Главная Обратная связь

Дисциплины:






Sous Pretexte de Sexe. 7 страница



– Та тут до мене підступає, не зважай. Бронхіт, шмарки і все таке. То що, до Сімферопольського аеропорту?

– Давай. До нього.

 

Напевно, є щось дуже особливе в чоловікові, якщо я так запросто можу прямо з вокзалу, заскочивши на хвилю додому змінити одяг на light edition, хєрачити щодуху в аеропорт Бориспіль, термінал «А». На ходу пошепки наказуючи Стоґнєвіч поводитися Добре з Долоріо, бо ж він хароший, красівий, щоби ні сном ні духом, що вона його автоматично ненавидить.

– Я не ненавиджу, – вперто каже вона. – Якщо ти любиш, я теж постараюся.

– От заказух мені не треба. Вже ліпше ненавидіти від себе, ніж любити на замовлення.

Вони вдвох махають мені «па‑па» в аеропорту. Потім я ще довго отримую від Стоґнєвіч sms‑ки типу: «Люблю как могу. Развлекаю. Все для тєбя».

 

Долоріо невинний і прекрасний. Просто собі янгол Нуріель.

Психіатр же канонічно‑демонічний – зустрічає мене з літака в дизайнерському костюмі і з пляшкою якоїсь хуйової мадери в руці. П'є її просто з горла і щосили здалеку показує, як же він мені радий. Він взагалі любить всіляких уродів… Я в його списку ще не найстрашніше чмо. Готує собі компанію для пекла, чи що?

 

– Привіт, колего!

 

Ми цілуємося, йдемо в аеропортовий совковий ресторан, їмо жирну зупу «по‑домашньому», що її і в постсовку так люблять подавати в закладах громадського харчування, їмо надтонку пересмажену відбивну (того ж походження) і щосили дякуємо тіточці за те, що дозволила нам з усіма цими пересоленими смако‑ликами вживати принесене з собою гидке кріплене вино. Що ж удієш – для Психіатра це традиційний смак Криму…

А для мене це смак несвіжої бахчисарайської долми і потоків блювотиння, що приходять за нею як судний день. І тут вже не до моря за вікном (номер у парк‑готелі з видом на море 50 баксів, з видом на гори – 40, гори тут дешевші), не до скелі, що стирчить із води і навіть не до найкращої кримської пори – зими, коли майже немає бариг і «атдихающіх».

Бідний, бідний Психіатр. Так самовіддано мене лікує, згадуючи всі загальні навички з медінститутського минулого…

– Знаєш, – виходжу з ванної після чергового забльову я, – щось мені більше подобається, коли ти колеш мені в дулу Б‑6 і Б‑12 [37]перед презентаціями.

– Попий водички. – Сумно подає мені чергових півтора літра красивий і дорослий Психіатр.

 

На ранок юний адміністратор Мухамед приносить нам в номер рідку розчинну каву, потім ми повільно гуляємо сонним приморським містечком і я даю собі слово більше ніколи не повертатися в ці краї. Ліпше вже десь на Шрі‑Ланку чи у В'єтнам – ось де кава, їдло, люди…



Через півроку я це слово порушую, в перший же день знову труюся – цього разу алкоголем, марно намагаюся переконати «наукову співробітницю» Карадазького заповідника пустити нас із Долоріо до заповідника самих, без попсової екскурсії, щоби ми спокійно вибрали місце для зйомок майбутнього фільму, науковиця, лузаючи насіння, аґресивно каже: «А гдє ваша афіциальная бамага?!», лушпайка прилипла їй до нижньої губи, хімія кольору «баклажан» обурено ворушиться у неї на маківці, мене ледь повторно не знуджує, ми виходимо надвір, і, сівши під сосною Станкевича, я даю собі слово № 2 НІКОЛИ сюди не повертатися. Цього разу я його дотримаю.

