Главная Обратная связь

Дисциплины:






ТЕМА 8. ОСОБЛИВОСТІ ВЕНЧУРНОГО ІНВЕСТУВАННЯ



Сутність венчурного капіталу. Підприємницькі структури венчурного капіталу в розвинутих країнах світу. Малі венчурні фірми. Квазіринкові форми організацій. Джерела венчурного фінансування. Венчурні інвестори.

ЛЕКЦІЯ 8

Існує два способи проводити фінансування діяльності венчурного підприємства – пряме фінансування і боргове.

Боргове фінансування – це кредити банків, випуск облігацій.

Пряме фінансування здійснюється, коли інвестор вносить кошти або інше майно в статутний капітал підприємства чи купує акції цього підприємства і, таким чином, одержує право на частку в майбутніх прибутках (дивіденди). Величина частки визначається величиною внеску в статутний капітал або кількістю придбаних акцій.

Інвестором венчурних фондів можуть бути:

Ø Комерційні банки. Комерційні банки насамперед зацікавлені в зниженні своїх кредитних ризиків.

Ø Інвестиційні банки. Інвестиційні банки - це інвестиційні інститути, що займаються розміщенням нових випусків цінних паперів; правильніше вважати інвестиційний банк не інвестором, а фінансовим посередником.

Ø Торгові банки. Торговий банк схожий і на комерційний, і на інвестиційний. Торгові банки мають значний капітал, що дозволяє їм здобувати цінні папери не тільки для перепродажу, але і як об'єкт інвестицій. Крім того, торгові банки здійснюють характерні для комерційних банків розрахункові і кредитні послуги.

Ø Інвестиційні фонди. Існує безліч різних організаційно-правових форм інвестиційних фондів. Прийнято виділяти дві основні категорії інвестиційних фондів: відкриті і закриті.

Відкриті фонди допускають збільшення і зменшення частки інвесторів у них у будь-який час. Саме тому відкриті фонди найбільш привабливі для дрібних інвесторів, що не можуть внести у фонд значні кошти і не хочуть зв'язувати себе обіцянками залишити ці кошти у фонді на значний термін. Відповідно, відкриті фонди прагнуть вкладати гроші своїх інвесторів у найбільш ліквідні фінансові інструменти, що при необхідності дуже легко перетворити в гроші.

Закриті фонди, напроти, встановлюють визначені проміжки часу, протягом яких інвестор не має права забрати свої гроші з фонду. Закритих фондів мають високі вимоги до обсягу інвестицій і, таким чином, розраховані в основному на інституціональних клієнтів. Закриті фонди не пред'являють високих вимог до поточної ліквідності інвестицій, що дозволяє досягти більш високої прибутковості в довгостроковій перспективі.

Необхідно сказати, що абсолютна більшість інвестиційних фондів керується інвестиційною декларацією, де зазначено у які фінансові заходи фонд має право інвестувати накопичені кошти. У світовій практиці відомі фонди державних облігацій, корпоративних облігацій, грошового ринку, нерухомості й акцій.



Існують також збалансовані фонди, що інвестують у декілька видів фінансових заходів:

ü Стратегічні інвестори. Стратегічні інвестори прагнуть придбати великі (тим більше контрольні) пакети акцій, фахово розбираються в специфіці роботи підприємств інвестованих, втручаються в оперативне керування ними.

ü Венчурні капіталісти і венчурні фонди. Такі інвестори звичайно прагнуть придбати значну частку в підприємстві (20-40%). Венчурний інвестор, як правило, не має свого плану розвитку підприємства, але вимагає, щоб керівництво підприємства розробило такий план і в цілому дотримувалось його протягом інвестиційного циклу. Інвестиційний цикл венчурного інвестора в більшості випадків - від трьох до десяти років. Венчурний інвестор сподівається, що за цей час підприємство зможе значно збільшити свої обороти і прибуток, ринкова вартість підприємства значно зросте, і інвестор зможе вигідно продати свої частку в цьому підприємстві.

Перш ніж венчурний інвестор погодиться розпочати інвестиції, він визначає свою стратегію виходу. Найбільш типові стратегії виходу - це реалізація придбаних акцій на біржовому ринку, продаж інвестиції стратегічному інвестору, продаж своєї частки іншим акціонерам або керівництву підприємства.

Традиційні джерела формування інвестиційних фондів у більшості країн світу – це кошти приватних інвесторів, інвестиційні інститути, пенсійні фонди, страхові компанії, різні урядові агентства і міжнародні організації.

Проте структура джерел венчурного капіталу відрізняється сильною специфікою країн, що є наслідком особливостей законодавчого регулювання і укоріненими у фінансовій сфері нормами.

