Суспільно-політична література

Суспільно-політична література дуже різноманітна за типами видань. Це директивні матеріали, офіційні партійні документи, роботи і виступи партійних лідерів, агітаційні і пропагандистські книги і брошури.

Особливості цього виду літератури:

- досить широка тематика за необхідності популярного викладу специфічних проблем без зайвого спрощення мови;

- суцільний текст, що включає різноманітний фактичний матеріал (імена, дати, назви історичних подій), який потребує значної роботи над уніфікацією його форми, досить стійкої для цього виду літератури;

- значна кількість цитат, які потребують ретельної документальної роботи коректора, багаторазової звірки з джерелом, значна кількість статистичних таблиць;

- особливе ставлення до термінів і стійких формулювань, необхідність їх уважного відтворення.

Суспільно-політична література як така, що призначена для масового читача, передусім має допомогти читачеві розібратися у закономірностях об’єктивної дійсності, тому має бути доступною. Матеріал її потребує обґрунтування за допомогою фактів і теорій, які не викликають у читача сумнівів у їх правдивості. Виклад має бути емоційно насиченим. Поєднання емоційності з науковістю і доступністю – основа цього виду літератури. Інше її підґрунтя – значна насиченість фактами об’єктивної дійсності.

Характерною рисою суспільно-політичної літератури є вживання назв державних органів та установ, міст і населених пунктів, імен офіційних осіб, конкретних прикладів із життя та певних історичних подій. Вони мають певний порядок розташування частин, написання слів, чітке вживання великої літери як у повних, так і в скорочених назвах. Щоб досягти одноманітності, коректор зобов’язаний перевіряти кожну офіційну назву або прізвище й ініціали офіційної особи.

Значення суспільно-політичної літератури передбачає значну відповідальність коректора за якість відтворення оригіналу. Тому коректуру рішень і постанов партійних органів та інших подібних матеріалів читає дві людини. Часто для кращого контролю гранки послідовно читають дві пари коректорів. Це пояснюється тим, що частина видань суспільно-політичної літератури має характер документальних матеріалів. Документальні ж тексти читають за оригіналом на всіх стадіях аж до останньої коректури, щоб точно, до найменших відтінків, відтворити оригінал. Читання за оригіналом доповнюють звіркою з відбитками попередньої коректури. Під час читання за оригіналом вголос вимовляють усі розділові знаки. Разом із тим політична точність вираження думки, чіткість формулювань, система понять потребують і смислової коректури, адже навіть найменша орфографічна помилка може змінити зміст, завдати йому шкоди.

Художня література

До художньої літератури належить велика і різноманітна група друкованих творів, предметом яких є зображення дійсності у словесній образно-емоційній формі. Художньо-образна система відображення дійсності, висловлення певних ідей через розвиток характерів людей, емоційно забарвлене зображення їх учинків, притаманні художній літературі, визначають і її суспільне значення.

Художня література має на меті задоволення духовних потреб людей, зайняти їх вільний час, дати естетичну і моральну насолоду. Разом з тим художній твір є надзвичайно дієвим засобом розуміння життя. У цьому – велике виховне значення художньої літератури.

Твори художньої літератури передусім розрізняють за жанрами, основними з яких є проза, поезія, драма, що й визначає друкарську форму й особливості редакційно-технічної обробки тексту. Твори художньої літератури, втілені у конкретній формі, можуть набувати певного читацького призначення, а звідси – специфіку обробки текстів. Так, у видавничій практиці відомий поділ видань художньої літератури на масові(ті, що призначені практично для будь-якого читача) і наукові (розраховані на певні групи фахівців-літературознавців; можуть містити не лише текст основного твору, але і його варіанти й редакції, розширений, порівняно з масовим виданням, апарат і ряд специфічних текстів, які потребують особливої редакційно-технічної обробки).

Специфіка художньої літератури, якщо брати до уваги роботу коректора, на відміну від майже всіх інших видів літератури, полягає у переважанні словесної форми запису, з одного боку, і високому ступені індивідуальності авторського стилю, манери слововживання, орфографії та пунктуації – з іншого.

Переважання словесної форми полягає у тому, що у тексті художньої літератури практично не застосовують знакові системи (цифри, символи та ін.). Не властива художній літературі також і графічна форма запису. Необов’язковими елементами такого типу літератури є ілюстрації та підписи до них. Вони можуть бути у виданні тільки з ініціативи редакції. Індивідуальність авторського стилю передбачає індивідуальне вживання усього словникового багатства мови: зображально-образні засоби, поєднання літературного, побутового, розмовного стилів, діалектів, навіть жаргону та наукового стилю мовлення. Автори часто вводять нові слова і словосполучення, сприяючи розвиткові мови. Працюючи над художнім твором, коректор повинен враховувати ці особливості.