 

00:00:00:16

 

Отож якоїсь миті стало ясно, що число актуальних чоловіків у моєму житті ніжно переїхало на помітку «6». А то й «7». Стрілка невпевнено коливається, а часу на власне життя не лишається взагалі. Тим більше на творчість… Ну шо за нахуй? Якийсь щоденник апоґейші, писаний іржавим ножем по живому тілу. Всі ці проживання і перепроживання стосунків, їх найдрібніших па‑тернів чи – якщо вже перестати брехати – просто їх битовушних подробиць. Грьобаний наркотик, вся ця чужа краса, всі ці запахи і звуки. Всі ці мікроплощинки для самолюбування. Як зробити ці асфальтові (дзеркальні?) поля бодай картопляними грядками, якщо вже не засадити їх бульбами женьшеню для вирощування орхідей?! Як же повернутися до творчості? Як повернутися до творчості? ЯК ПОВЕРНУТИСЯ ДО ТВОРЧОСТІ?

Як назбирати її плодів і начавити з неї пюре, і пюре закатати в банки, в банках взяти кредити, всіх наїбати і купити всім нещасним сто тисяч цистерн із серотоніном, а потім непомітно й безболісно здохнути?

Щоби ті семеро вже мене, одну, не ждали. А щоби прийшли в один прекрасний день на могилку геніальної – ні, краще епохальної – Тріші Торнберґ і думали про те, ким же вона насправді була. Щоби вони вперше в житті зустрілися всі разом в одному місці фізично, а не в моїх снах, залишаючи по собі, як шлейф, ниюче хвилювання на весь наступний день. І щоби не рюмсали там і не зітхали, а тихо посміхалися до якого‑небудь дурного будяка на тій могилці чи один одному. І щоби думали: «Ха! Та то я один був чоловіком її життя. Меном, котрому вся та її кінематографічна хуйня присвячувалася». І знаєте, один із них точно матиме рацію.

Таке я собі думаю, ідучи повз Житній ринок. Ринок життєвих позицій, йолка‑палка. Завжди тут біля нього якісь глюки. Тепер от стоять по різні боки дороги двійко психічнохворих і явно не помічають один одного. При цьому між ними відбувається десь та‑кий‑от діалог (виконується фальцетом на всі можливі децибели):

 

– Скажи мне кто твой друг і я скажу кто ти! Скажи мне кто твой друг і я скажу кто ти!!! Скажи мне кто твой друг і я скажу кто ти!!!! – це перший псіх.

– Хуй свіньє нє тваваріщ! Хуй свіньє нє твараріщ!!! Хуй!! Свіньє!! Нє твараріщ!!! – другий.

«Сам як інший» – чогось спав на думку Рікер. – «Ат такова і слишу!» – згадалося з дитинства.

 

Але тут один іншого вочевидь не чув. А відповідав дуже в тему. Цікаво, як часто ми перебуваємо з іншими в такому «діалозі», перебиваючи й доречно щось вставляючи, не вилізаючи зі свого insane in the brain світу. І чи взагалі такі штуки бувають. Я мислю, як якась коровка з мультика. Може, зробити мультик про коровку?

Наразі в мене три заказняки і одна творча задумка. Традиційно за перші три – гарантоване бабло, за останню «одну‑оди‑ничку» – долари душі, як каже один персонаж московського шоу‑бізу.

В першому заказняку – типу Гангстерського роуд‑муві із наркотиками, купами купюр (не в сенсі обрізок, а в сенсі купівельного ресурсу), дорогими тачками, сракатими тьолками і всім таким – мусить зніматися бездарна поп‑звізда. Її «папік» валить на то купу бабла, і продюсер картини зо всіх своїх сил намагається довести, що ця девочка – восходяща супер‑стар, умнічка і красавіца (вкуси у всех сваї!!!). А те, що в неї кіль (така біда з грудною кліткою, гріх злорадствувати) – все це скриє грамотна операторська робота.

Другий – якась поїбень штибу бойовика з філософським підтекстом. Цільова авдиторія – фестивалі ґендерних соплежувань. Сценарій може написати Дереш. Ну, хоч це заєбісь.

Третій – молодіжний трилер з елементами етнічної містики. Поживи тиждень на відлюдді у Карпатах, зачепивши час повного місяця – і твого щоденника вистачить на цілий серіал. Ріаліті‑шоу з проплаченими вовкулаками і триразовим харчуванням.

Коли на тобі висне стільки заказух, почуваєшся кілером. А то й серійним убивцею (режисерів дисциплінують і вбивають серіали).

