Главная Обратная связь

Дисциплины:






Sous Pretexte de Sexe. 8 страница



Найпотужнішим відчуттям завжди є момент зламу – хоча й тут зі мною не всі погодяться. Хтось пам'ятає відчуття першого – після довжелезної боротьби за нього – поцілунку. А хтось шматок арматури, помічений боковим зором за секунду до цього поцілунку.

Давид – так насправді зветься мій perfect drug [46]– ніколи не п'є алкоголю. Хіба що куштує декілька сортів британського пива в Лондоні. Хіба що дуже спеціальне біле вино в Сантьяґо‑де‑Чилі [47]. Хіба що за кермом на повній швидкості. Хіба що в компанії Тріші Торнберґ, підступної і розсудливої. Тоді вона ще не замислюється над тим, що біле вино в одній пляшці може не скласти і п'ятої долі сліз, наплаканої в іншу пляшку іншим хлопчиком. Тоді Тріша просто насолоджується своїм вибореним на дивних жовтих пагорбах над швидкісною трасою НАРЕШТІ:

«Можна пірнати тобі в кучеряве волосся і вдихати тебе короткими ривками… Як вокалісти вдихають, щоби правильно штовхати діафрагму і співати без напрягу. Ми цілуємося так довго, що ніч починає пожирати весь цей індастріал довкола. Вогнів більшає, часово‑просторовий континуум іде на хуй. Півтори години поцілунку. Я знову підліток. Я вже не стерва, котру нічим не здивуєш. Я бачу лише ніжні дуги твоїх заплющених очей, така ідеальна графіка Бій і акварелі чуттєвих повік. Мій шарф на твоїй шиї – найгусті‑ший тут колір. Колір повільної ночі. А кольори слюдяного дня ми щойно розбавили колекційним білим бордо. Буває таке, уявляєте? Корок у мене в кишені. Ти нереальний тим, що робиш зі мною.

 

He's like a movie

He's like a movie

He's like a movie

He doesn't move me

Move me !

 

Воістину, життя моє тепер починає ще більше скидатися на пиз‑дуватий екшн‑фільм, ніж дотепер. Дотепер у нас була якась суцільна треш‑комедія зі мною і Стоґнєвіч у головних ролях. Із рідкісними спешл‑ґест‑старз штибу недобитків наших друзів. Наприклад, уявіть собі наш «добрийранок».

Спатлана, з кисляками в карих оченятах Тріша вилізає зі шкіри невбитого ведмедя (це така штучна фіґня, під якою я сплю, коли засинаю під фільм), перелазить через Стоґнєвіч, що спала тут же буквою S на дивані і суне на кухню включати лаптоп. Сидить і тупо в нього втикає, гортаючи недописаний сценарій взад‑вперед й жодного слова туди не додаючи. Відтак із берлоги вилазить королева грінок Стоґнєвіч і теж іде на кухню з одною метою: смажити хліб. Цим її НЛП уже за півгодини до того, як кінцево прокинутися, займалася Трішечка. Ще вві сні вона почала нудити: «Грінки, грі‑і‑ін‑ки…» Серце Стоґнєвіч добре, як в дружини місіонера.

Стоґнєвіч запатлана ще більше за Торнберґ. Її ширінка роз‑стібнута, в руках у неї два целофанових пакетики з сировиною Для грінок.



– Один хліб неправильний, а іншого мало! – гарчить вона.

– То посмаж із того, що його мало, якщо він не здох, а потім Швидко догонемося неправильним, – радить Тріша. – І взагалі, заткнися, коли я тут рабо‑о‑отаю…

Стоґнєвіч затикається, але не від благоговіння перед Тріщиною роботою, а від нахабності Тріші й власного ступору перед фатальним вибором сорту хліба.

– Н‑да, – каже Тріша, – от подиви, як ми живемо. Стопудово, давай про це щось знімемо. Про двох тьолок, що живуть у величезній жирній хаті, де купа всіляких модних прибам‑басів, але свято вірять у те, що живуть вони у трейлері на стоянці. І відповідно до цього розмовляють, виглядають і поводяться.

