Главная Обратная связь

Дисциплины:






Державний бюджет. Способи збалансування державного бюджету.



Вплив фіскальної політики на економіку здійснюється через державний бюджет. Між фіскальною політикою і державним бюджетом існує пряма і зворотня залежність. З одного боку, держ. бюджет визначає можливості фіскальної політики; з іншого – фіскальна політика впливає на стан держ. бюджету. Роль держ. бюджету у фіскальній політиці визначається не лише його величиною. Важливе значення має також його структура та співвідношення між держ. заходами і витратами (видатками). Головною метою фіскальної політики є стабілізація економіки. Цій меті підпорядковується і державний бюджет. регулюючи структуру і співвідношення між окремими частинами держ. бюджету, фіскальна політика впливає одночасно на економічний розвиток і стан держ. бюджету. У залежності від фази економічного циклу фіскальна політика викликає неоднакові бюджетні наслідки. Так, під час падіння вир-ва ефективною (доцільною) слід вважати стимулюючу (експансіоністську) політику, яка має збільшувати держ. закупки і знижувати чисті податки, або застосовувати перелічені заходи одночасно. Неминучим наслідком такої політики є виникнення бюдж. дефіциту або його збільшення. Припустимо, що навпаки, в економіці спостерігається інфляційне зростання, викликане надмірним попитом. За цих умов ефективною (доцільною) слід вважати стримуючу (рестриктивну) політику, яка повинна зменшувати держ. закупки і підвищувати чисті податки, або застосовувати зазначені заходи одночасно. Неминучим результатом такої політики буде скорочення бюдж. дефіциту або виникнення бюджету з профіцитом. Існують три концепції регулювання держ. бюджету: збалансування бюджету на щорічній основі – держ. витрати повинні вирівнюватися з доходами в межах кожного року. Ця концепція вступає в суперечність зі стабілізаційною функцією фіск. політики; збалансування бюджету на циклічній основі – бюджет повинен балансуватися не щорічно, а в межах економ. циклу. Але в межах економ. циклу гармонія між надлишками і дефіцитами не досягається, що не забезпечує збалансованості держ. бюджету. отже, одночасне дотримання стабілізаційної функції і збалансованого бюджету є для фіскальної політики несумісним. Світовий досвід показує, що пріоритет надається стабіліз. ф-ції – в основі лежить концепція функціональних фінансів. Згідно неї фіскальна політика припускає можливість застосування незбалансованого бюджету. Насамперед це стосується дефіцитного бюджету. Якщо бюджетний дефіцит є необхідною умовою для стабілізації економіки, то, з одного боку, держава свідомо йде на його створення; з іншого – вона передбачає певні джерела його фінансування. Існує три джерела дефіцитного фінансування: Внутрішні позички. В цьому випадку уряд виходить на внутр. грошовий ринок, де розміщує свої позички, тобто продає держ. ЦП, і за рахунок виручки від їх реалізації отримує необхідні кошти в борг. Зовнішні позички. Ці позички можуть надавати уряду міжн. фін. орг-ції, іноземні уряди та приватні іноземні фірми. Грош-кред. емісія. Центр. банк випускає нові гроші, які незабезпечені зростанням товарної маси, і за допомогою певного кредитного механізму фінансує уряд. Безболісних джерел фінансування не існує, кожен з них має певні недоліки. Тому ефективною може бути лише зважена фіскальна політика, згідно з якою держава повинна постійно коригувати свої витрати у рахуванням змін в отриманні доходів, а до держ. позичок вдаватися лише за умов, якщо вони здатні в перспективі створювати джерела для їх повернення.



42. Пропозиція грошей та грошові агрегати. Графічне відображення пропозиції грошей.

Вся сукупність готівкових і безготівкових грошей складає грошову масу. Вона є структуризованою величиною і складається із декількох грошових агрегатів. Але перш ніж розглянути грошові агрегати, потрібно зупинитись на такій властивості грошей, як їх ліквідність. Ліквідність – це здатність будь-яких активів виступати як засіб оплати угод , або без втрат перетворюватись в цей засіб. Абсолютно ліквідним є майно, втрати якого при перетворенні на інше майно становлять нуль. Готівкові гроші є абсолютно ліквідними , тому що на них можна швидко і без втрат придбати будь-які інший актив. Пропозиція грошей є реальною грошовою масою і визначається за формулою: Прг= ГМ/ЦГрошова пропозиція складається з готівкових і безготівкових грошей. Всі вони в залежності від рівня їх ліквідності об’єднується зростаючим підсумком в окремі грошові агрегати : МО=готівкові гроші (гроші поза банками);

М1=МО+кошти на поточних та розрахункових рахунках; М2=М1+строкові депозити; М3=М2=кошти клієнрів за трастовими операціями банків. Отже кожний наступний грошовий агрегат відрізняється від попереднього не лише за структурою, а й за величиною. Широка грошова маса (ГМ) – це агрегат М3. грошова пропозиція контролюється Національним банком через окремі грошові агрегати. Контролюючи грошові агрегати Національний банк цілеспрямовано впливає на грошовий ринок. Грошова пропозиція не залежить від відсоткової ставки, а може змінюватись Національним банком згідно з цілями монетарної політики. Тому в графічній моделі грошової пропозиції її крива набирає вигляду вертикальлної лінії.