Як же тут не замислитися про злобне, вічне, мистецьке?

Мій власний фільм. Щось гостре, проникливе й неоднозначне. Оп'ять ПОЦ‑модернізм? Судячи з того, що на нього нема ні бабла, ні часу – так. Ударимо концепцією по відсутності бюджету!

Ні, навіть не він. Хоч і світиться ця кіношка в моїй голові поодинокими наліпками‑пришльопками‑пришелепками. Дико драматичними час від часу. Кольори і настрій навіть сняться. Лиця мені привиджаються у тарілках супів. Саунд‑треки раптом чуються у когось в гостях – у передсмертному гарчанні їхнього холодильника. В погоду і світло я врізаюся, коли їду на машині відвідати родичів.

Потім все це, весь цей треш заллється якимсь ґлем‑соусом і вийде клейкий рис, що його подають на святковий стіл у Камбоджі чи Лаосі.

У мене вже, як мінімум, вимальовуються стартова і фінальна сцени. В гіпотетичного глядача забирає дух.

Мій фільм, перескочивши небезпеку рахітизму та дистрофії (пам'ятаєте ці страшні картинки у шкільких підручниках?), виросте здоровою і сильною дитиною. Зробить «потягушечки» і зі смаком поз'їдає всі можливі нагороди. Як голодний панк шарове їдло в готельному буфеті, куди він просочився, сховавшись за велетенські валізи мадами в норковій шубі і з начосом на гордій голові. І зробить він це дуже скоро. I've got a feeling [38].

Почнемо з тої сцени, про яку я вже розповідала. Про дівчинку, котра під щось жорстке, старе і добре знане будь‑яким підлітком – типу, RAMMSTEIN чи SYSTEM OF A DOWN – жене кудись щодуху на запилюженому авті. Камера повільно ковзає всіма її жіночно‑дитячими ляльковими детальками. Нам добре видно, що кермо машини і взагалі всі її габарити явно для малої завеликі. Раптом ми бачимо, хто її мовчазний супутник. І розуміємо, чому він мовчазний. Бо цей красивий, десь сорокап'ятирічний чоловік просто намертво зв'язаний тонкими японськими пасочками для кімоно (зеленим і фіолетовим) і напровсяк ще прикутий за ногу до регулятора сидіння наручником, а рот його акуратно заклеєно скотчем. Тобто липкою стрічкою. Доста болюче, скажу вам, бо знаю, як відчувається скотч на сосках. Ну, то таке.

Потім вони зупиняються біля відлюдного мотелю, в неї вже є ключ – все зарезервовано наперед, хазяїн якщо ще не пішов спати додому, то давно вже хропить під телевізором десь тут, але неблизько. Його хропіння не чути. Дівчинка може бути спокійною, відмикаючи наручники з ніг свого бранця‑обранця («Це майже як ходити на руках, так, падлюко?!») й заштовхуючи його до кімнатки. Там вона кидає його на ліжко, пришпиляє знову, тепер уже за руку, слабке світло тьмяно лиже фалди важких темно‑червоних порохнявих штор (спизджено у Лінча і в тих, хто це вже в нього спиздив), розрізає ножем його сорочку, здирає з рота скотч і наближує свій рот до його (тут усе вже зовсім крупняком), відтак майже пошепки, зі злою іронією, каже:

– То чого хочеш ти? Безсмертя?… [39]

Тут зі стіни, повертівши шалено кілька разів стрілками у зворотному напрямку часу, падає масивний кічовий годинник, якесь таке щастя початку 80‑х. Картинка змінюється на просвітлено денну. Починається сторі типу «Как ета всьо праіза‑шло або shit happens». О. А може назвати картину SHIT HAVENS? Ну добре, не буду. Хоча янгольської музики в картині мусить бути дохуя.

Що саме? Ну, яка‑небудь опера. Чи ні, ліпше камерний оркестр. Він мусить аж перепонки довбати трагічністю й патосом вишуканої музики. Вона звучатиме з динаміків автомобіля. Іншого автомобіля, хоча… Щоби від вібрацій сабвуфера дамочки на найдорожчих місцях кінотеатру збилися у кремових істериках, кінчили б і повмирали на руках у роздратованих такою красою чоловіків… Ех. Ну лана, хтось тут захопився.