За статистикою США це, перш за все, пенсійні фонди, що отримали у 1979 році право вкладати дуже обмежену частину своїх коштів в інвестиційні проекти з підвищеним ступенем ризику. З тих пір пенсійні фонди стали найстабільнішим американським джерелом ризикового капіталу, що забезпечує майже 50% усіх нових надходжень, чому неабиякою мірою сприяють наявні пільги при оподаткуванні прибутку.

Серед джерел венчурного капіталу стабільне місце також займають промислові і торгові корпорації, страхові компанії, різні фонди. Помітну роль у венчурному бізнесі США грають фізичні особи. Крім матеріального інтересу, нерідко спонукальним мотивом для них є бажання підтримати своїх близьких або просто знайомих підприємців, початківців нової справи. Умови допомоги можуть бути в останньому випадку менш жорсткими і більш вигідними, ніж в організованих професіоналів венчурного бізнесу.

Слід також відзначити, що чимала частка коштів до американських венчурних фондів надійшла в другій половині 80-х – початку 90-х років XX ст. від зарубіжних, зокрема, японських інвесторів (щорічно приблизно від 10% до 15%).

У країнах Західної Європи список учасників венчурних фондів дещо ширший. Його доповнюють державні установи, комерційні і клірингові банки, університети й інші джерела.

Найбільш характерна особливість країн Західної Європи в порівнянні зі США – вища питома вага у венчурному бізнесі банківських структур. Наприклад, в Німеччині на частку банків у середині 1990-х років припадало більше половини всього ризикового капіталу, що працював у країні. Цим частково пояснюється переважна орієнтація західноєвропейських інвесторів на більш традиційні і менш ризиковані підприємницькі проекти.

Необхідно особливо виділити участь у венчурному бізнесі крупних промислових компаній. Багато хто з них зацікавлений у використанні механізмів ризикового фінансування не для отримання додаткового доходу, який у будь-якому випадку неспівставний з доходами від їх основної виробничої діяльності, а перш за все – для досягнення цілей обраної в сучасних умовах стратегії науково-технічного розвитку. Вносячи відносно невеликі кошти для освоєння нових проектів малих інноваційних фірм, крупні компанії дістають доступ до нової технології і одночасно можуть дозволити собі відкласти до певного часу організацію аналогічних досліджень і розробок у власних лабораторіях. Це важлива обставина, враховуючи що витрати на НДДКР багатьох найбільших американських, японських і західноєвропейських компаній уже перевищили 1 млрд. дол. на рік.

Своєю появою фонди зобов'язані США - країні з найбільш розвинутою інфраструктурою венчурного фінансування. У рамках американської моделі фонди створювалися в основному для фінансування перспективних ідей і починань.

За кордоном, в основному у США і країнах Західної Європи, ці інструменти повсюдно використовуються на практиці вже не одне десятиліття й одержують в останні роки усе більш широке поширення. Загальний світовий ринок венчурного капіталу перевершив у середині 90-х років рубіж у 100 млрд. дол. За один тільки 1996 рік нові інвестиції венчурного капіталу в США склали близько 10 млрд. дол., а на європейському континенті - майже 8 млрд. дол.

Досвід розвинутих економічних країн у періоди промислового спаду, що стикалися з проблемами, аналогічними нинішнім вітчизняним, свідчить, що венчурні фонди можуть служити одним з ефективних засобів подолання дефіциту і дорожнечі інвестиційних ресурсів.

Венчурні фонди Західної Європи інвестують в економіку регіону більше 6 млрд. доларів на рік. Але, на відміну від американських, європейські фонди ризикового фінансування воліють вкладати кошти не в початковий, а у вже зрілий, що добре зарекомендував себе, бізнес. Це пояснюється тим, що на початку 80-х багато фондів, зокрема, британських "обпеклися" на фінансуванні привабливих і дуже модних тоді ідей у сфері інформаційних технологій.

Пальма першості в області венчурного фінансування належить Великобританії. З 1984 по 1995 р. річний обсяг інвестицій, здійснених фондами цієї країни, зріс із 190 млн. до 2,5 млрд. ф. стерл. За даними Європейської асоціації венчурних фондів, майже половина усього західноєвропейського ризикового фінансування в 1995 р. припадала на Британію. Причому коло третини інвестицій - за межами країни.

Ряд країн створює сприятливі умови для розвитку венчурних фондів. Наприклад, уряд Голландії гарантує покриття половини можливих збитків, позв'язаних з інвестуванням у приватні компанії.

Венчурні фонди Голландії і Франції черпають інвестиційний капітал головним чином у найбільших банках і страхових компаніях, британські - у пенсійних фондах, на частку яких припадає біля третини усіх фінансових вливань. Останнє пояснюється тим, що в даній країні на пенсійні фонди, що інвестують у венчурний бізнес, поширюється пільговий режим оподатковування.