Вони перезирнулися. Погляди позастрягали в ковтунах у волоссі одна в одної. Потім глипнули на босі ноги й пожмакані футболки. Стоґнєвіч підходить до вікна і крапає довершуючу краплю олії на картину: відламує фільтр від якоїсь тонкої женської сиґаретки, забутої тут песзна‑якою тьолкою.

– І взагалі, – пафосно каже Тріша, – не говори до мене, бо збиваєш з думки… Я тут уже майже роботу собі знайшла у газеті – на фабриці. Потрібна пакувачка корму для дітей.

– Це такий сухий корм? – морщить лоба Стоґнєвіч. – Типу, кокаїн грубого помолу? Додай води – і вийде їдло з хлоркою. Типу, молока – така хуйня?

– Типу того.

– Нє, галіма робота. – Стоґнєвіч кладе на пательню першу яйце‑грінку. Та погрозливо шкварчить.

– А яка не галіма?! – обурено чухається Тріша.

– Ну така, всяка… – в очах Стоґнєвіч читається посилене використання сірої речовини. – Наприклад, креветочного майстра! – знаходить варіант вона.

– Кре… шо?

– Ну знаєш, так: коли когось ненавидиш і хочеш виселити з хати, запарюєш десь кілограм креветок. Дев'ятсот грам з'їдаєш сам, не забувши полити лимоном. А сто грам, які лишилися…

– Лишилися?!

– Ну добре, з'їдаєш цілий кілограм, але не викидаєш голови й лушпайки. Акуратненько те все збираєш і запихуєш у трубу карнизу. Вже через пару годин смердіти буде так, що всі немиті піськи перед входом у міську баню атдихают.

– Ух ти! Хочу. На хуй кіно. Давай складати оголошення про наші послуги…

– Та чекай. Це ше не все. Профіль можна розширяти. Як тобі прийомчик «Рибна стєлька»?

– Ану давай.

– Карочє, знаєш, у пінопластових упаковках із курячим чи риб'ячим філе є такий спіцяльний папір на дні – ну, шоби кров вбирати?

– Ага, знаю. Ми ше бульйончик з такого хотіли варити…

– Да! Так от, чекаєш, поки рибне філе в холодильнику здохне – без холодильника, правда, здихає скоріше – викрадаєш стєльку з черевика клієнта (приємніше, канєшно, якби була модельна туфелька на шпильці, але там, кажись, не підкладають стєльок) і за її контуром вирізаєш стєльку № 2 з криваво‑смердючого рибного папірчика. І якнайшвидше підкладаєш цю свою «сніжинку» під нормальну стєльку в черевик. Не проканає з непомітним підкладанням – не розстроюйся, поклей на вікна.

– Буде тіпа новий рік у садіку.

– Типу того…

– Ну нічо'. А ще рецепти знаєш?

– Та знаю… але це ващє жесть.

– Кажи. Я вся вніманіє. – І Трішу зненацька накриває минуле: – Вніманіє‑вніманіє, гаваріт Германія, вчера пад мастом пай‑малі Гітлєра с хвастом…

Навіть Стоґнєвіч дивиться на неї як на пиздувату. А Стоґнєвіч бачила від Тріші вже все.

– А шо таке? – підскакує Тріша. – У вас там в Харкові шо, Дитинтсва не було? Це ж ваші віршики, стопудняк. Бо кацапською мовою. І не кажи мені, що ви по дворах у спальних районах Блока цитували!

– Кого‑о?!

– Дідька волохатого. Давай розказуй ще рецепти.

– Та ну тебе, – ображається Стоґнєвіч, – ти мене тут кацапом і дядьком обзиваєш, а я…

– Дідьком.

– Шо?

– Дідьком, а не дядьком. Чортом тобто.

– Да? Ну ладно. Карочє, останній рецепт. «Однояйцеві двері».

– У мене у пса було одне яйце.

– Я його з цим паздравляю.

– Він здох. Точніше, гуцули, підараси, замочили. Але зараз він в раю. Так шо давай, розказуй.

– Ну, значить так. Береш шприц. Пробиваєш голкою дірку в сирому яйці, набираєш повний шприц яйця. І робиш акуратний укольчик обшивці дверей. Якщо сильно ненавидиш власника – процедуру повторити. Яйця тухнуть і смердять так, як можуть смердіти тільки тухлі яйця.