Художня проза. Особливо емоційне мовлення, що «живе» за своїми особливими законами. Автор обирає ті чи інші слова і звороти, вибудовує фрази так, як цього потребує створюваний ним образ, настрій, контекст, ставлення автора до зображуваного. Саме тому образне мовлення не можна оцінювати з точки зору нормативної стилістики і граматики, словника чи довідника. Якщо ж коректор намагатиметься зробити текст відповідним нормам, це не лише зашкодить виданню, а й свідчитиме про нерозуміння ним специфіки тексту.

Так, для характеристики героя, часу дії, посилення емоційного відтінку автор може вставляти слова спеціально перекручені або застарілі. Читаючи текст, коректор має бути готовий до виявлення незвичних слів і не одразу виправляти кожне таке слово, а спочатку зрозуміти контекст, зважити значення слова у ньому. Так само обережно слід ставитися і до спеціально перекручених слів, що може бути прикладом «живої», образної характеристики героїв, що сприяє створенню обстановки дії.

Індивідуальна авторська манера відбивається не лише у доборі слів та їх орфографії, але і в особливостях пунктуації. Пунктуація у прозовому творі має не тільки полегшувати сприйняття конструкції речення, а й допомагати підкреслити логічний наголос, особливості інтонації, бути засобом виразності, створювати ритм художнього твору. Тому письменник спирається не лише на загальновживані правила пунктуації. Для посилення певної думки, образу, він може розставити розділові знаки не за загальноприйнятими правилами, а відповідно до логіки тексту, особливого змісту, якого він хоче надати фразі.

Крім цих загальних особливостей коректор повинен враховувати своєрідність класичної і сучасної літератури, що зазвичай полягає у стилістичних і граматичних розбіжностях, неоднаковості художніх засобів вираження. Тут слід враховувати всі тонкощі і відтінки мовлення, форму написання слів.

Для художньої прози цифри, звичні для наукової і технічної літератури, не характерні. Тому всі числа у тексті слід подавати словами, а не цифрами. Виняток становлять дати, супроводжувані словом «рік» (Це сталося 15 квітня 2009 року). У такий спосіб передають і великі астрономічні величини, які легше сприймати у цифровому вираженні. Цифри можуть бути вжиті й у вигляді наочного образу: «На будинку було викарбувано: «1953».

У прозовому тексті зазвичай не допустиме вживання абревіатур, але і тут коректору слід пам’ятати, що цілковита відмова від них буде помилкою. Завжди може статися так, що саме у даному контексті абревіатура потрібна.

Особливість художньої прози – оформлення прямої мови. Її можна починати з абзацного відступу і без нього. Кожен із способів потребує специфічної пунктуації. Виділену в окремі абзаци пряму мову починають з тире. Якщо далі йде авторський текст, його також починають з тире:

– Що ти робиш? – спитав я.

Виділяють з двох боків тире й авторський текст, що перериває пряму мову. Якщо ж він передує прямій мові, після нього ставлять двокрапку, а пряму мову починають з абзацу і тире. Пряму мову, не виділену в абзац, відділяють від тексту автора з обох боків лапками. Також завжди відділяються лапками, незалежно від того, виділені вони в абзац чи ні, чужі думки і цитати. Якщо ж у пряму мову героя вставлено його оповідь або чужий текст (не героя і не автора), де також є пряма мова, то його відділяють лапками. Так само виділяють і внутрішнє мовлення героя.

У художній прозі зустрічається поділ на частини і розділи. Частіше за все цей поділ є «мовчазним» (пробіл, зірочки, лінійки) або за допомогою формальних рубрик типу «Частина перша», або цифрами, поставленими всередині формату.

Біля ілюстрацій у художній літературі підписи не ставлять. Лише біля ілюстрацій на цілу шпальту можна подати цитату з тексту або відсилання (до стор… )

Інша справа – наукові видання художньої літератури (для фахівців, що вивчають творчість автора) або видання для спеціалістів. Тут у тексті можуть бути посилання на елементи апарату, зноски з поясненнями та примітками до тексту про незрозумілі слова, що у масових виданнях для дорослого читача не роблять. Ілюстрація тут завжди має документальне значення, тому до неї подають повний підпис, як це роблять у мистецтвознавчих книгах.

Методичні особливості читання художньої прози

1. Першу видавничу коректуру проводять на шпальтах дві людини за оригіналом, читання при цьому має бути виразним, таким, що підкреслює особливості авторської пунктуації, що виокремлює ті елементи мовлення, які прийнято відділяти лапками і тире.

2. Читаючи коректуру, враховують особливості авторського мовлення, стилістичні особливості мовлення окремих дійових осіб і звертають увагу на окремі відхилення та одноманітність написання імен одних і тих самих дійових осіб.

