Главная Обратная связь

Дисциплины:






Sous Pretexte de Sexe. 2 страница



Я заради тебе ладен життя віддати, ти можеш не сумніватися!

Боюся, переконатися в цьому ти зможеш тільки після того, як мені доведеться це зробити… А мені й не було б страшно.

Бо я кохаю!

 

Отож. Психологиньки пилять нігті. Однокласниці покурюють бамбук. А матері вечерять ждуть. І всі живемо. І хоч щось завжди робимо. Хоча яке, в дулу, в нас є право вживати стосовно свого життя слово «завжди»? ЗАВЖДИ – це така неперервна вервечка. Низка кубиків, як на моїй прикрасі. Кубики мусять усі бути чорні. Зв'язані між собою ланцюжком. Мусять тиснутися один до одного щільно. А в нас поміж тих чорних кубиків разпо‑раз трапляються білі. Чи просто пробіли. Тому що ми не здатні усвідомлювати кожний момент свого життя. Тому що купу моментів просто пройобуємо і живемо на автоматі. Звідси й неможливість неперервності нашого (й без того обмеженого строком життя) «завжди». Звідси ті білі кубики чи й просто пробіли. «Завжди» стає беззубим і неповноцінним. Стає «Не‑Зовсім‑Завжди». І досить про це, якщо не можемо (чи, радше, не вміємо) напрягтися і щось удіяти…

 

Остання тєлєга прийшла в кучеряву голову Тріші Торнберґ на Готичному паті в бароковому замку після того, як в її крові намішались абсент, марихуана й… пиво. Тріша героїчно не вирвала химерний вміст свого шлунку на середньовічні плити підлоги і більше того – навіть не втратила свідомості. Вона плавно злітала собі попід стелю (зала видавалася замкненою в коло з мінливим діаметром, за те коло годі було вилетіти й померти) і розмовляла з незугарними лицарсько‑шароварними рельєфами. На них були козаки і монстри. Расові й статеві ознаки їх дещо змішувалися. До того ж ні ті, ні інші нічого путнього Тріші так і не сказали.

Зате тусовка наступного дня гуділа плітками про те, як Тріша Торнберґ труїлася, втрачала свідомість, падала на сходах, оббльо‑вувала чиїсь капрони і поливала домашнім абсентом (узвар місцевого вампіра) вишиту квітками сукенку якоїсь переляканої, чи не господині…

 

Мій малий – він дійсно вері‑факін‑спешл – тієї ночі просто врятував мене і мого друга Льотчика, котрого я вважала уособленням відповідальності, дивуючись із його вміння легко виходити з будь‑яких ситуацій. Скільки гір ми разом перейшли, скільком ублюдкам начистили пики вкупі з кармами, скільки вибитих зубів (переважно чужих, на щастя) можна було б скласти в довгенький рядочок… Але тут Льотчик опинився ще в гіршому стані, ніж я. Уявляєте: шукаємо його, шукаємо… Я тримаюся з усіх сил, аби не перекинутися догори дриґом у цій своїй рожевій спідничці. Чогось рожевий колір для мене завжди був символом інфер‑нальності. Знайомі студенти‑психологи потім так і вичислили: у пеклі домінантними будуть рожевий і фіолетовий. Тож якого біса на ґотичні паті вбиратися у чорне?!



Гаразд. Я про Льотчика. Думаю: от знайдемо його, і все налагодиться. Папа всьо решит, повезе нас до себе додому, у найза‑тишнішу оселю з усіх, де мені випадало кидати свої кості. Але ми блукаємо здичавілим парком. Здіймається туман, мляво горять чужі багаття, ніч розпливається на різні консистенції і кольори… Свідомість теж зливається з туманом, хоче втекти, стекти водою в каламутний рівчак, куди вже хтось і так відлив. Але ні. Я тримаюся розуму, малий Дафліш тримає мене. Ми втримуємося.

Ми, але не Льотчик. Льотчик дивився на нас чужими очима, коли ми врешті‑решт його знайшли. Льотчика було зурочено. Якась макабрична ґотеса, з чорною помадою і червоними тінями, у дірявих коглотах, криво перейшла йому дорогу. А він їй не додумався плюнути тричі в ліве око. Бідося. Ще довго після того він хворітиме, губитиме речі й пробиватиме колеса ровера на нічних шляхах.