– Або відрижки чувака з сильним харчовим отруєнням. Ру‑фус колись так траванувся майонезом, а нєхуй вегетеріанцем між людей…

– Бідний Руфус. Але власник яєчних дверей – той ще бідніший. Бо на бабло попав. Тут же інакше, ніж замінити двері, не розгребешся, – гордо закінчує Стоґнєвіч.

– Ага. Прикинь, падлючі зодчі ще в позаминулому, а то і в минулому столітті для міцності типу – ха‑ха, для міцності! – підмішували в цементні розчини яєць. Ото була радість новосельцям. І слава зодчим на віки. Я вже мовчу про фарби Леонардо да Вінчі.

 

00:00:00:23

 

Давид красиво курить. Красиво грає в більярд, я можу годинами спостерігати, як він рухається. Він дуже серйозно розмовляє зі своєю кішкою:

– Тихо. Тихо, не верещи. Скаче вона тут.

Він насипає тварюці корм. Тварюка насправді скаче вище голови і відчайдушно верещить у передчутті скорого їдла.

– Терпи, скотина. Зараз дам. Годувалася б ти в ресторанах, навчилася б чекати…

Я регочу так, що мало не падаю зі стільця. Решту ж часу я просто сиджу і спостерігаю. Я не знаю, як називати те, що в мене при цьому всередині.

Якось так, зовсім непомітно, Давид із просто актора, котрого я прицілила собі на одну з головних ролей, раптом перетворився на co‑ director' a. І я сама тут граю жіночу роль. Сподіваюся, хоч першого плану. Бо на неї повсякчас претендуватиме Давидова, мамуся, але про неї трохи згодом.

А тепер варто розказати про те, що крім приємної інтервенції в моє життя – інтервенції Давида, сталася ще одна. Дивна, невмотивована і якась дешева, чи що. Дешева саме через неякість виконання. Але чогось так буває, що чим грубіше робиться якась гидота, тим важче – бо бридкіше – з нею боротися.

Мені на електронну, а потім уже й на звичайну поштову скриньку з певного часу почали надходити листи з погрозами. Аматорські такі, кострубаті, але від того ще страшніші, бо не були схожі на звичайні листи заздрісників чи поборників моралі, котрими, як громадський туалет глистами, час від часу кишів мій офіційний і‑мейл. Як вам, наприклад, таке:

 

«Грязная сукая все знаю о тибе. Знаю как покупаєш еду в супермаркете и знаю как я ее отравлю. Я знаю где ты живеш и твою машину конченую знаю и номер напамять. Хочешь умереть или я лучше выебу тибя у всех наглазах?»

 

Такий от герой‑любовнік. І все він про мене «знає». Просто тобі лектор товариства «Знання». Параноїдальних схильностей я ніколи не мала, тому особливо й не парилася. А може, й вар‑то було б. Тільки от Роздумський щиро переконаний, що:

– Комусь б'ють пику щодня, а комусь ні разу в житті і на ногу в трамваї не наступлять.

– Це точно… Я от взагалі всіх своїх мальчіків по молодості від хуліганів відмазувала, після того як вони мене від тих хуліганів намагалися «захищати». Це тобі не дружину щодня біля метро зустрічати, бо їй страшно додому сім хвилин пройтися.

Роздумський зітхає. Він навіть скутер збирається дружині купити, щоб автономно їздила і щоби зникла ця проблема всепогодного пензлювання до метро по свою жіночку. До неї чогось ледь не щодня чіплялися маніяки, ґвалтівники, грабіжники, клоуни, діти, цигани і сусідки з перших поверхів…

– Але прикинь, яка тема може бути! – я чогось виставляю вказівний палець у вікно. (Пам'ятником була в минулому житті, чи шо?…) – Коротше, ти купиш скутер. І вона на ньому буде їздити на роботу. Але одного разу під кінець вітряного дня піде холодний дощ. Вона подзвонить: аааа, забирай звідси цей скутер, я поїду додому на метро! І тобі доведеться їхати по дощу на скутері додому, швидко ставити його, брати парасолю й бігти зустрічати жінку на метро!!!