43. Попит на гроші. Чинники, що визначають грошовий попит. Графічне відображення попиту на гроші.

Грошовий попит— це попит на реальну грошову масу. Він включає попит на гроші для угод і попитна гроші як активи.

Попит на гроші для угод випливає з їхньої функції як засобу обігу, тобто з їх використання для купівлі товарів і послуг. Попит на гроші для угод знаходиться в прямій залежності від номінального ВВП. Чим більша загальна грошова вартість товарів і послуг, що знаходяться в обігу, тим більше потрібно грошей для угод. Обернено на цей попит впливає швидкість обертання грошей.

Кількість грошей в обігу при цьому визначається рівнянням обміну, відомим як формула Фішера:

ГМ*Ш=Ц*О

ПІ — швидкість обертання грошей; Ц — середній рівень цін; О — кількість угод.

Цілком справедливо вважати, що немає таких угод, які б не були враховані у ВВП. Тоді:

ГМ*Ш=Ц*ВВПр

Отже:

Таким чином, випливає, що попит на гроші для угод залежить від двох факторів: реального обся­гу виробництва — з його зростанням зростає і попит на гроші; швидкості обертання грошей — чим вища швид­кість обертання грошей, тим менша їх кількість, що необ­хідна для обслуговування угод.

Попит на гроші як активи (По.г а.) випливає з їхньої функції як засобу заощадження. В цьому випадку гроші розглядаються як засіб збереження вартості. Володіння грошима в цій якості перетворює їх на активи.

Але вартість можна зберігати не тільки у формі грошей, а й у формі фінансових активів. Кожна з цих форм має свої переваги і недоліки.

Перевагою володіння грошима є їх висока ліквідність, але їх недолік полягає в тому, що вони не приносять доход їхньому власнику.

Переваги володіння облігаціями полягають в тому, що вони приносять доход у формі відсотка, але їх недоліком є низька ліквідність.

Попит на гроші як активи змінюється обернено пропорційно ставці відсотка і пов'язаний з тео­рією переваги ліквідності: чим вища ставка відсотка, тим менший попит на гроші як активи, тому що за збільшення ставки відсотка збільшується альтернативна вартість гро­шей. Попит на гроші для угод і попит на гроші як активи визначає загальний попит на гроші:


44. Рівновага грошового ринку та графічне її відображення.

Для визначення рівноваги на грошовому ринку треба визначити рівноважну ціну грошей — ставку відсотка. Зміни рівноваги на грошовому ринку можливі внаслідок змін у пропозиції грошей і попиті на гроші.

Розглянемо наслідки змін у пропозиції грошей. Припустимо, що Національний банк збільшив грошову про­позицію. Лінія пропозиції зміщується вправо. Але грошовий попит не змінився, тому рівновага порушується. Це призведе до надлишку грошей, вини­кають зайві гроші. За початкової ставки відсотка суб'єкти ринку будуть намагатися звільнитися від грошей, купуючи більше фінансових активів. Але витрати грошей одними означає придбання гро­шей іншими. Тому колективна спроба купити більше облігацій збільшує попит і ціни на них. Одночасно ціна грошей — відсоткова ставка — знижується. І навпаки. Це випливає і з формули відсоткової ставки:

відсотковий доход — це фіксована величина. Тому за зростання цін на облігації параметри грошової рівноваги змінюються.

Звернемося тепер до змін у попиті на гроші. На графіку грошова пропозиція залишається на рівні Пр2, а попит на гроші зменшується в положенні лінії По2 Знову з'являються зайві гроші, які піднімають ціну облігацій, знижують відсоткову ставку до ВС3, що відновлює рівно­вагу на грошовому ринку в точці Т3. І навпаки.

Висновок: нерівновага на грошовому ринку викликає зміни в цінах на облігації і через них — у відсоткових ставках. Ціни на облігації і відсоткові ставки є обернено залежними. Зміни відсоткових ставок впливають на готов­ність заощаджувати гроші, що відновлює рівновагу на ринку грошей. Рівноважна ставка відсотка вирівнює кіль­кість грошей, що пропонуються і потребуються.

46. Грошово-кредитна політика: цілі, інструменти та типи.

