'янської ментальностей.

Дійсно, у Європі християнське й античне трапляються у германських, романських та слов'янських виявах. Діалог цих виявів створює те, що можна назвати загальноєвропейською ментальністю. Все начебто правильно. Але чому з першими двома виявами все зрозуміло, а останній у цьому контексті викликає у нас невпевненість і смутну тривогу?

Відповідь очевидна — слов'янський світ є надто не проявленим у Європі, а ще він є надто неоднорідним.

Саме тому ми знов і знов повертаємося до старого протиставлення Західної та Східної Європи. Які тенденції назрівають у цих регіонах у XXI столітті? Чи можлива єдність Європи як єдність західної та східної її частин?

Західна Європа переживає нині сплеск свого буття. І разом із тим вона переживає фундаментальну кризу. Це криза повноти життя. Звісно, така криза не є результатом абсолютної перемоги бездушної цивілізації над життєвістю культури, що пророкував великий песиміст Шпенглер на початку минулого століття.

Але деякі сюжети сутінкових шпенглерівських медитацій все ж мають своє підтвердження у третьому тисячолітті. Так, Європа все більше об'єднується — фінансово, юридично, економічно, інформаційно. Так, у Європі настільки виріс рівень життя, що вона може дозволити собі різноманітні форми гуманітарної допомоги, підтримки, впливу.

Однак поряд із цим триває процес наростання внутрішньої самотності людини, який був так яскраво зображений Кафкою, Камю, Бохесом, Мерлем і який вражає передусім молодь. Молодіжний протест проти внутрішньої самотності, який наприкінці 60-х — на початку 70-х років минулої доби вийшов назовні, сьогодні витіснений в індивідуальне та колективне позасвідоме. Але від цього він не втратив своєї напруги. Більше того, ця напруга значною мірою посилилася. Падає рівень народжуваності дітей, надто мало дійсно нових течій у мистецтві й науці. Деконструкція домінує над конструкцією. Іронія над попередньою культурою переважає творчу самоіронію.

Все це і може бути визначене як криза повноти життя. А така криза, що розгортається під час посилення зовнішньої комунікації, призводить до дистрофії внутрішньої комунікації, комунікації екзистенційної та неформальної між окремими особами та націями Європи.

Внутрішня ж комунікація є запорукою ментальної єдності будь-якого співтовариства. А без ментальної єдності всі інші форми єдності та комунікації поступово втрачають сенс і буттєву насиченість.

Враховуючи ці тенденції, можна припустити, що у новому тисячолітті Західна Європа за зовнішньої стабільності може прийти до фундаментальної внутрішньої нестабільності. Ця внутрішня нестабільність прихована у глибинах колективного підсвідомого, але від цього не стає менш значущою.

Як ми побачили вище, можлива внутрішня нестабільність буття Західної Європи у новому тисячолітті пов'язана, перш за все, із браком внутрішньої комунікації. Брак внутрішньої комунікації, неначе іржа, може підточувати цілісність західного Євроконтиненту. Він пов'язаний із притаманними індустріальному суспільству абсолютною конкуренцією індивідів і груп та їх спеціалізацією, які породжують відчуження у суспільствах найвищої соціальної злагоди.

З іншого боку, мова може йти про соціальні наслідки розвитку пост індустріального суспільства з його різноманітними комп'ютерними мережами, суспільства, яке все більше автоматизує різні прояви механічно-нетворчої діяльності, виштовхуючи її зі сфери людського буття. Враховуючи ментально-психологічні та екзистенціально-антропологічні характеристики нашого сучасника у Західній Європі, можна стверджувати, що це означатиме втрату сенсу буття, своєї значущості у великої кількості людей.

Проте за певних умов ця тенденція може перетворитися з глибинного дестабілізуючого фактора на умову і спосіб подолання внутрішньої самотності та відчуження, котрі дістаються постіндустріальному людству як хворобливий спадок людства індустріальної епохи.

І саме тут доречно згадати про специфічні риси української ментальності та культури.

Для слов'янської ментальності взагалі характерною є перевага екзистенційно-внутрішньої комунікації над комунікацією раціонально-зовнішньою. Така перевага часто-густо приводить до специфічного слов'янського месіанізму, що в найбільш яскравій формі проявляється у росіян. Цілком природно, що Західна Європа у XXI столітті з недовірою та острахом дивиться на залишки та метаморфози цього месіанізму. Адже протягом XX століття безпосереднім наслідком месіанізму був тоталітаризм з його зневагою до особи, права, свободи, легітимності.

Однак чи завжди перевага екзистенціального спілкування над раціональним та прагматичним призводить до месіанізму в його тоталітарних виявах? Ні, — якщо в ментальності народу перевага екзистенційного спілкування врівноважується здатністю до світоглядної толерантності й синтетичності.

Саме така здатність є — як ми намагалися довести вище — споконвічною архетиповою рисою культури українського народу. Світоглядна толерантність українця означає повагу до чужого, акцент на моментах єдності, а не чужорідності. І якщо майже до кінця XX століття ця толерантність була слабкістю, то тепер вона стає силою, адже саме світоглядна толерантність є необхідною передумовою існування пост індустріального людства.

Спираючись на загальнослов'янську перевагу екзистенціального спілкування та власну світоглядну толерантність, Україна може запропонувати Західній Європі конструктивні способи розв'язання глибинних суперечностей її життя у XXI столітті.

Україна не може без Європи. Ні тепер, ні в майбутньому. Україні потрібна Європа — як могутній стабілізуючий фактор: економічний, соціальний, політичний. Це на сьогоднішній день стало аксіомою.

Але чи не можемо, заглядаючи у завтрашній день, сказати: Європі потрібна Україна. Як джерело оригінальних світоглядних орієнтацій і споконвічних засобів взаємодії, що могло б оживити внутрішню комунікацію західноєвропейських культур та сприяти пошукові нових сенсів у житті особистостей цих культур.

І хто знає, може, завдяки саме українській толерантності та синтетичності Західна Європа зуміє поєднатися зі Східною в нову життєздатну спілку, яка — всупереч вироку О. Шпенглера — у XXI столітті стане лідером постіндустріального світу?..

Вирішальною мірою це залежить від творчої консолідації українства задля соціально-економічного, політичного й культурного відродження рідного краю. 

 





sdamzavas.net - 2018 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...