Зрештою, досить про це.

– Льотчик такий красивий, – каже моя сестра.

Я посміхаюся.

 

00:00:00:04

 

Мій аґент. Маю властивість про нього забувати. Колись у нас був роман. Доволі бурхливий. Відтак йому захотілось одруження й дітей, а я позіхнула: «І ти, Бруте…» Ну, то й край. Ми припинили зустрічатися, але певний час іще співпрацювали, поки він не звів мене з іншою аґенткою, вмивши руки вкупі зі статевими органами. Поки я не відбила в нього дівчину, не замочила рук у невинній крові, сльозах і шмарках їхнього нереалізованого кохання. От скатіна. Це я зараз розумію. Це й ви зараз розумієте. А кому б вдалося це зрозуміти після моря випитого коньяку на крижаній вулиці середньовічного міста зі світлом‑моїх‑очей письменницею Поваляєвою?!

Ех, якби ж то я там із нею й залишилася! Пити коньяк під коциком, розмовляти про українську літературу, в якій я петраю ще менше, ніж Поваляєва в українському кіно, планувати, як закидаємо яблуками й грушами, а ліпше сухофруктами котрусь із клімактеричних претензійно вбраних культурних героїнь фестивалю і міряти на шию одна одній скельця та брязкальця… Так же ж ні. Тріші Торнберґ якогось дива заманулося продовжити вчорашню сварку з Нікітою, аґентом, що просто дупу рвав, аби нам було добре: шукав нових інвесторів, нове помешкання, нове натхнення, нові наркотики, нових проституток і йогурт.

Сварка почалася знічев'я: ми в ліжку подивилися канонічний фільм Кім Кі‑Дука «Весна‑Літо‑Осінь‑Зима і знову Весна», і Нікіті він дико не сподобався. Нащадок російських аристократів, бідолашний Нікіта з усієї сили намагався переконати всіх, а перш за все себе в тім, що він – істинний православний християнин. А оскільки це в нього не дуже переконливо виходило, він ставав ще й войовничим. Дратувався, кричав і звинувачував ближніх в усіх смертних гріхах. Найближчим ближнім вряди‑годи ставала я.

– Ти будеш горіти в пеклі! – сичав він. – А я тобі навіть руки згори не подам.

Мене це забавляло.

– Це ж бо чого згори? – посміхалася я. – І чого ти вирішив, Що я буду горіти в пеклі, а ти – ні?

– Бо ти… бо ти – буддистка і ще ти ведеш такий спосіб життя.

– Це ж який «такий» спосіб я веду, сонечко? І чи не є ти однією з його інтегральних частин?

– Я сам цього не хотів…

– Ну да, канєшна.

– Ти відьма, Торнберґ.

– О, зашибісь у мене резюме: єврейська відьма‑буддистка з таким способом життя проведе для вас незабутню екскурсію турис‑тичими стежками Пекла під відеоряд із фільмів Кім Кі‑Дука.

– Гамно твій Кім Кі‑Дук!

– Сам ти гамно!

– Пішла на хуй.

Я заліплюю йому кулаком в ніс. OK. Скажемо, кулачком у носик. Бо рука в мене дико болить, а з його носа відразу ж починає жебоніти кров. Упс, стає жарко. Щоб продовжити битву, ми чомусь переходимо в іншу кімнату.

– Тихо! – зовсім не несподівано цикає він. Сусідів завжди боїться.

– Що тихо, скатіна, що тихо?! – я штовхаю його до стіни. Він штовхає мене від стіни. Я падаю на підлогу, факін шит, ненавиджу ламінат, напевно, на дерев'яну підлогу падати не так бридко, принаймні по ній ти не сунешся аж півтора метра. Але інколи заганяєш у дупу скалки.

– Успакоїлась? – він переходить на рідну мову.

– Пішов в сраку, мудак недороблений, курва твоя мама були, як тебе робили! Кров би ті залєла, go fuck yourself and your younger brother [10], eat my clit [11]et suce ma bite [12], what a motherfuckih shit [13]?! – В поезії я завжди схилялася до космополітизму. – А ще give me back my money [14].

