Главная Обратная связь

Дисциплины:






Тема 1.2. Валютні системи. Історія розвитку міжнародних валютних відносин.



  1. Паризька система золотомонетного стандарту.
  2. Генуезька система золотодевізного стандарту.
  3. Бреттон-Вудська валютна система.
  4. Кінгстонська (Ямайська) валютна система.
  5. Розвиток регіональних валютних угруповань.
  6. Особливості розвитку світової валютної системи на сучасному етапі.

Зміст валютної політики держави може змінюватися на різ­них історичних етапах залежно від типу економічної системи, рівня розвитку національного господарства, а також розвитку міжнародної валютної системи. Саме стан останньої у певний історичний період визначає загальні організаційні засади реа­лізації валютної політики у кожній країні. Адже якщо на на­ціональному рівні валютна політика юридично засновується на певному валютному законодавстві, тобто сукупності правових норм, котрі регламентують порядок здійснення операцій із ва­лютними цінностями в країні, то на міжнародному рівні може йтися лише про міждержавні валютні угоди, покликані узго­джувати міжнародні правові аспекти організації валютних опе­рацій. Сукупність таких угод у кожен конкретний історичний період і формує структуру міжнародної валютної системи, а відтак і зміст відповідної валютної політики.

Це означає, що на практиці розвиток міжнародної валютної системи відображає розвиток валютної політики, динаміку її цілей та елементів. Цей розвиток умовно поділяється на такі чотири основні етапи:

1. Паризька валютна система (18671914 pp.) передба­чала функціонування золота як єдиного законного платіжного засобу в міжнародних розрахунках, тобто систему золотомонет­ного стандарту. Золото стало світовими грошима у процесі три­валої природної еволюції національних валютних систем, кожна з яких самостійно прийшла до золотомонетного стандарту. Тому на Паризькій конференції 1867 р. було закріплено вже по суті наявний стан справ, коли золото було визнано єдиною фор­мою світових грошей.

Основними характерними ознаками Паризької валютної системи були такі: 1) золото виконувало роль світових грошей; 2) імпорт та експорт золота були необмеженими; 3) регулюван­ня сальдо платіжного балансу здійснювалося за рахунок вве­зення та вивезення золота; 4) кожна національна валюта мала чітко визначений золотий вміст; 5) обмін національних валют здійснювався відповідно до вмісту в них золота.

Перевагами Паризької системи були: по-перше, універсаль­ність та одноманітність розрахунків як на національному, так і на міжнародному рівні; по-друге, забезпечення стабільності економічного середовища, що було зумовлено постійною купі­вельною спроможністю грошової одиниці, що давало змогу суб'єктам ринку планувати свою діяльність на значну перспек­тиву; по-третє, стабільність рівня процентних ставок і забезпе­чення рівноваги на внутрішньому грошовому ринку та балансу міжнародного руху капіталу.



Водночас недоліки цієї системи були пов'язані з тим, що вона вкрай обмежувала можливості реалізації валютної політики на національному рівні. При цьому головними завданнями валют­ної політики було:

— підтримання паритету між національною валютою і золо­том на незмінному рівні;

— виконання зобов'язань обмінювати національну валюту на золото в будь-яких кількостях за визначеним обмінним курсом;

— нагромадження необхідних обсягів резервних активів для забезпечення грошової бази;

— фінансування профіциту чи дефіциту платіжного балан­су шляхом переміщення золота від одного центрального банку до іншого;

— підтримання режиму вільно плаваючих курсів з ураху­ванням ринкового попиту і пропозиції, але в межах "золотих точок" (якщо ринковий курс національної грошової одиниці відхилявся від паритету, заснованому на її золотому вмісті, то боржники розплачувалися за міжнародними зобов'язаннями золотом, а не іноземними валютами).

