Главная Обратная связь

Дисциплины:






Sous Pretexte de Sexe. 3 страница



Отож спочатку ми танцювали і пили. Танґо – це вже секс. Якщо вмієш його танцювати. Ми дивним чином уміли. І без будь‑яких слів йому швидко стало зрозуміло, чого хоче ця ледь знайома суміш femme fatale із enfante terrible на ім'я Тріша Торнберґ. Сама ж ця жінка‑дитя – тобто я – ще якийсь час сумнівалася і, як завжди, вагалася, щоб не здатися нав'язливою. Бо нема нічого гіршого, ніж виснути на чоловікові, котрий і на гадці не мав тебе хотіти… І нема нічого кримінальнішого за провтик можливості виїбати жаданого тобою чоловіка, коли він тебе хоче, а ти просто не надто в цьому впевнена. Тому я дію хитро, швидко й цілеспрямовано.

Взнаю на рецепції номер його кімнати. Коли він, така вся з себе «італьянская звезда», іде з молодим українським оператором (яка малому честь – його хист помічено!) до того в номер пити віскі, я, під приводом «мені потрібно перевдягнутися», підіймаюся до себе, швидко змінюю одяг і беру з сумки одну таку дуже хитру штуку. Її зробили для мене юні обожнювачі з технічного університету. Нібито для перформансу чи й навіть (о, так, Трішо, будь ласочка!!!) для нового фільму. Штучка‑дрючка називається «Neo Locker Обломастер». Якщо її запхати в електронний замок замість пластикового ключа, замок обов'язково розмагнітиться і працюватиме абияк. Тобто замикатиметься, коли захоче, і відмикатиметься теж, лише коли сам цього побажає. Це як чесна лотерея: ніхто ніколи нічого не знає наперед. Вагітність випадком. Практичне втілення теорії вірогідності. Божий план. Негаданий сюрприз Мефістофелю від печального Фауста.

Отже, я йду до потрібних дверей і легко вставляю ту свою картку в щілину Кройбового замка. Витягую. Зі спокійною душею спускаюся до апартменту оператора. Вечірка триває. Знайомі ґеї вбили б мене, довідавшись, що я порушила таку ідилію. «А що, як малий мав шанс?!» Але ні. Ні Кройб, ні юний оператор на пі‑дарів не виглядали. По чоловіках це ясно видно, як по стінгазеті. Не треба навіть випромінювати надмірну кількість флюїдів, аби відловлювати на свої фільтри феротони гетеросексуала. Чи бісексуала. Тут контакт між вами й ним або є, або його нема. Та сама історія з дівчатками. Одразу видно, кого можна розвести на творчі експерименти, а хто буде на печі чекати судженого. Кожному своє, chaque a son gout [18].

В номері оператора ми утрьох. Розмовляємо то тихо, то дуже голосно. Ми то регочемо, то замовкаємо, і тиша ця такого ж відрадного кольору, як віскі, котре ми п'ємо. Малий (а все‑таки дуже талановитий оператор, якось його візьму в команду) не тямить себе від щастя. Пришестю ТС він і то радів би менше, хоча гріхів у нього не так, щоби критично, думаю. Він упивається спілкуванням з Кройбом. А втім, поводиться доволі адекватно. На відміну від мене. Бо мені хочеться бодай найменшим шматочком себе до нього торкнутися. Тож якщо тема причастя комусь і актуальна, то…



– Мені так холодно, – кажу зненацька я і навіть дуже правдоподібно цокочу зубами для ілюстрації уявленого стану.

– Холодно? – перепитує Кройб.

– От коли б ти, – говорю мрійливо, – сів на мої стопи?

– Можна, – він чи то каже це, чи просто знизує плечима, але не рухається.

Відтак ми п'ємо далі. Я розумію, якщо так і буде продовжуватися, я засну прямо тут, і такого облому – прокинутися зранку в номері оператора і збагнути, що вже wszystko jest popierdolone – я собі не пробачу. Але чуваки собі п'ють спокійно, атмосфера робиться дедалі теплішою, що жодним чином не впливає на мої вже направду змерзлі стопи.