Головна відмінність венчурних фондів від інших інституційнальних інвесторів полягає в тому, що перші інвестують кошти шляхом придбання акцій підприємств, котрих вони інвестують. Більшість фондів створюється на період 7-10 років. По завершенні цього періоду фонд реалізує всі придбані корпоративні цінні папери і ліквідується. Тому венчурні фонди зацікавлені у високому котируванні акцій підприємства-реципієнта. Для цього представники фонду активно беруть участь у керуванні підприємствами і консультуванні вищого керівництва. Представник фонду входить у Раду директорів компанії.

Світовий досвід показує, що стратегічний альянс підприємств із венчурними фондами дає вражаючі економічні результати. За даними Асоціації венчурних фондів Великобританії, з 1991 по 1995 р. загальний обсяг продажу у фірмах, що стали об'єктами венчурного фінансування, збільшився на 34 відсотка, обсяг експорту - на 29, чисельність персоналу - на 15. У цілому ж по країні останній показник не перевищив 1 відсотка.

Венчурний капітал зіграв у другій половині ХХ століття найважливішу роль у реалізації найбільших науково-технічних нововведень в області мікроелектроніки, обчислювальної техніки, інформатики, біотехнології, в інших наукомістких галузях виробництва. Тож не випадково розвиткові венчурного бізнесу активно сприяють державні органи ряду провідних індустріальних країн. Вони виходять при цьому з необхідності підвищення конкурентоздатності національної промисловості в умовах загострення суперництва на світовому ринку. Чималу роль грає і турбота про підтримку рівня зайнятості населення, у тому числі, через створення нових робочих місць у малому бізнесі.

Результати цілеспрямованого державного втручання у названі області простежуються на прикладі країн Західної Європи, що до початку 80-х років помітно відставали від США по сумарному обсягу акумульованого з різних джерел і працюючого на економіку венчурного капіталу, а вже в 1991 р. разом узяті не тільки наздогнали, але й обійшли американців.

Фінансові інвестиції розглядаються як активна форма ефективного використання тимчасово вільного капіталу або як інструмент реалізації стратегічних цілей, пов’язаних із диверсифікацією операційної діяльності підприємства.

Здійснення фінансових інвестицій характеризується низкою особливостей, основними з яких є:

1. Фінансові інвестиції є незалежним видом господарської діяльності для підприємств реального сектора економіки.

2. Фінансові інвестиції є основним засобом здійснення підприємством зовнішнього інвестування.

3. У системі сукупних інвестиційних потреб підприємств реального сектора економіки фінансові інвестиції формують інвестиційні потреби другого рівня (другої черги).

4. Стратегічні фінансові інвестиції підприємства дозволяють йому реалізувати окремі стратегічні цілі свого розвитку більш швидким і дешевим шляхом.

5. Портфельні фінансові інвестиції використовуються підприємствами реального сектора економіка в основному в двох цілях: отримання додаткового інвестиційного доходу в процесі використання вільних грошових активів та їх проти інфляційного захисту.

6. Фінансові інвестиції надають підприємству найбільш широкий діапазон вибору інструментів інвестування за шкалою «доходність-ризик».

7. Фінансові інвестиції надають підприємству достатньо широкий діапазон вибору інструментів інвестування й за шкалою «доходність-ліквідність».

8. Процес обґрунтування управлінських рішень, пов’язаних зі здійсненням фінансових інвестицій, є більш простим і менш трудомістким.

9. Висока схильність до коливань кон’юнктури фінансового ринку в порівнянні з товарним визначає необхідність здійснення більш активного моніторингу в процесі фінансового інвестування.

В рамках інвестування в проекти приватного сектора в країнах, що розвиваються, надається широкий спектр квазі-акціонерних продуктів, що мають ознаки як боргових, так і акціонерних інструментів. Такі продукти називаються позиками категорії С.

Серед інструментів квазіринкового інвестування можна виділити:

- інвестиції у вигляді конвертованих боргових інструментів і

- субординованих позик з фіксованим графіком погашення.

- інвестиції у вигляді привілейованих акцій і прибуткових векселів (нот), які передбачають менш жорсткий графік погашення.

Інструменти квазіринкового фінансування застосовуються в міру необхідності для забезпечення стійкого фінансування проекту.

Квазіринкове інвестування здійснюється підприємством у наступних основних формах: З урахуванням особливостей і форм фінансового інвестування організується управління ними на підприємстві. При достатньо високій періодичності здійснення фінансових інвестицій на підприємстві розробляється спеціальна політика такого управління.

Можна виділити як чисто інвестиційні банківські операції (для яких характерна наявність двох основних характеристик: вкладення засобів і отримання прибутку), так і квазі-інвестіційні операції, для яких характерна наявність лише однієї з вказаних характеристик.