Таким чином, досягнення інших стратегічних цілей, окрім ста­більності національних грошей і валютного курсу, таких, напри­клад, як стимулювання економічного зростання і скорочення без­робіття, залишалися поза сферою впливу валютної політики. Врешті швидке зростання міжнародних товарних і фінансових ринків потребувало гнучкішого інструменту розрахунків, аніж золото. Золоті запаси зростали повільніше, ніж обсяги товарного виробництва, що породжувало нестачу грошової маси і платіжні кризи, а також стримувало економічне зростання і міжнародну торгівлю. Крім того, використання золотих монет для всіх видів розрахунків призводило до їх тезаврації, тобто осідання у приват­них сховищах, і виведення з обігу, що також обмежувало розра­хункові можливості господарського обороту.

Отже, Паризька система золотого стандарту спочатку спри­яла активізації зовнішньоторгових зв'язків та автоматичному вирівнюванню сальдо платіжних балансів, однак протидіяла активному державному втручанню в економіку через емісію, що з плином часу почало стримувати розвиток торгівлі і рух капіталів. Система припинила своє існування з початком Пер­шої світової війни, коли припинився розмін національних ва­лют на золото.

2. Генуезька валютна система (1922 1929 pp.) заснову­валась на золотодевізному і золотозлитковому стандартах. її основні принципи такі: 1) здійснення міжнародних розрахунків не тільки за допомогою золота, а й національними валютами провідних країн (США, Великої Британії, Франції); 2) збере­ження золотих паритетів і вільного коливання валютних кур­сів; 3) забезпечення розміну на золото долара США, французь­кого франка та англійського фунта стерлінгів; 4) розмін валют інших країн на золото — через валюти провідних країн, роз­мінні на грошовий метал — девізи.

Девізами називали платіжні засоби в іноземній валюті, при­значені для здійснення міжнародних розрахунків. Конферен­ція 1922 р. у Генуї мала на меті встановити певний механізм для нормального функціонування міжнародної валютної сис­теми у післявоєнний період. Тому було рекомендовано відно­вити часткову конвертованість національних валют у золото тільки у вигляді злитків (золотозлитковий стандарт). Для того, щоб допомогти країнам, які залишилися без запасів золота, відновити національну валютну систему, було запропоновано їхні резервні активи виражати не лише у цьому металі, а й у валюті, яку можна було на нього поміняти (золотодевізний стан­дарт). Така ситуація була пов'язана з тим, що Перша світова війна поглибила розрив в економічному розвитку окремих країн. Так, основні світові запаси золота були зосереджені у США, Англії, Франції та Японії. Ці країни могли собі дозволи­ти валютні системи, засновані на золотозлитковому стандарті. В інпшх країнах в основу валютних систем був покладений зо­лотодевізний стандарт, що змушувало орієнтуватися їх на силь­ну іноземну валюту.

Основними засадами, на яких засновувалась валютна полі­тика в період дії Генуезької системи, були такі:

— оплата сальдо платіжного балансу між країнами, що ви­користовували золотий стандарт, шляхом переміщення доро­гоцінного металу;

— використання для формування центральними банками міжнародних резервів (крім золота) ще й іноземних валют, та­ких як фунт стерлінгів, французький франк і долар США;

— обмеження можливостей зберігання й обміну золота при­ватними особами і використання його лише як засобу міжна­родних розрахунків;

— встановлення режиму курсу національних валют на основі вільного плавання за умови збереження золотих паритетів.

Однак попри більшу гнучкість Генуезької валютної системи порівняно з Паризькою завдяки використанню для розрахунків національних валют нарівні із золотом, можливості реалізації валютної політики у системі, заснованій на золотому стандарті (нехай навіть в урізаному вигляді) залишалися обмеженими. А в умовах наростання економічної нестабільності відсутність необхідних важелів регулятивного впливу на валютні відноси­ни не сприяла збереженню цієї системи.