Кройб сідає біля мене на ліжко, я обережно підсовую йому свої тремтячі стопи (пальці ніг, певно, найкрасивіше, що маю). Він попускає їх глибше (соррі за обмовку: ближче:)), бере у свої долоні й легенько мне. Чи зможу я від цього кінчити? Чи стане тут на перешкоді сторонній хлопець, чи навпаки? Втім, ця дія така таємнича і непомітна збоку, що сторонніх враховувати зовсім не варто. Їх нема. Є тільки ця дивна пара: він і я.

Пізніше все це видаватиметься мені суцільною вигадкою, я вже й не знатиму, сама я писала собі листи чи вони були справжніми, наскільки там можуть бути аналоговими оцифровані слова. Пізніше все затягатиметься туманом: яскраво освітлений готельний коридор, наші різні поверхи, його двері, котрі – упс! – йому чомусь не вдалося відчинити, моя пропозиція зайти до мене, його згода, його постать, його усмішка, моє ліжко, перший, ніби вимушений поцілунок, кілька виноградин, що врятували нас від ротової пустки й дозволили нарешті відчути смак губ, його красиве зріле тіло, темне волосся мого кольору, смаглява шкіра мого відтінку, неймовірне почуття комфорту від дотиків до нього, знову цей його усміх, моє «чого ти усміхаєшся», його – «тому що мені добре», мені також добре, дико добре, ти не уявляєш наскільки, брак будь‑яких контрацептивів, його надія на мене і мій фаталізм, 50x50 вірогідності, що може народитися геніальна дитина чи дитина‑гопнік (дитина‑ґот?), звідкісь долітає невиразна музика, нудний пейзаж за вікном, куди нам нема чого й коли дивитися, його тепло і моє бажання викрасти його, всадовити у крадену ж таки машину і повезти кудись далеко до Північного або Південно‑Китайського моря, годувати рибою і поїти гарячим вином, читати йому вголос перед сном і слухати його розповіді, мити його і себе, і дозволяти витирати мене пухнастим білим рушником… Мати + ? сексу. Worth the SEX [19]. Нарешті це слово й дійсно трохи змінило своє значення.

Ви більше про це від мене не почуєте. І не побачите жодних на це алюзій у жодному з моїх наступних фільмів. Хіба що тільки після його смерті. Він чомусь думає, що трапиться вона за 2 роки. Я так не думаю. Я не хочу цього. Бо мені, як вірній романтичній козі, доведеться й собі вслід за ним піти з життя, а між нами, як‑не‑як, двадцять років різниці. Хулі мені вмирати ні світ ні зоря?

На цьому закриваємо розказану історію. Я кохаю його. Тільки не кажіть про це Дафлішу.

 

Коли я побачила Стоґнєвіч уперше, вона саме сиділа на підлозі перед екраном під час мого харківського показу й дивилася на мене. Я подумала: «Який красивий хлопчик».

Я побачила її вдруге, коли вона була однією з моїх компаньонок у горах. Вона повсякчас стежила за мною очима й подавала Руку в складних ситуаціях. Стоґнєвіч мала довге пряме волосся і якісь аж надмір довгі міцні ноги, що закінчувалися агресивними оранжевими черевиками.

– Вона лесбійка. Тут і думати нічого! – просичала тодішня моя подруга, пишна білявка, закохана у «космополітан» і рожевий колір. Я подумала: «Ну, й нічого так…»

Коли ми зустрілися втретє, руку в горах вона подавала не мені, а тлустому рибоподібному створінню на ім'я Яся. Воно повсякчас рюмсало і принагідно лупило Стоґнєвіч, звинувачуючи її в усіх колодах і камінцях на гірських стежках, у слизькості, холодному дощі, відсутності нормальної їжі і в бадьорому настрої інших «членів екіпажу». На мене Стоґнєвіч майже не дивилася. А от моя мама, до котрої ми на день заїхали, дуже навіть фахово всіх випасала.

– Оті що, лесбіянки? – притисла мене в коридорі до стінки вона. Я знизала плечима.

– Ясно. – Все для себе прояснила мама.

 

Я знову знизала плечима і про все забула. Яка мені різниця? Тоді Стоґнєвіч важила для мене не більше й не менше, ніж інші двоногі. А в мене табу на влізання в їх особисте життя. Табу і мото «Хай їбуться конями». Люди як кентаври. Сам як додік [20].