3. Перевіряють одноманітність оформлення початку частин усієї книги; особливо уважно стежать, щоб не зникли у тексті «німі» рубрики.

4. У сумнівних випадках написання слів, розстановки розділових знаків коректори обов’язково звертаються до редактора.

Віршовані твори. Працювати над віршованими текстами коректорам набагато складніше, ніж над прозою. До звичайних складностей коректури, пов’язаних із творчою індивідуальністю автора та системою образів художнього твору, додаються ускладнення, властиві особливій структурі віршованого набору. Коректор повинен мати не лише уявлення про риму та ритм вірша, але й відчувати і розуміти їх.

Вірш розміщують на уявній зоровій осі шпальти. Зазвичай вірш починають не від краю сторінки складання, а з відступом від нього. Розмір відступу визначає технічний редактор (залежно від довжини віршованого рядка). Таким чином, віршований текст оформлюють як колонку, праворуч і ліворуч від якої на шпальті залишається вільний простір, причому розмір лівої частини поля чітко регламентований, а правої – відносно вільний.

Віршований текст поділяють на ритмічні частини – вірші та рядки. Зазвичай кожен рядок має певну кількість наголошених і ненаголошених складів, а закінчення рядків римовані. Порушувати поділ віршованого тексту – ламати рядки – не можна. Характер друкарського рядка залежить від типу віршів. Розрізняють вірш класичний і вільний.

У віршах класичного типу друкарський рядок збігається з віршованим рядком. Однак є два варіанти побудови класичних віршів: виключка від однієї лінії ліворуч (для віршів з різними стопами), за кількома лініями (для віршів різностопних з ритмічним чергуванням стоп).

Вільний вірш на шпальті може бути розбитий по-різному. Наприклад, один вірш розбивають на кілька рядків, або «драбинкою», коли перший рядок починають від встановленої лінії набору, другий – від того місця, де закінчився перший і так далі, або «прапором», коли всі друковані рядки починають від основної лінії набору. Також в одному вірші може бути різне вирівнювання рядків.

Здійснюючи коректуру, слід враховувати і ряд інших правил набору віршованого тексту. Кожен вірш, незалежно від того, як закінчився попередній, починають з великої літери. Групи віршів можуть ділитися на ритмічно організовані строфи по два, три, чотири і більше рядків; при цьому одну строфу від іншої зазвичай відділяють пробілом. Якщо віршований рядок не вміщується у встановлений формат набору, роблять переноси. Правилами передбачено, що переносити можна тільки ціле слово або групу слів, що перенос виключають у правий край набору (на відміну від «прапорової» виключки). У компактних виданнях переноси можна зробити і перед наступним віршем. Але у цьому випадку їх треба відділити дужкою.

У наукових виданнях з віршованим текстом вірші часто нумерують. Номер вірша проставляють ліворуч від початкової лінії набору надрядковими цифрами. Іноді нумерують не вірші, а строфи, позначаючи номер кожної п’ятої (5, 10, 15), при цьому строфи пробілом не відділяють.

За одноколонкового набору цифри номерів без крапок ставлять з лівого краю та відбивають від рядка на півкегельну шрифту основного набору. За двоколонкового набору номери розміщують зліва від лівої колонки та справа від правої. Для нумерації застосовують цифри найменшого кегля.

Методика коригування віршованого тексту. Читати віршований текст слід двом людям за оригіналом, оскільки читання вголос дозволяє краще стежити за розміром і ритмом. Під час коректури слід звертати увагу:

1) на правильність виключки всієї колонки на шпальті;

2) правильність виключки початкової лінії набору за вертикаллю;

3) розмір пробілів між строфами і рядками;

4) правильність переносів;

5) характер літер на початку рядка;

6) правильність нумерації віршів і рядків, одноманітність графічної форми цієї нумерації;

7) правильність та одноманітність оформлення заголовків окремих віршованих творів, прізвищ авторів, розташування приміток у кінці віршів, якщо вони мають там бути (зазвичай це рік і місце видання).

Драматичні твори. Вони являють собою досить складний текст, що містить окремі досить стійкі елементи, до яких належать:

- список дійових осіб, що передує будь-якому драматичному твору, який починається з заголовка «Дійові особи»;

- імена дійових осіб перед репліками;

- репліки – висловлювання дійових осіб – основний текст драматичного твору;

- рубрики – назви дій, актів, картин, яв і т. д.;

- ремарки – зауваження автора, режисера, які пояснюють обстановку, дії учасників; вони можуть бути зовнішніми (зауваження автора з приводу обстановки і поведінки дійових осіб на сцені до моменту підняття завіси та між репліками) і внутрішніми (зауваження автора з приводу поведінки дійових осіб під час репліки).