Але сцена музики в машині мусить бути кульмінаційною. Краса як кульмінація. У самому фіналі, чи дуже близько перед ним… За кермом сидить 60‑річний сивий чоловік. Красивий і успішний. В дорогому пальті у своїй дорогій машині. Він ніколи не наймає водіїв, бо любить все робити сам. Поряд із ним – той самий ан‑тоніо‑бандерас, котрого збирається (збиралася? збереться?) замочити наша дівчинка. За ним на задньому сидінні – сумний юнак років двадцяти шести. Його очі блакитні, а волосся пухнасте й біле. Він пронизливо зирить за вікно, намагаючись не думати про свій смуток і того, хто ліворуч. А ліворуч від нього – та сама наша дівчинка. Вона не зв'язана і рот у неї не заклеєний, але зрозуміло, що тікати їй однаково немає сенсу. Вона приречена. Ця трійця везе її туди, звідки їй ніколи вже не повернутися. І робити це, судячи з усього (а з чого – з усього? З нашивки «маніяк‑ветеран» на лацкані пальта?), вони будуть ввічливо, болюче і довго…

Ну от і всьо. Шматок торта «Інтрига» фабрики карла‑марла. Залишається розтусувати по полицях усі ці «хто‑за‑що‑коли‑чого‑по‑чім‑уся‑бадяга» і сценарій готовий. А вже потім розпочнеться справжня робота, бо не можу я літературу й візуально‑звуковий ряд окремо бачити – така от біда неаналітичного розуму. Запакуйте все в комплекті, обгорніть зірчастим папером і надішліть, куди звелено. Happy Birthday, місіс Дула.

 

00:00:00:17

 

Таке враження, що Дафліш час від часу зринає, аби тільки закотити істерику. «Чого так часто приїздить цей Верто‑Льотчик?! Хто такий Психіатр? Думаєш, я не бачу, якими очима дивиться цей малолетка Долоріо на шторку роздягалки, коли ти міряєш плаття?!»

Таке враження, що Кройб розвиває собі асоціативне мислення, відповідаючи на мої листи. Тобто запитуючи щось у своїх відповідях на мої листи. Одним реченням. Знак питання і «Я люблю тебе» як запрограмований підпис.

Бувають у коханні люди‑автовідповідачі. А бувають люди ні‑в зуб‑ногою. Ну і до чого це тут?

Здається, я просто ставлю не на тих конисьок. Я купую собі музи у супермаркеті, й вони виявляються одноразовими, хоча на упаковці брешуть super long life. Їх один раз використаєш, ніби й відловишся, якщо встигнеш, поки не скисло, а потім – фініш. Мотлох. І ніби й шкода отак брутально викидати геть, воно ж тобою розпаковане і тулиться, липне, хоче, щоби ти стала йому «або вся – або нічого!» І ти, замість чесно сказати «або нічого», тягнеш, вагаєшся – чи вже пора відкрити дверцята смітника під мийкою і кинути туди цю свою 18‑річну виснажену музу. Також і 45‑річної шкода. І ще якоїсь. Як Плюшкін галі‑мий, їй‑бо.

 

00:00:00:18

 

– Да‑да‑да‑да‑да! – волає Стоґнєвіч. – Ілі «мустанґ» старий, ілі вот ету!!!

– Москалів не покатаємо, – злорадно кажу з іншої кімнати я.

– Ой ну ладно! – Стоґнєвіч відриває пику від монітора. – Всьо! Беремо цю. А «мустанґ» я собі сама потім куплю. Нєфіґ тобі на машині маєй мєчти кататися!

Я заходжу в кімнату до Стоґнєвіч і впівока зиркаю у монітор, встигаючи оцінити й принади тачки, вибраної нею, і свою купівельну спроможність.

– Ага, я тобі довіряю, – недбало‑патосно змахую рукою я. – Гроші у тумбочці. Не вистачить – маякни Куку. Він намутить таку ж, але втричі дешевше…

Так у нас з'явився червоний кабріолет. Марка значення не має. Звемо його просто – «білочка».