Стоґнєвіч тоді дуже добре стусувалася з Дафлішем. Вони так завзято дурогонили, що це мене інколи аж дратувало. Я не люблю бути вихователькою важких підлітків, але коли настає час розкладати намети й розпалювати багаття, а троє красенів (тоді ще ж була Яся) просто лежать горілиць на каріматах і верещать дурними голосами в небо, хоч‑не‑хоч, я автоматично перетворююся на американського сержанта. Принаймні для загону «Дафліш», бо на інших – чужих і жіночої статі – мені наплювати. Дафліш же мав у моїх очах бути чоловіком, а не пупсиком із вмонтованою в спину пищалкою.

Коротше, я взагалі не знаю, як могло статися, що Яся приревнувала Стоґнєвіч до мене. Так, Стоґнєвіч мені подобалася явно більше за Ясю, бо була сильною і витривалою. Натомість я турбувалася про Ясю, нагадувала їй тепліше кутатися і першій давала їжу на стоянках. А Дафліш, мудак такий, під час переходів раз по раз зупиняв мене (ми з двома старими друзями тупотіли ледь попереду – без фанатизму, звісно, бо в горах головне не темп, а атмосфера, але якщо остаточно проїбати темп, атмосфера холодної глупої ночі без місця для стоянки порадує мало) і влаштовував мікроістерику.

– Чого вони йдуть коло тебе?! Чого ошиваються спереду і подають тобі руку через кожну коряжку? Там он Ясі треба помагати! На неї всім плювати, да?!

Я здивовано підіймаю брови, і Дафліш розуміє: він воістину охуїв.

– А ти там для чого, соколе мій? – коли лівий куток мого рота лізе вгору, нічого хорошого вже не буде по дефолту. – Ти‑то чого тут скачеш коло мене й голосиш? А Стоґнєвіч що там робить – хіба вона ще не посадила Ясю собі на шию, хіба рюкзачок її в кишеню не поклала?

– Яка ти зла, Трішо!

– Нормальна, Дафлішу. Просто коли я кажу, що людині не треба пертися в гори, бо в неї для цього ні навичок, ні характеру, треба мене слухати. До речі… Дивися, Дафлішу, сам не розчаруй мене.

Він лякається і перестає нити. Але вже за якихось півгодини, підслизнувшись на колоді, він падає у воду (бідося – вода таки холодна, всадитися на камінці таки боляче) і вибухає такою кількістю матюків на високих тонах, що мене пробиває на недоречну ржачку. Фу, Трішо, встидно! Десь уже ця історія була… уже якийсь хлопчик верещав: «Еті йобаниє гори! Ми все здесь здохнем!» Завалив тест горами. А потім мене круто підставив. Треба було й тут наперед думати, але ідіоти ніколи нічого не вчаться, мда.

Зате Стоґнєвіч пройшла мій тест, хоч я його і не для неї планувала. Яся рюмсала, подруга несла її рюкзак і підставляла плече, бо нещастя підвернуло ногу. Її направду було шкода. Ще й моя мала сестра кудись зникла, упіздувавши на бічний хребет. Її не було ні пізньої ночі, ані наступного ранку. Я вголос готувала промову для батьків із цього приводу:

– Привіт. Ельза пропала, але у вас ще є я…

На щастя, Ельза знайшлася – ночувала, падлюка, в чужому наметі, важкий перехід закінчився, мама поставила дівчатам безапеляційний діаґноз, а ми з Дафлішем уперше тоді поцілувалися. Він так довго цього хотів, а віскі вкупі з відблисками багаття на його юному обличчі так щасливо вигравало, що я махнула рукою і забула про дружбу, жорсткі рамки якої я з цим хлопчиком переступати не збиралася. Він мені тоді недостатньо подобався, щоб отак просто взяти й трахнути його. Чи навпаки, надто сильно мені подобався, і я навіть знайшла в собі силу пояснити йому, що справжня дружба зі мною триватиме значно довше за прозаїчний романчик. Що краще бути мені близькою людиною і залишатися надовго, ніж жити коротке життя метелика‑коханця.