Інвестиційними операціями банків вважаються операції з цінними паперами третіх осіб по їх купівлі-продажу, причому покупки банком власних акцій можуть розглядатися як квазі-інвестіції, оскільки присутня тільки одна з характерних ознак - факт вкладання засобів, оскільки звично дивіденди по акціях, що знаходяться у власності акціонерного суспільства, не нараховуються.

Як інший вид квазі-інвестіційних операцій виступають ті операції, в яких банк є емітентом цінних паперів. В цьому випадку присутня також тільки одна з характерних ознак - наявність прибутку як результату даних операцій, а факт вкладення засобів здійснюється тим, хто купує цінні папери, випущені банком.

Залежно від характеру здійснення всі інвестиційні операції з цінними паперами підрозділяються на добровільні і примусові (обов'язкові) . До останніх, наприклад, відносяться операції з державними цінними паперами, коли від покупки цінних паперів банк відхилитися не має права.

Серед добровільних інвестицій можна умовно виділити активні і пасивні. Активні інвестиційні операції направлені на швидке витягання прибутку від зміни курсу цінних паперів і носять спекулятивний характер, пасивні - навпаки, орієнтовані на тривалі терміни зберігання цінних паперів в цілях отримання доходів від відсотків по них.

Політика управління фінансовими інвестиціями представляє собою частину загальної інвестиційної політики підприємства, що забезпечує вибір найбільш ефективних фінансових інструментів вкладення капіталу й своєчасне його реінвестування. Формування політики управління фінансовими інвестиціями здійснюється за наступними основними етапами.

Основні форми фінансового інвестування, що здійснюються підприємством

№ п/п Форма Зміст
1. Вкладення капіталу в статутні фонди спільних підприємств Ця форма фінансового інвестування має найбільш тісний зв’язок з операційною діяльністю підприємства. За своїм змістом ця форма багато в чому підміняє реальне інвестування, являючись при цьому менш капіталомісткою і більш оперативною. Пріоритетною метою цієї форми інвестування є не стільки одержання високого інвестиційного прибутку, скільки встановлення форм фінансового впливу на підприємства для забезпечення стабільного формування свого операційного прибутку.
2. Вкладення капіталу в доходні види грошових інструментів Ця форма фінансового інвестування спрямована перш за все на ефективне використання тимчасово вільних грошових активів підприємства. Основним видом грошових інструментів інвестування є депозитний внесок у комерційних банках. Як правило, ця форма використовується для короткострокового інвестування капіталу й головною її метою є генерування інвестиційного прибутку.
3. Вкладення капіталу в доходні види фондових інструментів Ця форма фінансових інвестицій є найбільш масовою і перспективною. Вона характеризується вкладенням капіталу в різні види цінних паперів, які вільно обертаються на фондовому ринку (так звані «ринкові цінні папери»). Основною метою цієї форми фінансового інвестування також є генерування інвестиційного прибутку, хоча в окремих випадках вона може бути використана для встановлення форм фінансового впливу на окремі компанії при рішенні стратегічних задач (шляхом придбання контрольного або досить вагомого пакета акцій).

Отже, іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції у таких формах:

- пайова участь іноземних інвесторів у підприємствах України;

- створення підприємств, які повністю належать іноземним інвесторам;

придбання діючих підприємств;

- придбання рухомого і нерухомого майна (земельні ділянки, будинки, обладнання, транспорт та ін.)

В цілому потрібно відзначити, що в Україні спостерігається поступове становлення ринкових організаційних структур. Сфо­рмовані та діють нові інституції, які регулюють або забезпечують зовнішньоекономічну діяльність, формується мережа фірм та ор­ганізацій, які надають методичну, консультаційну та практичну допомогу веденню міжнародного бізнесу на території України.

В процесі здійснення квазіринкового інвестування у всіх його формах однією з найважливіших задач є оцінка інвестиційних якостей окремих фінансових інструментів, які обертаються на ринку.

Оцінка інвестиційних якостей фінансових інструментів представляє собою інтегральну характеристику окремих їх видів, яка здійснюється інвестором з урахуванням цілей формуванняінвестиційного портфеля.

На світовому ринку обертається кількасот видів, типів і модифікацій цінних паперів, кожний з яких характеризується десятками ознак.

Цінний папір – це документ, котрий забезпечує відповідні майнові і немайнові права його власника, може самостійно обертатися на ринку як об’єкт купівлі-продажу та інших операцій, і бути джерелом стабільного або одноразового доходу . За ознаками їхньої економічної природи цінні папери поділяють на пайові, боргові та похідні фінансові інструменти. Пайові цінні папери засвідчують відносини спів власності або пайової участі у формуванні статутного фонду і розподіленні прибутку (акції).

Боргові цінні папери опосередковують кредитні відносини (облігації, сертифікати, векселі та ін.). Похідні фінансові інструменти (опціони, ф’ючерси та ін.) – це особливі фондові цінності, які фіксують проміжні права партнерів у процесі укладення угоди.