Він стоїть, роззявивши рота. Відтак подає мені руку й допомагає встати. Третя ночі. Відтак він курить, а я п'ю каву. Не дивимося одне на одного… Відтак він п'є каву, а я п'ю віскі. Третя тридцять. Відтак він витирає носа, а я потираю руки. Відтак він лягає на ліжку, а я на підлозі. Відтак я драматично і надсадно кашляю, щоби показати, який тут протяг і як буде страждати врешті‑решт його православна душа через те, що ближня душа так страшенно мучиться поряд. Ми сонно перемовляємося про те, що в цьому місті взагалі зимно, і я перебираюся до нього. Всім на добраніч.

От бачите, що, бува, трапляється, коли чоловік і жінка в ліжку ПРОСТО дивляться кіно?! Думайте, друзі, перш ніж до ліжка лізти, які з цього можуть бути наслідки.

А поміж тим, тут іще спрацьовує ефект «Бійцівського клубу»: коли двоє людей, двоє добрих друзів – зрештою такими ми з Нікі‑тою й були, якщо добре розібратися – як слід відлупцюють одне одного, моральна проблема зникає. Витираючи кров із носів одне одному і прикладаючи холодні шмати до забитих місць, ви смієтеся, розумієте, що саме зараз життя не гівно і що між вами двома таки існує щось спільне, близьке і рідне. На певний час цього вистачає. A la prochaine, ma choute [15]…

Ну а потім уже був той останній день у «найкрасивішому місті нашої Батьківщини», з самохвальством якого ні я, ні більшість моїх друзів категорично не погоджуємося. Холодне воно якесь. Провінційне і претензійне. Давно вже імпотент, а попри все на щось претендує. Що не кажіть, а життя малувато. Середньовічне місто застрягло в кризі середнього віку. І мені в ньому ніколи особливо не велося – не допомагала навіть прославлена дешева їжа і добра кава, якою тут всі так гуртом пишаються.

А цього разу ще оця дівчинка, Соня, гарненька чорноока студенточка, вона підійшла до мене на якійсь вечірці і відразу ж зрозуміла, що мені подобається.

– Що, ти теж западаєш на подібних до себе? – зухвало спитала вона мене наступного дня.

– Ну, типу того, – знизала плечима я, подумки вигадуючи для Соні роль у наступному фільмі, бо рано чи пізно вони всі цього просять. Соня виглядала доволі артистичною, принаймні відеогенічною. І ще плюс – ніколи не вчилася на акторку, тож не буде кривлятися і грати, а це мені ой як важливо.

Ми й потім сяк‑так спілкувалися, не особливо близько. Соня собі та й Соня. Коротке темне каре, велетенські очі, мініатюрна, симпатичні грудки, вся така пропорційна. Найбанальніша асоціація – подружка‑німфетка Леона‑Кілера. Добре поводилася в горах, не нила, що для мене не менш важливо. Говорила дуже тихим голосом, за що її щемили суки‑викладачки, ставлячи оцінку на бал нижчу, ніж вона заслуговувала, бо ж «гм… ви… кхе… хррр… так тихо говорите… Майбутній вчительці це не личить!» Соня продовжувала тихо говорити, і так само тихо всіх ненавидіти. Ну, може, всіх, окрім мене. І крім Нікіти, але я про це тоді не знала, як не знала і про їх незалежне від мене знайомство і проведену разом ніч, коли «нічого такого» не було. Ніби мене коли‑небудь цікавило «щось таке» про інших людей.

Пам'ятаю, зовсім трохи, лише на мить я здивувалася, чого це Нікіта так носиться з Сонею і париться про те, де їй на цьому фестивалі спати і куди гуляти. Бо зазвичай він тупо ненавидів усіх моїх друзів, називаючи їх прищавими дрочерами‑тінейджерами. Найбільше, ясна річ, ненавидів він Дафліша, що теж ошивався на цьому фесті, приїхавши, до речі, разом із Сонею на останні два дні. Малого я бачила не дуже часто, бо була зайнята, та ще й цербер Нікіта повсякчас охороняв державний кордон, тож із Дафлі‑шем ми зустрічалися хіба що за їжею чи випивкою, на котру я просаджувала залишки своїх грошей. Але що вдієш, без коньяку в цих кам'яних декораціях ніяк – холодно ж, як у вагіні старої діви. Якось ми сиділи всі разом: я, Соня, Дафліш і ще там хтось… Ви ж теж часом не можете згадати лиць та імен людей, що набиваються вам у друзі? Сиділи собі за столиком у кав'ярні, аж тут прийшов Нікіта у якійсь геть дурнуватій шапці з вухами, що скидалася на розтягнуті жіночі панталони… Його темні очки‑намистинки ледь визирали з‑під цього трусяного безумства, зате великий рот розкішно кривився в гримасі «Село! Що ви розумієте в стилі?…»