– Hell.

 

Роздумський посміхається і заварює чай.

– І все‑таки будь обережна, – каже він. – Пістолет бодай з собою носиш?

– Не, пістолет у нас – гральний автомат. Сорі за тупий каламбур. Пістолетом ми зі Стоґнєвіч у російську рулетку бавимося. Це негігієнічно – своїм пістолетом вишибати чужі мізки.

– Н‑да.

– Та й зрештою, що воно може зробити мені, крім як насрати під двері під'їзду?

– Налякати може.

– Чим? Якщо мене не лякає найнепроглядніша тупість «найпродвинутіших українських журналістів», що не можуть відрізнити заклики до свободи від закликів до вживання наркотиків, невже мене може висадити якийсь нещасний псішок? Псішок на посошок.

– Ну дивися.

– Та й, наприклад, Торі Еймос почала нарешті писати нормальні пісні лише після того, як її зґвалтував фанатик у її ж машині…

Від цього, мого ж власного, «аргументу» мене ледь не вирвало. Знову, певно, у мій стейк замість крові підлили акварельної фарби…

 

00:00:00:24

 

– Блядь, це піздєц! – вітається Давид.

– Шо такое? – поправляє йому кучерик, що став дибом, Тріша.

– Ти не повіриш. Щойно такий жир був. Міні‑купер. Грязний‑грязний…

– Знову міні‑купер? Бландінкі‑нєряшкі?

– Та такий засраний, шо піздєц. Як перевозна мусорка, а в склі протерті ілюмінатори.

– Ги‑ги. Внєдарожнік.

– Так самий жир в тому, що номер цієї тачки – «ҐЛАМУР»!!!

– А‑а‑а!!! Ні магу!!! Ловити треба було, ми би її зняли в сцені з білявками!

– Так ти шо, думаєш, я за ним не гнався?! Гнався, сигналив, на всіх світлофорах херачив на червоне!

– Ну і?

Ну і на одному перехресті він таки зупинився. Дивлюся – Да, всередині дві дєвки блондинисті, я давай руками махати: «Девушка! Аткройтє акно, мне с вамі срочна пагаваріть нада!» Ну, вона відкриває вікно і виявляється чуваком. З продепільованими руками…

– Га‑га‑га! Тачка білявок і підарасів! І want that one! [48]Да‑да‑да!

Яба‑даба‑ду! Знімаємо її!

– Та не, не знімаємо, – похнюпився Давид. – Чувак був такий злий і красивий, що я забув у нього спитати телефон.

– Ну та нічо', знайдем через міліцію. Скажемо, що він у нас щось спиздив. Заодно зареєструємо собі номер «Ы».

 

00:00:01:01

 

Прощання – найщасливіші миті мого життя. Може, я через те так багато і подорожую, що хочу повсякчас відловлюватися від цього мазохізму?

По‑різному живлять нас дороги.

Нічні дороги завжди особливі. Ти чуєш і розумієш значно більше, ніж удень. Стара імператорська вузькоколійка між карпатськими урвищами в тридцятиградусний мороз, коли всі тримаються за обмерзлі поржавілі ланцюги вагончика для перевозу лісу‑кругляку, п'ють горілку і час від часу хочуть зістрибнути у снігову безодню, щоби залишитися там назавжди. Висока температура тіла. Болюча шкіра. Незрозуміла любов. Легітимна зрада. Страждання біжить за вагоном, як полуденна тінь. Тільки от надворі північ.

Дорога на крихітному моторному човні, перевантаженому людьми, питною водою й дешевим пальмовим вином у Тихому океані. Твій душевний анабіоз пронизується крихітними фотонами щастя, такими ж блискучими, як фітопланктон у нічній воді, коли трохи збурюєш її рукою. Сяйво як реакція на рух. Крихітки щастя пливуть за твоїм човном. Чи відштовхуються від нього і пливуть кудись собі у своїх справах.