Вони не дають права власності, але забезпечують право на купівлю або продаж цінних паперів різних видів.

Залежно від мети випуску цінні папери поділяються на фондові й комерційні. Перші призначено для формування капіталу, другі – для опосередкування товарних відносин. Таке групування наближається до розмежування цінних паперів за сферою обертання (на фондовому і грошовому ринках).

Фондові папери є або безстроковими, або діють понад рік, а комерційні є (переважно) короткотерміновими. Усі комерційні папери є борговими. Вони випускаються недержавним емітентом і без спеціального забезпечення (застави). Цінні папери (це стосується тільки фондових цінних паперів) можуть обертатися на фондовій біржі і на позабіржовому ринку.

Розрізняють іменні цінні папери, на пред’явника й переказові. Іменний цінний папір засвідчує право власності конкретної особи. Цінний папір на пред’явника, навпаки, є безособовим, і перехід прав власності не потребує ідентифікації його попереднього власника. Усі цінні папери (незалежно від їх інших ознак) можна поділити на ринкові, котрі можна перепродувати, інеринкові, які дозволено продати тільки один раз.

За терміном погашення цінні папери групуються таким чином: короткотермінові, середньо термінові, довготермінові, безтермінові. Щодо часу погашення – одні папери підлягають погашенню тільки у визначений термін, а інші – будь-коли. Цінні папери з правом раннього погашення поділяються на ретроспективні (з обмеженням) і не ретроспективні. За складом реквізитів і характером обігу цінні папери поділяються на основні, в яких зафіксовано основне майнове право або вимога, і на допоміжні, які є підтвердженням додаткових прав, умов і вимог.

За способом виплати доходу цінні папери класифікуються так: а) цінні папери з фіксованим платежем, до яких належать облігації та привілейовані акції; б) цінні папери з плаваючою ставкою; в) цінні папери, дохід від яких безпосередньо залежить від розміру чистого прибутку підприємства.

За територією обігу цінних паперів вони поділяються на три групи: регіональні, національні та міжрегіональні. Форми документів є дуже різноманітними: це і окремий сертифікат, і запис у реєстрі, і запис в угоді, і запис в комп’ютері.

За видом застави цінні папери класифікуються:

а) емісія під нерухоме майно,

б) під фондові цінності,

в) під майбутні податкові надходження,

г) під дохід від проекту.

Аналітики фондового ринку постійно відстежують фінансовий стан, оцінюють різноманітні аспекти господарської діяльності і намагаються прогнозувати перспективи розвитку емітентів.

Венчурні фонди, що діють Україні, працюють, як правило, з коштами великих міжнародних фінансових структур, таких, як Європейський Банк Реконструкції і Розвитку, що накладає додаткові обмеження на їхню діяльність і почасти диктує вибір фінансованих галузей. Існує кілька загальних правил, що можуть бути корисні тим, для одержання інвестицій.

На відміну від банку, фонд претендує на частину власності в підприємстві, тому юридичний стан фірми надзвичайно цікавить інвестора.

Інвестор готовий нести великі ризики, тому фондам потрібно набагато більше часу для прийняття рішень, як правило, не менше пів року.

Вірогідність в обмін на конфіденційність - це основний підхід до подачі інформації. Занизивши чи завищивши якісь показники, спотворивши картину реального життя фірми, можна відштовхнути інвестора чи істотно утруднити подальший розвиток взаємин.

Проекти, розглянуті венчурними підприємствами, відносяться, як правило, до числа високо ризикових із середнім періодом окупності 7-8 років. На фірмі створюється спеціальний венчурний фонд для фінансування таких підрозділів, причому керівники венчурних фірм наділені повноваженнями по плануванню періодичності користування фондом і самі встановлюють обсяг коштів які виділяють.

В Україні перші кроки по використанню принципів венчурного бізнесу були розпочаті не в області фінансування ініціативних підприємницьких проектів, а з метою виходу з кризи і підвищення ефективності роботи приватизованих підприємств. Втім це один із традиційних напрямків венчурного бізнесу.

Наскільки розвиток венчурного бізнесу вигідний для економіки держави, свідчить хоча б той факт, що в США тільки за період з 1990 по 1995 р. приватні інвестори вклали близько 130 млрд. дол. у розвиток нових перспективних фірм, що вперше запропонували свої акції на фондовому ринку. Ці кошти інвестуються, як правило, з розрахунку на ріст курсової вартості в плині тривалого періоду.

Ліквідність інвестицій в Україні – це одне з болючих питань для венчурного капіталу. Ліквідність інвестицій венчурного капіталу на даний час є невизначеною через такі причини:

– нерозвиненість ринку цінних паперів;

– відсутність довіри до вітчизняних компаній на світових ринках;

–відсутність будь-якого досвіду придбання компаній великими вітчизняними підприємствами.