Грошово-кредитна, або монетарна, політика є одним із головних інструментів державного регулювання економіки. Грош.-кред. політика найбільш ефективно і оперативно виконує функції регулювання економ. циклу, попередження і подолання спаду вир-ва. Мета грош.-кред. політики – досягнення на нац. ринку рівноваги, що характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Суть цієї політики полягає в регулюванні обсягу грошової пропозиції для стабілізації економіки. Так, під час спаду вир-ва монетарна політика зводиться до стимулювання зростання пропозиції грошей, а в періоди високої інфляції, навпаки, до її обмеження. Гол. суб’єктом монетарної політики держави є Центральний банк, який здійснює грошову емісію і регулює грош.-кред. д-ть комерц. банків. У своїй політиці Центральний банк застосовує такі методи: операції на відкритому ринку; зміна рівня мінімальної резервної норми; визначення рівня облікової ставки. Операції на відкритому ринку – суть методу полягає в купівлі-продажу Центр. банком урядових ЦП на відкритому ринку. В процесі купівлі-продажу цих паперів Центр. банк вступає у відносини з комерц. банками, нефінансовими фірмами і населенням. Купуючи або продаючи урядові ЦП, Центр. банк здатний збільшувати або зменшувати резерви в банк. системі і таким чином впливати на пропозицію грошей. Якщо Центр. банк продає урядові ЦП, то в результаті у комерц. банків, нефінансових фірм і населення зосереджуються ЦП, а в Центр. банку – гроші. Це скорочує банківські резерви і здатність комерц. банків до кредитування. Скорочення резервів у комерц. банків призведе і до скорочення грошової пропозиції, внаслідок чого відсоткова ставка на кредити і депозити зросте, а інвестування знизиться. Це так звана політика “дорогих” грошей, яка є одним із елементів рестриктивної політики держави. Якщо уряд, здійснюючи політику експансії, хоче знизити відсоткову ставку і пожвавити тим самим інвестиції, то грош.-кред. механізм діє у зворотньому напрямку: Центр. банк починає скуповувати урядові ЦП у комерц. банків, нефінансових фірм і населення, збільшуючи таким чином резерви комерц. банків та їх здатність до кредитування. В свою чергу, це збільшує пропозицію грошей і знижує відсоткову ставку; інвестиції на ринку капіталів зростають і в перспективі мультиплікативно зростає ВВП. Це є так звана політика “дешевих” грошей. Змінюючи мінімальну обов’язкову резервну норму,Центробанк також може впливати на кредитні можливості комерц. банків. Збільшення норми резерву призведе до скорочення грошової пропозиції і підвищення відсоткової ставки. Гроші стають “дорогими”, що означає рестриктивну політику. І навпаки, знижуючи резервну норму, Центр. банк здійснює експансіоністську політику, тобто політику “дешевих” грошей. Облікова ставка – це відсоток, під який Центр. банк надає кредити комерц. банкам. Центр. банк може надавати безпосередньо позику комерц. банкам, призначаючи низьку (дисконтну облікову ставку). Тому ця політика називається також дисконтною. Вона призводить до збільшення резервів у комерц. банках і зростання пропозиції грошей, що знижує відсоткову ставку на грошовому ринку. І навпаки, підвищуючи облікову ставку, Центр. банк скорочує резерви комерц. банків. У них погіршуються можливості до кредитування економіки, пропозиція грошей зменшується, а відсоткова ставка зростає.

47. Недоходні фактори споживання та заощадження.

До недоходних факторів споживання і заощадження відносяться:

Багатство. Під багатством розуміють як нерухоме майно, так і фінансові засоби, якими володіє населення. Чим більше нагромаджено багатства, тим менші стимули до заощаджень.

Податки. Зниження податків збільшує безподатковий доход і тому ! збільшує як споживання, так і заощадження. І навпаки.

Рівень цін. Зростання цін скорочує споживання і за­ощадження і навпаки.

Відрахування на соціальне страхування. Збільшення цих відрахувань призведе до скорочення поточних спожи­вання і заощадження.

Очікування. Очікування можуть бути пов'язані з май­бутньою зміною цін, доходів, виникненням дефіциту тощо. Якщо ці очікування несприятливі, то домашні гос­подарства змушені робити закупки наперед, що у поточному році збільшує споживання та зменшує заощадження. І навпаки.

Споживча заборгованість. Якщо в попередній період заборгованість зросла, то в поточному періоді домашні господарства будуть змушені зменшити споживання і за­ощадження, аби ліквідувати минулу заборгованість. І на­впаки.

Відсоткова ставка. Коли відсоткова ставка зростає, поточне споживання зменшується, а заощадження зроста­ють, що збільшить майбутнє споживання, забезпечене поточними заощадженнями.

48. Міжнародні економічні відносини міжнародні економічні організації.

Ефективність будь-якої національної еко­номіки залежить не лише від результатів її внутрішньої діяльності, а й від її участі в світових економічних від­носинах, ступеня її інтеграції у світове господарство.

Активність країни у світових економічних відносинах можна оцінити такими показниками:

1) Рівень експорту;

2) Структура експорту;

3) Рівень імпорту;

4) Структура Імпорту;

5) Співвідношення між імпортом та експортом капіталу.

Найбільш привабливою формою залучення іноземного капіталу є прямі інвестиції. Прямі інвестиції — це такі інвестиції, які забезпечують інвестору управлінський контроль над об'єктом, в який вкладається капітал.