– Ну ти і трешер, Нікіта… – припух собі Дафліш.

– Боже, зніми це! – ледь не вдавилася я.

Нуль реакції.

– Ти йдеш? – нервово випалив Нікіта.

– Я? Ні! – в унісон відповіли ми з Сонею, відтак перезирнули‑ся й розреготалися. Бідний Нікіта зараз тут усіх повбиває. Я витерла рот серветкою. Чомусь раптом подумалося про його голе худорляве тіло – як йому зараз там – під цим дурнуватим одягом?

– Кгм… – прожувала я.

– Соня. – Уточнив Нікіта.

– Ні. – Уточнила Соня.

– Можна тебе на секунду? – Нікіта закипав.

Я здивовано підняла брови. Соня вийшла з кафе й за півхвилини повернулася, знизуючи плечима, ніби запитально до мене.

– Якийсь псих.

– А то! – я підбадьорююче підморгую і цілую Дафліша в вухо.

– Мені треба дещо тобі розказати… – Соня винувато ховає очі.

– Давай. Не баїсь! – я цілую Дафліша в око. Ні, вона все‑таки наполягає, щоб тепер вже я вийшла з нею на вулицю, і там розповідає про те, що якось вночі вони познайомилися з Нікітою в і‑нет‑кафе, як потім пішли до нього додому і проговорили до ранку, і нічого такого не було, хіба що поцілунки, і що він їй подобається, але я також їй дуже подобаюся, і що вона почувається винуватою.

– А це ж бо чого? – вже вкрай щиро дивуюся я.

– Ну… Не хочу ставати поміж вами.

Хо‑хо.

– Слухай, – кажу, – Соню, та не парся ти так. Треба тобі мучачік – забирай з потрохами і здачі не треба. Може, хоч з башкою в нього краще стане. Бо щось мені ці його нерви вже почали набридати. «Посміхаємося, посміхаємося!» – ось що він мені тут весь фестиваль повторює. Типу, щоби всі думали, ніби ми – ідеальна успішна парочка і в нас усе зашибісь, хоча насправді в нас зовсім уже нема бабла, справи йдуть гівняно – далі нікуди, і ми від щирого серця одне одного ненавидимо. А принагідно щовечора пиздимося.

– Ого… – протягує Соня.

– Угу, – кажу я і чогось згадую, що це слово дуже любить Жадан. Ні, все‑таки яка смішна ідея була сумістити кінофестиваль з літературним хепенінгом. Ну нічо', письменники таки прикольніші за кіношників, це я нещодавно для себе з'ясувала.

Показ відбувався без будь‑якої реклами і – не брешу – на мій фільм прийшло найбільше людей. Нічого не маю проти блокбас‑терів, що рекламуються по ґлянсових журналах за півроку до початку їх прокату, тим більше проти вузькопрофільних інтелектуальних замальовок, що ними так люблять заморочуватися молоді режисери, але… Факт залишається фактом. «Перламутрове Порно» зібрало свого глядача, і глядач пішов із показу більш ніж задоволеним. Я, правда, не повдягала на презентацію всієї тої запланованої хуйні, та й лімузином всі дні фестивалю нам слугувало таксі, але факт успіху в публіки, як уже сказано, залишається фактом. Хоча це й не додало нам грошей, впевненості у майбутньому чи гармонії в стосунках. Ну що ж, that's life.

– Ну пішли, а то тут холодно… – Соня бере мене за руку і тягне до кав'ярні.