Ця ситуація відображається в структурах угод, коли інвестування в акціонерний капітал часто піднімається на негарантовані позики, або відхилення від класичного придбання неконтрольного пакета акцій до придбання контрольного в розрахунку на майбутнього потенційного стратегічного партнера, як правило, зацікавленого в повному контролі над компанією.

Основною проблемою венчурного бізнесу є високий ступінь ризику при здійсненні венчурного проекту. Перед здійсненням проекту необхідно оцінити можливі інноваційні втрати.

Фінансові витрати на проведення технічних заходів, часовий розрив між впровадженням нововведень і одержанням корисного результату, а також імовірність втрат від нововведень вимагають оцінки ризику інноваційних рішень. При цьому виникає необхідність чіткого розмежування очікуваних збитків, що в економічній практиці не знаходить належної уваги. Якщо виникнення збитків від інновацій не викликає сумнівів і передбачено заздалегідь, то утрати від ризику мають визначений ступінь імовірності, що зв'язано з факторами невизначеності. Тому при оцінці економічного ризику варто розраховувати не тільки заздалегідь передбачувані збитки, але й непередбачувані ймовірні втрати:

Для достовірної оцінки доцільності інноваційних процесів виникає необхідність удосконалення класифікації факторів ризику нововведень з урахуванням специфіки економічного середовища. Із збільшенням кількості специфічних факторів, що включаються в розрахунки визначення ризику, підвищується відособленість результатів оцінки економічної доцільності нововведень.

Є велика кількість факторів, що впливають на формування інноваційних ризиків. Найголовнішими з них щодо венчурного інвестування є наступними:

ü Зовнішній ризик

ü Ризик стабільності партнерства

ü Банківський ризик

ü Ризик стабільного постачання

ü Ризик зміни податкової політики

ü Ризик зміни бюджетних відрахувань

ü Ризик підрядного партнерства

ü Ринковий ризик

ü Ризик зменшення попиту

ü Ризик надлишку пропозиції

ü Ризик росту інфляції

ü Внутрішній ризик

ü Ризик зриву намічених програм

ü Ризик скорочення фінансування

ü Ризик недостатності науково-технічного потенціалу

ü Ризик зриву повноцінних заходів на впровадження науково-технічних нововведень

ü Ризик помилковості економічних прогнозів

Виходячи з особливостей окремих інноваційних процесів, необхідно додатково включати інші специфічні фактори.

На розвиток інновацій великий вплив мають зовнішні фактори. Основними партнерами підприємства виступають держава із системою оподаткування, постачальники, підрядники, кредитори, банки. Своєрідним джерелом зовнішнього ринку є ринок реалізації з характерним балансом попиту та пропозиції. Ці фактори для будь-якого економічного середовища - побічні елементи ризику будь-якої інновації.

При оцінці банківського ризику враховується ймовірність зміни відсотків і термінів надання довгострокового кредиту. В умовах економічного спаду кредитні ресурси в державі формуються в основному за рахунок іноземних валютних коштів, а не приросту національного доходу. Отже, в залежності від зміни припливу національної валюти коливаються також величина банківських активів і умови надання кредитів підприємствам. У свою чергу нестабільні відсотки і терміни надання кредитів підвищують ступінь банківського ризику інноваційних процесів.

Нестійкість оподатковування також важливий фактор інвестиційного ризику, оскільки на початковому етапі нововведень надані підприємствам податкові пільги можуть бути надалі змінені і навіть скасовані, що ставить під загрозу плани проведення великомасштабних інновацій.

Неефективно діють і важелі державного захисту внутрішнього ринку. Імпорт товарів здійснюється без особливих економічних перешкод, що різко знижує зацікавленість вітчизняних підприємців у великомасштабних інвестиціях. В умовах сильної зовнішньої конкуренції місцеві капіталовкладення стають часом занадто ризикованими.

Вузький ринковий простір для вітчизняних підприємців і разом з тим повторювані в останні роки раптові "інтервенції" імпортних товарів часто приводять до порушення балансу пропозиції та попиту на внутрішньому ринку, що у свою чергу ставить під сумнів доцільність інноваційних процесів через труднощі реалізації кінцевих результатів. Тому фактор ризику від зниження ринкового попиту й інтересу до кінцевих результатів відіграє важливу роль при оцінці економічної доцільності великомасштабних інвестицій у країні.

Поряд із зовнішніми факторами інноваційних ризиків помітний вплив роблять специфічні внутрішні умови, що перешкоджають розвитку інноваційної діяльності і підвищують ступінь ризику нововведень на рівні підприємств. Це стосується насамперед витоку кадрів із сфери науково-технічної діяльності за межі країни. Разом з тим очевидна неспроможність підприємств у справі підготовки менеджерів і виконавців в області інновацій.