Здійснення зовнішньоекономічних зв'язків між окре­мими країнами передбачає необхідність встановлення міжнародних режимів, які визначали б норми та правила, загальні для всіх суб'єктів світових економічних відносин. У сфері міжнародної торгівлі товарами та послугами такий режим регламентується міжнародною організацією СОТ.

Основні завдання ГАТТ/СОТ полягають в тому, щоб протидіяти протекціонізму на національному та регіональ­ному рівнях, сприяти лібералізації міжнародної торгівлі, зокрема через регламентацію дій урядів щодо регулювання зовнішньоторговельної діяльності країн.

У сфері міжнародних валютно-фінансових відносин велику роль відіграє Міжнародний ва­лютний фонд. В основі діяльності МВФ лежить надання кредитів країнам-членам цього фонду для підтримки курсу націо­нальної валюти, на фінансування дефіциту платіжного балансу та обслуговування зовнішнього боргу.

У своїй діяльності МВФ керується принципом обумовленості, згідно з яким країни-члени фонду можуть отримати кредит лише за умов, якщо вони беруть на себе певні зобов'язання щодо внутрішньої економічної політики. Ці зобов'язання оговорюються в спеціальному меморандумі між фондом і урядом.

Світовий банк (СБ). Його членами можуть бути лише країни-члени МВФ. Основна його функція — надання довгост­рокових позик під досить високі відсотки. Вони надаються як державним, так і приватним підприємствам за наяв­ності гарантій з боку відповідних урядів.

Європейський банк реконструкції та розвитку (Євробанк). Мета діяльності цього банку поля­гає у фінансовому сприянні переходу країн Центральної і Східної Європи, включаючи і країни колишнього Ра­дянського Союзу, до ринково орієнтованої економіки.

Основні функції Євробанку — сприяння переходу до ринкової економіки через фінансування життєздатних проектів у державному та приватному секторах економіки, а також сприяння в здійсненні програм структурної пере­будови та приватизації.

49. Теорія порівняльних переваг про доцільність зовнішньоекономічної діяльності.

Класичним варіантом теорії порівняльних переваг є теорія порівняльних витрат Давида Рікардо. Вона ґрунтується на положенні, згідно з яким окремі країни спеціа­лізуються з виробництва тих товарів, які мають відносно більш низькі витрати порівняно з іншими країнами.

Теорія Рікардо пояснює переваги міжнародної торгівлі, враховуючи головним чином міжнародні відмінності у природно-кліматичних умовах виробництва товарів. Про­те з розвитком промисловості, насамперед обробної, їхня роль як фактора виробництва помітно зменшилася. Вирі­шальну роль стали відігравати виробничі фактори суспіль­ного походження.

Ця ідея дістала своє відображення в неокласичній двофакторній моделі Хекшера—Оліна. Згідно з цією теорією два основні фактори — матеріальні та людські ресурси — розподілені між країнами нерівномірно. Тому в умовах відкритої економіки кожна країна прагне спеціа­лізувати свій експорт на тих товарах, стосовно яких вона має надмірну кількість виробничих факторів, і, як наслі­док, порівняно низькі ціни. І навпаки, країна буде праг­нути імпортувати ті товари, на які у неї відчувається дефі­цит виробничих факторів, а тому й порівняно високими є ціни.

Згідно з моделлю Хекшера—Оліна, у процесі міжна­родної торгівлі ціни факторів виробництва вирівнюються, і відповідні країни втрачають початкові переваги. Це пояс­нюється тим, що з розвитком експортних галузей кожної країни її виробничі фактори перестають бути надмірними, попит на них порівняно з пропозицією вирівнюється і ціни зростають до рівноважного рівня.

Вирівнювання цін факторів виробництва ліквідує порі­вняльні переваги окремих країн, розширює коло країн-експортерів певних видів товарів і сприяє виникненню міжнародної конкуренції за отримання порівняльних переваг на вищому рівні економічного розвитку.

Ці процеси викликали необхідність модифікації двофакторної моделі Хекшера—Оліна. Спочатку вона була доповнена таким фактором, як кваліфікація праці. Тому спеціалізація країни на експорті трудомістких товарів частково враховує переваги в рівні кваліфікації робочої сили. Подальше доповнення моделі іншими факторів перетворило її в багатофакторну модель.

У другій половині XX ст. істотний вплив на розвиток міжнародної торгівлі почав справляти науково-технічний прогрес. Це знайшло своє відображення в моделях неотехнологічної теорії. Найбільшого поширення серед них набула модель технологічного розриву, автор якої англій­ський економіст М. Познер. її суть полягає в тому, що міжнародна торгівля може виникати навіть за однакової наявності у країнах виробничих факторів, але за умов технологічного розриву між ними.

5О.Платіжний баланс, його суть та структура.