 

00:00:00:19

 

Коли в машині сидять разом три, а то й чотири митці, концентрація потенційної ідейної енергії над ними стає такою крутою, що хоч ножем нарізай і на хліб намазуй. Коли ці так звані митці покурять марихуани, їм починають чухатися голови під їх антенами. Знаєте, чим відрізняються пересічні громадяни від творчих одиниць? Цими ж таки антенами. У звичайного, благопристойного й психічно нормального обивателя антенка худенька й ребриста, як на радянських будинках початку 80‑х. А в митця, поета, режисера, композитора чи художника антена сателітарна. Велетенська. Кріпиться довкола голови. Як ота шапка у Папи, як там вона називається. Інколи митець забуває про свою шапку мономаха і тупо нічого не сприймає. Мізерна суєта «невідкладних справ» затуляє Божественне світло. Пардон, екранує електромагнітні хвилі. Чи просто цифрові біти. Тож добре, коли лоб під кріпленням антени чешеться і ти зненацька згадуєш, що вона у тебе є і ти, дебіл, пройобуєш свій час.

 

Dot‑Com‑Soul.com.soul

 

І тоді так іноді стається, що тобі на дорозі трапляється Губка: щоби ти своє все не проїбав і швиденько реалізував, що тобі лишилося. Губка, як і Тюбик – елементи Божого плану. Тобто – дві другорядні інстанції для тих, хто не може рухатися прямісінько коридором (за його видимої відсутності) інстанції першої. Народжуємося ж ми всі однакові. Коротенькі товстенькі струминки чистої води. І починаємо лізти, як патьоки дощу лобовим склом – вверх. Коли тисне силою врізання авто в повітря.

Ліземо ми, ліземо. Мусимо дістатися до заданої точки Self. Смерть – кінцева реалізація. І як уже в кого вийде дістатися цієї точки, в якому стані, в якій консистенції – ото так і реалізував він свій шматок Потенціалу Божого.

Коротше: ти або живеш «нормальним» життям з роботою, сім'єю, дітьми, вечірнім ток‑шоу, всією цією безпекою, і заростаєш цим безпечним тюбиком, або живеш хуйзна‑як. І те, що вони, тюбичні, ховають і накопичують усередині, ти розбазарюєш наліво й направо. Бухаєш там, трахаєшся без особливого розбору, влаштовуєш зухвалі паті та безпонтові нарко‑тріпи. Коротше, ще трохи такого життя – і хуй що з тебе лишиться, твоя струминка просто випарується, і все. Тоді Бог бере губку і підкладає її тобі на шляху, бо по‑іншому просто не можна. Або ти не хочеш по‑іншому. Ти просто всотуєшся в губку, а потім тебе ВСЬОГО, до крапельки з неї витискає. Все, ти все зробив, що міг зробити за життя. Тебе витиснуто через цю губку з наркотиків (ооо, відчуття життя в десятки разів інтенсивніше!!! Мене пре, пре! Я творю! Я горю!!!), фатального кохання чи ще якоїсь біди. Ти бігом створюєш свої ліпші картини, музику, тексти чи будь що, і сра‑ний «широкий загал» хоч і вказує при кожній лівій нагоді, що все це – наслідки ЛСД, не може заперечити відблисків Геніальності. Ти спалахнув і погас. Lived , блядь, fast , і died , блядь, young . Радуйся, якщо на губці не лишилося жодної краплинки тебе. Інакше б довелося ще трохи жалюгідно жевріти, поки здогадаєшся застрелитися з рушниці, бо це ніяке не життя.

Інші ж, ті, що вибрали безпеку і закупорилися у своєму тюбику, поступово гуснуть. Спершу витискають себе у життя більш‑менш щедро, відтак трохи менше й не так охоче, згодом взагалі забувають, що треба кудись там іще витискатися, а коли раптом згадують про те, що лишилося ж, мабуть, щось ними «нєдопєтоє і нєдожитоє», виявляється, що вони вже геть всохли й заскорузли, і чорта лисого тепер кудись випхаються. Все скінчилося, заледве розпочавшись. Майже повний тюбик із простроченою пастою життя викинуто у відро під раковиною.