Дорога під водою на глибині тридцяти метрів. Ти жодним чином не мав би так глибоко пірнати, але інколи напрямок формують ще й інші чинники, окрім твого свідомого бажання. І то доволі часто. Так і тут – підводні течії то виштовхують тебе несподівано нагору, то тягнуть донизу. Повільно, ніжно й непомітно. Ще трішечки, й ти піддасися, бо тобі вже починає хотітися лишитися тут назавжди. Такий легкий кінець, здається тобі. Ніби просто заснути. Підводний костюм було вдягнуто поверх твоєї вранішньої пасивності… Можливо, колись так все і станеться, але не цього разу – тебе витягли, врятували тобі об'єктивне життя, щоби ти й далі зліплював його з великих і малих відрізків.

Звичайна автомобільна дорога. Швидкісна траса Київ – Одеса. Вирушили опівночі. Обманули багато людей. Видурили собі щастя. Кожна клітинка тремтить від збудження. Кількахвилинний сон, і сон цей про секс. Повільне розрізання грудної клітки і наповнення її місячним сяйвом. Місяць уповні. Хмари крають його точнісінько, як краяли в «Андалузькому Псі» Бунюеля. Бритвою око. Як Давид мої нутрощі. Tant pis [49].

Всі ці дороги подібні. Всі вони спільні за сенсом. Вони тобі нагадують, що ти не належиш жодному певному місцю, а хіба що сумі відрізків шляху. Ти – енергія, що спричиняє всю цю динаміку в тобі. А може, й не ти.

 

It was те in that road

But you couldn't see me

Too many lights out,

But nowhere near here [50]

 

Що у кінці кожної дороги – не важить. Ми самі є дорога. Дорога тече в нас. Процес, а не результат – як у східному мистецтві до початку європейських мавпувань. Нема сенсу паритися тим, що не отримав сподіваного. Бо просто ні на що не сподівався. Так само і я тоді, вперше вирушаючи з Давидом у дорогу, навряд чи на щось сподівалася. Уже достатньо було спостерігати його профіль і вдихати запах волосся, що час від часу змішувався з запахом його приятеля – той сидів попереду – і тоді я відхилялася назад. Pure stuff only [51].

На хвильку засинаю й пробуджуюся. Відтак знову й знову. Дивовижний ефект – спробуйте в такому стані тримати увагу на кольорах і запахах. Звуки трохи різкуваті, до речі. Але коли ви закохані, коли ваші нерви й ниточки, за які смикається сексуальний потяг, підвішені на гачку, з різких звуків запросто вирізаються бридкі високі частоти. Тони, топися, засинай на дні солодкого болю, ким би ти не був. Автентичнішим твоє переживання може бути, хіба якщо просто зараз поріжеш собі руку – відкрита рана як відкритий мозок. І навпаки. Давиду вся ця поезія вкупі з філософією була, я думаю, до дули… Він, здається, взагалі ніколи нічим не заморочувався, на відміну від мене – і в його віці, і в сраному підлітковому, і, зрештою, в теперішньому.

– Так жахливо бути вічним підлітком, – кажу Давиду. – Мало того, що прищі на лобі, так ще й гівно під черепом.

Давид не розуміє, що зараз я говорю про суїцидальні потяги, саможаління і всіляку там іншу темно‑вологу мерзоту. Думає, що я так тупо натякаю на чистку шкіри.

– Добре‑добре, я сходжу в салон. Мене самого прищі задовбали.

Я просто посміхаюся. Ніч їде нам назустріч.

– Креветки живуть на стінах старих будинків… – кажу я і прокидаюся. Скільки я спала?

– Ми вже приїхали, – потягується на сидінні Давидів подруг. – Спимо на пляжі чи шо?

– Ми «чи шо», а ти на пляжі, – відрубує Давид.

Але не так сталося, як мастурбувалося. Перепробувавши кілька центральних приватних готелів, ми вирішили, що якось немудро платити 300 доларів за рештку ночі в люксі з кінг‑сайз ліжком на трьох (подруг відлипати не збирався), а ліпше за ці гроші нажертися стейків з кров'ю.

Нічний паб виявився неочікувано щедрим на м'ясо у порціях, тож уже після перших стейків о третій ранку ми почувалися як вовк із мультика про Сірка.