Платіжний баланс – це документ, який охоплює всі зовнішньо­економічні операції, які здійснюються резидентами окре­мої країни за певний період з рези­дентами інших країн. Ці операції включають товарний експорт та імпорт, надання та отримання послуг, транс­ферти, продаж та покупка активів тощо.

Головним розділом платіжного балансу є рахунок поточних операцій. Його можна поділити на три частини.

Перша — баланс товарів та послуг (БТП), який відо­бражає чисті надходження від імпорту та експорту товарів, а також від нефакторних послуг.

Друга — доходи (Д). Вона відбиває міжнародний рух доходів від факторних послуг, тобто послуг,- пов'язаних з використанням факторів виробництва.

Третя —поточні трансферти (ПТ), до яких відносяться пенсії, дарунки, грошові перекази за кордон, гуманітарна допомога тощо.

Другим розділом платіжного балансу є рахунок опе­рацій з капіталом та фінансових операцій або рахунок капітальних операцій (РКО). Він характеризує міжнародний рух активів та кредитів. Ідентифікована величина цього рахунку складається з двох елементів: рахунок операцій з капіталом (РОК) та фінансовий раху­нок (ФР). Перший відбиває рух капітальних трансфертів, другий — рух інвестицій і кредитів.

Стаття «Помилки та упущення» доповнює платіжний баланс неідентифікованими операціями, які за своєю природою можуть відноситися на рахунок поточних або капітальних операцій. Тому сальдо цього розділу обчислю­ється як різниця між рахунком поточних та капітальних операцій.

Згідно з концепцією платіжного балансу він повинен бути врівноваженим, тобто надходження і вилучення повинні взаємно покриватися.

З метою оцінки стану платіжного балансу слід розріз­няти первинне, вторинне і підсумкове його сальдо. Пер­винне сальдо — це сальдо рахунку поточних операцій. Вторинне сальдо — це інтегральне сальдо двох рахунків: поточних і капіталь­них операцій, доповнене статтею «Помилки та упущення». Підсумкове сальдо — це сальдо з урахуванням вторин­ного сальдо і змін у резервних активах. Воно завжди є нульовим.

51 .Валютний курс та міжнародна валютна система.

Результати зовнішньоекон діял-ті б.-я. країни значно залежать від курсу її національної валюти. Використання нац валюти в міжнар розрах обумовлює необх-ть її зіставлення з валютами інших країн, що формує її валют(обмінний) курс. Світова вал. система пройшла в своєму розвитку 3 етапи. 1-й етап охоплює період від її виникнення в 19ст до початку 2ї світ війни, 2-й – одержує своє юр оформл-ня на Бреттон-Вудській конференції у 1944, 3-й – це сучасний етап, як організац оформився після наради в Кінгстоні(Ямайка) в 1976 – Ямайська вал система. Її основою є плаваючий курс нац валют. Це означає що курс кожної нац валюти визнач-ся залежно від По і Пр на вал ринках. Згідно з цією системою ціна нац валюти кожної країни залежить від стану її власної економіки, її конкурентоспроможності в системі світ госп-ва. Це дуже часто призводить до певних коливань вал курсів. Нестабільність курсу нац валют викликала необхідність деяких країн створення міжнар валют, відносно яких став визначатися курс окремих валют. З 1970 МВФ створив міжнар вал під назвою СДР. В 1979 країни що входили в ЄС, створили регіональну вал систему і відповідну їй вал одиницю ЕКЮ. В цих умовах курс нац валют жорстко фіксується кількістю ЕКЮ і може відхилятися від зафіксованого рівня в межах +/- 2,5%. Вал курс є не просто “ціною” однієї грошов одиниці відносно до іншої, а синтезуючим показником вартісного співвідношення національних економік, їх зовнішньої конкурентоспроможності. Це стає очевидним якщо розглянути зміст тих екон функцій, які вал курс виконує в системі вал відносин: подолання нац обмеженості грош одиниць, перетворення їх локальної цінності в інтернац. Вал курс стає засобом інтернаціоналізації грош від-н, утворення цілісної світ системи грошей; забезпечення можливості зіставлення цінових структур, умов та результатів вир відтворення окремих країн – продуктивності праці, витрат виробництва, з/п, темпів екон зростання; зіставлення нац цін та нац умов вир-ва, зокрема нац вартостей товарів і послуг з інтернац вартістю; перерозподіл нац продукту між країнами які здійснюють зовнішньо екон зв’язки. Необхідність встановлення вал курсу пов’яз з тим, що нац гроші законно виступати купів та плат засобом можуть лише на внутр ринку. Для виконання цих функцій на ринку ін країни вони повинні бути відповідно обмінені. Встановлюються вал курси шляхом котирування іноз валют, т.б. визначення державними органами ціни іноз валюти. Вал курси встановлюються на основі співвідношення купів спроможності нац валют. Вона визнач як сума цін товарів та послуг які можна придбати за певну грош одиницю порівняно з базов періодом. За золотого стандарту який застосовувався до Бреттон- Вудської конференції вал курс визнач-ся золотим паритетом, т.б. співвідношенням між золотим вмістом грош одиниць, відхиляючись від нього лише на величину вартості перевезення золота в іншу країну. В сучасних умовах в основі вал курсів лежить співвідношення купів спроможностей вал. Таке співвідношення стосовно певної групи товарів та послуг у двох країнах визначає паритет купів спроможності. Існують різні методики його розрахунку, найпростіше з котрих виходить із співвідношення рівня цін стандартного набору товарів та послуг. Паритет купів спромож-ті визначає рух вал курсів у довгостроковому періоді часу. В короткострокових інтервалах часу він коливається під впливом По та Пр.Ціна валюти – її курс – визначається Пр і По на неї. Чим більше По переважає Пр, тим дорожче стає валюта. А це залежить від стану платіжного балансу країни. Платіжний баланс – це співвідношення між сумою надходжень, одержаний даною країною зза кордону і сумою здійснених нею зарубіжних платежів за певний період часу. Якщо він характеризується активним сальдо приплив іноз вал збільшується, зростає її Пр і курс нац валюти, і навпаки. За Пр і По на валюту приховуються інші фактори, зокрема інфляція(або її очікування) в даній країні. Чим швидше зростають ціни в одній країні порівняно з іншими, тим більше знецінюються її гроші і тим менше ціниться її валюта.