Але тоді все сталося, як сталося. А момент зриву чеки нових стосунків завжди заводить.

– Знаєте що, – сказав якось Дафліш нам зі Стоґнєвіч, коли вона вже остаточно покинула свою рибу‑сонце заради компанії «двох київських падонків».

– Ну і шо?

– Якби була тоді зима і ми би в горах заблудилися, можна було б захавати Ясю. Її надовго б стало.

– Ага, ги‑ги‑ги, – Стоґнєвіч гигоче, нараз спохоплюється: – Фу, які ви…

– Нє, стопудово стало б надовго, – розмірковую я, – а те, що не доїли, продали б у Яремчі на базарі. Прикинь – заходять люди у м'ясний павільйон, а там на блясі, гігієнічно прикриті марлею від мух, лежать дві пухлі Ясині литки…

Думаю, з того базікання й почалася справжня дружба між нами.

 

00:00:00:06

 

 

…Подаруй мені

Щось на прощання

Або ні

Не даруй

Не даруй

Люблю тебе

Відвикаю

Люблю тебе

Відвисаю… [21]

 

У стосунків є харктерна властивість – ставати звичкою. Звички бувають шкідливими чи корисними, як от обливання крижаною водою. Але поганих зажди більше. І тримаються вони міцніше. Маскуються під невід'ємну частину особистості. Виводяться психотерапевтом: 25 баксів за годину (по дружбі).

Тим часом справи з моїм малим дедалі більш ускладнювалися. Мені ця конструкція «Кройб – я – Дафліш» здавалася цілком природною: черпати юність із одного чоловіка і живити нею іншого. І навпаки: черпати харизму і потужність, а іншого годувати своїм досвідом. Але таке переставляння саморобної клепсидри малому Дафлішеві явно не подобалося.

Моє життя перевернулося на 180 градусів – це був вибух, темрява скінчилася, цикл чергової ініціації пройдено. Ініціацій у житті ще буде безліч, але кожна з них мусить завершуватися, відкривати тебе зовнішньому й внутрішньому світові. Я жива і наповнена. Я, здається, знаю, кого я чекала двадцять років. І хто чекав двадцять років мене.

Але малий, він страждає. І я страждаю через це. Не так страждаю, як дратуюся. Йому стає страшно, і він хоче піти геть. Відчиняє двері і наштовхується на стіну.

– Замурувала…

– Сам себе замурував.

Так ніби це я змушую його ходити, сидіти, залишатися. Він боїться мене. Страшенно боїться.

Інколи мені здається, що він кардинально відрізняється від інших підлітків. Коли нам добре, я не відчуваю між нами ні інтелектуальної, ні вікової різниці. Хіба що різницю в об'єктивному досвіді. Він розумний, творчий, пробивний, самостійний. (Звучить, як шлюбне оголошення?) Гаразд, ось мінуси: неорганізований, безвідповідальний, інфантильний. Істеричний.

– Я не можу так, не можу! Скажи, що там у тебе сталося!! Що це за двадцять років, про які ти весь час говориш? Мені ще нема двадцяти років…

Навіщо це вам? Може, для того, щоби ви легше збагнули всю подальшу історію?

Що ж, поки ви чекаєте на продовження, – звичайно, із вмонтованими туди флешбеками, – розповім паралельно про один сантехнічний момент. Тут уже ніякого трешу, один лише гедонізм. Моя велетенська кругла ванна стоїть посеред подіуму, що сягає рівня її бортів. У ванну з усіх її боків крізь трубки булькочуть бульбашки. Це наводить на ідеї? Гадаю, навіть будь‑яку статечну господиню наводить і заводить. Хоч у дамських журналах про таке й не пишуть. Але точно мають на увазі. Колективне підсвідоме жіноцтва – то страшенна сила. Фактично – СС. У кожній хоч як емансипованій і зайнятій кар'єрою телеведучій, топ‑ме‑неджерці рекламної агенції, політичній аналітичці чи мажоритарній акціонерці трубопрокатного заводу живе бодай малий тельбух домашньості, маленькі хатні приємності хоч‑не‑хоч, а шпортаються об нас і підбивають на дію.