Повільне поповнення управлінського апарата кадрами з орієнтацією на ринкове господарювання, затримка з перебудовою господарських ланок при одночасному скороченні складу колишнього науково-виробничого персоналу формують ризик недостачі науково-кадрового потенціалу для керування інноваційними процесами на підприємствах. Більш того, недостача кадрового потенціалу часто супроводжується недостатністю власних фінансових коштів на інвестиції.

Внутрішній ризик недовиконання інноваційних програм пов'язаний в основному зі скороченням фінансування інвестиційної діяльності з власних джерел підприємств. Хронічні зриви в сфері матеріально-технічного постачання, несвоєчасні платежі замовників, простої виробництва через енергетичну кризу супроводжуються поглибленням фінансової нестійкості підприємств. Це є причиною скорочення і без того малих власних коштів, що виділяються на проведення інновацій.

Втрати від помилок у прогнозах очікуваних корисних результатів інвестицій повинні враховуватися в оцінці доцільності здійснення інноваційних програм. У перспективних економічних розрахунках не представляється можливим з високою точністю визначити очікувані позитивні і негативні результати намічених інвестицій

Отже реальна оцінка втрат від ризику кожної інновації стає необхідною ланкою при обґрунтуванні вибору масштабів і шляхів здійснення інвестиційних програм.

Пошук і добір компаній (search, screening і deal-flow) - важлива складова процесу інвестування. На відміну від країн Заходу, де існує розвинута інфраструктура, процес пошуку придатних фірм для вітчизняних умов найчастіше нагадує пошук чорного кота у темній кімнаті. Основні джерела інформації про зростаючі компанії в Україні – це преса, виставки, спеціалізовані асоціації, бюлетені і брошури, що видаються організаціями підтримки бізнесу, особисті контакти менеджерів венчурних фондів і компаній.

Поза залежністю від орієнтації і переваг венчурних інвесторів. Втім, загальним критерієм оцінки для них усіх є відповідь на єдине питання: чи здатна компанія і бізнес, у якому вона знаходиться до швидкого розвитку? Фінансовий ризик венчурного інвестора може виправдати тільки відповідна винагорода, яка передбачає, що повернення на вкладений капітал буде значно вищим. Повернення на вкладений капітал (Internal Rate of Return IRR) - загальноприйнятний показник виміру винагороди IRR. У європейській і британській асоціаціях венчурного капіталу він вважається стандартом оцінки прибутковості інвестиційного проекту. На сьогодні вітчизняний ринок малого і середнього бізнесу абсолютно неліквідний, тож розрахунок показника IRR - справа в достатній мірі не проста. Очевидно, що при таких умовах ріст, вимірюваний як процентне збільшення продажу, - показник більш відчутний і наочний. Логічно, що ріст продажу приведе до поліпшення й інших показників, насамперед - ринкової частки компанії. Відповідно, в ідеальній ситуації у венчурного інвестора є шанси досягти мети - продати за велику суму приналежний йому пакет акцій. Якщо обсяги продажу тієї чи іншої компанії будуть зростати до 40 - 50% в рік, то вона відповідати сподіванням венчурного інвестора.

Ринкова вартість визначається винятково ринком. Показники оперативної діяльності впливають на ринкову вартість. Проведене в США дослідження 847 великих публічних компаній показало, що сукупна ринкова вартість компаній, норма прибутку яких вища за середнє значення, але мають скорочення витрат, у період з 1989 по 1992 р. зросла на 11,6%. На противагу їм, сукупна ринкова вартість компаній, що орієнтуються на ріст (growth seekers) у який норма прибутку нижче середнього, але вище норма приросту обороту, за аналогічний період зросла на 23,5%.

Після того, як компанія попадає в поле зору венчурного капіталу процес ретельного спостереження або вивчення (due diligence). Ця стадія - найбільш тривала у венчурному інвестуванні, що триває часом до півтора року, завершується ухваленням остаточного рішення про виробництво інвестицій чи відмову від них. Одна з маркетингових компаній DataMerge, у брошурі, присвяченій венчурному капіталу, процес описала так: "Якщо іспанська інквізиція асоціюється з фізичними катуваннями для досягнення духовної слухняності, то спілкування з венчурним інвестором можна порівняти з інтелектуальним катуванням. Навіть, якщо вам вдасться вижити, він пропустить ваші мізки через таку м'ясорубку, що ви будете готові на усі, аби довести, що мислите з ним однаково."

На наступному етапі (після розгляду піддаються всі аспекти стану компанії і бізнесу) за результатами такого дослідження (якщо приймається позитивне рішення) складається інвестиційна пропозиція чи меморандум (investment offer or memorandum), де сумуються усі висновки і формулюється пропозиція для інвестиційного комітету, що і виносить остаточний вирок. Як правило, складання меморандуму означає майже остаточне рішення, оскільки у венчурному бізнесі прийнято довіряти один одному: інвестиційний комітет безумовно покладається на думку виконавчого директора чи менеджера фонду, що у свою чергу несе повну відповідальність за зроблену ним пропозицію. Проте, відмова цілком ймовірна навіть на цьому, остаточному етапі.