54.3айнятість як економічна категорія і як економічна проблема.

Ефективне функціонування економіки пов'язане із забезпеченням повної зайнятості наявних ресурсів. Повна зайнятість економічних ресурсів означає залучення до економічного обороту всіх ресурсів, придатних для виробництва товарів та послуг, включаючи й такий ресурс як робоча сила. При повній зайнятості обсяг виробництва є максимально можливим. Тому він називається потенційним і вимірюється за допомогою потенційного валового внутрішнього продукту (ВВП,,). В умовах неповної зайнятості фактичний обсяг виробництва менший від потенційного, тобто ВВПф < ВВПп. За цих умов певна частка працездатного населення змушена не працювати, тому що виникає вимушене безробіття. Зайнятість і безробіття —головні індикатори макроекономічної нестабільності.

Розглянемо сутність та економічний зміст цих понять та деяких інших понять, пов'язаних із ними.

Зазначимо насамперед, що зайнятість населення — це діяльність працездатного населення країни, спрямована на відтворення валового внутрішнього продукту та національного доходу. Вона визначається чисельністю осіб, що виконують будь-яку роботу за певну заробітну плату або з метою отримання інших видів доходу. Надання «сім бажаючим і здатним працювати можливості брати участь у суспільному виробництві призводить до макси­мальної зайнятості всього працездатного населення (чоло­віки піком 16—59 років та жінки віком 16—54 роки), а також осіб старшого віку та підлітків, які працюють у різних галузях економіки або зайняті іншою економічною діяльністю.

55.Ринок праці. Фактори, які визначають сучасний стан ринку праці.

Ринок праці в ринковій економіці — це ринок найма­ної праці, де роботодавець і найманий працівник виступають як юридично рівноправні особи. В цьому полягає унікальність ринку праці, його відміна від інших ринків.

За своїм змістом ринок праці складається із трьох частин:

1) потенційного, тобто тієї сфери, де формується сама праця;

2) циркулюючого, тобто сфери кушвлі-продажу робочої сили;

3) внутріфірмового, тобто того, де бо­ротьба за робочі місця ведеться на підприємствах між зайнятими працівниками.

Зауважимо, що обсяг ринку праці переважно визна­чається попитом на робочу силу, який, у свою чергу, прямо залежить від загальної економічної кон'юнктури та фази економічного циклу в країні. У випадку, коли еконо­міка перебуває у стані циклічного піднесення, попит на робочу силу зростає. Отже, ринок праці розширюєтеся.

Якщо суспільне виробництво переживає кризу чи депресію, попит на робочу силу зменшується, а ринок праці звужується. Розширення чи звуження ринку праці викликає зміни чисельності та співвідношення між його складовими: зайнятими та безробітними.

Співвідношенняміж попитом та пропозицією на ринку праці проншіистьси н ринковій ціні робочої сили і зале­жить відкон'юнктури ринку.

Ч3 — чисельність зайнятих; ЗП — заробітна плата; По — попит на робочу силу; Пр — пропозиція робочої сили.

Точка перетину кривих попиту і пропозиції робочої сили показує рівновагу на ринку праці, якій відповідає певний рівень заробітної плати. Зростання пропо­зиції робочої сили при незмінному попиті на неї викличе зниження заробітної плати. Збільшення попиту на робочу силу при незмінній її пропозиції спричинить зростання заробітної плати.

56.Державне регулювання ринку праці. Крива Філіпса.

Головним аспектом політики зайнятості на сучасному етапі й на перспективу повинно бути збере­ження достатньо відчутної ролі держави в її регулюванні. Державне регулювання зайнятості не повинно, проте, використовуватись для обмеження ринкового механізму її саморегулювання.