Так от, і я взяла та й завела собі звичку лежати в цій купелі, повній аж під стелю піною для чутливої, курва, шкіри, читати Андруховича чи Павича в кайфовому перекладі, відтак відкладати книжку подалі і накривати рушником, потім закидати ноги на подіум і підставлятися якомога щільніше під концентрований потік тих рухливих бульбашок. Орґазм приходить несподівано швидко. Як ви гадаєте – я кінчаю від української мови?…

 

00:00:00:07

 

Я довго ходжу поміж м'ясних рядів Житнього ринку. Дивлюся на всі ці відрізані хвости, вирізані язики, печінки, нирки, ребра, смужки сала з кров'ю, смужки м'яса з салом, плями крові на оббитих бляхою прилавках. Масні пальці продавщиць перемацують скривавлене м'ясце, язик мертвої корови лягає на шальки, на язику фломастером хтось написав латинське S чи наше Г, корові то вже байдуже.

Я ходжу поміж м'ясних рядів ринку. Я не вегетаріанка. Я привчаю себе не ригати від того, що бачу. Привчаю свій організм, щоб його не нудило, щоб я могла дати відсіч будь‑якому мудилові…

Я хочу в наступному фільмі знімати м'ясо, багато м'яса, на ньому лежатимуть товсті голі жіночі тіла, їх обмацуватимуть криваві пальці. Ну, це так – буде зовсім короткий момент, але щоби знудило в кінотеатрі геть усіх, крім мене.

Я прилаштовуюся за якоюсь жіночкою років тридцяти семи, у вузьких чорних джинсах і шкірянці. Вона пробує сир, я хухаю їй на вухо. Сир їй не подобається. Я його не пробую. Іду за нею далі. Сир у наступної бабці їй подобається.

– Хороший сир? – пильно вдивляюся їй в очі я.

– О, то дайте й дитині попробувати! – каже сусідня до сирної бабця.

Дитина пробує сир. Сир жирний. Прізвище бабки – Упир. Це на її ліцензії зазначено. Ліцензія упиря. Ліцензія упиря з правом продажу сиру.

Жіночка купує сир і йде собі. Не зав'язуйте, каже, я його зразу з'їм. Упир погоджується і не зав'язує.

– І мені такий же шматок, – кажу я.

– О, а я думала, то мама з доцьою, – каже Упир.

А ні, а ні, а ні, – думаю я. Тут‑то я вам і не попалася. Ось вам мої аж сім гривень, Упир. Всіляких вам, Упир, благ і торгово‑трудового дня вам харошого. Пасіба.

 

00:00:00:08

 

Щось мій фільм зовсім не просувається. Ні в зуб ногою, ні в грудь копитом. От уже і МОЛОДІСТЬ майже пройшла. В сенсі фестиваль «Молодість». Хоча гості його – не такі вже й молоді. Взяти хоча би Жерара Жуньо, якого він там року народження? 51‑го? А на дівок місцевих он як іще хвацько позирає… Назвав мене, скатіна, odieuse et pretentieuse [22]. Щоправда, відразу ж обачно додав, що якраз це і є, можливо, добре. Ні, це дійсно добре, уточнила я. А, ну так, він, цей найбагатший французький актор‑колобок, що обскакав Жерарця Депардье за бабловими показниками, сказав це, після того, як я, прикинувшись франкомовною журналісткою з Києва (ну, люблю підіймати престиж нашої преси, гуманістка я – що не ясно?), спитала: чи не мріє він знятися в наступному фільмі Тріші Торнберґ?

Сам же чувак виявився явно непретензійним: – Уявляєте, якось на церемонії вручення «Оскара» я пішов у туалет, а там… там зі мною поряд… пісяв сам Клінт Іствуд!!! Я сиділа й думала собі, як би я сама реагувала, посцявши в сусідній пісуар із Фон Трієром чи Кі‑Дуком. Швидше за все, просто порівняла б розміри наших членів, хоча навряд би я пішла до чоловічого туалету, якби до жіночого не було черги. Жінки засідають по вбиральнях куди довше і це бентежить чоловіків. Хтось із них, пам'ятаю, сказав був: «Міняють прокладки, але ж не можуть абсолютно всі жінки мати місячні одночасно і так день у день?»