Але є ще треті. Святі. Генії. Дистриб'ютори й монополісти Божої благодаті. Їм вдається такою ж чистою і рівною струминою долізти до точки SELF, нікого не пошкодивши дорогою, а тільки роблячи всіляке добре і вічне. І навряд чи вони помітили, що всю дорогу десь за рогом на них чигали губки з тюбиками.

 

00:00:00:20

 

Life's too short this time… [40]

Стоґнєвіч, моя єдина люба подружка, збиралася звалювати в ненависні Штати. На п'ять років. Аби ще в Індійські Штати – кудись до Кашміру чи Західного Бенгалу, ато… Хоча ні, якраз Кашмір – це грьобана гаряча точка. Несвідомо вилізла‑згадала‑ся, падлюка. Але ж їхати свідомо у Вашингтон… ну нє. Як каже моя бабця – хай Бог милує.

– От же ж фак, йобанаврот. О кептен, май кептен, на кого ж ти мене, сироту, покидаєш? – шипіла я.

Відповіді на риторичні запитання приходять не відразу. Стоґнєвіч, не без вродженого мазохізму, давала зрозуміти, що тут зі мною і так лишається достатньо люблячих і дбайливих людей. Люблячих – так. Дбайливих – так. Але скільки з‑поміж них тих, котрих можна вважати справжніми друзями? І кого взагалі так можна називати? Тих, хто любить тебе і не хоче при цьому трахнути? Чи все‑таки варто розширити ці рамки? Чи навпаки – ще щільніше їх звузити?

Стоґнєвіч я завжди вважала справжнім другом. Ба навіть ледь не єдиною подругою. Жінкою номер один у моєму житті.

А вона не вірила.

Втікала ночами з мого помешкання посеред зими, їхала на окраїну до Дафліша, разом простивши йому всі минулі лажі, він проводив її до якоїсь заводської вишки, а сам дріботів назад до теплої квартирки, вона дряпалася, чіпляючись за арматуру, на самий вершечок і сиділа там ледь не до ранку, вдихаючи холодний вітер. Або ще вискакувала на повному ходу з таксі. Або ковтала «екстазі» і танцювала до напівприсмерті на якому‑небудь d‑n‑b паті… Принаймні в холодні вулиці я вірила точно.

– Чого? – питала я її, відчиняючи важкі двері над ранок.

Знову не було відповіді. А це тільки ускладнювало. Ця її нав'язлива, параноїдальна ідея часами переростала у справжню фобію, і одного дня могла просто задушити нас обох:

– Ти знайшла кращого за мене. Я тобі непотрібна. В тебе мені є чудова заміна. Він об'єктивно кращий.

Наша пісня гарна й нова, давайте поставимо її на луп, блядь.

Як вибити цю хворобу у Стоґнєвіч із голови, я не знала. І Психіатр не знав нічого кращого, окрім як просто припинити з нею будь‑яке спілкування, але мені таке не підходило, тож він замовк. І вона сама не знала, тому‑то й пробувала на собі усі ці механічні способи витрушування гівна з голови – так ми витрушуємо рештки кетчупу зі скляної пляшки, дико дратуючись, що нічого не випадає нам у тарілку.

«Я тебе люблю» – писала я Стоґнєвіч чесні меседжі. А вона вперто в це не вірила, час від часу видаючи щось зовсім несподіване. Чи знаємо ми, що твориться в головах на позір добре знайомих нам, найближчих до нас людей? І чого демони, що населяють їх голови, незрівнянно їм рідніші, ніж найпрекрасніші ми?

– Це ж не ти так дієш, – намагалася я повернути Стоґнєвіч до Стоґнєвіч. – Я знаю тебе зовсім іншу. Веселу, дурнувату й по‑хуїстичну. Ця сумна, понура потвора, що говорить весь час тупо одну й ту ж фразу – це не ти, це хтось інший! Не давай йому жити твоє життя, чуєш? Не давай. Я з тобою хочу час проводити, не з ним. Я тебе люблю.