В основі теоретичного обгрунтування державного регу­лювання зайнятості населення лежать положення кейн-сіанської теорії, згідно з якою зменшення безробіття повинно досягатися за рахунок державної стимулюючої фінансової політики. Але слід враховувати, що така полі­тика, крім позитивного впливу на економіку, виявила побічні негативні наслідки — підвищення цін, тобто інфляцію. Таким чином, інфляція є тією ціною, яку економіка повинна сплатити за зниження безробіття.

Наведена крива показує обернену залежність між інфляцією і безробіттям. Якщо сукупний попит в економші збільшується, наприклад, завдяки політиці експансії, то це призводить до скорочення безробіття, але ціною зростання інфляції.

Крива Філліпса суттєво доповнила кейнсіанську теорію державного регулювання зайнятості. Вона здат­на адекватно відтворювати взаємозв'язок між інфляцією та безробіттям лише в короткостроковому періоді.

За стагфляції крива Філліпса зміщується вправо, тобто в бік збільшення безробіття. При цьому кожний відсоток збільшення інфляції супроводжується додатковим зрос­танням безробіття.

Іншу точку зору щодо стагфляції мають прихильники неокласичної концепції. їхнє пояснення обмежується «гіпотезою природного рівня» безробіття. При цьому обґрунтовуються два варіанти інтерпретації взаємозв'язку інфляції та безробіття. Одна з них відповідає теорії адаптивних очікувань, інша — теорії раціональних очікувань.

Економісти неокласичного напряму виступають за проведення урядом політики невтручання. Це дасть можливість ринковому механізму самостійно вирішувати проблеми зайнятості і вийти на обсяг реального випуску продукції, що відповідає умовам повної зайнятості

Кейнсіанці закликають до активного застосування стабілізаційної політики держави, скорочення великих втрат, які пород­жуються тривалим збереженням безробіття та інфляції.

Державне регулювання наслідків функціонування економіки, пов'язане з виникненням безробіття спирається на спеціальні державні програми, основною метою яких є не загальне зростання вироб­ництва, а створення додаткових умов для працевлаштуван­ня безробітних.

Програмний метод регулювання зайнятості реалізу­ється за двома напрямами: активна політика зайнятості та створення гнучких форм зайнятості:

Програми сприяння зайнятості.

Надання субсидій.

Часткове або повне звільнення від сплати внесків у фонд соціального страхування на осіб, що проходять профпідготовку.

Програми сприяння зайнятості.

Гнучкі форми зайнятості.

57.Проблеми нерівності у розподілі доходів. Крива Лоренца.

Перехід до ринкової економіки пов'язаний з виник­ненням проблеми розподілу доходу в суспільстві.

Для визначення сту­пеня нерівності доходів у макроекономічній науці використовують криву Лоренця.

Теоретична можли­вість абсолютної рівності розподілу доходів пред­ставлена на графіку у ви­гляді бісектриси.

Якщо нанести на графік підраховані дані за рік про розподіл доходів, то одержимо криву Лоренця, яка показує фактичний розподіл доходу в країні.

Ділянка між лінією, що позначає абсолютну рівність розподілу доходів, і кривою Лоренця відображає ступінь нерівності доходів. Чим більша ця ділянка, тим більший ступінь нерівності доходів. Коли б фактичний розподіл доходів був абсолютно рівним, то крива Лоренця і бісектриса збіглися б.

За умов диференціації доходів та рівня життя виникає гостра соціальна проблема бідності. Кількісно цей рівень виражається показником «прожитковий мінімум», або «поріг бідності».

Прожитковий мінімум змінюється з розвитком соціально-економічного життя суспільства. Але світова практика показує, що поріг бідності значно підвищується у зв'язку з інфляцією. Соціальний захист включає в себе систему заходів, які захищають будь-якого громадянина країни від економіч­ної та соціальної деградації не тільки внаслідок безробіття, а й у випадку втрати чи різкого скорочення доходів, хво­роби, народження дитини, виробничої травми, інвалід­ності, похилого віку тощо.

Сучасна система соціального захисту населення в країнах з перехідною економікою включає такі основні елементи: сукупність державних соціальних гарантій; традиційну форму державної соціальної допомоги та соціальне страхування.

58.Економічний розвиток та економічне зростання. Фактори економічного зростання.