Жерар же тим часом відповідав на якесь моє інше запитання, що його я й не помітила, коли встигла поставити. А може, він сам собі його принагідно вигадав чи мав заготовку. Жерар же жевжик, хоча, напевно, й не веде свого ЖеЖе.

– От усі на світі плюються на Америку, – провадив він далі. – А якщо подивитися, всі ж ми щодня споживаємо американське і навіть не помічаємо того! Усі ці гамбургери, ай‑поди, чипси, кока‑кола, інша масна їжа – і що? – Мсьє Жуньо промовисто тицьнув пальцем у мій бік, і я панічно почала рахувати свої гіпотетичні жирові складки, ой мама… – Ваше взуття, наприклад! – зойкнув низенький (метр шістдесят максимум) інквізитор.

Падлюче світло виставлено так, що моя нога у біло‑червоному адідасі‑суперстар академічно манячить по самому центру картинки. Черевичок безсовісно похваляється олд‑скульним брендовим значком, а з‑під нього взагалі не в тему глипає салатова шкарпетка із принцесами. Дитячий відділ Шанхайського універмагу.

– Мої капці, наприклад, зроблено в Китаї, – спокійно кажу я.

До того ж, як мене пізніше роздупляє Дафліш, adidas – то взагалі древня німецька контора. Два брата‑акробата з сусідніх сіл колись собі взяли й придумали ті самі злощасні Puma та Adidas, що тепер на них усі гонять, всі їх носять, докоряючи режимам Південно‑Східної Азії за антигуманні умови дитячої праці на тамтешніх заводах. Фе! Я ненавиджу глобалізацію, але люблю саме цю олд‑скульну модель кросівок. Йой.

Отак змістовно, замість кіна, з'їхали ми з цим продюсером‑актором‑режисером на наші капці. Я нахвалювала його кеди (щось типу «конверсів» – шість доларів у Джакарті, 10 у Шанхаї), він мої кросівки. Я рідко вірю французам. А цей ще, як на гріх, навіть на загальному їх тлі видався надто кон'юнктурним і забитим стереотипами. Ну чого варте бодай таке:

– О, ну як можна говорити про тенденції Європейського кінематографа? Як можна порівнювати мої комедії з фільмами Фон Трієра? Бо…

(«І його член із членом Фон Дафліша!» – люблю зненацька подумати про приємні речі).

– … хіба можна порівнювати вас із якоюсь іншою дівчиною на вулиці? Вас, із вашою французькою…

(«…із НЕЮ – я уявила собі стереотипну українську кралю: довге світле волосся, довгі світлі ноги, довгі світлі (темні?) нігті, довгі підбори, довга стопа – ну, як ті модельки, що повсякчас вшивалися – «Я‑ні‑ма‑гу‑жить‑бєз‑тібя» – спершу за мною, відтак за моїм чоловіком, земля йому пухом, ех, даремно він поперся був зі мною у скелясті гори, перед тим мене рознервувавши… – так от, із НЕЮ, з її потенційними міньєтотворчи‑ми здібностями? Благо, у французькій на позначення язика і мови є одне й те саме слово – LANGUE, тож вуйко собі раду дасть.)

Таке от, таке от, от таке… Мефістофель Кройб, що про нього з цієї розповіді наказано все викидати чи публікувати лише після смерті його теперішньої інкарнації, тим часом переможно крокував кудись Європою та Штатами. Показував свої фільми й театральні постановки, розгрібав табуни студенток, що кидалися йому в ноги, в штани, а найглибше в кишені, зустрічав дружину і трьох дітей, водив їх на свої прем'єри й демонстрував їм нові експонати свого зоопарку (пітон, ігуана, студентка Жанна), переміщався своїми помешканнями і відміняв тисячі «важливих зустрічей», намагався не ображати журналістів і, знову ж таки, студенток, напивався з українськими письменниками в оплачених місцевими урядами креативних екзилях, ображав журналістів і посилав студенток, роздягався, лягав у ліжко, бачив сни, забував їх, снідав, починав наступний день. І, попри те все, не забував писати мені листи. Скупі, як чоловіки‑міліонери. Зате по кілька разів на день.