Необхідно мати на увазі, що фінансування компаній, котрі знаходяться на стадії "розширення", тобто вже існуючого і функціонуючого бізнесу, потребує розрахунку їхньої вартості. Для цього використовуються два основних методи оцінки первісної вартості компанії. Перший - заснований на оцінці вартості активів чи чистих активів. Другий - на розмірі річного обороту чи обсягу продажів. Розрахунок первісної вартості необхідний для визначення структури угоди. З огляду на те, що в переважній більшості випадків, при первинному інвестуванні венчурний капіталіст претендує на контрольний пакет акцій, обсяг наданих інвестицій повинний бути пропорційний попередній оцінці вартості компанії.

Залучення коштів для венчурного інвестування з Українських джерел надзвичайно утруднене. Розглядаючи традиційні джерела, ми бачимо або дуже слабкий розвиток цього сектора економіки, або несприятливе законодавство і відсутність комерційного інтересу на тлі високого ризику.

Як виглядає політика венчурного інвестування декотрих фінансових установ?

Банки. - Інвестиційна політика Українських банків у значно мері визначалася високою інфляцією, нестабільністю курсу обміну карбованця й іноземної валюти і дуже високою прибутковістю державних цінних паперів. В даний час банки виявся непідготовлені для довгострокових інвестицій. Дорогі, короткострокові, мало ризиковані позики, що пропонуються Українськими банками їхнім клієнтам і на який Українські підприємці змушені погоджуватися в сформованій ситуації, не надихають банки інвестувати у венчурні фонди.

Пенсійні фонди. Відповідно до українського законодавства, пенсійним фондам дозволено інвестувати в деякі дуже обмежені фінансові інструменти:

1. Державні цінні папери;

2. Банківські депозити;

3. Нерухомість;

4. Акції квотованих компаній.

Страхові компанії. Ринок страхування почав розвиватися в результаті дій уряду десь на початку дев’яностих. До того часу існувала державна страхова компанія - Держстрах Тепер в Україні багато страхових компаній, але загальна сума страхових премій, зібраних за рік - дуже скромна. Загальний акціонерний капітал усіх українських страхових компаній порівняємо з акціонерним капіталом однієї респектабельної страхової компанії в якій-небудь західній країні. Структура страхового ринку дуже негармонійна. З іншого боку, цей ринок, здається, знаходиться на грані підйому, і не слід забувати, що в країнах з розвинутою ринковою економікою, страховий бізнес за розмірами зіставимо з банківським бізнесом.

Підводячи підсумки вищесказаному про можливі українські джерела створення фондів для венчурного капіталу, думається, що в доступному для огляду майбутньому пропорція українських грошей у венчурному капіталі буде неухильно рости. Банки найбільш підготовлені для цих структур, а зміни в законодавстві дозволять пенсійним фондам діяти як інвесторам венчурного капіталу. Ріст страхових компаній і їхнє злиття може привести до створення ще одного джерела для венчурного капіталу. Таким чином, в Україні фінансові джерела для індустрії венчурного капіталу, як представляється, дуже відмінні від того, що ми бачимо на ринку європейського венчурного капіталу. Основним інвестором у венчурні фонди, що діють в Україні є Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР). Існують Регіональні венчурні фонди і Фонди прямого інвестування малих підприємств, де ЄБРР є майже 100-процентним інвестором, і деякі інші фонди прямого фінансування, де ЄБРР діє як спів інвестор. ЄБРР відіграє істотну роль у розвитку індустрії венчурного капіталу в Україні: через ЄБРР і його регіональні відділення керуючі компаніями довідаються, яким чином венчурний капітал може ефективно діяти в Україні. ЄБРР своєю діяльністю сприяє приходу приватних інвесторів на Український ринок. Він сприяє формуванню Українських професіоналів венчурної індустрії. Другим важливим інвестором венчурних фондів є закордонні державні структури. Більшість фондів, що одержала інвестиції з цих джерел, щодо яких домовся Український і іноземний уряди, орієнтовані на конверсію Української оборонної промисловості. Український уряд намагається залучити і інших інвесторів. Підводячи підсумок, можна сказати, що основними джерелами для венчурного капіталу в Україні є інституційні інвестори і закордонні бюджетні джерела. Приватні інвестори незначно представлені в Україні. Потенційні приватні інвестори дуже уважно спостерігають за результатами діяльності фондів, що вже діють на ринку. Успіх ЄБРР буде вирішальним аргументом для появи приватних інвесторів в Україні.

 





sdamzavas.net - 2018 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...