 

«И я тебя люблю. – писала у відповідь вона. – Этого и боюсь.:) но я тебя даже не люблю. Мое чувство к тебе гораздо выше. Я даже не знаю, как сказать. Оно скорее похоже на то, что, например, испытывал бы Купидон по отношению к Амуру. Оба одинаковые божества. Просто разных религий, изображались по‑разному, но несли одну суть. Или что‑то такое… Хотя мы скорее Марс и Apec:)

Просто я даже не хочу вербализировать то, что я чувствую по отношению к тебе. Потому что это гораздо чище, чем банальная любовь, да и гораздо сильнее и выше. Такая себе необоснованная, яркая, сильная искра. По значимости круче олимпийского огня, поэтому нах олимпийских богов!

И еще. Когда ты пишешь «твоя я» или что‑то подобное… мне немного дико… Но при этом дико приятно. Хотя я даже не знаю, когда придет осознание этого факта. Мне для этого не хватает, наверное, эгоизма. Не хватает его, чтобы забрать тебя в Штаты. Не хватает чтобы о‑очень многое тебе рассказать, сказать. Но хватает, чтобы не верить в это. Фу. Яэто фу! Я как письма счастья, только еще хуже. Учти».

 

Ну, але зрештою вона нікуди не поїде. Бо, незважаючи на всі між нами лажі, я цього егоїстично не хочу. Я хочу, щоби вона жила тут, поки я тут живу. Хочу, і все. А бажання придурків завжди здійснюються. Правда, Боженька?

 

00:00:00:21

 

Як же мені потрібно когось особливого на головну роль, о Боже, як мені потрібно… І як важко буває під'їхати до цього особливого плавно, ненав'язливо, не так, щоб одразу з конкретною пропозицією, гм. Бо від конкретної пропозиції воно може конкретно відмовитися… Тим паче за нею – OK, Трішо, будь відверта сама перед собою – стоїть не що інше, як бажання цим особливим заволодіти. Ще не зрозуміло, для чого, і навіть саме бажання ще не ясно оформилося, та все ж. Якесь передчуття підказувало мені, що діяти треба плавно і виважено, і тоді, можливо, цей його запах, що мучив мене безсонними ночами, ця його шкіра, до якої я торкалася хіба що під час привітального поцілунку, ці контури тіла, приховані від моїх захланних очей під одягом, одного дня стануть моїми. Тож давай, Трішо, вперед, напружся і ліпи свій сценарій. Чим таємничішим він буде, чим незбагненнітим, чим менш завершеним, тим більше в тебе буде приводів із ним бачитися, щось йому розповідати про це і ні про що, дивитися разом із ним твої улюблені фільми, мати пізні сніданки в кав'ярнях історичної частини міста і просто вдихати запах його близькості.

Ну от. Так і маю собі тепер: щодня треба щось писати, щоби мати приводи з ним зустрічатися. Sous pretexte de [41]. Пишеш = бачиш. Не пишеш = куриш бамбук. Господи, ну як іще краще Ти міг би простимулювати мій творчий процес?! Га? Спасибі Тобі. Давненько я вже не закохувалася сильно, як у дитинстві.

Дитяча закоханість від дорослої відрізняється тим, що вуси‑ки‑щупальця її відходять не від статевих органів, а десь з‑під грудей. Так, що аж трохи піднуджує. І дико не хочеться т. зв. взаємності – принаймні її передчасних проявів. Бо меджік пропаде. І буде те саме, що й із теперішніми сімома коханцями. Нехай цей буде восьмим і непочатим, поки що. Такий от непочатий край роботи – very energetic treasure [42].

Тим часом свято краси та істерики продовжується. Тріша Торнберґ стає «Модним Режисером 200*‑го року», тусує на ґламурних церемоніях, блює від ґламурних церемоній (чи від порошку, підсипаного організаторами в її шампанське, щоб отримати шаровий скандал для преси?), ходить на покази місцевого прет‑а‑порте, співчуває місцевим дизайнерам, отримує пропозиції побути манекенницею на показі японського стріт‑фешену, до знудження і потемніння в очах танцює на дискотеках, цілується з обдовбаними білявками по клубних туалетах і спостерігає за іншими «панками і нонконформістами», що раді погоцати під поп‑музичку.

Тріша ТорнберГ здійснює сакральну мрію істерика – ганяє Центральними вулицями міста у криваво‑червоній відкритій машині, шугаючи повз міліціонерів на повній швидкості, на повній гучності слухаючи Sabotage олд‑скульних BEASTIE BOYS. Дивлячись широко розплющеними очима у весняне небо, вдихаючи його на повні груди. Живучи земне життя повною мірою.