Серед головних причин, які зумовили відмову від Генуезь­кої валютної системи і крах золотого стандарту, назвемо такі:

— випуск надмірної кількості паперових грошей, не забез­печених золотими запасами країн, наслідком чого були інфля­ція і девальвація валют;

— відсутність належного механізму регулювання сальдо платіжного балансу, що забезпечувалося фізичним переміщен-

ням резервних активів у золоті, доступ до яких більшість країн світу мала тільки через валюти золотого стандарту;

— невідповідність золотих паритетів Англії, Франції і США реальним макроекономічним показникам їхнього розвитку, що призводило до значних спекулятивних переміщень капіталів між трьома провідними країнами, зумовлюючи дестабілізую­чий вплив на курси валют;

— протиріччя між темпами зростання світової економіки і торгівлі та наявністю необхідних резервних активів для забез­печення міжнародних розрахунків. В умовах збереження не­змінних паритетів національних валют стосовно золота очевид­ною стає недостатність дорогоцінного металу для виконання функції світових грошей;

— початок Великої депресії в США і світової економічної кризи.

У США в період кризи банкрутства зазнали 10 тис. банків (40 % банківських установ країни), девальвація долара стано­вила 41 % , а офіційна ціна золота зросла з 20,67 до 35 дол. за тройську унцію (31,1035 г). Кризові явища швидко перекину­лися на Західну Європу, справляючируйнівний вплив на її еко­номіку. Довіра до девізів була підірвана, а єдина валютна сис­тема втратила економічне підґрунтя для подальшого функціо­нування.

Таким чином, Генуезька валютна система зберігала віднос­ну стабільність до світової економічної кризи, з початком якої більшість країн запровадили жорсткі заходи валютного кон­тролю, а деякі з них, такі як Німеччина, стали на шлях автаркії. Після цього єдина валютна система припинила своє існування.

У 1933 р. на міжнародній конференції у Лондоні було зроб­лено спробу повернутися до засад золотомонетного стандарту в міжнародній валютній системі. Однак провал переговорів з цього приводу привів до утворення трьох валютних зон: дола­рової (Канада, Ньюфаундленд і країни Латинської Америки), стерлінгової (країни Британської імперії, деякі країни Захід­ної Європи, а також Японія, Іран, Ірак, Єгипет) і зони франка (Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Італія, Польща, та деякі країни Африки). У межах валютних зон рядові валюти країн-учасниць були прив'язані до золотого паритету центральної ва­люти такої зони.

Цей період характеризувався значною нестабільністю між­народних економічних відносин у зв'язку з систематичною де­вальвацією валют провідних країн із метою вирішення вну­трішніх проблем за рахунок конкурентів. Зокрема, Сполучені Штати вдалися у 1933 р. до девальвації долара з метою стиму­лювати експорт, незважаючи на наявність позитивного сальдо платіжного балансу. Інші країни діяли подібними методами. У 30-ті pp. XX ст. центральні банки багатьох країн за допомо­гою конкурентних девальвацій проводили валютну політику за принципом "розорення сусіда", не беручи до уваги, що погір­шення умов торгівлі для зовнішньоекономічних партнерів не­гативно позначиться і на національному господарстві. Про­те єдиним досягнутим ефектом такої політики було зростання вартості золотих резервів та обмеження їх кількості. Перешко­джаючи іноземній конкуренції, країни запроваджували високі митні тарифи, квоти та інші обмеження на імпорт, що скоро­тило міжнародну торгівлю майже удвічі.

Протягом 193р-х років неодноразові конференції з приводу реформування міжнародної валютної системи закінчувалися безрезультатно. З початком Другої світової війни вирішення валютних проблем було відкладено на невизначений термін.

3. Бреттон-Вудська валютна система (19441971 pp.) — це система міждержавного золотодевізного (а по суті — зо-лотодоларового) стандарту, метою якої було забезпечити стабіль­ність обмінних курсів та конвертованість національних валют. Ключовими принципами цієї системи були такі:

1) міжнародним платіжним засобом нарівні із золотом були визнані долар США й англійський фунт стерлінгів;

2) долар міг обмінюватися на золото центральними банками й урядами інших країн за курсом 35 доларів за одну трійську унцію;

3) прирівнювання валют одна до одної та їх обмін здійснюва­лися на основі офіційних валютних паритетів, виражених у золоті;

4) кожна країна мала дотримуватися стабільного фіксовано­го курсу своєї валюти відносно долара і валют інших країн, для чого використовувалися валютні інтервенції;

5) ринкові курси національних валют не мали відхилятися від золотих доларових паритетів більш ніж на 1 % ;

6) міждержавне регулювання валютних відносин і узгоджен­ня валютної політики було покладене на МВФ.