Романтичні казочки мають приємну звичку в найнеобхід‑ніший момент підіймати свій кринолін, демонструючи під ним несподіваний набір дуже практичних сюпризів. Саме так, дивним чином, за кілька кроків від нас, просто в центрі міста намалювався готель – старезний, либонь ще дореволюційний, і з якимись геть хостельними цінами, Я дуже це люблю: страшний вищерблений паркет, височенні стелі, ліпнина в холі, справжній мармур стін, поцяцькований шматками пластику «під мармур», бозна з яких часів дожилі килимки, свідчення винахідливості совкового кітчу – фальшиво‑кришталева люстра, аркові перекриття, широкі й високі вікна з атлантами й каріатидами за ними, і тьотьки‑коридорні. Алюмінієві відра, запах хлорки та грибка. Пиздата соцреалістична мозаїка і такі ж вазон‑ки. Жир.

– Ну, просто королівський номер! – каже хтось із нас про цей «люкс із гарячою (!) і холодною (!!!) водою», з вікнами на старий Пасаж з усіма його барельєфами і – що найголовніше – двома окремими кімнатами. Це значить, що ми з Давидом спимо разом. Ну, хіба б він захотів спати з подругом.

Це завжди дивно – вперше з кимось спати. Це значно цікавіще і хвилює несказанно більше за секс сам по собі. Бо секс може статися будь‑де: у ліфті, в машині, в туалеті, на даху. А тут – ЛІЖКО. Тут СПЛЯТЬ. А для мене це, знаєте, куди святіше за Римського Папу Івана XXIII чи пісень про червону калину.

Ми відразу ж створюємо безпорядок довкола ліжка – зазвичай я так помічаю свою територію. А Давид просто довірив мені порпатися в його речах. Дієвий рецепт: кілька десятків секунд, кілька художніх жестів кидання трусів і футболок – і гніздо готове! Заходьте, любі домочадці, несіть яйця на радість людям. Ой.

Шось я заганяюсь.

– Тобі помити голову? – питаю я в Давида. Це ще один сакральний для мене процес.

Так, помити. За це він нагріє мені ліжко. За це я не вдягатиму на себе нічого, крім білосніжного рушника. За це він теж погодиться зняти з себе все, щоби:

– Не заважати тілу дихати. Воно і так втомилося від довгої їзди.

– Не такої вже й довгої. Дві години п'ятдесят хвилин.

– І п'ятсот кілометрів. Ну так, дуже й дуже непогано, чемпіоне.

Ти підсуваєшся ближче і проводиш рукою по його гарячому голому тілу. Чомусь перше, що спадає на думку – «палюча чистота і неприступність». Оксамитова шкіра. Чудовий тонус. Най‑сексуальніший живіт планети. Ідеально чистий, без жодного волоска низ живота з рельєфними венками. І…

– Ого! – ледь не скрикує Тріша, натрапивши долонею на його «дівайз». Якщо якісь баби і носяться з культом великого члена, то Трішу це якось не особливо переймало. Але тут…

– Тут у тебе просто об'єкт зацікавлення для антрополога.

Давид, здається, здивувався.

– По‑моєму, все як у всіх?

– Н‑да, хлопчику мій. Гуманізму тобі не позичати.

Тим часом Тріша гарячково думала про те, що секс із такою радістю зараз буде рівносильним добровільному походу на вірну смерть, тож плавно й хитро перевела стрілки на оральні взаємини. Всі задоволені – діти сміються, жінки аплодують. Одна лише Тріша скрушно зітхає про те, що глотка її, виявляється, не така вже й глибока.

– Але нічо'. Ми над цим попрацюємо.

Авжеж. Наступного ж ранку. Годині о сьомій. Десь після двох годин сну. І тоді, коли сонні тіла подають перші імпульси ранкового воскресіння, ніхто особливо не думає ні про антропологію, ні про самогубство. Все усвідомлюєш уже в процесі. А він, варто сказати, хоч і був дещо некерованим і болючим – дорва‑лися‑таки дітки одне до одного – забирав дух у довгострокову позику.

– Ніколи… Нічого… Подібного…

А подруг тим часом усе це підслуховував і пильно запам'ятовував.

– Мудак, – з любов'ю прошепотіли Тріша з Давидом.

