Главная Обратная связь

Дисциплины:






Глибинні відчуттяЧуттєвість від внутрішніх органів , М'язова чуттєвість, Вестибулярна чуттєвість



Ро́зум (лат. ratio; дав.-гр. ὁ νοῦς) — філософське поняття, яке виражає здатність мислити: аналізувати, й робити висновки. Вища форма творчої інтелектуальної діяльності, що полягає в усвідомленому оперуванні поняттями і опирається на розкриття їхньої природи і змісту. У повсякденному сприйнятті «розумна істота» — це істота, що сприймає інформацію, мислить, навчається, має бажання й емоції, робить вільний вибір й демонструє доцільну поведінку. Розум характеризує загальний інтелектуальний розвиток, рівень пізнання, знань кого-небудь.

Філософські й наукові теорії розуму намагаються зрозуміти природу цієї психічної (або ментальної) діяльності, її характеристики, а також природу «Я» або ж суб'єкта, що має свідомість й здійснює цю діяльність.

На противагу розсудку розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

Розум властивий розумним істотам, зокрема людині розумній Homo sapiens.

Одна з характеристик розуму — інтелект.

Інтелéкт — це здатність пізнавати і вирішувати проблеми, яка об'єднує в собі пізнавальні здібності. Інтелект властивий людям, а також спостерігається у тварин. Штучний інтелект - це розділ обчислювальної лінгвістики та інформатики який займається формалізацією проблем і завдань інтелекту.

Людина застосовує інтелект для обробки наявної інформації, наприклад, з метою побудови або вдосконалення розуміння, позиції, стратегії, методу, правила, комбінації, відношення, пояснення, рішення, плану чи цілі.

Інтелект пов'язаний з іншими внутрішніми властивостями людини, такими як сприйняття, пам'ять, мова, уява, самосвідомість, самоконтроль, характер, володіння тілом, творчість, інтуіція.

Інтелект найчастіше спрямовується на вирішення питань облаштування побуту і відпочинку, професійну діяльність, міжособистісні стосунки та самовдосконалення.

В повсякденному житті в сучасній розвинутій людині інтелект також проявляє себе у вигляді внутрішніх відчуттів і образів мислення, таких як відчуття реальності, часу, простору, себе, ритму, відповідальності, гумору, ситуації, прекрасного, небезпеки, захищеності, такту, комфорту, міри, справедливості, довіри, свободи, поваги, власної гідності та інших, і у вигляді аналітичного, образного, практичного, абстрактного, тактичного або стратегічного образу мислення.

За походженням інтелект є сконцентрованим досвідом розв'язання проблем, надбаним людиною впродовж життя і успадкованим від попередніх поколінь.


Інтелéкт (ро́зум) — сукупність розумових здібностей. За допомогою розуму людина:



  • (розумові здібності)
    • вчиться, тобто здобуває нові знання та удосконалює свої розумові здібності;
  • (досягнутий рівень розумового розвитку)
    • розуміє мову та абстрактні ідеї;
    • обдумує бажаний для неї результат (проблеми тощо) та складає план по його досягненню, а потім безпосередньо здійснює заплановане, роблячи висновки (як зі своєї діяльності, так і діяльності інших) та удосконалюючи свій практичний досвід.

Дане поняття інколи ототожнюється з інтелігенцією, особливо в таких словосполученнях як, наприклад, «інтелект нації».

Інколи провадиться ідея нетотожності термінів «розум» та «інтелект» в тому аспекті, що розум (як вважають прибічники такої концепції) є ши́ршим, ніж інтелект, бо передбачає як здібності, так і високий рівень досягнень у духовній культурі, тобто здатність засвоювати ши́рший спектр абстрактних ідей (відповідно, «мову» мистецтва та філософії) та оперувати ними. Очевидним чином така антитеза є дуже близькою до антитези інтелігент<>інтелектуал.

Інтелект вирішує конкретні проблеми, розум же дозволяє узагальнити досвід і застосувати рішення одних задач у вирішенні інших.

Природний розум — закладена від народження здатність людини мислити.

І́стина — одна з центральних категорій гносеології[1], правильне відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини[2], її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об'єктивної дійсності[3].

У тлумачному словнику української мови істина трактується також як правда, як положення, твердження, судження, перевірене практикою, досвідом[4]. В мовах програмування «істина» — одне з двох значень, які можуть приймати логічні змінні[4]. У формальній логіці істиною вважають одне з двох логічних значень, яке приписують судженням (висловлюванням).

Види істини

  • Абсолютна істина — повне, вичерпне знання.
  • Об'єктивна істина — такий зміст наших знань, що не залежить від суб'єкта за змістом (за формою завжди залежить, тому істина суб'єктивна за формою).
  • Відносна істина — форма вираження об'єктивної істини, яка відображає певну повноту знань, певну міру чіткості і точності, яка досягнена на певному етапі розвитку науки.

Етимологія

Запозичення з церковнослов'янської мови (ість - справжній, істній)[5]. Церковнословянське «истина» пов'язане з «истъ» «справжній, істинний», якому відповідає українське «істній»[5].

В українській мові слово «істина», як і його відповідники в ряді інших слов'янських мовах (напр. рос. , болг. истина), пов'язано зі старослов'янським истъ, истовъ «истинный, сущий»[6].

Аналогічне походження мають також слова «істота» та «існувати» (також пол. istota, istnieć)[7], що дало підстави В. Далю говорити про тотожність понять існування і істини. [8]

У польській та чеській мовах іменник «істина» був витіснений іменником «правда» (пол. prawda, чеськ. pravda). Проте різне етимологічне походження слів «істина» і «правда» дає підстави говорити про різне їх первісне значення — якщо правда характеризує певну модель дії, то істина — модель існуючого.[7].