Формування цієї системи припадає на період закінчення Другої світової війни, коли гостро постало питання про не­обхідність міждержавного регулювання валютних відносин. Для його вирішення у січні 1944 р. у курортному містечку Бреттон-Вудс (штат Нью-Гемпшир, США) було проведено міжна­родну конференцію, в якій взяли участь 730 представників із 44 країн світу. Підсумком переговорів стало утворення Міжна­родного валютного фонду, що відповідав за валютні курси, міжнародну ліквідність та короткострокові аспекти регулюван­ня платіжних балансів, а також Міжнародного банку рекон­струкції і розвитку, що відповідав за довгострокове кредитуван­ня і політику розвитку спочатку в країнах Західної Європи, еко­номіка яких була зруйнована війною, а пізніше і в країнах, що розвиваються.

Головні принципи реалізації валютної політики у період функціонування Бреттон-Вудської валютної системи такі:

— спільне регулювання обмінних курсів національних ва­лют різних країн, які були фіксованими і взаємопов'язаними, для чого і було створено МВФ;

— визначення кожною країною — членом МВФ золотого, вмісту своєї валюти і на цій основі фіксація обмінного курсу у валютах інших країн;

— відсутність валютних обмежень і повна конвертованість національних валют за поточними операціями;

— використання золота як засобу формування резервних активів і завершення міждержавних розрахунків;

— заборона на здійснення девальвацій і зміну паритетів без дозволу МВФ.

Результати Бреттон-Вудської конференції відображали зрос­тання економічної могутності США, котрі нагромадили на той час 70 % світових запасів золота. Тому за збереження загаль­них принципів золотодевізного стандарту й остаточних розра­хунків золотом саме долар США було визнано головною резерв­ною валютою. У подальшому долар поступово витіснив золото з обігу, а Бреттон-Вудська валютна система досить швидко стала по суті доларовою, оскільки засновувалася на зобов'язаннях США підтримувати конвертованість доларів у золото.

Однак до кінця 60-х pp. XX ст. ситуація у світовій економіці суттєво змінилася. Це було пов'язано з такими основними факторами: по-перше, посилилися конкурентні позиції західноєв­ропейських країн та Японії; по-друге, профіцит платіжного балансу США змінився його дефіцитом; по-третє, прямі іно­земні інвестиції в Європу, витрати на війну з В'єтнамом, поси­лення внутрішньої інфляції сприяли вивезенню капіталів зі США; по-четверте, істотно скоротилися золоті резерви США (з 25 млрд дол. у 1949 р. до 11 млрд у 1970 p.); по-п'яте, система фіксованих валютних курсів сприяла "експорту" інфляції у країни з активним сальдо платіжного балансу (передусім Німеч­чину і Японію), що було зумовлено тиском на них з боку США з метою ревальвації їхніх валют.

Ці фактори стали причиною того, що золоті резерви США вже не могли покривати емісію доларів, що, у свою чергу, виклика­ло зниження довіри до американської валюти на світових рин­ках. Як наслідок, на початку 1971 р. вивезення капіталів зі США стало надзвичайно масштабним, що поступово набуло ознак панічної "втечі від долара" і посилило тиск на фіксований курс американської валюти та спекулятивні атаки проти неї на валют­них ринках. Золоті резерви США почали невпинно танути. У цей період Німеччина, а потім й інші західноєвропейські краї­ни та Японія відмовляються підтримувати долар шляхом фіксу­вання до нього курсів своїх валют. Врешті 15 серпня 1971 р. пре­зидент СШАР. Ніксон заявив про скасування конвертованості долара у золото, що фактично поклало край функціонуванню Бреттон-Вудської валютної системи.