Відтак стає ще холодніше. Всі розсмоктуються кудись по місту, а я залишаюся разом з пледом, Поваляєвою і коньяком, з якого й почався цей шматок розповіді. В якийсь момент я розумію, що ще трохи – і я проїбу свій потяг, бо вже вечоріє, а речі на іншому кінці міста ще й не думали собі пакуватися. Треба встигнути знайти Нікіту та й узагалі всю нашу гоп‑компанію, щоби з'ясувати, хто куди їде і хто де лишається. Зайве казати, що в такому стані зрозуміти щось украй важко. Так само тяжко і когось розшукувати. Втім, інтуїція і Поваляєва рятують мене.

– This is the end, beautiful frie‑e‑end! – дурними голосами затягуємо ми по дорозі. Потім уже ніхто не в стані адекватно відтворити текст, усе скидається на суцільне дежа вю.

– Дід Пана‑а‑ас is calling us! [16]– це вже моє соло.

Потім у клубі, куди ми казна‑як приперлися, ми казна‑чого зустрічаємо Нікіту і всіх інших. Може, вони вже всі давно повмирали і я вслід з ними, тому‑то все так легко?

– Іде ти лазіш?! – вітає мене Нікіта.

– Я замерз, як собака… – вітає мене Дафліш.

– Коли ми їдемо? – вітає мене Соня.

– Торнберґ, давай я куплю тобі пива? – ну от. Насправді любить мене одна Поваляєва. Від такої доброти я починаю плакати, мене відводять кудись у куток, Нікіта злиться і йде кудись із кимось говорити на важливіші теми.

– Почекайте, товаришу Гітлер! – я раптом підриваюся і розумію, що просто зараз мені треба зробити щось дуже вагоме. Дати Нікіті в пику. Бо що ж за на хуй?

Далі все пливе рапідом: я біжу, розштовхуючи натовп, туди, де зник Нікіта, мене хапають за руки, щипають і просять автографи, я чую далекі голоси Соні і Дафліша, Поваляєва виграє в більярд, столи – усі, крім більярдного, – розлітаються навсібіч, я нарешті бачу Нікіту, він п'є пиво, пиво летить красивою кометою з довгим хвостом у бік бару… я таки ненавиджу цей клуб, цей повний відстій, і за це зараз заплатить Нікіта…

– Чьо, ващє с ума сашла? – Упс. Не встигла. Він ухопив мене за зап'ястя. Пальці як у краба. Кістлявий, а сильний, зараза. Мені гірко, гидко і соромно. Довкола купа глядачів.

– Поїхали складати речі, – врешті‑решт кажу я, ковтаючи сльози. – Часу до потяга лишилося понти.

– Якого потяга? Я нікуди не їду.

Я їду. А ключі від квартири у тебе. І завезти їх тобі я вже не встигну. Так що давай.

Ми в таксі. Нікіта спереду. Дафліш, Соня і я позаду. Дафліш Дивиться у вікно, Соня зиркає на мене трохи перелякано. Ну й очиська. Глибокі, як шахти, вологі, як шахти, лякаючі, як шахти. Навіщо вона постриглася сьогодні? Зробила якесь зовсім коротке каре. Такі зачіски чомусь завжди додають віку. Юні дівчатка стають схожими на пристаркуватих феміністок. У них ніби крупнішають носи. Ну та годі вже. Соня все одно гарна. Навіть із таким червоним замерзлим носиком. Ніяк не оговтається від холоду, бідося.

 

Нікіта мовчить. Не оглянеться ані раз. Ракавой мущін. Я просовую руку Соні за шию. Обіймаю її, пригортаю до себе, грійся, Соню, нам не шкода. Потроху починаю гладити. Її лице чимраз ближче. Я спершу обережно облизую їй солоні вії, глибоко вдихаю запах волосся, потім пильно, з сантиметрової відстані, дивлюся їй в очі, все, ясна річ, пливе і розпливається, я хапаю губами її губи і спершу дуже ніжно, а відтак цілком агресивно починаю її цілувати. Дивно, але переляк дістала не вона, а Дафліш. Саме переляк, а не ревнощі чи щось таке. Соня була цілком впевнена, хіба що разок зиркнула в бік Нікіти – той, здається, нічого не чує й не підозрює. Злість – чудове заняття. Триває довго і весь час людині з собою інтересно.