Мене тим часом мучило кохання, комплекс власної некрасивості, відчуття власної засекреченої охуєнності і Дафліш. Малий раз по раз погрожував зламати мою електронну поштову скриньку, допитувався зі сльозами: «Ти спала з ним? Ти спала?!» і просто вряди‑годи влаштовував різноманітні дізнання й скандали. Мене це починало втомлювати. Він їв мій час і нерви, не кажучи навіть: «Дякую, було дуже смачно». Може, не було? Кройб також їв мій час. Але зовсім по‑іншому: вишукано маніпулюючи фамільним сріблом у просторі антикварних тарілок. Антикварних, бо я вже, було, й забула, коли востаннє почувала те, що у 18 років традиційно маркується лейблом «кохання». Кройб не здогадувався про це, хоча я й писала йому все прямим текстом. Він також писав мені про це «все». Щось типу: «Я вже й не чекав від життя приходу когось такого, як ти», а я й сама не сподівалася аж такого приходу. Стосовно себе я добре знала, що природний підрив лібідо значно сильніший за будь‑який натуральний чи хімічний наркотик, а от щодо Кройба в мене виникало питання: що це все насправді для нього означає? Звичайна обережність – не ворог самозакоханій уродці.

Коли любиш когось більше, ніж іншого (а повний баланс зберігати таки важко), страждання менш рейтингового кандидата в рахунок не йдуть. Так велика знижка на холодильник перебиває дрібну переплату за зубну пасту. Холодильник «Кройб». Зубна паста «Дафліш». Сильний захист від карієсу, слабка допомога від сердечного каменю.

Які би дисконтні картки не роздавали по місцевих супермаркетах самотності, Дафліш страждав. Дафліш дико ненавидів. Дафліш, в принципі, добре трахався і хотів, щоби Кройб просто назавжди зник з мого життя. Чи бодай з лиця землі. Helas! [23]Дафліш був занадто слабким ангелом, щоби вбити страшнючого всепереможного Мефісто.

Дафлішу було вісімнадцять, а Кройбу набагато‑багато більше, і кожен прожитий рік наповнював його силою і зграбністю. Молоде вино vs старе віскі.

Дафліша з Мефістофелем просто не можна порівнювати. І давайте на цьому зупинимось.

 

00:00:00:09

 

Такі, як вона, грають дратівливих, але добрих жінок у всіх підряд фільмах. Добропорядних дружин зі своїми «малєнькімі слабастямі» і по‑справжньому розхитаними нервами. Тільки глядач про це і сам здогадується лише через подратування. Такі, як вона, все життя – все своє фільмове життя – роблять дрібні капості головній героїні, сильній і красивій. І трохи, відповідно, злій, але не більше, ніж будь‑яка інша нормальна людина. А в кінці з'ясовується, що та, добра і бліда, насправді була хвора на рак і тепер мусить неодмінно померти. Баби ревуть. Включно з головною героїнею.

Як би там не було, вона часто навідувалася до мене в ванну. Не те щоби якось цілком натуралістично з'являлася у дзеркалі, мов дівчинка на дереві у «Virgin suicides», ні. Вона просто ніби дмухала сама собою чи щось нею дмухало через усю мою ванну. А ванна у мене, як я вже казала, велетенська. Гм. Цікаво, для чого вона мені взагалі? Я не люблю таких персонажів. Я не люблю почувати власну провину перед чиїмись дружинами, церковною громадою, уявними спільнотами маленьких задрипаних містечок. Я взагалі мало що люблю, якщо розібратися. Я себе дуже люблю. Та й то не завжди. Нанні Моретті [24]бодай називали кінченим нарцисом, а як називатимуть мене?…

Нарцис – невинна й повноцінна істота. Єдине що – незахищена у своїй відкритості й щирому замилуванні собою. Хіба це так бридко – милуватися собою? Чому, власне, іншим це традиційно стає поперек горла? Ми‑лу‑ва‑ти‑ся. Я от заздрю людям, котрі вміють це чесно робити. В мене не так. У мене спрацьовує хворобливий синдром запалення нервових жилок через будь‑яку вилиту в мій бік гидоту. І навпаки, я геть ніяк не реагую на ешелони добрих слів, підбадьорювань, похвал, запевнень у правильності моїх кроків. Звідки, скажіть мені, в такої мари ростуть ноги? Чи не з совєцької школи, де головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ? Чи не з уроків катехизму при монастирі, де головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ? Чи не з родинного кола, де мені, з огляду на середньостатистичні здібності сусідських дітей, як кожному, хто вирізнявся, головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ?