Економічне зростання — це збільшення обсягів реаль­ного ВВП в одному періоді порівняно з іншим, зміцнення економічної могутності країни. Найбільш розповсюдженими визначеннями економічного зростання є: 1). Реальний приріст обсягу національного продукту в результаті збільшення кількості факторів виробництва або удосконалення техніки та технології; 2). Збільшення реального обсягу ВНП або реального доходу на душу населення. Еконо­мічне зростання являє собою зростаючу здатність еконо­міки до реалізації своїх виробничих можливостей. Сут­ність економічного зростання полягає у розширеному відтворенні тих самих товарів і послуг з використанням незмінної технології. Завжди кінцевою метою економічного зростання є збільшення споживання. Економічне зростання класифікують за темпами і за типами. Теоретично розрізняють такі типи економічного зростання: Інтенсивний – збільшення виробничого потенціалу шляхом вдосконалення техніки і технології. Змішаний (реальний) – збільшення виробничих потужностей внаслідок збільшення кількості використовуваних факторів виробництва і вдосконалення техніки і технології. Екстенсивний– збільшення виробничих потужностей внаслідок збільшення кількості використовуваних факторів виробництва. Економічне зростання визначається двома взаємопов’язаними способами: як збільшення обсягу реального ВВП чи ЧВП протягом певного часу або як збільшення за той самий період обсягу реального ВВП чи ЧВП на душу населення. Важливими є обидва способи. Наприклад, якщо є потреба визначити воєнно-політичний потенціал, тоді більшою мірою підходить перший спосіб. Але при зіставленні життєвого рівня населення в окремих країнах і регіонах перевага надається другому способу . Зауважимо, що за будь-яким із цих способів економічне зростання вимірюється річними темпами зростання у відсотках. Інформацією про темпи економічного зростання дає такий показник : темп зростання

ВНП = ВНП1/ ВНП0•100% ВНП1 – валовий національний продукт звітного року; – валовий національний продукт базового року. Темпи економічного зростання, його якість повністю визначаються факторами зростання. Макроекономічні фактори економічного зростання можуть бути поділені на три групи: фактори пропозиції, фактори попиту і фактори розподілу. Фактори пропозиції включають: кількість і якість природних ресурсів; кількість і якість трудових ресурсів; обсяг основного капіталу (основні фонди); нові технології — науково-технічний прогрес. Фактори попиту: для реалізації зростаючого виробни­чого потенціалу в економіці треба забезпечити повне використання збільшених обсягів всіх ресурсів. А це пот­ребує підвищення рівня сукупних витрат, тобто сукупного попиту. Фактори розподілу: здатність до нарощування вироб­ництва недостатня для розширення загального випуску продукції. Необхідним є також розподіл зростаючих обсягів ресурсів з метою отримання максимальної кіль­кості корисної продукції. Зауважимо, що фактори пропозиції і попиту взаємопо­в'язані. Наприклад, безробіття уповільнює темпи нагро­мадження капіталу, зменшує витрати на дослідження. І навпаки, низькі темпи впровадження нововведень та інвестицій можуть стати головною причиною безробіття.

59. Модель економічного зростання Харрода-Домара.

У моделі Домара — Харрода досліджується економіка у до­вгостроковому періоді.

Ключовими елементами моделі Домара—Харрода є величина заощаджень і схильність до заощаджень.

Головні особливості моделі Домара—Харрода:

1. Модель грунтується на так званій капітальній теоріївартості. Тобто приймається, що вирішальне значеннядля економічного зростання мають запас капіталу та його збільшення. Праці відводиться підпорядкована роль. В основу моделі покладено, що при зростанні капіталу відбувається пропорційне зростання праці.

2. Модель не враховує технологічних змін.

3. У моделі основним фактором економічного зростання є сукупний попит.

4. У моделі приймається, що інвестиції=заощадженням.

5. Чисті інвестиції тотожні приросту капіталу.

 

 
 

Функція економічного зростання:

Модель Домара—Харрода відображує зв'язок між рівнем заощаджень, інвестиціями (капітало­вкладеннями) та економічним зростанням.

Для більш точного визначення приросту продукту на одиницю капіталу модель Домара — Харрода враховує темп зростання кількості населення, який віднімається від показника загального економічного зростання.

Автори моделі вважали, що інвестиції визначаються акселератором, який діє по-різному залежно від стану економіки. Під час «економічного процвітання» акселера­тор призводить до розширення сукупного доходу за межі рівноважного рівня. У період економічної депресії відбу­вається скорочення, яке зменшує зростання до рівня нижчого, ніж потенційно можливий.

60. Модель економічного зростання Солоу.

Модель Солоу показує, як заощадження, зміна чисельності населення і технологічний прогрес впливають на економічне зростання. Солоу використовує для своєї моделі економічного зростання виробничу функцію Кобба-Дугласа. Визначальними в моделі є три рівняння: 1. Рівняння капіталоозброєності, що визначає економічне зростання через динаміку капіталоозброєності: S’/An=K*/f (K*), S’ –норма заощадження, An – норма амортизації, K*- (стійкий рівень капіталоозброєності) – це певний стан рівноваги, що за моделлю Солоу, визначає економічну динаміку. 2. Рівняння впливу зростання населення на економічне зростання через динаміку капіталоозброєності: ∆ K = І – (An+n) K, де ∆ K – приріст капіталу на одного працюючого, або капіталоозброєність праці; І – інвестиції, n – приріст населення, K – капітал; 3.Рівняння впливу технічного прогресу на економічне зростання: ∆ K = І – (An+n+g) K, g – тепм.





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...