Нарешті приїхали. Поцілунок був непоганим. Хороша дівчинка, пластичний організм. Я з задоволеною мармизою вибираюся з машини. Нікіта виходить теж, інші лишаються нас чекати.

Підіймаємося в ліфті. Нікіта мовчить. Я посміхаюся. Підло і цинічно. Мені принаймні так здається. Таким би був вираз обличчя акторки, що грала б стерву. Заходимо в квартиру. Він раптом різко обертається:

– Ну і чьо ти тваріш?

– А хулі ти приїбався до моєї тьолки? – (ого, це я сказала?…)

– Це моя тьолка.

– Ти чьо, мальчік? Яка вона твоя? Що – сам все не розумієш?

– Нє‑а. Може, поясниш? Коли протверезієш, звичайно.

– Та пішов ти! – О, тепер я попадаю йому в щелепу. Він навзаєм хєрачить мене по гомілці і я знову падаю. Цього разу на надувний матрац… Круто. Я впала до рівня каскадера.

І тут стається щось уже геть несподіване. Замість того щоб душити одне одного, видавлюючи великими пальцями очі, ми починаємо цілуватися. Так, боляче, кусаючи одне одному губи, але ж цілуватися! Мабуть, це найпристрасніший, найдикіший поцілунок за всю нашу спільну історію. Ми вже почали було зривати одне з одного одяг, аж раптом одночасно згадали про таксі і друзів, що на нас там чекають. Мовчки підіймаємося і поправляємо одяг. Хто заговорить першим?

А ніхто. Швидко зібрані речі, швидкий рейд до вокзалу, там черги і проблеми з квитками. Якісь друзі в чергах.

– Що там у вас сталося? – хтось із них питає.

Нікіта кудись побіг, а я мямлю його ім'я, слова «тьолка», «ган‑дон», «йобаний фестиваль», «поїзд», «Київ», «всіх повбиваю» і «де мама». Ну так, мені себе жалко. А що?

Соня теж кудись пропала. Напевно, з'ясовує стосунки з Нікі‑тою. Ну то й що? Дафліш – єдина конструктивна істота з нас усіх, дарма що наймолодший – намутив один на всіх квиток і готовий домовлятися з провідником про комфортний переїзд. Ні, звісно, я вже була мала квиток в СВ, але чи варто казати, що Нікіта десь його проїбав. Таке для цього хлопчика нормально.

Нарешті з'являється Соня і щасливо заявляє:

– Я свій вибір зробила. Їду з вами до Києва. Не лишаюся тут із ним…

Упс. Я ж про таке не просила.

Ми в поїзді, мені погано, навкруги купа якихось письменників, журналістів, перекладачів, прилітературних тусовщиків, всі разом накурюємося, краще мені від цього ажніяк не стає. Соня лежить на нижній полиці і вся дрижить… Як же мені її шкода… Я лягаю поряд, гладжу її, цілую і шепочу купу всього того, що середньоста‑тистична баба чує від середньостатистичного п'яного мужика:

– Я дуже люблю тебе, Соню. Ти найкраща. Я не покину тебе. Все буде добре, віриш мені?

Ну і нащо я те все казала? Соня ж не типова баба, а я вже, тим більше, не пересічний мужик.

Соромно, Торнберґ, ой як соромно. Отак на п'яну голову запросто поламала слабке, як весняна квітка, кохання двох прекрасних молодих людей. Ну і навіщо? У‑у‑у‑у. Якби я була вовчиком, то неодмінно вила би від сорому. Алкоголь сакс. Але хіба лише в ньому причина?

Наступний ранок холодний, сонячний і мовчазний.

Простіть мені всі.

Я не їду додому, я їду до Дафліша, я їду трахатися з Дафлішем.

 

Shortcut. Монтажна склейка:

Життя собі просто йде. Правда, інколи воно просто йде нахуй.

