Главная Обратная связь

Дисциплины:






Державний лад в укр.. землях-князівствах ВКЛ в 15-15 ст



Більшість істориків схильні вважати, що Литовсько-Ру-ська держава за своїм устроєм наближалась до типу федерації (М. Грушевський, М. Довнар-Запольський, Д. Дорошенко). Хоча деякі дослідники (наприклад, М. Чубатий) вбачають в ній «державу держав» — таку форму державного сполучення, коли залежні країни мають широку автономію у внутрішніх справах, але повинні надавати у розпорядження протектора військо і сплачувати данину.

Треба зазначити, що обидві форми державного устрою мали місце, але кожна — на певному історичному етапі. Так, до того часу, поки Вітовт у першій половині XV ст. не усунув удільних князів і не посадив своїх намісників, Литовсько-Руське князівство мало вигляд «держави держав». При наступниках ця держава вже була об'єднана однією центральною великокняжою владою, хоча кожна з її областей — колишніх удільних князівств, зберігала досить широку внутрішню авто-

номію. В цьому розумінні вона була більше подібна до федерації.

Такі форми державного устрою історично обумовлювалися тим, що окупація руських земель Литвою у XIV ст. мала характер не загарбання, не чужоземної навали (на кшталт походів німецьких рицарів-хрестоносців чи монголо-татарських завойовників), а прилучення, зібрання територій іншої держави, які внаслідок дії багатьох чинників залишились без «господаря». Литовські князі вважали себе спадкоємцями колишньої влади великих київських правителів. Тому-то українське і білоруське населення вважало їх своїми законними во-

лодарями, а Велике князівство Литовське — власною державою. Треба зважати ще й на те, що «безгосподарні» землі впродовж десятиліть ставали легкою здобиччю кочівників, на \

них зазіхало дедалі міцніюче Московське князівство

Деякі дослідники стверджують, що литовські князі нама-

галися знищити прагнення українців до створення самостій-

ного державного життя. Ці домагання були реалізовані не в

часи правління на українських землях литовських феодалів, а саме в добу польсько-литовської держави Речі Посполитої. Хоча, звичайно, Литва не могла не внести певних змін в державний устрій українських земель. Литовський правитель іноді позбавляв українських князів їхньої влади, направляв на ці землі своїх намісників. Але не це визначало статус українських князівств, їхні автономні права залишалися майже незмінними. Інша ситуація склалася у XV—XVI ст., коли політичні сили польської, католицької орієнтації взяли у Литві гору над русько-православними. Наслідком цього стало поширення католицизму, особливо серед панівних верств, а відтак — укладення уній: династичної (Кревська унія 1385 р.), станово-представницької (Городельська унія 1413 р.), державної (Люблінська унія 1569 р.) та церковної (Берестейська унія



1596 р.).

Централізація Великого князівства Литовського не мала такого послідовного характеру, як це було у провідних країах Західної Європи, що у своєму розвитку йшли від станово-представницьких монархій до абсолютизму та інкорпорації майже самостійних в минулому феодальних вотчин. Із самою початку формування Литовсько-Руського князівства великий князь зв'язував свою владу численними хартіями, що видавалися як для окремих областей держави, так і для шляхетсько-магнатського стану. Цими документами феодалам (в тому числі українським і білоруським) гарантувались особиста та майнова свобода і недоторканність, численні вольності та звільнення від виконання певних повинностей, а також інші станові переваги і політичні права. Великий князь литовський на кінець XV ст. вже не був самодержавним володарем, а істотно обмежувався в своїх прерогативах панами-ра-дою, яка згідно з привілеями 1492 та 1506 рр. поділяла з ним права ведення дипломатичних відносин, видання законів, призначення урядовців. До цього слід додати, що великий князь сходив на монарший престол на змішаних засадах наслідування — обрання, хоча обрання, звичайно, проходило виключно з представників князівської династії. З кінця XV ст. великий князь поділяє свою владу не лише з панами-радою, а й з литовсько-руським сеймом.