Ейфорія. Посмішка і внутрішні стрибки чимраз вище і вище. Останньою краплею емоційного орґазму стає sms від її energetic treasure, котрий зазвичай її кіна не розумів і використовував його хіба що як засіб від хронічного свого безсоння:

«Я твоє ПОРНО жер все, аж давився:) . Торнберґ, ти геній, ета піздєц, там саме той жир, від якого я злітаю аж до неба!:)»

Жорстокий місяць квітень… [43]

 

А)

 

Sous Pretexte de Sexe.

Enfant Terrible vs Femme Fatale [44].

 

Ну от, він жер, аж давився, а я давлюся вибором між оцими двома назвами майбутнього кіна. І що його вибрати, щоб і красиво, і пойнятно?… Порадьте великомучениці.

Що ще мене розриває? Те, що я проводжу весь свій час із цим своїм Цунамі (то він Treasure, то Цунамі), заледве торкаючись його, він притлумлює мене, як касетна бомба загін моджагедів. Проте варто нам роз'їхатися, як мене накриває якась тваринна тривога, а то й галімо містичний страх смерті. Я відчуваю його запах у своєму помешканні, хоча він ніколи сюди не заходив. Я шукаю цей крихітний клаптик запаху у напівсні і не можу через це сковзнути в глибокий сон. Мене розривають пазурі різновекторних почуттів, мої рухи склеюють зациклені думки, мене збивають з пантелику лінки, знову ж таки, на його запах, вражає нестерпне бажання торкатися його волосся й обпікати язиком заглибину в лікті. Магнієві спалахи його чорнезних очей, шматки лірики Perfect Day впереміш із Perfect Drug, бо сам він є другою субстанцією, з якою я калатаюся в першій пробірці…

Так дивно‑предивно. Стоґнєвіч каже:

– Настільки все серйозно?

Наскільки, наскільки. Звідки мені знати, наскільки?

Ми ганяємо на його спортивній тачці – радість дітям і гопнікам. Ми істерично регочемо, репетуємо: « It ' s hard to rime a word like Vagina » [45], пропихуючись крізь полуденні міські пробки на моєму кабріолеті – радість маленьким дівчаткам і ненависть гопни‑цям. Роти нам ні на мить не затикаються, але я, здається, не в стані толком відтворити ЖОДНОГО нашого діалогу. Лише його запах, блиск очей та інтонації. Ну, а ще в нього красиві руки. І все він робить краще за мене:

– Я лажу по скелях зі снарягою, – каже він, – і одного разу я зірвався і пролетів метрів сто, але повис‑таки на останній страховці.

– А чого зірвався?

– Бо то я сам ту страховку і ставив.

Я у відповідь розповідаю якесь жахіття зі свого дитинства. Типу того, як мене змушували лазити рідко прибитими дощечками на висоті десь метр двадцять, бо ж усі дітки можуть, а ти одна карова‑позорисько‑плакса боїшся. Гм. Я того дурного набору дірок і перекладин боюся й посьогодні, коли, бува, випадково забрідаю в той злощасний дитячий парк. Хоч бляха та давно поіржавіла, а дошки прогнили. Ну, що ж вдієш? Я і Юлю Марківну, вчительку алгебри‑геометрії з фіолетовим волоссям, до гробової дошки пам'ятатиму. Ну то яка ж сука сказала, що у нас в душі до скону лишається добра мамина посмішка?!

 

00:00:00:22

 

Якщо дуже довго і сильно чогось хотіти, ви обов'язково це будете мати. Тут уже – коли все станеться – від вас вимагатиметься ввімкнути інший важливий талант. Ні, не здатність утримати те, чого так довго добивалися, а вміння НАСОЛОДЖУВАТИСЯ ним. Чогось нам набагато легше насолоджуватися гіпотетичною можливістю, взагалі просто гостро кайфувати від НЕ‑можливості і так складно відловлюватися від кожного моменту здобутої реальності… Недолік виховання, чи що? Постійне «више‑сільнєє‑бистрєє?»





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...