 

Ну, гаразд. Мабуть, досить вже гратися в єдине і чисте кохання до маленького хлопчика. У мене зовсім скоро буде сім коханців. Різного калібру, віку, національностей і віросповідання. І я не відразу зможу їх усіх перелічити на пальцях. Обов'язково про когось одного забуватиму. Але завжди буду згадувати при повторному перерахунку. Я турботлива все ж таки. Навіть коли мені сниться, як один коханець трахає іншого (при чому обоє мають одне й те саме обличчя), я гладжу його кучеряву голову і втішаю: «Все буде добре». Але далі вже про всіх і НЕ послідовно. І вибачте, якщо когось забуду. Я ненавмисне.

 

00:00:00:05

 

Фестивалі переслідують один одного і мене. На цьому купа коротких презентацій коротких метрів. Як водиться – поквапливі покази чогось потенційно цікавого та задовге піар‑мусолення гарантовано претензійного. Кураторів останніх імпрез я так і називаю – мусоліні. Володарі престижних кінопремій рідко бувають цікавішими за зелених дебютантів. Журналісти бігають, куди їх посилають, лише кілька найхитріших просто купчаться собі в барі з шаровим інтернетом і посилають усіх самі. Ввечері всі дружно напиваються й обіцяють одне одному контракти, проекти, ролі, гроші, почуття, дітей…

Якийсь зовсім крихітний павільйончик, сюди разом з нами запхали зі своїми фільмами поляків, румунів та опальних у себе вдома білорусів. Декотрі з них просто не зможуть дозволити собі розкоші повернутися – бацька не по‑біблійному обходиться з блудними синами, а сам живучий. Довгенько їм ще стирчати у цій Європі до настання ліпших часів, творити тут, їсти, топтати північно‑західний ряст.

Характерність таких‑от вавилонських зібрань полягає ще й у тому, що на якомусь їх етапі тобі дико хочеться когось витрахати. Потяг до культурного аншлюсу, чи що? «Дєвок і кокаїну!» Насправді тут і пива важко купити після одинадцятої вечора, а кіномист‑кині й дєвки навколо крутяться самі якісь афтер 35. Не те, щоб мені не подобалися зрілі жінки, зовсім ні. Щось би і з кимось із таких певне могло зростися, якби я не вирішила зайнятися коханням із Діонісієм у дзеркалі, а вже потім прибув Його Величність Інтер‑нешнл Селебріті Маестро Кройб, логічний наступник Діонісія.

В якийсь момент розумієш, що твоя власна краса тебе вбиває. Треба швидко щось робити. Бо навіть коли слухаєш якогось дуже серйозного теоретика актуального кіно, котрий розповідає уважним слухачам про жахливі речі штибу геноцидів чи смертей від наркотиків та інших хвороб, картинка у твоєму мозку домінує зовсім інша.

 

хочеться вас виїбати або вбити

мій мозокбомба

не знаю, чому я тут

я тут просто відвідувач… [17]

 

Мгм, я тут і справді візитерка. Гастролерка. Я не зовсім розумію, про що делікатно сперечаються всі ці люди, я не розумію, що я тут роблю, в цій цілковитій атмосфері серйозної поважності. Мене тут поки що ніхто не знає, і мені це до дули. Я маю невід'ємне право на свої картинки в голові. На руки, язики і щупальця, що проникають в усі мої отвори просто тут, поки я начебто слухаю цього респектабельного, з ефектною сивиною, кінематографіста. Я відчуваю своє голе тіло під одягом, я відчуваю його доторки і множинні проникнення. Він облизує мене, зв'язує і розв'язує, заповнює і лоскоче, запущеними досередини мацаками піднімає в повітря, змушує кінчати знову і знову. Він прекрасний.

Вибачте, але я не дослухаю вашої напрочуд інтелектуальної лекції. Мені страшенно треба до готелю, навідати себе і Діонісія. Ми там чекаємо на мене… Я чекаю в дзеркалі, він – усередині мене. Треба швидко донести його до безпечного місця. Замкнутого дзеркалами.