Скромність, скромність, скромність. Насправді, офіґенна штука. Тільки от де її взяти? Якщо вона у мене колись і з'явиться, то якась трансцендентна… Знову ж таки, пробачте, не подібна до скромності в її повсякденному трактуванні. Скажімо, мені доволі легко повірити у власну нікчемність і незначущість на тлі безмежжя Всесвіту. Тоді можна запросто посміхатися й спокійно доводити кожну справу до кінця, не переймаючись жоднісінькими її можливими плодами. А отримавши в результаті чи то гівно, чи тріумф, сприймати їх зовсім однаково. Себто рівноцінно. Як дим і вітер. Так писав Кіплінґ. Кіплінґ мав рацію. Слава методисту, що вніс його «IF» [25]до програми. Слава урокам літератури, якими б вони не були. І дай мені, Боже, полюбити нас справжньою любов'ю.

 

00:00:00:10

 

Siuhayu zaraz Lo Fi Travmf , taku prekrasnu muzyku , і prove moye око plache via nemozhlyvosti , a live spokiyno dyvytsya ( bo na nyoho dyvlyatsya lyudy ) pro te yak vse mozhna prypynyty , via uzsyoho vteky \ ty .

chy varto zhyty , shoby prodovzhuvaty buty poserednykom prekrasnoho ?

chy hay krashe vono nayde sobi inshyh podXserednykiv , kotrym ne tak vazhko

davatymetsya NEMOZHLYVIST .

taka durb \ na sytuaziya : kupa perspektyv і odnya – edyna nemozhlyvist . polyusy .

tyazhinnya do…?

pity z zhyttya z kupoyu perspektyv і Nemozhlyvistyu, pity do neyi… tak?

 

proshavay, lyubove moya. Y

 

Y – умовне позначення для «Ya Tebe Kohayu». Таке я пишу Кройбові. Пишу й відправляю, нічого не виправляючи. Невиправна відправка. Я прощаюся з ним, прощаюся з Дафлішем. Давно час. Мене дістало все. Я не бачу сенсу продовжувати. Я? Не бачу?…

Ми зі Стоґнєвіч, моєю давно вже ліпшою й такою ж, як я, ненормальною, подругою, йдемо гратися. Весела забавка на трьох: я, вона і вікінг. «Вікінг» – це російський пістолет. Калібр 38. Все так як треба, бо граємо ми в російську рулетку.

– Мені пофіґ, – каже Стоґнєвіч.

– Мені теж, – каже Торнберґ. Ой, це я так кажу.

Вікінг мовчить. Його черга триндіти ще не підійшла.

– Я вже пробувала, – знизує плечима моя подруга.

– І шо? – типу байдуже питаю я, але насправді мені цікаво.

Ну, і страшно трохи – що там.

– І нічо'. Ми з братом на морозі були. Так само, як у дитинстві стрибали під воду, побачивши, як із дна стирчать колоди. Розбивали собі бошки і всьо. А яка різниця? Наш друг індіанець – він зараз резерваціями шляється, а так у Харкові раніше жив у нас – так він книгу написав «Жизнь как експєрімєнт над сабой». Пише мені іноді, питає, що новенького я вже спробувала.

– Мгм… Виживемо – я тобі всю наркоту свою з дому віддам, – довірливо обіцяю я.

– Виживемо – напишемо йому про спробу № 2. Невже ж я таке гівно, що мене нічо' не візьме?

– Ага.

– Що ага? А раптом повезе разок?!

– Повезе, думаю…

Вона заряджає ту єдину канонічну кулю. Я тупо жую м'ятну жувачку і думаю про Маркеса, що у прощальному листі радив насолоджуватися смаком шоколадного морозива. Морозива мені не хочеться. Але й морозу по шкірі чомусь немає. Страх ніби зазирнув у гості – як сусід позичити дрель – і вшився. Дрелить когось іншого. А мені реально похуй. Чому всі так упевнені у власному безсмерті?





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...