 

00:00:00:01:02

 

Йобанаврот. До запланованої зйомки часу лишилося вже зовсім мало. А у мене ніяк не закінчаться кастинги. Інколи я навіть питаю себе, чи взагалі я їх розпочинала, чи мені це все тупо сниться, чи просто я проводжу їх у якомусь спеціальному місці з назвою «Концентраційний Табір Повних Нездар». Ну нема, нема, окрім Давида, хлопчика на головну роль! І дівчинки потрібної теж не знайдеш ані в жодній шухляді, ні в жодному театрі‑студії, сраці‑мотиці чи на акторському відділенні денної форми навчання.

– Ууууу!!! – деколи вию собі на місяць я.

– Увг, – лаконічно відповідає мені сусідський собака.

«У» – клеять наліпку на заднє й переднє скло ті, що тільки‑но почали їздити, а деякі тьолки збоку ще тулять попередження про особливу небезпеку – наліпочку з черевичком‑шпилькою…

Мій ручний Психіатр нещодавно став свідком милої історійки за участі цього «У».

На світлофорі намагалася зрушити білявка у якійсь красивій спортивній машинці (Психіатр не шарить в марках і плутає кольори, так що сорі за брак деталей). Машинка в білявки була, як на лихо, з механічною коробкою передач… Ясно, що з нею в білявки «У» були певні складнощі. Ну не може жіночка рушити з місця і хоч ти гопака танцюй у неї на лобовому! А позаду ще й машина з міліціонерами. Милими такими, не особливо підйо‑бистими. Білявка все ж таки, машинка ж дорога, знову ж таки. Ну вони й затівають щось таке:

– Девушка, нє нєрвнічяйтє… Так. Сцеплєніє да канца вижмітє…

І все це в гучномовець. Від чого білявка «У» ще більше, ясна річ, нервується і ще раз глохне.

– Так. Єщьо раз. Нє переживайте. Щас палуцца. Сцеплєніє єсть? Теперь на газ так па чуть‑чуть…

Нє‑а. Знову заглохла.

– Ну, на газ так пла‑а‑авнєнька… – волає з гучномовця. – О! Што – нет? Ну єщьо разок.

З тих усіх нервів бідолашна білявка замість першої передачі ввімкнула спереляку задню, і – о чудо – їй вдалося газонути! Прямісінько задом по писку міліцейської машини.

Настала пауза. Секунд на тридцять. Відтак із того ж гучномовця із зітханням донеслося:

– Блядь, я так і знав, що ця сука нас в'їбе.

Такі вони, усі ці небезпечні «У». А ще так назвав свій роман Ерлен Лу. Я вчергове журюся тим, що у світі бракне простих слів і відкритості, замість дурнуватих слів‑вербалізаторів «найвищих естетичних переживань», а то й простої звірячої радості. Бє.

Нема достатньо наїву, що ж поробиш. Інколи взагалі є лише Хельґа, директорка моїх картин, і я. «Дві мєрзавкі» – вона нас називає. І найстрашніше те, що у наших спільних аферах, взаемних прикриттях і обведеннях довкола дванадцятиперсної кишки довірливих представників т. зв. сильної статі ми послуговуємося ТІЛЬКИ простими словами і відкритістю. А як же ж інакше грамотно брехати?

– Я ні хуя не вмію робити добре! – кажу Роздумському, потягнувши спину й руку після невдалих спроб потріалити на велосипеді. Власне, не просто кажу, а нию. І не продовжую своїх спроб не тому, що не виходить («У тебе всьо виходить! – кричить Роз‑думський, – Я взагалі не розумію, чого ти зупиняєшся…»), а тому, що лінь вже засмоктала мою голову і скоро добереться до яєць. Тоді я вже нізащо не випхаю їх в комплекті з дупою геть із сидіння тачки в широкий світ. Так там і помру. І єдиним моїм сексом буде секс із цим грьобаним сидінням, а навіть не з ручним гальмом, що пасувало би для цього значно краще…

– Трішо! – видирає мене Роздумський із мого квазіонаніз‑му, – ти нічого не вмієш робити добре, крім як знімати кіно і зніматися в ньому. А ще водити авто й віртуозно брехати.