У західно-європейських мовах на рівні етимології поняття правди і істини також взаємопов'язані. Зокрема мають спільне походження англ. truth і true [9], в романських мовах відповідні слова (напр. італ. verita) походять від латинського Veritas — імені богині правди в римській міфології.

ак, Аристотель у своєму трактаті «Метафізика» писав:

« «Казати про суще, що його немає, або про не-суще, що воно є, – значить говорити хибно; а казати, що суще є і не-сущого немає, – значить говорити істинно».[11]. »

Подібне протиставлення існуючого неіснуючому, як істинного неправдивому зустрічається і в діалозі «Кратилус» Платона[11], де Гермоген дає ствердну відповідь на питання Сократа

« «У такому випадку той, хто говорить про речі відповідно до того, які вони є, правду говорить, той же, хто говорить про них інакше, бреше?» - «Так.»[12]. »

Кореспондентська теорія лягла в основу діалектичного матеріалізму, в якій істинними визнаються уявлення, що вірно відображають об'єктивну дійсність[2]. В. І. Ленін називав істинними уявлення, що «…не залежить від суб'єкта, не залежить ні від людини, ні від людства…» [

 

Основне питання — чи пізнаваний світ у принципі?

Відповіді на це питання дає:

оптимізм — світ пізнаваний, меж пізнання немає, необхідні лише час і засоби.Оптимізм — погляд на життя з позитивної точки зору.

Оптиміст стверджує: світ чудовий, з будь-якої ситуації є вихід, все вийде добре, всі люди загалом гарні.

У філософії, оптимізм асоціюється з Готфрідом Лейбніцом, який вважав, що ми живемо в «найкращому зі всіх можливих світів».

агностицизм — світ пізнаваний у принципі, людина не пізнає світ, а будує віртуальний світ на основі почуттєвого сприйняття.Агностици́зм (грец. a — «не, без», грец. γνώσις — «знання, пізнання») — філософська установка, відповідно до якої неможливо однозначно довести відповідність пізнання дійсності, а отже — вибудувати істинну всеосяжну систему знання.

Агностицизм (грец. α-γνωστικισμός — від гностицизм (див. гнозис)) — філософський погляд, який доводить, що істинне значення певних тверджень — особливо метафізичних тверджень щодо теології, життя після смерті, або існування Бога, богів, божеств, або навіть об'єктивної дійсності — не осягається або, залежно від форми агностицизму, не може бути в сутності осягнене через природу суб'єктивного досвіду, сприйнятого індивідом.

Виростає з античного скептицизму і середньовічного номіналізму. Серед розмаїття А. можна виділити кілька підкатегорій.

Нещодавно запропоновані варіанти включають:

  • Сильний агностицизм (також «жорсткий А.», «замкнутий А.», «строгий А.», «абсолютний А.») — погляд, який полягає в тому, що питання існування/неіснування всесильного Бога та природи об'єктивної реальності — не може бути осягнутим через нашу вроджену неможливість перевірити будь-який досвід жодним іншим чином, окрім іншого суб'єктивного досвіду.
  • М'який агностицизм (також «слабкий А.», «відкритий А.», «емпіричний А.», «темпоральний А.») — погляд, який полягає в тому, що існування/неіснування Бога/богів на сьогодні не осяване, але не обов'язково не здатне бути осяянним, і тому потрібно утриматись судити аж поки більше доказів стануть доступними.
  • Апатичний агностицизм (також«прагматичний А.») — погляд, який полягає в тому, що не існує доказу існування/неіснування Бога/богів, але оскільки будь-який Бог (боги), який може існувати, виявляється індиферентним стосовно людства чи благоденства населення, питання, в основному, варте вивчення.
  • Агностичний теїзм (також «релігійний А.», «духовний А.») — погляд тих, хто не вимагає знати про існування Бога/богів, але все таки вірить у таке існування. (див. Знання і віра)
  • Агностичний атеїзм (також «недогматичний атеїзм») — погляд тих, хто не знає про існування/неіснування Бога/богів і не вірить у них. [1]
  • Ігностицизм — погляд, який полягає в тому, що ясне та зрозуміле визначення «Бога» має бути запропоноване до того, як питання існування Бога може бути виразно обговорене. Коли обране означення не врозумливе, ігностики притримуються некогнітивістичного погляду, що існування Бога безглузде або не може бути перевірене дослідним шляхом. Альфред Аєр, Теодор Дранж, й інші філософи вбачають атеїзм і А. несумісними з ігностицизмом, ґрунтуючись на тому, що атеїзм і А. приймають висловлювання «Бог існує» як зрозуміле й ясне, а отже, придатне для аргументування «за» чи «проти».

скептицизм — ми пізнаємо реальний світ, але в силу недосконалості почуттів постійно вводимо себе в оману. У повсякденному використанні скептицизм (грец. σκέπτομαι — замічати, зауважувати, розглядати) може означати таке:

  • сумніви щодо певного явища чи існування або властивостей певного об'єкту,
  • метод судження, що засновується на неприйнятті передвчасних висновків.

У філософії, скептицизм означає одну з наступних позицій:

  • (принципову) обмеженість знання,
  • отримання інформації про дійсність через сумніви та постійні перевірки чи експерименти,
  • брак певності в існуванні позитивних мотивів для людських вчинків (цинізм).

У класичній філософії, скептицизм означає вчення '(Οι Σκεπτικοί), філософіської школи, представники якої стверджували, що вони не «заявляють нічого, але лише висловлюють власну думку». У цьому сенсі, філософський скептицизм — філософська позиція уникнення того, щоб постулювати остаточну істину. Застосований до себе, скептицизм поставив би під сумнів, чи є скептицизм прийнятною позицією взагалі.





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...