Проблеми реалізації валютної політики у період дії Бреттон-Вудської системи були пов'язані з асиметричним характером останньої. Адже країна, валюта якої використовується як міжнародний резерв немає потреби здійснювати валютні інтер­венції для підтримання обмінного курсу власної валюти, а відтак немає потреби фінансувати дефіцит платіжного балан­су. Ці проблеми посилювались у міру послаблення економіч­них позицій США і Великої Британії, які погашали дефіцит своїх платіжних балансів національними валютами, зловжи­ваючи їх статусом як резервних валют. Як наслідок, стійкість резервних валют і довіра до них були підірвані.

Водночас валютна політика інших країн мала забезпечувати підтримання курсу головної резервної валюти — долара США — на незмінному рівні. Однак у європейських країнах за активного сальдо їхніх платіжних балансів у взаєминах зі США ва­лютні інтервенції неминуче призводили до збільшення внутріш­ньої грошової маси, що мало компенсуватися центральними бан­ками шляхом продажу цінних паперів і підвищення процент­них ставок. Протягом 1969—1971 pp. була проведена ревальва­ція німецької марки, швейцарського франка та австрійського шилінга. Утім така валютна політика призводила лише до над­мірного притоку капіталів і посилення спекулятивної гри на підвищення, що у кінцевому підсумку змусило центральні бан­ки відмовитися від підтримання курсу долара. Приміром, у пері­од кризи німецької марки у травні 1971 р. Бундесбанк був зму­шений в окремі дні скуповувати долари зі швидкістю 150 млн дол. на годину. З 1 по 9 лютого 1973 р. Бундесбанк витратив близько 6 млрд дол. на проведення інтервенцій для захисту фіксованого курсу німецької марки, а 1 березня 1973 р. купив 2,7 млрд дол., що стало рекордною сумою валютних інтервенцій.

Об'єктивна потреба корегування обмінного курсу резервної валюти у зв'язку з внутрішніми дисбалансами у країні-емітенті цієї валюти неминуче породжує хвилю спекуляцій. А гегемо­нія США у Бреттон-Вудській системі означала, що вони по суті переклали на своїх торгових партнерів турботу про підтриман­ня фіксованих курсів їхніх валют до долара шляхом проведен­ня валютних інтервенцій. Водночас такі об'єктивні фактори, як зміни міжнародної кон'юнктури, посилення інтеграційних процесів, активний розвиток фінансових ринків і світової тор­гівлі, зростання масштабів міжнародного руху капіталів при­звели в кінцевому підсумку до істотного зниження ефективності валютної політики, спрямованої на підтримання фіксованих валютних курсів. 16 березня 1973 р. міністри фінансів країн Європейського Співтовариства заявили, що відтепер курс їхніх валют відносно долара буде плаваючим. Місяцем раніше це зро­била Японія.

Таким чином, Бреттон-Вудська валютна система спочатку сприяла розвиткові світової торгівлі і виробництва. Однак по суті вона прирівнювала долар до золота, дозволяючи США постійно збільшувати дефіцит платіжного балансу, який із часом набага­то перевищив їхні золоті резерви. Тому в 1971 р. уряд Сполуче­них Штатів відмовився від обміну доларів на золото, що фактич­но означало завершення функціонування Бреттон-Вудської валютної системи. Зміна співвідношення сил у світовій економіці, поява у ній нових конкуруючих центрів підірвали структурні принципи валютної системи, що відображали американоцен-тризм у міжнародних господарських зв'язках.

4. Ямайська валютна система1976 р.) — це багатова-лютний стандарт, заснований на вільному виборі країнами — членами МВФ режимів валютних курсів. її основні принципи: 1) юридична демонетизація золота, відміна його офіційної ціни та золотих паритетів; 2) надання можливості країнам само­стійно встановлювати порядок визначення обмінного курсу: плаваючого, фіксованого чи змішаного; 3) запровадження стан­дарту СПЗ як колективної резервної валютної одиниці. На прак­тиці, однак, долар США зберіг своє значення як головного міжнародного платіжного засобу та резервної валюти.