Кімната в готелі така собі, але мені то байдуже. Головне, що тут вистачає дзеркал. Ванна, двері ванної, дзеркало над раковиною, дзеркало навпроти дверей до ванної… Я бачу своє тіло будь‑звідки. Я повільно роздягаюся, я пещу свою шию пальцями, піднімаю своє волосся. Скидаю тісний корсет. Гладжу шию і живіт. Запускаю пальці під бюстгальтер. Розстібаю його, але не знімаю… Розщібую ремінь. Важкі мілітарі‑штани падають долі. Шарф хай залишається на шиї. Я дряпаю собі живіт, ковзаю пальцями під трусики, я дивлюся собі в очі в дзеркалі. Я як він. Я дивлюся йому в очі у своїх очах. Коханий мій, ти все так вправно робиш… Ти вбиваєш мене. Я трохи стягую трусики, пещу собі кісточку і внутрішню сторону стегон. Другою рукою зминаю собі груди. Я так люблю тебе, убий мене. Просто зараз убий.

Я наслинюю палець. Ковзаю ним собі між ноги, воджу ним по набухлому клітору… Відтак я знімаю трусики зовсім, знімаю ліфчик, не знімаю шарфа. Мейк‑ап на моїх очах розмастився, і тепер у мої очі влізає ще більше його очей. Мій середній палець вже глибоко в мені, там тепло і підземно, як же я заздрю тобі, коханий, ти можеш відчувати цей Уроборос повнішою мірою, ніж я.

Я слиню вказівний палець лівої руки. Його я спершу ніжно, відтак трохи сильніше засовую собі в анус. Так, коханий, бери мене водночас звідусіль. Я труся грудьми об стіну, я не відвертаю лиця від дзеркала, обидві мої руки всередині мене. О, так,

роби це.

Я роздивляюся на себе в дзеркалах. Я розводжу ноги, те, що мені відкривається – дивовижно звабливе. Як же тобі пощастило, любове моя. Ти маєш змогу бачити мене там набагато частіше, ніж я. Мені подобається ця моя нова стрижка. Мені подобається засмаглість і колір там, унизу. Мені подобається те, що ти зі мною робиш.

Нагло мені дико хочеться, щоби ти виріс і повністю зайшов у мене, щоби зробив мені боляче, просто розірвав. Я скрикую. Переміщуюся на ліжко. Жодного предмета, котрий би пасував моїй середині. Жодного. Я дочекаюся тебе, я дочекаюся його, мого Мефістофеля…

Я пришвидшую свої рухи, роблю їх сильнішими, надсаднішими. Я здригаюся, вульва пожирає чотири моїх пальці, б'ється в судомах, анус також стискається і розтискається, тіло вигинається напруженою дугою, відтак вибух. Дуже‑дуже довгий вибух. Серія вибухів. Впритул один за одним. Із цього мусить народитися планета. Але зринає Порожнява…

Та не надовго. За Діонісієм, за потужним оргазмом і смутком не забарився явитися Він. Найкрасивіший і найнебезпечніший. Най‑талановитіший і найсильніший. Найсексуальніший і найневло‑виміший. Той, хто залишає всередині печаті. Той, хто трапившись тобі одного разу зовсім випадково, змінить твоє життя безповоротно. Той, хто любить червоний колір і має лінії на долоні цілком ідентичні твоїм.

Той, кого я кохаю. Той, хто вбиває мене. Той, хто не здогадується, що я колись уб'ю його. Кройб.

 

Спочатку ми танцювали танґо. Безумовно, були найкрасивішою парою натомухай‑прийомі. Він – Мефісто, я – жінка‑Фауст. Я ні з ким не говорю, крім нього. Не говорю на своїх презентаціях. Пропускаю свої прес‑конференції. Не даю інтерв'ю. Ані жодного слова. А потім з'являється оце:

 

Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex

Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex Sex sex sex sex

 

Якщо повторювати це слово певну кількість разів, воно втратить своє значення. Але в жодному разі не втратить привабливості означувана ним дія.

Тим більше, коли йдеться про секс із Мефістофелем. Хариз‑матичним, звабливим і, вочевидь, підступним. Хоча Фауст сумно цього не помічає і сумно погоджується на те, щоби його дурили.

Коли ми потім надривно кохаємося і він шепоче мені на вухо слова «кохана» чи «як же я люблю тебе», я іронічно посміхаюся. Бо не вірю. Але погоджуюся й на таку гру. Я ж не театральна ре‑жисерка на прізвище Станіславська. Добре, що він не бачить цієї миті мого обличчя. Треба, щоб він вірив, буцімто я йому вірю. Інакше він перестане бути Мефістофелем.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...