Імена дійових осіб як у списку, так і в усьому драматичному творі прийнято виділяти однаковим шрифтом. Однак форма імені може бути різною: у списку воно має повну форму, у тексті – скорочену: замість повного імені, по батькові і прізвища подають лише прізвище, тільки ім’я, або слово з характеристики.

У прозовому драматичному творі імена дійових осіб вміщують, як правило, в підбір до тексту абзацу; у віршованих – в окремий рядок посередині формату або, рідше, з лівого краю.

У репліках всі елементи мовлення необхідно передавати словом, оскільки текст реплік призначено для вимови. Між іменем і реплікою слід ставити крапку. Пунктуація у репліках не відрізняється від звичайної, за винятком того, що перед прямою мовою тут не ставлять тире.

Оформлення внутрішніх ремарок, на відміну від зовнішніх, залежить від того, як їх включено у текст: якщо текст узгоджено з іменем, то ремарку набирають з малої літери; якщо її вміщено після закінченого речення репліки або в її кінці – з великої. Якщо прийнято принцип ви ключки зовнішніх ремарок у червоний рядок, то останній рядок розміщують посередині із крапкою. Якщо ремарку подано на початку дії або картини, то усі дійові особи виділяють, як правило, розрядкою. В інших зовнішніх ремарках виділяють імена осіб, які виходять на сцену або йдуть з неї. Займенники, що замінюють імена дійових осіб, не виділяють.

Назви актів, дій, яв, сцен набирають шрифтом такого кегля, щоб вони відповідали значенню виділеної частини у загальній структурі п’єси.

Методика коректури. Драматичні твори читають у першій коректурі лише у шпальтах дві людини за оригіналом. Наступне читання, смислове, має проводити обов’язково один коректор. Мета смислової коректури – забезпечити узгодженість усіх елементів тексту. Так, необхідно перевірити, чи всі дійові особи зазначено у списку, чи є вони в тексті; чи немає протиріч між реплікою мовця і ремаркою, наприклад, за ремаркою людина пішла зі сцени, а в репліці продовжує говорити.

Особливу увагу звертають на одноманітність шрифтового оформлення численних елементів тексту. Необхідно також простежити за відбивками і виключками імен, ремарок та інших елементів тексту. Контролюють і правильність верстки, наприклад, щоб ім’я не було відірване від репліки і т.д.

Дитяча література

До дитячої літератури належать друковані твори як спеціально написані для дітей, так і твори художньої літератури для дорослих, але адаптовані або оформлені для дітей і такі, що ввійшли у коло дитячого читання (спеціальні видання для дітей). Усе це пояснює особлива функція дитячої літератури, твори якої мають комплексний характер – виховання й освічення з одночасно цікавим викладом або зовнішньою формою видання. Група цих творів неоднорідна: розрізняють видання для дошкільного і молодшого шкільного віку та видання для середнього і старшого шкільного віку.

Книжки для дошкільного і молодшого шкільного віку – це зазвичай книжки-картинки, книжки-іграшки. Головну роль тут відведено ілюстраціям. Тексту небагато, він лаконічний і тісно пов'язаний з ілюстрацією. Інакше кажучи, тут текст прив’язаний до ілюстрації, а не навпаки. Ілюстрації зазвичай не мають підписів. Якщо для дошкільнят кегль шрифту не має великого значення, бо їм книжку читають дорослі, то для молодших школярів кегль шрифту має бути від 12 до 16 п, що значно ускладнює процес коректури. Особливі у таких виданнях і граматичне оформлення тексту, і сам стиль мовлення. Це короткі речення. Розділові знаки, незрозумілі для дитини, наприклад, крапка з комою, не застосовують у виданнях для першого класу. Щоб допомогти дитині розрізняти омонімічні слова, у них слід поставити наголос. Для цього треба користуватися орфоепічними словниками з метою уникнення помилок. І хоча будь-яке видавництво має піклуватися про високий рівень грамотності текстів, але у дитячому виданні це – першочергове завдання, яке виконує не лише коректор, а й увесь редакційний колектив. Ще однією особливістю дитячої літератури є вживання у російськомовних виданнях літери «ё», що майже відсутня у книгах для дорослих.

Видання для середнього та старшого шкільного віку мало чим відрізняються від книг для дорослих, хіба що більшою ілюстративністю і примітками з поясненням незрозумілих або застарілих слів.

Методика коректури. Рекомендовано читання двома коректорами. У вертикальному перегляді коректури дитячих видань немає необхідності через простоту текстових елементів. Під час читання особливу увагу слід звернути на те, щоб:

- текст й ілюстрації збігалися;

- не було переносів у рядках і зі шпальти на шпальту;

- не було «чужих» літер, літер різного накреслення, навіть у рядку мальованого заголовка;

- не було розділових знаків, незрозумілих для читача.

Читання відбитків обов’язково поскладове, а в заголовках – побуквене.