Князівська влада впродовж існування Литовсько-Руської держави пройшла певну еволюцію. Привілеї 1413, 1434 і 1437 рр. встановили межі великокняжої влади щодо особистого майна, державних повинностей, а також влади над князями, панами, боярами, духовенством та міщанами. Проте з часом розвиток подій призвів до формального обмеження великокняжої влади панами-радою. Політичне зміцнення цього інституту відбулося одночасно із сформуванням литовсько-руського загального сейму. Привілеї великих князів Олександра (1492 р.) та Сигізмунда І (1506 р.) закріпили за радою роль головної політичної інституції в країні, що поділила з великим князем його владу у найважливіших державних справах. Усі закони і розпорядження загальнодержавного характеру мали видаватися лише після обговорення з панами-радою, з її відома, за її участі та згоди. Проте згодом всесилля панів-ради поступово нейтралізується дедалі активнішою участю шляхти у суспільному житті держави, що сприяло політичному піднесенню загального сейму.

Таким чином, сформувавшись як дорадчий орган при великому князеві, пани-рада стає впливовим чинником державної політики країни, до її складу входили також українські князі, магнати, бояри, яких повністю зрівняли в правах з литовською знаттю. Вони почували себе співгосподарями у Ли-товсько-Руській державі, служили їй, обороняли і дбали про її роквіт і могутність.

 

28.Основні риси соц. Пол.. ладу в Галицькій і Поділській Русі… У Галицько-Волинській землі, як і в інших великих князівствах Русі того часу, набула поширення складна двірсько-вотчинна система управління. Тут мав місце більш прискорений, порівняно з іншими руськими князівствами, процес переростання двірсько-вотчинних посад у двірські чини. Особи, які обіймали посади двірсько-вотчинних слуг у князівському домені, водночас здійснювали різні функції управління в межах усього князівства. З числа осіб, які посідали певне місце в центральному апараті управління Га-лицько-Волинської землі, літопис зберіг відомості про двірського (дворецького), печатника (канцлера), стольника та інші двірські чини.

Двірський був центральною фігурою серед чинів двірсько-вотчинної системи управління. Він відав князівським палацом і очолював апарат управління усім господарством князівського домену. Від імені князя двірський нерідко здійснював також судочинство, будучи «суддею князівського двору». Двірський забезпечував охорону князя в період воєнних дій, в його обов'язки входило також супроводження князя під час виїздів за межі князівства.

Печатник був охоронцем князівської печатки, складав тексти грамот або керував роботою щодо їх складання, засвідчував князівські документи. Він зберігав грамоти та інші державні документи, розсилав їх на місця. Печатник мав у своєму підпорядкуванні писарів, перекладачів та ін. Деякі дослідники вважають, що печатник керував князівською канцелярією.

Стольник, певно, спостерігава за своєчасним надходженням доходів із князівських земельних володінь. У літописі є також відомості про збройника, котрий відав справами озброєння князівського війська; про отроків, які супроводжували та охороняли княлн н походах; дитячих, котрі, окрім охорони князя в мирний та воєнний час, виконували допоміжні функції під час проведення князем суду. Дитячі також забезпечували виконання судових рішень і втілення в життя різноманітних державних актів.

У Галицько-Волинській землі існувала досить розгалужена система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі та посадники, яких призначав князь. У їхній особі була з'єднана адміністративна, військова та судова влади. Вони також володіли правами збирання з населення данини та різного мита — важливої частини князівських доходів. Округами-воєводствами керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, а й судові повноваження. Територія Галицько-Волинської землі ділилася і на волості, якими управляли призначені князем волостелі. Останні в межах своєї компетенції наділялися адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.

Тисяцькі, посадники, воєводи, волостелі мали у своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони спиралися під час виконання обов'язків з управління підвладною їм територією. Місцеве управління будувалося на системі «кормлінь». Для ведення судових розглядів у незначних справах, виконання деяких поліцейських функцій у межах сільської общини обиралися старости. Вони підкорялися місцевій князівській адміністрації, найвищі посади в якій обіймали здебільшого бояри.

Така система центрального та місцевого управління в Галицько-Волинській землі мала прислуговувати інтересам класу феода-лів-землевласників, забезпечувати їм умови експлуатації залежного від них населення і придушувати його опір.





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...