Після краху Бреттон-Вудської валютної системи для пошу­ку виходу з кризи міжнародних валютних відносин у січні 1976 р. у м. Кінгстон на Ямайці було скликано нараду керівників МВФ, на якій були узгоджені нові параметри міжнародної валютної системи, ратифіковані країнами — членами МВФ шляхом вне­сення змін до його статуту у квітні 1978 р. Ямайська валютна конференція стала по суті компромісом між головними країна-ми-учасницями. Вона окреслила риси майбутньої валютної си­стеми та юридично закріпила ті зміни, які реально відбулися у міжнародних валютних відносинах, починаючи з 1971 р.

Вплив вимог Ямайської валютної системи на механізм про­ведення валютної політики визначається такими основними принципами її реалізації:

— самостійний вибір режиму валютного курсу згідно з на­ціональними інтересами кожної країни, відповідно до стану її платіжного балансу та участі у міжнародній торгівлі;

— гнучкість механізму реалізації валютної політики, яка використовує валютний курс як один із найважливіших інстру­ментів реалізації економічної політики держави;

— вираження паритетів валют як у СПЗ або іншій спільній рахунковій одиниці, так і в будь-якій національній валюті, тільки не в золоті;

— обов'язковість проведення валютних інтервенцій (індивіду­альних або колективних) у разі дестабілізації валютного ринку;

— врахування у національній валютній політиці інтересів країн-партнерів, особливо тих, чиї валюти використовуються під час здійснення інтервенцій.

Проте головним результатом Ямайської угоди слід вважати те, що національна валютна політика відтепер уже не мала об­межуватися жодними міжнародними правилами щодо валют­них курсів. А свобода вибору режимів валютних курсів та вар­тісного еталону для встановлення валютного паритету фактич­но стали основою для функціонування багатовалютного стан­дарту, тобто використання в якості світових грошей валют різ­них країн.

Утім плани засновників Ямайської валютної системи щодо створення універсальної світової валюти на базі стандарту СПЗ так і не реалізувалися. Навпаки, усунення золота з валютної системи, міжнародних розрахунків і кредитних відносин зу­мовило зростання притоку американської валюти у міжнарод­ний платіжний оборот. Під прикриттям СПЗ нерозмінний на золото долар фактично зберіг своє значення світових грошей. Річ у тім, що СПЗ використовується в обмежених сферах — ви­ключно в операціях МВФ, здебільшого як коефіцієнт перерахун­ку національних валют, визначення квот країн-членів, обліку доходів і витрат фонду. Обсяги емісії СПЗ обмежені й у міжна­родних розрахунках вони безпосередньо не використовуються. З відмовою від золотого вмісту СПЗ виникла проблема з їх за=-безпеченням, оскільки обмінний курс СПЗ встановлюється на базі валютного кошика з чотирьох валют (долар США, євро, англійський фунт стерлінгів та японська єна), у складі яких 45 % належить долару. Отже курс СПЗ залежить передусім від вартості американської валюти. Як наслідок, долар зберіг своє значення як міжнародний платіжний засіб і резервна валюта, а замість золотодоларового стандарту чи стандарту СПЗ виник доларовий стандарт. При цьому частка доларових активів у світових валютних резервах перебуває на рівні 70 % .

Крім того, демонетизація золота не завершена повною мірою, і воно залишається важливим резервним активом (до 15 % у структурі світових резервів), а режим плаваючих валютних курсів так і не забезпечив належної стабільності на світових валютних ринках. Тому реформування міжнародної валютної системи на основі рішень Ямайської конференції так і не стало ефективним засобом вирішення тих проблем у валютних відносинах, які виникли ще у рамках Бреттон-Вудської системи.

 

5 та 6 питання виноситься на самостійне опрацювання.

 

 





sdamzavas.net - 2018 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...