– Досить, всьо! – я махаю на нього здоровою рукою. – Машину я воджу як гамно. І брехня сімом людям одразу не завжди тягне на пуліцерівську премію.

– По‑моєму, брехня – це найкрутіше твоє мистецтво, люба, – Роздумський‑собака скаче у своєму бані‑хопі так високо й круто, що з довколишніх вікон ледь не випадають домогосподарки. – Брехня, ти знаєш, найбільш енергозберігаюча практика. Таке потужне укріплення свідомості… Контроль твоїх рухів, жестів, поглядів, слідкування за фактами. Крутішим чи, швидше, рівним за силою стимулом розвитку може бути хіба що перманентна тяга до самовдосконалення…

– Угу, – зітхаю я і відкручую переднє колесо ровера. – Поїхало я додому.

За кілька хвилин велосипед сяк‑так запхано на заднє сидіння залишеного на мою совість Кукового джипа і той‑во… ми жартуючи погнали чужі ягнята до води.

 

00:00:01:03

 

Секс і автомобілі. Більше нас мало що цікавить. Реально тупі ублюдки, нє? Наші фільми про. Наше життя з. Щойно потрахавшись, ми хочемо ще і ще. Щойно поставивши машину під домом, ми знову хочемо крайньої лівої смуги і швидкості 234. Сьогодні таким був рекорд. Так мент сказав. А вони за базар атвєчают.

Секс і тачки. Нас знімають на обкладинки пиздуватих ґлоссі‑журналів у ролі багатих людей. Ха. Ха. Ха. Звідки їм знати, що всього цього «багатства» можна позбутися за лічені секунди, так само як і взагалі всього життя, коли займаєшся оральним сексом на швидкості 234.

– Сучки отримують все, – кажу я йому, поклавши трубку після розмови з черговим редактором ґлянцу.

– І кулю в лоба в тому ж числі, – каже з дальнього кутка мого особистого Несвідомого одна культова подруга.

– Стовідсотково, – каже він. – Все.

– Але… – я беру його руку з красивими довгими пальцями і кладу собі на стегно. Туди, де закінчується панчоха.

– Що – але?

– Але! – мені не хочеться казати йому про кулю і про те, що хтось із вері оріджінал критиків обов'язково додав би «І па заслугам», назви я фільм саме так. Сучки отримують все. Мені не хочеться думати про 100 % і приховану в них вірогідність зйобу від відповідальності. Зйоб – він всередині тебе, він рідний брат свободи. Але зараз всередині мене – я зняла трусики саме тоді, коли нас вперше зупинив даїшник – уже був його палець.

Ви знаєте, які в нас покриття доріг? А знаєте, який у нас секс на таких дорогах? Обов'язково перевірте. І себе перевірте заодно.

– Я тут намагаюся читати… – розкриваю на закладці Джона Тула. Важко уявити собі асексуальніший текст.

– Читай… – він робить пальцями якийсь такий рух, що моє тіло судомить так, ніби звичайна людська пластика для нього – банальний секонд‑хенд.

– Так… – стогну я. – А потім із чистою совістю зможу казати, що відчуття при читанні цієї книги просто нереальні.

– Хм.

Здається, авто йде на зліт. Випускаємо закрилки.

– Знаєш, – кажу я, – мене чомусь дико збуджує сорочка чи майка, що вибивається у тебе з джинсів. Коли вона висить так, шматками… Так, як мама би сказала про це у дитинстві: «Фе, який неакуратний хлопчик». Сексуальність завжди у неправильності. Мммм… Вчора я півдня думала про тріщинку на твоїй нижній губі. Чекала в уяві, щоби вона почала кровити.

– Давай відкусимо одне одному губи, – каже він. Він часто таке каже. І ми часто обкусуємо й з'їдаємо пересохлу шкірку з губів одне одного.

– Я вилізаю на сидіння з ногами. На хвилю прибираю його руку в себе з‑поміж ніг. Маленький зріст – велика перевага. Можна запросто звертатися калачиком і ротом доставати все, що тобі треба. Я однією рукою розщібаю його ремінь, потім ґудзики один по одному, я інколи ненавиджу ці ґудзики на джинсах, але хто з нас прагне легких шляхів?





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...